Текст книги "Крайня межа (СИ)"
Автор книги: Наталья Шаграй
сообщить о нарушении
Текущая страница: 5 (всего у книги 11 страниц)
– А ти хто?
– Сам ти хто?
– Ти мені не хтокай. Звідки взялися? Ну, далі йшла така виразна мова про те, які вони не хороші люди. Коротше просто мед для вух. Правда твої чарівні вуха, ми не будемо тим навантажувати. – покосився він на мене. – З горем навпіл розібралися та розійшлися по домам. – різко скоротив він на закінчив історію. Але, ох і стомили нас тоді ці війнушки. Витиснули, як сік з апельсину. Ми одне, нам інше. Ясно, що святими ми не були, а коли штат різко набирається і не всі процеси ще відпрацьовані то гріхів там, як у козака, по шию. І це довелося прийняти і з цим рахуватися.
– Але ви справилися.
– Вибору не було. Дітей то годувати треба було. – невесело посміхнувся він. – Та то таке.
– А ви молодець. Тут місцеві всі проявляють увагу до мене, то ж я знаю, що до вас вони добре ставляться. Хоча традиційно буржуїв у нас не люблять. А тут ви і сади посадили і поля в порядок привели і роботу дали і ферму з попелу підняли, та навіть дороги по селу робите.
– От як можна в одній фразі і осміяти і похвалити? Іноді ви просто, сатана в спідниці. – з награним смутком відказав він.
– О, насправді я пишаюсь вами. І думаю, що то неймовірно добре, що є такі люди в Україні, які роблять щось важливе. Яким подобається те, чим вони займаються. Які надихають інших людей. Які виважено ризикують, я оглядала ваші поля. – пояснила я на його підняту брову в німому запитанні. – Ви експериментуєте з висадкою нових рослин, які досі ще не були відомі в Україні.
– То раціональний підхід, адже, напевне, що буде важливим в майбутньому ніхто не знає. І не дивіться на мене так, а то здається ваш погляд здатний підпалювати не гірше вибухової суміші. – від його зауваження я зашарілася, бо я щось дійсно захопилася і мене більше зацікавив злам його губ, аніж слова.
– Вибачте. – я поставила бокал на стіл. – Мені певно час додому. – його брови поповзли в гору, потім він прижмурив очі, розглядаючи мене, він підхопився слідом за мною.
– Емілія, я не хотів, вас налякати. Вибачте.
– Все добре. Мені просто дійсно треба йти.
– Та, що добре? Ви труситесь, як хвіст зайця, а я себе почуваю відступником та розбещувачем малолітніх в одному флаконі.
– Не перебільшуйте. Ви дійсно привабливий чоловік у вас досить цікаві риси обличчя та притягальна форма губ. Тому милувалася, та насолоджувалася вином. Але дійсно пізно, а завтра у мене буде вкрай собакуватий день.
– Гаразд. Тоді дозвольте Руслан вас відвезе. Зачекайте 5 хвилин. – в його тоні з’явилися такі злегка прохальні нотки. Ситуацію я зважила, тому кивнула. Ярослав Павлович набрав номер телефону і навіть трохи відійшов від мене. Потім повернувся.
– Я гарно провів сьогодні час. Дякую вам. І вибачте, коли щось не те сказав. Я не хотів вас образити.
– Ви не ображали мене . Я теж чудово провела час. Те, що треба на сьогодні. Тому, дякую вам за чудову компанію. – знову подивився на мене прижмуривши очі, та потім кивнув моїм словам. Руслан і справді приїхав за пару хвилин. І Ярослав Павлович провів мене до машини, посадив і навіть постояв та вслід машині подивився. Руслан покосився на мене, посміхнувся, та говорити нічого не став. Що прямо було не типово. А то поговорити тут усі люблять. Довіз до воріт, прослідкував, як я зайшла в дім, тільки після того, я почула, як він від’їхав. Цікаво, чим відгукнеться така мовчанка? Завтра все село буде судачити о котрій я повернулася і чим займалася? Чи мене чекатиме, щось більш цікавіше? Ладно, будемо проблеми вирішувати по мірі їх виникнення. Буде проблема, буду шукати рішення, а то поки, що все це чиста філософія, з розряду, а що буде, якщо… Варіантів є багато, а голова в мене одна, отже акцентуємося на важливому, а до неважливого справа може і не дійти. Зараз основне спати. Завтра можна буде стрілятися, розбиратися, відстоювати, наполягати і може мене навіть не звільнять. І подумаю про свою стурбовану поведінку, збентежену формою губ Ярослава Павловича я теж іншим разом. А то від такого жестяка в голові можна сповзти з розуму. Такі вже звичні рухи, нагріти води і прийняти якийсь такий душ привели моє сум’яття в норму, тому спати я лягали просто з легкою дозою алкоголю і порожньою, як вакуум головою.
