Текст книги "Крайня межа (СИ)"

Автор книги: Наталья Шаграй

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 11 страниц)

– Ярослав Павлович, заспокойтеся. Я прийняла вже це. Я живу з цим далі. – та мої слова якось не справляли на нього враження Вірніше не так вони мали ефект бомби, що розірвалася.

– Я б так не зміг. – в його очах відбивалися всі відтінки болю. На мене він дивився щемливим поглядом, як же я не люблю ці жалісливі погляди, підняла голову.

– Все нормально. На жаль доля грається нашим життям іноді, як цуценя м’ячиком. І гарантій в ньому ніхто не давав. Просто ми іноді про це забуваємо. Робимо болячи один одному неначе зібралися прожити тут вічно. – в його очах стояли сльози. Я замовкла, а потім встала підійшла до нього і обійняла його. Він певно від несподіванки спочатку весь напружився, та потім розслабився і навіть смикнув мене до себе на коліна. Отак ми з ним деякий час сиділи.

– Все буде добре. – потихенько гладила я його по голові та спині і він давав мені це зробити. Сильний чоловік, який стикнувся зі смертю і якому страшенно боляче втрачати близьких людей. Я не знаю скільки ми так просиділи, та тільки я відчула, що він заспокоївся, то трішки відхилила його від себе і заглянула йому в очі. В очах був сум, біль, а та страшна безнадія, яка лякала мене десь розчинилася.

– І хто кого з нас заспокоює? – задала я риторичне запитання, піднялася з його колін. – Давайте я нам по новій каві зроблю. Добре?

– Добре. – погодився він і я заходилася робити нову каву. Поки я її приготувала він уже повністю себе опанував.

– Я взагалі хотів запитати як ти? Бо щось ти вчора була дуже засмучена.

– Я спочатку була зла, як дракон, психувала, обурювалася на тему, що просто немає нормальних людей з якими працювати можна і навіть коли ти платиш гроші то результат ти все одно не можеш отримати. Втрата даного контракту це час і гроші. Та потім десь уже трохи за північ я придумала, що я буду робити далі. Так, що я тепер чекаю робочого дня і почну втілювати план в життя. І якщо ці кляті бізнесмени мене більше нічим не розчарують то думаю все має вийти.

– "Знаєш у чому сила жінки? Проплакавши годинами в подушку, вона знайде в собі силу висушити сльози ... навести красу, і вийде зі сліпучою посмішкою, ніби вона найщасливіша у світі, навіть якщо наполовину мертвa..." /Кузьма Скрябін/ Отак, я починаю розуміти це й вислів.

– Так, жінки – вони підступні. – поспішила я посміхнутися, щоб не встигнути заплакати.

– То все гаразд?

– Все нормально. Як зазвичай, труднощі, складнощі, але до того я була готова. Нічого нового. Мене певно більше б здивувало, коли б усе вийшло. Отак з першого разу.

– Але ти була засмучена…

– А кому сподобається повертатися до того, що було вже зроблено і починати все з початку? Звісно перший порив просто вбити цих недоумків, щоб не мучилися і інших не мучили. Отут для мене є самий загадковий момент, ЯК вони заробляють гроші? По всім законам здорового глузду то просто не можливо. А вони якось десятиліттями живуть. І я не розумію, як вони виживають? Конкуренція мала їх вижити.

– Ха. Я тобі більше скажу, вони ще й іноді процвітають. Іноді просто попадають в потрібний час і місце. Коли їх послуги чи продукція актуальна і потрібна ринку. Просто в цілому все досить динамічно змінюється. І я таке часто бачив де були царі і боги, землі під ногами не відчували. І бачив, як після них, ну може згадка залишалася в крайньому разі.

– Виживають ті хто підлаштовується під зміни, хто створює їх, хто постійно росте і розвивається, для кого слово інновація не є чимось страшним і загрозливим, хто з розумінням інвестує, хто мислить глобально, а провалюється успішно, хто ставить майже недосяжні цілі, хто фокусується на споживачі.

– Так, тобі подобається твоя робота? – заглядаючи мені в очі запитав він.

