Текст книги "20 000 років під кригою"
Автор книги: Мор Йокаи
сообщить о нарушении
Текущая страница: 8 (всего у книги 9 страниц)
«Тегетгоф»
Простір, через який мене мчав мій вірний скакун, теж дуже змінився. Льодові поля набрякли, і нашу путь перетяла широка смуга води. Ми мусили переплисти її, а далі знову довелося дряпатися по крижаних заторах, яких раніше не було тут. Раптом я побачив перед собою корабель.
«Тегетгоф» стояв перед нами на відстані двох пострілів з гвинтівки. Здається, що він спочивав на тих самих крижинах, на яких ми його й залишили.
Але який гамір, яке життя вирувало на кораблі! І в найщасливіші свої часи не чув «Тегетгоф» такого гомону. Тисячі альбатросів, зимородків, пінгвінів укрили його палубу, розсілися довгими рядами на реях щогл, ганяли по бортах, виглядали з ілюмінаторів, коливалися на корабельних канатах. Ці створіння заволоділи всім кораблем.
Та як потрапив «Тегетгоф» на сушу?
А він і не потрапляв! Суша сама підповзла під корабель.
Вибух вулкана й великої підземної нафтової маси високо підкинув частину суші, що пливла на кризі. Суша змістилася на кілька миль, підпливла під затори льодового поля, на яких стояв «Тегетгоф», і підняла їх. Водночас суша відірвалася й від льодового континенту, а морська течія й вітри понесли її далі на північ.
Льодовий затор, на якому колись застряв «Тегетгоф», набагато зменшився. Виходить, лід тане. В заторі видніються глибокі ями, що їх вимила вода. Вода, яка витікає з-під крижаних заторів, між крижинами й скелями суші утворила ціле озеро, вірніше – затоку.
От на цьому озері й кишіло різне водяне птаство.
Коли я знову потрапив на палубу «Тегетгофа», то, припавши до неї, цілував її, немов знайшов свій рідний край. Я обіймав щогли, труби, немов рідних братів.
Крім птахів, на нашому кораблі не було жодної живої істоти. Ведмедів або прогнав, або знищив вибух газів. Тільки птахи залишилися й розквартирувалися на кораблі. Птахи півночі такі добрі й сумирні, що їх можна ловити руками. Вони знайшли захисток на цій великій споруді й гніздилися між вітрилами. В чохлах я знайшов гусячі яйця і набрав їх повні кошики.
Моїй Нагамі, певно, тут дуже сподобається. Для неї я приготував каюту капітана.
Оглянувши корабель, я відшукав теплий одяг. Він дуже потрібен тим, кого я залишив у катакомбах. Для Нагами я подбав і про інше вбрання. Правда, на «Тегетгофі» жіночих костюмів не було, але навіщо тепер потрібні на кораблі всіляких кольорів прапори? Моряки возять за собою прапори різних країн, щоб при зустрічі вітати іноземні кораблі. Тепер ці прапори знадобляться моїй дружині. З спільного прапора австро-угорської монархії я пошию гарну спідницю – такої і в паризьких ательє не придумають. Туніку зроблю з іспанського прапора – на цьому прапорі п'ятнадцять кольорів, малий орел і великий орел, гриф, леви, що лежать, і стоять, смуги, стяжки, квадратики, лілії, кулі та зорі – кращого взірця для плаття не може бажати і найвибагливіша жінка; з британського прапора вийде чудова кацавейка, а датський прапор – готовий башлик. Заприсягаюсь, що коштовнішого вбрання ніхто в світі ще не мав. Ой, як зрадіє всьому цьому моя маленька жіночка!
Не встиг я знову вирушити в дорогу, щоб привести сюди свою дружину, як на кораблі хтось почав промовляти до мене.
А хто ж би тут міг розмовляти?
Сам «Тегетгоф»! Корабель. Та його мова дуже дивна!
Гучний тріск уздовж корабельних балок, дзвін між залізними обручами, скрегіт по залізу корабельного дна, плачі й рипіння в шпунтах. Такою мовою говорив до мене корабель.
А що ж я зрозумів з його мови? Те, що цей корабель, і всіх, хто оселився на ньому, чекає лиха доля. Крижані затори, що підняли корабель, підмило знизу водою. Доля «Тегетгофа» така: крижаний затор розсиплеться, корабель звалиться в безодню, і його привалять навколишні льодові скелі.
