Текст книги "Крайня межа (СИ)"
Автор книги: Наталья Шаграй
сообщить о нарушении
Текущая страница: 6 (всего у книги 11 страниц)
– Там у Емілії, щось незрозуміле, піди глянь. – миттєво обмалювала вона ситуації. Дядя Саша покосився на мене, зітхнув і пішов в двір.
– Що там в тебе? – похмуро запитав він.
– Оце. – зичний храп став тому доказом.
– Хм і хто це там. – уже більш з ентузіазмом подався він вперед. Катерина Григорівна примотала цепок до моїх воріт і пішла слідом. Дядя Саша заглянув у квітник за верандою.
– Мишко, трясця тобі в ребра. – почула я його гучну лайку. – Що притомився та нездужав додому дійти. Вставай давай, уже й так всіх жінок збентежив. – і дядя Саша за шкірку підняв з землі, худющого чоловіка, невідомого віку. – Давай, давай, ще щось цінне простудиш. На гулявся він мені. Топай давай.
– Мені б водички. – видихнуло тільце.
– Он на повороті криниця, тільки відро води витягнув.
– Та на його. – пробурмотіла Катерина Григорівна. – До чого зелений змій доводить. От, вражі діти, так п’ють, наче всю її випити хочуть.
Дядя Саша взяв за шкірку так тільце і вивів з мого двору. Катерина Григорівна окинула мене оком.
– Та чого ти? Бліда, як покійниця. Фу, що я таке говорю. – сама до себе говорила Катерина Григорівна. – Налякало тебе так те мурмило?
– Ні, все нормально. Дякую, що допомогли. Я щось не зрозуміла відразу, що то було і зчинила зайву паніку.
– Та, все нормально. Он у нас Шарік панічно грому боїться. Ну, починає лізти в хату, як тільки двері відкривається, один раз навіть у вікно пробував ломитися. Вечір, дощ, зайшла на кухню молока випити, п’ю, а тут чую такий храп з під дивану, що в мене мало серце не стало з страху. Правда заглянула під диван, а там Шарік, такого хропака дає. Так, що буває. Тим більше ти тут не давно, тобі все нове і невідоме.
– Дякую, підбадьорили. – з посмішкою відповіла я і справді трохи полегшало на душі.
– Ну, добре. То я побігла, а то моє телятко вже замаялося і вже он хвіртку почало обгризати. От, зараза! Та йду вже йду. – і вона відв’язала теля і воно радісно по брикало по дорозі, а я залишилася стояти на подвір’ї. Підняла кружку, яку я непомітно для себе впустила з рук, а вона на щастя і не розбилася. Пішла в хату ще раз варити собі каву. Ввімкнула ноутбука і знайшла музику. Все, ранок можна вважати почався. Далі мене чекає виключно чудовий день. І не дай Боже, комусь спробувати зіпсувати мені мій такий чудовий день. Що за життя? То жаби, то п’яні під вікном. З бурчанням я вибралася на роботу. За, що мені тут подобається, то це за те що до часу тут так відносно відносяться. От, наче робочий день, а людей ще немає на робочому місці і що саме обідне, ключів мені від їхньої контори то ніхто не дав, мотивуючи це тим, що там вся цінна інформація села зберігається. То ж коли приходила вчасно на роботу я чекала, поки хтось все таки наважиться на цю роботу прийти. Поки чекала просто спостерігала за людьми. Зробила висновок, що самі активні зранку це пенсіонери. Ні. Ну, правда, вони не тільки курсують по міському транспорті в час пік, вони ще й активно бігають по селі. Що саме для мене незрозуміле, в цілому це досить щасливі люди. Вони багато сміються, спілкуються, хоча тут здається всім селом це роблять. Таке враження, що сюди ще не добрався вірус соціалізації і люди більш спокійніше відносяться до того, чого в них немає. Вони реально просто живуть, а не імітують життя в соцмережі, у них надто багато справ, щоб щохвилини викладати свої пости і фото. З такою ж філософською думкою я розглядала чорну Toyota, машину для дорогі, які є на карті, але немає по факту. Машина була незнайома, виявляється я вже навіть могла ідентифікувати своїх та чужих. Та ще більше я здивувалася, коли з машини вийшли два чоловіка, один десь за тридцять, а інший десь біля п’ятдесяти, обоє досить високі, з світлим волоссям, блакитними очима, але не родичі, спільних рис обличчя я не виявила. Вони розгублено оглядалися. З машини вийшов водій і нервовим рухом потягнувся за цигаркою. Невисокий, досить збитий з русявим волоссям, та червоними щоками, він мав вигляд такого собі добряка і свого в дошку хлопця. На мене він подивився з сумом в очах.
