Текст книги "20 000 років під кригою"
Автор книги: Мор Йокаи
сообщить о нарушении
Текущая страница: 5 (всего у книги 9 страниц)
Війна між велетнями
Отож я оселився в печері, де є джерельна вода й молоко. Невистачало тільки пального для освітлення, і тому доводилося витрачати його економно. Був час, коли море само освітлювало печеру. Те світло, можливо, було пов'язане з північним сяйвом на поверхні землі. Спостеріг я й іншу прикмету того, що море й озеро сполучені між собою. В печері температура була така, як і в морі – один градус тепла.
Вам здається, що це холод, але я вже звик до нього. Коли я не спав, то рухався, щоб зігрітися, а спати лягав поруч з ведмедицею. Її тіло зігрівало краще за грубку. Можна уявити собі, скільки випромінює тепла тіло, котре важить дванадцять центнерів. Бебі тепер уже спала подовгу. Наближався час її зимової сплячки. Я міг розбудити Бебі тільки коли трубив їй прямо у вухо, але без потреби, я не турбував її.
Проте одна незвичайна подія все ж примусила мене порушити солодкий сон Бебі. Правда, це чудове видовище збудило б її й без мене.
Одного разу озеро в печері засяяло незвичайним електричним спалахом, а висока, як гора, хвиля віщувала прибуття володарки печери. Вже не раз спостерігав я таку прикмету появи кита, але тепер хвилі вирували дужче, ніж звичайно. Причину цього явища я взнав через кілька хвилин.
Кит виринув з-під високої, як гора, хвилі. Своє дитинчатко він, як завжди, тримав у пащі. Але тепер мій знайомий кит примчав сюди не сам – на поверхні води підстрибувало інше страховище – амбровий кит (physeter). Ця потвора, в кишках якої збирається амбра, інколи кусками в півцентнера, є теж родичем звичайного кита.
Якщо звичайний велетень-кит є найсумирнішою в світі твариною і харчується дрібненькими морськими слимачками, то його родич, амбровий кит, живиться тільки м'ясом – справжніми ласощами для нього є акула і кит звичайний.
Акула, цей страшний хижак, коли натрапить на кашалота – амбрового кита – від страху ховається в намул, а часто навіть вилітає на берег. Якщо акула може перекусити навпіл людину, то кашалот розриває зубами акулу. Кашалот – найстрашніший ворог звичайного кита, хоч із його м'яса він з'їдає тільки язик. Як бачите, це великий ласун. Решту м'яса він кидає. Кашалот дуже любить поживитися малятами кита, тому завжди й полює на них. Кит не має зубів – у нього тільки кістяна сітка та піднебіння. Гризти й кусати ними він не може. Зате в амбрового кита є сорок вісім гострих зубів. Всі вони розташовані в рядок на нижній щелепі – спереду найдовші, за ними менші. Ці зуби схожі на огірки. Найменший з них важить кілограм, найбільший – два. Цими страшними зубами потвора здатна розтрощити шлюпку. Амбровий кит удвоє менший за звичайного, та голови в них однакові. Непомірно велика голова кашалота займає половину його тіла. Хребет – вигнутий догори. Тіло кашалота – оксамитовочорне, виграє зеленавосиньою барвою, язик його – кривавочервоний і видніється між щелепами, коли відкривається паща. Звичайний кит – чутлива, ніжна істота. Найменше поранення спричиняє йому смерть. Рани від списа, які в людини легко гояться, для кита є загибеллю. Амбрового ж кита можна поранити тільки в двох місцях – там, де голова з'єднується з хребтом, і на череві. Череп його твердий, мов камінь, а коли цей кит розлютує, то може головою проломити бокову стіну корабля. Інші частини його тіла сповиті міцними, наче кістка, жилами. Ось це страховисько й напало на мого кита.
