Текст книги "20 000 років під кригою"
Автор книги: Мор Йокаи
сообщить о нарушении
Текущая страница: 6 (всего у книги 9 страниц)
Чудесне пробудження
Якщо один метр бікфордового шнура згоряє за чверть години, то на переселення з китової печери до кришталевої у мене буде цілих п'ятдесят годин. За цей час треба перенести доставлені сюди знаряддя й надовго забезпечити себе харчами, водою та пальним. Крім цього, необхідно врятувати й продукти з амбрового кита. Особливо багато треба було взяти води, щоб її вистачило для руйнування кришталевих домовин.
Минуло тридцять годин, поки я все переніс. За цей час про сон я й не згадував. Щоб приготувати ліжко в кришталевій печері, теж пішло немало часу. Адже там усе було застелене гострими призмами (на них хіба що факіри могли б спати). За підстилку правила мені шкіра кашалота (вона була м'яка, мов оксамит), а подушкою – надуті повітрям тонкі кишки кита. Не вірю, щоб навіть у китайського імператора було краще ліжко. У спальні струміли пахощі від кусня амбри з півцентнера вагою. За такий шмат сінгапурський магараджа колись сплатив п'ятсот рупій Гукслею, капітанові китоловів.
Після цього в мене залишилося ще двадцять годин часу.
Напруження перед вирішальним вибухом прогнало сон. Та й Бебі щось передчувала і теж не могла заснути. Ведмедиця ходила без упину з місця на місце, шукала і не знаходила собі зручного закутка. Вкрай стривожившись, вона почала стогнати й підійшла до мене, ніби просячи захисту.
А для мене ці останні години були найдорожчими. Адже саме зараз мав статися перехід від уявної смерті до життя, а не навпаки – від життя до смерті.
Отож, почнемо нашу сміливу справу.
Спершу я почав шматком кристала терти поверхню великої призми, що була домовиною жінки. Натирав я призму для того, щоб наелектризувати її. Це вдалося. Наелектризована призма засвітилася, з її граней почали злітати електричні іскри. Однак друга частина мого досліду не вдалася. Те, що я покропив наелектризовану призму крижаною водою, не дало ніяких наслідків. На кристалі не утворилося жодної, бодай найменшої щілинки. Треба було братися до діла інакше.
Тоді я взяв одну з тих міцних, як мотузок, жил, що тяглися від голови кашалота до його хвоста. Розрізав жилу надвоє, одним шматком щільно обв'язав кришталевий стовп, в якому була дівчина, другим – той, в якому похований чоловік. Об'язував я ці домовини нижче ніг похованих людей. Потім позатикав усі щілини в кришталі азбестовими шматками, облив жилу китовим жиром і запалив її. Обмацуючи кристали рукою, я перевіряв, чи тепло від палаючого риб'ячого жиру не перегріває поверхню призми. Тепло, яке витримує моя рука, не могло пошкодити й тим, що поховані в призмах. Кришталь – поганий провідник тепла. Нижня частина призми розпеклася, верхня ж залишилася холодною.
Коли жир згорів, я раптово облив водою низ призм. Обидва кристали з дзвоном тріснули.
Я швидко обтер закурену димом призму. Поверхня кришталю, раніше цілком прозора, стала матовою. Вона потріскалась і блищала, як чорний опал, виграючи всіма барвами веселки. Кришталь був наче райдуга. Але постатей в ньому тепер вже не видно.
Своїм мудруванням я досяг того, що цілком утратив чудову красуню, якою милувався дотепер. Більше вже я не побачу її. При світлі вогню та призма, в якій був похований чоловік, виблискувала синіми, зеленими, рожевими і фіолетовими барвами. Чоловіка тепер уже я теж не бачив.
Я спробував розломити призму долотом і молотом. Зрозуміло, почав з домовини старого! Але це була даремна спроба. Призма не поступалась й залишилася суцільною масою. Її потріскані частини так трималися купи, що людська сила не могла їх роз'єднати.