– Це ви зараз сказали з натяком, що я всього лише менеджер проектів, а не керівник? Від запропонованої посади я відмовилася. Мені нудно одне і теж робити, мені тяжко дався мій період в.о. хоча це теж був досвід. І результат в мене на посаді був хороший. Але я виснажилася, тому ми дійшли згоди, попри наполегливість мого керівництва, що я залишусь на своєму місці. Тому на сьогодні мені кидають ту роботу з якою ніхто не стикався і я роблю те, про що уявлення ніхто не має, як його треба робити. Я отримую постійно щось нове і цікаве, хоча останні два проекту вже не надихали . А керівництво, закинувши мене на край світу, отримує готове рішення. Результат: всі щасливі.

– А як же статус? Прагнення більшого?

– Життя досить швидко минає, щоб зосереджуватися на такій дурні. На той світ нічого з собою не забереш. Тому, жити варто цікаво. Ми лише гості на цьому світі і по собі варто було б залишити щось важливе, цілісне, таке, що хоч в дрібницях, але змінює світ на краще.

– Ти хочеш змінити світ? – лукаво посміхнувся він.

– Хочеш змінити світ – почни з себе. – посміхнулася у відповідь.

Стовбур вогню і диму я бачила ще здалеку. Передчуття, що горить саме моя хата мене не обмануло. Я десь приткнула машину, вискочила і побігла до хати, довкола стояли люди, пожежники феєрично намагалися щось врятувати, але вогонь їм не піддавався. Люди збіглися з усього села і всі безтолково металися і бігали довкола. Я з жалем, недовірою, шоком дивилася на пожежу, на язики полум’я , що жадібно пожирали хату. Відволікло мене якесь нелюдське виття, пошукала поглядом джерело звуку. На землі в оточенні людей сидів, розгойдувався на колінах і дико кричав Ярослав. Його безумний вигляд мене налякав. Що ж ще могло статися? Підійшла до них.

–А, що сталося? – запитала у людей. Запанувала, підозріла тиша, я б сказала всі видихнули відразу і витріщилися на мене.

– Не йди…– простогнав він.

– То ми можемо вирішити не в такий драматичний момент, коли горить хата в якій я живу. І що тут відбувається? Чому пожежа почалася? – відмахнулася від Ярослава і задала запитання усім присутнім. Ще хвилину тому Ярослав був на колінах з шаленим виглядом, як він підірвався на ноги згріб і притиснув мене так, що в мене ребра затріщали.

– Ти жива?! – безтолково бормотів він. – Ти жива.

– Видно не надовго. – пискнула я, від нестачі кисню.

– Але як? – відсунувши мене, але не відпустивши заглянув він мені в очі. Погляд був ще той, особливо коли його ще злегка трусило і в очах була якась сіра пелена жаху.

– Та, що як? Хтось пояснить, що тут сталося?

– А хіба ви не повинні бути в хаті ? Час ночі…– пролунало з натовпу.

– Мені не спалося і я вирішила покататися по околиці. – і тут таки до мене повільно докотилася їхня тиха паніка. – Почекайте, так ви що вирішили. …– докінчити мені не дав Ярослав, просто міцніше притис до себе. Він взагалі мене ні на мить не випускав від себе, максимум на відстань витягнутої руки.

– Але чому почалася пожежа? В мене все було виключене, – з тугою по втрачених речах і по палаючій хаті до якої я вже звикла виговорила я.

– Не знаю. – відчутно рикнув Трохим, який чомусь розглядав мене з не дуже добрим виразом обличчя. Перевела погляд з нього на натовп, люди стояли купками і тихо перемовлялися між собою. Моя долонь уже помітно заніміла в руці Ярослава Павловича, по судомі, що час від часу пробігала по його тілу, видно було, що його ще не зовсім попустило.

– Емілія, а давай ми сходимо до мене, я тобі валер’янки накапаю, бо щось ти дуже бліда. – підкралася до мене сусідка.

– Ні. – рявкнув Ярослав Павлович. – Вона нікуди не піде.

– Так їй же десь потрібно буде ночувати і жити.

– У мене поживе. – відрубав Ярослав Павлович і ще міцніше притягнув мене до себе.

– Ярослав Павлович, – до нас наблизився один з пожежників, – на хвилинку вас можна? – той кивнув, але потяг мене за собою. Чоловік покосився на мене, та на хватку Ярослава Павловича на моїй руці, та нічого не сказав.

– Що? – коротко кинув він фразу.

– Я ще поки точно не скажу, але ця пожежа дуже схожа на підпал. – я дивилася на пожежника намагаючись усвідомити інформацію, що хтось підпалив хату в якій я по ідеї мала спати. Ярослав Павлович здригнувся і підгріб мене ближче до себе.

