Текст книги "Крайня межа (СИ)"

Автор книги: Наталья Шаграй

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 11 страниц)

– Ярослав, ми можемо поговорити? – підійшла я до нього. Він перевів погляд на мене.

– Якщо після слів нам треба поговорити, ти мені хочеш сказати, що все було класно, та давай залишимося друзями. То, ні не можемо.

– Ні, ну я звичайно знала, що можу на людей депресивні думки навіювати, але ж не до такої степені. З чого ти таке взяв? – обурилася я.

– З того, що ти вже кілька днів ходиш похмуріша похмурого, щось в невпопад відповідаєш і тяготишся моєю присутністю.

– До болю вражена такими висновками. Вибач, просто якось всього було багато для мене, багато подій і я крутилася, як дурепа в колесі.

– Білка. – поправив він мене.

– Ні, у білки хоч шуба є, а я як дурепа. – старезним анекдотом відказала я, він посміхнувся і здається градус напруги навіть понизився.

– А ти хочеш шубу?

– Ні, я хочу, щоб ти спокійно мене вислухав, бо щось здається пішло не так і я щось певно не те зробила. – Ярослав ожив, в його очах окрім собачої туги і дзвенячої напруги показався обережний інтерес до розмови.

– Добре. Бо поки, що нічого доброго немає. – я дещо нахилила і кивнула головою, погоджуючи з його ствердженням.

– Для початку вибач, що віддалилася, це ніяк не пов’язано з тобою, просто я виявилася не готовою до шквалу емоцій, що мене захлиснув. Я не думала, що зможу полюбити і мене трохи штормить, я сама собі в цьому боюсь зізнатися. Я водночас в захваті від даного відчуття і в дикому жахові.

– Чому? – кинув він питання.

– Бо це стало для мене таким собі потрясінням. Я не кажу, що це погано. Це класно. Це настільки запаморочливо та неймовірно, що я ще сама в шоці від себе. Ти тільки не лякайся, але я тебе люблю і хочу бути з тобою.

– Відчуваю зараз буде якесь але…– посвердлив він мене поглядом.

– Немає але. Просто все відбулося так швидко, що я навіть оговтатися не встигла. Мені просто був потрібен час, щоб зрозуміти себе.

– І що зрозуміла?

– О, так. Я хочу бути з тобою, хочу любити тебе, хочу насолоджуватися кожною миттю мого життя з тобою.

– Чому в мене відчуття, що все одно зараз буде якась падлянка?

– Не знаю. Може тому, що ти песиміст?

– Дуже потішно. А все ж?

– А все ж я тебе люблю. Правда на кілька днів мені потрібно буде поїхати.

– Так, а о оце мені вже не подобається. – насупився, як чорна хмара Ярослав.

– Ярослав я нікуди від тебе не подінусь, просто мені треба поїхати на два дні.

– Куди?

– На батьківщину.

– Я можу з тобою поїхати? – задумавшись на хвилину задав він запитання.

– Яр, зачекай на мене два дні. Я повернуся і ми повирішуємо усі питання.

– Як? Я можу повернутися в Київ, якщо ти цього хочеш. – обережно запропонував він.

– Ні, – заперечливо похитала я головою, а він опустив очі додолу – тут, хороше місце і тобі тут подобається.

– І? – навіть не дав він мені закінчити.

– І я вже давно хотіла відпочити. Тому, вийду з відпустки і вирішу питання з своєю робою. І якщо ти позвеш то переїду до тебе. – Його мовчання уже трішки мене насторожило. Може то я надто погарячкувала з планами, а він того не хотів, або хотів, але не так, або…

– Я зву. – нервово облизав він свої губи. – Але боюсь, що ти пошкодуєш і тобі тут стане нудно.

– Ти ж не плануєш мене покинути в самий найближчий час? – напівжартома задала я запитання.

– Я тебе взагалі нікуди кидати не планую. – прогарчав він незадоволено від мого питання.

– Тоді все взагалі добре. Бо я теж поки планую жити з тобою довго і щасливо.

– Так, ти мені кинула солодку приманку, що переїдеш жити до мене, я оголошений, але щасливий, але ти все одно поїдеш на два дні, а це мені вже не подобається.

– А!!! Покинь свої рабовласницькі замашки, а то я тільки погодилася жити з тобою, а ти мене вже лякаєш. – весело обурилася я. Та він все прийняв на свій рахунок.

