Текст книги "20 000 років під кригою"
Автор книги: Мор Йокаи
сообщить о нарушении
Текущая страница: 3 (всего у книги 9 страниц)
Народження базальту
Піднявшися до входу в штольню, я ще раз роздивився місцевість. Королівські багатства були повиті жалобною заслоною темряви. Але й крізь цю пітьму миготіли світлові камінці – зірки підземелля, світло яких віддзеркалювалося на гладенькій поверхні великого темно-голубого озера.
Тихо зітхнувши: «Боже помагай!», я взяв клунок на спину і ступив до штольні.
Та не зробив я й десяти кроків, як остовпів од переляку. Я почув мурмотання дикого звіра і побачив його силует.
Звір ішов з глибокої штольні просто на мене.
Жодній людині не доводилося бачити таке незвичайне створіння. Його не описав жодний вчений-природознавець. Це була потвора в шість з половиною футів заввишки, шкура якої виблискувала чарівними барвами волошки. Тільки у птаха може бути таке забарвлення. Диво дивне! Може, це володар підземного царства, що сидить на мідному троні? Одним боком притискаючись до скелі, звірюка прямує просто до мене.
Від переляку й подиву я відчув, що знепритомнюю. Вирячивши очі, я підняв на захист шахтарську лампочку. Зброї у мене не було. Та хіба ця звірюка злякається лампи? Ось чудовисько вже поруч. Мене обливає піт від смертельного переляку, а звірюка вишкіряє зуби, ніби посміхається до мене, і ніжно тикає мордою під ребра. Ох, матінко! Та це ж Бебі!
Добра моя подруга, побачивши, що я подався до штольні, випередила мене. Перепливла озеро швидше від мене, й зараз стоїть передо мною в кольорі волошки.
Ех, бідолашна! Можеш тепер скільки завгодно тертися шубою об скелясту стіну!
А як мені взяти на себе відповідальність за те, що в тваринному світі з'явилася нова порода? Ведмідь волошкового забарвлення!
Бідна Бебі, скільки в ній відданості!
Підземна печера, що відкрилася передо мною, була утворена з двох кам'яних порід: діориту – про нього я вже говорив – та долериту. Долериту дедалі ставало більше й більше. Саме ці породи утворювали дно звивистої штольні.
Підземний коридор перетинали великі й малі печери. Місцями вони поглиблювались, і я мусив спускатися на їх дно, потім знову дряпатися вгору. Тут багато в чому мені допомогла дружба Бебі. Досить було запалити магнійовий дріт, вибрати напрямок і показати його Бебі. Після цього я сідав на спину ведмедиці й освітлював шлях. Бебі з незвичайною спритністю дряпалась із скелі на скелю та перестрибувала глибокі прірви. За годину ми з нею подолали таку відстань, на яку я сам мусив би витратити цілий день. Коли ж я сів попоїсти, вона тільки дивилася на мене. Може, відчувала, що мої консерви заготовлені з ведмежатини. А може, і тому, що білі ведмеді звикли одразу з'їсти багато, а потім довгий час перебувати без їжі. В них запаси жиру величезні – є чим живити організм. Колись білі ведмеді стануть справжніми верблюдами льодових пустель, якщо їх використовуватимуть для мандрівок.
В печерах, які нам доводилося переходити, я не знаходив нічого цікавого. Запримітив тільки одне – чим далі, тим холодніше.
Думаю, що малахітова печера зігрівається хімічною дією озера, тому, чим далі від нього, тим холодніше стає в печерах. Я шкодував, що залишив шубу в льодовій печері. Тепер під час спочинку Бебі зігрівала мене своєю шубою.
Вразило мене ще й таке явище: компас, за допомогою якого я знаходив дорогу в звивистому коридорі, раптом перестав показувати сторони світу. Стрілки, правда, рухалися й стрибали сюди-туди.