Ранок зустрів головною біллю і тихим бажанням померти просто зараз. Відчуття ненависті до самої себе не надихає на любов до життя, ясна закономірність. Сповзала, прийняла холодний душ, збадьорилася. Заварила каву, трохи пожувала її правда, але нічого очі відкрилися і навіть нудота вляглася. Заглянула в дзеркало, мда , з таким зовнішнім виглядом тільки пугалом на городі працювати, або колектором і борги вибивати, є шанс, що борг повернуть з жалощів перед убогою. Ну, так , а що ти хотіла не дівчинка все ж. Жерти на ніч вино, уже не твій вид спорту. Постогнала, ще раз вмилася і з допомогою косметики намалювали більш менш пристойний вигляд. Все до розп’яття я готова. На роботу йшла пішки, машина моя так і залишилася стояти біля майданчика. Дійшла рівно до степка куди телят прив’язували. Тонесенька дівчина стояла на кам’яному мурі на руках і виконувала неспішні вправи довкола неї стояла в купці худобина і уважно за нею спостерігала. Це видовище було настільки заворожуючим, що я завмерла на місці спостерігаючи за нею і дико хвилюючись, аби вона не впала. Та тілом вона володіла бездоганно і це було на фоні зеленющої трави довкола, сонця, що впевнено займало небосхил таким дивовижним та прекрасним, що просто подих перехоплювало.
– Доброго ранку! На роботу? – поряд мене пролунав радісний голос моєї сусідки, баби Валі, що я навіть здригнулася від несподіванки.
– Доброго ранку! Так, на роботу, просто не змогла від такої неймовірного видовища пройти спокійно.
– А, то наша Аміна. В циркове училище хоче поступати, тренується .
– Просто заворожуюче видовище.
– А, я так бачу уся худоба то теж оцінила. Аміно, корови вже давно в череду пішли. А ти чого чекаєш? Чи будеш на поле гнати? – дівчина миттю стала на ноги і зірвалася з худобою до поля.
– Дякую. Трохи захопилася. – прокричала вона бабі Валі.
– Та, доганяй вже. – злегка пожурила її баба Валя. – Ох, ці дітлахи. Моя Оля теж он пам’ятаю за книжками забувала усе на світі. Поки докличешся…– задосадувала вона.
– Усі покоління так і кажуть, що вони були іншими. – посміхнулася я.
– Та, так і було. У нас було інше життя. Дітей в класі було по 40 чоловік і були ще й паралельні класи. Зараз по всій школі чи двісті набереться, а той ні.
– Ну, так і час і цінності тоді були інші.
– Що є то є. А зараз то й невідомо, що твориться. Новини просто з відчуттям внутрішнього жаху включаєш.
– Ну, я вже почала розуміти, що таке сільський фейсбук. Це коли сидять кілька бабусь і обговорила вже все і всіх і лайнули і дізлакнули.
