Текст книги "Крайня межа (СИ)"
Автор книги: Наталья Шаграй
сообщить о нарушении
Текущая страница: 2 (всего у книги 11 страниц)
Їхати серед ночі в дощ, ще те рідкісне задоволення. Нічого не видно, дороги не знаю і їду тільки по приборам. Я тихо шипіла на весь світ, на постачальника, на себе, на затор на трасі і моє героїчне переміщення по цим чудовим, напрямкам, які гордо називають дороги. Я підозрюю деякі з них асфальт не бачили, інші були з такою пародією на ямковий ремонт, що серце кров’ю обливалося коли колеса моєї красуні в них вшелепувалися. Далі ям ставало більше і дорога різко геть закінчилася машину по грязюці занесло і я з таким відчуттям жаху запідозрила, що я застрягла. Спробувала здати назад, туди де були ямки, але колеса буксували, грязюка летіла, я від душі вилаялася. Посмикала ще пару разів машиною, від нікчемного результату накотилося відчуття відчаю, що я встряла. Відкинулася на крісло і просто розридалалася. Напевне то був останній цвях в гріб мого терпіння. Це просто полоса, якогось тотального невезіння. Видно пороблено і пора до бабки, щоб пошептала. Я була втомлена так, що аж гули всі м’язи, голова від сліз погано ще думала, але ці сльози трохи змили те напруження, що десь бриніло всередині. Тому витерла сльози, ще трохи посиділа приводячи в порядок замордовані нерви і зморений розум. Тяжко зітхнула і набрала номер Ярослава Павловича. Він довго не брав трубку і я слухала все гудки роздумуючи, що мені робити далі. Варіантів не багато, пошукати того, хто мене витягне звідси, ну болотом, вночі і в дощ був такий не слабий шанс, що то я так просто не знайду, і заночувати тут же. Ночувати в машині не хотілося. Хотілося спати. Була навіть згодна на моє тимчасове житло.
– Чого не спиться? – промичав він в трубку.
– Ярослав Павлович, це Емілія ..
– Так, серце моє…і якого вам …– завовтузився він, – в 2 години ночі потрібно? Дві години ночі? – щось обурливе він бубнів.
– Я поверталася в село і я застрягла мені потрібно, що б ви витягли мою машину.
– Де ви застрягли?
– В багні, в яке мене завів мій навігатор.
– Оригінально. Де стоїте?
– Якщо вірити розрахункам навігатора за 20 км до села. Їхала від села Санівка. І чомусь там куди мене вів навігатор дороги з твердим покриттям не виявилося.
– А. Ну, хто ж в дощ тудою їде. – як нерозумній дитині сказав він мені.
– А?
– От, за що мені це все? – драматично і вельми філософськи, задав він риторичне питання. – Стійте там. Поїду рятувати. Проявлю свій образ героя-рятувальника.
Я полегшено видихнула і положила телефон поряд. За вікном машини шквальний вітер сердито кидався дощем, картинка була настільки холодною і лютою, що я потягнулася за пледом, загорнулася, ще б чаю, та мій термос давно вже був порожній і навіть випита вода. Ще раз закинула собі докори, що не подбала, хоча б про зайву воду в машині. Та все ж я більш спокійніше себе почувала і чекала Ярослава Павловича. Внутрішня істерія десь затихла і ніякої паніки, що мені навіть подзвонити нікому немає. Чомусь відразу згадалася побачена на дорозі картина, коли дівчина за кермом потрапила в ДТП, до неї відразу приїхав її хлопець, який одяг на неї свій піджак, обійняв і заспокоїв. Не знаю, але здається я навіть якусь по доброму заздрість відчула. Такі підглянуті моменти нагортають жалість, тій самотності в якій я живу. Може то просто мить така і я надто пригнічую обстановку. Непроглядна темрява, поривчастий вітер і рясний дощ, певно не надихають на веселку, леприконів та єдинорогів. Але ж нічого, он дорогий тимчасовий керівник приїде і якось мене звідси витягне. І все вирішиться, все в будь якому випадку якимось чином вирішиться. А тепер головне приструнити самовбивчі думки в голові. Трагедії ж то немає ніякої, ну подумаєш застрягла посеред поля в ночі, та це ж не кінець світу. І дощ цей колись закінчиться і ранок розпочнеться. А в принципі, якщо довго так постояти на одному місці то і сонце це болото підсушить . Чому в моїй голові живе якийсь дивний армагедон думок? Звідки я це тільки беру? В принципі з таким внутрішнім діалогом я і зустріла Ярослава Павловича. Він приїхав не сам, з ним був водій Руслан. Ярослав Павлович підійшов до машини, відкрив дверці.
