Текст книги "Крайня межа (СИ)"
Автор книги: Наталья Шаграй
сообщить о нарушении
Текущая страница: 4 (всего у книги 11 страниц)
– Емілія і звідки у вас таке красномовне порівняння?
– О, ви ще не знаєте, як я проклинати умію. – похмуро буркнула я.
– А що прокльони діють?
– Та аби ж то. – з долею розпачу відказала я. – Бігають он усі козлячі морди, як ні в чому не бувало. А шкода. А то наслати б на людину прокляття поносу і сидить собі тихенько та «добра» людина і нікому не заважає.
– Та ви кровожерливі. А прокляття то у вас дійсно страшні . І чим же вам ті «добрі» люди не вгодили?
– Та є трохи в нас тієї печальки і кінця краю тому не видно. І що саме сумне вона живе в кожному з нас. Бо кожен якоїсь миті махає на все рукою і йому стає просто байдуже, далі той клятий принцип моя хата з краю. А все ж просто кожен має робити свою роботу і не робити того, що не має робити. А у нас усіх щось перевернуто з розуміння, що таке добре і що таке погано. Взагалі якась дурня в головах робиться. Всі хочуть жити добре, але ніхто нічого не хоче робити. Той, що щось робить піддається ганянням як з сторони державних органів, так і від людей, ні ну тут ясно, ми були такі з ним як усі, а тепер бач, він бізнес відкрив, то ж його швиденько треба струсити і повернути в той стан до якого всі звикли.
– Щось у вас важкі думки зранку. Скажу вам так, той хто хоче чогось досягти, він йде до своєї мети, попри всілякі перепони і він досягає всього запланованого. Гулу голосів, хто там і чим там незадоволений він просто не чує. Це просто день у день важка, наполеглива праця. Все інше дешеві відмовки. Що щось там держава недодала, не подбала, ну дитяче лепетання. Ми всі знаємо де ми живемо. Це Україна. Хочеш, щось отримати піди і зроби, а не тиняйся по куткам в очікуванні манни небесної.
– Так в тому то і питання, більшість цих чудових державних органів є обслуговуючими, а вони якось диктують свої правила. Банальний приклад. Чому у нас спочатку, як має народитися дитина батьки бігають в пошуках пологового будинку, а не пологові будинки зацікавлені в тому, щоб породіллі до них прийшли? Чому, щоб влаштувати чадо в дитячий садочок це треба пройти сім кругів пекла? А не навпаки? Чому не садочки бігають за батьками, батьки ж то за це платять? То чому тут все так безутішно? Чому батьки бігають за школою, а не школа робить все можливе, що б діти йшли до них? Чому не університети полюють за талановитими абітурієнтами а абітурієнти воліють виїхати з країни? Чому звернення до таких неймовірно корисних державних органів це черги? І це в період коли мережа інтернет покрила майже весь світ? На якого біса взагалі потрібні такі неймовірно складнощі від нашої начисто неадекватної бюрократичної машини? Чому не задається просте питання НАВІЩО? Від побаченого переліку документів, для того, щоб придбати ділянку землі, я просто втратила дар мови . І це мене ще запевнили, що то зараз така полегшена версія. Он зараз продовжу погоджувати проект на земельній ділянці. Про введення в експлуатацію взагалі мовчу. Відчуваю я таки буду тут жити.
– Ну, з цим питанням я можу вам допомогти.
– З цим питанням я знаю, хто може мені допомогти, але по таким дрібницям зайнятих людей, якось соромно навіть зачіпати. Тому робимо так, спочатку я пробую сама, оцінюю мої можливості, якщо ж мої можливості натрапляють на чужу жадібність і тупість то тоді підключу вирішувачів.
– А може я відразу спробую ваші питання вирішити? – покосився він на мене.
– Ви ж не можете за мене всю роботу робити, тому спочатку я, потім подивимося і оцінимо усі інші варіанти.
– Професійну гордість демонструєте?
– Просто вас жаба задавить платити мені такі гроші і вирішувати всі питання за мене. – нахилившись до нього по секрету прошепотіла йому. Він розгублено моргнув і вже наступної миті голосно розсміявся.
– Ваша безпосередність така ….– спинився він на даному слові,а я запитливо подивилися на нього, – мила. – закінчив він.
– Ага. То давайте таки перейдемо до кави.