– Я не відношусь до тебе як рабовласник, – прошипів він. – і точно не лякаю. І мені не подобається така розмова. – Ні, ну на це я вже закотила очі.

– Вибач, це був невдалий жарт. – відступила я і щиро вибачилася. Все ж сама винувата, накрутила чоловіка до миготливої аритмії, то тепер пожинаю плоди його зневіри.

– І не жартуй навіть так. – бухтів він далі. – Мені не подобаються такі жарти. Я просто люблю тебе. І оця вся невизначена ситуація просто дратує. А ти називаєш мене рабовласником. А це не так. І підстав так думати про себе я не давав. А ти це кажеш, отже так думає. – все аут, далі у мене слів вже не має. Наблизилася до нього, взяла його лице в ківшик з долонь, його губи щось таке перемикали в мені та будили самі розпусні та гріховодні думки. Його подих збився та переплутався з моїм, зате він нарешті замовк. Втягнула його нижню губу, по моєму тілу пробігла солодка хвиля задоволення та передчуття чогось більшого. Стиха застогнала, тієї ж миті виявилася у нього на колінах, міцно притиснута до його гарячого тіла, а його руки огладжувала та ще більше розпалювали моє тіло. І вже його стогін я ловлю губами, а він втягує мене далі у вихор чуттєвої спокуси, а я як кішка лащуся до його рук, вимагаючи більшого. Його одяг видається таким зайвим, а дотик до його шкіри таким необхідним, що нетерпеливо смикаю його сорочку. Він стиха сміється, та підхоплює мене на руки і несе до хати. Його погляд наповнений нестримного бажання пробирає до кісток. В його погляді я єдина жінка на світі, яку він хоче понад усе. Це діє за ліпший афродизіака. Цілую в щелепу, його шкіра ледь солонувата і це остаточно зриває дамби. Я танула, як льоду гранули, плавилася, як медова свічка, топилася, як масло на гарячій сковорідці в його руках. І всього було замало, голод, що ворочався десь в нутрощах вимагав більшого і тільки цьому чоловікові було до снаги задовольнити його. Він давно втратив лоск, його волосся було мокре і липнуло до лиця, в очах була одна звірина пристрасть, а губи тремтіли і мимоволі кривилися. Але одвічна жіноча втіха нашіптувала він прекрасний, він твій в цю саму мить і саме ти робиш з ним таке. Я не відпускала його погляд, його бажання загострювало, підбурювало мою пристрасть. Всі чоловіки люблять, коли жінка робить…і я повільними поцілунками опускалася все нижче і нижче. Він пив мою ніжність, купався в пестощах, губився у відчуттях чуттєвої насолоди, коли танцюють той давній танок тільки удвох.

Безсоромний промінчик сонця нагло ліз до моїх очей, довелося їх відкрити. Ярослав ще спав чомусь забитий в самий куточок і геть розкритим видно жарко було.

– Я проснувся. – пробурмотів він не відкриваючи очей.

– В тебе очі закриті, як знаєш, що я проснулася.

– Я тебе відчуваю. – в його очах світилася така ніжність, що хотілося в ній просто купатися.

– Звучить так, що хочеться сказати: «Ваня, я навік ваша».

– Хто такий Ваня? – покосився він на мене.

– Ні, ну в тебе дитинство було? Чи ти був такий же, тільки менше?

– Було. – тяжко зітхнув він, – тільки якось швидко закінчилося. Мені тільки почалося все подобатися, а я раз і виріс і почалося і відповідальність і прийняття рішень. А до того було весело залізли в сусідський сад нарвали яблук і гайда на цілий день на ставок. Жили практично, як амфібії, я все правда дивуюсь, як зябра тоді ще не виросли. – я розсміялася.

– То виявляється халамидником ти був ще тим.

– Ага. Час тоді був такий, коли спокій був твоїм найбільшим ворогом. Мобільних телефонів не було, комп’ютерів не було, ми взагалі були щасливі діти, спілкувалися один з одним вживу.

– Сучасним діткам можна тільки поспівчувати вони живуть в час такого інформаційного хламу, в такому перенасиченому простору інформацією, перед ними весь світ, який вміщається у віконце планшета і водночас повна ізоляція.

– Та, да. З однієї сторони їм можна позаздрити, що у них доступ до будь-якої книжки світу. З іншого, а як багато ти читаєш?