– Ти знаєш на справді то вже теж якась рідкість. Тому, що нині усі зайняті і не до пліток. У нас щось і садять і доглядають. Ярослав Павлович он по цілком добрим цінам скуповує у селян лишки. Та й село за нього почало нормально жити та розвиватися . Люди стали назад повертатися. Ті ж гроші, що і в місті вони можуть в селі заробити. Заробітчан стало менше, а господарів біля землі більше. Село до життя повертається і мене то не може не радувати. Бо я його ще пам’ятаю з двома комплексами з величезним радгоспом з сітроцехом, кар’єром, а далі стала пустка. Ні роботи, ні зарплати тим, хто робить, ні перспектив, ні майбутнього. Старики то зрозуміло нікуди від землі не подінуться, а дітей шкода було, спивалися масово. Слава Богу, ті страшні часи позаду. Ярослав Павлович слово тримає, пекарню був відкрив, цієї зими вперше будинок престарілих відкрив, відремонтував стару школу і поселив десяток немічних старих, за якими вже й доглядати було нікому. І то добре. Он, баба Параска уже сама й не топила. Заходжу до неї в мороз в мінус 20, а у неї в хаті шибки морозом покриті, бо топить вона через день. Дітей їй бог не послав і от що? Куди їй подітися? Ну, хоч лягай тай помирай на лавці. А так жила цю зиму в теплі, нагодована , про неї дбають. Звісно весною поковиляла до своєї хати. Бо як же вона хату покине. На городі он навіть щось порпається. Воно з старими важко, усі з своїми характерами, подекуди вже й з старечим маразмом, вередують он іноді як малі діти. Але є люди, які достойно зустрічають старість самі духом не падають і комусь не дають ним впасти. З такими людьми цікаво, легко, весело з ними хочеться ще і ще поговорити.
– Так, то я знаю. Ти або людина, що в молодості, що в старості, або ж просто сива скотина. Сивина не робить тебе особливим, робить просто старим. А от все, що було з тобою протягом життя вилазить тоді на повну.
– Що довелося вже зіткнутися?
– Було й таке. Живу все ж не перший день. А чим довше життя тим більше в ньому історій.
– Та, яке там твоє життя? Тобі ще жити тільки починати. Чоловіка доброго зустріти. Дитинку он народити.
– Я вас зрозуміла. – видавила я з себе посмішку, аби закрити дану ще важку для мене тему. -
– Здоровенькі були? Як ваші справи? – заговорила до баби Валі, якась незнайома жінка, що йшла нам на зустріч
– Мені треба вже бігти. – вирішила я швидко попрощатися і уникнути подальшої лекції на тему мого життя.
– Та, звісно в тебе ж робота. Гарного дня. – побажала баба Валя і відволіклася на зустрічну жіночку.
На роботу я прийшла з вкрай засмученими відчуттям. То була певна суміш з мого поганого самопочуття і важким після смаком від розмови з бабою Валею. З таким настроєм на роботу не ходять, з таким настроєм тільки напускати води у ванну, запалювати свічку і різати жили. Зітхнула тяжко. На роботу зовсім не хотілося. Давно у мене такого не було. Та моя робота і не нагадувала цирк раніше. Пройшла до контори, зайшла в свій кабінет, сіла. Відчайдушно потерла лице. Все. Пора закінчувати з нападом депресняку і починати працювати. Я можу. Я справлюсь. Тому, зібралася, увімкнула професіонала і розгребла все. Я отримую зарплатню рівно за те, що вирішую проблеми. Те, що вони вивели мене трохи з себе , то нічого – буває. І зараз я швидко знайду нового підрядника, який закінчить цю прокляту роботу. Образу місцевих я переживу. Нових знайду. Робота має бути зроблена, все інша то емоції. А я раціональна , тямовита та метикувата. Вирішу, закінчу проект та повернуся до свого життя. Така саморегуляція думок і почуттів дала свій позитивний вплив, від життя мене вже не вернуло і я готова була почати працювати. Почнемо з простого знайти нових будівельників. Через вікно помітила, як під’їхав автомобіль і з нього вийшли директор і виконроб. Подальші дії яких було легко передбачити і без пророцтва, побіжать жалітися до Ярослава Павловича. Все таки іноді я ненавиджу свою роботу саме через її підлеглість. Але у вільне плавання я не можу піти. Позаяк не маю ні найменшого уявлення чим далі я б хотіла займатися. І це мене страшенно бентежить. Будь у мене хоч малесенький талант до чогось, чи натхнення до якогось виду робіт, те чим я б бажала займатися до самої пенсії, чи те, що приносить мені насолоду, то давно уже б створила свою компанію і насолоджувалася усіма проблема світу сама. Так, ні ж. Немає ніякого бачення справи, яку я б хотіла робити, мені все так швидко набридає і викликає оскомину навіть, коли за це платять великі гроші, мені до нудоти нудно. Шкода. А могла мати якесь хобі, чи ціль і вперед на вільне плавання. Щиросердечно позітхала я. До нестями заздрячи тим людям, які знають, що вони хочуть робити. А у мене реальність, яка змушує прогинатися і відповідати на дурні запитання, а чого це я прийняла таке рішення, а не інше? Тому давай, збирайся і готуй аргументовані відповіді, чому ідіотів не має бути на буд майданчику. І де взяти нових? До речі про них…набрала номер і довго слухала музику Океану Ельзи. Люблю їх, захопилася і тому на алло, навіть не відразу відповіла.
