Текст книги "Крайня межа (СИ)"
Автор книги: Наталья Шаграй
сообщить о нарушении
Текущая страница: 7 (всего у книги 11 страниц)
– А продовжуйте…– весело посміхнувся дивлячись мені в очі.
– Що час вихвалянь? О, великий. О, могутній…– після моїх слів розсміялися ми вже двоє.
– А що ще можете? – піддів він мене.
– Кароокий з тобою сонце сходить, ім’я твоє величає перемогу.
– О, а цей час вихвалянь відмінна думка. Отак, чоловіків треба надихати на щоденні подвиги.
– Ну, добре слово, воно і кішці приємне. Так, що не тільки це стосується чоловіків. До речі не вартує взагалі ж нічого, сказати щось приємне людині. Сьогодні чула, як мої сусіди надихали один одного словами лякало городнє та драна кішка. А потім вони дивуються чого це вони такі нещасливі.
– Думаєте, якщо вони будуть звертатися шановна драна кішка то будуть щасливіші?
– Слова, які ми говоримо і якими мислимо серйозно впливають на наше життя. Впливають на наш настій, психіку, на здоров’я, на діяльність, та й в цілому формують наше життя. Хоч нам здається, що наше мислення різноманітне, але це іноді не так. Наше мислення визначається звичками, тому звісно якщо ми звикли думати одними і тими ж словами то так і будемо робити, аж допоки не почнемо тренуватися думати іншими словами. Іншими словами, поки ми не змінимо слова на більш позитивні наше життя не зміниться. Тільки ми обираємо слова, якими думати. Тому, що слова це щось на зразок цеглин з якого будується наше життя. А життя є результатом думок та мислень.
– Під чай то надто філософські думки. – з серйозним виразом обличчя розтягнув він губи в посмішці.
– В моїй оселі є чай і кава. Ще чаю?
– Давайте. – якось навіть тяжко зітхнув він.
– Дивіться на це з позитивної точки зору. Чай то в мене смачний.
– Так. Пити можна
– Та буде вам. Мені його в подарунок привезли, це відомий японський преміум чай Gyokuro. В Японії його подають, щоб надати велику честь гостям. В перекладі з японської назва чаю означає чи то роса перлини, чи то дорогоцінна роса, ну щось таке. Виготовляють його з самих молодих листочків раннього врожаю та збирають виключно вручну. Тому насолоджуйтеся його свіжим трав’яним запахом, і багатим смаком лісових квітів та фруктів.
– Та чай, як чай. Я видно не сильно великий цінитель. Ну, може трішки смачніший, ніж той, що Галина Іванівна збирає і любовно сушить.
– Нікому про то не говоріть.
– А що чай самий дорогий в світі? – стрільнув він в мене поглядом принюхуючись над чашкою з чаєм, яку я поставила на стіл.
– Так. – ховаючи посмішку підтвердила я його думку.
– Завжди відчуваю цей незручний момент, коли п’ю щось з найдорожчого в світі і в принципі не доганяю цю велику честь.
– Не блюзнірствуйте.
– Тяжко втриматися, сидимо в темряві, в хатці на курячих ніжках, ні, хата нічого, правда трішки морально застаріла. – тут же пояснив він свою репліку на мої округлі очі. І п’ємо один з дорогих чаїв світу.
– От якби не сказала, то ви так і не знали б, який дорогий чай п’єте.
– Так, щось видно я б втратив в цьому світі. – з сумною мордочкою покосився він на мене. Цікаво, що в компанії з ним було легко і весело, мені подобалося ось так ні про що вести розмову. Уже зовсім не так трагічно сприймаючи темряву в хаті, завивання вітру з дощем на дворі і в цілому.
– А вам тут подобається? – задала я запитання. Він хвилину задумливо розглядав мене. Його очі блистіли у вогні свічок, і весь він виглядав загадково. Відблиск лягав на його вилиці, обводив його губи і мимо волі хотілося доторкнутися до його губ руками, спробувати їх на смак, відчути його подих, розсмакувати поцілунок, обвести рукою його вилиці, заритися в його волосся. Я зморгнула під його таким же пильним поглядом, який затримувався на моїх губах. І в ту ж мить він перевів погляд заглянув мені в очі, трохи відсунувся на стільці.