– Доброго дня! А де знайти ваше керівництво?
– Доброго дня! – приязно усміхнулася я.– Якщо домовлялися, то скоро буде. – чомусь водія дана інформація засмутила, він перевів погляд на двох чоловіків, які з запитливим виразом обличчя дивилися на нас. Якось крякнув навіть він. Далі так розвів руками і показав на часи. Його пантоміма мимо волі викликала мій інтерес. Зате, коли я почула німецьку лайку, то його муки стали зрозумілими. Молодий чоловік від душі виражав все, що він думає, про таку пунктуальність. І щоб не робити ситуацію більш незручною для них. Я перейшла на німецьку.
– Доброго дня панове! – це таки треба було бачити, цей вираз безмежного здивування та збентеження. Перший заговорив старший чоловік.
– Доброго дня! Вибачте нашу нестримність, та щось останні два дні у нас були дуже нервові. Ви наший перекладач. Дуже, раді, що пан Максименко так швидко знайшов заміну. Та як я вже говорив, нашого перекладача поклали в лікарню з діагнозом апендицит. От бачиш Клаус, а ти не вірив, що можна буде за дві години так оперативно все вирішити. – розплився в щасливій посмішці чоловік.
– Це певно якесь непорозуміння, та я не перекладач.
– Як? – чоловіки в ступорі витріщилися на мене, як на останню надію світу, мені стало незручно, не виправдувати їхніх сподівань.
– Думаю, Ярослав Павлович зараз під’їде і у всьому розбереться. – так, як краєм ока я все ж помітила, що прийшла секретар Ярослава Павловича на роботу, то я надихнулася. – Панове, прошу випити чашку чаю чи кави. Я думаю зараз все владнається.
– Але ви добре володієте мовою. – відказав Клаус.
– Досить добре, але не професійно. – з посмішкою відказала я. – Мене звати Емілія, я менеджер проектів.
– Вольдемар Лафе. Керуючий проектом.
– Клаус Вольф. Інвестиційний менеджер. – коротко представилися ми і пішли в контору. Сподіваюсь Інна вже встигла пережити шок приїзду іноземних гостей і може організувати їм прийом. Мене запитали, як давно я тут працюю. Довелося коротко розповісти, чим я тут займаюсь, дивно але вони зацікавилися і почали задавати запитання. Я трохи давно не мала практики з носіями мови, до того ж я навіть не всі слова могла зрозуміти, що казав Клаус, Вольдемар говорив більш чіткіше і зрозуміліше. Коли не змогла підібрати потрібне слово, перейшла на англійську і як не дивно Клаус відмінно володів англійською. Тому наше спілкування це була така гримуча суміш української, німецької та англійської мови. Я власне отримувала насолоду, так як давно не мала практики, а тут самі носії. В гостей вияснила, що вони хотіли б випити і зайняла Таню ділом. Відчувши себе причетної Таня швидко справилася з поставленими задачами і зробила чай Вольдемару та каву Клаусу та мені. Ми саме обговорювали дороги в Україні. Вірніше Клаус, скривившись запитав чому у нас такі жахливі дороги. На то знизала плечима і перевела розмову на те звідки вони родом. Отак мені ще вдалося зайняти їх певний час, але запізнення Ярослава Павловича починало насторожувати. У нього тут іноземці, а його немає. Звісно вони ще підігрували мені, але відчуваю, що скоро пошлють за директором. Повернувшись я виразно глянула на Таню, стиха рикнувши де директор. Та злякано пискнула, що у нього зайнята лінія. Я знову зосередилася на гостях. Вольдемар задав запитання по землі. Врятувало те, що я проявляла цікавість про багатство нашої землі, мені було цікаво, а що ж наша країна експортує. Була вражена переліком і деякий час з захопленням вивчала, що і кому ми возимо. Тому деякий час я могла відповідати на загальні питання, поки ми пили каву і чекали на Ярослава Павловича. Його приїзд я пропустила, я озирнулася на нервові поглядання німців в дверях стояв Ярослав Павлович з ошелешеним виразом обличчя. Я посміхнулася йому, а він моргнув і на його лиці з’явився більш осмислений вираз.