– Можеш поки, що не афішувати дану інформацію. – тихо попросив Ярослав Павлович.

– Можу. – кивнув він. – Тільки самі розумієте …

– Ні, в чорта ще не розумію. – прошипів у відповідь Ярослав Павлович. Пожежник відійшов до своїх хлопців.

– Емілія, я зараз ще перекинусь пару словами з Трохимом і ми поїдемо до мене. – зробив він мені навіювання і махнув рукою Трохиму. Я ще щось погано думала, бачити, як ясно горить дім в якому ти жила і думати, що всередині могла бути ти. Щось розбалансованою я була.

– Трохим, є підозра на підпал, розберись. Емілія поживе в мене. – з якимось зміїним поглядом, навіть не моргнувши доніс він інформацію до Трохима, той повів головою.

– Якого…– та стримав себе від брудної лайки, яка так і рвалася з його губ. – Зрозумів. Розберусь. – кивнув він. І Ярослав Павлович потягнув мене до дороги, де стояла його машина, посадив, швидко оббіг довкола машини, поглянув на мене.

– Ти як? – стурбовано запитав він.

– Все, нормально.

– Щойно згоріла хата в якій ти жила. То нормального тут точно нічого не має. – я сиділа мовчки, глупа ніч, та шквал пережитих емоцій висмоктали всі мої сили. Ярослав Павлович кинув машину перед подвір’ям, оббіг машину, відкрив дверці витягнув мене за руку, привів і посадив на кухні на стілець.

– Емілія, я зараз чай поставлю, а ти давай душ приймеш. – і він таки поставив чайник і підхопив мене під руку провів до ванної.

– Зеленим рушником можеш користуватися. І я зараз щось з одягу принесу. – вискочив він з ванної, а я сіла на край ванної.

– Емілія, ось моя футболка і мій халат. Давай душ і виходь на кухню чай пити. Максимум у тебе є 10 хвилин. Потім я заходжу і витягую тебе. – пригрозив він і вийшов. Роздяглася, залізла в ванну ввімкнула гарячу воду і кілька хвилин просто стояла під гарячими струменями. Страшенно хотілося спати, виключила воду, витерлася, натягнула запропоновану футболку, зад вона прикривала і то було добре, зверху натягла на себе халат і вийшла. Ярослав Павлович договорив по телефону, положив його на стіл і вп’явся поглядом в мене.

– Емілія подивись на мене. – м’яко кажучи здивував він мене таким проханням. Перевела погляд на нього. В його очах хлюпалась турбота я бачила її там на дні чорної зіниці, під очима були сині круги, розпатлане волосся падало на очі, бачила також вертикальну зморшку на лобі і зморшки біля очей . Губи були міцно стиснуті, а руки перехрещені на грудях.

– Вам би поспати. – прокоментувала я побачене.

– Не можу мене складає ще неначе мозаїку. – і від його грубуватої чесності я смикнулася і підняла голову.

– Давайте ваш чай. – він поставив біля мене здоровезну чашку з запашним чаєм. Я охопила її руками і насолодою вдихнула і пригубила. – Згодна виглядає все поганенько. Але я точно знаю, що всі електроприлади вимкнула, але звичайно може ще бути коротке замикання, проводка то ту не першої свіжості.

– Пожежники уже більш впевнено кажуть, що це підпал. – подивився він на мене важким поглядом.

– Але це якась дурня. Я нічого не підпалювала. І причин, щоб хтось мене хотів підпалити не знаю. – відчайдушно втомлено пробурмотіла я. І він тут же вхопив мене за руку, видно тактильні відчуття допомагали йому заспокоїтися. Його рука була суха і гаряча і досить сильно стискала мою.

– Я знаю. І з розуму зістрибую…навіть не знаю, ти могла б бути в тій хаті…і я поки, що не можу заспокоїтися…і починаю все з початку. – важко ковтнув він.

– Все обійшлось. Все нормально. Я жива, здорова, хата згоріла і ми в усьому розберемося. – рваними фразами виклала я свій план на найближчий час.