– Так, мені тут подобається. Дауншифтінг чули колись про таке?
– Це коли успішні топ-менеджери кидають все і їдуть в село?
– Тоді ви маєте також розуміти мій вчинок.
– Жити повноцінним життям?
– Так, жити повноцінним життям, а не присвячувати його кар’єрним гонитвам чи виснажливому походові за ще більшими грошима. Якось я дуже неприємно зрозумів, що на старість моє життя буде прожите безцільно.
– І у вас це вийшло?
– Почалося все з приголомшуючої поразки та проблем з здоров’ям. Поки я приходив до тями і перебував в стані саббатікал, проблеми посипалися як рога Альматеї, щедро та рясно. Ще рік метушні і я нарешті отримав те, до чого прагнув. Тихе, в міру спокійне життя, коли я можу просто поїхати рибалити, чи на відпочинок, робота, яка приносить задоволення. І мені подобається тут життя. Коли ти не вкалуєш, як проклятий в селі, то виявляєш, що тут п’янкі вечори і запаморочливо красиві світанки з свіжою росяною травою, коли тільки торкається проміння до землі, коли чуєш пісню жайворонка. Я все не міг надихатися пахощами чебрецю. А як же пахне свіжоскошене сіно, здається, що пахне так уся земля. Знаєте, я скоріше не за рибою ходжу, якщо чесно я її то і ловити до толку не вмію. Останнього разу он гачком за своє вухо зачепив. – він навіть за вухо своє посмикав. Від його такою щирості я фиркнула, а на його лице набігла грайлива посмішка.
Коли він пішов я ще довго лежала в ліжку без сну, в голові жив безлад з думок і хаос з почуттів. З Ярославом Павловичем мені було легко, цікаво і весело. А от моє перше враження про нього було, що він страшенна самозакохана, чванькувата тварюка, а виявляється потрібно було його пізнати краще.
– Доброго ранку! – з трагічним виразом обличчя в мій кабінет пробрався Ярослав Павлович з двома чашками кави. Поставив каву, всівся напроти мене.
– Доброго ранку! Хоча по вас не скажеш, що він добрий. Чому ви такий сумний, як нічка з самого ранку? – хоч, як мені хотілося проігнорувати його, та продовжити займатися справами, та все ж ввічливість перемогла і що в нього сталося я запитала.
– Не знаю. Період якийсь такий…Апатія повна.
– Ну спробуйте поїхати відпочити.
– А ,що допоможе?
– Звісно, нові враження, нові місця. Море, пляж, пісок. Відпочинете від роботи, від побутової метушні, оздоровите організм. До речі відпочинок на морі може стати надійним заслоном, перед так званим синдромом хронічної втоми. Якийсь тиждень на морському узбережжі і у вас покращиться настрій. Поїдьте, відпочиньте і повернетесь сповнених сил та енергії.
– Не хочу. – пробурмотів він. Я з нестерпним сумом подивилася на табличку на моніторі ноутбука, тяжко зітхнула і подивилася на Ярослава Павловича.
– Тоді закохайтесь і накриє вас потужна хвиля любові і поліпшиться настрій за рахунок вироблення серотоніну. І буде у вас чудовий коктейль з психологічної та біохімічної природи, який приведе вас в стан ейфорії. – покосився на мене скептичним поглядом, демонстративно взяв чашку з кавою і зробив ковток. – Ну, або глистів полікуйте…– кавою він таки подавився і закашлявся, простягнула йому серветку, взяв витерся, та знову зайшовся в кашлі. Скромний стук в двері і в кабінет зайшов Трохим, яким з широко відкритими очима дивився на зігнутого Ярослава Павловича, потім він перевів погляд на мене в німому запитання, а що тут відбувається. Розвела руками в красномовному жесті, а я що знаю?
– Яр, ти в порядку? – скривившись запитав він. Ярослав Павлович тільки махну рукою, мов все ок.
– Емілія, що у вас тут відбувається? – все ж пантоміма його втомила і Трохим згадав, що можна і словами все це виразити.
– Та, норм все, просто Емілія тут поради, як позбутися апатії роздає, щось між відпочиньте , закохайтесь і глистів полікуйте. І буде вам щастя. Емілія, а от у вас що і кохання і глисти на одній шальці терезів стоять? – дуже несерйозно округлив він очі, в очікуванні відповіді від мене.