Перелякана кит-самка подалася в сховище, але хижак помчав за нею через тунелі в скелях і через печери льодових гір. Тепер вони зустрілися в цьому озері, борючись не на життя, а на смерть. Кит від страху хропів, сопів, видував пару з ніздрів. Він зайняв зручне для боротьби місце – велику голову сховав у вузеньку бухту, до якої ворог не мав доступу. Єдиним засобом захисту кита є його хвіст. Правда, цей хвіст – страшенна зброя. Китолови розповідають, скільки всякого лиха може заподіяти кит своїм хвостом. Підкине шлюпку разом з дванадцятьма матросами в повітря, одним помахом хвоста розсіче пором надвоє так, наче б його пилою розпиляли.
І тепер, коли хижак-кашалот кинувся на нього, щоб зубами роздерти його бік, кит махнув хвостом. Кашалот гепнувся об скелясту стіну аж на другому боці печери, але це не відбило в нього бажання продовжувати боротьбу. Як видно, його кістяний панцир витримав удар. Хижак почав новий напад.
– Прокинься, Бебі! Лихо! – крикнув я просто на вухо ведмедиці і хльоснув мою подругу по носі. Вона одразу ж прокинулась. Якщо кашалот заб'є кита-самку, пропало наше молочне господарство!
Я запалив магнійові дроти. Потім відшукав свої гарпуни і поспішив втрутитися в цю боротьбу.
Був то незвичайний, чудовий морський двобій! Тільки тепер, при повному освітленні, мав я можливість уперше добре роздивитися нашого кита. (Світло не заважало борцям – у них дуже слабкий зір). Спина мого кита була коричневою, на череві – біліла пляма. У широкій пащі його, замість зубів, виднілася чорна кістяна сітка. Від шиї до черева шкура його зморщена, в глибині ці зморшки – кривавочервоні. Коли кит ворушився, ці червоні смуги чудово виблискували на мармуровобілій шкурі. Думаю, що моя знайома серед свого племені була справжньою красунею.
Боротьба між двома велетнями невгавала ні на хвилину. Обидва так били хвостами, що хвилі здіймалися аж на двадцять метрів, а в печері водяні бризки летіли, мов рясний дощ, заливаючи обличчя й очі. Кит почав верещати, мов кабан, коли його колють, тільки в тисячу разів сильніше, і раз у раз бив хвостом по голові кашалота, й ці удари відлунювали, немов гуркіт грому.
Весь час кит тримав своє маля у пащі, не випускаючи його звідти ні на хвилину, і облизував язиком його голову.
– На поміч, Бебі! – гукнув я ведмедицю. – Якщо переможемо, буде в нас і м'ясо.
Бебі не потребувала якихось заохочень. Ведмеді знають, що робити в таких випадках. Вони вміють пірнати, плавати, під водою можуть забити й морського слона, якщо зустрінуться з ним. Бебі тільки на те й чекала, щоб кашалот, який хитрістю уникнув удару китового хвоста, підкрався до голови самки. У Бебі був непоганий досвід – не раз вона вже полювала на китів разом з китоловами. Коли раптом кашалотові вдалося добратися до китової голови, мені здалося, що кит загинув. Та Бебі з високої скелі миттю плигнула на спину кашалотові, запустила страшні киті в його шкуру й прокусила шию хижака саме в найуразливішому місці. Бебі, як видно, була досвідченим китоловом. Тепер уже кашалот налякався. Він відчув, що поранений у найуразливіше місце. З-під розірваної шкури почав литися той дорогий жир, за який і ціниться кашалот. Цей жир називається спермацетом. Тепер я побачив на власні очі те, про що не раз думав. Кашалот, підстрибнувши над водою не менше як на п'ятнадцять метрів, горілиць гепнувся у воду.
Я поспішив використати цю хвилину й миттю кинув йому в черево гарпун, дія якого смертельна, якщо він потрапить під шкуру. На воді знялися такі хвилі, що заплеснули всю печеру. Коли я став роздивлятися, страшенної потвори вже не було – вона зникла під водою. Разом з нею зникла й моя ведмедиця. Я перелякався, що страховисько потопило мою Бебі. Та через кілька хвилин Бебі виринула з води, спритно випливла на берег, стала на скелі й довго-довго дивилася у воду. Боротьбу було закінчено. Мій кит спокійно лежав на воді. Здавалося, що його очі з довгими віями повні подяки й мружаться на мене. Може, кит упізнав у мені свого рятівника? Нарешті він почав плакати (у китів також є сльози), а потім, знесилений, заснув.