– Пішли вже. – і зовсім тихо прошепотів. – Мій ексклюзивний жах. – вирішила зробити вигляд, що я цього не чула. Кави мені все таки хотілося, а ще шоколадки. Тому далі ми вже мовчки дійшли до кабінету на якому висіла вивіска «Зоотехнік». Ярослав Павлович дещо з силою плечем натиснув на двері і ми вломилися всередину.
– Ігор, зустрічай гостей. І вари каву. – радісно повідомив він це чоловікові в халаті з неймовірно рудим волосся і очках в стильній оправі.
– І я тебе радий Ярослав бачити. Емілія! – кивнув він мені. Я вже не дивуюсь тут усі знають все і навіть більше про мене саму. Стратегія така, яку б дурню не чула, ігнорую. – Що з ранку не спиться?
– Весь в труді. Ти ж знаєш. А що в тебе?
– Ніхто не здох, хворих лікуємо, нових замовили.
– А ти умієш лаконічно. І коли привезуть?
– В кінці тижня. Місця підготували.
– Що і накричати на тебе немає за що? – виразно повів бровами Ярослав Павлович.
– То чого ж немає, була б уява і бажання. – хмикнув Ігор.
– Я вже з ранку задовбався до сліз, розрулювати усі тужинки сьогоднішнього дня. Тому просто давай каву. – з надією в очах подивився він на каво машину, яка мирно гуділа і видавала цівки кави. Я з насолодою вдихнула аромат кави і на лице мимо волі набігла посмішка.
– Тримайте, бачу по вашому щасливому лиці, що ви про каву мріяли. – протягнув мені чашку з кавою і пакетик з цукром. Я взяла чашку, висипала цукор помішала і з нетерпінням зробила перший ковток. Кава мала шовковистий, вершковий смак та пряний аромат, з легкою кислинкою я з насолодою ковтнула, крапельку з губи забрала язиком.
– От, бачиш чашка моєї кави і жінка на небі. – мугикнув Ігор. А я відкрила очі і наткнулася на суцільну чорну зіницю Ярослава Павловича. Його погляд був прикутий до мого рота, я нервово облизала губи, а він важко ковтнув та різко відвів погляд. Моє серце щось різко зупинилося та потім пустилося в шалених біг. І щоб опанувати себе я зробила маленький ковток кави, ховаючись за чашкою, я намагалася якось поправити шаблони, які без дозволу кудись поїхали. І зробити вигляд, що все нормально, що нічого такого не було, що той пекучий погляд просто одноразовий погляд чоловіка на жінку.
– Емілія, як вам працюється в нашому краю? – задав запитання Ігор, який просто того всього не бачив, бо саме робив каву.
– О, все, як я люблю, роблю зарання замовлення на обладнання, плачу аванс, терміни приходять дзвоню, щось по темі здрастуйте, а де моє обладнання, у відповідь, ми зараз перевіримо і відзвонимося. День другий, дзвінка немає від менеджера, дзвоню знову , здраствуйте, я замовляла, вчора телефонувала, що з обладнанням. Відповідь, що все чудово, скоро буде. Минуло скоро, тобто два дні пройшло, дзвоню, все теж питання, де обладнання. Відповідь, ну, там накладочка вийшла, ще на заводі. Я з відчуттям зображую ображеного клієнта, тобто волаю на менеджера усілякими різними словами з поясненням, ай яй яй, як не добре обманювати клієнта, який платить гроші. У відповідь тиша і якийсь задушевний писк про те, що все зрозуміли і моє обладнання буде як тільки так і зразу. Минуло, як тільки так і зразу, я люта, подумки вже склала прокльони на їхні голови, а що зробиш ці зарази роблять найліпше поєднання ціна– якість. Наступні конкуренти гірші по якості, а інші значно дорожчі по ціні. Терплю недолугість і нацяцькованість ось таких партнерів. Дзвоню, ричу сумішшю африканського лева та рудого ревуна переходжу вже на гучність синього кита, тобто боляче барабанним перетинкам всім хто поряд, а чуло мене півсела, з вимогою директора до мене. Свої вимоги пояснила так виразно, що на наступний ранок під дверима мене чекав директор в компанії менеджера. Після мальовничих реверансів, та під супровід проявів мого злобного норову ми дійшли до істини, на моє замовлення злегка забили, бо отримали паралельно ще одне жирне. Ось вам і моя реальність.
– Ох, я давно так не сміявся. – на кінець розмови витирав очі Ігор.
– У вас талант розповідачки. – посміювався Ярослав Павлович.
– Так я тільки тим і займаюсь, що всім щось розповідаю.