– Ви ж мене про апатію запитували…
– М-да, а у вас видно чорний гумор то просто ваш зв'язок з світом. – пробухтів він.
– Ярослав Павлович сьогодні сонячна неймовірна погода за вікном в таку погоду геть не хочеться працювати, а хочеться як мінімум полежати в гамаку і цмулити лимонад, холодний з льодом та грайливими бульбашками. Але я тут зібрала мозок в купку і волю в кулак і намагаюсь підкорювати нові вершини.
– Ні, ти чув, як вона це сказала. Та, я вже теж такого хочу. – підморгнув він Трохиму.
– Отже з апатією ми розібралися. – підвела риску я.– А у вас знову виник смак до життя.
– Ну, ще не зовсім…– продовжував він далі хлопця без жодної клепки в голові клеїти.
– У мене таке враження, що ви займаєтесь аутотренінгом, щось на кшталт – у мене поганий настрій…поганий…я сказав поганий.
– Я зрозумів у вас тут весело, та Яр у тебе під дверима чекає наш любий друг, тому закінчуй релаксувати і пішли працювати.
– Вічно ти весь кайф обломиш. – пробурмотів він, але все ж тяжко піднявся з стільця. – Радий був вас бачити Емілія. – Про свою радість я не могла збрехати, тому просто видавила з себе жалюгідну посмішку.
– Та, тут як медом намазано. – пробурмотіла я вслід закритим дверям.
Тиха, п’ятнична ніч в селі, наганяла якусь нелюдську тугу. Так іноді буває, коли день до того був на диво нікчемний, коли падає і розбивається телефон, коли на тебе розливається гаряча кава, коли зривається поставка про яку вже все було домовлено, коли привезли обладнання і воно на першому запуску ламається. Спочатку я була зла, нереально зла. Злість злою коброю пожирала мене з нутром, гризла печінку, рвала жили, висмоктувала кров, добиралася до кісток. Я скреготіла зубами від безсилля, від того, що встряла в фінансові втрати, втратила час і взагалі було не зрозуміло скільки діагностика і ремонт займе часу і вип’є крові. А ще треба було шукати нових постачальників, а вони і так були вже шукані перешукані і пропозиція цих була прийнятною і кращою. А тепер знову треба щось знайти, знову час, знову можливі фінансові втрати, знову купа роботи, яку я вже робила. Знала, що треба було пережити цю гостру фазу ненависті до всього людства, до безголовості, тих хто називався бізнесменами, до безрукості, до того, що все якось робиться через жопу. Головне змиритися, з цими негараздами, прийняти і починати діяти далі . А поки мене штормило і штирило, ламало і підкидало. І ніяк не давало пережити це. Неадекватна злість забирала усі мої сили, шал застилав очі, а по венам котилася чиста лють. Знайшла на ноутбуці папку з музикою мій особливий плей-лист Red Hot Chili Peppers, Scorpions, Led Zeppelin, Nirvana все від чого божеволіла я. По мірі того, як рубала музика, а глибокі баси змушували швидше битися серце я починала під музику хаотично рухатися. Згадала, що з собою в село я везла Бейліз. Зрозуміла, як терміново і саме зараз він мені потрібен. Під рев музики знайшла пляшку. І це була єдина річ за цілий день, якій я щиро зраділа. Навіть не манірничала зробила ковток з пляшки, навіть не оцінила завершеного смаку, аромату. І продовжувала дикі танці. Я навіть не пам’ятаю, коли я востаннє танцювала. Танець заворожуюче своїм відчаєм йшов від самої душі, приглушуючи ту палаючу гамму почуттів, що бурлила в мені. Музика своїми басами розривала барабанні перетинки, викликаючи вібрацію десь в животі, яка по судинах добиралася до голови затоплюючи собою всі комбінації та варіації можливого розвитку подій. І розум безсилий перед цим несамовитим шквалом емоцій, ошаленілий від роздратування та гніву відлюдкувато відійшов осторонь від навіженої вакханалії почуттів. В ритмі музики плавилося розчарування, перегоряв гнів, який підштовхував на агресію, щезала тривога, яка немов, як черв’ячок точила з середини, тануло відчуття вини, яке не давало рухатися далі, вигасала злопам’ятність, яка