Текст книги "20 000 років під кригою"
Автор книги: Мор Йокаи
сообщить о нарушении
Текущая страница: 1 (всего у книги 9 страниц)
Мор Йокаї
20 000 РОКІВ ПІД КРИГОЮ
Художнє оформлення О. БОБРОВНИКОВА
Забутий матрос
На одному з урочистих банкетів, що влаштовувалися в обох столицях Австро-Угорської монархії [1] 1
Австро-Угорська монархія (1867–1918 рр.) – була створена з Австрії та Угорщини. Столицею Австро-Угорської монархії був Відень. Крім того, Угорщина, як складова частина цієї держави, мала свою столицю – м. Будапешт.
[Закрыть]на честь видатних північних мандрівників, якийсь шановний мореплавець, під впливом вина, щиро признався, що моряки забули на «Тегетгофі» [2] 2
«Тегетгоф»– корабель австро-угорської експедиції в північних краях (1872–1874 рр.).
[Закрыть]свого товариша.
А сталося це ось як. Лікар Кепеш так натер бальзамом обморожені ноги й руки одного матроса, що той аж заснув.
На лихо, корабельний прапороносець, складаючи списки тих, що вирушали в путь, не мав свічки, і помилково ім'я Петра Галиби випало зі списку. Коли через п'ять днів почало світати, капітан помітив, що однієї людини невистачає. А довідалися про це так. На кораблі були метрові свинячі ковбаси. Їх ділили між собою в такий спосіб, що кожен кусав ковбасу лише один раз. Одну ковбасу давали двадцятьом п'ятьом чоловікам (бо людина не відкусить ковбаси більше як чотири сантиметри). Капітан спостеріг, що відколи посідали до човна, чотири сантиметри ковбаси завжди залишаються. Це й свідчило про те, що однієї людини невистачає.
Повертатися до забутого матроса не було рації – той уже, мабуть, помер від голоду й спраги, бо на кораблі не залишилося нічого їстівного.
З Петром Галибою трапилося те, що було вже не з однією людиною, яка, подорожуючи, не прокинулася вчасно.
Вдома сповістили дружину, що Галиба помер, і призначили їй пенсію.
Документ, якого не можна розшифрувати
Мій вельмишановний друг, штабний лікар Кепеш, у одній цікавій лекції довів, що дикі гуси належать до тих пристрасних мандрівних птиць, які нишпорять по всіх країнах світу. Нерідко тих самих диких гусей, що їх сполохав на околиці Балатону [3] 3
Балатон– озеро в Угорщині.
[Закрыть]якийсь горе-мисливець, можна зустріти аж на побережжі Льодовитого океану. Навідуються вони й до Америки, перелітаючи з гусячою відвагою через Північний полюс. Десь тижнів шість тому в штаті Квебек один мисливець застрелив дику гуску, й коли почав її обскубувати, то, на превеликий подив, спостеріг, що на хвості тієї гуски на кожну пір'їну була натягнута відрубана порожня цівка іншого пір'я. Коли мисливець познімав цівочки, то в кожній знайшов згорнену тоненьку плівочку бурого забарвлення. Мисливець приніс гуску до міста Квебека й подарував її доктору Смоллісу – відомому природознавцю.
Доктор Смолліс відразу второпав, у чому справа. Ця дика гуска – поштова. А ті бурі, немов забруднені, плівочки, вкладені в пір'яні цівки, не що інше, як тоненькі листки колодію, на яких сфотографовано якийсь документ.
Вченому-природознавцю не важко було, за допомогою мікроскопа, перенести текст на білий папір. Та яким був розпач Смолліса, коли він не зміг упізнати в документі мови жодного із знайомих йому народів.
«Можливо, це одна з мов Індії, – вирішив доктор Смолліс. – Такі довгі слова складають тільки в Східній Індії».
Доктор Смолліс переписав усі записки й переслав їх Науковому товариству в Калькутті, а крім того, мовознавчим товариствам у Мехіко і Ріо-де-Жанейро. Та вони теж не змогли розшифрувати документи й переслали їх іншим науковим товариствам. Так опинились ці таємничі записки в Пекіні, Санкт-Петербурзі і, нарешті, в Гельсінгфорсі. А з Гельсінгфорса, з огляду на спорідненість фінської та угорської мов, їх направили в Будапешт. У Будапешті ці документи потрапили в редакцію газети «Гон» [4] 4
«Гон»– «Вітчизна».
