Текст книги "Крайня межа (СИ)"
Автор книги: Наталья Шаграй
сообщить о нарушении
Текущая страница: 9 (всего у книги 11 страниц)
– Про що задумалася? – повернув мене до землю з глибоких думок, які наближали мене до ідеї, що а пора мені теж у відпустку.
– Думаю, що закінчу проект, поїду у відпустку.
– Куди? – спохмурнів відразу Ярослав Павлович.
– Ще не знаю, можливо туди де є сонце світить цілий рік, білосніжний та шовковистий пісок на фоні блакитного океану заманює тишею та спокоєм, а можливо до величних та неповторних у своїй красі горах покритих віковічними лісами.
– Я теж люблю гори. Відкрив для себе сходження. Минулої осінні, там такий дощик ще був, людей не було, то видирався сам. На яких вершинах бувала?
– Брецкул, Туркул, Піп Іван Мармароський. Як тільки відчувала, що мене вже гребе, то з метою безпеки оточуючих від мене, їхала в гори.
– А я ще був на Менчул, Петрос, ну і звісно на Говерлі. – на його губах з’явилася, якась трохи нервова посмішка. – І теж хотів би поїхати у відпустку.
– Ну, якщо хочете, то у вас все вийде. – посміхнулася я, виходячи з машини.
– Ага, вийде. – щось стиха пробурмотів він. – Хотілося б.
Дома, найперше, що я робила це приймала душ і переодягалася в домашній одяг. Вільні штани спортивного крою і футболка. Галина Іванівна в своїй кращих традиціях наготувала їжі, як на цілу дивізію. І борщ і пиріжки і печеня. Ярослав Павлович не втерпів доки я їжу розсиплю по мискам, поцупив пиріжка з м’ясом і з задоволенням його гриз. Не були б у мене зайняті руки і я б до нього приєдналася, а так з витримкою вартою поваги я тільки облизувалася подумки. За вечерею Ярослав Павлович був мовчазний і задумливий.
–У вас все гаразд? – запитала я.
– А? – незрозуміло витріщився він на мене. – Все нормально. – тут же натягнув він знайомий вираз господаря життя. – Ти хотіла поговорити? – подав він сигнал, що пора переходити на виробничі питання. Я потягнулася з записником і ми почали вирішувати банальні і скучні питання, про закриті акти, узгодити суму на додаткове обладнання і ворох таких і інших питань, без яких не можлива просто жодна робота. Ярослав Павлович був малослівний і на диво швидко розбирався з моїми питаннями. І вже коли я зібралася йти, раптом запитав чи не хочу я ще чаю. Подумала, погодилася. Ярослав Павлович сам і заварив його. Наші спільні вечори були на диво комфортні, я навіть не думала, що з чужою людиною мені буде так затишно. Зазвичай люди мене не радували і близькість з ними я не дуже добре витримувала. А з Ярославом я навіть не тяготилася і хоча його турбота трішки мене напружувала, та втікати від нього не хотілося, навпаки з ним було цікаво і легко. Правда, іноді мені здавалося, що в його погляді більш ніж просто дружній інтерес, та нічого зайвого він не дозволяв і я розслабилася в його компанії. І тільки зрідка відчувала незрозумілу тугу і постійні настирні думки про Ярослава, як тільки закривала очі.
Я заніміла, скам’яніла та спала з розуму водночас. Її тіло рухалося на Ярославі, вона непристойно стогнала і вигиналася на ньому, я позадкувала зачепила стілець він з гуркотом впав, повернулася Віра, на її лиці було задоволення і таке відчуття перемоги, що мене пересмикнуло. З трудом з ліжка підняв голову Ярослав. Того я вже не витримала і прожогом вискочила з кімнати, з дому і побігла. Я бігла не розрізняючи дороги, поки не закололо в боці, спинилася тільки на березі річки, дихання не вистачала в грудях пекло, впала на коліна. Біль роздирав зсередини, зайшлася в беззвучному крикові і сама ж собі закрила рукою рот і боляче прикусила ребро долоні. Фізичний біль не перебив, не витягнув з тієї чорної вирви в яку я падала, в роті був присмак крові, а всередині цілковите місиво болісного відчаю, гризучого розпачу, розпечених, несамовитих ревнощів, терпкого потрясіння, гіркого струсу, лютої нестями, болісного відчуття втрати, пекучого відчуття образи, щемливої безнадії і хворобливо-болісного розуміння зради. Я стояла навколішках та реальність, яку я бачила була занадто несподіваною і неприємною для моєї нервової системи. І світ розлетівся на маленькі друзки, без шансу щось повернути і щось наладнати. Жахливе розуміння, що все було обманом ломило скроні, випивало останні сили. Це був надто жорстокий спосіб вираження відсутності почуттів. А я на що сподівалася? Неможливо примусити любити. Може все було моєю вигадкою? Таке собі лукавство долі. Душевне сум’яття і пустота довкола знову. Я опустилася на землю, лягла в позу ембріона. І просто дозволила собі погрузитися в ту темряву, що рвала душу.