Мандрівка в кашалоті
Минуло півгодини, і амбровий кит знову з'явився на поверхні води, але він більше не ворушився. Кашалот був мертвий.
– Тепер він наш! – сказав я Бебі, взяв мотузку, сів на спину ведмедиці й поплив до туші кашалота.
Двадцятиметрове страховисько і мертве викликало страх. Більшість іклів кашалота була завдовжки шістнадцять сантиметрів, тобто довші, ніж у найбільшого дикого кабана; ширина їх – вісім сантиметрів, і гладенькі вони, як слонова кістка. Найцінніша частина кашалота – голова. Саме в ній, між кістками та шкірою, в своєрідних заглибинах міститься дорогоцінний жир. Та голову я залишив наостанок. Важливіше було розібрати його тушу, бо коли б минув хоч один день, кашалот почав би гнити і так би смердів, що близько до нього й не підступиш. Я прив'язав амбрового кита мотузкою під щелепою і за допомогою Бебі витяг труп на скелясте побережжя. Тут було легше розбирати його.
Щонайперше я розпоров шкуру. Здирати її мені допомагала Бебі. Шкура згодиться для шатра. Придатна вона і для підошов на чоботи. Під шкурою була тоненька, наче шовк, плівка. З неї в Гренландії виготовляють сорочки для дівчат. Згортаючи цю плівку в сувої, я згадав про свою наречену. Буде і їй з чого шити білизну.
Потім почали знімати сало. Воно вкриває спину кашалота десяти-двадцятисантиметровим шаром. Я зрізав його широкими куснями й кидав прямо у воду. Звідти я легко зможу його виловити, коли воно мені буде потрібне. Під салом був кістяний панцир, яким огорнуто тіло кашалота і якого нелегко врубати навіть сокирою. Під панциром міститься червоне м'ясо (м'ясо звичайного кита – чорне). То вже здобич для Бебі. Для неї така здобич те саме, що Каліфорнія для шукачів золота. На радощах вона забула й про свою зимову сплячку.
Потім дійшла черга і до голови кашалота. Але перед тим як відкрити заглибини в кістках, де міститься спермацет, необхідно було подбати про бурдюк для жиру. Для бурдюка можна було використати шлунок і кишки кашалота. А добратися до його нутра було не важко. Ворота ж відчинені – паща кашалота роззявлена так, що й возом можна проїхати. Нижня щелепа довга, рівна, наче дошка: з неї вбік стирчать зуби. На щелепі лежить довгий червоний язик. Язик – смачна страва, тільки треба його покраяти, засолити й закоптити. Але всьому своя черга, а зараз треба розбирати кашалота.
В роті кашалота людина може стати на весь зріст. Піднебіння тварини вкрито щетиною. Ніздрі» що зовні утворюють один отвір, з'єднані прямо з легенями. Хрящевидна горлянка веде до м'язів, схожих на каучук. Саме за їхньою допомогою кашалот і реве, коли б'ється або коли буває закоханий.
А чи може амбровий кит кохати? Ще й як! У нього серце завширшки з мої плечі.
З пащі через горлянку до першої черевної порожнини веде отвір, крізь який можна пройти лише нагнувшися. Амбровий кит має чотири шлунки.
Перший з них повний залоз, котрі виділяють сік, яким розм'якшується проковтнута їжа. Доводилося не раз бачити, як кашалот відригує проковтнуту здобич, потім ще раз жує її й знову ковтає. Китолови помічали, як кашалот викидав проковтнуту акулу і тут же знову поглинав її.
В першому шлунку кашалота температура була плюс 58 градусів по Фаренгейту. Шлунок виявився зовсім порожнім. Як видно, кашалот давно ганявся за китом і не мав часу полювати на менших риб.
З першого шлунка до другого веде вузенька щілина, крізь яку можна тільки пролізти.
