Текст книги "Крайня межа (СИ)"

Автор книги: Наталья Шаграй

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 11 страниц)

– Ти дуже красива. – хрипло проговорив Ярослав.

– Дякую. – це все, на що спромігся мій розум.

– Як вечеря?

– Ти знаєш, якось так сталося, що це перша моя така романтична вечеря. Звісно під свічкою доводилося і їсти і жити. Але так, щоб усе для мене не було.

– Я радий, що тобі сподобалося. Я старався.

– Я оцінила. Навіть не підозрювала в тобі такого романтика.

– Я теж. – розсміявся він. – Але здається, для тебе зможу я все.

Цей вечір дійсно був особливий, для нас, двох дорослих спокушених життям людей, які вже не ті, якими були вчора, які тепер просто знаходили найбільшу радість в самих простих речах.

Ми спускалися у вітальню, коли двері відкрилися і з вигуком : «Тато!» в кімнату забіг хлопчина, а за ним увійшла неймовірно вродлива жінка в стильному платті. Ярослав розгублено зловив хлопця в міцні обійми, затим перевів шокований погляд на жінку і на мене. До мене зі швидкістю шквального вітру долетіло і збило з ніг розуміння хто вони і хто я зараз. Я так захопилася відкриттям почуттів, оголенням своїх емоцій, виявлення, що я кохаю, розкриття цього найприємнішого, найзахопливішого почуття, що приносить радість, усмішку та всепоглинаюче відчуття щастя, що геть упустила з виду реальність. Мій подих перехопило, серце, як та впіймана птаха калатало десь біля скронь. Я зробила крок назад і притулилася до стільця, приголомшена, осліплена від виру відчаю, що тугим вузлом закручувався всередині.

–Маш, а що ви тут робите? – як крізь вату чула я голос Ярослава.

– Ну, якби ти тільки б брав телефон, то уже б знав, що я знайшла дуже обмежений проміжок часу, щоб приїхати до тебе і закінчити всі справи. Але ж змоги до тебе додзвонитися не було. – мелодійним голосом, та ледь насмішкуватим тоном проговорила вона.

– Чорт! – простогнав Ярослав. Я його розуміла, телефони були вимкнені від учора, та й досі їх ніхто не увімкнув. Ярослав пробігся по мені поглядом.

– Емілія, це не зовсім те,що ти подумала. – його очі були неймовірно розширені , він нервово ковтнув.

– Ой, – зойкнув підліток. – Здається тут назріває неловкий момент і вияснення відносин. Дорослі я вас залишаю, так як не хочу, щоб ви мою психіку травмували.

– Алекс, без сарказму будь-ласка. – охолодила юнака жінка.

– Зрозумів. Я просто вийду, киснем подихаю. – і юнак вискочив за двері. В моїй голові шуміло і я вже дивилася на цю ситуацію як крізь пелену, щось бачила, але не прив’язувала це до себе. – Твою ж …мишу. – простогнав Ярослав і зробив спробу наблизитися до мене. Та я зараз не хотіла, щоб він мене торкався, нервово посунулася назад від нього. – Емілія! – його голос став таким спокійним і лагідним, яким з психами говорять, або з тими, хто тримає в руках якусь дуже небезпечну річ. – Маша, зараз знаходиться тут, бо ми з нею маємо підписати папери, які остаточно розірвуть наш шлюб. Емілія, я б ніколи з тобою такого не зробив, про що ти там зараз так наполегливо думаєш. Ми розлучаємося з Машею, ми про це ведемо вже не перший місяць перемов. І я правда не знав, що вони сьогодні приїдуть. Емілія, ти мене чуєш? Рідна моя? – тепер в його голосі зазвучала паніка.

– Так. – зробила я над собою зусилля і видала одне слово.

– Добре, ти посидь, а я тобі водички принесу. – і він обережно підійшов до мене відсунув стільця і посадив , а сам підірвався за водою.

– А ти і справді закохався. – якось гірко промовила жінка вслід Ярославу, а потім вона перевела погляд на мене. – Не можу сказати, що щаслива за вас, все таки всередині мене тліє відчуття заздрощів. Я трохи заздрю Ярославу, що він зустрів ту через яку готовий гори звернути. Розумію, що то дещо безглуздо. Адже до мого власного щастя то не має ніякого відношення, але все одно чомусь неприємно. – і повторно ця елегантна леді, загнала мене в океан почуття ошелешення.

