Текст книги "Крайня межа (СИ)"
Автор книги: Наталья Шаграй
сообщить о нарушении
Текущая страница: 3 (всего у книги 11 страниц)
– Емілія, уже всі місцеві біля ваших дверей навшпиньки ходять. Та власне я сам коли почув вашим «лагідним» голосом запитання про знижку. То вже готовий був не тільки знижку дати, але і нирку віддати. – я поки, що дивилася на нього без інтересу. Як на мене день був плідний. Я отримала все, що хотіла.
– Так, а що ви наразі від мене хочете? – після мого запитання він задумливо подивився на мене.
– Нічого такого. Може якось трохи режим з «ядужеділова» перемкнете на щось менш вражаюче для місцевих. А то всі вони потім до мене ходять скаржитися на вас.
– Ярослав Павлович у мене є робота, яку я маю виконати з якомога найкращим результатом для компанії. Я так і роблю. Так в чому ж запитання? – він потер лоба.
– Та, щось трохи моторошно з вами працювати. – Ярослав Павлович почухав голову. – Слухайте, якщо це через те, що я сказав то забудьте. Ви ж з початку були трохи зашугані, але нормальні, а після історії з сковородою вас як підмінили. – якось чи то вибачаючись, чи то просто підбираючи слова до людини, яка б’ється сковорідкою затинаючись висказався він.
– Ярослав Павлович ви дещо перебільшуєте свій вплив на моє життя. У мене є робота і чим швидше я її закінчу тим, швидше ви позбудетеся мене, а я повернуся в своє звичне, життя.
– Я зрозумів. Я не хотів вас образити. – от і звідки він взяв подібний висновок?
– Ярослав Павлович, я на вас не ображаюсь, не ображалася і ви не викликаєте в мені негативних відчуттів.
– А позитивні? – зацікавлено погляну він на мене. І я дещо загубилася в його темно-карих майже чорних очах, ніколи не бачила людей з таким кольором очей.
– З цими почуттям теж щось не склалося, – не в змозі відвести від нього погляд щось відказала я і сама від свого ледь охриплого голосу поморщилася.
– Дивно, зазвичай я просто душа компаній і всім подобаюсь.
– Тоді зійдемося на тому, що в мене поганий смак і закінчимо цю розмову. – щось він дійсно вивів мене з мого такого заколисаного спокою.
– А чому ви так думаєте? – вчепився він в моє необачно сказане слово.
– Я можу сказати все, що ви захочете почути, якщо ви нарешті завершите зі мною розмову по душам.
– Може по душам поговорити мені якраз і хотілося. – я слідкувала за його губами середнього розміру, чітко окреслені, верхня губа ледь підіймається до центру, його кривенькі зуби мене таки притягували, захотілося дізнатися, які вони на дотик. Від моїх же думок мене пересмикнуло.
– Ярослав Павлович у мене досить дрібні бажання, закінчити свою роботу, якомога швидше і краще. Все інше мене не цікавить.
– У вас, що було якесь нещасне кохання і якесь падло розбило серце, що ви тепер тільки працюєш? – від його запитання я здригнулася.
– Ярослав Павлович я ж не лізу у ваше життя. Не розповідаю вам своє бачення тієї ситуації, що в десь там тусується ваша дружина, а тут усі знають, про ваші відносини з продавчинею в продмазі, навіть мене уже в це хтось встиг посвятити. – слова впали швидше ніж я встигла подумати. Я думала він розлютиться і вже навіть приготувалася до цього.
– Ах, он в чому справа. – з якоюсь іронічною посмішкою відказав він. – Моє блудливе життя зачіпає ваші високі моральні устрої.
– Ярослав Павлович ви, що знущається? Мені не має діла до вашого життя. І я не хочу більше з вами розмовляти. Я хочу закінчити проект і повернутися до свого життя. – ця дурнувата розмова чимось нагадувала мотив з дня бабака, одне і теж.
– О, нарешті хоч якась жива емоція. Гнів,– він скривився, – але теж добре. – я трагічно скривилася після його слів, теж мені лікар душ знайшовся. – Галина Іванівна до речі запрошує вас до нас на вечерю.
– Дякую. Та я щось втомилася і краще буде, коли повернуся додому і відпочину.
– А Галина Іванівна старалася, півдня простирчала на кухні, змусила мене накупувати купу продуктів. І чекає, що ви прийдете. – Спокійно сказав він і тепер я буду повною скотинякою, коли відмовлюся йти на вечерю.