Скільки годин залишилося ще з п'ятдесяти?
Остання!
Я сів біля підніжжя кришталевої домовини і почав рахувати хвилини, тримаючи годинника в руці. Запаленого шнура лишилося вже тільки чотири метри. Надходили останні хвилини.
Коли шнур догорить, вибухівка впаде в глибину і на першій скелі, об яку вдариться, вибухне й підірве наповнене нафтовими газами підземелля. Вогонь пошириться й під льодом, який на десятки миль просяк нафтою. Мільйони й мільйони гектолітрів нафти спалахнуть за кілька хвилин. А я тут спокійно чекаю цього страшного руйнування неба й землі, гір, вод і льоду. Ні! Це не так, моя душа неспокійна. Чим ближче вирішальна мить, тим дужче й дужче калатає серце.
Якийсь гнітючий непереборний звіриний страх знесилював мене. В останні хвилини я вже хотів кинутися, загасити шнура й зняти коробку з вибухівкою. Та було вже пізно.
Я підбіг до призми, що заховала від мене жіночу постать, і обійняв її руками: «Якщо завалиться надо мною світ, хай розчавить мене твоя домовина».
…Відтепер хвилини здавалися мені вічністю. Ведмедиця принишкла біля моїх ніг і навіть скавуліти не наважувалася.
Я прислухався, затамувавши подих. А може, коробка не вибухнула? Може, шнур згас, або навіть не запалився?
Та раптом здригнулася вся кришталева печера. Земля двигтіла. Дрібні, раптові удари все дужчали. Цей землетрус мав і свою музику – тихий, примарний, невиразний звук, схожий на той дзенькіт, який бринить під час північного сяйва, або який чути біля статуї Мемнона в Єгипті. Це звук кристалів, що оживають. Коли шепоче один листок на дереві, його не чути в лісі, але коли шелестить на деревах усе листя, то лісом котиться шум.
Ця незвичайна музика тривала недовго. Через кілька хвилин її заглушили страшенний тріск і грюкіт над землею і в підземеллі. Тепер вибухнула вся газова маса у великій кам'яновугільній печері. Стовпи вогню, що пломеніють з кратера вулкана, яскравіші від північного сяйва. За одну мить розтане вічна крига на горах, повідь затопить долини, печери і знову перемішає кістки вже не раз похованих у землі первісних тварин.
Від сильного удару здригалася вся суша. Печера китів, певно, до стелі залита водою. Льодові тороси розпалися, а суша відділилася від льодового континенту.
Нафтове палаюче джерело запалить нафту між льодовими торосами. Нафта не спалахує вся відразу, полум'я пробігає по ній поступово, з милі на милю. Льодові палаци та замки з зубчастими вежами і круглими склепіннями з гуркотом зваляться один по одному в бурхливі хвилі. Все закриє і застеле полум'я, що його не загасить ні вода, ні крига. А розбиті льодові гори розбурхане море кине до мисів і скелястих берегів суші.
Газовий вулкан реве, печери гудуть, море бушує, крига гуркоче, базальт тріскотить. Тюлені й кити, затиснуті між вогнем та льодом, виють, охоплені смертельним жахом. Моторошні акорди цього оркестру змішуються з могильним дзенькотом мого сховища – кришталевої печери. Кришталева маса, здригаючись, дзвенить, мов скляна брила від тертя, а звільнені кристали кружляють у танку, групуючись у симетричні фігури. Відомо, що сильний звук інколи може розбити й скло.
Раптом кришталева призма, яку я стискав у своїх обіймах, від страшенного поштовху розлетілася на мільйони кусків, видзвонюючи дощем блискучих іскор. І натомість у моїх обіймах опинилося первісне створіння – ціле, неушкоджене, саме таке, яким воно було тисячі років тому, коли потрапило в кришталь.
У цю мить я забув про гуркіт, що триває ось уже кілька годин.