– Ось візьми, – і Ярослав турботливо в мої руки впхав склянку з водою. Взяла, зробила навіть ковток під їхні погляди. – Ти як? – ні, ну що тут скажеш, все завгодно тільки не правду.

– Дякую. Все добре.

– А по її сполотнілому лиці того не скажеш. – почала говорити Маша. – Емілія, так здається? Емілія, ти ж не подумала часом, що я тут вбивати тебе буду за зв’язок з Ярославом? – знову ця зверхня насмішка, але сказана таким турботливим тоном, що просто пройняло до мозку кісток.

– Ні, що ви. Ви надто елегантно для того виглядаєте. Отрутою швидше б отруїли. – пробурмотіла я. Вони обоє спочатку витріщилися на мене, а потім переглянулися між собою.

– Все таки де ти її взяв? – запитала вона, задумливо так розглядаючи мене.

– Марія! – прозвучало, як застереження. – Припини негайно. – стиха проричав Ярослав. – Емілія, зачекай на мене, ми від’їдемо з Марією, закрити усі справи. І вибач будь-ласка. Просто зачекай на мене. Добре? Я все поясню, як тільки повернуся.

– Так, звісно. – всі сили я доклала , до того, щоб мій голос звучав спокійно. Не повірив, з сумом позаглядав мені в очі. Його внутрішні метання чітко проглядалися. Глибоко вдихнула, дістала маску впевненості, зібралася…підвела на нього погляд. І схрестилися погляди, як шпаги, а актриса з мене хороша, бо Ярослав знайшов в моїх очах саме те, що я хотіла показати. Ледь помітно кивнув мені. Я видавила всерозуміючу посмішку. З трудом перевів від мене погляд на Марію.

– Добре. Марія, то ми можемо їхати?

– Ще хвилинку. Ми тут пошепочемося по-дівчачому. – з такою вередливою посмішкою сказала вона, що тут же викликала моє нею захоплення. Ярослава перекосило, а я заміть нервового сміху, тільки розтягнула губи в ледь помітній посмішці. – Емілія, мій син дуже любить свого батька. Він дуже хотів з ним провести літні канікули. Але я думаю, що вам зараз було б добре побути вдвох, тому не буду вам створювати зайві труднощі і сина я займу. Але осінні канікули він проведе з батьком. Я б хотіла, що б ви по можливості знайшли з ним спільну мову. Він дуже розумний, хоча ще дитина. Більше того підліток, але я голосую за мирне існування і від вас очікую того ж. Чи можу я на нього розраховувати? – Чорт, вона просто неймовірна. Вродлива, розумна в міру стервозна, та на такій і я б одружилася. Відчуття гидкого каченяти просто зайшлося в істериці. Покосилася на Ярослава. Той просто на неї дивився, без вогнику, без почуття, без істерії, без захоплення і внутрішні демони вляглися.

– Марія, я сильно не прихильник роздутих, мелодраматичних, сопливих історій. І я ні в якому разі не стану на заваді батьківській любові та процесові виховання батьком дитини. Так, як я вважаю, що саме батько формує в сина певне відчуття чоловічою субкультури, вводить сина в світ соціальних відносин, та допомагає йому проявити та реалізувати себе, як чоловіка.

– Трохи, приголомшена вашою освіченістю , але рада, що ми все вияснили. Тоді дійсно нам пора. – провівши мене поглядом, який я так і не змогла зрозуміти, Марія похлопала Ярослава по плечі привертаючи його увагу. – бо хоча він і почепив маску «о, все нормально, я контролюю ситуацію», та ні в чорта він її не контролював і добре йому від того не було. Виглядав він напружений, як електричний дріт.

– Якщо Алекс залишиться, я з ним побуду. – запропонувала я глянувши на Марію.

– Впевнені, що впораєтесь?

– Не хвилюйтесь, все буде добре. – запевнили я вже їх обох.

– Добре. Тоді я покличу Алекса. – здалося, що я з якимось навіть полегшенням сказав Ярослав.