– Славочка і тобі привіт. Чого такий не привітний?
– Твій дзвінок о 8 ранку жирний натяк, що зараз буде халепа. – пробурмотів мій хороший знайомий підрядник. Ну, як хороший, іноді і у нього щось не ліпиться, але старається все виправити. Тому, по моїй шкалі він в фаворі.
– Не люблю бути такою передбачуваною. – тяжко зітхнула я.
– Ти не передбачувана ти жорстко зайнята жінка, яка телефоную конкретно по ділу, а не поговорити чим геморой лікувати.
– Я що тебе знову не привітала з днем народженням? – запідозрила щось таке я.
– Ну, ти ще в темі. Вітай. – великодушно дозволив він.
– Славочка, вибач. Я все записала, певно нагадування мало трішки пізніше про це нагадати. Але я тебе вітаю. І як у нас зараз знову говориться мирного неба, міцного здоров’я, наснаги, толерантності і щастя тобі мій любий друже.
– А, все одно приємно. – посміхнувся він. – Так би й слухав і слухав, спокусниця ти моя. Ну, давай скидай чим будеш радувати старого і немічного чоловіка.
– Не прибідняйся. Ми всі помремо, але не всі живемо. Старість то переважно в голові. Я бачила абсолютно щасливих і активних людей у 80 і таких, що все пропало у 30.
– Тяжкі часи настали, зараз 20 літні переживають кризу середнього віку. А 60 літні хлопчики йдуть вчитися.
– Ага. От і я думаю, скільки по переду ще всього. – розсміялася я.
– Баламутка. – хмикнув Славко. – Ладно розповідай, що за шохондрія тебе загризла?
– Слав, а от мені цікаво, я не вважаю себе людиною з обмеженим словниковим запасом, але кожен раз ти мені так ненав’язливо кидаєш мало знайоме слово. Ти де їх береш?
– Я продвинутий користувач усіх благ цивілізацій у мене троє дітей. В фейсбуці, в групі українська мова для всіх. Надійка підписалася і тепер на родині відпрацьовує свої нові навички.
– Незрівнянно. Я вами пишаюсь. Але у мене дійсно туга. Колапс я б навіть сказала. Пам’ятаєш я тобі скидала для прорахунку цех? Вчора мої травмовані життям нервові клітини не витримали і я звільнила будівельників. Дай орлів закінчити роботу. Розумію, що щось доробляти тобі не сильно цікаво, але я реабілітуюсь.
– От як тобі можна відмовити ? Розумію, що так і зробиш і не можу тебе навіть садом послати, бо співпраця з тобою взаємовигідна. Добре, вирішуй з своїми, якщо даси зелене світло, підсоблю.
– Дякую. І гарно тобі сьогодні відсвяткувати.
– Само собою. Шашличок, баличок, коньячок і все таке. – задоволено крякнув він.
– Бувай. А то я вже слиною від заздрощів захлинуся. А я повернусь до своїх реалій.
– І я радий був тебе чути. – попрощався Славуня.