Чорна темрява на дворі знаходила відгук з такою ж всередині. З трудом піднялася, мене колотило, чи то від холоду, чи то нервове. Змусила себе встати. Стояла, як п’яна, мене хитало, горло боліло, голова гуділа. Застогнала. Самоубитися наче не планувала, а по відчуттям схоже, що зараз здохну. Так, куди йди? Я ж живу в Ярослава, а навряд чи я його готова зараз бачити. Немає собі віри. Від свого хриплого сміху-каркання навіть здригнулася. Все, то вже в минулому. Пішла в дім Ярослава. Бігати від нього я ще не могла. Потихенько пішла. Як я дійшла до дому не пам’ятаю. Пару разів перед очима ставала пелена і я опускалася на землю, та підійматися було все важче. Тому йшла. Стиснула зуби і йшла. Не знаю, щоб я робила, коли б двері були закриті, але вони були відкриті. Зайшла і по стінці пройшла в свою кімнату. Мене так трусило, що я ніяк не могла взяти в руки ковдру. Горло пекло, руки ходуном ходили і прості рухи, он як взяти ковдру я ніяк не могла зробити. Боротьба продовжилася. Я здається потухла, бо була на підлозі і не розуміла, як я там опинилася. Встала чіпляючись за ліжко, змогла натягнути ковдру і світ згас.
Здається чорти в пеклі мене уже жарили. Спробувала смикнутися, на мене зашипіли, але голову підняли і в рот залили трохи рідини. Закашляла. Заснула. Та пекло так швидко своїх не відпускає, здається я горіла, спробувала закричати. Сиплий хрип це все, що в мене вийшло. Віки були налиті свинцем, не бажали підійматися Голову підняли знову залили рідину. Ковтнула. Слабо відхилила голову, коли спробувала ще щось залити в мене, утримали і все залили. Заснула. Проснулася, горло несамовито пекло, почувалася слабкою, але вже не горіла, і то добре, наважилася відрити очі, в очі, як хто різі насипав, але я не здалася, відкрила, усвідомила, я в себе в кімнаті і за вікном сідає сонце, хотілося пити. Згребла всю силу і мужність сіла, виявила, що я в сорочці, навіть уваги не звернула, що мене хтось роздягнув, наче нічого жива, встала. Стоялося не сильно добре, але я вперта, підхопила халат і потихенько доплелася до ванної, стягнула сорочку, стала під воду. То чудове відчуття, коли струмені води біжать по твоєму тілу забираючи з собою мутність, вимила голову, загорнулася в рушник, вилізла з душу натягла халат, відчула, що зробила подвиг. Далі кава, поволоклася на кухню. Натиснула чарівну кнопочку, кавоварка загуділа, а я сіла. В голові пустка, в руках тремтіння, в горлі ще противна біль. На чашку каву я дивилася, як на ворота в новий світ. Тремтячими руками донесла до столу. Кинула цукор і зробила перший ковток. Ковтати було ще важко, але це ж кава. Так, щось я мала подумати і важливе вирішити. А, так, ну мені ніхто нічого не обіцяв, тому істерика була явно перебором, якось навіть відсторонено, змогла я крізь вату в голові подумати. Так, треба зрозуміти, який сьогодні день. І вибудувати свої дії. Закрила очі, просто капець, як погано.
– Емілія! – ледь хриплуватий голос Ярослава дряпнув мою свідомість. Відкрила очі. Він стояв біля мене в джинсах і рожевій футболці з щетиною на лиці і чорними кругами під очима, він виглядав втомлено і стурбованим в його очах було щось мені не зрозуміле. – Ти чому встала? Ти як себе почуваєш?