– То що у вас вийшло домовитися з вашим партнером? – поцікавився Ярослав Павлович.
– Ну, так, я отримала ще знижку, незначну, скоріше так, як сигнал, що вони пройнялися ситуацією і готові працювати далі.
– А що з термінами? – запитливо подивився він на мене.
– Ну, я ж в Україні живу звісно, вчора на сьогодні я не замовляю. Терміни я ставлю з врахуванням, на випадок якщо впаде сніг, стрибне курс, розпочнеться несподівана перевірка, розпочнуться святкування, хвилювання, революція, укравтодор розпочне ремонтувати дороги. – після моїх слів чоловіки переглянулися і вибухнули сміхом.
– Вражаючий список.
– У мене досвід. – потисла я плечима.
– Такий досвід на жаль є у всіх. – відказав Ярослав Павлович.
– Так, як я вже встигла попрацювати з усіма галузями, то скажу, що вони теж специфічні на всю голову. Наприклад в галузь сільського господарства просто не можливо додзвонитися. Таке враження, що всі на полі і тяжко фізично працюють.
– А ми й є на полі. – обурився Ярослав Павлович.
– Так. З тим важко сперечатися. – погодилася я, глянула на годинник і швидко за збиралася. – Дякую вам за каву. Та маю їхати у мене ще зустрічі заплановані.
– Емілія, заходьте на каву, буду вам радий. – видав щедру пропозицію Ігор.
– Дякую! Обов’язково забіжу. Ярослав Павлович дякую. – я швидко побігла до машини. Правда не довго я радісно бігла, рівно до того моменту, як не вступила в великий коров’ячий кізяк.
– От, що за день ? – простогнала я, дивлячись на свою туфельку. Виглядала вона не дуже добре. – За що ж ? Де ж я так то вже нагрішити встигла? – причитала чистячи туфлю. Щось з горем навпіл відчистила, але я ж точно знала де вона побувала, тому в машині їхала з відчуттям, що від моєї туфлі тхне. Взуття до ладу мені не вдалося привести навіть коли я приїхали до сільради. Чорна та лискуча машина з не місцевими номерами явно натякала, що то мої бажаючі продати мені обладнання виробники. Пунктуальні то приємно. Пошкандибала до мого кабінету. Панство я зустріла сидячим на лавці. М-да конторські панянки то дуже приязні.
– Панове доброго дня! – привіталася я з ходу.
– Емілія …
– Просто Емілія. – спинила я його. Прошу в кабінет. – і я рішуче пішла до свого кабінету просто фізично відчуваючи, що як дурно пахне моє взуття. – Прошу сідайте. – Поки ми всі всілися, розшаркалися в обміні люб’язностей та візиток я зняла туфлі і акуратно спробувала відсунути їх поближче до вікна, не перестаючи при цьому люб’язно посміхатися і активно кивати головою. А далі почалися перемови я хотіла нижчу ціну, вони відповідно дорожче продати. Вічна тема виробника та споживача. Наша розмова якось заходила в глухий кут, поступатися в ціні мені не хотіли. З милою посмішкою я піднялася і пішла до шафи, на їхній здивований погляд щодо моїх босих ніг, зробила вигляд, що так і треба. Подумки вилаялася, що забула взутися. Я принесла з 10 зразків конкурентної продукції. Розклала на столі.
– Тоді давайте розберемося чим ваша продукція краща за дані зразки. – Чоловіки переглянулися. – Моя задача придбати товар з найкращим поєднання ціна/якість. Я відкрита до переговорів та до огляду нового товару. До виробників у мене не надто драконівські вимоги, тому готова розглянути товар навіть початківців на ринку.
– Ну, вони не відомо як зможуть виконувати взяті на себе зобов’язання, а ми все таки компанія з іменем, з досвідом.
– Але світ динамічно змінюється, тому не варто так з ходу відмітати усі нові варіанти.
– Ну, на словах то звучить добре, але на ділі все не так може бути райдужно. Тому, що має бути все чітко вивірено та прораховано, постачальники мають не підвести і привести якісну сировину, виробництво має працювати без збоїв і ще масу нюансів, про які новачки можуть ще навіть не знати. – заперечив мені один з чоловіків. Я зітхнула, схоже ці переговори будуть на довго. Їхня продукція мені цікава, але тільки за умови адекватної цінової пропозиції.