– Я читаю багато різноманітної літератури : ділову, розвиваючу, навчальну, художню. Світ змінюється, я змінюсь і вимоги до себе ставлю вище.

– А в школі ти була зубрилкою.

– Не вгадав. Я посередньо вчилася. На жаль шкільна програма у викладанні наших вчителів не надихнула мене, але я цікавилася усім на світі, психологія, філософія, давня історія, міфологія ото було для мене смачно правда замало. Книжок тоді було мало, це зараз коли я заходжу в книгарню, очі розбігаються. Тому, до речі похід в книгарню це завжди дорого, як мінімум декілька пенсій наших пенсіонерів.

– А що це ти пенсіями так дивно рахуєш?

– Так наближаюсь ж до цього віку, коли сповна зможу відчути дбання держави про себе.

– Що страшно?

– До тремтіння в колінках. Але поки ми рухаємося самі і живемо без вставної щелепи то встаємо. Я в душ. А ти готувати мені каву.

– Як скажеш, моє щастя. – ліниво пробурмотів він мені в слід.

– Скажу, що люблю тебе. – визирнула я з-за дверей і все ж вийшла в душ. На душі було легко, все в середині співало та готове було пуститися в танок, на лиці грала дурнувата посмішка, губи замучені поцілунками, а очі наповнені розпусним вогнем від складених асоціацій я розсміялася. Точні ознаки закоханості, що прокралася крізь шкіру до самих нервів. М-да, а ще якихось 20 років тому назад, мені здавалося, що в такому віці кохання вже не існує. Та дурня. Воно просто стало доросліше, розсудливіше і обережніше. З ванної я вислизнула в при піднятому настрої, на кухні в джинсах з голим торсом і з задумливим виразом обличчя робив бутерброд. Підкралася до нього зі спини і обійняла.

– Слухай, я щаслива. – пробурмотіла. Він вивернувся з моїх обіймів притягнув до себе, заглянув мені в очі.

– Твої зізнання, коли ти хочеш чашку кави такі милі.

– Негідник. Ти мене розкусив. – розсміялася я у відповідь, а він мене поцілував. І поцілунок зі смаком кави на його губах був неймовірно солодким. Ми навіть захопилися, завадив тільки хтось наполегливий хто намагався Ярославові додзвонитися. Той чортихнувся і взяв трубку. А я вмостилася за стіл без жодних докорів сумління почала гризти бутерброд. Ярослав був весь у виробничих питаннях, шипів він знатно. Я навіть втоптала другого і допила свою першу священну чашку кави. Життя здається чудова річ.

– Все добре? – запитала я, коли він все ж закінчив розмову.

– А! Не питай. Знаєш, як там Капиця казав, що зібрати стадо з баранів легко, важко зібрати стадо з кішок. Якось так.

– Обожнюю, коли ти цитатами говориш. – промуркотіла я, а його погляд миттю опустився на мої губи.

– Ні, ну ми так на роботу ніколи не зберемося. – розсміялася.

– Отож бо й воно. Коли ти хочеш поїхати? – покрутив він чашку в руках.

– Завтра.

– Я щось вже скучаю. Може ти не поїдеш?

– Яр, мені потрібно. Це всього лише на два дні.

– Добре. Але, щоб ти знала мені то не подобається.

– Я ще про це вчора зрозуміла. – він невдоволено посопів.

– Ти куди сьогодні?

– В сироварню. Буде перше відвантаження. Подивлюсь, що там наварили.

– Нервуєшся?

– Змучуюсь невизначеністю. Тут же ніколи не зрозуміло що і як вийде в кінці.

– Песимістка. – з лінивою посмішкою поглянув він на мене.

– Оптимістка. Вірю в краще, але точно знаю, що щось може піти не так в будь яку мить.

– Збирайся. Я відвезу тебе на роботу. Закінчиш набереш, я тебе заберу.

– Добре. – легко погодилася я і пішла збиратися. Яр з одягом не сильно заморочувався, просто до джинсів натягнув футболку. Його вигляд я оцінила томним поглядом і всілякими непристойними думками. Та все ж ми сила, поцілувалися тільки кілька разів і на роботу приїхали серйозні, як саме задоволення.