не давало можливості вибачати помилки, вивітрювалася ненависть, яка штовхала зруйнувати, не залишивши каменю на камені, навіть безневинна заздрість за успіхи інших, кудись зібралася піти, губилася туга. Я змогла зупинитися коли кисню мені вже не вистачало геть, коли в грудях горіло, а в боку кололо. З жадібністю накинулася на воду. Вода з криниці була смачна, це не порівнюється з тієї бутильованою, що я замовляла в місті. Цю хотілося пити і пити. Я з насолодою зробила останній ковток і відклала кружку. Витерла губи долонею. Ноги мене не тримали. Вимкнула ноутбук і плавно перетекла в горизонтальне положення на ліжко. Я відчувала як калатає моє серце, як трусяться ноги від таких то божевільних танців. Я лежала з закритими очима, бо важкі, немов налиті свинцем повіки, не було сил відкрити. Краєм вуха здалося, що я чую, кроки під хатою. На параною шикнула, відмахнулася, як від чогось не важливого. Повернулася на бік і непомітно для себе поринула в сон. Мені снився сон, ніби я бігла по полю і огортав мене все більший жах, я не бачила нічого страшного, але відчуття, що щось неминуче страшне вже сталося, холодило серце. Від різкого грохоту я підскочила з ліжка, хвилину хватала ротом повітря, серце калатало так, що аж боліло. З кухні донеслися незрозумілі звуки. Підхопилася. Від страху, ноги не слухалися. Нагнулася вхопила палицю, яку я останнім часом біля ліжка залишала. Відчула хоч якусь зброю в руках і тихесенько навшпиньки підкралася до кухні. Від побаченої картини зависла. На підлозі валялися друзки банки. Потьоки кислого молока були розбризкані по всій кухні. Нервово оглянула кухню, та нікого живого не побачила. Прокралася до дверей. Двері були замкнені з середини. Щось від побаченої картини волосся на моїй голові трохи стало дибки. Від липкого страху скручувалися у вузол нутрощі. Тремтячими руками зняла клямку з дверей і вийшла на двір. Там якраз сонечко вставало. Світанок. Перші спалахи пробудженого дня. Запалене небо багряно-червоною смугою. Весело щебечуть птахи. Пахне несказанною свіжістю. Прохолода легко торкається губ. Цим повітрям просто не можливо надихатися. На траві, деревах, кущах виблискує роса. Величезна куля яскраво жовтогарячого кольору ще не набрав повної сили, щоб освітити усе довкола запалила на небі широку помаранчеву смугу. Потім на небі щедро розлилося рожевого кольору. І цей світанок стер весь кошмар, що снився, що залишився незрозуміло як розбитою банкою на кухні. Ранковий холод добре бадьорить. Мої зуби почали цокотіти від холоду. І я глибоко вдихнувши цього ранкового прохолодного чистого повітря, затримала дихання, потім повільно видихнула. В хату я поверталася уже без відчуття панічного жаху, який мною опанував до того. Знову подивилася на банку. Вирішила пояснити розумним та науковим підходом. Я сама поставила її на край столу. Правда я точно пам’ятала, що банка стояла не на краю, та чого не буває. Може був малесенький землетрус, або їхала вантажна машина. Я вже точно знала, що коли така машина їде, під хатою, то в мене навіть шибки деренчать. Зігнулася зібрати скло. І під шафою побачила два фосфоресцентні ока. Я заволала підірвалася з місця не зграбно ковзнулася і з усієї дурі гепнулася на підлогу боляче забивши руку, плече і м’яку частину свого заду. Лежу збираю зірочки, краєм ока дивлячись за нервовими метаннями величезного сірого кота. Від мого пронизливого вереску скотиняка перелякалася не на жарт кинулася в двері, вони закриті у вікно, від шибки відлетіло на підлогу. Після чого тварина не гірше мене видала вереск. Тепер я вже з трудом перевернувшись на карачки з цікавістю подивилася на нервову животину. Від страху в мене вирвався нервовий сміх. Стати на ноги я побоялася, а то ще раз так навернуся і кісток не зберу, то ж тихенько відповзла на сухе місце. Сіла, притулилася спиною до стіни.