Ні, дівчина не мертва. Тіло її гнучке.
На моїх руках спала дівчина, яка заснула ще в предісторичні часи!
Я дав їй ім'я Нагама, а тому чоловікові, який ще залишався в призмі, – Ламек.
У моїх руках був не труп, не мумія, а мнимовмерла дівчина. Таємниця мнимої смерті була відома і стародавнім угорцям. В повір'ях стародавніх угорців говориться, що молоді дівчата удавали мертвих і поверталися з того світу, приносячи з собою незвичайні пророцтва.
І ця дівчина не померла, вона тільки спить. Я переніс її на приготовлене заздалегідь ліжко.
На щастя, в мене був чудовий стародавній засіб, яким я міг відвоювати життя від смерті, – це амбра. Амбру знали ще халдеї і користувалися нею для продовження життя людини.
Амбра відновлює життєві сили, робить людину молодою і щасливою. Вона повертає життя, якщо воно тільки притаїлося і тіло не почало ще розкладатися. Та речовина ця дуже дорога і чудотворним засобом може служити тільки для багатих людей. Щоб натерти, наприклад, амбровою маззю тіло однієї людини, потрібно чотири унції [6] 6
Унція (лат.)– застаріла міра аптекарської ваги, що дорівнює 29,86 грама.
[Закрыть]тієї мазі, які можна виготовити тільки з ста унцій амбри.
Я міг дозволити собі таку розкіш і взятися лікувати цим чудодійним засобом, бо в череві кашалота знайшов аж вісімсот унцій амбри. Вона була ще сирою, а це значить, що з неї легко можна виготовити амброву мазь. Не можна навіть передати, який чарівний запах має амброва мазь. Вона лоскоче нерви, і людина, що вдихає її, п'яніє. Мабуть, я впав у забуття. Навколо мене все здригається, скелі б'ються між собою, вогонь бореться з льодом, а я тут, у глибині підземелля, раптом почав співати!
Стоячи на колінах перед своєю нареченою, я думав, як її оживити. Для цього потрібні будуть не тільки чудодійні засоби, але й повсякденне дбайливе лікування.
По-перше, щоб натерти шкіру дівчини амбровою маззю, довелось звільнити тіло її з-під покрову густого волосся. Передо мною лежала немовби справжня мармурова статуя, тільки з м'якою, як оксамит, поверхнею.
Натирати я мусив її знизу, від ніг і далі по спині.
Коли я почав натирати, шкіра почервоніла. Червоний колір – це колір життя.
Нарешті прийшла черга до обличчя й скронь.
Запах амбри та посилена праця загострили мої почуття.
Тимчасом навколо творилося щось незвичайне.
Від поштовхів землі призми кришталевої печери наелектризувалися й почали світитись, утворюючи райдужні кола, що заливали мене і мою наречену барвистим, наче пера павиного хвоста, сяйвом.
Величезні маси гірського кришталю, насичені електричними зарядами, спалахують діамантовими блискавицями аж до стелі. Серед цієї сліпучої розкоші барв тихо пливе одна єдина біла хмаринка. Це дим від спаленого мною жиру. Він не знайшов виходу з печери і білою хмаркою в'ється між стінами.
Від дрижання кристалів утворюються якісь дивні звуки. Ця музика розчулює людину і викликає в неї сльози. А тимчасом з вулкана лине страшний потік громовиць. Серце моє тремтить – я всім єством відчуваю, що в цьому світлі, звуку, запаху повно незвичайних таємниць.
– Пробудись! Пробудись! Пробудись! – кричу я в захваті до своєї нареченої.
Потім, притуливши вухо до її грудей, я, здається, по чув ледь-ледь вловимий трепет, ще не биття серця, а тільки ознаки початку його роботи.
Коли, нарешті, я натер маззю обличчя й повіки дівчини, вуста її поволі розтулилися, ніби розквітла троянда в сонячному промінні. Я скрикнув від захоплення. Хай і далі дзвенять кристали! Людина перемагає смерть!