Переключитися на роботу вийшло не відразу, голову баламутили ще різні такі солодкі думки. Але нікуди не подітися довкола мене були люди в очах яких було запитання, що далі. Зусиллям волі зібралася, переодягнулася і пішла на виробництво. Пахло сиром і молоком. Ну, що ж поїхали. Планів у мене було ще багато, прийняти участь у сирних ярмарках та фестивалях та навіть впроваджувати сирний туризм. Стратегія мала бути продумана до найменшої дрібниці, від кольору на сайті до зав’язок на сирові. Простота, зручність, індивідуальність. Крафтова сироварня, що варить кращі сири. І тут вже нам українцям потрібно підтримувати таких виробників, своїм вибором, щоб вони могли працювати далі. А наша задача налагодити прямий зв'язок з покупцями, істинними шанувальниками сиру. Задача виробництва виготовляти сир з винятковим смаком та високої якості для найвибагливішого покупця. А для цього доведеться багато попрацювати, бо перед нами стоїть багато викликів. Починаючи з сировини, поголів’я тварин в Україні за останні роки скорочується, а це недобрий знак, бо це не лише зменшення рівня задоволення споживчих потреб, але й скорочення робочих місць на селі та нарощування дефіциту органічного добрива. В нашому випадку ми це ще можемо спробувати вирішити збільшенням закупівельних цін на молоко в господарствах населення. А це потягне за собою збільшення собівартості товару. Навіть самий найкращий товар потребує маркетингової стратегії, аби цей товар в цій величезній кількості асортименту споживач міг помітити, а якщо товар новий, то про його існування потрібно ще донести. Ну, що ж принаймні я знаю, чим я буду займатися найближчий час. А далі понеслося і мій робочий день закінчився з дзвінком Ярослава з його такою лагідною вимогою йти додому, бо вже пізно. Дійсно, щось ми з нашим інтернет-магазином трішки захопилися, бо вже у всього нашого дружного колективу з 3-х чоловік очі були червоні, як у упирів.

– Ти обідала? – по дорозі запитав він мене.

– Так, мені приносили сир і каву. І сир я тобі скажу ми варимо смачний.

– То я радий, але все ж хотів би, щоб ти нормально харчувалася. Тому, ми тепер будемо обідати разом. – суворо проговорив він, поклювавши мене поглядом. Після його слів я навіть розгубилася.

– А? Ну, якби дякую.

– Та, якби будь-ласка. – перекривив він мене.

– Твоя турбота, дуже приємна, а я як ти замітив навіть не обурилася, щодо притиску моєї свободи.

– Знаєш, я сьогодні по радіо чув, що всі дівчатка мріють зустріти поганого хлопця, який би хорошим був тільки для неї, а всі хлопчики мріють зустріти хорошу дівчинку, яка була б поганою тільки для нього. Я про тебе мрію саме про таку, яка ти є.

– А, чудово. Тобі знову пощастило. Завжди було цікаво, ну мрія це якийсь набір рис, характеру так трішки ідеалізовано, а от реальна людина це і поганий настрій і лінь і злість, депресія і зазвичай на цьому фоні то вже прямо таки важка психологічна травма від того, що всілякі омріяні принци виявляються скотиняками.

– Ну, знаєш з принцесами там теж все не так просто то жаба, то відьма.

– Дозволь, але ж правило просте виконуєш по відношенню до жаби певні ритуальні моменти і по ідеї вона стає принцесою. Все так як і в житті. Жінка завжди буде літати і тільки від чоловіка залежить на крилах чи на мітлі.

– І ким же ти хотіла бути?

– Сплячою красунею.

– Чого?

– Ну,як принца не дочекаюсь, то хоча висплюсь.

– Мда, раціональність в тобі рулить.

– Я не прихильник мелодрами це точно. Просто в мене тверезий погляд на життя.

– Йди сюди, мій тверезий ти погляд, я шалено скучив за тобою. – Ярослав зупинив машину так і не доїхавши додому і притягнувши мене до себе жадібно поцілував. Мурашки табуном пробігли по тілу від голови до п’ят, а потім назад, а серце прискорено заторохкотіло в грудях.