З цього я зробив висновок, що поблизу мають бути шари залізної руди чи базальту. Скеляста стіна складалася з долеритової маси. Але долерит, хоч за своїм складом подібний до базальту, не має ознак магніту. Далі з-поміж долеритів виблискували кристали лабрадору, що також міститься в базальті.
Між цими кристалами лабрадору я знайшов такий чудовий екземпляр, що не втримався і поклав його до свого клунку. Ніколи мені не доводилося бачити кращого поєднання кольорів. Плоскі поверхні кристалів виблискували зеленою, червоною, синьою і жовтою барвами, які різко відмежовувалися одна від одної широкими чорними гранями. Коли світло падало на кристали з іншого боку, плоскі поверхні раптово ставали чорними, а грані виблискували всіма кольорами веселки.
Ми просувалися вперед близько трьох діб і, нарешті, знову опинилися у величезній печері. Печера ця була невисока, але широка й дуже довга.
В ній панувала темрява. Магнетитові залізні скелі впереміжку з скелями авгіту утворювали бокові стіни. Скелі зблизька здавалися райдужними, здаля – зеленими. Стеля складалася з доломіту. Дном печери було тихе, спокійне озеро.
Навіть при світлі магнію мені не скоро пощастило знайти щілину між чорними залізними скелями, де, на мою думку, знову починався вже знайомий мені коридор.
Шлях через це озеро здавався мені дуже небезпечним.
Звернувся за порадою до Бебі. Може, було б доцільно переплисти їй і це озеро, як вона вже раз зробила?
Здається, Бебі погодилася. Я сів їй на спину і так, верхи, подався до берега озера. Ведмедиця зупинилася на великій залізній скелі й задивилася в озерну гладінь.
Не знаю – чи то було її жіночою примхою, чи то вона не бажала свій новий блакитний костюм перефарбувати на чорний, чи, можливо, тваринний інстинкт узяв верх над людськими розрахунками. Так чи інакше, але
Бебі не схотіла стрибнути в озеро.
Щоправда, поглянувши в озеро і я відчув якийсь страшенний жах. Ніколи не бачив я такого тихого, непорушного дзеркала води. Його чорна гладінь при світлі магнію вигравала вдалині всіма барвами райдуги.
Дарма спонукав я Бебі рискнути. Вона хитнула головою і сіла на задні лапи, даючи цим знати, що мій корабель потрапив на мілину.
Ну що ж, підемо сушею. Я повернув голову Бебі, показав їй на гірський хребет, що тягнувся вздовж берега, і наказав їй іти по ньому. Бебі погодилася, хоч це було для неї справжньою мукою. Скелі стирчали далеко одна від одної, і Бебі з вантажем на спині доводилося плигати, напружуючи всі сили, щоб якось учепитися кігтями й не посковзнутися. Ведмедиця усвідомила серйозність свого завдання і після кожного стрибка відпочивала. Десь посередині дороги Бебі зовсім захекалася й вибилася з сил.
Я вийняв флягу і почастував Бебі змішаною з оцтом водою. Ведмедиця відсвіжилася трохи і могла вже знову продовжувати путь між скелями. Нарешті ми видерлися на останню скелю. Вхід у штольню був десь за п'ятдесят метрів від нас.
Що робити далі? Ведмедиця подивилася на воду – роздивлялася, як би переплисти. Та враз відсахнулась і зміряла очима стрімку стіну, що здіймалася над нами й підпирала вузеньку галерею, по якій можна було б дістатися до входу в штольню. Бебі зважувала, чи не могла б вона видряпатися до галереї».
Я, розгадавши її думки, зняв з пояса мотузяну драбину, прив'язав її одним кінцем до хребта ведмедиці й підбадьорив Бебі, щоб лізла угору. Моя рятівниця виявилася неабияким акробатом. По стрімкій стіні – на неї людина не наважилась би й глянути – Бебі видряпалася вгору й вистрибнула на галерею.
Тепер я легко поліз по драбині, кінець якої був прив'язаний до хребта ведмедиці. Бебі важила десь біля двохсот кілограмів, і я був певен, що вона втримає мене.