– А чудове життя в цьому селі. Я такого шквалу емоцій за все життя не відчувала, як тут за невеличкий проміжок часу. – мій голос ще трохи тремтів, ну власне як і руки і ноги. Правда забиті місця ще так відчутно боліли. Кіт навіть трішки заспокоївся і заліз назад під шафу.
– Ладно. Зараз я вся така незламна. І то від слова, що кісток не зламала. Піднімуся, приберу, вижену прибацаного кота і зроблю собі кави. Потім поплачу над своєю долею. Все. Піднялася. – на піддавши собі моральних копняків по стіночці піднялася я. Повторила спробу прибрати скло і молоко з підлоги. Зробила. Дістала палку, відкрила навстіж двері і спробувала добрим словом і палкою вигнати кота. Скотиняка мала таки тягу до життя, побачивши двері до волі, прожогом кинувся рятувати життя втечею. І тільки коли за котом закрила двері в голові сформувалася така проста думка. А звідки в мене кіт в хаті взявся? Волосся на голові знову почало ставати дибки. Такими темпами воно скоро зовсім вилазити буде. Істерику задавила і пішла дивитися чи закриті вікна. Вікна були закриті. Мені нестримно захотілося на сонечко. З швидкістю не гіршою аніж в кота я вискочила на вулицю. А тут знову сонечко, запах, пташечки, корівки мукають сусіди сваряться, вир життя. Жах знову влігся. Ліниво оглянула будинок. Може пороблено? І пора до батюшки? Або до добрих лікарів нервову систему підлікувати? Мій погляд зачепився за розбите вікно на горищі. Науковий інтерес переміг істерику, пішла в сіни. Так і є ляда на горище відхилена. На душі полегшало. Післясмак страху, ще залишився але я вже більш тремтіла, як віслючий хвіст. Тож поставила варитися каву. Кава у мене міцно асоціювалася з щасливим, бадьорим ранком. Кава рівнялося енергія. З насолодою принюхалася до аромату. Перелила з турки в чашку і пішла з нею на двір. Сіла на стареньку лавку. Промайнула думка, зате, жоден нерв не стріпнувся з приводу вчорашньої журбоньки за втраченими можливостями. Після пережитого власного крихітного армагедону на життя я дивилася з щенячим оптимізмом. Правду кажуть достатньо тільки порівняти і все стане зрозумілим. Я порівняла. Надихнулася. Ситуація перестала мені здаватися такою вкрай безнадійною. Я навіть сердитися перестала. Що з убогих візьмеш? Недосконала робота, хирляві процеси, кволі потуги щось зробити. Результат всі ми отримуємо те, що отримуємо. Може, то на краще що ці проблеми вивалися перед початком робіт, а не в середині. Такі напівживі, напівмертві компанії, які імітують бурну занятість і не приносять ніякого результату є більш шкідливі, аніж ті, які зробили помилку, визнали, виправили і працюють далі. Єдине, що дивує, як вони вмудряються так довго жити на ринку. Хоча як? Відомо як, десь є лаз через який їх хтось тягне. Конкуренція досить проста і жорстка. Ти або кращий і розвиваєшся або банкрот. Хоча це і складно. Це постійний рух вперед. І малесенька помилка у виборі напрямку руху обертається величезними втратами. Ось тобі і наша реальність. Ладно план в голові намалювався. Я морально змирилася. Далі справа техніки. Піти і зробити. От з понеділка і почну. А чим я сьогодні буду розважатися? Ну тут просто чудові перспективи піти на став, подивитися на каламутну воду, піти в ліс, гриби пошукати. Я їх правда до того ніколи не шукала, зазвичай в супермаркеті знаходила на поличці. А так можна ще бур’ян біля хати обірвати. Від перспектив, що відкриваються стає якось моторошно. Хоча чого я скиглю, зате вивченню іспанської мови я можу приділити усі свою зайву …тобто вільний час. Правда від даних перспектив робота, навчання, дім стає сумно. Але маємо те, що маємо. Головне вчасно пити свою валер’янку, а то бурхлива уява видає щось вкрай мало спільне з здоровим глуздом.