Цьому негайно треба якось запобігти!
Я склав план.
Корма «Тегетгофа» піднялася тепер високо, а ніс вклинився в талу кригу.
Коли б я міг відокремити той крижаний затор, до якого корабель вклинився носом, то «Тегетгоф» своєю вагою сповз би з танучої льодяної гори. Можливо, він застряв би між крижинами в глибині, й тоді льодові скелі посунулися б за ним і, певно, поховали б його навіки. Та може трапитися й таке, що корабель прокладе собі шлях до тієї льодової башти, що утворює побережжя згаданої мною затоки. Тут на корабель ще чекає одне найнебезпечніше випробування. «Тегетгоф» має сковзнути по високій, десятиметровій льодовій стіні. Можливо, він розіб'ється, та коли сповзе непошкодженим, у вільній затоці не загрожує йому вже жодна небезпека.
Я вирішив, що варто піти на такий риск.
Пристосування я мав. На кораблі були торпеди. Я знав, як ними користуватися – порозкладав їх у щілини між крижинами, а потім електричною іскрою в одну мить привів їх у дію.
У першу хвилину після вибуху «Тегетгоф» страшенно труснуло, а шум і рипіння змішалися з тріском крижин. Корабель поповз униз. А коли він уже рушив, зупинити його неможливо. Гострий кіль «Тегетгофа» зі скреготом прорізав собі шлях між крижинами, й з наростаючою швидкістю важкий корабель мчав з вершка затору на крижане побережжя затоки. Відпала потреба вдаватися до нової торпеди, щоб подолати цю останню перепону.
Під час цього польоту перелякана Бебі кудись заховалася. Але я в ці критичні хвилини мусив твердо стояти на ногах. Я кинувся до штурвального колеса й прив'язав себе до лави. Якщо корабель не розіб'ється, а стрибне з льодової стіни до затоки носом уперед, то він, певно, зануриться аж до дна. Це ще не велика біда. Амбразури, ілюмінатори й люки зачинені, отже, ми не потонемо. Якщо й затече трохи води, то викачаємо її корабельними насосами. Але може трапитись і таке, що після розгону «Тегетгоф» попливе в такому напрямі, який відведе його далеко і від затоки і від суші. Щастя, що я залишився на кораблі. Бо коли б він утік від мене, то я не зміг би дістатися до нього у відкрите море. А якщо я переживу цю катастрофу, якщо не потрощу собі кісток, не потону у воді, то маю пильнувати! Як тільки «Тегетгоф» почне вільно плисти в затоці, я мушу відразу ж узятися за штурвальне колесо, щоб скерувати корабель на захід.
Раптом страшенної сили поштовх струсонув корабель, і цілі льодові вежі впали на «Тегетгоф» з обох боків. Миттю на палубі завирували хвилі. Я бачив, як по обидва боки здіймалися величезні прозорі зеленаві гори води, що зливалися наді мною в суцільне склепіння. «Тегетгоф» занурився у воду.
Що наказує перший інстинкт людині, яка пішла під воду? Визволити руки й ноги і плисти! Але ж мої ноги прив'язані до корабля, і я не можу плисти, та ще й мушу під водою керувати кораблем.
Я не випускав з рук штурвального колеса і лічив секунди. Налічив близько ста двадцяти секунд. Довше у воді не витримає і найкращий плавець. Я почав задихатися. Настав час визволити ноги й рятуватися. Та я не тікатиму! Краще загину, а «Тегетгофа» не залишу. Наша доля спільна. Виживемо чи загинемо, але бути нам разом!
Уже втрачаючи свідомість, я відчув, що водяна стеля надо мною почала яснішати, а через дві хвилини я побачив небо, але вже не синє, а червоне. «Тегетгоф» швидко плив у тумані на схід. Треба було його повернути назад. Дороговказом мені була заграва, що пробивалася крізь туман. Треба якнайкраще використати час, поки корабель від великого поштовху плив сам. Кожної хвилини його швидкість уповільнювалася, а коли «Тегетгоф» доплив до берегів нової затоки, то занурився носом у намул. Я для перестороги спустив ще й малий якір, щоб захистити корабель від всіляких несподіванок. Якщо ця суша справді стала плавучою, то вона понесе з собою й корабель. А коли гаряче вугілля й нафта розтоплять крижини під нею і суша почне тонути, ми на «Тегетгофі» врятуємося.