По галереї ми добралися прямо до входу в нову штольню. Хоч термометр показував усього чотири градуси тепла, з мене градом котився піт. І це не від перевтоми, а від постійного страху. Тепер нам необхідно було сісти й підживитися. Бебі теж не відмовилася – взяла в лапи порожню бляшанку й вилизала з неї жир птеродактиля. Це було їй за вечерю.
Я трохи подрімав, а коли пробудився, ми вирушили далі.
Через кілька хвилин ми дісталися до місця, де штольня закінчувалася. Прохід між авгітовими та доломітовими скелями навхрест закривав тут шар слюдистого сланцю. Тоненькі плитки сланцю лежали одна на одній, наче складені картки.
Між слюдистим сланцем може бути простір тільки тоді, коли там утвориться «гірський кришталевий підвал». Шахтарі про це довідуються, вистукуючи молотком об сланець. Деякі гірські кришталеві підвали ховають у собі величезні скарби.
Стіна моєї в'язниці при ударі молотком озвалася глухою луною. Я стояв перед суцільною скелястою масою, яка закрила вихід. Через цю масу нам не пробитися. З відчаєм обмірковував я своє становище і не бачив жодного порятунку – гадав, що, мабуть, доведеться мені стати вічним в'язнем підземелля – повернутися до льодової печери й животіти на моїх запасах харчів.
Я підійшов до входу в штольню, глянув на синє сталеве дзеркало озера, взяв у розпачі камінець і шпурнув ним на середину озерної гладіні.
Трапилось таке, для опису чого невистачить слів жодного словника.
Те озеро, як виявилося, було величезною базальтовою масою в рідкому ще стані, але готовою до раптової кристалізації.
Невистачало лише незначного поштовху, щоб порушити цю насичену масу! На це вона чекала, певно, цілі століття.
Коли мій камінець упав на дзеркальну гладінь озера, печеру осяяло сліпуче світло блискавки, яка звичайно передує процесу кристалізації, і враз довкола немов ударило тисячі громів у одну мить. Та ці громи не гуркотіли, а дзвеніли тисячами складних дзвонів, продовженням яких був вибух вулкана, що струсонув усю землю.
Перед моїми очима виринали з глибини озера шестигранні велетні – стовпи завтовшки в два метри. Ці химерні бризки здіймалися, немов труби органа, їх ріст не могла стримати навіть кам'яна стеля печери – стовпи ці в одну мить пробивали доломітову скелю з такою силою, що людський розум не міг її збагнути.
Щойноутворені базальтові стовпи, які хвилину тому були ще рідиною, легко врізалися в тверду скелю, мов залізо у вогку глину.
Вся доломітова маса, пронизана базальтовими стовпами, від страшенного тиску й тертя заблищала сліпучим сяйвом, наче вечірнє небо під спалахами блискавиць. Базальтові стовпи в місцях стику з долеритом розпікалися й здавалися прозорими. Вся печера скидалася на розпечену зірку.
Повітря в ній так розпалилося, що в ньому мали б згинути всі живі організми.
Але те, що я й моя супутниця залишилися живими, не було дивом, а просто властивістю геологічного явища. Правда, обох нас кинуло горілиць на підлогу. На щастя, я впав на ведмедицю – інакше хвиля повітря приплюснула б мене до скелі. В гуркоті мені здавалося, що мою голову трусить ошаліла парова машина.
В наступну мить я майже осліп і зовсім знесилів.
Але раптова повітряна хвиля відкинула мене на кілька метрів у глиб коридора, і я зразу відчув, що тут тягне холодним вітерцем.
Тоді як у печері температура піднялася вище ста градусів, у коридорі було чотири градуси нижче нуля. Холодне повітря з шумом вривалося в гаряче пекло.
Звідки ж ішов цей холодний струмінь?
Я не мав сили ворухнутися, але мозок працював чітко. Мене охопила якась дивна непереборна цікавість. Хотілося бачити, як хлюпає з стелі печери вогняна злива, як нахиляються базальтові стовпи, як вони ламаються, падають і дзвонять так, немов величезні дзвони котяться зі скелі в море.