[Закрыть], і тут їх виставили для огляду.
Редакторів у цій редакції було завжди багато, і кожний на чомусь розумівся. Були такі, що знали по-англійськи, по-французьки, по-польськи, по-італійськи, по-іспанськи, по-грецьки, по-турецьки, по-персидськи – не полічиш навіть, з кількома мовами вони були обізнані, однак мови тих записок ніхто не розумів.
На щастя, тут працював один чоловік, якого звали Шандором. Він був найпотрібнішим членом редакції, бо подавав найбільше рукописів. Без нього навіть не можна було почати редагування номера.
Одного разу, коли ми всі сушили голови над розв'язанням загадки, він тільки глянув на нас і посміхнувся:
– Погляньте, панове! Адже це написано пташиною мовою! Так юнаки шифрують свої записки, вписуючи до кожного складу ті ж самі букви. Перший рядок треба читати: «Щоденник Петра Галиби, написаний під кригою».
От і розгадали! Розгадали те, чого не вдалося зробити жодній із наукових академій світу! Але тепер, коли ми вже розшифрували таємничий документ, то з рук його не випустимо. Щоденник забутого на «Тегетгофі» матроса надрукуємо перші.
Приборкувач білих ведмедів
Прокинувшись, я відчув, що на кораблі нікого немає. Гукав я своїх товаришів, лікаря, капітана – ніхто не озивався.
Мене, певно, забули тут.
У розпачі обнишпорив я весь корабель, але ніде не залишилося ані шматочка печива, ані консервів. Та бодай би забули тут хоч пляшку токайського. Життя моє під загрозою: коли не їстиму – помру з голоду, коли не питиму токайського помру від цинги.
До того ж мої товариші ще й гвинтівки забрали з собою, не залишивши жодної, щоб я хоч міг захиститися від хижих звірів або застрілити якусь дичину. Адже з гармати ведмедя не вб'єш.
Думка про гармату здалася мені рятівною. Так, гармати залишилися тут! Піду й випалю з усіх по черзі! Може, мої товариші ще не дуже віддалилися! Може, почують постріли й повернуться по мене. З такою думкою я зайшов до тієї частини корабля, де стояли гармати, і тут мало не зомлів від жаху!
Тільки-но прочинив я двері, як до них кинувся велетенський ведмідь. (Певно, він дістався сюди крізь бійницю).
Я впізнав звіра.
То була біла ведмедиця, у якої позавчора я застрілив ведмежатко. Від пострілу на її спині зотліла шерсть, по цій підпалині я й упізнав звіра.
Я з'їв її дитинчатко, тепер вона з'їсть мене.
Переляканий, вбіг я до фізичного кабінету і зачинив за собою двері на засув. Але це надто ненадійний захист. Ведмедиця лапою розтрощить дошку і влізе крізь дірку.
Я загинув. Порятунку немає. Може, знайду хоч якесь полегшення перед неминучою жахливою загибеллю? Але як? Та за допомогою того засобу, що ним лікарі усипляють перед операцією хворих! Вдихну хлороформ! Ось він стоїть у великій флязі. Губка, повна небезпечної рідини, була вже в моїй руці, коли ведмедиця проломила верхню дошку дверей і просунула свою страшну голову, хижо вищиряючи на мене зуби.
«Еге! Чого це мені вдихати отруту? Ковтай її ти!» подумав я і шпурнув губку просто в писок ведмедиці.
В ту ж мить біла ведмедиця очманіла й застигла в щілині дверей. Вона міцно заснула і, певно, бачила солодкі сни – їх зраджувала посмішка на морді та лапище, якою ведмедиця немов збиралася когось пестити.
– Бачиш? – кажу їй. – Тепер ти в моїй владі: я можу відрубати тобі голову, можу здерти з тебе шкуру, а твого м'яса вистачило б мені майже на два місяці. Але я не зроблю цього, бо я угорець: в моїй звичці жити мирно. Мене забули тут. Отже, тепер ми з тобою співвітчизники і мусимо жити на цій Землі Франца-Йосифа. Коли б я з'їв тебе, проти мене піднялась би вся твоя рідня, і через те, що я не мав би жодної підтримки, вони з'їли б мене. Давай домовимося: не чіпай ти мене, а я не чіпатиму тебе. Нам треба знайти когось третього, за чий рахунок ми могли б поживитися. Зрозуміло?