А коли я потер під пахвами дівчини, підняті над головою руки її опустилися й обійняли мою голову. Тепер я відчув, що дівчину врятовано. Своїми устами притулився до її уст, щоб дмухнути повітря до її легенів і повернути їй дихання. Весь час я уважно стежив за пульсом.
Це була така врочиста хвилина, що на мить навіть скелі перестали здригатися, наче й вони стежили, як повертається до життя людська істота, і чекали, поки пролунає між кристалами перший удар жіночого серця.
І пролунав!
Перший удар серця!
Я не повірив руці і приклав до серця вухо. Знову удар. Через п'ять хвилин ще один, а далі через кожні п'ять хвилин – удар.
Її обидві руки спочивали тепер на грудях. Уста все більше й більше відкривалися.
Спробував я влити в рот дівчини кілька крапель розведеного у воді винного спирту з амброю.
Тут вона поволі розплющила очі. Були то великі темносині очі, з розширеними зіницями, які ще дивилися крізь поволоку і нічого не бачили. Я поклав свою ліву руку їй під голову, підвів дівчину і долонею правої почав натирати її тіло біля серця. Дівчина примружила очі й почала дихати ритмічно.
Руки і ноги її вже згиналися, але самостійно рухатися ще не могли.
Тепер я відважився на останню спробу. Бризнув на її обличчя крижаною водою. Тіло дівчини немов пройняв електричний струм. Кінцівки ворухнулися, погляд пожвавішав.
Вона прокинулася. Це вже було життя. Дівчина опритомніла, дивилася. Потім здригнулася. Все тіло вкрилося гусячою шкірою. Видно, їй було холодно.
Я напнув шатро з шкури кашалота, яку перекинув через два кришталеві стовпи, щоб затулити світло, привів до дівчини Бебі й пояснив ведмедиці, що вона повинна лягти біля моєї Нагами.
Я підняв Нагаму і поклав поруч з ведмедицею, яка лежала під нею, немов величезна отоманка. Дівчина не лякалась ведмедиці, а, навпаки, пригорнулася до неї, мабуть, знала, що звіряче тепло лікує. Вірна тварина зрозуміла мене. Адже вона добре бачила всі мої муки. Скавулячи, пестила дівчину так, як ведмедиця-мати звикла голубити своє ведмежатко. Може, в стародав ньому віці, перед тим як винайшли зброю, люди й звірі не ворогували між собою, як тепер. Бебі зрозуміла, чого я чекав від неї. Вона голубила по-дитячому боязку дівчину, здобула її довір'я й нарешті стала для неї тим, ким була вовчиця для Ромула й Рема. Бебі стала годувальницею моєї новонародженої дитини. А та справді потребувала молока, бо всяка інша пожива могла отруїти її організм, що ледве починав оживати.
Коли дитинчатко було сите, воно схилило свою гарну голівку на груди чудової годувальниці й заснуло.
Дівчина ще не промовила й слова, тому я не знав, якою мовою вона розмовляє.
А навколо кристали неугавно виспівували над сплячим немовлятком колискові пісні.
Тесть у кришталевій домовині
Нагама справді була милим, чарівним створінням. Чимось середнім між новонародженою дитиною, звіром та соромливою дівчиною. Суміш довірливості й боязні, ніжності й упертості. Всі її почуття були зачатковими. З неї можна виховати й жінку й звіра. Мені треба було вивчити примхи Нагами, як мати вивчає своє немовля, що не вміє ще говорити, але розуміє вже звукові відтінки і виражає свою волю тільки різними звуками – плачем, белькотом і пхиканням.
Треба було поводитися з нею дуже ніжно.
Нагама скоро звикла ставитися до Бебі, як до матері. Вона ще не озивалася до неї, а тільки наслідувала її звуки. А коли я наближався до дівчини, на її обличчі виникала розгубленість. Не раз я пробував ніжно й ласкаво вимовляти окремі слова, та вона жодного з них не повторила.