Корабель не зазнав великих пошкоджені» лише на носі подекуди стерлася оздоба.
Я покликав Бебі, яка й досі не залишала своєї схованки. Вона дуже тішилася з того, що «Тегетгоф» визволився, і з радості навіть викупалася в крижаній воді нової затоки.
Земля, що народжується знову
Тепер передусім треба було доставити теплий одяг моїм людям у катакомбах.
Оскільки палуба корабля стояла врівень з берегом, то я перекинув місток, і переправив через нього сани, які, звичайно, мала тягти до катакомб Бебі. Катакомби тепер були недалеко, бо корабель приплив до протилежного берега затоки. Отже, в дорозі нам не зустрічатимуться озера, через які було б нелегко переправитися з саньми.
Ламека й Нагаму я знайшов на тому ж місці, де й залишив.
Я прибув вчасно, бо встиг перешкодити старому заподіяти нам усім страшне лихо. Ламек хотів принести своєму богові жертву й запалити пшеничне зерно в келеху. Багато зусиль доклав я, поки відмовив його від цього вчинку, пояснивши, що дим з цієї катакомби все одно не зможе вийти, а жертва приймається тільки тоді, коли дим від неї піднімається прямо в небо.
Ламек заспокоївся і зовсім забув про жертву, коли Я подарував йому теплу ведмежу шубу. Старий зрадів шубі й нізащо не хотів зняти її з себе.
Ще більше зраділа Нагама, коли побачила чудові прапори. Жінки – справжні митці в такій справі. У моєї Нагами був добрий смак. З-поміж тканин вона вибрала собі простий, зоряний американський прапор. Вбрання з нього було їй до лиця. А коли я накинув на її плечі шубу з голубої лисиці, то вона стала схожа на богиню з картин Ван-Дейка чи Рубенса.
Одягнувши Ламека й Нагаму, я вивів їх з печер.
Я гадав, що вони здивуються, побачивши землю й небо, та їх здивування чомусь не було помітно.
Мабуть, у ті страхітливі дні, коли вони шукали захистку в печері, небо було таким самим, як зараз.
Над обрієм клубочаться густі хмари, а землю застеляє важкий туман.
Небо й туман червоніють від спалаху вогнів на вершинах гір, в сяйві яких і тінь набирає рожевого кольору.
Але здивувався Ламек, коли добралися ми до «Тегетгофа». Тремтячи, сперся він на моє плече, коли я ввів його на палубу, де тепер метушилося всіляке птаство північного краю.
Ламек, мабуть, думав, що цю чудову споруду птахи принесли сюди з неба.
Для чого ці товсті мідні труби й великі залізні циліндри? Для чого цей великий будинок на воді? Хто збудував оцю печеру та цю велику «катакомбу» з дере ва? А чий винахід оця рівна, блискуча плита, що подвоює людину? Що це за плита, коли, наближаючись до неї, кожен бачить, що йде сам собі назустріч? Його запитанням не було кінця.
Тепер старий справді вважав мене чарівником, що живе в отакому літаючому замку.
Залишив я Ламека з Нагамою на кораблі, а сам з Бебі повернувся в печеру, щоб привезти сюди все наше майно. Адже ми збиралися жити на «Тегетгофі». Один «Нептунів келех» я взяв з собою для музею, а хлібне зерно зсипав у лантухи.
На кораблі ми мали жорна, якими легко можна було змолоти зерно. Отже, харчів у нас вистачить для цілого покоління. Птаство, що оселилося на нашому кораблі, забезпечить нас поживою. Парусинові чохли – повні свіжих яєць, а самі птахи такі сумирні, що зовсім не важко зловити якого завгодно.
Я трохи посварився із моїм старим.
Суперечка між нами виникла в питанні принесення жертви.
Він, як правовірний, твердив, що жертву обов'язково треба приносити хлібним зерном, а я тримався думки, що жертву треба приносити живими істотами, ну, скажімо, птахами. Старий це вважав відступництвом.