На дні другого шлунка я знаходив маленькі каракатиці та кістки раніш проковтнутих акул, які не розм'якли ще так, щоб могли пройти в третій шлунок, який безпосередньо зв'язаний з печінкою. (Цей кит не має окремих жовчних міхурів). Третій шлунок найменший з усіх шлунків кашалота. Це справжня машина. Його стіни довкола проросли кістками, між якими, мов між жорнами, перемелюється пожива.
Коли я зазирнув туди, то, признатися, налякався і враз відсахнувся.
Повітря в нутрі кашалота взагалі було не дуже приємним. З цього ж шлунка тягнуло смородом, що нагадував запах неприємних ліків, і я мусив припинити свою мандрівку. Третій шлунок ще працював на повний хід. Велика кількість нервів та жилок ще рухалися, між кістками-жорнами ще обертався якийсь великий незграбний клубок. Коли я повирубував і повитягав через горлянку потвори один за одним шлунки, то в клубку з третього шлунка впізнав величезного восьминога – страховиська морів, яке здатне своїми щупальцями задушити й людину. Та кашалот зміг проковтнути й цього неприступного хижака.
Проковтнути восьминога кашалотові легко, але перетравити набагато важче. Деякі частини тіла восьминога ніякий шлунок не перетравить. А який від нього жахливий сморід! Я не міг працювати далі, поки не наповнив цей тельбушище камінням і не пустив його на дно озера.
Слідом за шлунком я пустив у воду серце й селезінку, як нікому не потрібні. Але нирки кашалота, за формою схожі на гроно винограду, я взяв, бо вони – ласощі. Печінку взяв я також, бо десь читав, що завдяки печінці з якоїсь великої рибини було повернуто зір сліпому. Можливо, і я скористаюся печінкою як лікувальним засобом для моїх первісних людей.
Четвертий шлунок кашалота найпросторіший. Стіни його цілком рівні й слизькі. Цей шлунок – цех хімічного розподілу харчів, звідки вода й твердіші речовини йдуть своїми окремими шляхами.
У череві кашалота є ще один продукт. Це амбра. Вона утворюється тільки в шлунку амбрового кита. Амбра – найцінніша сировина для парфюмерії й медикаментів. В Англії за одну унцію амбри платять вісім фунтів стерлінгів. А я знайшов у животі забитого кита кусень у півцентнера. Амбра була загорнута в тонку оболонку й приросла до стін живота. Я думаю, що в череві кашалота амбра утворюється з тих частин величезної каракатиці, які амбровий кит не може перетравити. Ця думка підтверджується тим, що сира амбра має запах, схожий на запах каракатиці. Цей кусок амбри (вартість якого до шести тисяч фунтів стерлінгів) я поклав сушити на скелю. З довгих і товстих кишок я виготував бурдюки для жиру. З жил зробив мотуззя.
Коли нутро кашалота було вичищено, я освітив це величезне склеписте приміщення і визнав, що в ньому справді можна влаштувати житло.
Очистка нутра кашалота зайняла багато годин. (Не кажу – днів, бо тут такого розподілу часу немає).
Поки я порався з кашалотом, великий кит, як звичайно, приплив годувати своє малятко. Чому він не злякався, побачивши, якою роботою я зайнятий, мене не здивувало. Кит погано бачить, ще гірше чує, а органу нюху не має зовсім. Він, певно, й забув про кашалота. Пам'ять у нього дуже коротка – у страшенно великій голові мозку не більше, ніж у вола.
Отож, я цілком спокійно міг наповняти жиром бурдюки, виготовлені з кишок кашалота. Черпав я його із заглибин у черепі, які, здавалося, були бездонними. Коли я випорожнив їх, то через шість годин вони знову наповнилися. Це сталося, певно, тому, що з голови кашалота іде довгий канал по всьому тілі, а жир виділяється в кожному м'язі й стікає до черепа.
З черепа треба було ще вийняти очі. Вони більші, ніж у великого кита, за розміром скидаються на ядро великої гармати. З них у мене будуть такі дві чаші для молока, яких не побачиш і на панському столі. Витягнув я з води обидві щелепи кашалота, бо здогадався, що ними можна скористатись як драбиною з двадцятьма чотирма щаблями, коли я буду вибиратися з щілини, в яку спустився.