Може справді по гриби сходити. Але я їх не відрізняю і що з ними далі роблять слабко собі уявляю. І вчитися теж не хочу. Втомилася. Це село з його свіжим повітрям випило всі мої сили. Тут все дійсно живе в якомусь своєму ритмі життя. Тягуче неспішно, підриваючи квапливо і воно збиває мене з пантелику. Моє життя було підпорядковане і кристально зрозуміле: робота, навчання, саморозвиток. На особисте життя мене не тягнуло. Я про нього навіть не думала. І це все було нормально. А тут кожна бабка душевно переймається моєю самотністю. Та ладно ще б це робили мовчки, так ні вони мені в очі це кидають. Рвуть на шматки своєю турботою. Я прямо неповноцінною себе відчуваю, при їхніх таких жалісливих поглядах і незадоволених цокань язиком. Допила каву, втішилась думками і пішла в хату.
– Емілія? – від крику сусідки мене пересмикнуло. Собаку завести чи що? Може хоч гавкотом буде попереджати про незваних гостей?
– Катерина Григорівна, щось сталося? – покосилася я на годинник, який тільки 7 ранку показував.
– Та ні. Все добре. – здивовано вона подивилася на мене, неначе я якусь дурню зморозила. І це так нормально в 7 ранку шастати в мене по хаті. Видавила з себе посмішку. – Я просто хліб з пиріжками пекла, вирішила тобі занести. – і вона з корзини дістала гарячий буханець хліба і декілька пиріжків.
– Дякую, дуже. А ви, що їх щойно спекли?
– А що там того діла. Пізно вночі тісто поставила, тай з ранку в піч і все готове. – від її такої щирої відповіді відчула себе ущербною. – Ти їж, бо така худюща, що аж за віником можеш заховатися. Все таки чоловіки люблять , щоб жінку було за що взяти.
– Нічого, як казала моя мама на кожен товар є свій купець.
– От і розхвали товар. Чоловіка ж потрібно до всього підвести, але так культурно, щоб він думав, що то його рішення. Ти думаєш мій Сашко дуже хотів одружуватися? Та він навіть не думав про це. Але роки йшли. Довелося натякнути, що такі відносини мене не влаштовують і мені потрібна сім’я. – я відверто маялася від таких одкровень. – І в нас все вийшло. Ми щасливо разом он уже як 30 років прожили. Двох дітей підняли. Внуків бавимо тепер.
– То ви щасливі.
– Всяко було. Це ж життя. Тут не можливо передбачити, що станеться. Але порозуміння ми завжди знаходили. Тому приглянись до наших хлопців. Он до Віталіка навіть. Зі шлюбом у нього правда не склалося. Але хлопець він хороший, роботящий, добрий. Що ще жінці потрібно? – задала вона мені підступне запитання.
– Не знаю. Іноді жінці нічого не потрібно, бо вона і так щаслива.
– Жінка щаслива, коли у неї є сім’я, діти, чоловік, коли є про неї кому подбати, коли вона себе реалізовує, як жінка. – от за що ці всі добрі люди переймаються моєю долею? Та так наполегливо. Ні, ну припустимо гріхів в мене вистачає, все ж досить давно живу і немало за це й час накосячила. Та за що ж така розплата? Невже гуманніше нічого не було?
– Все це я добре розумію. Але на жаль людина передбачає, а доля розпоряджається. – вже тихо починала злитися я на таке полоскання мозку.
– Але ти все одно не опускай рук. Ти молода, приваблива жінка в тебе все ще попереду. – все, наша розмова не має сенсу, ми на різних мовах говоримо, та на різних планетах живемо. В моїй реальності такого не має.