– Алекс, зайди будь-ласка. Впевнений, він десь поряд. – пояснив він Марії, на її злегка підняту брову в німому запитанні, чого ти єрепенишся. Але і справді, Алекс зайшов через пару хвилин.

– Так, татку?

– Синок, ми з твоєю мамою поїдемо по справах, тобі пропонуємо залишитися з Емілією, вона тобі все покаже, але ти її слухаєшся. – проговорив це Ярослав обійнявши Алекса за шию, наблизивши до нього обличчя та дивлячись йому прямо в очі. – Розраховую на твою чоловічу поведінку. – вже ледь чутно і тільки синові одному прошепотів той йому. Той серйозно так, кивнув у відповідь і Ярослав легко потріпав його волосся. – та ніжність, яку я бачила в його очах по відношенні до своєї дитини , зворушила, розчулила, торкнулася тієї глибини моєї душі, яку я вважала мертвою. Опустила очі, намагаючись притамувати збентеження, що огорнуло мене.

– Емілія, ми не надовго. Все в порядку? – прошепотів він наблизившись впритул до мене, з його очей не зникло занепокоєння.

– Так. – цілком впевнено видавила я посмішку, злегка схиливши голову донизу. Та він вагався. – Я думаю, знайду чим нам з Алексом розважитися.

– Добре. Ми на кілька годин. – ще раз заглянувши в очі кивнув він. А я зібрала усю свою залізобетонну волю і намалювала на лиці бісову впевненість, якої я геть не відчувала. Та грець з нею. Наліпленою посмішкою я провела їх до дверей і навіть відчула якесь полегшення коли вони обоє зникли з моїх очей.

– Алекс, ти голодний? – повернулася я до хлопця.

– Не те, щоб сильно. А ви будете зі мною дружити? – з таким сарказмом проговорила ця дитина, що внутрішньо мене пересмикнуло.

– Для початку я голодна, сніданку в мене ще не було, далі я хочу каву. Поки я буду їсти я подумаю, над своєю моделлю поведінки. Я нічого не знала про ваш приїзд і все таке інше. То ж поки я ще збентежена.

– Хм, – дитина пильно мене просканувала поглядом, аж мурашки пробіглися.

– Ні, спочатку їжа. – заперечливо хитнула головою і пішла до рятувального холодильника. Так, що я знаю про підлітків, що вони є, і що я з ними не мала справ. Не густо на початок. Але з холодильника їжу дістала, поставила розігріватися .

– Що ти будеш пити? Чай, каву, какао?

– Чай. – подумав і озвучив хлопчина.

– Хороший вибір. – пробурмотіла я. Дістала керамічний чайник, ополоснула його гарячою водою, кинула заварку, залила водою. Прості рухи, вивели трохи мій мозок з стану ступору.

– Алекс, ти будеш їсти гарячі бутерброди?

– Буду.

– Мий руки. – сама швиденько зробила бутерброди. Від відчуття голоду мене вже починало нудити. Тому бутерброди були приготовані просто з космічною швидкістю. І от вона чашка кави в руках, бутерброд на столі. Блаженство.

– А серветок у вас немає? – грубо струхнув мене на землю Алекс. Перевела на нього погляд.

– Он, там на поличці. – нагло показала йому напрямок до серветок пальцем. З незадоволеною моською піднявся, сходив взяв серветки, розстелив одну собі на колінах. Я мовчки милувалася. Зробив ковток чаю.

– Що за чай?

– Чай, як чай і трішки меду. – мило посміхнулася я.

– Він же як помиї.

– Алекс я за демократію, тобі щось не подобається он чайник, он заварка. Я не люблю чай, тому може дійсно я не вмію, його правильно залити гарячою водою.

– Леді, ви такі дивні.

– Чому? А хоча можеш не відповідати. – сама собі сказала. – Чим хочеш зайнятися поки будемо чекати твоїх батьків?

– Чому у вас такий дивний надпис на футболці? – здивував він мене запитанням, довелося відтягнути футболку і заглянути, що я там на себе натягнула зранку. Улюблена чорна футболка з надписом «Посміхайся – завтра буде гірше».

– А… я просто великий оптиміст по життю.

– Це якось не помітно. – пробурмотіло дитя з повним ротом.