Та правда була на моєму боці. Бо за птахом не треба було лазити далеко – на щоглі можна вибрати і найтучнішу дику гуску, а каюти матросів були набиті пінгвінами. Як бачите, було з чого жертвувати, тоді як хлібне зерно необхідно було витрачати ощадливо, бо з неба воно не впаде, а ця північна земля хліба не вродить.
Та старий не відступався, і я, щоб не хвилювати Нагаму, пішов на поступки, замисливши щось таке, що назавжди відбило в старого охоту приносити жертви зерном. Ламек для першого жертвування брав зерно тієї єгипетської рослини, зернята якої дуже схожі на зернята маку. Але вони водночас схожі на зерна стрільного пороху.
Як я вже казав, жертва приймається лише тоді, коли дим від неї підійметься прямо в небо.
Зрозуміло, що в цьому вогкому, похмурому повітрі Ламекова жертва не могла бути прийнятою. Дим від зернят «маку», як тільки піднявся над вогнем, відразу ж розстелився по палубі. Старий впав у відчай.
– Чекай, батьку! – мовив я. – Тепер спробуємо моїм маком.
І я кинув на вогонь жменьку пороху. Дим після вибуху потягся прямо вгору.
Тільки після цього остаточно здобув я прихильність старого. Старий визнав, що я – правовірний, жертву якого небо приймає радо.
Від цього часу Ламек щодня приносив у жертву той «мак», дим якого летить прямо в небо. Я не знаю, чи не краще було б, коли б у цілому світі, де тільки є і виробляється порох, вживали його тільки для такої мети, як Ламек?
Після того як ми влаштувалися на кораблі, я мусив зорієнтуватися. Що ж, власне, сталося з цією землею?
Для обсерваторії я вибрав вершину в південно-західній частині гори Ціхі, куди перевіз знайдені на кораблі прилади – діоптру, підзорну трубу, секстанти, астролябію – і розклав їх просто неба.
Перший погляд з висоти переконав мене, що наша суша є дійсно великий плавучий острів, що вона відірвана від великого континенту й за формою схожа на острів Ісландію.
В північній її частині височить діючий вулкан, а сам острів гостро, немов шпора, врізається в льодове море. Заграви на заході й сході, що освітлюють зигзагоподібні обриси острова, певно, походять від великої маси нафти, яка ще довго горітиме на поверхні моря.
Та чому увесь острів не оточений горючою нафтою?
Причина полягає, видно, в тому, що південна відкрита частина острова найширша; з цього боку південні вітри й морська течія штовхають острів на північ.
З обох боків острова здіймається пара, що укриває острів склепінням густих хмар, освітлених горючою нафтою та палаючим вулканом. Це сяйво подібне до заходу сонця перед бурею, і при світлі його чітко окреслюються з обох боків плавучі льодові гори, між якими проходить наш корабель, прямуючи весь час на північ. І я везу з собою маленький континент з особливими кліматичними й геологічними умовами.
Замість сонячного світла над нами червоніє небесне шатро. Хмари, що безупинно здіймаються, не допускають сюди холоду Північного полюса, а тліючий під шаром землі кам'яновугільний пласт створює тут тропічне тепло. Це тепло, однак, не може проходити вглиб крізь піскові та глиняні шари, що лежать під кам'яним вугіллям, тому й не може розтопити крижаного грунту острова. Тепло поширюється тільки вгору, і тому на поверхні вже немає льоду. Долини залиті величезними озерами. Скоро розпечена земля осушить ці озера, в баговиннях і мочарах обов'язково з'явиться й розвинеться нове тваринне й рослинне життя. Адже земля не мертва – вона повна зародків рослинного й тваринного світу. Від вологи й тепла все знову оживе й розквітне. Наш острівець – наче та велетенська оранжерея. Тут немає пір року, немає вітру, бо земля, що колишеться на воді, пливе разом з вітром, і чим ближче ми просуватимемось до Північного полюса з його більш-менш однаковим тиском повітря, тим буде тихше. При такій волозі й температурі новонароджена рослинність застелить спершу самі мочари, потім їх береги, з днищ озер повилазять дивні рослини. Замість бур'янів береги ровів укриються ананасом, а на схилах гір ростимуть пальми. Коли з'явиться рослинність, відродиться й тваринний світ. А що це за тварини будуть? Подібні до загиблих? Або, може, розвинуться нові породи, не схожі ні на колишні, ні на сучасні? А може, з'явиться й людина? Яка? З прадавніх загиблих родів? Ацтек, казковий велетень чи якась химера? А може, цілком нова людина? Може, то будуть карлики з дитячих казок?