– Добре. Дякую за пораду. – видавила я з себе як я думаю милу посмішку. Сусідка з підозрою покосилася, але додому пішла. Отак і відчуваєш себе невдячною скотиною, про тебе потурбувалися, їжу принесли, а я ще й незадоволена. Якесь паскудство. Та пиріжка я взяла, від ароматів свіжої випічки мій шлунок почав гулко бунтувати, що це ще не в ньому. На провокацію повелася. Зробила собі ще кави і з задоволенням вм’яла одного пиріжка, за ним пішов і другий. І я здається почала розуміти, чому традиційна українська краса це поєднання красивих, пишних форм, чорного волосся і блакитних очей. Блакитні очі та чорне волосся є, а з такими пиріжечками вже й не далеко до налитих форм залишилося. Хоча пережитий сьогоднішній ранок і сплеск адреналіну, жах, що докотився до самих кісток, моторошність від якої волосся ставало дибки, тому певно не сприяють. Не підготовлена я виявилася до сільського життя і це я ще фізично не працюю, щоранку не зважаючи на погоду, свято чи самопочуття не встаю доїти та годувати корову, поратися по господарству. Просто казкове життя, а ще ж гектари городу, відсутність нормальної медичної допомоги , нормальної шкільної освіти. І отак зранку і до заходу сонця, худобина не розуміє, що ти може втомився, бур’яну байдуже, що в тебе щось болить, чи хочеш поїхати відпочити, хоча про що це я, з такими доходами люди тут не їздять за кордони. А потім приходять всілякі різні «добрі» люди до влади, які лікуються за кордоном, діти яких навчаються за кордоном, які відпочивають за кордоном і які ще ніяк не можуть напхатися грошима і приймають усілякі відпадні рішення про збільшення пенсії на 100 гривень в той час коли ціни на продукти, комунальні послуги, одяг, виросли в енну кількість разів. Як не згадати анекдот ціни на цигарки виросли, щоб люди менше курили, ціни на спиртне виросли, щоб люди менше пили, а на комунальні, щоб менше жили, чи що? Відчуваю, що ті, хто доживуть до пенсії скоро почнуть платити штраф. А які в мене вкрай продуктивні і позитивні то думки зранку. Хоча після пережитого страху може то саме воно, від душі поплюватися на владу. Їй же можна плювати на своїх громадян. Треба певно вийти на сонечко, а то в сутінках кімнати в моїх голові з’являються деструктивні думки. А правило то діє тільки одне в цьому світі. Бери і роби. Падай але підіймайся. Помиляйся, тільки пробуй ще раз. Ніхто за тебе не проживе твоє життя. Хочеш нормального життя? Бери його і роби таким. Ніхто, нічого не принесе і не зробить це за тебе. Почни з себе. Не кидай сміття на дорозі, допоможи, коли ти можеш це зробити, а не проходь мимо. І що далі? Плати податки і вимагай відремонтованих доріг? Угу, тільки з такою податковою системою виникають питання, а де взяти гроші, на те, щоб заплатити податки? Схоже думки світлішими не стали. Десь до обіду я так і дожила з роєм сердитих, філософських думок, про те чого ми так живемо і що треба зробити, що б змінити життя на краще. В обід я почула траурну музику і вийшла з двору. Біля сусідський воріт крутилася тітка Валя, ошатно вбрана і в чорній хустинці.
– Доброго дня! – привіталася я. – Щось сталося?
– Похорон йде. Помер Павло. Не знаю, як бідолашна Люда то переживе.
– А чого помер?
– Тромб кажуть. В лікарню його возили тиждень лежав в реанімації. Ох, горе то горе. Чоловік ще молодий 49 років.
– Жах який. Я дуже співчуваю його родині та друзям.