Я сиділа біля могил моїх рідних, моїх безкінечно рідних людей. Давилася слізьми, дивлячись на фотографію моєї дитини і чоловіка. Життя несправедлива річ, іноді воно буває занадто жорстоким і безжальним. Я не знаю, як я жила без них, якось існувала. Я карала себе і відчувала величезну вину, якби тільки щось можна було змінити в той день, то все могло б бути не так. Як би я поїхала, я втрутилася, я зробила, то може не було б цих років виморожуючої самотності і безкінечної болі. Якби я тільки могла б щось змінити, я б душу віддала, та навіть її ніхто не захотів брати. Сльози давили і я опустилася на коліна перед могилами. Скільки тих сліз вже було вилито і не зрахувати. Легше не ставало, серце краялося від болю, щеміло, ятрило,кровоточило і кінця краю тому не видно. Я так шкодувала за ними, за тим життям, яке було обірвано, спогади накривали і дихати ставало важко. Ми збиралися на відпочинок, але так і нікуди не поїхали. У нас були такі важливі справи, як заробити кошти, що ми вирішили, що не сильно ми вже й втомилися. А зараз я так шкодувала за тими втраченими можливостями, за тим, що не звозила свого чоловіка і дитину на море, за те, що було зайнята і так мало часу проводила з ними, за ті дріб’язкові сварки з чоловіком, за те, що я замість того, щоб насолоджуватися я безупинно хвилювалася за майбутнє, яке так і не настало для них, а моя перетворилося на пекло. Бо кожен новий ранок знову і знову доводилося усвідомлювати, що їх немає.

–Я вас так люблю. Пробачте, що не вберегла. Що не змогла. Якби ж я тільки могла. Я так шкодую, що вас не має. Мені безкінечно боляче. Я іноді думаю, як би могло все скластися. Як би я могла повернутися назад я б все змінила. Ви були моїм світом, моїм серцем. Я так сумую за вами. Я знову і знову з маніакальною наполегливістю прокручую той день Я караюсь,що нічого не змінила. За що це мені все це???? Пробачте мої рідні. Пробачте мої хороші.

– Емілія! – я здригнулася від голосу Ярослава і повільно підняла голову. Він стояв поряд з напруженим виразом обличчя дивився на мене. – Йди до мене. – і простягнув мені руку. Суміш болю, співчуття і жалю все було густо переплетено в його виразі обличчя і тривога, яку він ледь тримав під контролем. Я взяла його за руку і дозволила себе підняти і притулити до грудей. Він був гарячий, а мені так було холодно. Його обійми були надійні, дарували тепло і спокій, а того мені так не вистачало. Він мовчав, просто обіймав мене і гладив, як малу дитину по голові. Я навіть не знаю скільки так простояла, але той біль, знову звернувся клубочком, як ядуча змія, залишаючи по собі глухий відголосок, до нових часів, коли можна буде знову накинутися на мене і рвати мою душу на шмаття.

– Ти як? – десь над головою стиха пролунав стурбований голос Ярослава.

– Це моя сім’я. – коротко представила я.

– Я знаю. І мені дуже шкода.

– Яр, життя це саме головне, що є. Самий цінний дарунок. Все можна виправити окрім смерті. Яка б не була складна ситуація з нею можна знайти вихід, поки ти дихаєш. А з цим не можливо нічого зробити.

– Мені дуже жаль, що так сталося з ними.

– Яр, я бувало так хотіла залишитися одна, а тепер я віддала б усе на світі, аби …

– Шшш. То нормально. Не картайся.

– Забери мене додому будь-ласка. – плачучи вимовила я.

– Заберу.

– Дай, ще хвилинку. – я підійшла до пам’ятників і стиха попрощалася. Ярослав чекав на мене, потім міцно взяв за руку і ми пішли з кладовища. Поряд моєї машини стояла його машина , а біля дверей стояв Руслан, який теж стривожено дивився на мене.

– Дай будь-ласка ключі. Твою машину прижене Руслан. – трішки в ступорі, я дістала ключі з карману.

– Руслан, тримай. В село їдь. Я буду згодом.

– Зрозумів. – сухо відказав Руслан, який з співчуттям глянув на мене та швидко підхопив мої ключі і пішов до моєї машини.

Ярослав посадив мене в свою машину, а сам сів за кермо. Якийсь час ми їхали мовчки, я ще не могла говорити, а він видно давав мені можливість прийти в себе.

– Ти як? – покосився він на мене.

– Нормально. Не хвилюйся, через пару годин моє життя повернеться на звичний рівень паршивості.