– Нормально. – мій голос все одно що з криниці лунав. Він підійшов до мене і певно хотів доторкнутися до мого лоба, та я відсахнулася. І ми завмерли дивлячись один на одного, Ярослава щось перекосило, та руку від мене він забрав.
– Я хотів…перевірити, чи немає в тебе температури. – видавив він з себе, побілівшими губами.
– Я в порядку. – наполегливо стояла я на своєму. – Який сьогодні день тижня?
– Середа.
– Тобто на добу я випала з життя. Погано.
– Лікар сказав, що тобі потрібно ще пити ліки. Я зараз принесу. – і він вийшов з кухні. А я все таки з полегшенням видихнула. Це щось сильно нагадувало мазохізм. Тепер я зрозуміла цю схильність отримувати задоволення, відчуваючи біль. Мої думки були такі неповороткі, що це сердило, але з іншого боку, я вся така була загальмована, що все відчувалося крізь туман. Може то дія ліків? В кухню повернувся Ярослав і положив на стіл цілий стос ліків.
– Тобі треба щось поїсти, а потім випити ліки. Я розігрію бульйон, його Галина Іванівна приготувала. – я навіть нічого не відповідала, просто притулилася головою до стіни і сиділа.
– Емілія? – трохи злякано.
– Я нормально. Що я таке п’ю, що мене так плющить? – викашляла я запитання.
– Антибіотики, сироп від кашлю, таблетки від болю в горлі.
– А їх мені лікар призначав, чи місцевий ветеринар?
– Лікар. – зітхнув він. – У Трохима, брат лікар, саме був у нього в гостях. Але ти всіх сильно налякала. В тебе температура була 40. – він поставив перед мною миску з супом. Подивилася на суп, їсти треба, взяла ложку і тремтячою рукою спробувала донести до рота. Де там усе вилилося з ложки. Ярослав забрав у мене миску і перелив бульйон в чашку. З чашкою у мене вже був досвід з горем навпіл випила. Тут же кинуло в піт.
– Тобі треба прийняти ліки. – в мої руки попав пластиковий стаканчик з сиропом. Випила. Ярослав простягнув ще один, навіть не обурилася, що так скопом ліки не п’ються, випила, екзекуцію завершила ще пігулочка. Треба повернутися в ліжку, я сьогодні не літаю, це факт. Піднялася. Стою. Ярослав на мене напружено дивився, але не наближався, коли я п’яною качечкою поволоклася в свою кімнату. Дійшла. Ну, все одно, що на Говерлу видерлася. Посопіла, та швидко заснула.
Ранок почався в звичайну пору, як я прокидалася. Почувалася я добре. Ну, відносно. Навіть бадьоро видерлася з ліжка. Душ, джинси і футболка, кава, план на сьогоднішній день, день починався з скромних планів, сніданок і випити всі ліки, адже допомагають. Знайшла в холодильнику їжу, зробила бутерброд, запила кавою, з’їла таблетки почуваюсь чемпіоном. Так на роботу я ще не поїду, працюю дома. В голові на диво якась муть і ніяких ріжучих, гострих і болючих відчуттів. Може мені щось ще підсипають? До таблеток я подивилася пильніше, та ні наче звичайні. А параноя то прогресує. Закрила очі. Так знайти ноутбук і почати працювати дистанційно. Знайшла телефон. Істерії не було, та просто ніхто нічого не робив. Від серця вітіювато висловила свої почуття з цього приводу. Ніколи не розумію цей підхід до роботи. Немає начальника то це сприймається як час для того, щоб нічого не робити. Так голову до вечора я зайняла, ніякої лишньої думки туди не пролізло в своїх огидній реальності. Трясця йому.
– Ми можемо поговорити? – в мою фортецю спокою, як рицар в обладунку, погримуючи заліззям в’їхав на міст, який я не встигла підняти, втрутився Ярослав Павлович. Серце зробило якийсь немислимий кульбіт і застукало десь в горлі. Покосилася на нього. Він був блідий і від того чорні круги під очима виглядали особливо яскраво. Тяжко ковтнула. Говорити не наважалася. Кивнула. Він закусив нижню губу. Я опустила очі додолу ховаючи своє збентеження.