– А ви..– він перевів погляд з мене на німців, – спілкуєтеся німецькою?
– Трохи. – обережно відказала я.
– А…– він ще виглядав трохи задумливим, потер навіть лоба. – Це ж чудово. Я цілий ранок оббігав за перекладачем. І нічого, а ви можете їх розуміти. – його нездоровий блиск в очах дещо мене напружив.
– Я не перекладач.
– Байдуже.
– Я взагалі не знайшов нікого, а в мені договір з ними потрібен кров з носу. – мило посміхаючись процідив він крізь зуби. – Тому будьте добрі допоможіть. – розтягнув він губи в нервовій посмішці.
– Ви усвідомлюєте, що просите займатися мене тим, в чому я не професіонал? Рівень трохи розмовляю і працюю перекладачем це як ваша доярка і корова – стиха прошепотіла я йому.
– А інших на сотню кілометрів не має. Давайте зберіться. Ви ж у нас майстер по складним ситуаціям. – дивно але в його голосі звучало водночас і прохання і якась насмішка. Блиснула на нього сердитим поглядом, затим з чарівною посмішкою повернулася до німців і заглянувши в очі одному і іншому.
– Приношу вибачення, але заміну перекладача не вдалося за такий короткий час знайти. – вони синхронно зітхнули. – Тому я спробую побути ним. Я не професійно володію мовою і приношу свою вибачення за завдані незручності. Але сподіваюсь зможу допомогти знайти. Чи згодні ви на таких умовах продовжити наразі роботу?
– Так. Дякуємо. – відказав Вольдемар.
– Це я бачу краще рішення. У нас плани, графіки і ми сьогодні маємо їхати додому.
– Добре. Дякую за довіру. – кивнула я їм. І повернулася до Ярослава Павловича, який перехрестивши руки на грудях спостерігав за мною. – Ярослав Павлович ми готові. Прошу. – той рвано видихнув, але тут же перетворився на ділову людину і запросив нас до свого кабінету.
Останніх три години мого життя добавили мені сивини, переконання, що вчитися ніколи не пізно і що боже мене збав бути перекладачем. Там де не вистачало моєї німецької я переходила на англійську і вже далі Клаус доводив думку до Вольдемара. Німці були практичні і прискіпливі, Ярослав Павлович наполегливий і час від часу відчутно давив мене своєю впевненістю. Його першу промову я відредагувала на свій розсуд, відповідь німців добавила короткою рекомендацією подачі інформацію. Був лоскітний момент, коли він замер, та в цілому швидко зібрався і дійсно таки прислухався до моїх порад. Потім мені стало страшно, що я могла помилитися йдучи на поводу своїх інстинктів і інтуїції. Питань було багато насамкінець ми навіть з ними виїхали на поле після чого вони поїхали, бо час їх дещо піджимав. Вольдемар потис мені руку і прошепотів, що все нормально. Офіційна відповідь була, що вони подумають. Як тільки вони сіли в машину я перевела розчарованого погляду на Ярослава Павловича.
– Пробачте. Здається не на такий результат ви очікували.
– Все навіть краще. – несподівано розплився він у посмішці. – Ми такі танці з бубнами біля них виконували. Те, що вони на поле потягнулися хороший показник. Так, що все норм. Ми вигідні один одному, вони зацікавлені у виробнику, а ми в ринку збуту. Тільки їм до зірочок страшно в наш дикий ринок потрапити. Тут у нас є трохи безлабереності, бо сьогодні ми це так робимо, завтра отак, а після завтра у нас нова гра. Такий гемор нікому не потрібен, але ми виробники, наша продукція вже отримала всі необхідні міжнародні сертифікати, наша продукція високої якості. Тому думаю співпрацю нас все одна треба буде налагоджувати. Окрім нас самих ніхто не здатний змінити життя на краще. І нам доведеться змінюватися, якщо ми хочемо вижити, бо такі, як є ми нікому не потрібні. Реформуємо, оптимізуємо, продумуємо маркетингову рекламу компанію. Все, як у всіх нічого нового. Маєш хорошу продукцію, вчись її продавати.