– Ненавиджу, коли ти така. Ти наче зі мною, але така далека, до тебе не можливо достукатися. – прошепотів він. – Повертайся, будь-ласка. Я б дуже хотів зробити, щоб ти не відчувала болю. Твій біль болить мені. Я не знаю, як можна тебе розрадити. Але я з тобою. Я поряд. Я завжди буду поряд. Я підтримую тебе. Тільки не замикайся в собі. Ти не одна. Якщо ти тільки захочеш, ти більше ніколи не будеш сама. Якби я міг би, я б забрав твій біль. Я люблю тебе. Я зроблю усе можливе, щоб ти була щаслива. Ти тільки не мовчи. Емілія, ти потрібна мені. Моє життя з сірого і нудного наповнилося фарбами поряд з тобою. Це щось як бути сліпим і глухим, а тепер бачити всі кольори і поринути в світ звуків. Що мені зробити? Чим я можу тобі допомогти? – його плутана промова ошелешила мене, вибила подих,та прірвою розгорнула землю перед ногами. Він був неймовірно щирий в своїх відчуттях. Я відчувала це. Я не знаю, звідки бралася ця впевненість, але вона була монументальна як древній старий ідол.

– Ярослав, зупини будь-ласка машину. – прогугнявила я. Він відчутно скрипнув зубами, та все ж пригальмував біля обочини. Я вийшла з машини, зробила кілька вдихів на повні груди, аж в грудях запекло. Слідом за мною з машини вийшов похмурий Ярослав, який вже навіть губу до крові встиг закусити. В його очах прослизала паніка і не розуміння, що робити далі. – Я похитала головою його паніці. Щось видно зробила не так, бо його зіниці перетворилися на чорну прірву.

– Ні, все добре. Просто я хотіла, щоб ти мене обійняв. Будь-ласка обійми мене. – він йшов до мене, як снайпер по мінному полю. Довелося самій піти йому на зустріч і міцно його обійняти. Я стояла і слухала, як калатає його серце, аж поки серцевий ритм не повернувся в норму.

– Я люблю тебе. Ти даремно сполошився. Мені трішки потрібно часу, щоб прийти в себе. Але тебе я неймовірно рада бачити. Твоя підтримка для мене важлива. Ти для мене важливий. Твої слова зворушили і мене накрило ворохом емоцій. В мене дещо паморочиться голова. Тільки не лякайся, зараз все мине. – побачивши чорні цятки перед очима несподівано завершила розмову я.

– Зараз. Давай ти сядеш, а я дам тобі води. – Ярослав знову посадив мене в машину і нервово грюкнувши дверима поліз в багажник шукати обіцяну воду. Притягнув пляшку з третьої спроби відкрутив і тремтячими руками простягнув мені.

– Ярослав нічого страшного, трішки перехвилювалася панянка. Буває. – мій голос пролунав глухо і мене від нього трохи покоробило.

– Ти мене налякала. – він сів на земля поряд машини. – Тобі справді краще?

– Все добре. Тебе я попередила на всякий випадок, а то беркицнусь перед тобою і ото в тебе вражень буде.

– Вражень я отримав. В мене кава з собою є і бутерброд. Будеш? – спокійно так, навіть буденно запитав він.

– Буду. – Ярослав піднявся і пішов знову до багажника уже більш спокійніше гатив лядою навіть. Притягнув мені термос і налив в чашку кави. Я взяла напій, і зробила кілька ковтків, а він дістав з сумки бутерброд і теж простягнув мені. Я прожувала.

– Вибач, що налякала.

– Емілія, серденько моє, я щось з тобою починаю переживати всю палітру почуттів, яку тільки наша нервова системи, чи Бог, чи хто там ще нам дає. Від холодної байдужості до запаморочливого захоплення, від дикого страху до несамовитої жаги, від безвилазної туги до солодкої ніжності. Я тронусь, якщо тебе не стане.

– Пробач.

– За що ти вибачаєшся? За те, що в перенасиченого життям зануди, з’явилися бажання, мрії, прагнення? Я з тобою живу. Не тягну своє існування, а відчуваю гострі, складні, а часом шалені відчуття. Твої почуття та емоції є для мене джерелом задоволення. Знаєш, що саме смішне, що я досить скептично ставився до почуттів, можливо навіть злегка цинічно і ніколи не думав, що мене самого буде складати, як карточний будиночок, а я при цьому як ніколи до того буду відчувати життя. Тому, так певна іронія в цьому є. Я ніколи не розумів цього, не розумів, як можна до запаморочення жадати жінку і до холодного поту боятися її втратити. Не погано мене вдарило по нервам, як по струнам.