– Хочеш я покажу тобі сироварню? – Алекс задумався на хвилину.

– Ну, можна.

– Добре. Тоді з мене найсмачніший сир. Якщо ти доїв, то поїхали.

– Поїхали. – піднявся він з-за столу з серйозним виразом обличчя. А я видихнула з полегшенням, все таки це син Ярослава і мені дійсно хотілося б з ним потоваришувати, але я поки була схвильована, трішки боялася якось відштовхнути його від себе, так не зрозуміло було, чого від нього чекати. У них сім’я , а тепер такі зміни і якась нова незнайома тітка, що претендує на місце його матері в серці його батька. Хоча, як тільки мої гострі емоції, трохи зріжуть кути і я зрозумію, що я доросла, відповідальна людина, а він дитина і що все залежить від мене то мене попустить і я виберу правильну позицію.

– Знаєш Алекс, я трішки хвилююсь, я люблю твого батька, але я також давно не спілкувалася з дітьми, тому боюсь зробити щось не так…

– Леді, ви трохи чудна, але так усе нормально. – подумавши над моїми словами видав Алекс.

– Ок, тоді просто живимо далі. А ти колись їв сирне морозиво?

– Мені 14 років, звісно їв.

– Тоді матимеш змогу порівняти і озвучити свої враження, як споживача. Ми вже майже підкралися до святе святих, машина у нас залишається за огорожею, а далі ми йдемо пішки.

– Будеш сьогодні дегустатором, за ціниш наші викрутаси. Тяжко мені тут знайти цінителів прекрасного, тут більше полюбляють по старинці, рідкісні одиниці готові спробувати нове. – приговорюючи це все я швидко вела його за собою до цеху, попутно вітаючи усіх місцевих. На хлопця місцеві зглядалися, я радісно шкірилася, випромінюючи залізобетонну впевненість, гордий та незалежний вигляд, тому по дорозі жодного запитання на тему, а що це я за хлопця веду не було задано, виробництво знало вже мій поганий характер і зайвих питань взагалі не задавало.

– Так, усім увага. – зате відривалася я. – Знайомтеся, це Алекс сьогодні він у нас дегустує нашу продукцію. – скупо кинула я, а всі інші напружилися, по вигляду було видно, у них просто на лиці було написано і що ця благувата, вигадала ще. Але народ спрацював добре, Роман тут намалювався поряд Алекса і ввічливо запросив його в наш дегустаційний зал. Алекс глянув на мене, я ствердно кивнула його і він пішов за Романом. А мені справді було цікаво, що цей хлопчина скаже, які він враження винесе звідси.

– А хто він такий?– пошепки задала питання Зіна.

– Наш клієнт, якому має сподобатися те, що ми робимо.

– Так він ще дитина?

– Так, щось певно я недостатньо добре пояснила з приводу ХТО є нашим клієнтом? Повторимо тренінг.

– Не треба. – жалібно пискнув персонал.

– Тоді чому ви тут ще вештаєтесь? – задала я цілком риторичне запитання. Народ миттю перетворився на текучу рідину і розплився по своїм робочим місцям з завзяттям взявшись до роботи. – Ну, просто відчайдухи. – пробурмотіла я, подумки підбираючи тренінг куди всі дружно сходять. Ну, що ж якщо не вийшло второпати з першого разу, буду плекати надію, що вийде з другого у когось навіть з третього. А далі звичний робочий день, хтось щось комусь не довіз, привезли, але не те, замовили, але не те, прийшли пожалітися на хамську поведінку майстра, послухала оцінила, сказала, що їм пощастило, я б взагалі за таке вбила б. – досить доступно проричала я. Мене почули і виявляється не тільки вони, в дверях стояли Роман з Алексом в якого були неймовірно великі та круглі очі.

– Привіт! Як тоді наша сироварня? – задала я запитання, попутно подякувавши Романові і попрощавшись з тими з тонкою душевною організацією.

– Чим ви незадоволені? – запитав Алекс.

– То не зовсім так. Просто іноді доводиться з людьми на одній з ними мові розмовляти. Це як:» Allen Leuten recht getan ist eine Kunst, die niemand kann.»

–  that on any level, but yes. – перейшов на англійську Алекс.