– А знаєш, це мені в тобі і подобається. – хрипло розсміявся він. – Приїздить тут така зашугана на вигляд дівчинка, яку ніхто в рахунки не ставить і з милою посмішкою показує стальний стержень всередині. Блін, я коли дивився, як ти мужиків нагинаєш, не повірив спочатку, а ти посміхаєшся і всі йдуть і роблять те, що тобі потрібно. Я просто спостерігав за тобою, не йняв віри, що в тебе це вийде і прогадав – вийшло, задавила інтелектом і харизмою. І давила поки не стало так, як тобі потрібно, що саме цікаве там погладиш по шерсті, там похвалиш і всі вже в рот тобі заглядають. Потім стало просто цікаво спостерігати за тобою і я зрозумів, чому Сашко так над тобою труситься. Тебе не можливо перемогти, бо ти не здаєшся. Не вийшло, посиділа, подумала знайшла інший варіант. Тобі кажуть то не можна зробити, знаходиш, тих, які беруть і роблять. І робиш це спокійно, без паніки. Принцип один усіх заспокоїла, знайшла вихід. Ти взагалі нервуєш?

– А це допоможе?

– Ну, от я в мандражі, від того, що ти могла загинути, а ти вже жартуєш. – потер він руками своє лице.

– Ви оговтуєтесь, це нормальна реакція на стрес.

– Отже так, ти зі мною і від мене ні на крок. – підвів він лінію під нашою розмови. – Тобі треба поспати, бо ти вже на ходу засинаєш. Пішли. – він піднявся, взяв мене за руку і потягнув за собою. – Я тобі постелив.

– Дякую. – в’яло відказала і сіла на ліжко. Щось сил у мене геть не було, неначе всі закінчилися в одну мить, хоча п’ята ранку, то ж не дивно, я й попередню ніч то не дуже добре спала. І я заснула, здається, як тільки голова доторкнулася до подушки.

Проснулася, як від поштовху. Кілька секунд намагалася осмислити, що мене розбудило. Мені було страшенно жарко і я була не дома. Спомини накотилися оптом, поморщилася, коли до мого вуха докотилося чуже дихання нервово смикнулася і від побаченого мої очі округлилися, а рот відкрився в беззвучному крику. Поряд мене спав Ярослав Павлович, він займав більшу частину ліжка,а я тулилася з його краєчка. Розум таки спустився до мене, істеричний сміх потонув, так і не зародившись. І що він робить в моєму ліжку? Ладно, реакція просто невинної дівчини перед першою шлюбною ніччю, хмикнула подумки, все ж розсудливі думки, навернули істеричні нахили на місце. І я вже спокійно почала розглядати Ярослава Павловича. Навіть не думала, що у нього такі великі та густі вії. Його шкіра була блідою і під очима виднілися сині круги. Його губи привертали увагу і щоб позбутися спокуси я тихесенько сповзла з ліжка, натягла халат і тінню вислизнула на кухню. Зітхнула з полегшення, що таки не розбудила. Зайшла в ванну, в дзеркалі на мене дивилося затягане життям, бліде, як смерть створіння. Видихнула, себе заспокоїла тим, що краса то така сумнівна річ. Залізла в душ, водні процедури збадьорили. З ванної я вийшла навіть з ледь рум’яними щічками. Тепер організм вимагав кави. Можна навіть бутерброда. Намагаючись не шуміти зайнялася приготуванням того і іншого. Кавомашина гула, я скривилася, але подітися нікуди, каву я собі зробила. З бутербродом і кавою сіла за стіл. Перший ковток кави, це як зізнання в любові, це очікування цього відчуття, коли тебе торкнеть і світ з сірих відтінків перейде в райдужно кольорові. Це можливість за чашкою кави відчути себе і побути наодинці з своїм внутрішнім світом. І подумати, про вчорашні події. Про підпал. Про ворогів то звісно цікаво, але я слабо в то вірила. Ну, тому, що не могла назвати нікого, хто б ним міг би бути. Звісно незадоволені були, я не сонечко, щоб усім подобатися, але щоб піти в усі тяжкі, то – ні. Нікого з них не могла уявити в ролі душогубця. Може то я надто добре думаю про людей? Е, то вже параноїдальні думки. А я з своїми навіюваннями хворих думок живу навіть дуже в творчому тандемі. Має бути якесь інше пояснення.

– Дідько, Емілія, ти налякала мене. – та від голосу Ярослава Павловича здригнулася я і навіть впустила чашку. Він стояв в широких домашніх штанях, руками намагався пригладити розкуйовджене волосся, яке від того ставало ще більш дибки. – Я проснувся, а тебе немає, я вже подумав…а й ляд з ним. – щось незрозуміле пробурмотів він, коли я намагалася паперовим рушником витерти розлиту каву. – Зроби і мені кави, будь-ласка. – попросив він і пішов у ванну.