– Але і ти розколотив, мій ретельно тренований роками спокій, підняв з небуття мої бажання і порвав на дрантя мою байдужість. А так, як я вже чудово була переконана, що більше ніколи нічого подібного не зможу почувати, то поки, що дещо приголомшливо для мене даються почуття. Просто будь зі мною. Я сподіваюсь, що я психічно здорова людина, принаймні психолог, який зі мною працював мене в тому переконував, то ж перестань чекати, що я прийму якісь рішення не на твою користь. Мені надто добре з тобою, щоб я тебе залишила і подалася в пучину страждань і відчаю. Я егоїстична до мозку кісток, але ти джерело мого задоволення і наснаги, тому я буду грітися в твоєму теплі стільки, скільки ти мені його даси. – він слухав не зводячи з мене очей, хмурився, гриз губи, нервово навіть посміхнувся під кінець.

– А якщо я тебе ніколи не відпущу?

– Ну, тоді жили вони довго і нудно і діставали один одного по повній…– з посмішкою видала я. – Ярослав поїхали додому.

– Обіцяєш?

– Передчуваю.

– А от просто сказати – так, слабо? – награно засопів він.

– Я слабка людина, мені важко боротися з спокусами. Тому, поїхали додому. – Ярослав обійшов і сів за кермо, десь посидів з хвилину, дивлячись прямо, потім повернувся до мене з таким задоволеним виразом обличчя, що прямо не змогла від нього погляду відвести.

– А мені так не хочеться нікуди їхати.

– Розпочнемо бомжувати?

– І як ти тільки вмудряєшся усі романтичні пориви зарубати однією фразою?

– А ти наберися терпіння і почни частіше пориви проявляти і з часом у мене сформується звичка правильно на них реагувати.

– Прийму це до уваги. – посміхнувся він і ми нарешті поїхали.

По дорозі Ярослав намацав мою руку і захопив її в полон, продовжуючи рулити однією рукою. Я покосилася на нього, водій він був справний, швидкість з якою ми їхали була десь в межах 80 кмгод, а дорога майже пустинна тільки час від часу проїздили зустрічні машини, чи нас обганяли ті,хто поспішав. Зате він розслабився, зникла напруга з його очей, а посмішка його лиця лякала оскалом істинного щастя. Моя ж голова ще була досить важка і пуста, як чавунний дзвін, всі емоції намагалися влягтися і розсоватися по місцям, а я просто почувалася виснаженою. Тепло, що йшло від руки Ярослава огортало неначе м’яка ковдра, заколихувало, та заспокоювало. Виявляється це дуже приємно, коли тебе тримають за руку. І хочеться, щоб він тримав мене за руку і поряд був завжди. Напевне я заснула, бо я відчувала, як він рукою проводить по моїй щоці, а потім поринула в темряву. Прокинулася, коли машину відчутно труснуло.

– Зловив яму. – пробурмотів Ярослав. – Наші рідні дороги. Трясця б їм. Як почуваєшся?

– Сонно.

– Потерпи, ще з 20 хвилин і ми на місці.

– Угу. – я з задоволенням потягнулася, а його погляд відразу з дороги перемкнувся на мене.

– Яр, від твого погляду по моєму тілу прокочується гаряча хвиля бажання. Зосередься на дорозі будь-ласка і ми швидше будемо дома.

– А вмієш ти мотивувати.

– Усе для тебе. – в тон йому, грайливо відповіла я.

– Як же виявляється мені подобається це чути. Мене прямо розпирає від чоловічої гордості. – Звісно моя буйна уява двояко трактувала його фразу, але сил кпити вже просто не було, тому просто подивилася на нього з усмішкою.

– Що? – перепитав він.

– Просто тебе люблю.

– І я тебе. – подарував він мені дражливу багатообіцяючу посмішку, яка солодким передчуттям пробіглася по шкірі. Здається фортеця пала, бо варто було тільки йому з’явитися поруч, як світ починав сприйматися по іншому, як мені ставало добре, я щаслива, мені тепло. Його запах особливий, його руки ніжні, його очі сяють, його посмішка рідна. І кожен раз коли він поруч, я закохуюсь сильніше. Коли він поруч, я не відчуваю себе самотньою. З ним я знову усміхаюсь, з ним я живу, з ним я відчуваю і кохаю.