Славнозвісний приборкувач звірів Рарей мав таємницю, яку тепер уже розгадано. І найдикіший кінь в його руках за десять хвилин ставав покірним ягнятком. Весь секрет полягав у тому, що Рарей давав коневі вдихнути хлороформу. Це паморочило коня, й коли тварина опритомнювала, то цілком мінялася: почувши запах хлороформу, кінь дозволяв робити з собою що завгодно.
Тепер я випробував дію хлороформу на ведмедеві.
Поводивсь я дуже обережно. Поки ведмедиця була ще запаморочена, одягнув їй на передні лапи величезні матроські зимові рукавиці. Вони позбавили її змоги користуватися пазурами.
Мій експеримент удався.
Коли біла ведмедиця прокинулась, у ній важко було пізнати страшного хижака. Вона почала тихо скавуліти, мов собачатко перед дверима, а коли я підійшов до неї, то ведмедиця лизнула мою руку, подала лапу, і почала тертися мордою об мої коліна. Проте я не здивувався. Якщо страшний дикий кабан міг стати мирною домашньою свинею, то чому ж не могла освоїтися й дика ведмедиця? Вже заздалегідь знаю, що мій винахід піде по цілому світу. Уявляю собі, як стада ведмедів будуть пастися в лісах і повертатися в село за ведмежим пастухом, що виграватиме на бубні й сопілці! Влітку господар стригтиме ведмежу шерсть, узимку годуватиме ведмедів кукурудзою. А який попит буде на ведмеже сало та на ведмежі шкури! Ведмедів можна буде впрягати в карету. Справді славним поміщиком вважатиметься той, чию карету на карцагський [5] 5
Карцаг– місто в південній частині Угорщини.
[Закрыть]ярмарок втягнуть чотири білі ведмеді.
А господині доїтимуть ведмедиць. Доїти ведмедицю? А чому б ні! Адже могли предки угорців пити кобиляче молоко! А хіба ослиця така вже гарна тварина? А п'ють же від неї молоко! Сина Женев'єви, хоч він і князем був, годувала ж сарна в лісі, а засудженого на голодну смерть Уголіно власна дочка годувала своїм молоком. Це намалював сам Рафаель. То чому не могла б мене, покинутого у льодовиках і приреченого на голодну смерть матроса, годувати ведмедиця? Спробував я – вдалося, тільки шкода, що Рафаель цього не бачив, а то намалював би!
Біла ведмедиця прийняла мене за свого сина – бач, якою доброю стала! Але це тільки одна ведмедиця. Що буде з іншими? За кораблем уже чути їхній жахливий рев. Хвилина, й вони забираються на корабель. Ось вони вже на палубі, грюкають у люки. Моя добра біла ведмедиця тремтить, боїться за моє життя! Не бійся, Бебі! (Я її назвав Бебі). Я поговорю з твоїми співвітчизниками.
Бебі звела на мене свої чулі очі, немов пройнялася жалем до мене. Еге, та я справді знайшов вірний засіб! Кожну істоту можна підкупити, навіть білого ведмедя!
В кабінеті рідкостей природи стояли заспиртовані у великих посудинах усілякі дива, що їх наші вчені зібрали для європейських музеїв. Був тут навіть не раз описаний вченими та дослідниками рожевий тюлень.
Я поклав усі ці дива у два кошики і закріпив їх на спині Бебі. Сам одягнув білу ведмежу шубу, обприскавши її хлороформом. Ніс і рот перев'язав змоченою в оцті хусткою, щоб, часом, від хлороформу й самому не очманіти. Приготувавшись так, пропустив Бебі вперед і відчинив двері на палубу.
Я розрахував, що ведмеді відразу кинуться до кошиків, і тоді я дізнаюся, хто з них ведмежий володар. Бо його здобиччю стане найцінніше з ласощів – заспиртований рожевий тюлень. Мені необхідно здобути прихильність і дружбу тільки цього одного ведмедя, володаря.
Як я гадав, так воно й сталося. Кошики спорожніли через хвильку, ще на східцях. Велетенський – сім з половиною футів заввишки ведмедище загарбав більшість гостинців; інші, певно, його міністри, теж захопили собі найкраще. Дрібні речі – якісь плаваючі в спирту мишенята – припали вже голубим лисицям, що супроводили ведмедів. Кілька білих ведмедів вилізли на щоглу, страшним ревом протестуючи проти такого розподілу. Це була так звана опозиція. Їй полетіли порожні посудини.