– Гаразд, тільки не надовго. – видавила з себе, а він так зверхньо посміхнувся, що мимо волі мої щелепи міцніше зімкнулися.
– Тоді поїхали. Сьогодні все таки п’ятниця, робочий день, як годину вже закінчився. А відпочити зможете завтра. – піднявся він з-за столу. Мені нічого не залишалося, як піднятися і піти слідом. Він відкрив дверці своєї машини, і я поскрипуючи серцем і зубами сіла на переднє сидіння. Ярослав Павлович досить рвучко рушив з місця від чого я покосилася на нього і пристебнула ремінь безпеки. Але того знущання йому показалося замало і він включив музику, рок, старий добрий рок, Nirvana – Smells Like Teen Spirit. Щось в пісні було, я теж відчувала себе дурною і заразною. Може дійсно з вимкненим світлом все не так небезпечно? Інакше, як можна пояснити те, що я чомусь в машині Ярослава Павловича і їду до нього додому на вечерю? А з іншого боку, чого я чим заморочуюсь ? Ну, повечеряю, і що? Кінця ж світу не буде. Не звертай уваги, прямо для мене звучать слова. Тепер я ще й в словах пісні шукаю сенс свого життя. Незадоволено скривилася я.
– Про що задумалися?
– Про Курта Кобейна. – він округлив очі і покосився про мене.
– І що ви думаєте про Курта Кобейна?
– Що він прожив 27 років, записав 5 альбомів, вижив після декількох передозувань героїном і покінчив з життям одним вистрілом.
– Ви шанувальниця рок-музики?
– Я слухаю все, що мені здається їстівним, немає одного жанру, якому я вірна до гроба, іноді це класика, іноді народна музика, лаунж, якщо щось потрібно для фону, рок, щоб збадьоритися, люблю симфонічну музику, диско, фолк-рок, блюз, якщо йде дощ.
– Ого , як все складно.
– А що слухаєте ви?
– Мої смакові пристрасті значно коротші, переважно люблю рок. Той який старий і добрий. Той який новий і який пізнається в порівнянні.
– І як враження від нового? – задала я запитання.
– Двояко іноді здається, що вже не буде нічого класного.
– Життя не стоїть на місці, можливо музика міняється разом з нами.
– Ми старіємо це точно. – на моє здивування відказав він.
– Боїтесь старості?
– Ні, в ящик зіграємо всі, то неминуче. Просто іноді відчуваю, як життя немов пісок сиплеться крізь пальці. А я здається ще не встиг нічого важливого в ньому зробити. Просто постарів. – він був серйозний і це якось зачепило мене.
– А що важливого ви хотіли б зробити?
– Не знаю. Щось від чого б життя не здавалося таким пустим і нікчемним. – після його відповіді я розгубилася. Це якось так пересікалося з моїми думками, що стало не по собі.
– Проти ночі такі філософські думки явно не на користь. – сказала я геть не те, що відчувала в ту хвилину але моє сум’яття було таке відчутне, що потрібно було ще кілька хвилин, щоб я з ним справилася і знову на світ дивилася в ключі – все фіолетово. Самий безпечний настрой з яким можна було жити день у день, який не нищив тебе, не спопеляв, не вимотував, не змушував шукати причини для того, щоб проснутися. Я поринула в себе в свої почуття і навіть не помітила, що ми вже деякий час просто стоїмо у нього біля подвір’я. Коли це усвідомила то повернулася до Ярослава Павловича.
– Це якийсь план, чи ми просто посидимо в машині?
– Ні, ми йдемо вечеряти, – здалося, що він трішки розгублено відповів. Ярослав Павлович вийшов з машини, довелося вийти за ним і ми пішли в дім. Він дістав ключі і відкрив замка.
– А Галина Іванівна, тут не живе? – запізно задала я запитання, коли зрозуміла, що вечеряти ми з ним будемо разом.