До кінця тижня я була вижата, як лимон. На додачу обід я безсовісно пропустила, в животі бурмотіло від голоду. А ще планувала заїхати подивитися, що там будівельник наробили, за прожитий день. Сил вже просто не було, сіла в машину, посиділа декілька хвилин. Все таки будівельників було страшно залишити без нагляду, тому зібралася з волею і поїхала на об’єкт.
Робота в’яло робилася, будівельники тинялися чи то в очікуванні другого пришестя, чи то дива, чи то, що воно само собою якось зробиться.
– Доброго дня!
– Доброго дня! – недружно прогуділи вони.
– Як справи? Як стіна плачу? – відразу наступила я на болючий мозоль.
– Та, якось робимо. – простогнав один з них.
– А чому вас тільки двоє? – проявила я далі неймовірну цікавість.
– Ну, теє…Володька казав, що у нього грип…– пробурмотів Олексій.
– Ага, ну не скаже ж, що то бильце від дивана. – заржав Толік.
– Не зрозуміла. – чесно сказала я.
– Ну, то…просто Володька, коли він вип’є стає просто, як худоба, тобто тільки мичить, а дружина у нього трохи…– Олексій страждав у підборі слів.
– Та вгашена вона не трохи, – не втерпів того пояснення Толік. – то таке стерво в образі янголятка,від якого чорти в пеклі відмовилися. Ну і колотяться один з одним, то Володька її ганяє, то вона його.
– Дякую, то вже зайві подробиці чужого сімейного життя. Але ви взагалі збираєтесь закінчити цей побіденний об’єкт?
– Так. – несміливо відказав Олексій.
– В якому році? – видав блазнювання, мій зморений мозок.
– В цьому…– запропонував версію Олексій.
– От про це в понеділок зранку з Івановичем і Ко ми і поговоримо. Чекаю рівно о 9.00.
Вийшла, дійшла до машини, сіла. Втомлено потерла лице і поїхала додому. Організм хотів їсти і спати. Кинула машину в дворі, заповзла в дім. В холодильнику знайшла яйця, приготувала божественний омлет. Нарешті їжа, а то вже почало нудити від голодухи.
За що я люблю вихідні? Ну по-перше можна поспати і прокинутися від того, що я виспалася, а не під дзвін будильника, по-друге звісно починається ла-ла-ла, попрала, по прибирала, поскладала, наготувала, по вчила іспанську і тихесенько долізла до ліжка спати в очікуванні ще одного дня вихідного. І отак, якщо не мати якогось відчуття чогось ціннісного на роботі, щасливого сімейного життя і ще хобі для душі проходить наше життя. Від вихідних до вихідних в перерві між якими є багато роботи. Я розумію, чому люди мають таке тотальне емоційне вигоряння. Високий темп життя, та багато вимог вганяють у відчуття постійного стресу, що в свою чергу приводить до виснаження організму, втрати сил, радості та задоволення від життя. Незадоволення, втома, хронічно поганий настрій, проблеми з здоров’ям. Зміна в цілому ставлення до людей від люблячого, терпимого, уважного до цинічного та негативного. Звісно якщо не мати емоційних сил, тоді вже просто не можливо любити, слухати і люди стають тягарем. Постійне незадоволення своєю роботою та своїми досягненнями. Але що найбільш з усього цього прикре, що сенс купити не можна. І гроші за які ми так наполегливо працюємо нічого не дають, якщо на своїй роботі страждати від порожнечі та відсутності сенсу. Гонитва за кар’єрою, визнанням оточуючих та їхньою любов’ю вартує великих зусиль і викликає постійний стрес, що знову ж спустошує нас. І вигоряємо ми до гірки попелу. Вигоряння – це той рахунок, який ми платимо за довге відчужене ставлення до життя. Тому так варто вчасно задавати собі запитання, для чого я це роблю і чи подобається мені те, що я роблю. Тому на вихідні я задавала собі ці питання і списала пів щоденника у пошуках відповіді. Але здається якогось порозуміння між собою я знайшла.
З Ярослав Павловичем ми зустрічалися рано і в полі. Мені від нього був потрібен один підпис, тому довелося його відловити. Знайти його було легко, тільки один його джип стояв посеред дороги, що йшла через поля. Я вийшла з машини і пішла до нього.
– Доброго ранку! – відкрила двері і привіталася. Він саме відкручував пляшку з кефіром, якось неакуратно смикнувся і великою білою плямою кефір розплився в нього на штанах.
– Бачу ви дійсно раді мене бачити. – пробурмотіла я.
– Що? – перевів він шокований погляд з плями на штанах на мене.