Коли ведмеді спожили всі ласощі, випили весь спирт, ведмежий велетень почав тихо мурмотіти – завів розмову з моєю ведмедицею. Вона ніжно облизувала морду ведмежого володаря і зубами лагідно розчісувала шерсть на його шиї. Тепер для мене все було зрозуміло.
Бебі – дружина ведмежого володаря! Ох, сто чортів! Я пив молоко самої володарки білих ведмедів!
Комора Північного полюсу
Ведмежому вожакові, певно, здалися дуже підозрілими зимові рукавиці на передніх лапах Бебі. Він сердито ричав на них. Бебі пустила в хід усі жіночі хитрощі для примирення, та, коли нічого не допомогло, прибігла до мене й хитнула головою, щоб я вилазив зі свого сховища.
Я вийшов на палубу, відчуваючи себе захищеним шубою, яка була покроплена хлороформом.
Дикі звірі кинулися до мене з усіх боків. Та як тільки наблизилися, почали хитатися й падати. Ведмежий володар жахнувся, побачивши, що придворні поводяться зі мною так боязко. Він сам кинувся, щоб роздерти мене зубами, та раптом хитнувся і, коли б не обійми його дружини, простягся б на палубі. А так вожак лише гепнувся на корабельне мотуззя, що лежало під щоглою. Ведмедище сидів тепер на канатах, мов на королівському троні, поклавши голову на коліна Бебі.
Я швиденько вийняв з кишені шуби сопілку, бо знав, що голос цього інструмента подобається ведмедям, і почав вигравати сумну пісеньку. На звук сопілки ведмеді почали прокидатися, а володар, якого я назвав Марципаном, спершу притупував лапами, потім почав похитувати вухами в такт пісеньки, а далі підстрибнув і пустився в танок на двох задніх лапах. За його прикладом закружляла в танці вся придворна громада і танцювала без упину, поки я вигравав. Потім ведмеді підійшли до мене з поздоровленнями й, коли б мали хвости, то й ними помахували б вдячно. Ведмежий володар так розчулився, що обійняв мене, аж ребра мої затріщали (на цей час хлороформ уже вивітрився з моєї шуби). Ведмедище посадовив мене на мотузяний престол, сам сів з одного боку, з другого примостилася Бебі.
Але я не звертав уваги на ці ознаки доброзичливості – я ламав собі голову над розв'язанням практичного питання. Я міркував так: ці тисячі білих ведмедів не можуть тут, на Північному полюсі, жити самим лише повітрям. А тварини, м'ясом яких вони могли б поживитися, рідко потрапляють у ці краї. Правда, щороку три місяці ведмеді бенкетують – китолови кидають тут м'ясо виловлених китів. Але що ж вони їдять протягом останніх дев'яти місяців року?
Певно, природа – а вона дбає про все – наповнила для ведмедів невичерпні склади, величезні крижані комори, в яких допотопні звірі лежать законсервовані в льоду. Це стверджується конкретним прикладом: адже є скелет величезного мамонта в петербурзькому музеї! Цього мамонта було знайдено в одній з сибірських льодових печер саме білими ведмедями. На той час, коли про нього довідалися люди, на скелеті лишилася тільки половина м'яса, і це м'ясо було свіже.
Отож я і міркував собі: коли освоюсь з білими ведмедями настільки, що вони поведуть мене до тієї льодової комори, з якої їхні предки і вони самі, тяжкою мукою відгрібаючи лід з похованих скарбів м'яса, живилися досі, тоді я за допомогою кайла й пороху влаштую їм добру гостину – щодня в них буде свято. Та й для мене вистачило б м'яса аж до старості. На цій Землі Франца-Йосифа повік не було б загрози голодної смерті – не те, що між Дунаєм і Тисою.
Мої ведмеді повинні повести мене туди.
Та, можливо, не тільки поведуть, але й повезуть!
Можливо, вдасться їх запрягти до саней, як запрягають собак, і ми помчимо тоді з швидкістю поїзда!
Щоб здійснити цей план, потрібно бути непоганим дипломатом. Бо коли людина має справу з ведмедями, то найперше мусить подбати, щоб вони повірили, що людина піклується про них, про їхній добробут, а не керується корисливими інтересами.