– У вас оптимістичний погляд на майбутнє.
Літня гроза то таке загадкове явище. Прогноз погоди дивилася ще тільки вчора і ніякого дощу і близько не було, а тепер періщило як з відра. Кинула машину під конторою, зібралася з мужністю і вискочила з машини. Намокла за лічені хвилини так і не добігши до дверей контори, біля якої стояли люди яких гроза застала просто на дорозі. Дощ був теплий, а мені несподівано стало смішно, я вже давно не мокла отак під дощем. Пташечкою, якщо точно то мокрою куркою я влетіла в двері.
– Доброго дня усім! – радісно привіталася з чесним народом.
– Доброго дня! – не дружно відповіли.
– Казкова погода. – продовжувала я веселитися.
– Ага, казкова, трохи правда не передбачувана, але дощик нам потрібен. Земля, геть суха. Нам би такий тихенький та на всю ніч. – мрійливо заговорив місцевий агроном Василь.
– Зв’язків з небесною канцелярією не маю, тож допомогти в цьому питанні не зможу. – відчиталася я і поковзалася в своєму мокрому взутті в свій кабінет. Скинула сумку і мокрі туфлі, дістала паперові рушнички, зробила вигляд, що витерлася, сухіше мені звісно не стало, напхала в туфлі серветки і сховала взуття під стіл. В кабінеті стояла страшенна духота, тож відкрила вікно, заодно вже й вирішила кави собі у секретаря зварити. Звісно ж тільки я боса вийшла з кабінету, як тут же наткнулася на Анатолія Миколайовича, виконроба, якого прислав Славік.
– Доброго дня! – привітався він і покосився на мої босі ноги. М-да, в такому вигляді він мене ще не бачив.
– Доброго дня! Анатолій Миколайович каву в таку погоду будете?
– Буду. – легко погодився він
– Тоді чекайте хвилинки я повернуся з кавою. – поскакала я, як слон щаслива, за кавою. Пару хвилин люб’язності і от я маю дві чашки кави. Анатолій Миколайович посоромився зайти до кабінету чекав під дверима. Іноді одне горе з цими вихованими і чемними.
– Тримайте просто чорна і без цукру.
– Дякую. – він взяв чашку і сів біля столу.
– Ви за оригіналом договору?
– Так. Станіслав Олександрович просив забрати.
– Тримайте. – взяла я зі столу договір в файлі і передала його Анатолію Миколайовичу. – Як взагалі у вас справи?
– Все, нормально. Працюємо. Електрику хлопці закінчили…– він зробив паузу. – Емілія, я звісно іноді випиваю, але ту білочку у вас на вікні то тільки я її бачу? – дещо збентежено проговорив він. Перевела погляд на вікно. Вікно, як вікно. Анатолій Миколайович теж подивився на вікно і трохи зблід.
– Поки, що я ніякої білочки не бачу. – щось уже легко занепоєння пробіглося по моїх жилах.
– Та і я її зараз не бачу. – стривожено відповів він.
– Мені варто почати турбуватися?
– Ні, вибачте, що ви. То певно здалося. Дякую за договір. Я певне того, піду вже. – і він швиденько задки вислизнув з мого кабінету. Знизала плечима, що я геть не зрозуміла ситуації. Увімкнула ноутбук і зосередилася на сьогоденних справах. Оглядала ринок крафтових сирів. Авторські сири, кожен з яких має свій унікальний та неповторний смак користувалися попитом. Все ж людям набридає одне і теж їсти щодня, тому інтерес до різних сирів залишається сталим. Смачне, корисне та натуральне в моді.
– Привіт! – в кабінет тихенько прослизнув Ярослав Павлович з тацею на якій було дві чашки кави, і сир здається, дійшов до столу поставив одну чашку мені. Підозріло на нього покосилася, та каву взяла. – В мене не можливо спокійно випити каву, таке враження, що тут все село від грози ховається і всім конче зі мною необхідно поговорити. А так, як я не міг дозволити, щоб ви слинками захлинулися, то взяв і вам. І сир до речі з пліснявою, як ви любите.