– Ні, вона приходить прибирає, готує і йде до дому. А що зі мною на одинці страшно залишитися? Не хвилюйтеся ви не в моєму смаку. – пробурмотів він. Ну, нудно хлопцеві, ну захотілося з новенькою панянкою на селі повечеряти, все таки в селі, коли ти знаєш тут кожного до сьомого коліна, тяжко знайти свіже лице. Тут же склала я для себе пояснення незрозумілого бажання зі мною повечеряти. Але стіл дійсно був накритий. Де була ванна я запам’ятала ще з першого відвідування, тому зайшла помила руки, вмилася, щось здалася надто блідою і ніякою сама собі. Поглянула на себе в дзеркало, ну так радикально краще не стало. А як може стати краще коли тебе від самої себе верне? Ну, якого чорта я тут роблю? Навіщо це все? Вмилася ще раз. Витерла лице. Сердита саму на себе вийшла.
– Я вже подумав, що втратив вас. – єхидно відказав Ярослав Павлович розкладаючи їжу по тарілках.
– То не так просто зробити. – солодко посміхнулася я.
– Не знаю, що ми будемо їсти, але пахне смачно. – Зроби він жест запрошуючи мене до столу. Сіла. В моїй мисці було схоже рагу, м'ясо і салат, до того ж Ярослав Павлович від душі напакував цілу миску. Взяла виделку, підхопила кусочок м’яса. Прижмурила очі, дійсно смачно. Ярослав Павлович налив мені в бокал вина.
– Сухе, червоне вино. Ви ж не за кермом.
– Дякую. – я обережно взяла за ніжку бокал, принюхалася .
– Вино мені друг привіз з Іспанії. Щось там говорив, що воно має насичений смак і аромат. Я ні в чорта в цьому не розуміюсь. – так просто зізнався він.
– Я теж. Так, що не засмучуйтесь.
– Навіть не думав. Хоча пити можна. – зробивши ковток, прокоментував він, а я знову задивилася на його губи. Подумки дала за це собі копняка і зосередилася на їжі. Їли ми деякий час в тиші.
– Ви вмієте готувати? – раптом запитав він.
– Вмію, але не люблю. На це потрібен час, зусилля і бажання. У мене дуже рідко цих три компонента співпадають.
– А чому? – задав він наступне запитання.
– Бо я працюю. І на жаль не належу до касти супер-жінок, які і дома встигають все зробити і дітям з чоловіком час приділити і з роботою віртуозно справлятися.
– Це тому у вас не має чоловіка з дітьми? – продовжив він нагло до нестями лізти в моє життя і надалі.
– Цілком ймовірно.
– Я вже бачив таких самотніх зосереджених на роботі су.. – не закінчив він і поміняв на, – жіночок. – від того, як він повертався і продовжував мусолити тему мого особистого життя мені вже хотілося заплакати і закричати водночас.
– Усі зіграємо в ящик, як ви вже говорили і самотні і одружені.
– Ага, тільки все ж хотілося по собі щось залишити…
– Це ви клітини ДНК маєте на увазі? – в його очах майнуло здивування.
– Ви ж не можете бути такою цинічною?
– Чому ж? Кожен день від мене всі вимагають цілком чоловічих рішень, взяти відповідальність на себе, віджати, змусити прийняти мої умови, поставити рамки, заставити їх дотримуватися, змусити зі мною рахуватися, бачити чоловічу слабкість, зраду, нікчемність. То якось дивно потім чекати від мене захопливого відношення до ідеї шлюбу і продовження роду.
– Але ви ж самі то вибрали?
– Що саме? Роботу? Своє до неї відношення? – щось незрозуміле видав він, чи то кивнув чи то подавився. – Так а я не скаржусь. Просто констатую факт.
– Так, а в чому по вашому взагалі сенс життя?
– Ярослав Павлович в п’ятницю по вечорам вам завжди хочеться поговорити на вічні теми?
– Ні, зазвичай я не люблю розмов переливань з пустого в порожнє. Але мені просто цікаво.
– Може ви просто книжку почитаєте?
– Ви зараз мені цікавіші. – після його заявки, я зробила ковток вина, треба було це якось перетравити.
– Нічого страшного то швидко минає.
– Чому ви так в цьому впевнені? – спохмурнів він.
– Все в цьому світі минає. – вже зовсім перейшла на просторові роздуми, не бажаючи повертатися до розмов про мене, чи про нього.
– Вам настільки неприємно зі мною спілкуватися? – в тему він в’їхав і мені стало незручно, все таки я в нього вдома і їм його їжу, працюю в його компанії.
– Ні. Просто не хочу розмовляти ні про себе ні про вас.