Провела його поглядом такий домашній він був милий, просто неймовірно спокусливий. Певно треба зайнятися своїм особистим життям. Хоча з естетичної сторони можу я за ним просто з цікавості поспостерігати? Можу, але погляд мій весь час блукає по його тілу, а це до добра не доведе. До його губ так і хочеться доторкнутися, а ці кривенькі зуби…ніколи не підозрювала в собі фетишиста. А тут на тобі, так сказати понеслася. І от чим зайнята моя голова?

– Я в душ, на пару хвилин. – заглядаючи мені в очі проговорив він. Мені тільки на це залишилося ствердно кивнути. І я зайнялася кавою і йому і собі. Підхопила чашки поклала на стіл. Сіла спостерігаючи як від чашок йде пар.

– Ти як? – повернувшись з ванної з краплинками води на волоссі Ярослав Павлович і я щось підвисла спостерігаючи, як краплинка повільно спадає…а най його…зусиллям перевела погляд на чашку з кавою, там же його і залишила.

– Все, нормально. Я тут роздумувала про пожежу і ніяк не можу її звести зі мною. – дивлячись в чашку відказала я.

– Ми розберемось. – сухо відрубав він. Я обійняла чашку руками.

– Мені потрібно поїхати додому…– тільки почала я говорити.

– Ні. – відрубав він не давши мені навіть закінчити речення.

– У мене навіть одягу не залишилося, зубної щітки і інших корисних для життя речей. Тому, я сьогодні поїду додому, а завтра повернуся.

– Ні. Ти нікуди сама не поїдеш. – в його голосі зазвучали сердити нотки. Відвела очі від чашки. Від дивився на мене з незрозумілою тривогою. – Я ще не відійшов від вчорашнього. З ситуацією ми ще не розібралися. Тому, поїдемо разом. – сказати, що я розгубилася, то нічого не сказати.

– Гаразд. Я нікуди сама не поїду. – прийняла я за краще з ним погодитися, а то його поведінка дійсно була ще трішки неадекватною.

– Я зараз з’їжджу на роботу, а ти побудеш з Галиною Іванівною. Потім поїдемо за твоїми речами.

– Ну на роботу допустимо мені теж потрібно.

– Ні, поки не вияснимо…

– Ярослав Павлович, – перебила я його. – це полишено сенсу. А давайте ми з вами цю паніку вгамуємо, а то я вже Рапунцель починаю почуватися. – Він постояв, обдумав сказане мною.

– Гаразд, – на моє здивування погодився він, – але їдемо разом і ти залишається в моєму полі зору. – ні, ну хотілося покрутити пальцем біля скроні, але стрималася, аби все ще більше не посилювати це тихе знетямлення. Тож ми зібралися, я одягнула свої джинси і футболку і ми поїхали в контору. Я посвятила себе роботі за ноутбуком, благо, що я його не забрала додому і він залишився цілим. Тікати від дурних думок в роботу у мене виходило дуже добре, перевірено досвідом. Тому, занурення було повне, правда не надовго. До мене в чергу вистроїлися місцеві, так просто зайти заглянути, як я, почути враження від пожежі з перших вуст і таке інше. Дістало це мене швидко. На шостого я вже так відчутно нагарчала, на дев’ятому відпрацювала своє почуття гумору, гумор народ не зрозумів, але я надихнулася, правда не надовго, далі я змирилася з цим фіглярством і почала працювати в тому, що було. На Ярослава Павловича я дивилася, як на рятувальника, бо як тільки він зайшов народ розвіявся.

– Я звільнився. Можемо поїхати за твоїми речами. – лаконічно озвучив він причини візити.

– Впевнені? Це майже чотири години в одну сторону.

– Впевнений. То поїхали?

– Поїхали.

Поїхали ми звісно на його машині. Ярослав Павлович їхав досить швидко і мовчки. Між нами взагалі відчувалося якесь напруження. Його щелепи були міцно щеплені, губи стиснуті , а погляд був колюче холодним. Я ж вирішила взагалі його не займати, а краще подумати про останні події За звичкою в дорозі в машині у мене був час подумати, перебрати думки в голові, відфільтрувати лишнє, прикинути варіанти розвитку подій, спробувати знайти максимум рішень однієї проблеми. Я згадувала день за днем, перетирала, як на ситі події останніх часів і все одно не мала ні найменшої гадки про причини можливого підпалу. Ці нав’язливі думки уже зводили з розуму. Покосилася на Ярослава Павловича, щось навіть здалося, що він забув про мене, такий він був заглиблений в свої думки і здається вони в нього були геть не радісні.