– Вибачте, в таку дику рань мій мозок ще не вмикається. – тут же усвідомила кому і що я сказала, дістала з сумки мокрі серветки і простягла їх йому. Він беззвучно відкрив рот, закрив взяв серветки і почав терти пляму. Після чого почав несподівано сміятися.
– Не маєте ви нічого святого. – пробурмотів під сміх.
– Це ви даремно до багатьох речей я відношусь з належним пієтетом.
– Це ж до яких?
– Старий добрий рок. «Зоряна ніч» Вінсента ван Гога, «Мона Ліза» Леонардо да Вінчі, плани Ілона Маска по колонізації Марса, та багато інших важливих речей, які змінюють погляд на життя.
– Кожен раз твої одкровення дещо піднімають і гепають моє таке миле і скромне сприйняття життя.
– Чим же вони вас так бентежать?
– Нерозумінням, що ви видасте наступного разу.
– А ви відносьтесь до цього, як до стимулювання розумової діяльності, нове оточення, нові запахи, нова дорога, нестандартні відповіді, от наприклад на запитання «Як справи?» можна придумати десятки різних фраз, відмовляйтесь від стереотипів, новий темп роботи все це чудово стимулює роботу мозку та тренує пам'ять.
– Тобто я ще й ідіот. – якось недобре покосився він на мене.
– Ну, я такого не говорила, але якщо ви відчуваєте брак знань, умінь і розумінь то ніколи не пізно повчитися.
– Ви мене лякаєте. – пробурмотів він.
– Не переймайтесь. Взагалі у словах захована велика сила.
– Наприклад?
– Наприклад можна сказати, що у вас на тарілці стейк, а можна сказати правду, що це смажений шматок дохлої корови, убитої на бійні струмом. Дякую, за зустріч. Та я маю їхати. А у вас тут ще поле не ходжене…
– А то слушна думка. – знищуючи мене поглядом пробурмотів він. А я прямо з швидкістю нічної фурії вислизнула з його машини.
День явно не заладився зранку. Ці корисні державні органи зведуть мене до пекла. Я була заведена до межі, а всього лише цілий день провела спілкуючись то з одним то з іншим і все я здатна на вбивство. З доброї, чемної, милої жіночки якою я в душі являюся я перетворилася на хиже створіння з слиною, що капає з рота і з жагою вбивства в очах. В принципі відчай я майже не виявила, просто кілька разів приложилася головою об стіну, бо зрозуміла, що ще трохи я поспілкуюсь з цим товстим коротуном з адміністрації і я власними руками задушу його, освою магію смерті воскрешу і ще декілька разів приб’ю. На роботу я приїхала ще з дещо смикаючим оком і кровожерливими думками. Відразу вирішила зайди на буд майданчик, якраз була в стані поспілкуватися з будівельниками на одній з ними мові. Кинула машину і пішла пішки все таки за вбивство є стаття, а я ще в тому стані афекту. Хто його знає, чим мене там зустрінуть будівельники, від гріха подалі бажано трохи заспокоїтися і підготовитися до найгіршого, наприклад, що вони там рівняли стіни і в них впала стіна. Та дійти до майданчика мені не дав натовп людей на чолі з Ярославом Павловичем. Ярослав Павлович в кращих традиціях Челентано з «Приборкання норовливого» танцював, правда не в чані з виноградом, а біля корівника. Від побаченого зупинилася і трохи потерла лице, сподіваючись, що то витівка моєї уяви. Ні. То так і є. Просто побачене, як казав Ярослав Павлович, порвало на дрантя моє світосприйняття, а зокрема і сприймання самого Ярослава Павловича. А веселощі чи що б це не було набирало обертів.
– Ярослав Павлович, та зрозумів я все зрозумів…ну, чого ви так рознервувалися, все зараз виправимо. Ви це, може додому, а ми тут все зробимо так, як ви кажете. – бігав навколо нього худющий хлопець і відчайдушно причитав. Ярослава Павловича, щось трохи заносило на ногах. Вірніше він був п’яний в дим і стелився низенько – низенько. На тираду юнака він весело розсміявся, заперечливо похитав головою.
– Та я просто млію… – з диким натхненням в очах від якого і я затурбувалася проникливо мовив він. – Та, ні. Тепер я смішний і п’яний. І ми таки з вами наведемо лад. – розвів він руками.
– З якого приводу концерт? – пошепки запитала крайню жіночку.
– Так гості зранку були, друзі приїздили. – сплеснула вона руками.