Поки я порався, Бебі влаштувала для себе справжнє свято. Вона не злізла з спини кашалота доти, доки не захотіла пити. Тоді вона попливла під скелю до джерельної води, а напившись, повернулася знову. Бебі кашалота вистачило б на цілий рік. Щоправда, мене це не дуже влаштовувало б, бо кашалот уже починав смердіти. Та коли з туші було знято сало і вибраний весь рідкий жир, важкі залишки почали поринати у воду. І, на велике здивування Бебі, м'ясний острів раптом потонув. Проте ведмедиця наїлася вже на цілий місяць. І її вага тепер була щонайменше два центнери. Та й пального в мене тепер було досить. Крім рідкого жиру, я міг витопити ще сала щонайменше сорок тонн. Шкода, що в мене невистачало порожнього посуду, і моє приладдя для витопки жиру було дуже примітивним. Для цього я знайшов на березі яму, з якої, немов жолоб до озера, сходила вузька щілина. В ямі я розпалив багаття з дрібних шматків шкури кашалота й накидав на вогонь великих куснів сала. Поволі багаття розгорілося. О, це було феєричне освітлення! На моє щастя, в п'ятдесятиметровому куполі було де розвіятися диму. Інакше я задушився б. Полум'я шугало аж до стелі, клуби диму вгорі спалахували знову. Розтоплений жир ручаєм стікав на поверхню озера.
Я здогадався не збирати його гарячим. Адже відомо, що жир нікуди не дінеться, тому-то я й залишив його холонути у воді. Потім на виготовленому з шкури кашалота плоту я міг виплисти в озеро й позбирати жир, що вкрив усю поверхню, до свого посуду. Вода вже не знімалася брижами – озеро було тихе й спокійне, наче поверхня великої бочки з застиглим жиром.
Мене цікавило, як поводитиметься кит-самка, коли повернеться сюди. Чи не злякається вона великого багаття та китового жиру? Ні, мій кит зовсім не злякався, і освітлення не вразило його, хіба що тільки він вирішив: «От як добре стали бачити мої очі!» А жир припав йому до вподоби. Кит, мабуть, подумав: «Добрий бульйон!» – і почав з насолодою хлебтати. Ще й малого принца частував. Жир, звичайно, для мене пропав, але він був відшкодований молоком. За це в перше ж доїння кит дав мені цілих двадцять сім літрів молока, а я відразу переробив його на сир і до свого зошита для господарських нотаток записав: «Коли хочеш, щоб кит давав багато молока, годуй його китовим жиром!»
Від вогнища я мав ще й іншу користь: незвичайно велика печера так нагрілася, що, нарешті, температура в цій величезній кімнаті піднялася до 16° по Реомюру. Для мене цього досить. Накидавши сала у вогонь і не маючи іншої роботи, я взяв тоненьку плівку з кашалота, розкраяв її і пошив гарне жіноче вбрання.
Коли людина довгий час працює лише голкою, то в неї народжуються сміливі, зухвалі думки.
Підпалення вулкана
Тепер розповім вам, які саме думки роїлися в моїй голові, поки я шив.
А міркував я ось про що: по-перше, сушу, на якій я зараз перебуваю, принесла сюди величезна льодова маса. Отже, якщо вона цю землю принесла, то може її й віднести.
Моє припущення підтримувалося і тим, що цю печеру відвідують кити. Вони приходять сюди або з Гренландського моря, або з Льодовитого океану, які, напевно, розташовані поблизу.
Нашу сушу, цей острівець на кризі, затримують тут тільки льодові гори, що її оточують. Коли б можна вирватися з-поміж них, то острівець поплив би далі.
Але куди?
Через Північний полюс в Америку? Морська течія, певно, підхопила б його і віднесла б кудись до великого материка.
Що могло б визволити цей острівець звідси? Дуже великий землетрус. А потім, як ця земля плистиме між кригою?