Виникнення нового світу
Що творча діяльність землі не пошириться на весь острів, я міг передбачати собі заздалегідь. Вона пошириться тільки в тій частині, яка лежить поблизу нашого вулкана, або й безпосередньо над горючим шаром вугілля.
До цих місць я ще й тепер не міг наблизитись. Низини були недоступними. З гір уже зник і лід, і сніг, а в долинах лежав такий намул, що через нього ні пройти, ні проїхати.
В грязюці, певно, були залишки загиблої ще в прадавні часи рослинності, яка досі лежала під кригою.
Спробував я йти на ходулях з двох дощок, прив'язаних до ніг, та то була не хода, а мука. Треба чекати кращих часів.
А поки що в мене було інше, більш приємне заняття.
Я вчив Нагаму своєї мови, а з старим вивчав їхню. Коли ми могли вже зрозуміти один одного, я розповів їм, що існує невідомий для них світ, розповів, що там робиться. Запевняв я їх, що колись і нам пощастить жити в тому світі. Старий був мудрою людиною, бо не тільки уважно слухав мою розповідь, а навіть пообіцяв мені, що коли повернемося в Угорщину, прочитає в Угорській Академії наук лекції з історії правіку. Коли старий трохи відсвіжився амбровим спиртом, до нього повернулася надзвичайна пам'ять. Розповів він, що ця земля тут називалася «Над» і назвав усі рослини, які вкривали в ті прадавні часи гори й долини цього краю.
На полях росла «шітта» – яра пшениця та «буссемет» – двозерна пшениця. Росла також двох видів цибуля – «ацалія» та «шассір», квасоля «фол». На рослині «гефен», що оповивала гілля дерев, родили солодкі грона, сік яких п'янив голову, а на чорноземі озерного дна тяглося огудиння гарбузів; смокву й мигдаль родили дерева «шікмім» і «шакед». Запашними квітами красувались рослини «кімош» та «шабацелет» – по-нашому, нарцис і лілея. З стебла «дохана» вичавлювали солодкий мед (можливо, це була цукрова тростина). На схилах росли вічнозелені кипариси.
Старий Ламек не пам'ятав окремих долин, та все ж пригадав і показав мені стежку через гірські хребти, якою можна було дістатися до підніжжя вулкана.
Вирішив я по тій стежці наблизитися до кратера вулкана. Попрощався з своїми близькими, зібрав у клунок необхідне знаряддя й харчі, взяв з собою Бебі й вирушив шляхом, що показав старий.
Дорога була хоч і важка, та все ж цілком прохідна. Вона вела через скелі та прірви, і я щогодини відпочивав.
Після восьмигодинних мандрів з поміччю Бебі я наблизився до вулкана.
Вулкан був останнім відрогом гірського хребта, а перед ним, наче котел, лежала долина, дно якої було залите озером. Це не смарагдове дзеркало, не весела водяна гладінь, в якій відбивається синє небо, – озеро від сяйва на небі червоне, наче кров.
Коли я почав спускатися до озера, то відчув, як поступово температура повітря підвищується – ця долина та озеро підігрівалися знизу.
Грязюка, яку я місив, зійшовши в долину, була теплою.
Долина ще не пробудилася, ще спала. В ній не було ні тварин, ні рослин. Нелегко було й мені зносити цю спеку, не те що Бебі, яка тим більше не звикла до неї. Бебі мерщій побігла викупатися в озері. Та ледь плигнула у воду, як хутко й вискочила звідти. Озеро було гарячим.
З озера, на мій превеликий подив, замість уже раз пофарбованої в синій колір ведмедиці, випливла червона. Та цю червону фарбу Бебі миттю струснула з себе.
Я спустився до озера і зачерпнув пляшечкою води. Вода мала колір кіноварі. За допомогою лупи я дізнався, в чому полягає причина такого забарвлення. В склянці кишіли найпростіші істоти – інфузорії. Всі ці істоти воюють між собою, гризуться й ковтають одне одного.