– Я знаю, що ти все бачила. Але все не так, як виглядало. – від такого заявленого я заглянула йому в очі. В його очах було розлито щось пекуче, якась гостра туга, якийсь гіркий відчай. – Я заїхав в магазин за мінеральною водою. Віра запропонувала спробувати нову воду і дала мені пляшку. Я випив. Ця дурепа туди насипала афродизіак, та ще й в конячій дозі. Мені стало погано. До дому з трудом доїхав, доповз до ліжка і вирубився. Далі, що я пам’ятаю це шум біля дверей і тебе, а на мені…я її вигнав…– він запнувся в очах затанцювали паніка з розпачем і від їхнього танго в мене мороз по шкірі пішов. Він прикусив і погриз нижню губу. – Я подзвонив Трохиму, витягнув його з сімейного святкування, до нього саме брат приїхав, він лікар. Він і відкачав мене, а потім прописав лікування тобі. – він нервово смикнувся.
– Цікава історія. – розгубилася я від його несподіваного зізнання.
– Ти мені не віриш? – ледь чутно проговорив він. Я мовчала, намагаючись зібрати думки до толку, а почуття до порядку. І чим довше я мовчала, тим важче дихати починав він. І саме цівка крові з прокушеної його губи змусив видавити з себе слова.
– Та, ні таку дурню просто не можливо вигадати. Просто ще в себе не можу прийти. – Він застиг на місці явно перетравлюючи мої слова.
– Ти мені віриш? – видихнув він, не зводячи з мене погляду.
– Так все ж логічно, я повертаюсь додому трохи раніше, бачу голу дівку на тобі, ти це пояснюєш, що то від дії афродизіаку…
– Блін…блін…блін, але то все так і є. – метушливо наблизився він до мене та я виставила руку вперед нього і він спинився. Нервово потерла своє лице. Він стояв блідий, важко ковтнув в його очах був розпач. Його відчай шматував мою душу.
– Ярослав, все проїхали. Я з біса не хочу нічого виясняти і битися головою об стінку. Істерики в мене лімітовані, одна на цьому тижні вже була. Хочеш знати, що я почуваю? Біль сухий, в’їдливий, від якого перед очима мушки літають. Злість гостру, жалючу, від якої нутрощі зводить. Жах щемлячий, палючий, паралізуючий, такий, що збавляє розуму. Я такого армагедону почуттів на рівному місці ніколи не почувала. І якось тяжко та я зрозуміла, що виявляється ти мені дуже близький і дорогий і я маю до тебе почуття. І я поки що не пережила такого відкриття. Це щось для мене, занадто. Тому будь добрий дай мені дійти якоїсь точки опори в собі і тоді ми з тобою поговоримо.
– Твою ж… – він зробив несміливий крок назад, притулився до стіни і по ній з’їхав на підлогу. Тільки на підлозі вибухнув істеричним сміхом. Він сміявся до сліз. – Ти мене таки зведеш з розуму. – видихну він.
– Все буде добре. Не можу сказати, що буквально зараз, але все нормально.
– Яке нормально? Я навіть підійти до тебе не можу. – це звучало з жалем та якоюсь приреченістю в голосі. Любов я завжди рахувала митями щастя, а не страждання. Це було боляче, та боляче було і мені і йому, безнадійність обіймала його чорна та безпросвітна. Піднялася, він насторожено поглянув на мене, не розуміючи чого від мене чекати, опустилася навколішки поряд нього, а він здається і дихати перестав. Провела рукою по його лиці і його зіниці розширилися.
– Ти що зовсім не спиш? – запитала я, розглядаючи чорні круги перед очима, та обводячи такі дорогі риси його лиця.
– Не зовсім. – буркнув він. Я провела рукою по його волоссю, він потягнувся за ласкою, потім потягнув мене на себе посадив до себе на коліна і міцно притис до себе. Його серце так гулко гупало, що мені здавалося,що йому від того боляче, а він тільки міцніше притискав мене до себе.
– Задушиш божевільний. – пискнула я, коли мені вже здалося, що мої ребра тріщать. Ведмежу хватку він ослабив і мені вдалося навіть вдихнути.