– Це німецький вислів, про те, що всім людям вгодити мистецтво, яке не під силу нікому. То як наш сир?

– Well, that .

– А я рада, що тобі сподобалося. А що найбільше прийшло до смаку?

– Морозиво і там такий смачний ще сир був.

– Тільки один? – з легкою посмішкою запитала я.

– Ну, не один…Ладно сир був смачний, окрім якогось одного, той просто фе…– і він виразно витягнув язика показуючи, яка то була бридота.

– А що було не смачно? – продовжила я допитуватися про його враженні.

– Я люблю тости з сиром та арахісовим маслом. А взагалі люблю сир, особливо коли його багато і він такий злегка розплавлений, або з скоринкою і так ням...ням.

– А в цьому щось є…– злегка задумалася я над його словами. – Неймовірно красива інтерлюдія, вишукана та ніжна. Спокуса пікантного аромату сиру та його ретельно підібраного супроводу.

– Леді, ви про що? – розгублено заглянув він на мене.

– Сир на грилі. Розкішне видовище, а з травами перетворюється просто на ароматний делікатес. А сир з овочами, здатен створити прекрасне різнобарв’я, сир легко плавиться до утворення шкірочки просто ідеально для барбекю.

– Ніколи не пробував. – але очі у Алекса загорілися.

– А знаєш давай спробуємо. Хочеш?

– Запитуєте?! Я з вами.

– Супер. Тоді хапаємо нашого шефа і гайда експериментувати.

– Хапаємо? – збентежено перепитав він.

– Він талановитий, тому є шанс, що те, що ми зробимо можна буде їсти. До того ж буде веселіше. І це ж виробничий експеримент. А раптом це буде настільки неймовірно смачно, що захочеться поділитися з усім світом і як ми це будемо пояснювати шефу?

– А!!! – засяяв хлопчина. – А ви хитра. – на його таку заяву я зробила вигляд, що озираюсь довкола, а потім нахилилася до нього і стиха прошепотіла.

– Нікому про то не кажи. – він розгублено моргнув, дивлячись на мене. А я вискочила в пошуках щасливця на цей день. На виробництві при вигляді моїх палаючих нездоровим ентузіазмом очей народ захвилювався, я розпливлася в щасливій посмішці, Мішу перекосило.

– Емілія ? – видихнув він.

– А є одна ідея, потрібно терміново перевірити.

– Яка ідея? – з придихом виговорив він.

– Цікава. Тому поїхали. Нас чекає новий експеримент.

– Ви жартуєте?

– Через 5 хвилин чекаю біля моєї машини.

– А робота?

– А це і є робота. – рикнула я. – Час пішов. – і я швиденько зібрала потрібний сир та повернулася до себе в кабінет, взяла сумку і ми радісно поскакали до машини. Кулінарна ідея нас захопила і з нетерпінням ми дочекалися Мішу.

– Так, що ви придумали? – буркнув Міша.

– Сир на грилі.

– Сир…Що? – його збентежений вираз обличчя мені сподобався.

– Новаторів відрізняє вміння йти на ризик і пробувати нове. Хай це буде страшно, незручно, але ніколи не дізнаєшся, поки не спробуєш. – з такою душевною посмішкою відказала я. – До того ж це має бути смачно і цікаво. Так, що ти про це знаєш? – все таки задала я запитання.

– Щось поверхнево, що на грилі можна готувати багато сирів, але робити це потрібно правильно.

– От і будемо пробувати робити це правильно. – завзято розсміялася я. – Заодно і обід зробимо. Ти ж здогадуєшся, що ти готуєш, а ми плутаємося у тебе під ногами.

– Та ні в зуб ногою? – виразив він безкінечне награне здивування. – А я то все думаю, чого б це ти мене смикнула з робочого місця. Жінки….– пожалівся він Алексу. – І отак завжди, варто тільки дати слабинку і все пропало.

– Ти найкращий…просто митець своєї справи. Рівень Бог.

– От і вертить мною, як циган сонцем. – з задоволеною посмішкою розвів він руками.

– Але тобі ж весело зі мною. – з посмішкою у відповідь пробурмотіла я.

– То у неї просто лейтмотив, вона з усіма так, спочатку душу витрясе, а потім ще й скаже, але ж зі мною весело. – пошепки поділився він з Алексом.