Головне, треба було навантажити сани (на цих санях експедиція здійснила шістдесятиденну подорож у напрямку до Північного полюса) всім необхідним для реалізації моїх планів. А на кораблі було що взяти. Мав я клопіт з цікавістю моїх нових друзів, бо вони кидалися на кожний новий предмет. Марципан за будь-яку ціну хотів розкусити зубами прилад для вимірювання висоти небесних тіл. Певно, думав, що то великий горіх. Але коли я виніс телескоп, ведмеді розбіглися хто куди. Марципан з переляку забрався аж на верхівку щогли. Бідна Бебі дарма гналася за ним – видертися на щоглу не змогла, бо їй перешкоджали зимові рукавиці. Коли все було навантажене, довелося міркувати, як рушити з місця.
Відомо, що корабель «Тегетгоф» застряв у верховинах великих криг, заввишки з гору. Корабель стирчав носом догори, і палуба утворила схил, по якому легко можна спуститися на санках. Від корабля до підніжжя льодової гори вже були прокладені вузенькі доріжки. По них не важко вести санки, тільки треба, щоб хтось сидів спереду й кермував ногами.
Я знав, що ведмеді, як і мавпи, всім цікавляться, все наслідують, і тому був переконаний, що коли почну спускатися на санках з корабля, то мої співвітчизники зразу ж теж посідають у сани. Так і сталося. Тільки-но сани рушили, як на першому ж повороті за кораблем у них уже було повно ведмедів. Володар сидів позаду мене, схиливши голову на моє плече, а Бебі аж мурчала, захоплюючись швидкою їздою.
На рівнині сани зупинилися. Володар подумав: це тому, що набралося забагато пасажирів, і кількома ляпасами зігнав з саней своїх підданців.
Я стежив, котрий саме ведмідь діставав ляпаса від Марципана. Того і я хапав за вухо, брав нагайку і добре нею шмагав. Коли ведмідь смирнів, я одягав йому на шию упряж, у яку звичайно впрягають собак. Так мені вдалося впрягти у сани вісьмох чудових ведмедів. Я плигнув на сани, ляснув батогом, і вісімка вихором помчала нас льодовим полем. Король від радості аж ревів, а Бебі підстрибувала в санях і задоволено скавуліла.
Решта ведмедів бігла за нами – хто наввипередки, хто позаду за саньми – немов почесна варта.
Мої сподівання, що ведмеді домчать сани до своєї домівки, справдилися. З швидкістю двадцять англійських миль на годину ми наближалися до миса Ціхі. Це добра прикмета. Виходить, що скарби Землі Франца-Йосифа лежать на угорській території.
При чудовому північному сяйві ми прибули до розкішного крижаного палацу, вхід у який був на високому стрімкому схилі. І тут саме якнайкраще відзначилися мої коники: тільки вони могли видряпатися на цю крижану гору – іншим тваринам це було б не під силу.
На схилі гори чорніла висока, в ріст людини, печера. В таку печеру і сани можуть увійти. Вторована стежка, що вела далі, підтвердила мої здогади про те, що наш поїзд наближається до табору всього ведмежого племені. А коли я глянув з гори в сусідню прірву, то переконався, що знайшов місце, яке шукав. На дні цієї прірви лежали кучугури обгризених кісток первісних тварин. Між ними я впізнав кістяки первісного зубра й північного оленя.
Та перед тим, як увійти в печеру, зробімо невеличкий відступ і з'ясуймо, як виникла ця печера, як потрапили до неї первісні тварини.
Мамонтів знаходили в кризі Льодовитого океану. Але відомо, що цей первісний слон жив у тропічному поясі й живився травою. Тут же тільки лід, трави немає. Отже, виникає питання: як потрапив мамонт у лід, або як насунувся лід на мамонта?
На це нелегке запитання я відповів так.
В часи пліоцена (Plyocene) кора Землі ще дуже коливалася – то піднімалася, то западала. Та й у пізніші часи помічали коливання земної кори в Пуццуолі. В цьому італійському містечку храм Юпітера спочатку поринув у море, а потім піднявся з нього. Морські тварини, що проникли між мури, були доказом того, як глибоко опускалася церква в море. При опусканні земної кори налякані тварини шукали порятунку й тікали на ту частину Землі, котра здіймалася найвище. Інстинктивно ховаючись від жахів, що коїлися на поверхні Землі, тварини забиралися в гірські нетрі.