Бебі вхопила мене за комір і потягла в глибину коридора. Я спробував підвестися, та переконався, що сил бракує.
Хотів стати спиною до базальтової печери, але впав уперед, а коли повернувся обличчям до печери, то звалився горілиць. Якась сила тягла мою голову на південь, а ноги – на північ. То була взаємна дія двох повітряних струменів. З базальтової печери пашів вісімдесятиградусний жар, а з глибини коридора віяв чотириградусний холод. Нарешті я опам'ятався й ліг на спину Бебі. Трохи згодом течії вирівнялися. Бебі довелося міцно триматися на ногах, щоб мати змогу рухатися вперед.
Та звідки береться цей вітер, адже коридор перетинає стіна?
Незабаром, на мою превелику радість, все з'ясувалося.
Незвичайна сила, з якою базальтові стовпи руйнували скелі, викликала великі зміни і в сланцьовому шарі, що перегородив коридор.
Сланцьові плити, що досі лежали горизонтально одна на одній, звелися й зіткнулися вгорі ребрами, утворивши триметровий прохід. Крізь цей отвір струміло холодне повітря, що досі перебувало в спокої. Коли воно зустрілося з гарячим повітрям базальтової печери, вмить виник ураган такої сили, що назустріч йому можна було просуватися, тільки чіпляючись за кам'яну стіну.
Лабіринт і його мешканці
Попереду мене чекало велике розчарування. Незвичайні руйнування, хоч і розбили шар, який перетинав мій шлях, але від цього сланцьові плити тільки розсунулись і перемішались, утворивши собою розгалужений лабіринт. З правого й з лівого боку, зверху і знизу зяяли провалля. Дороговказом у цьому лабіринті був тільки зустрічний вітер. Він показував, яка штольня веде до найближчого провалля. Тепер ми уже просувалися штольнями, через які я повз разом з Бебі.
Ведмедиця йшла попереду. Вона, як мешканець печер, звикла до темряви. Коли ми повзли вузеньким коридором, Бебі раптом страшенно заревла і порачкувала назад. Я на колінах проліз під ведмедицею й опинився перед страховищем, яке так налякало бідну Бебі.
Моя лампа освітила скелет чудово розвиненої тварини, яку я вже знав.
– Не бійся, Бебі, – підбадьорював я ведмедицю. – Це вже не зашкодить тобі! Перед нами скелет, який лише вдруге трапляється людині. Перший і єдиний до цього часу екземпляр зберігається в паризькому музеї. Це той славний мозезавр (mosaesaurus), що його знайшов німецький учений Гофман у мастрихтській каменоломні й назвав тварину своїм ім'ям – мозезавр Гофмана. Та мастрихтський абат подав на Гофмана в суд, запевняючи, що знахідка є допотопною твариною і належить церкві. Довга суперечка закінчилася тим, що від ученого її забрали і передали попові. Бідний Гофман так зажурився, що незабаром помер. Коли французькі революційні війська обложили Мастрихт, то геологи й палеонтологи всього світу звернулися до французького генерала й благали його не стріляти в попівську хату, бо в ній зберігається мозезавр! Французи не стріляли. Але, зайнявши місто, зажадали контрибуції – мільйон франків, або захованого абатом скелета мозезавра. Абат, звичайно, віддав скелет. Чуєш, Бебі! Ця штука, що тепер лежить перед нами, варта мільйона! Якщо б ми могли доставити її до Парижа чи Берліна, то одержали б за неї стільки срібла, скільки вона сама важить. Але ми, якщо нам пощастить, повеземо цей скелет додому, в Будапешт, подаруємо його музею, та ще й будемо вдячні за те, що його приймуть і дадуть місце. І тоді, коли хтось захотів би бомбардувати Будапешт, вся Європа протестувала б проти такого вчинку в інтересах мозезавра. Ось яка могутня це тварина, Бебі!