– Добре так сидимо. Ходімо в мою машину. Зараз з Русланом витягнемо вашу. – я пішла, щось вже не було сил ні на що. За коротку перебіжку з своєї теплої красуні в його монстра я вимокла і замерзла, чи то може мене вже від нервового напруження так колотило.
– Візьміть термос з чаєм, не трясіться. – віддав він мені коротку команду, а сам знову вийшов під дощ, по-діловому дістав трос, Руслан чіпляв його на машини, а він сів за кермо. Я певно вже зовсім потухла, бо вже якось просто фоном сприймала, як вони витягли мою машину і як люб’язно просто до сліз довезли мене додому.
Розбудило мене наливне, розливчасте матюччя, яке долинало з вулиці. Від болі, що міцно скувала мої скроні я поморщилася, кожна висока нотка, взята активними сусідками, дятлом роздлубувала мою голову. Серед крижастих висловів вдалося вловити суть проблеми, чиїсь півень з курками заліз в город і видер посаджену цибулю. Я застогнала. А най йому. Це якийсь гаплик. Під верески дуету, що вирували десь там на вулиці я доповзла на кухню. Важкий день і майже безсонна ніч давалися взнаки. Поставила чайник на плиту поки він там булькав і намагався закип’ятити воду, кинула в чашку заварну каву і притулившись головою до стіни стала чекати чайника. А жіночки молодці, такі заковиристі вислови вживали і жодного разу не повторилися і головне жодного матюччя, все щось на кшталт, та щоб тебе підняло та гепнуло, та, щоб в тебе були усі сини, та всі вони дівчата, трясця твоїй матері, кольку тобі в бік, та, щоб ти кожен день нових гостей чекала, триста болячок тобі в печінку, щоб тебе злидні обсіли, а щоб тобі повилазило, а щоб тобі відмовили, як чого попросиш, щоб тобі заклало, щоб ти не діждалася, гімно ти не роздушене, а щоб ти скисла, най би тебе пранці з’їли, а бодай тебе чорти вхопили. Відчула навіть убогість свого словникового запасу, половини тих вишуканих виразів, я мало того, що чула вперше, я навіть приблизно не могла здогадатися, що означає. Чайник зашумів і з його носика густо повалив пар. Знялася з лавки, залила каву і сіла і поглядом гіпнотизувала дрейфуючу каву в чашці. Як я не розтягувала задоволення, та кава закінчилася, заварила ще одну чашку. Дістала таблетку від головної болі. Навіть нічого так, голову попустило, крики правда продовжувалися. Все таки, які натхненні жіночки. Зібралася з мужністю, вийшла на двір, сусідки зі мною привіталися і продовжили лементувати. Повернулася і пройшла до своєї машини. Від побаченого мене перекривило і я аж схлипнула, моя пташечка була просто зліпком болота. Взяла відра і пішла до криниці, витягла два відра, потягла їх до машини, поставила. Зробила ще один забіг в хату знайшла якесь ганчір’я. Наступні дві години були одноманітні я тягнула воду і розвозила багно. Втомилася до бісиків, голова здавалася чугункою, а машина виглядала такою повазюканою, що без жалю на неї не можна було дивитися. М-да, це тобі не мийка з восковим натиранням. Нічого виживемо. Як тільки закінчу цей чудовий проект, завезу тебе рідненька на сервіс і в саму найкращу мийку і будеш ти, як лялечка. А я піду і хоч трішки себе відмию, потім поїду на роботу, виберу підрядника, погоджу з великим керівництвом і ще трішечки наближусь до фіналу проекту.
На холодний душ я не наважилася, то ж нагріла води, виявляється два відра води виливаються просто миттєво, якраз вистачає помити голову, але їх треба гріти і тягати в той літній душ. Але я зможу. Все зможу. То просто від недосипу такий занепалий настрій. Вмовляючи себе я швидко сушила волосся, після такого, що бадьорить аж до мозку кісток душа. З гардеробом довго не заморочувалася спідниця, блузка, скромна ракушка на голові. Тепер з біса головне питання, щось поїсти. Питання вирішила радикально, мюслі з йогуртом. Все, я готова почати ще один робочий день. Печиво ще б захопити з собою, бо день має бути дуже довгим і шоколадку, треба ж нервам чимось догодити. А то ходять зі мною бідні мої клітиночки та майже на певну смерть .