– Боюся відпустити. Боюсь, що ти знову будеш, як живий мрець. Дивитися будеш крізь мене. Лякатися, коли я наближаюсь. Я хочу підійти, а ти відвертаєшся. А я не знаю, що з цим робити. Я не знаю, як мені жити далі. Не знаю, чи виживу,коли ти підеш. Не знаю, як повернути тебе. Ти начебто і тут, а тебе не має. Ти близько і водночас так недосяжно для мене. Я так не хочу того більше. Не хочу підкрадатися до тебе серед ночі, просто подивитися на тебе і боятися , що ти проснешся і проженеш мене. Бо тільки так я міг бути поряд тебе, ну хоч трішки. І боротися зі спокусою доторкнутися до тебе. Не хочу більше думати, коли ти підеш і як мені тебе спинити. І не хочу думати,що тобі боляче. Що то через мене і я нічого не можу зробити. Не хочу думати, що з тобою може щось статися. Не хочу, щоб ти хворіла. Не хочу думати, що ти більше не захочеш мене бачити. Або думати, коли ти мені це скажеш. Не хочу бачити, як ти плачеш. – і він обережно витер сльози з мого лиця. – Я тебе люблю. Я певно не вмію того робити, але люблю, як умію. Я тебе сильно люблю. І хочу, щоб ти була зі мною. – в його очах була мольба і він чекав.
– Я тебе люблю. Я з тобою. – виговорила я з забитим носом, розтираючи сльози і соплі рукою. А потім розсміялася під його злегка диким поглядом. – Допоможи мені встати і знайди мені паперового рушника, геть фігова з мене романтична панянка. – гнусявим голосом пробурмотіла я. Ярослав встав і підняв з підлоги мене, простягнув мені серветку. Я звільнила свій ніс.
– В кіно після таких зізнань обов’язково слідує поцілунок і як то вони вмудряються це робити, коли я навіть дихати не можу. – пожалілася я йому. – І не дивися на мене так, а то самій стає страшно глянути в дзеркало.
– Ти красива. – так з почуттям сказав він, що я розсміялась знову.
– Воістину кажуть, що закохані чоловіки сліпі. – відсміявшись відказала я. – Ніс червоний і я всі в червону цяточку то просто несказана краса. – А він мене знову обережно обійняв.
– Ти для мене завжди красива. А з поцілунками ми щось вирішимо. – неспішною ласкою заклав він мені прядку волосся за вухо. А я притулилася до нього.
– Щось після таких зізнань мене ноги не тримають. – пожалілася я. А він тут же підхопив мене на руки і поніс.
– Куди ти мене несеш, божевільний?
– В ліжко. – суворо відрубав він.
– А, моє ж ліжко…– почала бурмотіти я.
– В моїй кімнаті. – голосом, що не терпів заперечень озвучив він мені. І чорт з тобою, погодилася я. А він доніс і обережно положив на ліжко, та й сам заліз і притис мене до себе.
– Так краще? – запитав він.
– Значно.
– Тоді поспи. Тобі треба набиратися сил.
– Тобі теж було б нормально, якби відпочив.
– Я полежу з тобою. Просто полежу. – він обійняв мене і так ми й лежали. Поки його дихання не вирівнялося і він не заснув. Я потихенько відсунулась від нього, щоб просто на нього подивитися. Під очима у нього залягли чорні круги та й вигляд він мав зморений. Провела рукою по його щоці, щетина кололася. М-да бритва все виправить, поводила я ще рукою по його щетині. Я скучила за ним, я скучила за дотиком до нього, за запахом, що здавався найкращим у світі, за його очима в яких могла побачити всі відтінки радості і смутку, а ще відверту цікавість, та щирі почуття, його губи так і манили до них доторкнутися, тому відвести від нього очей була не сила. Я дозволила собі поблажку і обвела пальцями його риси обличчя, хоч і тяжко було, та я все ж трішки посунулася від нього і просто лягла поряд нього прислуховуючись до його серцебиття. Було надзвичайно комфортно просто так лежати і слухати його сопіння. Під його сопіння я й заснула.
Прокинулася, коли за вікном була вже ніч, мені було жарко, від Ярослава йшов жар, просто, як від пічки. Пити хотілося до нестями, ворухнулася відсунутися від нього, та він відкрив очі, вони були такі сонні,що здається спочатку він ніяк не міг нічого зрозуміти, а потім згріб мене до себе і прошепотів десь біля скроні.