– А-а…я ж усе чую. – шикнула на нього, але всі знали, що то тільки жартую. Додому ми приїхали рекордно швидко. Галина Іванівна чому була безмежно здивованою, Алекс нею затисканий, а я нарешті змогла пояснити причину нашої появи дома. Вона тільки махнула рукою, а я таки поцупила хлопців і привела їх до мангала.

– Хлопці ви розводите вогнище. Сподіваюсь хоч хтось з нас вміє це робити? – виразно заглянула одному та іншому в очі. Хлопці переглянулися один з одним.

– Вогнище ми то вміємо розводити, а ти неси все, що ми там маємо готувати.

– І тут нам на радість буде Галина Іванівна. Пішла вмовляти її віддати нам продукти. А ви нічого без мене не спаліть. – суворо так сказала їм. На що вони тільки хмикнули. І щось там пробурмотіли у відповідь.

Приготування кулінарних шедеврів зайняло у нас три години. Чого тільки у нас не було сир запечений з салатом, сир на грилі з чорнично імбирним соусом, хліб з сиром на грилі, шашлик з сиру з овочами, сир-фета на грилі, зайняті були всі, Галина Іванівна з Михайликом правда найбільше працювали , а ми з Алексом здебільшого плутались у них обох під ногами, але нам було весело і несподівано смачно, ми були замурзані, але щасливі. Я підколювала Михайла ідеями відкрити ресторан сирної феєрії, він нещадно пройшовся по моїх кулінарних здібностях ну, таки да не змогла я навіть рівно овочі порізати вони всі були так авторські кривенько порізані, але ідеєю я була захоплена тому я вирішила, що я сьогодні працюю музою. У нас з приводу цього виник навіть така собі суперечка, але я вас прошу, одна жінка і два якихось нещасних чоловіка, звісно мою правоту усі визнали вже через 20 хвилин. Зате помічник з Алекса був набагато ліпший за мене, чим він мене неймовірно здивував, бо готував з ентузіазмом та натхненням. Отак під смішки та гуморини ми проводили час, аж поки в двір не зайшли Ярослав з Марією. Власне у них обох був злегла приголомшений вираз обличчя при вигляді на нашу компанію.

– О, батьки. Привіт! А ми тут, як сказала Емілія, творимо нову історію. Приєднуйтеся, у нас тут сир на грилі.

– А?! …– видихнув Ярослав.

– Я бачу ти тут весело час проводиш, – пробурмотіла Марія, підійшовши до сина і витерла сажу з його щоки.

– Мам, круто. Скуштуй. Спробуй ось це. Мам це просто неймовірно смачно. Мам, а ще у нас тут є соус. Татко, а ти ось це візьми. – Алекса вистачило на обох батьків, він встигав і батькові і матері накладати повні тарілки, не перестаючи торохтіти, про те, як ми приготували ту, чи іншу страву. В його батьків повторно щелепа приземлилася на землі.

– Не знала, що тебе цікавить кулінарія. – тільки сказала Марія.

– Я й сам не знав, але це так цікаво і мені сподобалося Міша стільки всього вміє, А Галина Іванівна соус готувала, а ми з Емілією так потрохи допомагали я сам смажив сир ось скуштуйте. Скажіть клас.

– Клас. – видихнув Ярослав, який в усі очі розглядав свого сина.

– Мам, тобі ж сподобалося? Так ? А цей скуштуй.

– Сину мені сподобалося. Це смачно. Що ти там ще пропонуєш? Що я їм?

– То мам шашлик з сиру.

– О! Звісно адигейський сир я на Кіпрі їла, але у вас вийшло навіть краще.

– А я казав. – переможно проговорив Алекс.

– А ідея не така вже й погана з сиром була. – проговорив мені на вухо Михайло.

– Люблю, коли я права. То ми спробуємо?

– А куди ж ми подінемося. – зітхнув він. – Але ти Емілія головне відійди від мене, а то Ярослав Павлович якось ну дуже прискіпливо вже на мене дивиться. – Після його слів перевела погляд на Ярослава, той тримав в руці сир і дійсно в усі очі дивився на мене.

– Гадаєш він має злі наміри? – прошепотіла я Михайлові на вухо.