Приїхала. Привіталася з людьми, які чомусь дружньо здибалися біля контори, ясно ж, що збирали всі місцеві плітки, або ж обмінювалися інформацією. Але з іншого боку люди завжди, когось обговорювали, то просто лакмусовий папірець якоїсь значимості. На мене он косяться, а я нічого, посміхаюсь в кращих традиціях Голівуду і з виглядом льодоколу впевнено пливу в свій кабінет.
День мій задався, від перегляду кошторисів уже боліли очі, але дві компанії у мене були одна місцева, інша мій знайомий підрядник. Для зручності звісно краще, щоб були місцеві, вони на місці , їм легше, тай замовнику спокійніше, але я їх не знала. І чого від них чекати було не відомо. Моя ж компанія буле перевірена досвідом і вдало зданими проектами, де ми вже точно знали чого один від одного чекати. Готова йти здаватися. Заглянула в дзеркальце, скривилася від побаченого. Очі мало того, що боліли, та ще й були червоні, як в нечисті. Порилася в сумці, дістала краплі, закапала. Все, можна з’їсти пряничка, випити води і йти на килимок до керівництва. Дзвінок до Ярослава Павловича підтвердив, що він на місці і мені він може і не дуже радий, та прийме. Рішуче взяла папери і пішла. М-да, контора вимирала десь ще після 17.00, вони правда і вдень всі розходилися по домівкам. Корови то святе. Тут вже в кожного свої недоліки, он на західній Україні в переддень свят уже ніхто не працює, а в Одесі в літку важко знайти хто б працював. Але то все таке. Постукала в двері, зайшла. Ярослав Павлович сидів, ноги заклавши на стіл з блукаючим виглядом оглядаючи стелю.
– Доброго вечора! – привіталася я.
– Судячи з вашого вигляду ви то зараз виправите. – з долею суму пробурмотів він. – Прошу. – гостинно запросив мене, щоб я сідала поряд нього. Притягла стільця, сіла.
– Ярослав Павлович, я б хотіла погодити з вами вибір підрядника.
– Давайте. Я правда чомусь сьогодні мало спав і трохи не зібраний для глобальних питань. – кинув він мені шпильку, нагадуючи, як витягував мою машину з багна.
– Вибачте, ще раз. – повелася я, як мала дитина.
– Та, ну що ви. Рятувати прекрасну панянку з біди то просто обов’язок усіх рицарів. Я правда до них не відношусь.
– Добре. Бо я нічого спільного не маю з прекрасною панянкою. У мене є два кошториси та два підрядники. І все, що мене по справжньому зараз цікавить це, щоб ви погодили мені одного з них.
– Давайте. – скривився він і взяв папери. Сидів, вивчав. Декілька разів хмикав, та від питань утримувався, а я робила вигляд меблів. Поки Ярослав Павлович вивчав кошториси я від нудьги оглядала кабінет, на стелі зустріла павутиння. Павутиння навіяло нагадування про павуків і згадала факти їхнього спарювання, та стратегію виживання самців. Отже перш ніж підійти до самки самець приносить їй «дар любові», якусь мертву комаху, бо самки вельми дратівливі, а це начебто підвищує їх шанси вижити після акту любові. Деякі павуки намагаються запліднити самку, коли вона їсть їхній дарунок. Леле, шлюбні ігри павуків, то просто смертельне заняття в прямому сенсі слова.
– І про що ви так задумалися? – увірвався в мої такі хтиві думки голос Ярослава Павловича.
– Про кошторис. – з невинним виглядом, відповіла я. Він кумедно підняв брову в німому запитання, що, та невже. На моєму ж лиці вираз королеви Великої Британії Єлизавети ІІ на параді, такий же стриманий і приязний.
– І що думаєте про кошторис?
– Що тендер я провела. Ціни та об’єми робіт перевірила. Є дві компанії ціни яких майже не відрізняються, одна місцева з якою ви працювали раніше, інша компанія з якою я працювала раніше. Ваші люди надали позитивні рекомендації на першого підрядника, я ж можу порекомендувати другого підрядника, так як маю вже досвід з ними успішно виконаних проектів. – він слухав склавши перед собою пальці, потім відкинувся на стілець, погойдався на ньому.
– Чудово. Віддайте роботу «Оріонбуд», – різко зупинився він і стілець з грохотом став на місце.