– То мені не приснилося? І ти поряд.
– Я поряд. І мені поряд тебе дуже подобається. Тільки я до нестями хочу пити і їсти.
– Тоді ходімо. – посміхнувся він і виліз з ліжка. – Я не можу жінку, котру люблю катувати голодом.
– Правильна думка. Катуй мене ніжністю.
– Мені подобається хід твоїх думок. – отримала я ефемерний поцілунок і він швидко мене відпустив. Але тут же набрав і простягнув склянку води. Воду я взяла з вдячністю і жадібністю випила.
– О, так просто блаженство. Правда я ще їсти хочу.
– Я приготую. – після такої заявки я з тривогою на нього покосилася. – Ну, в розумінні розігрію все, що є в холодильнику. А ти сідай. – тут же розвіяв він мої сумніви.
– Дякую. Та давай я краще тоді в душ.
– Добре. Тоді великий і могутній я, зробить вечерю для чарівної та жаданої тебе.
– Ого, Ярослав Павлович та ви маєте просто поетичний талант.
– Тільки для тебе одної його демонструю. – з самими чесними очима відказав він. Підійшла до нього і коротко поцілувала його. Він провів мене голодними очима і потягнув руки вслід мені, я викрутилися.
– І я теж тебе хочу. – прошепотіла я, заглядаючи, як чорнота зіниць заповнює всю райдужку його очей. Він облизав губи, дуже захотілося повторити його дійство.
– Ти зараз туди не дійдеш. – пригрозив він спостерігаючи за моїм поглядом.
– Я на хвилину. – і я прискорилася. Душ я приймала за рекордно швидкий час і з злегка тремтячими руками, перед очима стояв його пронизливий погляд сповнений несамовитого бажання. Сум’яття прокралося до кожної клітинки, оплутало павутиною страху, що я йому не сподобаюсь, виглядаю все ж вже не дівчиною, та й до красуні Віри,мені геть далеко. В голові наполегливо крутилися моя власна невпевненість в собі, страх , що він розчарується, вагання, побоювання, сумніви цей шалений коктейль емоцій призвів до дикого серцебиття, коли аж дихати важко. Я стояла перед дзеркалом і зусиллям волі намагалася погасила несподівану паніку. Переконуючи себе, що мій страх даремний і безпідставний, а паніка ну то буває, але зрештою ще жодна яйцеклітина не бігала за сперматозоїдом. Анекдот, який несподівано виплив в голові, насмішив і водночас зняв те напруження в яке я себе загнала. І я себе переконала, що хвилюватися я буду потім, якщо буду, але не буду переживати за те,чого можливо в житті не станеться. А то можливо взагалі нічого не станеться, але я посміхнулася бо й сама не вірила в це, або ж усе буде просто чудово і тоді взагалі немає про що переживати. Але, щоб це перевірити мені доведеться вийти з ванної і прийти до нього. З ванної я вийшла майже спокійна, хоча мене ще відчутно трусило, та я була спокійною. Дивне поєднання відчуттів. Ярослав зустрів мене уважним поглядом немовби шукаючи в мені ознак, що я передумала. Вимушено посміхнулася, він звів брови до купи. Нервово оглянулася моя вечеря стояла на столі.
– А чому одна тарілка? – запитала я.
– Не голодний.
– Тоді ти в душ?
– Так. Я не довго. Ти ж мене дочекаєшся? – напівжартома запитав він.
– Дочекаюсь. – впевнено дивлячись на нього відповіла я.
– Я швидко. А ти насолоджуйся вечерею. Я старався.
– Дякую. – він ствердно кивнув та озираючись на мене пішов в душ. Я навіть не встигла доїсти, як з мокрою головою, витираючись на ходу він повернуся. Кусок мені більше не ліз в горло, піднялася з-за столу і нарешті втілила давню мрію про каплю води, що повільно скочувалася від скроні. Він смикнувся, відсторонилася і стурбовано заглянула йому в очі.
– Я трохи нервуюсь. Ладно, не трохи, – поправив він себе.
– Я теж. – зізналася я.
– Чому? – витріщився він на мене.
– Бо це ти. Хвилююсь, що ти розчаруєшся. – глибоко вдихнувши, видала я сокровенне зізнання.