– Ярослав Павлович…

– Слухай, давай просто на ти і Ярослав. – перебив він мене.

– Гаразд. – мило посміхнувшись кивнула я.

– Ти не втомився? Може я сяду за кермо? – ох, і не звично мені далося це ти.

– Ні, все нормально.

– Добре. То про що ти тоді так задумався, що від тебе морозом уже віє?

– Про вчорашнє. Мені це все дуже не подобається. І тій тварині, що хату палила б я хребта переламав. – вельми лаконічно висловив він свої думки.

– Ярослав Пав… Ярослав, – зупинила я себе, – все ж обійшлося, з ситуацією розберемося. Всі живі це головне.

– Ти ще скажи що я маю подякувати тому…– тут він зробив паузу, – майбутньому трупові, що тебе в хаті не було, коли він палив її.

– Обійдемося без подяк…

– Ти казала, що чула, як хтось ходить біля хати, а я навіть на віру то не йняв.

– Так, а от зараз нам потрібно заїхати он на ту заправку.

– Ти, щось хочеш? – заглянув мені в очі.

– Вмираю з голоду.

– Їду. – він завернув до заправки, і припаркував машину.

– Ну, що кава з круасаном?

– Пішли.

В залі було досить людно.

– Каву будеш? – запитала я.

– Буду.

– Тоді план такий, я роблю каву, ти береш мені оті гарненьку круасанчики і оцю, – я потягла з стелажа , – велику шоколадку і ми зустрічаємося десь за столиком. – План було підтримано, з кавою я справилася швидко, як-не-як досвід частих поїздок дається взнаки, Ярослав теж досить оперативно дістався каси. І навіть в куточку я знайшла місце. Поки повільно помішувала цукор підійшов до столика Ярослав, підсунула йому його каву. Зробила кілька ковтків.

– Ярослав не пасіюй, добре? І ні в чому себе не звинувачуй, тут точно твоєї провини не має. Я ще щось слабо вірю в те, що хотіли вбити мене. У мене якось уява пробуксовує цей момент. Але ми розберемося в цьому. Ти тільки трішки заспокойся. Я розумію, що тебе штормить від того, що все пішло шкереберть і ти не тримаєш цю ситуацію під контролем.

– Нічого ти не розумієш. – пробурчав він.

– То поясниш?

– Не зараз. – він навіть очі опустив додолу. В машині запанувала тиша.

– Знаєш гурт є такий Антитіла у них є пісня «Бери своє і йди», там такі слова:» Знайте, ми палені вогнями, шаленими вітрами, нас воля несе. Я її всю дослівно не пам’ятаю, але нікого не питай, тут все одно ніхто не знає де рай. Давай, відпусти трохи ситуацію. Не накручуй себе. Ти справишся, ти все вирішиш. Тільки спокійно. Я ж спокійна.

– І то мене трішки лякає. Я не знаю, чого від тебе чекати. – озвучив він все ж свої побоювання.

– Інформацію, я прийняла, страх – пережила, то що є трохи сумніви, що то по мою душу, то таки є, але в безпечний режим я перейду, сама темними вулицями не ходжу, до маніяків в машину не сідаю. Істерики влаштовувати не буду. Так, мене зачепило, але в трагедію я не буду це перетворювати. Про посттравматичний синдром і схибленість моєї психіки ми не будемо говорити.

– Я не такий спокійний, як ти. Я там був і думав, що ти в палаючому домі…і думав….– він важко задихав.

– Ярослав, я тут, я поряд, я ціла і неушкоджена. Все нормально.

– Нормального тут точно нічого не має.

– Але це життя. Воно чудове в усіх його проявах. І я хочу жити. Хочу жити, нормальним життям, мріяти, відпочивати, спілкуватися з друзями. Хочу сприймати життя таким, як воно є. Змінювати в ньому, якщо це можна змінити і примиритися, якщо це не можна змінити. – я зробила паузу, в очах Ярослава була незрозуміла туга, яка змусила продовжити – Я відчуваю себе винною за той роздрай, що коїться в твоїй душі. Давай ми тихенько це все розберемо, розкладемо на полички та продовжимо жити далі.