Кишіли тут істоти невидимого простим оком світу – гадючки-веретільниці – все подібне до коліщат, виделок, рукавичок, гребенів, котячих кігтів, цівочок, зірок, сонць, півмісяців, лебединих ший, слонових хоботів, пляшечок, вусатих перлин, дзвонів, зигзагів, мотузяних вузлів, вісімок, мережива, однорогів, корон, двоколесок, булав, гіацинтів, акул. І все це, збите в густу масу, вмістилося в одній скляночці води. Вода в озері наче перетворилася в кров. Значить, тварина виникла раніше за рослину!
Коли я ще раз зачерпнув води у пляшку, то помітив, що вона вже не така червона. Далі бачу, в пляшці плаває довгий, наче нитка, черв'ячок-наїда (nais proboscidem).
Наїда ковтає інфузорії, і через вісім годин уся водяна маса наче тільки й складається з черв'ячків та молюсків. Дрібні страховиська в формі гадюки, і спритні й ліниві, безголові та безокі чудиська, що плавають без ніг, обертаються, мов коліщатка. Зловити чи полічити їх неможливо. Вони заповнили намул і поверхню озера. Водночас на побережжі озера стирчать з води гострі шпилі хвоща. На каменях у воді з'являються довгі зелені бороди – це все живі рослини.
В наступні 24 години між корінням хвоща з'явилося водяне страховище черв'яків – поліп. Ця дивна нерозгадана істота звичайно живе в кожному водоймищі, де живуть черв'яки. Не має вона ні голови, ні очей, ні серця, ні черева, та на все нападає, все ковтає, перетравлює.
Коли поліп виповзає з намулу, він не довший за перший суглоб на пальці людської руки. Але потім може незмірно витягнутися. На відкритих місцях його тіла виростають щупальці, до яких прилипає кожен черв'ячок, якого поліп зразу ж і ковтає. Нутро поліпа можна вивернути як рукавичку. Тоді зовнішня його частина стане внутрішньою. Але й тоді поліп може перетравлювати свої жертви. Якщо розрізати поліп надвоє вздовж, кожна половина стане окремою істотою, згорнеться в клубок і житиме далі. Коли ж розітнути його впоперек, то місце розрізу заросте, а на другій частині виростуть щупальці, й знову з поліпа виникнуть дві істоти. Якщо один поліп проковтне іншого, то жертва просвердлить собі в тілі переможця отвір, висуне звідти свою голівку, і, зрісшись, вони житимуть далі. З двох поліпів виникне один з двома пащами. Це найчастіше трапляється тоді, коли два поліпи хапають одного й того ж черв'яка з обох кінців й ковтають, поки їх роти не стуляться. Тоді дужчий поліп пожирає слабкішого разом з черв'яком. Чим більше поліп їсть, тим швидше він росте, і стає товстим, як рука людини. Нападає поліп і на великих рибин і ковтає їх. Якщо риба надто велика, то вона розтягує тіло поліпа до тонкої плівки, і тоді здається, що пливе оповита прозорою тканиною рибина. Але ця тоненька плівка задушить жертву, виссе з неї соки, а кістки викине.
Поліп не має статі ні чоловічої, ні жіночої. Малят народжує він сам. Виростають вони з його боків. Кожен малюк має свою пащу і всі поліпи-відростки живлять спільне тіло. Я приглядався до життя цих страховищ і спостерігав, як поліпи ковтають мільярди черв'ячків. Коли ці потворні ненажери почервоніли самі від кольору проковтнутих черв'яків, вода стала більш прозорою, й від неї не тхнуло вже тим важким запахом.
На поверхні озера почало з'являтися широке листя лілей.
Бебі весь час ходила до води купатися. Але одного разу вона примчала назад, важко дихаючи, й почала шалено струшуватися, підстрибувати, перевертатися.
Я відразу ж вгадав, яке саме лихо трапилось з нею.
Вся голова Бебі була оповита блискучою плівкою, яка щільно прилягала до її тіла. Був то велетенський поліп, що оповив голову ведмедиці, яка купалася в озері. Ця бридка істота могла задавити й великого звіра. Отже, поліп огорнув голову Бебі, й вона не знала, що робити.