– А тобі подобається кота за вуса смикати? – хмикнув він.

– Ні разу. – з цілком серйозним виглядом відповіла я.

– Ладно, я назад на роботу, а то мені трохи не зручно на вашому сімейному святі. – прошепотів він мені.

– Добре Михайлику, біжи працюй. – відпустила я його. І він швиденько з усіма попрощавшись поїхав далі на роботу.

– Все добре? – підійшов до мене Ярослав, острах в його очах перемішався з насторогою.

– Ну, ми розважалися. Хороший у вас син. – чесно зізналася я, поглядаючи на Алекса, який щось ще розповідав матері. Марія в усі очі розглядала сина час від часу кидаючи здивовані погляди то на Ярослава то на мене.

– Сину збирайся, нам потрібно їхати. – пролунав голос Марія і я нервово відірвала погляд від Ярослава.

– Вже? – розчаровано пробурмотів хлопчина.

– Ми ж домовлялися. – суворо проговорила вона і хлопчина похмуро кивну.

Ще з годину у нас пішла на прощання і чаювання, потім ми провели Марію з Алексом та Галину Іванівну і нарешті за цей довгий предовгий день ми залишилися одні.

– Вибач, що не сказав про Марію. Я не встиг. Ми з нею вже давно про все вели переговори і тільки зараз дійшли остаточної крапки. А у неї з часом зараз трохи складно і як тільки вона знайшла час то тут же прилетіла. Ось, якось так все і вийшло. – розвів він руками. – А син дуже просився з нею. Він просто скучив, але у нього зараз змагання і часу теж не було приїхати. – він повів напруженими плечима.

– Потрясіння у мене при вигляді твоєї дружини і сина вже пройшло.

– Моєї вже колишньої дружини. – поправив він.

– В тебе дуже чудовий син. І я вам по хорошому заздрю. Пробач, що це кажу. Але ти негідник, міг би все ж попередити, а не доводити мене до серцевого нападу.

– Сердишся?

– Чай з м’ятою п’ю. Так, що я вся така спокійна і врівноважена. Але пожалій мої нерви на далі і більше ніяких сюрпризів. А так і ще одне я звісно не ревнива, але хату мій хороший ти краще застрахуй.

– А що є прецеденти?

– Ні, але я і сама не знаю чого від себе чекати. Я раніше і чоловіків від коханок не відбивала, а від дружин не уводила.

– А ти нічого такого і не робила. Сам пішов і готовий за все понести відповідальність. Я знаєш теж не закохувався, аж до зірочок в очах в трохи екзальтовану панянку.

– До твоєї появи всі емоції були рівненькі і крокували маршем в тому напрямку куди я їх посилала.

– Дійсно, щось таке пам’ятаю, якась емоційна імпотентність була. – задумливо погриз він губи і приголомшив мене сказаним. – Але ти мені вже тоді подобалася. Ось так побачив з першого погляду і все пропало.

– О, то такий зверхній погляд означав зацікавленість. Ні в житті б не подумала. – легковажно з посмішкою проговорила я.

– Він не був зверхнім, я трохи розгубився…– стиха сказав він, – і тебе я перший раз побачив ще в головному офісі ти була в чорному костюмі, на голові якась дивна зачіска з зібраного волосся, потім ти брала каву в нашому кафе і у баристи не було тобі здачі, а я сказав, що пригощу тебе, на що ти навіть не подивившись на мене відповіла, що ні дякую, краще розміняйте гроші … ось так, ти відшила мене, – якось трішки сумно зітхнув він.

– О! Я цього не знала.

– Ні, ну звісно. Ти мене навіть не бачила. У мене тут була трішки запара, коли Сашко сказав, що пришле свого універсального спеца, який проект буде вести, я не дуже вникав, тому то був великий сюрприз, коли я побачив тебе.

– А, то це тому я тебе просто відловлювала, щоб почати роботу.

– Ну, і це теж.

– Які цікаві долі людей. Я про те навіть не підозрювала в ту пору. І що ми можемо зійтися геть не уявляла, тобто зовсім. Коли ти почав мені приділяти увагу, я вирішила, що я просто нова людина, а тобі нудно.

– Угу, і коли все село вже знало, що я на тебе запав, одна ти була не в курсі. – в його голосі звучала награна образа.