– Ти про щось надто замислилася, бо навіть не помічаєш, що ми приїхали. Про що твої думки? – ніжно прибрав він пасмо волосся мені за вухо.

– Про віражі життя і якими складними маневрами доля йшла, щоб звести нас разом. Іноді не вкладається в розуміння, як це відбувається. Адже варто було лише прийняти якесь інше рішення в будь яку хвилину мого життя і мене тут не було б. Взагалі якщо це розглядати з точки зору математичної моделі то можлива просто безліч варіацій розвитку ситуацій. Там, я не випила ранкової кави і життя пішло геть іншим руслом. От, приголомшена усвідомленням цього.

– Я так розумію нудно мені з тобою не буде. – несподівано пробурмотів він, вийшов з машини, відкрив дверці, подав руку мені, обійняв мене.

– В принципі мені навіть думки,що ми могли не зустрітися не подобається. – ошелешив мене зізнанням. – Тому пішли буду тебе годувати. А то з голодухи і не таке примариться, а мені потім переживай про хід твоїх думок.

– А? – тільки й пискнула я, коли він підхопив мене під руки і довід до хати.

– Душ чи їжа? – цілком по господарські запитав він мене.

– Душ. – зробила я правильний вибір.

– Біжи. А я розігрію нам все, що там є в холодильнику.

– Слухай, а ми як дві дорослі та розумні людини, правда ж не помремо з голоду, коли раптом Галина Іванівна нас вирішить покинути?

– Ну, я вмію смажити яєчню і картопельку. Твої кулінарні шедеври я бачив в тебе вдома, тому в наших інтересах, зробити все можливе, щоб не залишитися сам на сам з кухнею.

– Звучить образливо, але справедливо. – пробурмотіла я у відповідь і пішла в душ.

Гарячі струмені води принесли трохи втіхи моєму зморену тілу. Я масажувала голову, намагаючись прогнати той після смак густого туману болю, що залишився після відвідування кладовища. Я почувалася спустошеною, виснаженою, стомленою до краю. Видно було потрібно спинитися. Перепочити. Набратися сил на життя далі. Притулилася на стінку душу і повільно сповзла на підлогу. Ще тільки трішки дозволю побути собі слабкою. А потім піднімусь і піду далі. Я просто занадто довго намагалася бути сильною. І це все мине. Я піду у відпустку, а далі буде видно. З силою видихнула, піднялася. Загорнулася в пухкий халат, витерла рукою дзеркало від пару. Під очима залягла темні тіні. Гірко посміхнулася. Просто красуня, сльози та істерика з будь кого зроблять страхітливе, опухле створіння. Сльози то видно не моя зброя. Вийшла.

Запах їжі, відразу нагадав, яка я голодна. Панувала напівтемрява, а Ярослав з завзяттям, якому би й позаздрив сам шеф повар накривав стіл. На столі стояв навіть канделябр з свічками. А він щось наспівуючи нарізав хліб. Я дивилася на нього широко відкритими очима. Якось всі почуття пережиті за день змішалися до купи і вилилися в солодке серцю, але певне потрясіння. І поки я стояла стовпом, він мене помітив.

– Ось і ти. Сідай. Я навіть стіл накрив. – він галантно відсунув стілець і я сіла. Він сів навпроти. Швидко наклав мені повну миску їжі і наповнив келих.

– Скуштуй. Думаю, тобі просто необхідно трішки вина. – Я слухняно взяла келих і навіть зробила кілька ковтків. Ніздрі лоскотав терпкий смак вина. Вино було елегантне, насичене з приємною терпкістю, а аромат вина наповнювали квіткові та фруктові ноти, та ще й мало тривалий після смак. Я облизала губи, підвела погляд і спотикнулася об запалений вогнем, гарячий, як лаву погляд. А в тих свічках є толк. Природний вогонь, немовби переносив в інший світ, стирав ті межі буденності і навіював стародавні пісні палаючого багаття, посеред печери. В його очах відбивався вогонь від свічок. Я затамувала подих. Хотілося зупинити цю мить. Отак, як воно є з цією жагою, пристрастю, бажанням. Та все, що могла, то тільки закарбувати цю мить в своєму таємному куточку пам’яті, де леліється саме сокровенне. Так, я була майже, як Леприкон, що на іншому кінці веселки ховав свій горщик з золотом.