Я хутко розпоров потвору ножем надвоє й визволив ведмедицю з цього страшного лантуха. Розпорота химера стяглася й стала знову цілою. Щоб показати свою силу, вона огорнула, мов панчоха, мою босу ногу й нестерпно давила її. Тоді я розрізав поліпа начетверо. І щойно виниклі чотири тварини, стрибаючи, мов п'явки, поспішили до води.
Тимчасом животворна сила землі почала діяти на суші.
Під знесеними з гір уламками скель скрізь лежали трухляві дерева й гнилі бур'яни. Вперше ця маса ожила. Дивні грибки раптово підняли свої голови. Дрібненькі й великі, наче бочки, розгалужені й виструнчені гриби смачно пахли. Але тут же росли й плісняві, смердючі породи, рівні, мов ціпок. Ніжка у них, наче із скла, шапочка червона і вся дрижить. Зазеленіли й папороті, товсті, наче стовбури дерев, їх швидкий ріст можна було спостерігати. Швидкий ріст запримітив я і в інших рослин. Минуло лише кілька днів, а вони застелили вже заглибини в скелях і береги озера. Індійська канна, наприклад, щогодини росла на півметра, а коли я зрубав її, з кореня потекло стільки солодкого соку, що я наповнив ним свою флягу. Орхідеї зацвіли через десять годин. При цвітінні орхідей я спостерігав, що чашечка їхня нагрівається. Це єдина квітка, яка свідчить, що й рослини відчувають, кохають і радіють.
Надзвичайний ріст усього тут має свою причину. Насичений кислотами чорнозем і вогонь, що підігріває його знизу, тепло і волога, а також амоній, – усе це сприяє розвиткові життя. Сприяє йому й постійне сяйво неба. За тиждень тут дозріває те, що за нормальних кліматичних умов дозріває протягом року. Оцим, мабуть, і пояснюється, чому в прадавні часи обчислювали життя однієї людини сьома, вісьма, а то навіть і дев'ятьма сотнями років. Певно, тому, що рік тоді не складався з зими, весни, літа й осені. Адже на землі панувало тільки літо. Роки обчислювали від урожаю до врожаю. Від жнив до жнив – ось і рік. А в ті часи в одному астрономічному році було й десять жнив. У Східній Індії, до речі, й тепер є дерева, що за рік дають урожай по чотири рази. Рис і зараз дозріває двічі на рік, і лише для «хлібного» дерева невистачає календарного року, бо від розквіту до дозрівання плодів воно потребує вісімнадцять місяців. Отже, коли б по цьому дереву обчислювали вік людини, тридцятидев'ятирічна жінка мала б усього двадцять шість років.
Через сім днів навколо озера й на схилах гір зазеленіли густі чагарники.
Тільки високоорганізовані тварини ще не з'являлися. Поліп усе ще залишався єдиним володарем вод.
Я вже почав думати, що ця істота, це створіння природи є неприступним, що його не можна знищити, що, проковтнувши поліпа, великі риби викидають його з себе цілком неушкодженим, а чайки, якщо підхоплять це чудисько, знову кидають його у воду. Ця істота навіть і сама себе не може згубити.
Одного разу, прокинувшись, я був вражений незвичайним явищем. На дзеркальній гладіні озера пливла загадкова істота. Моряки її називають гребінчатою медузою.
Істота ця – тоненький міхур, як мильна булька, й так само виграє кольорами райдуги. Коли пливе спокійно, то її щупальці, довгі й тоненькі, наче ниточки, колишуться у воді. Оці саме ниточки вбивають усе живе.
Коли медуза хоче попливти вперед швидше, то вона надувається. Міхур, немов рожевий чепчик над водою, служить для медузи вітрилом. До чого це створіння доторкнеться, те й гине. Якщо обійме щупальцями велику істоту, істота болісно затремтить і ціпеніє. Якщо людина притулиться до медузи, на пальцях залишаються пухирчики, немов їх обпекли жарини.
Рибалки, натрапляючи навіть на загиблих медуз, намагаються їх обминути.
Медузи протягом двадцяти чотирьох годин винищили в озері всіх поліпів. Спостерігав я війну поліпів з медузами, дивуючись, бо як тільки медуза торкалася поліпа, щупальці поліпа в'яли, й він гинув.