Проте Нагама цікавилася мною. Коли я лягав з другого боку ведмедиці й прикидався, що сплю, дівчина через ведмедицю нахилялася й довго розглядала мене. Як тільки я палив сірника, вона вклонялася до моїх ніг, бо, певно, вважала мене повелителем блискавиць.
Я дав їй своє залізне й мідяне знаряддя – для Нагами воно було іграшкою, і показав, що вмію вигравати на сопілці. Гра їй дуже сподобалася. Дівчина сміялася.
Жили ми в кришталевій печері вже кілька тижнів. Харчів у нас було досить. В запасі були сир, копчений язик, консерви. Нагама ж все ще живилася виключно ведмежим молоком.
Залишити кришталеву печеру ще було неможливо. Печера весь час легко здригалася, а інколи стугоніла від сильних ударів. Нагама думала, що хтось колише підземелля.
Поволі Нагама звикла до мене і, нарешті, дозволила мені взяти її за руку. А це було конче потрібно, бо інакше я не міг би зрізати їй нігті, що за довгі тисячі років виросли надзвичайно.
За цю ласку й довірливість треба було чимось заплатити. Я вийняв з свого клунка аміантову пряжу – розкішний, блискучий азбестовий шовк. Він їй дуже сподобався. Я витесав для Нагами з жил кашалота кужіль з веретеном і навчив дівчину прясти. Ця робота Нагамі сподобалася. Та все ще перешкоджали їй надто довгі нігті. І дівчина пожертвувала ними, щоб мати змогу зайнятися цією милою для неї працею й напрясти з азбесту тоненьких-тоненьких ниточок.
З риб'ячих кісток я зробив довгі в'язальні спиці й навчив Нагаму в'язати панчохи.
Це не жарт! Азбестові панчохи нам ще дуже знадобляться.
Одного разу, коли земля трохи заспокоїлась і вже не здригалась, я спробував вийти на розвідини з кришталевої печери. Хотів дізнатися, чи не завалило мої виходи звідси.
Шлях крізь сланцьові шари був відкритий більше, ніж перед землетрусом, і до базальтової печери була дорога значно ближча.
Але тут чекала на мене велика несподіванка. Перейти цю печеру виявилось нелегкою справою. Хоч температура в ній з нестерпно високої знизилась до +50°, бо в стелі утворилася щілина, крізь яку протягало холодним вітром з поверхні землі, однак мене спіткало інше лихо. Великий землетрус повалив цілий ряд базальтових стовпів, і вони лежали вздовж печери, немов настил дерев'яного мосту. Та красненько дякую за такий міст! Базальтові стовпи ще й тепер такі гарячі, що Бебі могла б ще якось перебігти, але хто ходить повільніше, той, поки пройде цей міст, позбудеться ніг.
Тому-то й потрібно було, щоб Нагама наплела для обох нас азбестових панчіх. В них сміло можна йти через розпечений міст.
Я дуже шкодував, що старий Ламек залишився в кришталі – намучився я з його домовиною страшенно, але ніяк не міг її розбити. Це вже, як видно, так доля судила.
Та одного разу, коли ми всі троє спали, новий землетрус так розколивав нашу печеру, що ми з нашого ліжка порозкочувалися хто куди. Землетрус тривав недовго, і за ним настала повна тиша. Я запалив свого шахтарського ліхтарика, щоб переконатися, чи не тріснуло десь склепіння печери. При світлі ми побачили нове диво.
Призма-домовина Ламека під час цього землетрусу розпалася, але постать прабатька залишилася замурованою. Проте зараз він не стояв, як до цього, а сидів.