Я ще покрутила телефон в руці і неспішно положила його на стіл. Що робити коли ти не певний у своєму рішенні? Прийняти його. І визнати, що ти не правий, якщо помилився. Безвідмовний алгоритм. Буває. Стовідсоткову гарантію наперед отримати не можна. Єдине, що відомо наперед, це те, що коли не будь ти помреш. А все інше таке перемінне. Рішення, яке здається правильне на сьогодні у майбутнього може виявитися проблемним, а те, що було складним і здавалося програшем, оберталося на перемогу. Такі вони ігри долі, невблаганного фатуму, норовливої фортуни, рукодільників Мойри. Цікаво, чому людині так важко приймати рішення? Але ж рішення ми приймаємо завжди від малого, якою іграшкою гратися, з ким дружити в дитячому садочку. Просто чим старші стаємо тим більше приймаємо рішень, які впливають на наше життя і на життя оточуючих людей. То ж прийняти рішення буває досить важко. Ти вагаєшся і не знаєш, що буде краще. В голові вир думок і як пластинка, що заїла знову і знову ти аналізуєш ситуацію. По правилу найменшої шкоди я прийняла правильне рішення. Це можливо не найзручніший та найлегший варіант, але вибору немає. Користь таке рішення принесе однозначно. Чи морально правильний цей вибір? Складно. Тут люди у них діти і в принципі всі вони тут так працюють Одна біда, мене це не влаштовує. От все таки цікава тенденція, чому замість того, щоб думати про роботу, в моїй голові купа різних думок на якусь лободу? Рішення прийнято, ще залишилося цю світлу думку донести до сірої речовини великого і грізного начальства і погнали далі. Збадьорила я себе та відкрила блокнот, заглянула на список справ. І бажання попрацювати, скривилося від побаченого. Щось сьогодні морально, складно до сліз, на роботі. Так. Треба ще одну каву і спробувати другий підхід піти і попрацювати. Чи може то старість, що мені так працювати не хочеться? Тьфу ти. З пересердя на саму себе зашипіла я, та поковиляла за кавою, яка мала принести мені натхнення та бажання творити і витворяти. Басом Ярослава Павлович – «Емілія зайдіть до мене.» – я була застукана на гарячому в ту мить коли каво машина, що пихтіла і скрипіла нарешті великодушно тонкою цівкою почала цідити каву. Взяла каву, пішла. А, що зробиш спробуй не піти. Голову на плаху я несла гордо. Звісно в кабінеті сидів директор будівельної компанії.
– Так Ярослав Павлович. – професійну безлику посмішка на моєму лиці Ярослав Павлович зміряв важким поглядом.
– Проясніть будь-ласка ситуацію на буд майданчику.
– Звичайно. Приїхавши вчора на буд майданчик на тимчасових дверях я побачила ручку, яка на відміну від вашої була прикручена в зворотну сторону. Рівень професіоналізму даної будівельної компанії є недостатнім для виконання подальшої роботи.
– Все добре у нас з професіоналізмом. Це у вас якісь постійно претензії до нас. Я так розумію це через те, що ми підрядники, а не ваша компанія? – зі злістю та обуренням виплюнув він слова. Я залишалася спокійною хоча всередині все закипіло і червона пелена злості готова і мене потопити.
– Валерій Григорович кожен з нас має власну думку і то є дуже добре. Дякую, що поділилися своєї точкою зору на дану проблему. Працювати з старою перевіреною командою звісно набагато простіше, бо ти вже точно знаєш,що вони можуть і як вони працюють. Та то не є проблемою, бо обсяг робіт з яким я маю справу він величезний і я постійно маю справу з новими постачальниками, підрядниками та замовниками. То ж навряд чи доречно закидати мені, що я до вас упереджено ставлюсь…
– А що не так з вашою критикою до виконаної роботи? – досить агресивно перебив він мене.
– Дозвольте я закінчу? Моя задача створити комфортні умови та все необхідне,що б ви мали змогу якнайкраще виконати свою роботу. Тому, давайте перевіримо сказане від мене ви отримали вчасно аванс,буд майданчик і необхідні матеріали, які поставляла я. Це є так, тому що вся піддержуюча документація з вашими підписами лежить в бухгалтерії. То ж в чому саме виливається моє упереджене ставлення до вас?
– Ви постійно усім не задоволені. Все, що не зроблять усе не так. Ви, що маєте будівельну освіту, щоб це критикувати?
– Я не маю будівельної освіти. Я маю здоровий глузд і досвід роботи з будівельними компаніями.
– То може його не достатньо? І може не слід вмішуватися в щоденну роботу будівельників і деморалізуючи їх вашою критикою?
– Валерій Григорович, якщо ви уважно читали договір там є такий пункт, який говорить, що представник замовника має цілодобове право слідкувати за виконанням робіт і зупиняти виконання робіт, якщо вони не відповідають проекту .
– Тільки ваша спеціалізація не дозволяє оцінити чи відповідають роботи проекту чи ні. – від його зверхнього та агресивного тону, мене вже трохи покоробило , тому на лиці з’явився такий чемно, ввічливий вираз обличчя , а мій тон став ще спокійніший.