– Хороший чоловік був… – її голос зірвався і тут вона заридала, навзрид її лице перекосило, а вона давилася слізьми і ридала. Так гірко, так відчайдушно. Я тяжко ковтнула ком в горлі, не уявляючи, що потрібно сказати і зробити. А музика все наближалася і наближалася з-за повороту показалася похоронна процесія. Я стояла і дивилася за машиною з труною, за людьми які були в чорному і ридали поряд гроба, за людьми які ланцюгом тягнулися за ним. Людей була сила силенна. Серед людей я бачила і Ярослава Павловича. Він на хвилину затримав погляд на мені. Траурна музика відзивалася десь в животі. Це горе було просто відчутне фізично. Я провела поглядом процесію і з відчуттям спустошення і глибокого смутку повернулася в дім. Мене знобило. Дістала бавовняний плед і загорнулася в нього. Поставила каву. Спомини надоїдливими мошками кружляли перед очима, така ж траурна процесія і весь мій світ обірвався та перевернувся. Кажуть похорон то саме страшне. Як на мене то потім жити набагато страшніше. Збирати себе по кусочкам, піднімати з ліжка усвідомлювати цю реальність та вже без них і так кожен день з цієї роз’їдаючого душу біллю жити. Тяжко, нереально тяжко змиритися, не можливо уявити, що більше ніколи не буде тих щасливо проведених днів, обіймів, поцілунків, очей наповненими ніжністю, веселим сміхом. Спочатку був шок. Я не плакала, ні, сліз не було. Потім я загрузила себе роботою, щоб ні хвилини вільної не залишилося, спати не могла, їсти не могла. Я нагадувала привида, або згусток болю. Не могла бачити дітей на вулиці. Не могла дивитися на щасливих закоханих. І так минув ще один рік. За ним ще один і все стало не таке болюче і я вже можу жити з цим. Тільки іноді накриває. І я по доброму заздрю тим людям в яких є сім’ї, діти яких сміються які щасливі разом. Ні, я розумію, що за благополучним фасадом, кругом ховаються якісь негаразди. Того певно не уникнути. Спочатку різні люди сходяться жити, потім народжуються діти і ось уже і різні покоління з різними поглядами, цінностями, підходами. То певно є нормально. Адже не можна змусити дитину проживати наше бачення її життя. Вона сама має зробити свої помилки, обрати свій шлях . Але ми вперто хочемо зробити, як краще, діти вперто гнуть свою лінію от і виходить всім відомий конфлікт поколінь, коли і свободу не можна дати і тримати в клітці не можна. Що саме неймовірне люди вважають себе нещасними, лаються за такі дріб’язкові питання, або ж рвуть на шматки один одного за квадратні метрі і коли приходить якась немилосердна біда приходить протверезіння. Та тільки буває занадто пізно і нічого вже не можна змінити. За такими думками мене і застав стукіт у вікно. Сіпнулася від несподіванки. Все точно собаку заведу. А то тільки і шмигають тут всілякі різні хороші люди. В дверях стояв Ярослав Павлович і виглядав він якось пришиблено.
– Кавою пригостиш? – відразу запитав він.
– Прошу. – посторонилася я і він увійшов. Я зайнялася кавою, а він грузно сів на лавку і потер долонями своє лице.
– Я вам дуже співчуваю.
– Спасибі. – кивнув він головою. – Якось просто несподівано це сталося. Я його знав з самого дитинства.
– А ви звідси родом?
– Так, тут жили батьки моєї мами. І всі літні канікули я проводив тут. І людей всіх знаю. З деякими виріс. Разом навіть по черешні лазили. Павло хороший мужик був. Добрий. Затійник ще правда той. Він мав вправні руки і безбашену уяву. Ти б бачила які він Мавки викував і як над нечистою силою позловтішався. – я поставила йому чашку каву і миску з ранковими пиріжками. Сіла поряд огорнувши свою чашку руками.
– Я засмучений. Мені боляче. – стиха відказав Ярослав Павлович.
– Я розумію. Смерть близьких людей завжди шок. Має пройти ще чимало часу, щоб можна було сприймати це спокійно.
– Я не розумію чому помирають такі ще молоді. Я вже втратив майже всіх своїх друзів. Один розбився, інший захворів, якихось півроку і його не стало, одного зарізали в нього ж дома, ліпший друг дитинства давно помер підсів на наркотики, мати його лікувала, а він все з дому виносив, поки не перебільшив дози. Кожна така смерть здається забирає частинку мене. Знаєш я ніколи не міг бути один. Самотність лякала мене до коликів в животі.
– Ви не самі. В Англії у вас живуть дружина і син. – після моїх слів по лиці у нього пробігла судома .
– Є. І сина я бачу разів чотири на рік.
– Мій син з чоловіком загинули в ДТП 10 років тому. Лобове зіткнення, померли на місці. – після моїх слів він завмер на місці, тремтячими руками поставив кружку на стіл, розхлюпав кави.
– Я не знав. Вибач.
– Знаю. І я віддала б усе на світі, щоб вони були живі. І я достеменно знаю, як виглядає відчай та самотність. Я розумію ваш біль. Мені шкода. Я співчуваю, але ще я знаю, що на жаль нічого змінити не можна, що до цього потрібно тільки звикнути і що з часом це буде менш гострішим.
– Емілія я не хотів розтравити твої рани. Пробач.