Скелет лежав у довгій вузенькій печері, боки якої були викладені кристалами. Був то завдовжки в тринадцять метрів ящір, з величезною головою. Хребет ящера складався з ста тридцяти хребців, а будова його хвоста була гідна подиву. Хвіст стирчав вістрям догори, наче широка пила. Від ніг ящера залишилися тільки кістки, але в камені, котрий, певно, колись був м'яким, виднілися сліди ніг. По відбитках видно, що на ногах були ще й перетинки.
А зараз цей скарб – мій, тільки як забрати його з собою? На лихо, в цім лабіринті знову закрився шлях, і я мусив повернутися назад, щоб відшукати іншу дорогу.
Неоціненною виявилася для мене моя чотиринога приятелька Бебі. Вона не потребувала нитки Аріадни, щоб знайти правильний напрям у цьому підземному лабіринті, й керувалася своїм інстинктом. А він її ніколи не зраджував.
Наш новий прохід загородила величезна, наче справжній велетень, хелонія – черепаха з довгою, мов гадюка, шиєю.
З руїн третього, вузенького темного коридора виднілася чудернацька голова ігуанадона з довгою, витягнутою вперед м'язистою шиєю. Ця тварина, певно, була предком крокодила. Озброєна вона не лише страшними зубами, але й двома прямими рогами на лобі.
Те, що я побачив у підземеллі, скидалося на справжній музей.
В сланцьових плитах виднілися відбитки листя, дерев, цілих гілляк, залишки прадавніх жуків, метеликів, рибин і птахів, летючих ящірок тощо. Хто зібрав оцю багату й різноманітну колекцію? Тут і жителі суші, і прісних вод, і морських глибин, тварини, що літали в повітрі, і наземні рослини.
Слюдистий сланець часто ховає в собі й дорогоцінні метали. Не раз я натрапляв на багаті срібні жили та пасма чистого срібла, а на одному місці між чорним камінням блищали чудові самородки щирого золота. Та я кинув тут і золото і срібло!
Я шукав повітря й води!
Печера гірського кришталю
В шарі слюдистого сланцю води не знайдеш. А в моїй флязі води лишилося всього тільки на кілька днів. Я не розраховував на таку довгу мандрівку і захопив з собою тільки дванадцять літрів води, та й ту напочатку не дуже беріг.
Та й звідки візьметься тут джерело? Хіба можливі тут опади? Наді мною царство вічного льоду. Там не виникнуть джерела, не впаде дощ, бо той лід ніколи не тане. Однак я все ж сподівався, що воду знайду. Якщо теплота мідної копальні розтопила стовпи льодової печери, то може трапитися і так, що жар новоутвореного базальту розігріє цілу гору, на її схилах розтане крига, і вода десь, певно, просмокчеться крізь скелі.
Тільки на це я, власне, і сподівався. До льодової печери я вже не міг повернутися, щоб поповнити свої запаси води, бо на моєму шляху постав базальтовий грот. А в тому гроті така спека, що через нього не пройти. Однак я не можу чекати, поки повітря суміжних печер змішається з гарячим повітрям і в усіх шарах стане більш-менш стерпним для людини. Хто знає, коли це буде? Я мушу йти вперед!
Тріщина між порушеними сланцьовими шарами спочатку вела впоперек, далі попрямувала стрімко донизу. Стіни цієї тріщини такі рівні, що спускатися по них було мені не під силу. Знову взяв я мотузяну драбину і прив'язав її до хребта Бебі, вона залишилася нагорі, а я спустився вниз. Потім ведмедиця зручно й спритно посунулася за мною й сама. Якщо буде потреба повернутися назад, то Бебі полізе з драбиною на поясі першою, а я – за нею.
Найбільше заважав мені багаж. Його доводилося волочити крізь найвужчі коридори.
Ми вже майже на двадцять метрів спустилися отак по прямовисній кам'яній стіні, а знизу все ще віяв прудкий вітер. Та як тільки ми потрапили на дно, вітер ущух. Ми опинилися у вузенькому дуплі, в якому двоє ледь-ледь могли вміститися. Звідси не було ніякого виходу.