– Валерій Григорович ми то легко можемо вирішити коли запросимо третю сторону провести аудит виконаних робіт.
– Давайте ми заспокоїмося . Я почув обидві сторони. – хмуро дивлячись на нас зупинив нашу перепалку Ярослав Павлович, який до того просто сидів зібравши пальці докупи і слідкував за нашою розмовою. – Емілія, яка ваша пропозиція?
– Розрахуватися за проведені роботи з шановним Валерієм Григоровичем і дозволити мені закінчити роботу з іншим підрядником.
– Яке має право ця плюгавка свої правила диктувати? – заревів диким звір Валерій Григорович.
– Валерій Григорович, контролюйте себе і фільтруйте мову. – заморожуючим тоном остудив його Ярослав Павлович. – Рішення прийнято. Валерій Григорович підготуйте акти виконаних робіт.
– І ви пішли в неї на поводі . Чого вона крутить вами як циган сонцем? Не очікував я такого, що будете чіплятися за спідницю шльондри, яка може і добра в ліжку…
– Валерій Григорович вийдіть. – не дав йому докінчити речення і рявкнув Ярослав Павлович в погляді якого з’явилося щось лихе і неконтрольовано дике.
– Через якусь потіпаху ми вперше посварилися. Я тебе прошу не плутай постільні втіхи з бізнесом. – сказав на останок Валерій Григорович і вийшов гулко хлопнувши дверима. Я сиділа мовчки, трошки ошелешена від ненависті, від абсурдних звинувачень .
– Я приношу вибачення за цю некрасиву сцену. – сухо видавив з себе Ярослав Павлович.
– Я розумію, що всі люди реагують по різному на неприємні звістки, тому все добре, викликати Валерія Григоровича на дуель захищати свою поругану честь я не буду.
– Тільки ви бліда, як моль. – глянувши на мене відказав він. – Свідомість тільки не втратьте, а то я уявлення не маю,що робити з вашим тілом.
– Умієте ви все таки підібрати слова,щоб виразити свою турботу. Не хвилюйтесь, я в порядку. Я не впадаю в істерику кожен раз, коли мені хтось щось неприємне говорить.
– Часто кажуть?
– Я ж не сонечко, усіх не обігрію, завжди буде хтось незадоволений та обділений. Але коли хтось достойно сприймає невдачу, та робить з неї необхідні висновки то наша подальша співпраця цілком можлива. Коли чоловік веде себе, як чоловік,а не істерична баба то я готова мати з ним справу в подальшому.
– Мені шкода. Я не думав, що розмова може зайти в таку стезю.
– Мені теж шкода, але то вже було якесь знущання, а не робота. Тому дякую, що підтримали моє рішення. Для мене це було важливо.
– Та знаю я все. Те, що я не вмішувався не означає,що не знаю, що відбувається. І про косяки будівельників все знаю. Це село інформація тут миттєво передається. І про дверну ручку уже анекдоти ходять. З ситуацією справитесь?
– Так, звісно. – запевнила я його.
– У вас є інші підрядники, які візьмуться доробити?
– Є. Я ж теж не перший день на світі живу. – від полегшення, що ситуація розрішилася видала я посмішку.
– То я вже зрозумів, що то дивний світ в якому ви живете. Мені правда здається, що ви як жінка, могли б і вибрати легший шлях отримання заробітної плати.
– Тоді мені не було б так цікаво.
– То ви навмисне шукаєте труднощів?
– Ну, для того, щоб мати відчуття щастя від добре виконаної роботи кожна наступна задача має бути трішки важча аніж попередня. Інакше тоді якось втрачається сенс того власне життя, а робота стає нудною і одноманітною. Тоді в цілому люди починають скаржитися на неї і виконувати, як важкий обов’язок, який дає змогу утримувати себе і родину. А я люблю відчуття куражу, азарту і кайфу, коли чорт забирай ти все ж це зробив. – Ярослав Павлович на диво уважно слухав потім на його губах з’явилася така легка посмішка.
– То он воно яке те оптимістичне мислення. – піддів він мене.