Виявилося, що домовина старого не розсипалася вщент – вона лише тріснула знизу. Весь верх її розпорошився, а нижня частина збереглася. В ній, наче в колоді, залишилася ув'язнена постать Ламека. Верхня частина тіла його звільнилася, а нижче колін залишилася закута в кришталь. Отак і сидів Ламек, згорблений і похнюплений.
– Подивись-но! – мовив я Нагамі, показуючи на старого.
Дівчина зойкнула й кинулася до постаті, вхопила затиснуті в кулаки руки Ламека й почала їх цілувати. Вона щось викрикувала, але від постійного схлипування не можна було зрозуміти, що саме. Та голос видавав, що вона тішиться віднайденому й оплакує втраченого, що нерухомо сидить перед нею.
Я підбіг до Нагами й спитав:
– Хочеш, щоб я його оживив?
Вона зрозуміла мене, впала до моїх ніг і обняла їх.
– Добре, тоді поможи мені.
Розгубившись, я й не подумав, яке безглуздя оживляти людину, ноги якої по самі коліна закуті в кришталі, і їх ніколи не можна буде визволити.
Спробував я знову те, що раз уже мені вдалося. Не шкодував амбри. Правда, для старого вживав не мазь, а розведену в спирті амбру. Так вона швидше просякала йому зарослу щетиною шкіру, яку до того ж я проколював ще й голкою. Влив до вуст старого чималу кількість амбрового спирту і, рухаючи його руками, змушував Ламека вдихати й видихати повітря. Операцію закінчив за допомогою крижаної води, якою покропив Ламекові голо ву. При цьому зарослий білою щетиною Ламек раптом чхнув, потім почав чхати без упину. Як тільки старий ожив, дівчина підстрибнула – доти вона здивовано сиділа напочіпки біля моїх ніг – кинулася до мене і знову обняла мої коліна, захлинаючись від несамовитого збудження.
Нарешті повисла на моїй шиї й заридала.
Оцю мову я вже добре розумів.
Сватання на стародавній лад
Ожилий патріарх тимчасом заговорив, та його голос долинав, наче з підземелля. Був він скоріше хриплим шепотом, що часом зривався і переходив у верещання.
Першим словом, з яким Ламек звернувся до мене, було:
– Амхаарец!
Я зрадів. Це сказане зрозумілою для мене мовою. Я знав кілька староєврейських слів і розумів, наприклад, це перше слово. Правда, воно не дуже ласкаве, бо по-нашому означає: «Дурень!» Та за цим посипалося більше слів. Старий не встиг з мумії стати людиною, як показав себе справжнім аристократом і засипав мене найгіршими глузливими словами. З них добре зрозумів я «несієрім» (невільник), «кераїм» (невірний).
Кілька разів назвав мене Ламек і «мамссером». А це вже брутальна образа.
Я зрозумів – він лається тому, що його дівчина ставиться до мене з такою прихильністю. Старий часто бив себе кулаком у груди й вигукував, що лише він має на це право.
Та раптом мене виручила красуня Нагама. Тримаючись однією рукою за моє плече, вона піднесла вказівний палець другої руки до свого чола й урочисто відрекомендувала старому мою особу:
– Горе деа! (Вчений!).
– Шад! (Чортівське слово!) – скрикнув двадцятитисячорічний стариган.
– Ед! (Свідок!) – відповіла дівчина, показуючи на себе.
– Маккот-мардот! – хрипло вилаявся старий найстрашнішим прокльоном. Колись з такими словами передавали кату на муки дівчат, які поцілували чужого чоловіка.
– Маккот-мардот! – повторив старий.
Дівчина покірно схилилася, підняла з долівки кашалотові жили й подала старому замість канчука. Стояла, чекаючи, щоб старий її відшмагав. Цього я вже не міг знести і силою забрав дівчину від старого. Той зі злості почав шмагати канчуком свою кришталеву труну. «Бий», думаю собі.
Тепер я вирішив показати, що розумію його мову. Вдаривши себе кулаком у груди, я сказав:
– Неах (Володар), – потім узяв дівчину за руку й промовив урочисто: – Ле кохта! (Буде моєю дружиною!)