– А звідки ви знаєте, що я його люблю? – щось ніяк не могла згадати, що я йому про це говорила.
– Судячи з тих кусків сиру, що живуть у вас вдома, правда то більше схоже на підпільне виробництво, коли ви звичайний сир, намагаєтеся довести до благородної плісняви. А в мене вдома, ви його майже весь і з’їдаєте, та мій хоч справжній.
– Дякую, за турботу. Ви дуже уважні. – знічено пробурмотіла я.
– То геть пусте. Що у вас цікавого? – підхопивши кусочок сиру він пальцями вклав його собі до рота, а я трішки розгубилася, здається в голові промчався ураган, бо все ж очі додолу я сором’язливо опустила. Щось мої відчуття мене бентежать.
– Все добре. Оглядаю ринок крафтових сирів.
– І що там?
– Українські бренди сиру переважно працюють з молоком з власних ферм. У них широкий асортимент варіацій традиційних італійських та французьких м’яких та напівтвердих сирів, звісно є й ті, хто виготовляє найскладніші з технологічної точки зору витримані тверді сири. В кожного своя історія і вибір свого шляху до успіху. Іноді він буває довгий, тернистий з своїми помилками, своїм досвідом і тримається виключно на ентузіазмі тих шибайголів, що почали це першими. Корисна інформація з точки зору розуміння, хто і з чим виходить на ринок. Деякі крафтові виробники мене захоплюють.
– А конкретніше? – вхопив він ще один кусочок сиру.
– Конкретніше я працює з табличкою де буде ясно кому, що і як ми будемо продавати. Ще тільки почала проводити переговори, галузь для мене нова, дайте мені трішки часу.
– Ну, добре. Табличку покажете?
– Звісно, ви будете перша людина, яка її побачить. – він облизав губу, мій погляд зачепився, за дане видовище, та зусиллям волі я опустила очі вниз і тут же завмерла в позі, «що не очікували?». Під моїм столом сиділа вивірка звичайна.
– Емілія, що ви там так уважно розглядаєте? – зацікавлений, до не можу, витріщився на мене Ярослав Павлович. Білка в цю пору бадьоро чкурнула йому під ноги.
– Ярослав Павлович, а як ви відноситесь до білок?
– Що? – тепер уже у нього очі блюдцями стали.
– Просто, якщо це не мій глюк, то в мене по кабінеті бігає білка, яка саме побігла у вашому напрямку. – Ярослав Павлович мовчки нагнувся і заглянув під стіл.
– Хм, таки білочка. – спокійно прокоментував він.
– І що нам робити? – заглядаючи йому в очі запитала я.
– Головне не панікувати. Білочки звісно ще ті засланки, але зберігатимемо спокій. Невідомо ще якими вона тут горішками гуляється. – з серйозним виразом обличчя проговорив він цю дурню.
– І здається я починаю підозрювати, що то конкуренти її сюди заслали, а то я все з розуму сходила куди зникають мої горішки. – не втрималася від сміху я. А білочці видно це й балаган набрид, бо вона прошмигнула до вікна і вистрибнула на двір. – Принаймні загадку з горішками розкрито. Правда якось незручно вийшло з нашим новим виконробом Анатолієм Миколайович, бо білочку він якраз бачив, коли її не бачила я. – Ярослав Павлович зігнувся від сміху.
– Я буду знати, коли мені захочеться кави спокійно попити і так посміятися куди заходити. – витираючи сльози відказав він.
– Дякую, так вишукано мій кабінет цирковою ареною ще не називали.
– Ну, ви що образилися? – заглядаючи мені в очі перепитав він.
– Досі гадаєте, що знаєте мене? Ні, словоблуддям мене не зачепити, тому не сподівайтесь.
– Зате ж було весело.
– Згодна, весело звісно ж жити набагато легше. – В двері постукали і заглянула секретар.
– Ярослав Павлович у вас там черга перед дверима, як до Мавзолею, а ви тут каву ганяєте. – прошипіла вона. Ярослав Павлович з сумною моською глянув на мене, підморгнув і виглядом грішника, що кається пішов за нею слідом.
– Балаган. – знизала я плечима і повернулася до роботи.