– Добре. Завтра заключу договір. І з приводу авансу? Цифра виведена в кошторисі. В які терміни ви її зможете оплатити?
– Після підписаного договору в той же день.
– Добре. Дякую. – Забрала я папери з столу і поспішила вийти. Те, що мені погодять так швидко кошторис і підрядника я навіть не чекала. Тому, дозволила собі трохи порадіти вирішеному питанню.
Я проснулася, за вікном темна ніч, моє серце гулко гупає. Лежала і прислухалася, що ж мене так розбудило? За вікном чулося шкрябання і здається кроки. Я вся тепер перетворилася на слух і щосили намагалася зрозуміти, що там є. Темрява, якісь звуки за вікном і я одна в цій хаті. Мені було страшно. Просто ірраціонально лячно. Зрештою я тихесенько сповзла з ліжка, прокралася на кухню, взяла сковорідку в руку і тихенько підкралася до вікна. Мої очі уже пристосувалися до темряви, але видно все одно нічого не було. В кращих традиціях бойовиків, я перебіжкою переповзла до іншого вікна. Але і там видно нічого не було. Почергувавши ще хвилин 15, поки я не замерзла так, що зуби почали вибивати барабанний дріб. З сковорідкою в руках я і залізла в ліжко. Деякий час я так і сиділа перетворившись на сполошний натягнутий нерв, а потім сковорідку положила на підлогу поряд, ще покрутившись і прислухавшись я під ранок нарешті заснула. Проснулася, наступила на сковороду, тихенько заскиглила від болю і несподіванки, підняла сковорідки, доплигала до кухні, положила сковорідку, поставила чайник. І коли пила каву то мої вчорашні перипетії уже не здавалися такими страшними, я навіть посміялася з себе. Правда коли на себе подивилася в дзеркало, то вже було не так смішно, виглядала я трохи страшно, з чорними кругами під очима, розпатланим волоссям і блідим лицем. Просто упир, як пити дати, від цієї думки я навіть оглянула свою шию.
–Треба з цим щось робити. А то так до так недалеко і до божевільні дійти.
Ранок почала поїздки на об’єкт. Тільки туди я чогось приїхала перша аніж прийшли будівельники. Я починала вже так не по-дитячому сердитися. Набрала їхнього директора і так змістовно пояснила, що якщо його зараз не буде на об’єкті з адекватними поясненнями чому о 9 ранку немає жодного будівельника то…Сказав, що буде. Погризла губи, подумала, підігріла себе до стану зараз когось покусаю. Коли прийшли купка будівельників без виконроба, навіть оком не повела. Просто стояла і чекала поки зберуться всі. Виконроб прийшов одним з останніх. За ним приїхав директор.
– Валерій Григорович, – лагідно почала говорити. Той мазнув по мені поглядом і продовжив говорити з будівельниками. – Отже так. – тепер уже проричала я. – Я розумію, що ви звикли працювати так , як працюєте. Але мене то не влаштовує. Тому прошу приділити мені вашу дорогоцінну увагу. І пояснити, які такі важливі справи, вас затримали? Робочий день починається о 9 ранку. Чи може ви того не знаєте? Чи може ви вирішили, що я тут з вами в забавки гуляюсь? Є договір з вашою компанією є терміни. То може поясните, чому нічого не робиться?
– Ми ж працюємо. – пробурмотів Валерій Григорович. – А що вас не влаштовує? – ні, ну це питання він даремно задав, бо тут уже мене понесло. З ревом гідним дракона я хвилин 20 пояснювала, що саме мене не влаштовує. Оторопівши будівельник стояли усі довкола і по ходу дивилися на це, ну не знаю, як на безкоштовний цирк, до них приєднувалися усі хто проходив мимо. Звісно Валерія Григоровича я вже задавила, досвіду у мене для цього було більше ніж досить, він змінювався в лиці, щось белькотів частіше схоже на те, що вони все зрозуміли і все зроблять. Слово – то зброя, іноді шкода, що не вогнепальна. Під кінець мого сольного виступу і моїх святих обіцянок, що якщо я ще раз під’їду на об’єкт і там буде бардак, то у мене будуть нові підрядники. Я відпустила усіх працювати. Повернулася до машини, ледь не спіткнулася, поряд з машиною стояв Ярослав Павлович.
– А ви не така вже й тюхля. – відвалив він мені сумнівний комплімент.
– Ярослав Павлович, рада, що вас порозважала. І раз я вас вранці так щасливо бачу, то давайте поговоримо. Мені потрібне місце під тимчасовий склад, почну обладнання звозити.