Отже, ми вже з'ясували, яким чином звірі потрапили в печери. Але як навалився на них лід?
Зараз з'ясуємо й це.
Від поштовхів земна кора в багатьох місцях тріснула – в ній виникли щілини, через які з надр землі пашів огонь. Морська вода, заповнюючи ці щілини, враз почала випаровуватися. А фізика нас вчить, що коли рідина дуже швидко перетворюється на пару, то втрачає багато тепла, охолоджується й замерзає. Хто хоче в цьому переконатися, хай побуває на фабриці штучного льоду. Там лід виготовляють саме за допомогою гарячих печей.
Отже, в щілинах земної кори, внаслідок раптового випаровування, вода перетворилася на лід.
При коливанні підняті частини земної кори раптом опустилися; печеру залило водою і затопило всіх тварин, що шукали тут порятунку. А що далі? Як потрапили ці тварини із гарячої смуги в край вічних льодів?
Відомо, що лід легший за воду. Потрапивши до щілин у земній корі, лід не дав землі, що лежала на ньому, затонути в морі, а підняв її на собі. Так виник плавучий острів. Ми знаємо також, що в океані з півдня на північ тече сильна течія. (Вона в давні часи була ще дужча, ніж тепер). Ця течія підхопила наш плавучий острів і понесла його на північ. Тут, між кригами Північного Льодовитого океану, цей острів застряв. Таким чином і потрапили сюди мамонти разом із своїми печерами. Я вже давно був переконаний, що цей острів лежить на хребті велетенської криги, що під цією кригою вирує бурхлива глибина моря. Дальші події яскраво довели, що це не догадка, а справжня дійсність.
Та вернімося знову до нашої печери.
Вхід в неї оберігав старий ведмідь. При нашому наближенні він подав знак тривоги. Знявся шалений рев не тільки в печері, а й зовні. З печери вирвався гурт ведмежат; Бебі з володарем зіскочили з саней, а молоді, певно, впізнавши прибулих, радісно підстрибували й витанцьовували навколо них. Я залишився сам на санях і вже почав було тривожитися, чи успішно закінчиться моє надто сміливе починання, – адже печера повна ще не приборканих ведмедів. А запряжені вісім ведмедів летять прямо в пащу печери, і я ніяк не можу їх зупинити.
Майнула проста, але щаслива думка – треба негайно ж запалити мою ацетиленову лампочку. І так, з сліпучим світлом, ми влетіли в печеру.
Успіх був надзвичайний. Побачивши сяйво, не тільки мої вісім ведмедів сіли навпочіпки, але й увесь гурт у печері налякано замовк, зіщулився, шукаючи захисту, ховаючись по темних закутках.
Мене також заворожило те, що я побачив.
Я опинився немовби у велетенському храмі, вищому за церкву Святого Петра в Римі. Стінами, стовпами, стелею та підлогою цього храму був блискучий лід. При світлі моєї лампи здавалося, що вся ця будова – срібна, а затінені місця в ній блищали смарагдом і ультрамарином. З височенної стелі – як глянеш, то паморочиться в голові – звисали крижані химерні бурульки, долі можна було розгледіти аркади чудернацьких склепінь, а вгорі, немовби мережаними карнизами, обіймали печеру незвичайно високі галереї. Посередині печери була прірва, од якої аж голова йшла обертом. Її перетинала кришталева крижана доріжка, схожа на Чортів міст. Задню стіну закривали сліпучобілі заслони з крижаних бурульок, кожна з яких завбільшки з смерековий стовбур. У глибині печери стояв, наче на вівтарі, велетенський ідол – обгризений скелет прадавнього слона.
Ведмеді обдерли з нього тільки м'ясо – з кістками впоратися не змогли.
Над цим ідолищем звисав примерзлий до блискучої стелі двадцятисажневий плезіозавр – панцирний крокодил з довгою лебединою шиєю, стозубою щелепою і гострим хвостом. Лід посріблив і його.
Не дивно, що це видовище приголомшило й самих ведмедів. Чудове, величне вражає й тварину, А ведмеді досі жили тут у темряві, тільки нюхом відшукуючи скарби печери.
А які величезні були ті скарби!
Довкола з кожної стіни крізь лід окреслювалися контури найдивовижніших прадавніх тварин (яких не відшукаєш у жодній класифікації). Тіла їх заховані в льоду – назовні стирчать тільки страхітливі голови.