– Меахссов! – відповіла раптом дівчина, потискуючи мою руку на знак згоди.
– Алманат, – сердито прохрипів посивілий від п'ят до голови чоловік.
– Меахссов! – повторила дівчина знову.
– Алманат!
Перегукувались вони цими словами разів п'ять-шість. Це означало суперечку про те, коли ми одружимося.
«Меахссов» – означає «від сьогодні», «алманат» – «потім».
Нарешті старий у шаленому гніві кинув страхітливий вирок, показуючи на Нагаму:
– Ерваг!
При цьому слові дівчина пополотніла, щоки її змарніли, уста посиніли, і вона закрила лице довгими косами. Це слово забороняло жінці одружуватися.
Я виструнчився перед старим і посміхнувся йому прямо у вічі.
При цьому старий скривив уста в глузливу посмішку І процідив крізь зуби:
– Катланет!
І тут Нагама впала на землю, розкуйовдила волосся і, обсипаючи голову кристалічним піском, страшенно розридалася.
«Катланет» – дівчина, наречений якої обов'язково перед весіллям помирає. «Катланет» – убивця чоловіків, і вона ніколи не може одружитися.
– Мені байдуже, чи ти «катланет», чи ні, – тепер уже своєю мовою звернувся я до дівчини й підняв її з землі. – Ми двоє в усьому світі, і для нас немає законів! А коли буде потрібен закон, то ми самі створимо його. Я сам тут і парламент, і верхня палата, й король. Я візьму тебе за жінку, коли й ти цього забажаєш.
На цей раз уже старий раптом бурхливо розридався. Він бив долонею по кристалічній масі і весь час повторював: «Галот» (полон). Це знову ж таки означало, що поки голова сім'ї в полоні, дівчина не може вийти заміж.
Бідний старець! Виходить, він тільки того й боявся, що коли я одружуся з його дочкою, то він залишиться тут замурованим у скелі.
Я втішив старого. Приніс долото й сокиру, приклав до кристала й показав, що хочу звільнити старого з тієї неволі. На доказ цього я відколов кусень кристала.
Старий розчулився й, благословляючи нас, сказав на знак своєї згоди:
– Баар гетібб! (Радісна звістка!)
При цих словах Нагама підійшла до нас. Старий узяв своїми кістлявими пальцями дівчину за руку, пригорнув до себе, а мені шепнув;
– Кесубба!
– Кесубба! – Але який дідько міг подумати, щоб і допотопні люди знали кесуббу. Я гадав, що за старовинних часів дівчат віддавали даром!
А старий похитував головою й, простягаючи до мене долоню, повторював:
– Кесубба! Кесубба!
По-нашому це означає весільний подарунок.
– Ну, то візьми!
І я дістав з клунка красивий кристал лабрадору. Старий дуже зрадів, затиснув його в жмені, але відповів словом:
– Каїмлі!
Каїмлі? А, ти й це знаєш. Тоді ти тільки прикидаєшся, що бачив старий світ. Ти не з прадавніх людей!
«Каїмлі» означає, що тесть забирає весільний дарунок для себе. Коли б він хотів передати його своїй дочці, то сказав би: «Парнасса».
Нарешті старий промовив це слово і загорнув кристал краєчком хустинки Нагами. Та опісля знову звернувся до мене:
– Секукім!
Ач, яка мара! Ще й секукім. Ще й срібла вимагає! Що я мав робити? Мав срібного ланцюжка, зняв його з шиї і передав старому.
Ланцюжок припав Ламеку до вподоби. Він одягнув його на шию Нагамі й поглядав на неї, милуючись красою. Нарешті, Ламек благословив дочку сім раз.