– Не треба так відразу влаштовувати мені повний розрив шаблонів.
– Ярослав Павлович склад мені потрібен уже. І в спокої я вас на жаль не зможу залишити, поки не отримаю склад.
– Волинка ви настирна. – хмикнув він. – Ладно, виділимо ми вам склад. Пішли подивимося. – і він жестом показав, щоб я йшла за ним. Пішла. Водив він мене, як Мойсей людей по пустелі. Я вже встигла навіть зголодніти, ошаленіти, озвіріти, зайтися в лагідних вмовляннях. І нарешті ми дійшли згоди з приводу місця складу. Неймовірно, лід тронувся з місця, діло посунулося. І тепер я вже бачила купу роботи, а не просто страшний чорний морок. Моя паніка потрохи влягалася, чим ясніше ставала задачу, яку я маю зробити, тим спокійнішою я ставала. А відчуття добре зробленої роботи захоплювало, та підганяло. От, що значить обрати улюблену роботу, а не з 9 до 6.
– Ви каву п’єте? – раптом запитав він мене.
– П’ю.
– Чудово. А то я їсти страшенно хочу. – і я навіть не встигла нічого відповісти, як він мене підхопив під руку і потяг до своєї машини.
– А куди ми їдемо? – тільки й запитала я.
– До мене на обід.
– А? – збентежено пискнула я
– Що? – перевів він на мене погляд.
– Так, нічого. – промовчала я. Його дім я бачила вперше. Це був такий добротний двохповерховий дім, з черепичним дахом, охайний, з квітами повз доріжки. Він залишив машину біля воріт і ми пішли в самий дім. Перед будинком була розбита клумба, за клумбою ховався садок і кущі. Все таке було миле і домашнє. Ярослав Павлович швидко пройшов в дім, а я за ним. В домі нас зустріла приємна повна жіночка.
– Доброго дня! – привіталася я.
– Доброго дня! А ви певне Емілія, – радо вона мені посміхнулася, – а я Галина Іванівна, я тут у Ярослава Павловича за порядком слідкую.
– Так обідом ви будете годувати? – перебив наше щебетання Ярослав Павлович.
– Обід готовий, вам в кухні, чи у вітальні накрити? – щасливо поглянула вона на нього, а він покосився на мене.
– У вітальні. – сухо відказав він. А я оглядалася довкола. Все досить в стилі мінімалізм, але так стильно і затишно, що я здається починала розуміти, чому Ярослав Павлович покинув столицю і злиняв в це місце ранкової роси і запашної трави. Тут дійсно все виглядало зроблено з любов’ю і для життя. Вітальня теж була дуже мила, світла з великими вікнами посередині деревний стіл з лляною скатертиною і милими лляними шторами. Я сіла за стіл, від запахів в животі почало бурчати від голоду. Я зніяковіло зашарілася, а Ярослав Павлович сховав свою посмішку в комірець сорочки.
– Як вам поживається в нашому селі?
– А, нормально. – трохи розсіяно відповіла я, бо саме в цей час Галина Іванівна принесла миску з борщем з великим куском м’яса, який просто запаморочливо смачно пахнув. – Ви не будете заперечувати, якщо ми спочатку поїмо, а потім будемо дружелюбність проявляти? – з оченятками кота з мультфільму Шрек запитала я.
– Ні, не проти. – з цікавістю розглядаючи мене, відповів він і продовжив дивитися, як я з голодною жадністю накинулася на борщ. Під його поглядом мені уже і ложка в рот не лізла.
– А ви так і будете дивитися, як я їм?
– Ну, то просто того варте, я просто не розумію, як при такому хорошому апетиті ви така худюща?
– Ну, я багато працюю. – буркнула я. Він почав їсти і таки залишив мене в спокої. До тих пір поки нам Глина Іванівна не принесли вишневий струдель і каву.
– Я так розумію у вас з проектом все добре.
– Все, як зазвичай будівельники якусь фігню будують, постачальники щось не те везуть, але то все наша реальність.
– Що так усе безрадісно?
– Ну, чому ж усе. Є компанії, які розуміють, що рагульний бізнес уже пережив себе і що працювати доводиться по-новому. До того у нас підростає нове покоління, яке вважає, що робота з 9 до 6 їх не влаштовує і вони шукають способи реалізувати себе. Так, що скоро у нас взагалі може виявитися, що працювати то немає кому.