– О, так воно таке. Завжди вірить, що склянка наполовину повна. – у Ярослава Павловича задзвонив телефон він з незадоволенням покосився на нього. – Поговоримо пізніше. – швиденько відкланялася я і вийшла. Відчуття полегшення від вирішення ситуації було просто велетенське. І в свій кабінет я поверталася до неможливості задоволена. Я все ж вже налаштувалася, що мені не дадуть змінити підрядника і будемо ми мучитися з ним і надалі. Але все вирішилося , зітхнула з великим полегшенням, мої руки ще трішки тремтіли, тому вирішила зробити собі чай, сподіваючись, що він розжене той внутрішній холод, який мене оповив та й за одно заспокоїтись допоможе. Бо справ у мене було ще багато. А несподіваний захист Ярослава Павловича був приємним і гарячою хвилею задоволення розбігався по жилам і давав дику впевненість, що все буде добре. До роботи я повернулася в піднесеному та доброму настрою. І день у мене пролетів легко і добре.
– Емілія! – в дворі щодуху волала моя сусідка. Я смикнулася і розлила каву. Чортихнулася і пішла на цей поклик сирени. Моя з біса активна сусідка стояла не сама, поряд неї стояв красень хлопець .
– А я вже переймаюсь чи не сталося чогось. Зву, зву а тебе немає. Ось Володика покликала.
– Та все нормально. – трохи розгубилася я від її напору і Володика, який при його зрості під два метра якось маявся і цнотливо ховав руки в кармани. – А що сталося? – додумалася я запитати причину такої підвищеної уваги до моєї скромної персони.
– Та, дитинко все нормально. Я по сусідські вирішила зайти, покликати тебе на пиріжечки з печі щойно витягнуті. А ти не озивалася. Та я бог знає що вже вигадала собі. Та й часи у нас зараз не спокійні. Всяко може трапитися. Он Іванівну якось її 5 річний внук закрив у льох то добре, що то я вчасно помітила, а то невідомо що було б. Ну, якщо все добре то пішли до мене на пиріжки. Я їх он і Володику обіцяла.
– Та я дуже дякую…
– Емілія, я ж від усієї душі. – не дала закінчити вона мені мою ввічливу відмовку. І я тяжко зітхнула, змирилася з долею у вигляді сусідки, закрила двері. – Ти знаєш у Володика у нас золоті руки. Він у нас електрик. То може тобі що треба то не соромся звертайся. Володик безвідмовна людина.
– Дякую. Та поки на диво все працює. Але я буду мати на увазі якщо щось. – як мені здалося з м’якою посмішкою відповіла я.
– Ти не поспішай з відповіддю. В хаті то старенька проводка. – не злізла з мене моя чудова сусідка.
– Доброго вечора дядя Саша! – привіталася я з сусідом, який саме щось сидів і посилено майстрував.
– Привіт! Що тебе спокусили на пиріжки? – покосився він на Володика.
– Просто так, що не сила була відмовити.
– Ну проходьте. Пиріжки моя Катеринка готує краще за всіх на селі.
– Та буде тобі. – мило зашарілася Катерина Григорівна. Я і моргнути не встигла як уже сиділа за столом напроти мене сидів Володик.
– Володик у нас теж такий зайнятий, що немає як пошуком дружини стурбуватися. Але молодому чоловікові без дружини неможна ніяк. Он ми з Сашком прожили весь вік і так чудово у нас то вийшло. Ну ви поспілкуйтеся, а я зараз повернуся. – і виваливши цю всю чудову інформацію вона просто гірською кізочкою зникла з кухні. Перевела погляд на Володика. Це що мене щойно пробували звести з цим милим хлопцем? Ну, сусіди?
– Володик це Володимир?
– Так. – кивнув хлопчина. Видно від такого сватання він почувався ще більш не зручніше ніж я.
– То як ви вирішили стати електриком?
– Емілія, а давайте не ти. А то мені так незвично. На роботі мене так ніхто не зве. Та й в селі всі ще пам’ятають як я під стіл пішки ходив. – славно зашарівся хлопчина.
– Добре. То що спонукало тебе стати електриком, а не трактористом чи ветеринаром?