Саме над цим я сушив собі голову. Важко сказати, чиї ідеї скромніші – мої, чи Наполеона III, коли він сам, у супроводі одного лише орла, вирушив здобувати Францію; чи Моріца Беньовського, котрий з однією гарматою збирався захопити цілий острів Мадагаскар. Та мною керує не честолюбство – я хочу тільки викрасти звідси Землю Франца-Йосифа.
На цій землі я єдиний і повновладний господар і маю всі підстави казати зараз про себе: «Держава – це я».
Я тут і народ, і володар. У мене величезні скарби під землею, і я не маю жодних боргів. Вів я війну і на морі, і на суші, вів переможно. Скорений ворог заплатив мені контрибуцію. Маю і підлеглих – одного сідлаю і їжджу на ньому, другого – дою.
Підставою для моїх подальших планів були припущення, що мої первісні люди зайшли до цієї печери з поверхні суші. Коли так, то звідси можна і вийти.
Я вже давно шукаю виходу. Бокових щілин тут досить. Тільки от загадка – котрою мені піти? Одні щілини ведуть угору, інші – вглиб. Я вибрав останні. Коридор між скелями був дуже вузький, місцями я міг пролазити тільки рачки. Цей коридор вів спершу через сланцьові шари, потім униз крізь пісковик. В одному місці я почув знайомий запах. Спалахнула надія: тут поблизу має бути кам'яне вугілля й нафта. Тепер треба йти обережно, бо де вугілля, там і вибухові гази.
В одному з поворотів скелястого коридора я раптом почув голос живої істоти.
Що це? Бджола гуде? Тут, у підземеллі? Вище 85° північної широти, де немає комах? Не було їх і в часи утворення кам'яновугільних шарів.
А ця бджола так і дзижчить над моєю головою, немов застерігає, щоб не наближався до неї, бо вжалить.
Це не сон, не омана! Бо коли затулю вуха, нічого не чую, а відкрию – знову бджолине гудіння. Підходжу ближче. Тепер мені здалося, наче бджола потрапила в павутину й гуде жалісно. Почав я дошукуватись, що воно таке. Раптом гудіння бджоли перейшло у крик великої сови. Дротяний циліндр моєї лампи запалав червоним полум'ям. Тепер я вже знав, яка то була бджола. Коли б вона вжалила, я дістав би путівку на той світ.
З тоненької щілини між скелями тягне нафтовим газом, який і гуде так жалібно. Отже, я потрапив у небезпечне місце. Вже відчувалися загрозливі запахи. Шахтарська лампа не захищає від небезпеки, а лише застерігає від неї – дає знати, що вибухові гази близько. Я прикипів до скелястої стіни. Але чому моя лампа спалахувала тільки коло щілини? Адже коли б крізь ту маленьку щілину нафтовий газ струмів лише протягом однієї ночі, увесь коридор був би повний газу, і моя лампа зразу відчула б його. А ця нафта вже довгі тисячі років гуде, виспівує тут, мов бджола. Виходить, цей газ десь щезає. Я не кинувся навтіки. Адже ж я шукав саме те, що мене зараз налякало. Я поставив шахтарську лампу на землю – вона вже не палала – і спробував, поки міг бачити дорогу, просунутись уперед. Мене штовхало якесь передчуття. Я відійшов далеко і, вже не бачачи світла лампи, просувався навмання. Тепер у мене об'явився інший дороговказ. Я почув якийсь особливий шум підземного водоспаду. При кожному моєму кроці шум посилювався. Я догадувався, що переді мною велика печера, через яку рине стрімка вода. Що це за вода, яка між кригою досі не замерзла? Бажання дізнатися про все вело мене вперед. У кінці коридора почало світлішати.
Промінь з неба!
Та хіба то небо? Сонце не сходить на ньому довгі місяці! Та для мене і цей єдиний промінь був ніби зоря! Я не йшов, а мчав, не відчуваючи більше смороду навколо, а тільки бачачи перед собою світло. Чим ближче до нього, тим дужче вчувався і гул водоспаду.