М'ясо цих велетнів їстівне. Двадцять тисяч років зберігається воно в льоду. А запаси його такі великі, що важко навіть помітити, чи з'їли вже щось ведмеді з цього невичерпного складу. Бідолашні, вони з муками здобувають кожен шматок, язиком злизуючи лід, поки доберуться до їжі. Каторжна робота! Я приніс їм звільнення. Ведмеді мучилися, намагаючись вилизати з льодової скелі тіло жирного мастодонта – допотопного слона. На моє щастя, до м'яса вони ще не добралися. Це дуже важливо. Адже й домашня тварина сердиться і навіть готова вкусити свого господаря, коли той заважає їй їсти. І навпаки, тварина стає лагідною, коли бачить, що її збираються годувати.
Я насамперед захистив свої сани від будь-якого нападу – розпалив вогонь у триногому чавунному казані і поставив казан на вантаж. Вогонь тримав ведмедів на безпечній відстані. Після цього я взяв кайло, залізний лом, повісив на плече лампу й заходився визволяти мастодонта. Своїм знаряддям я легко зробив у льоду таку щілину, з якої можна було добути одну ногу велетня.
Шинка, якій дві тисячі років!
Знаючи, що найсмачнішим шматком слонового м'яса є нога, я відрубав від неї шмат завбільшки в двадцять п'ять фунтів і сокирою відсік півстегна. М'ясо було ще свіже.
Ведмеже плем'я весь час з побожним переляком сиділо довкола і нетерпляче облизувало морди.
Всі змушені були чекати спокійно, бо коли хтось ворушився, я повертав лампу в його бік, і від сліпучого світла ставала сумирною і найдикіша тварина. Першу, найкращу частку, я дав королівській парі. Це була лапа слона. Однак, раніш я сам покуштував м'яса. Воно було добре на смак, але тверде, як підошва. Мені стало ясно, що я не зможу мати спільної кухні з ведмедями. Потім я відтяв стільки шматків, скільки нарахував приборканих хлороформом ведмедів. Найбільші шматки дістала вісімка, що тягла сани. Цих я особливо хотів привернути до себе. Приборканих ведмедів легко можна було впізнати по слідах від намащених риб'ячим жиром нашийників.
Рештки дісталися широкій «публіці», яка зразу ж взялася за діло й поралася доти, поки не лишилися самі костомахи.
А я тимчасом спокійно закінчив роботу. План у мене вже визрів.
Досі мені таланило викручуватися і з найскрутнішої біди щасливими й сміливими вигадками. І тепер я не міг примиритися з думкою, що моя доля залежить від ласки чи неласки диких звірів. Адже ж якийсь ведмідь може оскаженіти і здерти з мене шкіру! Та, крім цього, й харчі не задовольняли мене.
У мене виник план. Серед печери є прірва, з якої стирчать високі льодові скелі. Все це нагадує величезну в'язницю. Над прірвою звисає, немов склепіння моста, маса льоду. На цей міст я витягнув сани і притяг з корабля підйомну машину – схожу на ті, якими муляри в містах піднімаються на найвищі поверхи. Посеред моста я вбив залізний кіл, закріпив до нього підйомника і разом з вантажем, що його могла втримати машина, спустився на дно прірви.
Там, щонайперше, необхідно було знайти добре захищене місце для постійного житла.
Треба зазначити, що в печері, було не так холодно, як у каютах «Тегетгофа». На кораблі було 28° холоду, тоді як надворі – 32° нижче нуля. В печері ж термометр показував тільки 12° морозу, а на дні прірви – всього 8°. Це було для мене несподіванкою. Адже ж тепло завжди піднімається вгору, а тут, виявилося, навпаки. Про причину цього явища я дізнався пізніше.
Розвідавши все навколо, я вирішив отаборитися саме на цьому місці.
Дві льодові брили утворили природне заглиблення в стіні прірви. Сюди можна скласти всі мої запаси. Я заходився стягувати їх докупи, і за роботою не було коли навіть угору глянути.
П'ятнадцять разів довелося підійматися й спускатися, поки весь вантаж потрапив до мого складу.
Коли робота була завершена, я міг сказати, що все моє «підприємство» збудоване на льоду. Тепер залишалося тільки налагодити виробництво консервів гуляшу.