– Якось незручно вийшло. – з сміхом відказала я.

– Не те слово. Всі ці кумушки в своєму зміїному кодлі, так і сичали, що я спокушаю невинну і чисту жінку, а мав би посоромитися і таке інше…

– Хм, які безсмертні стереотипи.

– Живучі. – посерйознішав він, заглядаючи мені в очі. – То може я якось можу виправити цю чорну пляму на моїй репутації? Ти мені в цьому могла б допомогти, якби погодилася стати моєю дружиною. – з карману він дістав обручку, а я продовжувала в німому оціпенінні на це все дивитися. – Що не надто романтично? Можу стати на одне коліно? – і він таки став на коліно. – Емілія, ти найрідніша і найкоханіша людина для мене. Я тебе дуже люблю і хочу своє життя провести поряд з тобою. Я прошу тебе стати моєю дружиною? ….І твоє мовчання мене дещо починає лякати…– стривожено дивився він на мене в його очах блискавками пробігали розбуркане хвилювання, розгарячене жадання, п’янка ніжність, запаморочливий коктейль емоцій.

– Я тебе більше не кохаю…– після цих слів і моєї паузи з його лиця збігли всі фарби. – Я тебе дуже сильно кохаю! – і я кинулася його обіймати, видно шок у нього був сильний, або навколішки було не зручно, але ми з ним завалилися на підлогу і я діставшись таких жаданих губ нарешті змогла поцілувати їх, Ярослав спочатку не відповідав, але в якусь мить перехопив роль і вже я щезала на просторі солодких відчуттів,

Звідки береться кохання? Незбагненно. Як може абсолютно незнайома тобі людина перевернути твоє життя з ніг на голову і стати центром твого світу? Ще вчора ти можливо нічого про неї не знав, потім один погляд. Що він виражає цікавість? Усмішка, невимушеність, щирість і відповідний відгук. А далі необхідно кілька тижнів, або й місяців аби відкритися незнайомій людині. Колись, давно, я читала про поняття резонансу там щось було на тему, що чим ми більше впевнені, що подобаємося комусь, тим більше цей хтось подобається нам. А далі спільні інтереси зближують ще більше. І світ змінюється.

Я сиділа на веранді закутана в плед з чашкою гарячого чаю і дивилася за монотонним дощем, що хлюпав за вікном. Осінь спочатку така різнобарвна, золота і пишна, залишилася позаду. Довгі дощі, тумани і небо затягнуте темно-сизими хмарами. Дощ, самотність і запах диму робили мій вечір неймовірно затишним. Ярослав затримувався той, ворог, що краще друга знову навідався, тож благовірного я чекала на рогах, але я залишала за ним повне право, так як все ж окрім мене, сім’ї і роботи у нього мають бути хобі і друзі, нехай навіть такі дивні на всю голову, хоча сам Яр тій ідеї, що я геть не заперечую його свободі якось не зрадів і похмуро свердлив мене поглядом. Ну, як на мене, то не можна людину неволити, вона або буде з тобою попри всі перепони, або ж зникне з твого життя попри всі перепони( діти, батьки, кредити, хвороби, гроші), постраждавши всмак людина рано чи пізно все одно піде. Адже щасливим не можна бути вчора чи завтра, щасливим можна бути лише в сьогоденні. Як на мене то щастя являє собою якесь внутрішнє умиротворення і розуміння цінності кожної прожитої хвилини. Щастя – це теплі стосунки з членами сім’ї і близькими людьми. Щастя – це здоров’я, духовність, саморозвиток, мудрість. Щастя – це бути захопленим та активним. Щастя – це відчувати задоволення від кожного прожитого дня, від добре виконаної роботи, це впевненість, що все буде добре. Щастя – це коли ти любиш, щастя – це коли тебе люблять. Щастя – це не ціль, це шлях. І тільки ставши на цей шлях, ти розумієш, яке це життя повне, неймовірне, незбагненне і прекрасне. І кожну мить свого життя ти відчуваєш, п’єш солодку перемогу, ніжишся довірою, пестишся в любові і ділишся щирістю.

Чи буде у нас все добре? Життя покаже, але я буду плекати надію, що ми будемо йти дорогою щастя.