Раптом я змушений був зупинитися, бо побачив, що стою на дні прірви. А вгорі надо мною, на висоті, від якої йшла обертом голова, був той самий отвір, крізь який струміло надземне світло і виднівся клапоть синього неба, а на небі всміхався повний місяць. Місячне сяйво освітлювало прірву.
Але це був не той місяць, який я звик бачити, – спокійний, холодний, поважний, байдужий диск світла, що завжди однаково дивиться на нас. Цей місяць був, як веселий, придуркуватий і смішний парубок: він танцював – стрибав уперед, назад, управо, вліво; його перекошене обличчя то витягалося від плачу, то розширювалося в усмішці. Край його колеса то мерехтів і коливався, то розпливався в дві великі кулі, що знову з'єднувалися.
Що творилося з тим місяцем-парубком угорі?
Незабаром прірва відповіла й на це. Коли місяць кинув у глибину своє світло, я помітив великий шар кам'яного вугілля, що звисав над прірвою. З однієї щілини цієї чорної стіни витікав той струмінь, шум якого привів мене сюди.
Вода в ньому була чорна навіть при місячному світлі. Навколо потоку утворилося широке болото. Воно теж було чорним. Отже, виходить, що вода в потоці змішана з нафтою. Частина води й нафти через якусь щілину витікає в море, заповнюючи простір між крижинами. Друга частина нафти випаровується, і в цій газовій хмарі переломлюється вгорі місячне світло. Я зрозумів, що тут, передо мною, справжній нафтовий вулкан, який ще не спалахнув вогнем.
Ех, який страшний вибух міг би спричинити тут усього один сірник. І я твердо вирішив викликати цей вибух. Але так, щоб мені він не пошкодив. Бо це вже інша річ, ніж бути хрещеним батьком новонародженому базальтові. Тут ідеться про підпалення вулкана. Але чого я цим досягну? Я досягну того, що величезна кількість нафти, яка зосередилася в ямі підо мною, раптово вибухне і струсоне сушу. Суша, певно, вирветься з-поміж крижин, які її тут полонили. Та це ще не все! Нафта з давніх-давен стікає звідси у вкрите безмежними льодовими масами море, і залишається на поверхні води, бо льодова оболонка не дозволяє їй випаровуватися. Але коли захована нафта спалахне вогнем, вибух на далекі милі розтрощить кригу. Та й це ще не все: нафта буде горіти й на поверхні води. Палаюче море зустрінеться з крижаним. Ось тут і подивимося, хто дужчий – полум'я чи лід. Я попливу разом із Землею Франца-Йосифа, з моїми скарбами, з горою Ціхі через моря, через полум'я, повз крижані гори. Але як зробити це? Як захистити себе від наслідків вибуху?
Запалити нафту було не важко. Я приніс свої вибухові матеріали і метрів двісті бікфордовога шнура. (Такими засобами ми розбивали кригу перед кораблем). Прикріпивши вибухівку на шнуру так, щоб вона звисала над прірвою, я протягнув шнур по коридору, а сам повернувся туди, де залишив лампочку. Шнура було багато, тому я протягнув його ще далі, та й тут не запалив його сам, а приладнав до нього машину, яка має запалити шнур точно в призначений мною час.
Тепер треба було подбати про власну безпеку. Я знав: вибух буде такої сили, що зруйнує на десять миль усе навколо. Отже, на час вибуху мені необхідно сховатися самому і сховати харчі в безпечне місце в підземеллі. Таким місцем і є кришталева печера. Вона має форму кулі, стіни якої утворені з кремневих кристалів. Цю кулю не зрушить жоден вибух, жоден землетрус. Коли б навіть Землю розтрощила якась світова катастрофа, то й тоді ця куля залишилась би цілою і, як окрема планета, кружляла б навколо Сонця. Отут саме й треба мені шукати порятунку й надійного захистку.
Бебі вже кинулася на розшуки мене. Йдучи слідом за мною скелястим коридором, вона ревла й скавуліла, ніби щось передчуваючи.
І я здригнувся від страху, коли подумав, за яку небезпечну справу взявся, – зробив замах на демона підземелля.