– У нас і зараз немає кому працювати, більшість тільки імітують буйну зайнятість. – якось навіть розчаровано мовив він. А я позіхнула. І він це побачив.
– Я що такий нудний?
– А? Ні. Вибачте. Я просто погано спала вчора. Мені здалося, що хтось біля хати ходить. – з досадою на себе сказала я.
– І часто таке здається?
– Ні, так реалістично вперше. – чесно відповіла я, а він задумливо потер свого лоба.
– Дивно. Ладно подивимося. – щось незрозуміле для мене пробурмотів він.
– Ярослав Павлович, я маю повернутися в контору у мене ще запланована зустріч.
– А, так. Ну, тоді поїхали.
– А ви вже йдете? – в кімнату заглянула Галина Іванівна.
– Так, дякую. Все було дуже смачно.
– Емілія. Я вам тут дещо з собою приготувала . – і не встигла я оком зморгнути, як в моїх руках виявився пакет з їжею. Ярослав Павлович тільки посміхнувся на те. І відвіз мене до контори.
Рівно о 16.00 під’їхав постачальник. Вірніше два представники компанії постачальника. Люблю пунктуальних. Один з них був менеджером з яким я уже спілкувалася, інших директор підприємства. Почалися нудні перемови про те, як вони по дорожче хочуть продати, а я подешевше купити. Виснажливі, мутні, важкі і довгі. І переможцем в цих перемовах може бути тільки дві сторони. Інакше робота не має сенсу. Я маю отримати найкращу пропозицію, постачальник має на цьому заробити. І до цього веде дорога консенсусу, до якої ми навіть ще не підійшли. Я поки що чула, про те які вони класні, єдині і неповторні і що у них ексклюзивна пропозиція. Я давала їм можливість виконати свою роботу. Потім продемонструвала своє знання ринку, а готувалася я добросовісно, тому було, що показати і конкурентів, і зарубіжних постачальників і їх ціни і умови співпраці, вони оцінили. Навіть трішки засумували. То таке завжди буває. Є все таки люди, які розуміють, що вони можуть заробити, а є деякі твердолобі, яким все таки байдуже, вони озвучили свою цифру, а далі хоч трава не рости, підхід до справи, ну і втратили клієнта, той що, нові будуть. Їхній директор виявився адекватним, який хотів домовитися, який був так же зацікавлений в мені, як і я в ньому. Все ж не люблю втрачати якісний товар, на підставі неможливості домовитися з менеджером, бо як показує практика дурнів краще обійти. Ми так душевно поговорили. І вони відбули з метою підготувати мені ще одну свою саму найкращу пропозицію.
А я зібралася і поїхала додому, з метою сьогодні ляжу спати раніше. Завдяки турботі Галини Іванівни вечеря у мене була просто розкішна. І я зробила чай і з задоволенням з’їла струдель. Як я собі свято обіцяла в ліжко я лягала рано, та тільки сну не було і близько. Десь до 12 ночі я безуспішно повертілася в ліжко, а от потім знову почула наче хтось крадеться біля сараю. Моя вчорашня ніч повторилася, я навіть швиденько одягнулася і підкралася до вікон і знову нічого там не побачила з сковорідкою в руках підкралася до дверей. А от далі страх взяв гору і на двір я не змогла вийти.
Ніч у мене вдалася. Вранці я була з чорними кругами під очима і головою в якої функція розум була вимкнута. Я знову заливала в себе каву. Після чого я вийшла на двір і гралася в слідопита. Ходила кругами довкола хати, хліва, комори і льоху. Сусіди уже почали через тин на мене нездорово оглядатися і шоу я вирішила на сьогодні завершити. Сіла в машину, трошки посиділа, завела, поїхала на роботу. В конторі до мене уже почали звикати, навіть одна мила жіночка так і зауважила, що виглядаю, я якось страшненько. Ну, так в моєму віці сон має значення. Кілька днів без повноцінного сну виливаються в чорні круги перед очима, вкрай зморений вид, що явно не йде на користь моїй красі. Я майже день провела в конторі, роботун правда з мене сьогодні був не сильно великий. І щось це мене вже трішки бісити починало. Додому я повернулася рано. Щоб зняти нервове напруження влаштувала собі водні процедури, увімкнула духовку, нагріла кухню, натягала багато води і з горем навпіл мені вдалося вимитися. Потім правда була процедура винеси воду на двір. Але я собою пишалася. Перед сном вирішила випити чаю заспокійливого. Ну тобто валер’янку окремо, чай зверху. Коли знову почула, якийсь звук цього разу біля дверей. Добротна сковорідка уже легко і знайомо лягла мені в руку.