Потім старий почав вимагати «купу». Її він ніяк не хотів зректися. «Купа» – шатро для весільного обряду. Зробив я і шатро, перекинувши китову шкуру на чотири кришталеві стовпи. Без нього я не міг бути «хосен» (жених). Під цією накидкою взяв я за шлюбну жінку гарну «Калем». На щастя, її чудове волосся не треба було стригти, бо за часів Ламека ще не знали ножиць.
І тільки переживши все це, я міг подбати про те, щоб дати старому якогось прохолодного напою. А пити він справді хотів, бо двадцять тисяч років не пив нічого. А це не жарти.
Догадався я, що Ламек буде дотримуватися прадавнього звичаю: питиме тільки з свого посуду. Тому я долотом видобув з кристалів уже згадану шкаралупу діорнісового яйця. В шкаралупі були якісь чорненькі зернятка. Я думав, що то сміття, й викинув їх. Але Нагама це помітила й ретельно визбирала викинуте.
Потім я наповнив шкаралупу свіжою водою, домішав до неї китового молока й долив кілька крапель амбрового спирту. Старий з насолодою випив цю рідину й вдячно підвів очі в небо. Після цього передав келех мені, а після мене підніс його Нагамі. Коли ми всі троє напилися, Ламек обома руками тріснув шкаралупою об землю, щоб повністю виконати весільний обряд.
На щастя, шкаралупа не розбилася. Це було щастям не тільки для шкаралупи, але й для мого тестя, бо не знаю, з чого б він пив, якщо мої бляшані посудини для нього бридкі.
Харчів, якими я збирався його почастувати, було багато.
Та не хотів мій тесть ні ведмежого гуляшу, ні китового язика, просив тільки одне:
– Парперот!
Це традиційна рослинна страва, без якої люди прадавніх часів не справляли весілля. Без парперота немає й благословенного шлюбу – з шлюбу без парперота походять прокляті нащадки, без парперота між подружжям панує розлад.
Та звідки мені дістати парперот? Я навіть не знаю, що воно таке. Коли б хоч знав, з чого він. Не росте в цих краях жодна рослина, крім мохів та лишайників. Якщо ти, дідугане, задумав тут бути вегетаріанцем, то швидко загинеш.
Старий виявився нетерплячим. Певно, був колись королем, бо слова «неможливо» він не знав. Сварився та помахував руками. На щастя, він не міг піднятися з свого трону, бо приріс до нього.
Нагама тимчасом, тиха, слухняна, покірлива підлегла, не говорила нічого, тільки вклонилася своєму прабатькові, налила до шкаралупи води, взяла з хустки крихту того непотрібного сміття, яке я викинув, і вкинула у воду.
Через кілька хвилин я здивовано спостеріг, як ті дрібні зернятка почали набухати, рости – набрякли, як горіхи, вода зникла, і замість неї в шкаралупі вже дрижала, мов холодець, фіолетовосиня маса.
Нагама взяла в руки шкаралупу й з милою посмішкою, з якою жінки, мабуть, і народжуються, почастувала прабатька.
У старого аж борода затремтіла від радості, коли він покуштував божий харч, а очі від насолоди мружилися.
Це була манна.
Тепер уже і я впізнав її.
Легенди оповідають, що ця рослина вкриває скелі Арарату. Її інколи великими купами вириває буря й розкидає на сто миль по далеких пустелях. Від вогкості вона набрякає І, коли падає на землю, мандрівник у пустелі знаходить добрий харч – манну.
Ми, люди новітніх віків, не звертали уваги на це добро. Хоч воно є таким продуктом, жменькою якого можна нагодувати мандрівників на цілому кораблі.
Я покуштував те, що залишилося від старого. Був то ледь-ледь гіркуватий, але досить смачний холодець. Нагама, побачивши, що воно мені до смаку, приготувала для нас обох ще одну миску.
Такий парперот, напевно, росте й на горі Ціхі, бо це звичайнісінький лишайник. Варто розшукати його. Він для нас буде ціннішим за всі метали й найдорожчі самоцвіти підземелля.