– І часто у вас гості бувають?
– Вкрай рідко, зате з розмахом. – пожалілася жіночка.
– Ну, так такого я ще начальника не бачила, а от чи мені то потрібно бачити то ще велике питання. – пробурмотіла я до себе.
– Ярослав Павлович, ну будь-ласка, ходіть додому. – в голосі юнака звучав відчай.
– Дівкою своєю крутити будеш. – рявкнув Ярослав Павлович юнакові. – А ми перевіримо далі, мої мріяння про чистому в будинках. Я ще диско зможу відтанцювати, тому краще музику зроби голосніше. – огризнувся він і зробив гучніше музику. Після цього народ зробив відчутний крок назад, а я вирішила піти і зайнятися роботою і потихесеньку висковзнула з натовпу. І пішла до носіїв найбільш шанованої та почесної професії – будівельників, принаймні так було раніше. Перше, що в мене не вийшло це відкрити двері на майданчик. Ручка на дверях була прикручена навиворіт, я декілька хвилин розглядала то диво. Зрештою набрала номер виконроба, виклик йшов, трубки ніхто не брав. Повернулася спиною до дверей з злощасною ручкою і стала по дверям ногою стукати. Звісно коли двері відкрилися я мало туди не завалилася, що м’яко кажучи не добавило мені доброго гумору.
– А давайте з простих питань. А що це з ручкою? – хоча я і старалася говорити спокійно та рев в моєму тоні явно проривався.
– Та, то Толік…– промямлив один з робочих. – Ми, то виправимо, просто ручки більше не було.
– Та ви що? – сарказм з мене так і просився на волю. – Якого лиха …..ця бісова ручка…..була…..прикручена …..отаким …….макаром? – перейшла я на більш зрозумілішу мову.
– Ну, то просто ….так вийшло.
– Універсальне виправдання. Воно само, так вийшло. – я потерла лице. – А де виконроб?
– Ну Івановича сьогодні немає. У нього корова за бугаєм. – моя щелепа повторно за сьогоднішній день впала до низу. І знову виникло бажання побитися головою об стінку.
– Починаю думати, що вас простіше звільнити, аніж щось з вами робити. То корова, то теща, то обід, то вечеря, то день народження. – пробурмотіла я. – А що окрім ручки ви ще сьогодні зробила? – проявила я не слабкий інтерес.
– Ну, так ми ото зробили. – показав рукою фронт сьогоднішньої роботи роботяга. Подивилася, оцінила.
– А ви не знаєте де тут рушницю можна купити? – запитала я.
– А ви що ж полюванням захоплюєтесь? – ожив Толік з питанням.
– Ідіот – хлопнув йому під затильника більш мудріший колега. – Емілія та ви не засмучуйтесь так. Ми все зробимо в кращому вигляді.
– Отже так, шановні, ми зараз з вами виходимо разом, ви робите так, щоб я могла закрити будмайдачик і ми з вами на тій оптимістичній ноті прощаємося.
– А як же робота? – здивовано глянув на мене Толік.
– Робота не вовк, і її можуть зробити інші.
– А ми?
– А ви йдете до дому, де вас корови за бугаєм чекають.
– А?
– Хутко звідси. – рявкнула я. І вони таки зібралися і вийшли навіть змогли закрити двері і віддали мені ключі. Ключі я забрала і пішла до машини. Сіла в машину. Щось мене відчутно теліпало. Цікаво, що на вулиці нікого не було. Традиційно в село втікають від того божевілля, що тримає тебе в постійному напруженні в місті. Ось тобі і втеча від міської метушні, та постійного стресу. І мені не хочеться нікого вбити. Але в машині ще краще посидіти. Відхилилася на кріслі, закрила очі і почала медитацію. Море, як же я давно не була на морі. Коли ці лагідні хвилі набігають на ноги, а під ногами чистий пісок. Шум прибою, а там десь в далі білою цяткою літає чайка. Відчуваю цей незрівняний запах моря. І мені спокійно та затишно. Море, а ще краще океан і малесенький острів , бажано безлюдний. І закриваю очі і відчуваю воду, чую десь там в глибині острова водоспад. І я не поспішаючи пройшовшись по берегу, рушаю в глиб острова по зеленій травичці, що вкриваю землю йду до цього прекрасного водоспаду , я вже чую як шумить вода…і чорт шум здається я чую вживу. Я здригнулася і підняла голову від керма, до якого я притулилася в надії знайди точку рівноваги в собі і просто бажання жити і щось робити далі.