– Ну, все мене це задовбало. – я підкралася до дверей і о диво, шум цього разу не зник, навіть я обрис людини змогла побачити. Видно через важкий недосип , та розум і інстинкт самозбереження не включилися. Двері я відкрила і відразу гепнула по голові сковорідкою того, хто стояв біля дверей. Тіло повільно впало у мене перед ногами.
– Твою нехай. – досить таки спокійно сказала я, повернулася у веранду і увімкнула світло. Зі стоном ворухнувшись перед моїм порогом лежав Ярослав Павлович.
– Бодай тебе чорти вхопили. – від душі вилаялася я. – Ярослав Павлович! – доторкнулася я до його плеча. Він застогнав знову. – О, боже я його вбила. – істерично прошепотіла я. – Ладно, він же стогне. – Ярослав Павлович, ну будь-ласка, відкрийте очі.
– Ви…– ледь чутно прошепотів він. Та на мою безкінечну радість очі відкрив. Застогнав, поморщився. – Ви, що навіжена? – це вже до мене.
– Сподіваюсь, що ні. Хоча іноді є певні сумніви в моїй нормальності.
– То навіть не один я такої думки. – він уже навіть став на коліна. – Голова то як болить. Чим це ви мене огріли?
– С…ск..сковорідкою. – якось заїкаючись відказала я.
– На біса? – повернувся і глянув на мене.
– Уже кілька ночей, мені здається, що хтось ходить біля хати.
– Здорово, вам здалося, а у мене голова болить. – прошипів він, доторкнувшись до голови. – У мене що кров? – голосом, що змінився на високе попискування проголосив він.
– Давайте зайдете в хату?
– А там, що мене чекає? Катування каструлями?
– Вас взагалі за яким чортом понесло у мене під хатою шастати?
– Турботою Галини Іванівни. Бідна дівчинка худенька, вона голодує. – перекривив він Галину Іванівну. – Бля. – та в хату він таки зайшов. Сів на лавку. – Що у мене з головою? – довелося до нього підійти, він нахилив голову. Я заглянула, нічого не побачила, обережно доторкнулася, та тут він завив. Я підстрибнула від несподіванки.
– Ви так мене до кондратія доведете. – пожалілася тут же. – Шишка там, крові немає.
– Яке полегшення. – насмішкувато відказав він.
– Вибачте.
– Чорт. І чому ви спочатку б’єте, а потім думаєте?
– Ну, якось так. – пробурмотіла я вслід. Взяла рушник намочила і обережно своїми злегка тремтячими руками приклала рушник йому до шишки.
– Ай, – завив він знову. – Боляче ж.
– То просто холодний рушник. І не треба так голосити, наче я вам зуб без анестезії вириваю.
– Не треба вбивця-початківець, мені про зуби розповідати. Я стоматологів до чорних точок в очах боюсь.
– Та, невже? – награно запитала я.
– Сковорідкою мене ще не били. – ображено відказав він.
– Ніколи не пізно, відкрити щось нове. – хмикнула я.
– І це мені говорите ви? – взяв він високу ноту і тут же заскиглив. – Ай, моя голова.
– Не робіть різких рухів, посидьте тихо.
– Хоч би не струс мозку був.
– Якщо ви зараз хочете довести мене до істерики то у вас то виходить добре.
– Справді? А то на вигляд ви така незворушна…
– Ярослав Павлович, я вибачилась. Я не можу повернути час назад і все змінити. Мені жаль, що я вас вдарила. Звісно якби я могла зрозуміти, що то ви, то нізащо не стала б вас бити сковорідкою. – після спогаду про сковорідку, він трагічно скривився.
– Ладно, але я отримав моральну травму на все життя.
– І що ви від мене хочете?
– Компенсації. – раптом заявив він
– Якої?
– Я ще не придумав.
– Ви чудовисько. – похитала я головою, але під час цієї пустої балачки я змогла опанувати себе. Мої руки навіть перестали нервово труситися.
– Не лестіть мені. – оглядаючи мою кухню відповів він. – Щось умови життя у вас справді скромні.
– Нічого страшного. Це не найгірше , що я бачила. – а він спохмурнів на моїй останній фразі.
– Ну, ми не будемо зараз обговорювати ваше нещасне життя. – пробурчав він, а я на таку заяву тільки закотила очі.
– Відчуваю, що вам уже краще.