– Ти геть ненормальна. – з несамовитою ніжність промовив він. – Та я тебе так хочу, що в очах тьмяніє. І боюсь, що ти не захочеш мене.
– Тоді годі розмов. – я перша його поцілувала притиснувшись до нього, що відчувала як його серце одуріло гатило по ребрам. Його гарячі руки блукали по моєму тілу, а я танула від його дотиків і вигиналася за додатковою ласкою. Хотілося його всього. Хотілося до болю. Злегка прикусила його губу, він застогнав. В його стуманілому погляді панувало те старезне безтямне і несамовите бажання. Цей танок збурював щось таке ж давнє, як сам світ у моїй крові , розганяючи цю палаючу лаву по жилам. Хазяйські, власні, міцні обійми робили майже боляче, але то тільки розжарювало несамовитість і я тягнулася за ним і мені мало було його. Поцілунки були нетерпеливі до сліз, пристрасні в своєму вияві, палкі, як порох, жагучі, як перець, гарячі, як жар, спраглі, як пустеля до води, чуттєві як споконвічне задоволення, спокусливі як відчуття справжньої свободи. І все те, що я вважала було давно вже поховано в мені виявилося не мертве, а просто спало. І шквалом відчуттів я була ошелешена, приголомшена, збентежена, збита з пантелику, вражена до глибини душі і була поза реальністю. Той звичний світ зник, розчинився у вихорі почуттів, димкою розтанув і поринув в небуття, а натомість гострі, запальні, нестримні і бурхливі почуття затопили вщент, переповнили мене і понесли на хвилях насолоди до задоволення, такого давнього , первісного і дикого в своєму прояві.
Світ повільно повертався на своє місце де чорне ставало чорним, а біле – білим. Поверталися такі звичні звуки, як цокіт годинника, як гавкіт собак за вікном. Поверталися фізичні відчуття, як холод і спрага, хоча по тілу ще розбігалося відчуття глибокого вдоволення й просто безмежної радості. Я чула гучне сопіння Ярослава, який ще ніяк не міг прийти до тями, бо він лежав і бездумно витріщався в стелю. Я зручно повернулася і сперлася на лікті, щоб його краще бачити.
– Я зараз. – жадібно облизавши губи заговорив він. – Все добре? – уточнив він
– Все просто неймовірно. А ти як?
– Не знаю, я ще не повернувся на цей світ. Ти закинула мене кудись до раю. – з лінивою посмішкою потягнувся він і притягнув мене до себе.
– Ладно. Я пішла шукати воду.
– Ні. Я все принесу. – підірвався він з ліжка.
– Спокусливо, але організм вимагає свого і нажаль ти в цьому не зможеш допомогти. – піднялася я слідом і усамітнилася у ванній. Зустрілися ми на кухні. Ярослав жадібно пив воду прижмуривши очі. Захопливе таке видовище. Так би дивилася і дивилася. Він допив, витер губи і подивився на мене, плавно перемістився до мене і вп’явся поцілунком. Від його поцілунків дійсно крутиться голова. Поцілунок зупинило голосне бурчання його живота. Я розсміялася.
– О, відчуваю, що твій організм вимагає поповнення калорій.
– Все було добросовісно спалено. – прошепотів він мені десь біля вуха.
– Я то оцінила. – безсовісно цілуючи його в підборіддя відповіла я. Його руки тут же обласкали всі мої впадини і випуклості і я задоволено замуркотіла, або щось таке дуже схоже видала. Та все ж опам’яталася і лагідно висковзувала з його обіймів.
– Голосую за вечерю, або дуже пізню вечерю. Ну, принаймні сподіваюсь, що це ще не ранній сніданок. – перевела я погляд на годинник. – Ні, все нормально друга ночі. – далі ми вечерю готували в дві руки, плутаючи один у одного під ногами та перериваючись на поцілунки і крадіжку їжі один у одного. Дорослі діти і тільки, які ненаситно прагнуть тієї вищої міри насолоди, хочуть спробувати своє щастя, відчути ту неймовірну близькість, що несе любов, пити радість, ловити натхнення, пізнати абсолютне, всепоглинаюче і відверте кохання. Спати я лягла з відчуттям ейфорії.
– І розкажи, що з підпалом? – за пізнім сніданком чи то раннім обідом запитала я.