– Емілія? – кривився Ярослав Павлович заглядаючи до мене в салон машини. І нікого більше не було поряд.
– Ярослав Павлович?
– З якого приводу убиваєтеся? – Ні, я таки вражена його спостережливості, чи то може в мене все так ясно великими буквами було написано на лиці?
– Нічого такого, що не можна було б вирішити.
– А по вам не скажеш. – з сумнівом розглядаючи мене похитав він головою.
– Ну, по вашому вигляді теж не скажеш, що у вас все добре.
– Я всього лише небритий. – скосивши очі на свій зовнішній вигляд резюмував він.
– І трохи п’яні. – закінчила я за нього.
– І трохи смішний. – кивнув він головою.
– З якого приводу свято?
– То не свято. – похмуро буркнув він.
– З якого приводу туга?
– У вас що варіанти заготовлені на усі можливі випадки?
– Ні, то суцільний експромт.
– Відкриваєтеся з сторони багатогранної особистості.
– Та, що ви я маленький сіренький горобець, якого навіть не видно.
– Ага, знаєте, коли у вас прорізуються зубки акули , то мені навіть страшно того горобця уявити. Так, чого ви тут побиваєтеся? – різко перевів він розмову.
– Іноді мені не хочеться бути мудрою і розсудливою, а хочеться прибити деяких відразу, щоб не мучилися і не мучили ідіотизмом інших. – І тут Ярослав Павлович присів прямо на землю біля машини і дістав з карману пласку пляшечку.
– Будете? – подивилася на нього з сумнівом, проте, простягнула руку і взяла пляшку. Зробила сходу такий нормальний ковток і закашлялася від палючої рідини.
– О, чорт, що за гидотна?… – скривилася я, а він весело розсіявся.
– Віскі. Витримане у дубовій бочці 12 років.
– М-да? Ні в чорта в цьому не розуміюсь.
– Ну, так було написано на пляшці, що мені презентували. Насправді я теж ні в чорта в цьому не розуміюсь.
– А я то думала, що ви ранок починаєте з Дом Періньон.
– Ранок я починаю з кашки та чаю. – ображено пробурмотів він.
– Ну сьогодні по вас не скажеш …– з сумнівом по зирила на нього.
– До мене приїздив давній ворог. Довелося пити. – вкрай спокійно пояснив він.
– А, ну вороги вони саме для того і створені.
– То особливий ворог. З такими ворогами і друзів не потрібно.
– А чого тоді вороги? – задала я запитання роблячи ще один ковток, пішло до речі краще.
– У нас є спільні бізнес інтереси і боротьба за них ведеться не на жарт. Тому другом моїм він не буде. Та й стресу так менше, коли правильно оцінювати людей.
– Тобто ви відразу чекаєте від поганого і ніколи в принципі не розчаровуєтесь?
– Ваша варіація теж підходить. – подумавши кивнув він.
– І як з такою філософією вам живеться?
– Спокійно. – розважливо відказав він. – Залишаюсь приємно здивований, коли люди залишаються людьми.
– Та, да. – я зробила ще один ковток і здається він був останній, але на душі було так же гірко.
– Так, зі мною все ясно. А ви чого накидаєтеся?
– День був складний.
– Що складного було?
– Всього по трохи, але складене до купки воно трохи вичортіло.
– М-да? А пішли до мене. Я дістану ще одну іменну пляшку.
– П’янство то зло, але мої нервові клітинки просто штабелями вішаються. Тому, можливо ще пару ковтків було б в самий раз. – він піднявся і простягнув руку мені, ривком підняв мене.
– Пішли? – запитала я, коли він оглядався довкола.
– Чого ж пішли. Поїдемо.
– Я свято дотримуюсь правила, що випив – за кермо не сідай.
– Тю, на вас. Ви що думаєш, нікого не знайдеться, хто з радістю нас відвезе? А я то я можу і продовжити роботу персоналу перевіряти…
– Ярослав Павлович? – як по чарівній паличці намалювався водій Руслан.
– Русланчик, а давай ти нас швиденько додому відвезеш.
– За хвилинку буду. – радісно відрапортував він і кинувся за машиною.
– І часто ви так розважаєтесь? – покосилася я на нього.
– Частих розваг персонал не переживе. – пожурився він. – Так, що вас чекає весела компанія.
– Не залякуйте. – буркнула я, дивлячись, як майстерно розвернув машину Руслан, вискочив з нею та миттєво відкрив двері. Ми сіли. Бажання Руслана спровадити шефа додому просто фізично відчувалося.