По хаті я тинялася без діла, з дурними думками і тяжким відчуттям. На душі шкребли кішки і сенсу життя я якось сильно не бачила. М-да не задався день і життя якесь безтолкове. Про це говорить моє проживання на цьому чудовому краю світу. Що я тут роблю? Навіщо це все? Все здається таким неважливим і таким тимчасовим. Хіба я такого хотіла? Хіба я такого хочу? Хіба я могла подумати ще 7 років тому, що буду отак в якомусь невідомому селі з більш ніж скромною обстановкою, світлом від горіння плити та спартанськими умовами працювати до не змоги? Що сталося з моїм життям? В ньому все було так просто і так добре. Щасливе дитинство з мамою, батько самоусунувся по причині вибору на користь зеленого змія. Горілка йому була дорожча за нас з мамою. А я його тверезим майже не пам’ятаю. Це напевно добре, що він помурижив нас 11 років і все ж пішов з нашої сім’ї, а далі у нас було чудове життя з мамою. Крихітне провінційне містечко, яке я знала як своїх п’ять пальців, я пам’ятаю той час коли не було ні роботи ні грошей, я пам’ятаю наш більш чим скудний раціон харчування, але коли нарешті у мами з’явилася робота все змінилося, вона мене балувала, виготовлювала всілякі смаколики, це з її подачі я оцінила всі відтінки риби, м’яса, а з овочами вона просто робила дива. У нас був невеличкий город на якому росло все. Мама добувала найрізноманітніше насіння, ми садили тих 15 соток, пололи, збирали врожай. Я напевне як всі діти буркотіла, коли мене змушували працювати на городі, сопіла, але все ж допомагала, бачила, що мамі то тяжко. Потім була важка хвороба і моєї мами не стало. Втрата єдиної рідної людини це дуже боляче, від болю було важко дихати, неможливо думати і кінця краю цьому болю було не видно. Поряд мене тоді був мій однокласник. Вовка, на якого я навіть уваги не звертала, високий, худющий з ластовинням на лиці. Але він приходив і приходив тільки час від часу важко зітхав та швидко відводив очі, коли я дивилася на нього. Я навіть не помітила, як мені вже стало його не вистачати, я хвилювалася і не знаходила місця, коли він затримувався. Він став мені необхідний, як повітря, потрібним, як сонце. Я пам’ятаю наш перший раз, я пам’ятаю як він хотів від мене почути слова, що я люблю його, ні вірніше не так. Це потім, пізніше він зізнався, що любив мене і що на ці слова чекав, а я того в той час навіть не усвідомлювала. Похована під уламками моєї туги я не відразу зрозуміла і усвідомила,що я люблю цього хлопця з розпатланим волоссям і ластовинням. Але він проявив себе не як хлопчик, як справжній чоловік, навіть пішов на перекір своїй родині, яка щиро вважала, що я не достатньо хороша для їхнього сина. Він знайшов роботу, перевівся на заочне відділення і був зі мною. З часом все владналося, його родина змирилася зі мною, а я відкрила в собі бездонний океан любові до свого чоловіка. Вовка зробив мені пропозицію, в той день він чекав мене біля моєї роботи, адже я теж вчилася на заочному і працювала, він хвилювався, його хвилювання заразило мене і я почала вимагати пояснення, що трапилося. Зрештою він дістав обручку і хвилюючись попросив вийти за нього. Я стояла оторопіла від щемлячої ніжності до мого Вовки, а він щось трохи панікував поряд, дивлячись на мій злегка відморожений вигляд. Ми потім поділилися враженням і довго сміялися з наших вражень. А далі було дуже багато щастя в моєму житті. Я працювала, вчилася, ми дикунами подорожували і були безмежно щасливі. Я думала, що щастя вже більше не може бути, але коли народилася дитина то я була самою щасливою людиною. Ми були щасливі. Ми навіть з Вовкою ніколи по серйозному не сварилися, ні інколи були чимось незадоволені, буркотіли один до одного, але дуже швидко то все минало. А потім…потім життя усіх нас змінилося. Гібридна війна, смерть про яку ми вже чули щодня…. і жахливе ДПТ …мої рідні, любимі, самі дорогі загинули на місці. Я майже не пам’ятаю, перших півроку після