– Все банально, десь так як ти і казала. – він кілька разів вдихнув, видихнув. – То був прояв теплих сімейних стосунків, брати батьківську хату не поділили. Тому один з них вирішив її підпалити. У нього трохи проблеми з психікою були, здається після смерті матері усугубилося все і пробки геть повилітали. Тому, припадочний вирішив спалити хату. Скотина безрога така. – зло виговорив він.
– Ніколи не розуміла таких теплих сімейних відносин, коли брат на брата, коли не можуть поділити шматок землі, коли начебто дорослі люди чомусь свято переконані, що їх батьки їм щось винні і що хата має дістатися саме їм. І руйнуються будь які відносини, хоча може вони були і не такі вже міцні і всією сім’єю вони усі копирсаються в цьому багні ненависті, безжурно знищуючи один одного показуючи, що щаслива сім’я то всього лише картонна бутафорія, вивертає назовні грімку суміш ницості та втрати розуму. І тільки час показує, що всі ті нажиті скарби є непотрібним баластом, заради якого вони опускаються на самісіньке дно. Ось тобі і життєві істини.
– Не сприймай все так близько до серця. – трохи незадоволено скривив він губи, за якими я жадібно спостерігала. Потім посміхнулася.
– Знаєш, людська натура завжди буде для мене дивовижею. Я просто зрозуміла, що я щаслива. Отак просто без умовностей, без певної визначеності, що буде завтра я просто тут і зараз почуваюсь неймовірно щасливою. Я люблю життя, я насолоджуюсь кожною його хвилиною і це відчуття десь там всередині гупає в груди і розноситься до кожної клітинки мого тіла.
– А мені це подобається. – я покосилася на нього, а він затинаючись пояснив. – Тебе такою бачити… І що ти така стаєш зі мною. І якось так. Але коли ти на мене так дивишся, то всі мій мозок здається йде пити чай, а думати я починаю геть не тим місцем. – жадібно дивлячись на мої губи пробурмотів він.
– Тільки їхати пора, нас чекає робочий день. І всякі там люди, справи, проблеми, питання…– він ствердно кивнув головою.
– І чорт з ними, – розсіяно відказав він, – з тими людьми, справами, проблемами, вони здається ніколи не закінчаться. А ти поряд, така солодка, – і він, як справжній суворий мужик вп’явся в мої губи, я тільки застогнала від його напору. – Така ніжна…– поцілунок опустився на шию. – Така жадана, – лоскітно прошепотів на вушко. І я здалася, викинула білий прапор,як замок, що не витримав осади, перехопила ініціативу і сама ринулася в атаку. Нагородою мені було ошелешений його вигляд, який змило хвилею неприкаяної насолоди.
На кілька тижнів життя задалося шаленим ритмом, на роботі був завал, я копошилася намагаючись все і відразу зробити. Але так було простіше, щоб не думати та аналізувати того, що сталося, я не в силі була оговтатися, повірити і прийняти до кінця свої почуття. Ще складніше було з Ярославом, я вірила в його щирість, але ніяк не могла повірити, що це надовго. І я боялася, себе, того, що як тільки я зрозумію, що без нього ніяк, він набавиться. Той страх, як те грайливе кошеня таївся з-за кутка, вистрибував з під дивану, налітав коли ти того не чекав і затято гриз, не даючи спокою. Я закривала очі і сум’яття нашіптувало, що все в цьому світі тимчасове, зневіра говорила, що див не буває, сумніви голосили про хибність.
Додому я поверталася пізно, неспішно йшла роздумуючи про всяке різне, та частіше думки звертали проторованим шляхом до Яра. Деякий час я розгойдувалася на лагідних хвилях мрійливих думок і почуттів та потім сумніви знову накочувалися, як цунамі на мирний берег. Виснажливі перемови були проведені і почуттям було дано право на життя, а непокоєння посунуто на задвірки з вимогою, не висовуватися, адже нічого так не краде життя, як звичка хвилюватися. Те бісове майбутнє може і не настане, а я вже розглянула усі його найгірші варіанти. На Яра я наткнулася, як корабель на скелю. Він сидів на сходах і тримав в руках бокал час від часу бовтаючи його вміст він робив ковток, його погляд при цьому блукав десь далеко і судячи з його з досить невеселого виразу обличчя думки його відвідували не радісні. Таким засмученим бачити мені його не хотілося. Зітхнула.