– Що може бути краще удару по голові ввечері? Ладно, щось і справді засидівся. – він піднявся з лавки. – Слухай..те, ви так більше людей сковорідкою не зустрічайте. Знаєте, це якось вбиває добрі наміри людей.
– Я спробую більше нікого не вбити. – пробурмотіла я йому вслід, коли він виходив.
– Постарайтеся. А то не хочу бути людиною, яка привела злісну, оглашенну дівку в таке тихе і спокійне село.
– Не таке вже воно і тихе.
– Тихе, з таким неспішним ритмом, длявим темпом, з опішним тоном. – якось навіть мрійливо заговорив він.
– Доброї ночі. – не знаючи, що ще сказати побажала я.
– Гарних снів.
Я закрила за ним двері. Зайшла в кухню. Накапала собі валер’янки, випила. Та, щось не попустило. Натягнула на себе теплий одяг, який я використовую замість вишуканої нічної сорочки, залізла в скрипуче ліжко. Холодно, як же ще холодно. Коли мені буде вже тепло? Мене колотило, чи то від холоду, чи то від пережитих вражень. Щось валер’янка окрім противного смаку, більше ніякого ефекту не справила. В голові нав’язливо кружляли події вечора, як я огріла сковорідкою Ярослава Павловича, свій страх, свій жах, коли усвідомила, хто від мене відхватив сковорідкою, нашу беззмістовну розмову. Валер’янки видно частіше і більше пити треба, бо вже кидаюсь на людей з важкими предметами в руках. Може я все таки схожу з розуму? Злітаю з котушок? Я ніколи раніше не била людей. А тепер прямо суміш ніндзя з козаком. Ну, це я про своє стеження від вікна до вікна і про подальші дії сковорідкою. Сама від себе в ауті. І виставила себе повним посміховиськом. Соромно то як. Перекрутилася я на інший бік. Легше не стало і сну навіть близько не було. Зате від душі гризло незадоволення собою. Може дійсно нерви лікувати вже треба? А то виглядаю вкрай хворою людиною. Я протяжно застогнала. В голові повний бардак в душі тягуча пустка, яка витягувала усі сили. Тільки спокійно, ніяких споминів. Все мине і це теж вже історія. І я подумаю про це, колись іншим разом, не зараз. І про своє життя подумаю пізніше. Проти ночі то не ті думки, не ті почуття, не ті емоції, які мені потрібні. Все, все. Що ж ця бісова валер’янка не діє? Прокляття. Ну, чому знову, навіщо знову ця вимотуюча душу біль? Скільки ще можна? Коли це все закінчиться? Що моїм припадочним нервам бракує? І сльози знову покотилися з очей. Заспокоїтися вже не вийшло. І я захлинаючись слізьми тихо ридала. Як заснула я вже не пам’ятаю.
Проснулася я вже коли за вікном було світло. Голова страшенно боліла. Злізла з ліжка, додибала до кухні, ввімкнула чайник, вийшла на двір, поспілкувалася з природою. Так, паскудно я вже давно не почувалася. От, здавалося доросла ж жінка…Я виживу. Все годі істерики. Повертаючись в кухню краєм ока помітила себе в дзеркалі, пригальмувала. На мене дивилося якесь страховисько. Мене пересмикнуло від побаченого. Від дзеркала відійшла. Заварила каву. Жадібно випила. Повторила ще двічі. Вже почало щось булькати всередині. Так, зібралася. Вимкнула функцію самознищення. Нерви в купку і вперед. Робота мене завжди рятувала від тупих думок. Тому, так зайнялася роботою. Робота, от про, що мають мої думки. Ну, складися же ж ти в кучку. Я зможу. Я завжди все робила. Зможу і цього разу. Валер’янку видно ще з ранку доведеться добавити, хоча ні від неї я потім сонна і голова не працює. Все. Я справлюсь. На роботу я поїхала після добре проведеної медитації, коли виглядала вся така рішуча і готова до трудового дня. День почався з буд майданчика. Будівельники надихнулися. А далі мій день увійшов в звичне русло. Ніяких емоцій, жалісних почуттів і нікчемних переживань. День задався у всіх кому сьогодні не пощастило зі мною поговорити. Продуктивний був страшенно, за ним ще один такий же, один в один, я прийшла на роботу і я виклалася на всі, з холодною головою у мене то добре виходило, в кінець дня до мене навіть в мою конурку Ярослав Павлович завітав. З настороженим видом, оглянув мене.