того. Я не хотіла жити. Життя видавалася пеклом. Тоді допомога прийшла звідки я не чекала. Моя свекруха, яка досить прохолодно відносилася до мене, несподівана приїхала до мене. Вона зі мною тоді довго говорила, просила, погрожувала і так філігранно била по болючому, що довелося взяти себе в руки. Саме тоді я влаштувалася в цю компанію, почала ходити до психолога і в спортзал. Біль не зникла, але вона дозволила жити мені далі. Хоча, жила то я виключно на роботі. Чоловіків я сторонилася, одного разу вистачило. А тепер в темній, темній хаті, бо сьогодні була гроза і електрика зникла, я сиджу тут одна. І мені так вкрай погано, що готова вже застрілитися, аби тільки це все припинилося, бо саме зараз я ненавиджу себе і ненавиджу своє життя, я захлинаюся у відчутті жалю до себе і я не хочу такого життя. Я навіть не знаю, що мене найбільше лякає в моєму житті. Я не боюсь самотності, я до неї звикла, з нею мені комфортно. Боюсь, що не розумію для чого я живу. Причини прокидатися зранку, що б робити свою роботу, для мене якось стало замало. А іншої я не знаходила. Начебто у мене чудова робота, яка дає мені можливість само реалізуватися і щедро це оплачує, то у мене навіть грошей більше ніж мені потрібно, особливо коли ти досить часто опиняєшся ось в такому селі де грошей просто немає де витрачати. І це не гріє мого серця. Це з однієї сторони наче і дозволяє мати кращі умови для життя, особливо в тих місцях де є вибір, чисто теоретично може навіть тобі інші різні плюшки добавити. От наприклад я можу купити дорогезний автомобіль, тільки доріг немає, по тих самих дорогах де їздить ланос і буде їздити щось нове і дороге. Ні, звісно в моральному розумінні до водія мерседеса буде краще відношення, аніж до водія ланоса. А з іншої сторони наш сервіс, для обох сторін може бути «щось таке». Гроші дають змогу лікуватися за кордоном, але з іншої сторони до того самого кордону з нашою то медициною можуть і не довезти. Роздуми про гнітюче безглуздя, що коїться довкола, відвели від болючих думок про моє життя. За вікном полихала блискавки і гриміло в небі час від часу сердитий вітер щедро кидав краплями дощу у вікно, від чого шибки двигтіли, а дах, що був з бляхи так взагалі здавалося, що готувався до польоту на Марс. Закрила очі, від розуміння, яке ж моє життя безталанне. Ця самотня хата з тінями на стіні, та завиванням вітру за стіною якось сильно мене пригнічувала. Телефон та ноутбук були безнадійно розрядженні ще з обіду. Буде наука, що в селах на краю світу заряджати телефон потрібно весь час, а не коли він розрядиться. Серед шуму за вікном я навіть не відразу змогла зрозуміти, що то мені хтось у вікно стукає. Не вірячи в це я підійшла до дверей і чорна тінь щось пробухтівши вломилася в мою хату.
– Да, Емілія, а ви таки вкрай привітні до гостей. Я вимок навіть під плащем. Бісова погода. В таку погоду навіть собаку з дому не виганяють.
– Ярослав Павлович, а ви що тут робите? – хлопаючи широко відкритими очима я дивилася на нього.
– Виражаю турботу. Хіба не видно? Он їжу і свічки привіз. – простягнув він мені пакет, – Проводи порвані тому електрики зможуть з цим щось зробити тільки коли вщухне цей природний катаклізм. Їздив перевіряв, що це ця чудова погода витворила з моїм господарством. Заодно передаю турботу Галини Іванівни.
– Дякую. – тільки і змогла здивована я видихнути, та першим ділом запалила свічки, стало навіть не так моторошно в моїй хаті.
– Ну, так чайник ставте. Я замерз, як собака. – пробурмотів він. А я густо почервоніла від своєї розторопності.
– Так зараз буде. – поставила чайник і розібрала пакет. В пакеті було тушковане м'ясо та величезний пиріг.
– От мене все таки цікавить ви щось їсте?
– Їм.
– Що? Тут геть порожньо.
– Те, що готується швидко і на що в мене залишаються сили. – спокійно відповіла я.
– Воно і видно. Ви ж майже світитесь. І де ж сили візьмуться, якщо в домі ні крихти хліба немає?