З «Тегетгофа» я приніс з собою такого казана, в якому під тиском пари навіть кістка могла розімліти на холодець. Казан стояв на триніжку, і тому його можна було поставити будь-де і варити в ньому без найменшої небезпеки.
Але як же з паливом? Тим вугіллям і дровами, що я приніс з собою, буду лише розпалювати, а топитиму добутим з льоду м'ясом. Що м'ясо добре паливо, знали ще англійці. Вони колись у Єгипті топили муміями парові машини. А тут у мене м'яса скільки завгодно. Смачне зварю для їжі, а гіршим буду палити.
Отак розміркувавши, я причепив ліхтаря на груди й рушив розвідувати шахту з м'ясом.
Тут була таки справжня шахта! На дні печери лежала льодова галявина, схожа на велетенський танцювальний зал з блискучою дзеркальною плитою замість звичайної долівки.
При світлі ліхтаря крізь прозору підлогу я побачив великий, майже неозорий музей. Первісні тварини, що їх вода занесла в глибину печери, лежали величезною кучугурою. Лабіринт страховищ! Безформні незграбні маси, виродки природи: напівптахи, напівкрокодили, товстошкірі, кільчастопанцирові чудиська з двосажневими іклами та страшними рогами, велетні, що мають, певно, по двісті центнерів ваги. Тут і загадкові тварюки, що й літають і плазують, і чотириногі птахи, тіло яких обросло шерстю. Тут і страховища, схожі на гадів, але з рогами на лобі і з підковоподібними ногами на передній частині тіла, тут і черепахи з довгими хвостами, і жаби з зубастими щелепами.
Та мене зацікавило не це зібрання рідкостей, а величезна кількість дичини.
Великих тварин я залишив поза увагою, бо знав, що м'ясо дінатерія чи амплототерія придатне тільки для гострих зубів ведмедя. Відшукавши найстрункіше із звірят – первісного оленя – я за допомогою пороху розбив льодову кору, дістався до його грудей і сокирою вирубав з них добрий шмат. Я дуже поспішав, бо голод підганяв мене.
Та все ж я не міг не зупинитися, коли під кригою запримітив добре розвиненого птеродактиля. Правда, його вигляд викликав огиду. Голова в нього, як у птаха, в дзьобі – зуби, наче в крокодила, шия, мов у бузька, тіло голе, як в англійської свині, на чотирьох ногах – пазури, з'єднані перетинкою, мов крила кажана. Літаючий жах та й годі! З первісних тварин це єдиний екземпляр, справді жирний. А без жиру печеня не смачна. Видовбав я цю тварину з льоду. Шкіра на ній тонка, наче пергамент, – її легко можна пороти ножем. На спині птеродактиля товстий шар сала. Я покуштував. Смаком нагадує щось середнє між риб'ячим жиром і зіпсованим маслом. Я сподівався, що при варінні ці присмаки зникнуть.
Кілька шматків з грудей первісного оленя посік на паливо, один шматок і кусні сала кинув у казан.
М'ясо виявилося прекрасним паливом, але гуляш з нього не вдався.
Коли я зняв покришку з казана, то мало не впав від страшного смороду. Я затулив носа й спробував проковтнути бодай маленький шматок м'яса. Але цей шматок ще й у шлунку протестував проти мого вчинку. Проковтнути ще хоч шматочок я не наважувався. Я потрапив у становище тих, що зазнали корабельної аварії й ладні скоріше померти від спраги, ніж пити воду з моря.
Треба пошукати в цьому великому музеї пташиного м'яса. Хоч птахів у допотопні часи жило дуже мало, але ті, що були, справді варті того, щоб їх звати птахами.
Коли б я міг знайти одного тільки діорніса, то його м'яса вистачило б мені на цілий рік. У Лондонському хірургічному музеї є скелет цього птаха у вісімнадцять футів висотою. От якби знайти такого!
Довго блукав я в печері, але знайти не міг нічого і вже навіть почав думати, що під час землетрусу, який перебудував увесь світ, жодна перелякана пташка не забігла до печери. Та випадкова знахідка переконала мене в протилежному.
Під льодом я помітив яйце.
Але чиє? Схоже воно на великий гарбуз. В шість разів більше за страусове. Видовжений бік яйця – бурий, із зеленуватими плямами. Воно було більше за яйце епіорніса, яке зберігається в паризькому музеї, а в те яйце, що зберігається в Парижі, вмістилося б шістсот курячих яєчок.