– Ні, ну з вами все ясно, якась мутна історія в минулому від чого ви ненавидите усіх чоловіків теперішнього. А про мене чого ти не хочеш поговорити? – так щиро обурився він, що я посміхнулася.
– Ну, розумієте ви такий незвичний, – далі наполегливо крутилося в голові контужений на всю голову, заштовхала цю думку на задвірки, – харизматичний, – вдало підібрала інше слово, – один з власників холдингу і директор компанії в якій я зараз працюю, все на цьому давайте зупинимося більше про вас мені знати не потрібно.
– Так, а може я немовлят по ночам їм і душу дияволу продав?
– От тому і більше нічого знати не хочу. Кожен має право на своє власне життя, свій рай, своє пекло і свій куточок чогось сокровенного куди інші не лазять в своєму брудному взутті.
– І що вам геть не цікаво? – ні, він і правда виглядав здивованим.
– Чужі таємниці і скелети в шафі не роблять життя простішим і легшим.
– А що був такий досвід?
– А ви думаєте, що інформація по типу ваш близький друг сексуальний фетишист, вас якось збагатить?
– А що є і такі? – з посмішкою запитав він.
– Ярослав Павлович я втомилася. І хочу додому. – щось у мене дійсно вже не було сил на підтримку цієї дивної дивнісінької розмови.
– Чай, кава, какао з пирогом? – з милою посмішкою, як і не чув мене перелічив він набір запропонованого питва.
– Дякую. Нічого. – з безликою посмішкою чемно відповіла я.
– Тоді я спакую пиріг і проведу вас. – з просто з вбивчою приязністю, відказав він і вийшов на кухню. Я забрала свою тарілку і пішла слідом за ним.
– Дякую. – він був дуже чемний, а я все прийняла з-за столу і перенесла на кухню. Ярослав Павлович спакував пиріг і ми вийшли з дому.
На дворі була вже темна ніч. Ніч в селі це не та ж ніч в місті, з її оманливими ліхтарями, неоновими вивісками, блиском фар, світлом в квартирах. Тут темрява наче пологом падала зверху і все розчиняла в собі. Ніякої оманливої ілюзії світла, густа і чорна вона несла в собі спокій. Життя, яке тут починалося з першими промінчиками сонця, так же завмирало з ним, тільки де-не-де виднілося скудне світло в віконці хати. Чувся нестройний хор жаб, що то спадав по звучанню то перетворювався в какофонію звуків. Час від часу якась собака починала брехати, її гавкіт підхоплювали сусідські і ті кому було нудно. Після того, як я спотикнулася на ґрунтовій дорозі, мене за руку взяв Ярослав Павлович. Його долонь була широка з довгими пальцями, суха, тепла і моя долонь губилася в його руці. Я подумала, що за ручку мене останній раз водили в дитинстві, але руку не забрала. Від нього пахло чимось свіжим і ментоловим я час від часу принюхувалася і цей запах мені подобався.
– Що за дивна дорога?
– Це стежка. Ми зараз через Челенкову греблю перейдемо і будемо майже біля вашого дому.
– Ви мене, що берегами водите?
– Ну, це сама коротка і романтична дорога.
– Так, а ще на ній в’язи можна скрутити.
– Я вас тримаю. Ви зі мною в безпеці. – заспокоїв він мене. – А вдень тут теж досить мальовничо. Берега порослі старими розлогими вербами йдуть такою полосою. Тут до речі багато пташок живе.
– Жаб і іншої живності. Це я вже зрозуміла, що тут кругом щось живе.
– Скажіть класно? – з ентузіазмом в голосі запитав він. Я навіть повернулася, та звісно його виразу обличчя в цій темряві розгледіти не вдалося, так один силует.
– Те, що в кожному сантиметрі землі щось живе, росте, повзає, літає, стрибає? Я ще не можу адаптуватися до такого шквалу усього живого. Я й в селі до то толку ніколи раніше не була. Мої дідусі і бабусі усі корінні містяни. В дитинстві мене переважно на море вивозили, або в якийсь санаторій з дідусями та бабусями. Тому поки, що це для мене одкровення.
– Мені пощастило більше одна бабуся була з села і все дитинство я проводив в неї. З ватагою хлопчаків ми кисли цілими днями в ставку, обносили сусідські дерева з яблуками, валялися в копиці сіна. – в його голосі звучали трохи сумні нотки про солодкі спогади дитинства. Чорт, ну от навіщо він розповідає про своє життя? Де вже той мій дім? Я не хочу нічого знати. Хочу додому.