Між рослинами переможцями виходили криптогами – це мохи завбільшки з кущі, тремтячі, мов холодець, лишайники, набухлі гриби, папороті з порожньою серцевиною, а між ними – армія паразитів, які з'являються тільки у розкислому грунті, при відповідній вологості й теплоті.
На побережжі озера починають рости й трави. За двадцять чотири години вони піднімаються до росту людини, а наступних двадцять чотири години цвітуть і колосяться. Очерети утворюють непрохідні ліси. А де земля вже підсохла, там набряклі купини оповіщають, що з них незабаром підніме голову новий рослинний володар, не знати який, можливо, навіть величезна кокосова пальма.
Разом з рослинами з перегрітого намулу з'являються й представники тваринного світу – жадібні до крові черв'яки, п'явки, різні молюски, медузи та подібні до гадюк страхіття. Нарешті появляється й рак. Він виповзає на сушу.
Але виникнення цих тварин природа заховала заслоною тисяч таємниць, не дозволяючи зазирнути в її майстерню.
Дно озера недоступне для людського ока, береги вкриті гаями очеретів, бамбуків, пальм, цукрової тростини, далі од берега в озерах ростуть широколисті, нелумбії, а ще далі стелиться червоно-жовтий килим уртикулярій. Поверхня озера чиста, як дзеркало, тільки на середині. Тут і є найпотаємніша глибина.
Що відбувається в тій глибині? Цього я вже не можу бачити. Тільки раз забринів у моїх вухах перший живий голос: квакання жаби.
Як тільки заявляться в повітрі сотні тисяч комах, то за ними не забаряться й павуки, що посідають на стеблинки трав і почнуть снувати шовкові тенета. А коли дозріє перше зерно трав, знайдуться і мурашки, щоб сховати його собі на зиму.
Раптом глибоку тишу порушив звук, немов хтось чмокнув язиком. То ліниво виповзає з щілини з землі дивна істота – довга, наче рука людини. Незграбне й плоске, чорне тіло з вогняними плямами, мов куца гадюка, з двома ногами під головою і рожевими вухами, що звисають майже до землі. Що це? Саламандра, тритон, спрут чи амфібія? А може, це споріднення всіх чотирьох видів. Ця загадкова тварина з'являється завжди самітна – в парі їх ще не бачив ніхто, яєць її теж ніхто не знаходив. Найневинніше страховище, про якого не знають, чим і для чого воно живе.
Де озеро перетворилося в мочар, який згодом почав висихати, там повітря насичується різною заразою, і людині там затримуватися небезпечно. І от раптом я почав відчувати, що зі мною щось діється. Ноги ослабли, голова стала важкою. Однак повертатися на корабель я не збирався, бо хотів до кінця бачити таємницю виникнення нового світу.
Коли б навіть довелося накласти за це головою, то я згодився б.
Від непомірної спеки вода з озера випаровувалася, і швидко на дні залишився тільки намул з багнищем посередині, яке то набухало, то спадало.
Що ж там виникне?
Гарячка вже зовсім перемагала мене – я не міг навіть ворухнутися. Мене душив мочарний сморід, дошкуляли бридкі гадюки, повзучі ящірки, не давали спокою рої докучливих комах, та я все ж не залишав свого місця. Цікаво, що народиться з того багнища?
Біля мене була Бебі, яка, звичайно, лікувати від гарячки не вміла, лише проганяла від мене полчища бридких плазунів, та стирала лапами з мого обличчя в'їдливу комашню.
А я не зводив очей з багна. Воно ще більше підсохло, поверхня його вкрилася твердою корою і весь час ворушилася, наче щось її місило.
Здавалося мені, що в цьому рухливому намулі поволі окреслюються обриси величезної постаті – довгого тулуба, круглої голови, чотирьох довгастих кінцівок – можливо, рук та ніг.
Що ж то воно народиться?
Людина чи велетенський ящір? А можливо, страхітливе споріднення обох? Обриси істоти ставали все яснішими й чіткішими.
В моїй голові вмить майнула несподівана хвороблива думка.
Якщо я помру в ту саму хвилину, коли народиться це чудисько, то воно проковтне все живе на острові – насамперед вірну мою ведмедицю, потім тестя, доброго старця Ламека, якого я звільнив з кришталевої домовини, нарешті, мою Нагаму, в якій б'ється серце мого життя.