– Мені то подобалося ще з дитинства. Я міг щось розібрати за що відгрібав від батька і те що не працює зібрати наново. Так я почав спочатку старі поламані радіоприйомники складав, а потім телевізори правда вони не завжди працювали. А потім після школи пішов вчитися на інженера електрика. – якось вкрай нудно розповідав він свою небагату біографію. Вирішила якщо я вже мучусь то хоч поїсти треба. Дістала пиріжка вкусила. Таки справді смачний. Запила компотом, що тут же стояв на столі. З пиріжком подальша історія навчання у вузі Володика уже не здавалася такою марудною.
– Тобі сподобалося вчитися. – іноді я вставляла необхідні репліки, щоб підтримати видимість діалогу. – А чим захоплюєшся? – як тільки він видихнувся задала я наступне запитання. – Хобі?
– Рибалку люблю. Гриби збирати. На гітарі граю. Люблю щось змайструвати своїми руками. – озвучив він свої захоплення.
– О, то ти талановитий. – і я ще отримала історію про всі його явні та приховані таланти і як він ними розпоряджається. Про те як він сам своїм руками змайстрував дрона. Я перейнялася. Хороший він хлопчина. Дай боже, йому гарної дівчини та доброї тещі. І наїлася пиріжками.
– Володику у мене ще багато роботи на сьогодні. Я певно піду. Була рада знайомству.
– Як підеш? – від його питання я дещо завмерла на місці.
– Ногами додому. – бовкнула я перше що спало на думку. Хлопець знітився і я відчула себе бездушною скотинякою. – Вибач, але у мене дійсно багато роботи ще є.
– А може ми іншим разом побачимося? – навздогін кинув він мені.
– Так, звісно. – я себе ненавиджу. Ну, от навіщо потрібно було це говорити, коли у мене навіть ні на грам немає бажання його бачити?
– А ти що вже йдеш? А як же Володик? – в подвір’ї мене застала Катерина Григорівна.
– Дякую за гостинність. Ваші пиріжки казково смачні. З Володиком все добре. Компот допивав. – відчиталася я. – У мене ще багато справ. То ж мушу бігти. – і я таки бодренько втекла за стіни своєї хати, закрила двері на клямку. Видихнула з полегшенням. Так спроба звідництва сусідки не вдалася, але повечеряла я смачно, підвела висновок свого проведеного часу. Від моєї жалюгідної поведінки і квапливої втечі від потенційного жениха самій стало смішно. Що поробиш досвіду такого в мене ще не було. Навіть не з першого разу доходить, що то мене так з людиною зводять. Та я просто полохлива, як дика лань, ляклива, як заєць, боязка, як сурікат, малодушна, як стара дівиця на виданні.
Тиха українська ніч, полупала очима я на темряву, то якого ж дідька я проснулася? Шурхіт за вікном мене відразу зціпив, я навіть дихати перестала, та розрізнити джерело його походження, як не намагалася не змогла. Шум за вікном припинився, я ще посиділа на ліжку в стані собаки готової до команди фас. Мені було страшно. І здоровий глузд, як не намагався та подавити цей ірраціональний страх не міг. Чого саме я боялася важко сказати, прямої загрози життю не існувало, але хіба то можна пояснити буйній уяві, та неврівноваженим нервам? Змерзла, залізла під ковдру по самий ніс. Коли організм втомився боятися і заснув я вже навіть не втямила. Проснулася, коли за вікном вже було сонечко. Телефон показував 7 ранку. Від нічого страху не залишилося і сліду. І самій над собою було трохи смішно за свій переляк. Ніщо так не бадьорить зранку, як холодна вода. Поставила каву. Сонце так спокусливо заглядало у вікно, що не втрималася і з чашкою виповзла на двір. Прижмурила очі, чорт за такі миті мого життя, я готова терпіти відсутність зручностей, вірніше зручності на дворі. Від рику який я почула я сіпнулася і розлила на себе каву. З жахом покосилася за веранду. По вулиці саме вела теля Катерина Григорівна.
– Доброго ранку Емілія!
– Доброго…ранку! – сиплим голосом відказала я, відійшовши від хати.
– А ти чого така перелякана?
– Там щось є. – невиразно нявкнула я.
– Де є? – з інтересом глянула вона на мене.
– В мене біля веранди. Ричить, або хропе.
– Сашко! – на повні легені рявкнула Катерина Григорівна, що аж у вухах задзеленчало.
– Що? Чого кричиш зранку? – з двору вийшов дядя Саша.