– Я вас чимось засмутив? – після досить тривалого мовчання з моєї сторони перепитав він.
– Ні. Все нормально.
– Ага, нормально, ви часом армреслінгом не займаєтесь?
– Що?
– Хватка у вас, як у професійного спортсмена.
– Ні. Не займаюсь. – і я зробила спробу вивільнити руку.
– Та не смикайтеся. Ми вже й так прийшли. Зараз відпущу. – і дійсно, як тільки ми піднялися нагору я побачила хату в якій я жила. Ярослав Павлович довів до самих дверей і тільки тоді відпустив мою руку.
– Заходьте. Хочу переконатися, що у вас все вийшло. – сперечатися я не стала, дістала ключ і потицявши ним, попала в замкову щілину. – Ви б лампочку вкрутили б чи що? – показав він поглядом на плафон біля веранди.
– Я про це не подумала.
– Ладно, завтра занесу лампочку.
– Не треба. Я сама справлюсь. – тут же відмовилася я від такої пропозиції.
– Ні, то питання безпеки. А то ви спочатку б’єте, а потім запитуєте. – нагадав він свій попередній візит.
– Дякую, що не втомлюєтесь мені про то нагадувати.
– Завжди будь-ласка. – в тон мені відказав він.
– Добраніч. – побажала я, щиро прагнучи вже залишитися на самоті.
– Добраніч. – він відказав уже в закриті двері.
–І що це за фігня була? – пробурмотіла я тихо до себе на кухні, увімкнувши чайник і поставила в каструлю воду. Мене ще чекала пародія на водні процедури. В тазику мити організм мене наполегливо дратувало, та вибір був ще у вигляді сумнівного душу на дворі, може пізніше коли холод буде не такий холодний я його освою, одного разу поки що вистачило. Поки чекала воду, зробила собі каву. І так я знаю, що каву на ніч не п’ють, але чомусь її хотілося, заснути напевне я знову не зможу, але завтра будуть вихідні і то можна буде якось пережити. Тиша в хаті давила, а мій ноутбук залишився на роботі, про що я вже встигла пожаліти, дістала телефон і у ньому ввімкнула музику. Звук був такий собі, але хоч не тиша. Короткі водні процедури і я загорнулася в плед і допиваю чашку кави. Думки під шаром вина ліниво ворочалися їх навіть не збадьорила чашка кави. Тому прийняла рішення йти спати. Ліжко прогнулося , хто ж тільки придумав ці ліжка з металевою сіткою? Я кілька хвилин погойдалася, це було не знаю в дитинстві певне це було б весело, а зараз, якось дивно доросла тітка розгойдується на ліжку. Загорнулася в ковдру, от цікаво чому як тільки я опиняюсь в ліжку так сну немає навіть близько? Думки, повільно, як мухи по сметані просувалися в голові. Та заснути не давали. Вони наполегливо поверталися до того, що були, до зустрічі, до нашої останньої вечері з Ярославом Павловичем. І не відпускали. Кружляли. Наполягали. Просилися на життя. Закрила очі, спробувала заснути. Хаос почуттів переплетений з відчаю, втоми, не бажанню далі продовжувати так як є, не давав заснути. Я хотіла просто жити далі, як усі люди. Просто працювати і повертатися додому де в мене була б сім’я, яка мене чекала б. Все, це поки що було порогом моїх мрій. Заснула десь під ранок, проснулася від настирного квакання. Підхопилася з ліжка. Пару хвилин усвідомлювала де я і хто я? Усвідомила. Тихесенько підхопилася з ліжка і підкралася на квакання. Посеред кухні сиділа страшна, як гравюра з містичними створіннями горгулями, жаба. Кілька хвилин переборювала відразу. Переборола. Взяла совок і спробувала на нього впіймати жабу. Наївна. Жаба зробила ноги, я залишилась з носом і совком в руках. Зла. Готова на вбивство. Кинула совок. Заварила каву. О, цей життєдайний запах…цей смак, що бадьорить…цей нектар для стражденних. Випила. Дякую, Боже. Тепер я почуваюсь живою. Зробила ще одну чашку і з нею виповзла на вулицю. Там так було сонячно, яскраво і так багатообіцяюче тепло, що не втрималася і сіла на невеличку гойдалку і так неспішно з чашкою в руках я розгойдувалася і пила каву, роздумуючи чим я сьогодні займуся. Виходило, що нічим. Спортзалу в який я звикла ходити тут не було, шопінгом тут не було де зайнятися, роботою не було як зайнятися, бо були вихідні і мої зусилля були світу байдужі. Ситуація була патова. До такої я не звикла. Ще трішки погойдалася. Зібралася з мужністю. Дістала свій спортивний костюм і улюблені кросівки. Перевдягнулася. Неспішним шагом пройшлася до ставка, до якого старезними соснами спускався ліс. Пахло землею, сосною, ставком. Вдихнула на повні груди, видихнула. Швидким кроком пройшлася, визначаючи найбільш зручні місця для бігу. Жодної людини ще не побачила. То мене надихало. Правда трішки лякала ймовірність в лісі заблукати. Знаючи себе ймовірність була навіть дуже жирна. І ще довкола були звуки, співали пташки, шелестіли крони дерев, набігали хвильки в ставку. Дістала навушники, заткнула у вуха. О, так, барабани, рок, все таке рідненьке. Побігла. Відчуваючи, як по жилам прискорюється біг крові, в боку закололо . М-да це тобі не в спортзалі на біговій доріжці. Видихнулася. Невдало зачепилася за корінь сосни і з усього маху, розтягнулася на землі. Тихо заскиглила від болю,сльози виступили з очей. Сіла. З сумом глянула на розбите коліно і розірвану штанини, а потім почала сміятися. Це все було так безглуздо…так нереально і так повсякденно водночас. Що емоції, яких я так чесно запихала на задвірки відчуттів нахлинули всі і відразу. Я сиділа на землі , сміялася і давилася слізьми водночас. Попустило. Життя вже перестало здаватися таким лайном, хоча коліно боліло. Назад додому я потихенько подибала. Добрела до дому, тихо пораділа, що мене ніхто не бачив. Поставила воду нагрітися, все ж не готова була митися в холодній воді. Зробила каву. Від стуку у вікно я підстрибнула, а серце ухнуло вниз. Вернула його на місце і пішла дивитися, кого лихий приніс.
– А що це з тобою сталося? – в дверях стояла моя сусідка баба Валя. – Була в сусідки квасолю міняла, а її чоловік і каже, щось дибає наша Емілія під гору. Кілька хвилин я просто відкривала і закривала рот, намагаючись зрозуміти, по що мені це все. Де ж я так нагрішила, що мені дісталося це райське місце?
– Впала. Розбила коліно. – лаконічно видихнула я.
– Ай,яй, яй…– причитань і порад, що треба зробити вистачило хвилин на десять. Слова в цю виставу одного актора не було, навіть як вставити. А люди все ж таки добрі. Он прийшли поспівчували.
– В мене там воду треба вимкнути і я піду коліно як ви сказали зеленкою помащу. – заглядаючи їй в очі з обіцянкою зроблю все, що скажете, тільки відпустіть мене.
– Біжи. Але якщо щось треба, не соромся. Заходь. Ми ж сусіди.
– Так. Дякую. – неслухняними губами видавила з себе посмішку.
Через годину до мене постукав у вікно Трохим. Я запитливо дивилася на нього за яким бісом його принесло.
– А ногу ти я бачу не ламала? – оглядаючи мене запитав він.
– Га? – видихнула я.
– Та, просто сказали, що ти видно ногу зламала.
– Хто сказав? – продовжувала бити я межі дурниць.
– Ну, то добре. А чого шкандибаєш?
– Впала.
– А , то буває. Я ще лампочку приніс. Перед верандою тобі її вкрутити?
– Ага. – він сам взяв страшного стільця, заліз на нього і вкрутив лампочку. Поклацав вимикачем, лампочка засвітилася.
– Дякую. – подякувала я. Я вже майже не дивуюсь.
– Якщо щось треба звертайся. Чим зможемо, допоможемо. – з посмішкою щедро запропонував він. Кивнула головою, попрощалася.
Повернулася до книжки «Як працює Google» загорнулася в плед, дістала затаєну плитку шоколадки. Сиджу з ногами на ліжку, по замовчуванні пам’ятаю, що на підлозі у мене ще десь шастає бридка жаба. Їм шоколад. На стук у вікно реагую уже значно спокійніше.
– Привіт! – на порозі стояв Ярослав Павлович і розглядав мої ноги. – А казали ви звихнунули ногу.
– І вам доброго дня! Чутки дещо перебільшені. Всього лише невдало впала і розбила коліно.
– Вам треба звернути увагу на свій вестибулярний апарат. – прозвучало з нотками зверхності. – Я можу зайти? Я з гостинцями. – відійшла в сторону і пропустила його.
– Як тільки закінчу проект цим і займуся. – байдуже відповіла я, дибаючи за ним. Він спинився і так виразно на мене поглянув.
– Підніміть штанину.
– Ви вирішили у ролеві ігри пограти? – без ентузіазму уточнила я.
– Ні, – на його лиці промайнув думки, щодо моїх розумових здібностей, – просто хочу подивитися, що з ногою.
– Так я уточнюю, ви що лікар?
– Емілія до найближчої лікарні тут 30 км. Так, що у вас з ногою?
– Все гаразд, просто збите коліно.
– Не вбивайте мої останні нервові клітини. – відчутно прошипів він. – А то ще подумаю, що ви до мене маєте інтерес.
– Сумніваюсь, що можна сплутати принца на білому коні з вершником апокаліпсису. – хмикнула я і пішла ставити чайник.
– А фантазія у вас така ж як почуття гумору, погана. – зробив він наголос на останньому слові.
– От її не чіпайте, то мій робочий інструмент. Іноді, щоб отримати бажане такі ходи потрібно вигадати, що ніякій реальності то не снилося. У мене тільки кава є. Будете? Чай закінчився.
– О, вам, що чаю принести?
– Я його просто не люблю.
– А ви про гостей подумайте.
– Поки ви до мене не зачастили їх і в помині не було.
– У вас взагалі совість є? – звів він до купи брови.
– Звичайно в квартирі на поличці лежить разом з вірою в людяність.
– Ваш сарказм почутий, але не зрозумілий.
– То кава чи вода з криниці? – люб’язно уточнила я.
– Каву. Галина Іванівна пирогів своїх передала, з капустою, грибами, м’ясом і чимось там солодким.
– Передайте мою подяку.
– Починаю думати, що вона не така вже й не права з нидінням, що ви з голоду помрете.
– Не перебільшуйте. – тяжко зітхнула я, поставила дві чашки з кавою, дістала пиріжки, вони дійсно пахнули смачно. Рот наповнився слиною, вхопила один, надкусила, ум, з капустою, з насолодою зажувала.
Те, що будівельники це особливі люди я знала завжди. От від тих пір, як я мала нещастя зробити перший ремонт. Люди робили, старалися, а результат вікно перекошене, підлога нерівна. Під час моєї роботи з цими людьми я стикалася частіша, тому історія, про те, як вийняли вікно, впала стіна навіть не дивували. На майданчику мене не було два дні, довелося їздити дивитися на обладнання. Тепер же ж я стояла і дивилася на рівнесенько залиту бетонну підлогу і ніяк не могла в своїй голові скласти, по проекту тут мав бути приямок, а я його тут не бачила, а проект то я вже пам’ятала на пам’ять, з закритими очима уже могла б його відтворити на папері. Тому я з печаллю в серці розглядала цю гладесеньку поверхню, не розуміючи, як тепер будівельники будуть приямок робити. Моя уява зробила кульбіт і розпласталася об жорстоку реальність, зайшлася в істериці і почала битися головою об стінку від побаченого прояву важкого ідіотизму. На важко дихаючого виконроба, який витирав піт з чола і дивився на мене, як на інквізитора, що прийшов на шабаш відьом, я як мені здавалося дивилася спокійно, хоча моє праве око трохи нервово сіпалося. Нерви все таки ні до чорта.
– Юрій Степанович, от поясніть мені, ось на цьому місці, – і я тикнула в те саме місце пальчиком, так для наглядності, – по проекту має бути приямок, а де він?
–А?!..– Юрій Степанович задумався, потягнувся до проекту і кілька хвилин його так вдумливо розглядав. І після того, як у нього засмикалося око, я навіть запідозрила, що він таки розуміє, оті креслення. – Сергій? – зично заволав він. Кремезний чоловік відірвався від розкручування дрелі і пішов на зов. Вальяжною ходою підійшов і вилупився на Юрія Степановича. Той в свою чергу почав тикати на проект і виясняти, а де приямок?
– Так…це..якось….то …а ми його того…– від незрозумілого бурмотіння даного Сергія, я трагічно закотила очі, розуміючи, що ми тут знову щось перероблятимемо і коли це свято життя закінчиться, навіть ангелам невідомо. Я відчутно заскрипіла зубами, виконроба перекосило. Серед його наступний палкою промови я звісно зустрічала знайомі слова, але не всі.
– Так……..рогате, щоб тебе чорти в пеклі смажили…..безруке…………….дурбило………йолоп дебілкуватий ……………….не знаю як……..кропиву тобі під хвіст…………та це лайно…….однорукі ……чумички недороблені…коновали обкурені…..биндюжники контужені ……оце щоб було перероблено…..жевжики безголові……..
Далі я вже вирішила пощадити свою зміцнілу, загартовану психіку усіма негараздами від таких одкровень виконроба. З майданчика я повільно задкувала, поки не натикнулася спиною на щось живе, підскочила від несподіванки.
– Що тут відбувається? – з інтересом на кучу малу подивився Ярослав Павлович.
– Виробнича нарада. – бадьоро відчиталася я.
– З приводу? – округлив він очі.
– Невірно прийнятого рішення не заглядати в проект, а зробити так,щоб було рівно.
– А. Тоді не будемо заважати такому натхненному поясненню. Кави не бажаєте?
– Дякую. З задоволенням.
– Тоді пішли, я знаю де її тут взяти. – пошепки сказав він.
– Що за таємничість? – прошепотіла я.
– Так, точку ж відкриють, а хто ж працювати буде.
– Тоді зрозуміло. – і хоча в моєму плані такої каво-паузи не було, та і приямок в плані був. Тому на каву я зголосилася легко. Правда далеко ми не відійшли, коли я побачила, як дві жінки, одна пожила, інша молодша, але певно донька старшої жінки, бо вони були схожі між собою тягнули невисокого худого чоловіка, який без ентузіазму впирався тому дійству. Від побаченого я завмерла на місці, тільки відкрила і закрила рот в німому запитання. На Ярослава Павловича побачене зовсім здається не справило враження, але він оглянувся на мене, коли я спинилася, перевів погляд на вражаючу трійцю.
– Знову Йорика вішати потягли, – хмикнувши прокоментував він. Моя щелепа з клацанням впала донизу.
– Що?
– Та не хвилюйтесь , то в них часто таке.
– Що? – не змогла я видавити з себе щось більш змістовніше.
– Ну, то його дружина та теща. А він ще той затійник, так що все село знає, що час від часу жінки його тягають в лісосмугу вішати. Але ж до сих пір то не повішали. – з даною філософською думкою, розвів він руки. Я похлопала очима.
– Як це вішати? Ви жартуєте?
– Та, ні. – якось розгублено відповів він.
– Але це ж жива людина?! Як можна таке робити?
– Та не хвилюйтесь так. Все буде добре.
– А якщо не буде? То що? Всі отак будуть стояти і дивитися?
– Ну, Йорик себе в обіду сильно не дає. На днях он відмочив був, мама-теща пильно стежить за своєю красою, тому щовечора наносить крем на лице, так Йорик в банок з кремом надавив крему для взуття. Мама-теща щедро намастила на ніч лице, а вранці було шоу. Репет стояв на півсела і Йорика жінки потягнули на березу вішати. Той вже звик, так собі волочитися.
– Я трохи в шоці. А вони взагалі там усі нормальні? Чи може все таки людям потрібна медична допомога?
– Емілія. Ви якось надто сильно це все берете до серця. Простіше треба бути. Так вони живуть. Йорик до речі в мене на роботі працює і повірте мені він нормальний, та й зарплатню таку має, що вони явно не бідують.
– То якось дивно, що серед білого дня, людину вішати тягнуть.
– Ну, ніхто ж його поки не повішав.
– Все, аргумент убивчий. Я зрозуміла з своїм уставом в чужий монастир не ходять. От дивишся село, як село, а копнеш, так Твін Пікс відпочиває.
– Ну не перебільшуйте. – видавив він з посмішкою. – Як у вас справи?
– Практично, як у ломової коняки, поцокаю копитами он після обіду до адміністрації. – Ярослав Павлович щось булькнув довелося оглянутися на нього, а він закашлявся. Бідолаха, схоже від сміху подавився.