– Руслан я наберу, відвезеш тоді Емілію додому.
– Буде зроблено. – козирнув водій, коли ми вийшли з машини.
– Ну, от а ви боялися. Прошу в хороми. Не страшно?
– А що повний місяць і у вас виростають зуби та пазурі?
– А ви на вигляд така жантильна, та правильна ніколи б не подумав, що у вашій голові будуть жити такі брудні думки.
– Невже очікували, що псалми буду співати.
– Коли побачив перший раз, то так і подумав. Зашнурована по саме горло, залякана, що лишній раз страшно було глянути.
– Не знала, що справляла таке враження. – скривилася я від неприємних споминів.
– Хто старе пом’яне…– зійшов він з теми. Та елегантно провів на веранду. – Я зараз повернуся.
– Чекатиму, як дива. – пробурмотіла я вслід йому. Зручно влаштовуючись в кріслі гойдалці. Веранда була гарна, майже така про яку я мріяла, широка в оточенні садочку та квітів з зручними кріслами на які накидані подушки з добротним дерев’яним столом. Я провела рукою по столу. Є в дерев’яних меблів якась своя енергетика, до столу приємно доторкатися, за ним приємно сидіти. Взагалі тут зручно та затишно. Видно, що це одне з улюблених місць господаря. А ще тут неймовірно тихо, чути лише природу, жучків, цвіркунів, пташок яких я відрізняю тільки в примітивному вигляді, тобто голубів від горобців відрізняю, але породи тих же голубів я вже геть не знаю і геть немає комарів.
– Я повернувся. – Ярослав Павлович виклав на стіл тацю, закладену м’ясною та сирною нарізкою, хлібом, зеленню, двома бокалами та пляшкою. Він все виклав на стіл відкупорив пляшку і з вправністю бармена розлив напій. Я взяла бокал за ніжку і навіть понюхала потім трохи пригубила.
– Ну, що за гарний вечір. – Ярослав Павлович підняв бокал, злегка стукнув його об мій і зробив великий ковток. Я подумала і повторила за ним. – То що розкажете, що вас так засмутило?
– Ви не повірите, та говорити, про роботу я зараз не хочу.
– А про що хочете говорити? – з лінивою посмішкою та виразом ситого кота запитав він.
– Про щось легке та не обтяжливе. Про щось надихаюче. Про щось мрійливе. Про щось цікаве. Про щось веселе. – задумливо перелічила я перелік тем.
– Для такої задачки я замало випив. Ні, ну хоча можу пригадати декілька історії бурної молодості. В той час коли наш бізнес мав дикий вигляд, а ми були молоді, амбіційні і намагалися вижити та щось заробити, офіс наш був в такій дикій промзоні, поряд було якесь виробництво від чого влітку страшенно смерділо, взимку був лютий холод і постійно бігали бездомні голодні собаки. Ну місцинка ще та була. Так, от ми отримала наше перше реально жирне замовлення, поставку виконали почали співпрацю. Враз довелося збільшити штат, звільнити головного бухгалтера, ми звісно пересварилися між собою бо ж напруги та стресу вистачало, а розуму, що з тим робити ще не було. Ну, от ми штат загрібаємо лопатою, роботи у всіх уже стільки, що ноги з трудом тягаємо. Ці всі люди ходять і щось хочуть від нас. Повний апгрейд коротше. І тут ми відчуваємо, що довкола нас почалася якась метушня. Ну, як відчуваємо повістки нам всілякі присилати почали, всілякі перевірки враз наплинули. Ми трохи в шоці. Бухгалтера на зраді, особливо нервові почали звільнятися пачками. Замовлення ростуть, штат вимагає постійного росту, всі в з ніг збилися ганяти, ну як говорив один мій знайомий з букв Ж.О.П.А. не можливо скласти слово щастя. І в один чудовий день у нас повні маски-шоу, мордою на підлогу, поки ми тут з ними боролися в бухгалтерії доїдали всю компрометуючу інформацію. Гармидер затягнувся до третьої ночі, виють жінки, бо в них діти, але всі стоять біля стінки, орли в масках переривають усю документацію, кудись тягають наші комп’ютери. Ні, ну тут звісно нарешті і ми знайшли потрібну руку і в офіс знову вриваються міцні хлопці в масках. Шоу набирає обертів тільки стіни тріщать, починається вияснення хто тут більший дурень. Це було десь так:
