Текст книги "Крайня межа (СИ)"
Автор книги: Наталья Шаграй
сообщить о нарушении
Текущая страница: 1 (всего у книги 11 страниц)
– Вибачте? – я догнала жінку в робочому халаті з відром в руках. – Ви не підкажете , як знайти Максименко Ярослава Павловича?
– Так, в он тому будинку він. – і вона рукою показала в якому саме будинку.
– Дякую. – мило посміхнулася я.
Ну, що ж сподіваюсь він там, бо я вже була в офісі, на бригаді і починаю думати, що він просто невловимий. Я рішуче направилася до будинку. Пахло там відповідно кислим силосом, коровами і неперевершеним ароматом гною. Поморщилася та рішуче зайшла в будинок, на вході був передбанник і я трішки була з світла, тому тільки на коридорі побачила трьох чоловіків і почула веселий сміх, як тут же наступила на слизьку дошку, що стояла на риштаку і просто феєрично влетіла на коридор, боляче гепнувшись на цементну підлогу. Довкола запанувала тиша, я з горем навпіл піднялася. І шалений сміх просто оглушив мене,а я зрозуміла, що я в якомусь білому непотребі, стряхнула цю сипучу субстанцію, долоні були збиті, колінка судячи по болю теж, але під довгою спідницею їх не було видно. Судорожно зітхнула, намагаючись опанувати себе і все ж підняла очі на чоловіків. Ярослава Павловича я звісно бачила до того, але зараз з трудом його впізнав в джинсах і футболці. А він в усі очі розглядав мене, поряд нього невисокий лисуватий брюнет з пронизливими карими очима ще один чоловік був кремезним і товстезним і всі вони з палітрою відчуттів від здивування до веселощів розглядали мене. Було страшенно не зручно, опинитися в такій ситуації. Зусиллям волі подавила всі зайві відчуття, як то сором, незручність і бажання провалитися крізь землю.
– Ви цілі? – першим запитав мене товстун.
– А? Так, просто фантастичне приземлення. Які у вас тут віроломні дошки.
– А ви кого шукаєте? – поцікавився товстун.
– Уже знайшла. Доброго дня Ярослав Павлович. – Максименко трохи скривився.
– Мельничук, Мельниченко…Мельник Емілія. – радісно посміхнувся він.
– Так і я вже замучилася вас шукати. Ви прямо щось середнє між невловимими месниками і чорним плащем. – без потрібного пієтету видала я начальству і тут же прикусила свого язика. Начальство здивовано підняло брови, а інших два чоловіки залились невтримним сміхом.
– За що ж мені це… – простогнав Максименко.
– Я ж вас заздалегідь попередила, що саме сьогодні о 10 ранку я приїду…
– А, так, щось таке було. – байдуже потер він лоба. – Ну, можете приступати. – ні, я таки мало не розплакалася, нерви ні до біса.
– Для початку ми домовлялися, що ви знайдете мені житло, далі покажете власне, що є і до чого мені приступати.
– І таке щось було. – трагічним голосом додав він, обвів поглядом корівник і мене. – От, Трохим тобі і покаже все. – тут же наткнувшись на нього поглядом радісно вишкірився він. Зате сам Трохим, товстун і я запитливими очима подивилися на нього.
– Так. Я забув про її приїзд. І що? – розвів він руками. – Просто вбийте мене.
Погляд Трохима і Ярослава Павловича схрестилися, після того Трохим прошипів Ярославу, що можна його на хвилинку і вони відійшли в сторону. Між ними відбувалася жвава суперечка, слів чути не було, але міміка була виразною. Ну, зовнішність у Ярослава Павловича була яскрава, довге волосся весь час лізло йому в очі і він час від часу рукою прибирав його з очей, виразні темні брови, карі очі, прямий ніс, губи цікавої форми, нижня трохи більша за верхню і такі милі кривенькі зуби. Його рухи були неквапливі, неначе з лінню він плавно перетікає з одного положення в інше. Навіть його темно-помаранчева футболка та джинси на його худорлявому тілу виглядали природно і стильно, хоча на вулиці було більш ніж свіжо. Я відвела від нього погляд і оглянула будинок. Корівки виглядали ситими і доглянутими, корівник був великим і просторим, під стелею були величезні вентилятори і рядок з скла, що добавляло світла в будинку. Замість ясел була металева конструкція, через яку з підлоги корови, просунувши голову, збирали їжу. Я так загледілася, що пропустила повернення чоловіків.
– Емілія, – відкашлявся Трохим, – давайте я покажу вам житло. – з кислим виразом обличчя сказав він.
– А що з приводу робочого місця? – повернулася я з питанням до Ярослава Павловича.
– Завтра вам виділять робоче місце. – без ентузіазму відказав він.
– Дякую. Тоді до побачення. – я повернулася до Трохима і ми пішли з будинку.
– Трохим, я на машині.
– Добре. Де поставили?
– Біля в’їзду на ферму.
– О, то ви з досвідом. – посміхнувся він.
– Ага, один раз була на фермі, бачила, як фраєри на BMW заїхали на ферму, під’їхали до корови і вирішили її налякати, звучно посигналили. Так, та й корівка їм на капот сіла, і фари повилазили. – Трохим зично засміявся, я навіть повернулася до нього, а у нього з очей потекли сльози. Від його сміху, мені якось стало легше, день уже навіть не видавався таким жахливим і я посміхнулася йому у відповідь.
– У нас такі розумники козі посигналили, паслася собі коза через дорогу, а вони їй посигналили після чого штир стирчав в одному вікні, а коза в іншому.
– Бідна тварина.
– Бідні дебіли, бо то бачила бабка, і з вилами за ними до самого ставу бігла.
– О, то не легко видно не підготовленим пережити. Куди мені їхати до речі?
– В центр, спочатку заїдемо в контору, ключі візьму. А там неподалік є вуличка і хатинка, нам дозволили в ній пожити. Там не дуже велика хата. – з якимись винуватими нотками то прозвучало.
– Ясно. – ну, дійсно що тут було не ясно, мене тут не сильно чекали і хатинка буде на курячих ніжках.
За ще якихось півгодини за яких мене коротко познайомили з селом, аптекою, поштою, конторою, ми стояли уже перед хатою. Хатка і справді виглядала невеличкою, проте досить доглянутою, на дверях висів замок
–А де її власники?
– Тут бабуся одна жила, вона померла, а сини не можуть власність поділити.
– А це нічого, що я тут збираюсь жити?
– А, ні. – похитав він заперечливо головою. – Сашко сам ключі віддав і дозволив користуватися хатою.
– Добре. – я знизала плечима. А Трохим поборовся з замком, який так нормально трохи під іржавів і нарешті відкрив двері. В хаті пахло чимось старим і затхлим, я поморщилася та зайшла слідом за Трохимом.
– Ну, тут така веранда. Далі у нас сіни і ми зайшли в щось темне. – Трохим з скрипом відкрив двері і ми попали в ще одну кімнату, де з правої сторони була піч, а з лівою лавка з столом.
– А електрика є? – запитала я, бо натиснула на вимикач, а лампочка не засвітилася.
– Має бути. – відповів Трохим. – Це у нас кухня. Далі у нас має бути ще одна кімната і спальня. – в спальні Трохим клацнув вимикач і лампочка засвітилася.
– Води в домі немає? – з тихим жахом запитала я.
– Немає. Криниця в дворі.
– О, я до такого трохи була не готова.
– Емм…ну…то це…о, там на дворі літній душ був.
– А нічого, що зараз середина квітня?
– Е…– і він трохи зніяковіло на мене глянув. – Ну, у нас розумієте немає вільних , ми все таки не курортна зона. І хати у нас не здають. І звісно у нас немає ніяких готелів.
– Я зрозуміла. Ця хата це було найкраще, що ви могли мені запропонувати.
– Ні, ну звісно, можна було ще попроситися до якоїсь бабусі пожити, та не думаю, що вам так буде зручно. – стиха пробурмотів він.
– Дякую за турботу Трохим. Все нормально. Якось пристосуюсь. Це підкажіть де тут магазин?
– Там де контора тільки трохи вперед проїхати.
– Дякую.
– Ну, ви обживайтесь і звертайтесь якщо щось буде потрібно.
– Добре. Завтра о 9 годині ранку, де мені шукати Ярослава Павловича?
– В конторі. Там, де ми були з вами. – на мигах показав він.
– Дякую Трохим. Далі я сама думаю справлюсь.
– Вам точно не треба допомогти? Там речі позаносити? – з якимось сумом в очах запитав він.
– Ні, все нормально. Я впораюсь.
– Ну, тоді добре. Ви ще запишіть мій номер телефону, якщо щось треба буде дзвоніть.
– Так, сама хотіла попросити вас залишити номер. – він надиктував, а я відразу вбила номер в телефонну книгу.
– До побачення. – попрощався він зі мною, я кивнула йому у відповідь.
Я провела Трохима до машини, навіть переконалася, що він пішов за ворота. Відкрила багажник дістала чемодан, віднесла, повернулася за сумками. Отак з енного разу я і втягнула речі в хату. З щемливою тугою мусила визнати, газу в хаті немає, є якась плита, яку треба дровами топити. І на моє щастя є електрична плитка. Я обвела своє нове житло очима. Супер, жити схоже буду в екстремальних умовах. Тяжко видихнула. Дістала невеличкого електрочайника, чортихнулася, згадала, що вода в криниці. Пішла шукати відро, знайшла, пішла шукати криницю, знайшла. З сумом подивилася на криницю, розібралася як відхилити ляду, що накривала криницю, обережно притримуючи відро за трос опустила його в криницю, відпустила, відро з шумом полетіло в криницю, корба шалено метеляла перед очей. Ошаліла від побаченого, зате дійшло, що певно треба якось гальмувати той процес опускання відра. Почала крутити тією величезною, схожою на колесо корбою. Тремтячими руками витягла відро. М-да, не готова я до такого фітнесу. Дотягла відро в свою кухню, дістала свою улюблену чашку набрала води, перспектива чашки кави надихнула. Дочекалася і заварила чашку кави. Сіла. Ну, що ж порядок треба навести. Я тут надовго. Я зможу. Я сильна, я справлюсь, повторила я свою мантру. В хаті було прохолодно дістала светра натягла на себе, закотила рукава і почала прибирати. Цим ділом я займалася до пізнього вечора. Результат стало чистіше і свіжіше, стерті пальці і зламані нігті. Один:один можна сказати. Але по переду у мене найбільше випробування. Як же люди раніше жили без водопроводу? Як вони милися? Чи в ставку і переважно в теплу погоду? А нех його. Я ще кілька хвилин постогнала про свою нещасну долю, випила ще чашку чаю з привезеними пряниками і вирішила поставити воду на електро плиту. В результаті милася у відрі, виконуючи при цьому неймовірні акробатичні трюки. Замерзла до цокоту зубів, натягнула на себе носки з вовни і светра, блискавкою залетіла в ліжко загорнулася в таку важку ватняну ковдру, як гусениця. Нагрітися мені не вдалося, мені холодно було до кісток. Заснути теж не виходило, по перше холодно, по друге я страшенно була втомлена, по трете це було нове місце, де щось ще шелестіло, підвивало і гавкало, ухкало і квакало. Ніч пройшла. Це все, що можна сказати про мій сон. Вранці я була розбита, втомлена і якась вкрай доконана. Після другої чашки кави, я все ж зібралася на роботу. Добрих 15 хвилин закривала замка, нещадно лаючись я навіть збадьорилася. Закрила замок, зламала ще одного нігтя. Подивилася байдуже, вилаялася брудно. Відчула, як починає просинатися ненависть до цього місця. Моя машина стояла на дворі така ж тут чужорідна, як і я. Згадала усі пестливі і улесливі слова поки заводила машину.
Вчорашній день повторювався, я на роботі, а Ярослава Павловича тут немає. А мені він потрібен просто до сліз. Без нього я не можу повноцінно почати працювати. Чортихнулася, правда подумки видавила з себе посмішку працівникам контори. Ага, саме так тут називалася ця будівля де були поєднанні сільська рада та великий бізнес на селі. Повернулася до своєї машини, дістала ноутбук, відкрила дверці машини і вирішила, що біс з вами з усіма у мене є план, буду працювати на колінах. Переглянула план по відкриттю сироварні, вирішила зайнятися підбором кадрів. Людей потрібно було знайти та відправити на стажування. Головного сировара я знайшла ще в місті і він готовий в принципі переїхати пожити в село, але потрібно, як мінімум 8 чоловік на постійну роботу. І саме цим питанням я і зайнялася. Склала декілька об’яв з вимогами до кандидатів, а от далі морок. Інтернет в селі не працював. Лаялася я далі смачно, затійливо та навіть колористо. Просто кам’яний вік якийсь. Підключила свій модем, зв'язок скажімо тут теж вилами по воді писаний, не весь видно долітає до цієї чарівної місцевості. Знайти районні сайти виявилося надскладною задачею. Їх просто не було. Був один, районної адміністрація. Прочитала, край цей виявився «сучасним селищем, коріння якого веде в сиву давнину». І його вік не тільки ті відомі півтисячі, але і знаходять давніші знахідки минулого. Води багато, а фактів мало. Засмутилася. Ні, правда і це в той час коли інтернет заполонив усе довкола і ти просто відчуваєшся без нього як без рук. Сюди прогрес не додибав. Сумненько. Посиділа, подумала, а як люди шукали роботу, коли інтернету не було? Намалювалася картинка, через засоби масової інформації. Отже дорога мені на місцеву пошту. Її я по дорозі бачила. А в районі навіть бачила Нову Пошту, цих я знала, відчула себе навіть не такою відірваною від світу. Сіла в машину, проїхала кілька метрів до пошти. Пошта виглядала, яки крихітна будівля під шифером з білої цегли. Обабіч від доріжки до пошти буйно квітнули весняні квіти. Було гарно та мило навіть. Правда трішки далі виднілася якась занедбана хата, та який не дуже доглянутий парк. Будівля не обманула в середині вона була ще меншою, ані ж здавалася ззовні. Зайшла, там зараз знаходилася поштарка, та якась огрядна панянка. На мене обидві покосилися з нічим не прихованою цікавістю.
– Доброго дня! – мило привіталася я.
– І вам доброго дня! – відповіла поштарка.
– Здрастуйте. – привіталася незнайома мені жінка.
– А підкажіть мені, я б хотіла подати об’яву стосовно роботи, як це мені можна зробити? – жінки переглянулися і запанувала тиша. – Так ви мені не зможете підказати ? – вирішила я перервати цю дивну тишу.
– А? Ну…– видавила з себе поштарка.
– Так може є якась районна газета в яку я можу подати об’яву?
– А, так є. – видихнула з полегшення поштарка у нас є районна газета, що називається «Нове життя».
– Яка багатообіцяюча назва. – посміхнулася я. – То як туди можна подати об’яву?
– Ну, зараз я пошукаю. Десь у мене ще була їхня газета. – І жінка занурилася в величезну сумку. А далі почався безкоштовний атракціон, під назвою знайди газету. Поштарка перерила все, потім ще раз все пегорнула я почала скучати. А огрядна жінка почала вже цікавитися, а хто я така. І що за об’яву хочу розмістити. Про плітки я подумала і тут же цій милій жіночці здала усю інформацію, кого і куди я шукаю. Жіночки слухали покинувши усі справи. Тепер я знаю, яки виглядає хвилина слави. Газети правда так і не знайшли, але поштарка пообіцяла мені її завтра замовити та залишити. На цьому я попрощалася і повернулася на пост спостереження під контору. Навіть сходила і позаглядала чи не з’явився часом Ярослав Павлович. Таки не склалося. Він десь загубився на просторах батьківщини. Знову сіла в машину. Відкрила ноутбук і углибилася в читання «У чому секрет справжнього сиру?». А сир виявляється так цікаво готувати. Все начебто і просто. Є молоко, є спеціальні ферменти та закваски. І технологія приготування. Та насправді кажуть, що приготування сиру то як мистецтво. І на смак сир виходить, як борщ у кожного різний. Від думок про сир, мене відволік чорний джип, який жваво підкотив до контори. З нього вискочив Ярослав Павлович і бадьоро поскакав до контори. Мало не проґавила. Підхопилася і побігла за ним. Дідько б його вхопив.
– Ярослав Павлович? – нагло догнала я його
– А? І ви тут. – без інтересу відказав він.
– Де ж мені ще бути, як без вас я нічого не можу розпочати робити. То ви мені можете приділити увагу?
– Та, трохи зайнятий…– він різко зупинився, та покосився на мене.
– Я вас розумію, тому постараюся багато вашого часу не займати. У мене всього 12 запитань. – після моїх слів його перекосило.
– Давайте перенесемо скажімо на завтра? – спробував під’їхати він на кривій козі.
– Ви оплачуєте мій час, тому звісно, як вважаєте за необхідне. – з милою посмішкою видавила я. – скривився, як лимон з’їв.
– Гаразд, але не більше години.
– В залежності, як швидко ми зможемо вирішити мої запитання. – та, я саме ангельське терпіння.
– Тоді за 20 хвилин заходьте в мій кабінет.
– Дякую. – і я знову мило посміхаюсь. Все правильно, не потрібно людей, раніше часу лякати.
– А ви завжди така усміхнена? – не втримався він від запитання.
– Я можу бути чемною і милою, можу посміхатися, можу плакати, можу бути безпосередньою і щирою, можу жувати жуйку та надувати бульки, можу бути білявкою, можу бути стервою. Усе заради того, аби знайти спільну мову.
– Жартуєте? – після моїх слів якось розфокусовано глянув він на мене.
– З трудом стримуюсь. – в моїй очах відображено всю відповідальність даної миті, як у новобранця перед присягою. Ярослав Павлович розглядаючи мене перекотився з носка черевиків на п’ятку.
– А це вже стає цікавіше. – сказав незрозумілу фразу і пішов в свій кабінет. Знизала плечима, повернулася до машини.
Достала термос, налила в чашку кави і зробила кілька ковтків. Правда мені чогось страшенно хотілося їсти і бажано великий шматок м’яса, з якимось салатиком. Потягнулася в на заднє сидіння дістала свій запасний пакет з сухофруктами. Це зовсім навіть не м'ясо, але вибирати немає з чого. Тому ласувала тим, що було. Не хотілося, щоб під час зустрічі мій шлунок гулко вимагав їжі. Такий незручний момент був в моєму житті, тому звісно висновки були зроблені і якийсь корисний перекус з собою був завжди. Злаковий батончик в сумці , сухофрукти в машині, священна кава. В місті звісно питань з кавою не було. Буквально на кожному куткові могли запропонувати по справжньому смачну та гарячу каву. А от подалі від столиці все було досить несподівано, цікаво і зовсім не так як до того я звикла. Та я щось відволіклася. Дістала список запитань і запиваючи кавою ще раз пробіглася по переліку. Начебто нічого не пропустила, з того що мені потрібно на початок. В оговорений час, пішла на поклін. Ярослав Павлович саме розмовляв по телефону, але мені махнув головою, що можна заходити. Краєм вуха почула уривок розмови, про те, як сильно він чекає німців. Хм, люблю, коли межі стираються. Світ динамічно змінюється і те, що було ще не доступним нашим батькам і навіть не збагненним є сьогодні звичним в користуванні для нас. Купити товар в Китаї чи Європі чи Америці є досить доступною функцією, а ще якесь століття тому була караванна торгівля і возили тоді товари великого шовкового шляху. А зараз зайшов в мережу замовив, тиждень, два і ти маєш загаданий товар. Так само і продажі, світ перед тобою відкритий зроби добрий товар, донеси до відома, чому саме його мають придбати і не обов’язково обмежуватися однією країною.Хоча звісно тонкощів тут багато, але не менше і можливостей. Так, як гроші в світі є. І коли у нас над вартістю в 50 доларів плачуть, то в Європі ще сміються над даною сумою. Головне ніколи не здаватися та створювати якісний, цікавий, оригінальний товар, який зможе вирішити якусь проблему. І він тоді буде затребуваний. Я читала недавно про український стартап по виготовленню пледів крупної в’язки, який встиг засвітитися на краудфандінговой платформі Kickstarter. Ohhio планувала зібрати 20 000 доларів, а отримала в 10 разів більше – 207 000. За такої фінансової підритими марка швидко запустила виробництво.
– Емілія, то що там у вас? – схоже Ярослав Павлович був задоволений перемовами, у нього навіть настрій став кращим. Я взяла ручку в руки і ми пішли по питанням. Чи то від мене він хотів так швидко відкараскатися чи то дійсно йому набридло клеїти дурня, але на мої питання він відповідав змістовно, по суті. І я знову здивувалася, тій кількості інформації, яку він тримав в голові.
– То ви освоїлися? – запитав він, коли я почала збирати блокнот з ручкою.
– Так, дякую. Все добре. – ввічливо посміхнулася я.
– Справді? Ніколи не подумав, що ви шанувальниця сільського життя?
– Я переживу, зрештою все в цьому світі відносне. Якщо порівняти моє житло з тими, хто залишився без даху над головою, то у мене все чудово.
– Навіть так…А якщо порівняти з тим, що у вас було? – не здався він.
– Тоді певного комфорту у мене не має, але жити можна.
– Яка ви вся дипломатична.
– Дякую за зустріч. – закінчила я цю незрозумілу для мене розмову і поспішила вийти.
Прокралася в кабінет, який мені виділили. Коморка, зате живність ніяка не бігає і на тому дякую, та й стіл добротний, а от стілець хиткий. Але ж бувало і гірше. З правом господині влаштувалася, виклала на стіл ноутбук, візитницю, та блокнот з ручкою. Як мало жінці треба для щастя, хоча це може я така не вибаглива. Робота на яку я зараз підписалася виглядала повним хаосом і якось потрібно було знайти ниточку,що б це бісів клубок починав розмотуватися. Тоді виникає відчуття ґрунту під ногами. Як тільки я визначаюсь з проблемами то я вже й половину рішень знаходжу, задача розкласти в хронологічному порядку і вперед і вгору. На початок:
правові питання; ( врегульовано)
маркетингові дослідження асортимент продукції ( проведено, та обрано)
вибір обладнання ; ( з цим потрібно працювати, все таки технічне оснащення – це основний фактор після сировини, який визначає наскільки якісним буде сир і чи відповідно буде попит і чи я буду конкуренто здатною).
ремонтні роботи в приміщенні ( навіть ще не починали)
визначення кола постачальників сировини; ( відносно вирішено, смачний сир, починається з молока, сподіваюсь, що власне молочне стадо, яке є наразі в компанії зможе бути самим надійним постачальником)
підбір персоналу ( героїчно намагаюсь підібрати)
реклама і збут ( ще далеко, але напрацювати щось вже потрібно)
Попит на екологічно чистий і натуральний продукт стабільно високий. Все більше людей довкола задумуються , що вони їдять, адже ціна дешевої їжі – це здоров’я. Гурмани очікують від виробників високоякісної і крафтових продуктів. Крафт – це коли ти дійсно робиш якісний продукт і він не може бути дешевим, бо це робиться руками. Все, що робиться натуральне – воно не може бути дешевим., але і на смак воно зовсім інше, не таке, як масове виробництво. Тому, крафт має іншу цінність ніж гроші. Від філософських роздумів повернулася до нагальних проблем. І мій день знову закрутився по спіралі. Вихід з якої один – успішно зданий проект.
Глянула на годинник. Показував 18.30. От я що по якомусь прискореному ритмові життя живу? Це й час, як пісок, що висипається крізь пальці. От тільки ще очі відкрити не могла, а вже кінець робочого дня. Та принаймні мені завтра вже буде навіть куди прийти. Заїхати ще б у магазин, а то те, що він рано тут закривається, я то вже перевірила. Рішення прийнято, рішення виконано. Поїхала в сільпо, так тут гордо іменувався магазин. Магазинів в селі було три. Один в центрі куди я заїхала і ще два по різних кутках села. До них мені правда було не з руки їхати. Стала на дорозі біля сільпо. Магазин був розташований на гірці і до нього вели 5 величезних сходинок. А зручно то як. Я так і бачу, як пенсіонери сюди за палками заходять. Та то таке. Видерлася. Ну, будівля тут була ще явно радянських часів. З такими ще залізними вітринами. А, нічого так навіть раритетно. Зайшла в середину. Відразу відчула холод. То начебто логічно обабіч магазину росли величезні дерева, породи яких я навіть не змогла визначити. Все таки біологію та географію краще треба було вчити. І зрозуміло, що тут товар треба було у продавця замовляти, а не так як було звично пробіг з корзинкою повибирав. Ні. Тут тобі все подає продавець. А продавцем у нас була дівчина Віра. З виразними очима, волоссям до попи, яскравими губами. М-да, я вже давно не бачила, такої природної краси, з неймовірними жіночими формами. Що вже говорити про чоловіків, які стояли в черзі, коли я і сама замилувалася, такою досконалістю і дещо підвисла від побаченого.
– Доброго дня! – привіталася до усіх. Усі не хором привіталися зі мною. Мене навіть пропустили чоловіки без черги. І я швидко зробила замовлення. Хоча, як новеньку Віра розглядала мене, та думаю що я була не признана, як теоретична суперниця в жіночій вроді. Тому під кінець мені була видана скупа посмішка. Я розрахувалася і потягнула пакет до машини. От начебто все розумію, та чомусь все одно прикро. Віру і мене розділяє як мінімум 10 років життя. І звісно ці роки залишили слід, посивіле волосся, ранні гіркі зморшки, колись ще були зморшки від сміху, та тьмяний погляд, це все що залишилося від колись моєї вроди. А колись хлопці і мені в слід озиралися, а мої очі сяяли від щастя. А поряд мене був чоловік, що мене любив і любиме дитя. Тепер я самотня, порожня всередині і вже не першої свіжості жінка, от і все, що в мене є. В порівнянні зі мною вона непристойно молода та свіжа. І то трішки сумно визнавати, що в неї попереду розквіт, а в мене….А в мене теж щось і якось буде. Все. Пора спинитися. А то думки розпустилися і далі вже Галя берега не бачить. Будемо виходити з того, що є. З такими позитивними думками я в’їхала в свій двір. Залишила машину та потягла свій пакет в хату. Буду творити вечерю. Добра їжа, завжди позитивно впливає на сприйняття життя в позитивному руслі. А мені видно то потрібно.
Ще дві години я провела в обіймах кухні. То таки мистецтво готувати без звичних зручностей. Захотів води? Піди в криницю витягни. Хочеш викинути сміття? Піді на яр, там я така спеціальна яма і контейнер для пластика, скла, поліетилену. Цим фактом була приємно здивована. Виявляється тут голова села жінка і про екологію вона задумалася. Тому ці вторинні відходи спочатку збираються в контейнера,а потім приїздить машина і вивозить їх. Навіть більше, в селі проведена вода, правда господарі цієї хати, воду не провели, може то було дорого, може ще яка причина. І навіть по вечорам, правда тільки в центрі горять ліхтарі. Вечори я теж оцінила. Коли приходить ніч, то стає просто темно. В столиці постійний шум, гам, рух машин, світло від ліхтарів, будинків, вивісок, машин і ти до цього звикаєш і живеш, як так і має бути. То ж тут просто темрява, нічим не скаламучена, не розведена, не розбавлена. Вона просто накриває, як пологом. Я до цього ніяк не можу звикнути. Зате поняття глупа ніч, я здається зрозуміла. Тільки тиша трохи давила на мене. Ця така особлива тиша, коли ти один в хаті, коли тобі від того не затишно, коли будь-який незрозумілий шурхіт лякає. Тому момент коли я виключала ноутбук і лягала до ліжка був для мене тяжким. Непрошені думки підкрадалися з темряви і без зупину гризли душу, підкидаючи спомини мого життя і серце краялося ядучим болем, щемливим відчуттям ніжності і безкінечного суму. Єдиний варіант вимотатися фізично, тоді просто доповзти до ліжка і я засинала без думок. Хоча я вже думала, що з сном у мене вже було все добре, але тут чомусь знову все пішло не так. І самотність надто гостро відчувалася і не давала про себе забути особливо цими тоскними вечорами. Нагадала раніше перевірені засоби, ведення щоденника, тиха, розслаблююча музика, але засинати все одно швидко у мене не виходило. Щоденник я вела давно. Прості записи на кшталт, за що я вдячна сьогодні, чим пишаюсь, що зробила, що планую зробити, якийсь мудрий афоризм, записати обдумати і в цілому думки виходять впорядковані і складається план на завтра. Я певно фанат планів, але люблю коли я знаю, чим я буду займатися завтра, післязавтра чи в загальних рисах в найближчому майбутньому. Для мене залишається незрозумілим, як можна йти на роботу попередньо не спланувавши, чим ти там займешся. Тому, таке ведення щоденника систематизувало і виставляло пріоритети щодо завтрашнього дня.
Я дивилася на приміщення, яке Ярослава Павлович виділив під сироварню. Якби я хотіла уявити більш убитіше приміщення то мені то б не вдалося. Трохиму, як правій руці Ярослава Павловича дісталося сумнівне задоволення показати мені дане місце, він маявся і до ролі «покажиїйвсе» відносився з мордуванням, поки я морально налаштовувалася на роботу. А я то думала, це буде швидко.
– Ладно, будемо демонтувати і будувати. Трохим у вас є інформація про будівельні компанія, з якими ви можливо вже працювали?
– Є. У нас тут одна компанія переважно все і будувала-ремонтувала.
– Ясно. Зможете дати їх контактний телефон?
– Звісно. Можу навіть зараз.
– Диктуйте. – дістала я свій записник і уважно записала номер.
– Щось ще?
– Трохим я ж можу сюди заходити в будь-який час і приводити сторонніх людей? Чи щось для цього потрібно оформити?
– А, ні нічого. У вас повний доступ. А кого ви хочете привести?
– Будівельників. Мені потрібен кошторис і будівельники, які будуть займатися ремонтом.
– Ясно.
– Добре. Не буду вас відволікати. Дякую Трохим.
– Якщо що дзвоніть. – з полегшення відкланявся він і подався по своїм справам.
А я залишилася сам-на-сам з цим що було. Потрібен проект, то ж першому не пощастило нашому інженеру. Ми з ним вже не один проект завершили, то ж мені він не зрадів.
– Милослав, а ти мені потрібен.
– Емілія, а я то думаю що ж у мене таке спокійне життя.
– Впевнений, що спокійне? Може просто нудне?
– Ні, просто чудове. Ні дедлайну, ні шарварок, ні енергетичних криз.
– О, який ти з біса ранимий. От, що за чоловіки мене оточують, ледь що, так відразу починають скиглити.
– От, ти мене уже бісиш. – просичав він не гірше змії, якій на хвіст наступили.
– Прости мене, хамку. Я просто на краю світу, сплю на ліжкові з металевими пружинами, в хаті не має жодних зручностей і мені потрібен проект.
– Іноді я тебе ненавиджу. – змирився він і більш добрішим тоном продовжив. – І що ти хочеш? Щоб я приїхав на твій край світу? А ти до речі де?
– Пам’ятаєш в нашому холдингу була сільськогосподарська організація?
– Щось було таке.
– От я тут. І ні, мій хороший, я не буду тим злим монстром, який тебе сюди заманить. Давай я спробую бути твоїми очима і руками. Ти керуєш.
– А як кльово звучить. – в його тоні з’явилися грайливі нотки.
– Коли зможеш зі мною попрацювати? – тепер уже в моєму тоні зазвучали прохальні нотки.
– Та хоч зараз.
– Дякую, рідний. Тоді поїхали.
– Ну, ти зараза. – простогнав він, зрозумівши в що втрапив.
– Але ж зі мною весело…іноді. – додала я.
– Та суцільне свято просто. Ладно, раз я так необачно повівся. Розповідай, що там в тебе є.
Наступні кілька годин, я міряла, я вже мала досвід і навіть лазерну рулетку, фотографувала , знімала відео, робила все аби задовольнити нашого улюбленого, педантичного до сліз інженера. Він на мені здається теж відривався за всі мої гріхи явні і міфічні. І хоча мене вже трохи торсало, Милослав шипів, та ми продовжували епопею дай мені інформацію.
– Милослав , ми з розмірами закінчили?
– Ну, наче все ясно. – глухо пробурмотів він, його я теж видно втомила.
– Добре, дай мені перерви, я хоч водички поп’ю і переїду до офісу, мобільний інтернет тут з трудом ворушиться, а я хочу скинути обладнання і ми продовжимо працювати з моїми хотіннями.
– Десь через годину мене тоді набирай.
– Дякую. Ти мій герой.
– А ти зараза, від якої стогне весь офіс. – пробурчав він в слід, але якось по доброму. Хмикнула я вже чорному екрану на то. Зібралася і поїхала в контору. Як люди раніше жили без мережі? Пару кліків і я на зв’язку з всім світом. Треба інформацію? Гугл тобі в допомогу. Але звісно є і зворотна сторона медалі. Люди здається розучилися живому спілкуванню і їхній світ звівся до меж екрану. І як показують останні дослідження, люди вже зовсім не отримують інформації та знань, а просто витрачають свій час. Діти повсюди з телефонами чи планшетами в руках і майже не бувають на свіжому повітрі, а живе спілкування ,вони замінюють на інтерактивне. А це в свою чергу призводить до того, що в дітей виникають проблеми з спілкуванням. Так, що з однієї сторони це величезний інформаційний простір, а з іншої принесе він шкоду чи користь залежить від того, як людина його використовує. З такими філософськими думками я і доїхала до контори. Витягла з машини саме необхідне та з оберемком речей пішла в свою кону…тобто кабінет. Ввалилася, розклала речі, увімкнула ноутбук, дістала пакет з сухофруктами, положила на стіл і пішла за кавою. Каво-машина в конторі була. Секретар Таня, мені навіть люб’язно зварила чашку кави. З чашкою ароматної кави повернулася в кабінет. Поставила її на стіл потягнулася, щось ще нічого не зробила, а вже втомилася. Вмостилася на стільчик з насолодою зробила ковток кави, ммм, от тепер просто хорошо від задоволення навіть очі примружила. Потягнулася за горішком , не знайшла на місці, навіть очі розплющила, та пакета з сухофруктами на столі не було. Поморгала і трохи з збентеженими почуттями ще раз придивилася до столу. Точно глюк, я ж сама перед тим, як піти за кавою положила його на стіл, чи не положила? Щось нічого не розумію. Заглянула під стіл, декілька горішків я таки знайшла на підлозі. Встала, обійшла стіл довкола так і є, мої горішки, пішла по сліду, один знайшла на підвіконнику, але пачки не було. Що таке? Як таке може бути? Що за містика? Так, ладно, головне сплигувати уяву, а то вже в галоп понеслася і версії всілякі будує…Буду вважати, що той чийсь невдалий жарт, чи злобний підступ. Отже, буде кава без горішків. Повернулася на стілець, допила каву, правда уже якось без вогника. Потягнулася і повернулася у світ де я виконую роботу, а мені за це платять гроші. І платять мені за результат, а не за мою присутність на роботі. Зосередилася, так обладнання, знайшла, скинула файли на електронку Милослава. Ще раз пробіглася по плану, відзначила питання по яким потрібно ще поговорити з ним. І понеслося. Коли працюєш з інформацією, як на мене час пролітає просто непомітно. Інформації багато і всю її треба запхати в мій мозок , відфільтрувати, обробити і видати якийсь результат. Буду втішати себе тим, що мозок потребує тренувань, як і будь який інший людський орган.