– Ти так і робиш?

– Знаєш в моєму житті є роки, за які я така вдячна, за кожну прожиту мить, вона була чудова і є роки чорні для мене. Тому,так я вже так роблю. Я малодушна, та я сприймаю, все так, як є. І намагаюсь жити добре. Я дозволяю собі посумувати, поплакати, але я не впадаю, як в прірву у відчай та депресію. Я дозволяю собі радіти, успіхові та я не тішу себе ілюзією, що так буде вічно. Я дозволяю собі відчувати, та не дозволяю почуттям вбити мене. Я дозволяю собі навіть ненавидіти, та не дозволяю зайти до краю цій емоції. – я заглянула йому в очі, – Ярослав, всі твої почуття важливі, та не дозволяй гніву застилати твої очі і приймати рішення.

– Я почув тебе. – стиха після довгої мовчанки відповів він. – Не можу сказати, що я прямо тут же зміню вектор своїх почуттів.

– Я те, розумію. Ну, що поїхали далі?

– Поїхали. – кивнув він.

Звісно, мій тимчасовий переїзд оцінило все село. Всі косились, та про щось і я явно здогадуюсь про що перешіптувалися. Кілька днів я спостерігала за цим з витримкою колекційного сорту віскі, позаяк терпінню моєму можна тільки позаздрити, все ж таки деякі рідкісні сорти віскі витримують 30-50 років. Тому на моєму лиці був неймовірно приязний вираз, а в очах арктична прохолода. Метод відмінний, підходять так до тебе з дурним питанням, а ти такий, що прошу, а як то стосується роботи? Мені у відповідь незрозуміле бурмотіння. Дана стратегія діяла до зустрічі з Катериною Григорівною. Вона мене зловила поряд машини, біля контори. До чого все таки я люблю таких сусідів, що обов’язково намагаються покращити моє життя.

– Доброго дня! – я просто випромінюю радість, бо судячи з її напруженого виразу обличчя доброго вона мені навряд чи скаже.

– Емілія, я хотіла поговорити. – тут же взяла вона бика за рога.

– Катерина Григорівна у мене ще робочий день і дуже мало часу. – спробувала відмазатися я, та де там.

– А я не довго. – і вона акуратно підхопила мене під лікоть і відвела в сторонку. Прокляття, застогнала подумки. – Емілія, ти хороша жінка і я тобі бажаю тільки добра. – від такого початку мене скривило, але все ж сподіваюсь ввічливий вираз обличчя я втримала.

– Катерина Григорівна я то знаю. Але що змусило вас хвилюватися? – вирішила все ж скоротити я свої муки.

– Та хвилює, ще й як хвилює. Я тобі скажу, як сказала б своїй дочці. Ти живеш зараз в домі одруженого чоловіка. Емілія він одружений уже 12 років і розлучатися він не думає, щоб собі дурепа Віра не фантазувала і не годиться тобі з ним плутатися. Нічого доброго з того не стане. У нього дитина, дружина всі звісно розуміють, що живуть у різних країнах і бачаться кілька разів на рік і на те, що за ним Вірочка тягається все ж молодий чоловік воно то все ясно. Але він тобі не потрібен. То гріх чоловіка з сім’ї, навіть такої сім’ї вести. Йому то може так і зручно одна в одній країні, а інша в іншій, але тобі ж не треба ставати полюбовницею.

– Катерина Григорівна я почула вашу думку, але турбуватися немає про що. Я ще можу дати собі раду.

– Дочко, всі бачать, як він на тебе дивиться. І відчуває моє серце не закінчиться то все добром. Він же поглядом тебе поїдає і іншим чоловікам до тебе навіть наблизиться не дає. Були у нас такі вже пристрасті в селі, він її так ревнував, що сокирою зарубав.

– Змилуйтесь, давайте без подробиць. – з молилася я.

– Одне я тобі хочу сказати. Він уже помішаний на тобі. А коли чоловік чогось хоче, то він те отримує. Але тільки покористується тобою і покине. Я навіть не знаю чим ти його так зачарувала.

– Катерина Григорівна, після таких слів, жінок зазвичай починали на кострі палити. – видавила я з себе посмішку.

– То все на жарти. – щиро обурилася вона. – Пам’ятай, що він одружений і змінювати цього не буде і про Вірочку не забувай. Жіноча ненависть то страшна річ, а вона тебе сильно ненавидить і кляне на всі боки, бо тішила себе маренням, що він буде з нею.