Бебі злякано поглядала на мене, стрижучи вухами.
– Не бійся, Бебі! Біди немає! Ти чуєш, як дзвенить під ударом молотка стіна, що перегороджує нам шлях? Недалеко вже й визволення. Цю стіну ми завтра проломимо. Та спершу мусимо відпочити, бо ми не спали з тобою вже півтори доби.
Треба заснути хоч на кілька годин. Адже для нас це була потрійна ніч. Ніч сну, ніч підземелля, і полярна ніч, яка триває півроку.
Перша з цих трьох ночей минула, і я прокинувся.
В нашій опочивальні, коли ми туди прибули, термометр показував 2 градуси тепла, а коли прокинулися, температура піднялася до 10 градусів. Мабуть, від дихання гостей, що в ній спали, повітря стало задушливим. Наші легені за п'ять годин сну спожили багато кисню. Треба мерщій вирватися з цієї в'язниці. Та це виявилося не такою легкою справою, як я гадав.
Удари об стіну, яка перетнула нам дорогу, давали знати, що за нею є широкий простір. Та коли я почав розбивати її, держак кирки після кожного удару сильно бив по моїй долоні. Як виявилося потім, під слюдистим сланцем лежали кремневі маси.
Ціною великих зусиль видовбав я діру, крізь яку можна було просунути руку. Стало цілком ясно, що киркою й залізним ломом тут не відкрити шляху. Мусив я вдатися до сміливіших і рішучіших засобів – при мені були піроксилінові шашки. Одну з них я сунув до видовбаної діри. В шашці був заводний механізм, що викликає вибух у певно означений час. Ми з Бебі пролізли до шахти й причаїлися. Після вибуху покотився тупий гуркіт, який ще довго відлунював у підземеллі. Здавалося, наче скелі за скелями з шаленим грюком котяться десь у безодню.
Диму від вибуху в нашій шахті не було – це вірна прикмета того, що він знайшов собі вихід в іншому напрямку. Я дістався до щойно утвореного пролому, взяв магнійовий дріт, запалив його і освітив усе довкола. Таке могло приснитися тільки казкарям «Тисячі і однієї ночі», коли вони в своїй багатій уяві мандрували в печерах з коштовними самоцвітами.
Перед моїми очима відкрився простір, який шахтарі звуть «кришталевим підземеллям». Подібні печери вже траплялися під горою Монблан, знаходили їх і в інших місцях, та велич і чарівність жодної з них не можна прирівняти до виявленої мною. Стеля печери – сліпучобіла, вкрита дрібненькими білими кришталиками, немов сповита кварцовою парою. Трохи нижче виблискували шестигранні кристали. Освітлені, вони здавалися розпеченими жаринками. Все склепіння палало брильянтовим полум'ям. Стіни заступали призми з півметра завдовжки, що стирчали групами, а дно печери було густо застелене чотири-п'ятиметровими кришталевими стовпами і шестигранними пірамідами. Подекуди з двох кришталевих стовпів утворювався один, і їх поверхні виблискували дрібними кристаликами. Довкола блищать, іскряться, грають кольорами райдуги стіни й стеля. Тіні ніде не знайдеш – усе навкруги іскряться й палає різними барвами. Тут не побачиш ні руди, ні глини, ні каміння! Тільки кристали, і між ними немає ні жовтого цитрина, ні бурого топаза, ні чорного моріона – всі вони прозорі, мов джерельна вода. В діаметрі ця казкова кругла печера має щонайменше сто метрів!
Я ступив до неї з таким страхом, немов увіходив до храму невідомого підземного бога. І справді, видовище було величнішим від усіх церков, збудованих будь-коли руками людини. Людський розум не міг вигадати такої розкоші. На кожній стіні потік променів, мозаїка райдуги, внизу, в глибині, – прихилені один до одного кришталеві стовпи, які місцями набирають готичної форми, утворюючи підвищення.