– Ярослав Павлович ваш посил темі здорового харчування почуто. – пробурмотіла я навпомацки наливаючи і йому і собі чай.
– А що собі навіть не пекельний напій? – звів він брови до купи.
– І як я дожила до сих пір без ваших порад? – огризнулася я.
– От і я дивуюсь. – сьорбнув він гарячого чаю і на деякий час відволікся на свій обпечений язик.
– Але взагалі я рада вас бачити. От тільки ви перестанете мене гризти, радості в мені стане більше.
– І як у вас тільки переплітаються тонкощі дипломатії з нахабним хамством?
– Стосовно роботи я чітко дотримуюсь ділових канонів. А от поза роботою я просто людина.
– Ви це ще й розділяти можеш? – покосився він на мене.
– Ну, послати до бісової матері на роботі мені не дозволить високе розуміння, що я посадова особа і представник бізнесу, тому я багато чого не можу дозволити з розряду а хотілося та не можна. А от поза роботою моє справжнє лице так і проситься показатися.
– Н-да, роздвоєння особистості просто на лице. – задумливо дивлячись на мене крізь вогонь свічки відказав він.
– Ну, реальність вона знаєте така тонка річ.
– Ще почніть мені розповідати про паралельні світи.
– А що я шанувальниця фантастики, навіть фентезі з задоволенням читаю у вільний від роботи час. А то від бізнес середовища іноді нудить. Все так правильно, розвиваюче, надихаюче, але іноді мозок хочеться розвантажити тому дістаю заховану книжку і поринаю у вигаданий світ космічної фантастики, пригодницького фентезі, альтернативних історій, книги про перевертнів, епічне та героїчне фентезі.
– О, це щось з альфа самцями і сиропною історією любові до безтями. Сидите і пускаєте слинки на світлий образ головного героя. – прижмурившись, насмішкувато сказав він.
– Ага, в книжках обожнюю таких рішучих, вольових і з такими героїнями трохи придуркуватих, зате з гумором.
– Що жінки навіть в книжках не люблять конкуренції?
– Ні, ну треба ж десь натхнення брати, що б чоловікам життям псувати. А там чудові ідеї іноді знаходяться.
– Жартуєте?
– Ні в одному оці. Якщо поєднати поради від бізнес гуру з певними жіночими безпосередніми капосними ідеями то на фініші можна убийну суміш отримати. Ідеї вони визрівають, іноді їм потрібне малесеньке натхнення. Зазвичай не можливо вирішити проблему на тому ж рівні на якому вона з’явилася. Мені класно допомагає перезавантажитися такий відхід від проблем.
– А ще альфа самці там є…– в його тоні були єхидні нотки.
– А ще там є альфа самці. – в тон йому кивнула я. – А що читаєте ви?
– З художньої літератури?
– Так.
– Несьбі.
– А ваш зразок головного героя це таке собі «добро з нелюдським обличчям».
– Читали? – здивувався він.
– Як кажуть Норвегія славиться трьома речами: деревиною, оселедцем та письменником Несьбі.
– А ви не така проста, як здаєтеся…– задумливо подивився він на мене.
– Ха -ха, насправді всього лише поцікавилася усіма найкращими детективами світу. Іноді у веденні перемов то сильно допомагає спілкуватися на одній мові з своїм опонентом.
– Цинічна і корисна. – резюмував він.
– Я бачила як угоди зривалися через те, що людина була голодна, або засмучена, або щось в неї боліло. Танцюєш, отак танцюєш, а на остаток і не вклонився. Тому, так я прикладаю масу зусиль, щоб отримати найкращі умови за найкращою ціною і таким чином, щоб обидві сторони були у виграші. По іншому довгостроково як на мене просто не можливо працювати. Якщо я буду у виграші, а мій партнер – ні, то вже наступного разу він зі мною зв’язуватися не буде, по одній малій причині не вигідно. Цю тонку межу доводиться намацувати навпомацки, і ніколи її не переходити.
– Ділитеся мудрістю?
– Просто підтримую розмову. Насправді я рада вас бачити. У мене розрядилися всі засоби зв’язку з людством. І явно проглядається інтернет залежність. Жалюгідне світло від горіння камфори газу теж якось на добрі помисли не направляє. Тому ви прямо месія та супергерой в одному образі.