– Дякую, за турботу про мене. Я вас зрозуміла. – змогла я призупинити її читання нотацій з благими намірами і то тільки після того, як до контори під’їхав Ярослав Павлович, який вийшов з машини відсканував нас незадоволеним поглядом і пішов у наш напрямок.

– Доброго дня! – прижмуривши очі і оглянувши і мене і Катерина Григорівна привітався він і неприязні в його очах ставало все більше по мірі того, як він нас одну за одну оглянув. – А що у вас тут за мітинг?

– Доброго дня Ярослав Павлович. – з прохолодою привіталася вона. – Емілію зустріла вияснити чи все в неї добре. І ще раз запропонувати пожити їй у нас. – мужньо озвучила свою позицію Катерина Григорівна, бо вираз обличчя Ярослав Павловича ставав все дедалі похмуріший і ворожий.

– Поки ми не вияснимо всіх обставин Емілія поживе у мене. – жорстко озвучив він. – Тому, ця тема закрита.

– Катерина Григорівна, – вирішила я втрутитися. – Все, добре. Не хвилюйтеся. Але дійсно треба йти працювати. – я наблизилася до неї, закривши її від Ярослава Павловича легенько похлопала по плечі. Повернулася до Ярослава Павловича вичавила з себе посмішку.

– Ярослав Павлович ви мені якраз і були потрібні. – в контору ми пішли разом.

– Ти засмучена. Про що розмовляли з Катериною Григорівною? – проявив він дивну спостережливість і цікавість.

– Про те, що не дуже добре жити в домі одруженого чоловіка. – дипломатично озвучила я тему нашої розмови. Ярослав Павлович відчутно заскрипів зубами.

– Звісно ці всі ж хранителі моралі завжди знають, як буде краще. – гнівно виплюнув він слова. – Я пояснив причини, чому краще буде, коли ти поживеш в мене. А їхня думка, мене не сильно цікавить. – різко закінчив він розмову і тільки його сердите сопіння вказувало на те, що він був дуже незадоволеним.

– Ти хотіла поговорити? – запитав він мене.

– Так, є ряд питань. Виділіть годину до кінця робочого часу.

– Дома зможемо поговорити? Бо в мене трохи з часом натужно. – прижмуривши очі запитав він.

– Гаразд. – ствердно кивнула я головою.

– Ти до кінця дня в конторі?

– Так.

– Добре. Я зайду заберу тебе додому.

– Як скажете. – розійшлися ми по своїм кабінетам. В цілях економії часу я не стала сперечатися, але його невсипуща опіка вже досягала критичного стану і трохи починала дратувати мене. Щось я не готова до такої тотальної турботи. І не знаю, що з цим захистом зробити, так щоб не образити його і можна було вільно дихати. Моє самітницьке життя геть розучило мене покладатися на іншу людину. Ярослав Павлович ж навпаки, звик ситуацію тримати під своїм контролем і в нього починається паніка, коли щось висковзає з під його уважного ока. Дилема.

Як і обіцяв Ярослав Павлович в кінці дня зайшов за мною і ми поїхали додому. Мовчання дорогою починало входити в звичку. Він задумливо дивився на дорогу, я ж не порушувала тишу, що панувала. Швидко розклала день, що прожила по поличкам і дістала щоденник пробіглася по запланованим зустрічам та дзвінкам намалювала план дій на завтра. Роботу брати додому я не сильно любила. Все таки мати час для себе вкрай необхідно. Час для спорту, час для власного розвитку, час для відпочинку та сну, час для розваг, час для сім’ї та рідних, час для друзів. Не можливо тільки акцентувати своє життя на роботі, життя запам’ятовується враженнями, а не набором матеріальних цінностей. Щоб в 50 років не стати старенькою розвалиною про своє здоров’я потрібно вже дбати, уникати поганих звичок, вести здоровий спосіб життя, займатися спортом, спати достатню кількість часу, слідкувати за своїм харчуванням, підтримувати добрі відносини з сім’єю, бо це справжнє багатство і я несамовито заздрю тим, хто має велику сім’ю. Важливо подорожувати, бо подорожі нас змінюють, надихають на нові звершення, живлять творчий потенціал, наснажують на життя наповнене сенсом, запалюють позитивними емоціями, надають відповіді на питання, відкривають нове, змушують думати, мріяти, прагнути більшого.