Текст книги "20 000 років під кригою"
Автор книги: Мор Йокаи
сообщить о нарушении
Текущая страница: 7 (всего у книги 9 страниц)
Весільна подорож у підземелля
Тепер я повинен узятися до праці й визволити ноги свого тестя з кришталевих чобіт. – Розумієш, старче, яка це жертва з мого боку! Бо коли б я ще раз потрапив у населений людьми світ і міг би показати тебе в кришталевих чоботях, це було б наочним доказом, що все розказане мною – правда. Та коли я зніму з твоїх ніг ці чоботи, всі мудреці, вчені й невчені, скажуть, що вся моя розповідь – вигадка, а я нічим не зможу довести, що ви дійсно походите з ери пліоцена, нічим не зможу довести й того, що моя дружина походить з найстарішого роду на землі. Отож, найрозсудливіше було б таки залишити на твоїх ногах ці дорогоцінні чоботята!
Та хіба я міг не послухати Нагаму, не вшанувати її родинних почуттів? З великими труднощами розбив я кришталь настільки, що ноги мого тестя звільнилися. Один великий уламок кришталю залишився цілим. В ньому чітко можна було бачити відбитки двох ніг. Це теж могло послужити доказом моєї правди.
Та старий був такий кволий, що вирушити в путь міг лише на спині Бебі. Щоправда, він спершу дуже лякався ведмедиці і називав її «ієвамаг!» (суперниця).
Треба було повернутися звідси в льодову печеру, де залишилися всі мої запаси. А з льодової печери я сподівався якось знову вибратися на поверхню землі.
Підстави надіятись на це мені давала сама льодова печера.
Певно, під час вулканічного вибуху всі ті льодові маси, що звисали зі стелі печери, зірвалися вниз і заповнили нижню заглибину печери настільки, що можна видряпатися на верхню галерею навіть за допомогою однієї лише ведмедиці. Тоді ми вже й виберемося на поверхню!
Я був упевнений в тому, що ведмедів у печері вже немає. Землетрус прогнав їх звідти. І, цілком вірогідно, що він прогнав їх не тільки з печери, але й з усієї суші. Дуже цікавила мене доля «Тегетгофа». Якщо суша відірвалася від крижаного масиву, то чи не відірвався з нею і корабель? Проте, можливо, що він залишився між крижинами.
Коли ми вирушили з кришталевої печери, мій старий почав співати молитву подяки. Ламек і Нагама потрапили в середину кристалів ще тоді, коли цей острів плив у гарячій кліматичній зоні. Якщо вони пам'ятають ті прадавні часи, то навряд чи зрадіють, що опинилися на холодній півночі, і даремно чекатимуть сонця на небосхилі.
Порятунком для них будуть хіба ті дві ведмежі шуби, які я залишив у льодовій печері. Та поки що потреби в них не було – у печерах та коридорах було надто тепло.
Старий белькотів щось про «саббот», коли я посадив його на спину ведмедиці. Зрозуміло, що такому богобоязливому чоловікові, як він, у суботу не дозволено подорожувати. Але я пояснив йому, що тут півроку триває день, а півроку – ніч. Отже, тільки на кожен сьомий рік припадає субота. Цього року тільки четвер, до суботи ще далеко.
Ламек ніби заспокоївся, і наш караван вирушив. Попереду – прабатько верхи на ведмедиці докладав чимало зусиль, щоб втриматися за її довгу шерсть. За ним – Нагама несла шкаралупу з яйця діорніса, а позаду – я тягнув на собі важкий клунок.
Шлях до базальтової печери був більш прохідний, ніж раніше. В стиснутих сланцьових шарах відкрився довгий коридор, і тепер уже не треба було повзти рачки.
Підвищення температури означало, що ми наближаємося до базальтової печери.
Перед тим, як увійти до печери, я дав своїй сім'ї відпочити. Ми добряче поїли, кілька годин подрімали, прилігши на м'який диванчик – нашу ведмедицю.
Виспавшись, рушили в дорогу через печеру. Та пройти її було не легкою справою.
Крайні базальтові стовпи повивалювалися і впали на нижню галерею печери. Так утворився своєрідний, подібний до моста, перехід. Та це був справжній чортів міст. Де-не-де на ньому зяяли між стовпами прірви до півсажня завширшки, через які нам доводилося перестрибувати. Я вмію стрибати; Нагама, наприклад, стрибає дуже легко. Але з важким клунком на спині я не міг відважитися на такі довгі стрибки.
Ми вирішили так: Нагама перестрибувала першою, я перекидав їй мотузку, до якої прив'язував клунок. Вона перетягала клунок, і тоді вже спокійно перестрибував і я. Зі старим біди не було. Бебі легко перелітала з ним через ями й прірви. Затримуватися на розпеченому базальті не дуже приємно. Навіть крізь азбестові панчохи нам дошкуляв жар.
Нарешті, перед самим виходом з печери, ми натрапили на прірву в сім метрів завдовжки. Ніхто з нас не відважувався на такий довгий стрибок. Внизу зяяла жахлива глибина, обминути яку не було можливості. А Бебі давно вже була по той бік. Глянувши звідти на нас, вона помітила нашу розгубленість. Мудра ведмедиця не вагалася, швидко струснула з себе старого й повернулася до нас, не боячись провалля.
Я хотів, щоб Нагаму Бебі перенесла першою, а Нагама уступала першість мені.
Та Бебі не терпілося – в неї на лапах не було азбестових панчіх, і базальт обпікав їй п'яти, поки ми з Нагамою сперечалися, Бебі сама вирішила суперечку – сунула голову між мої коліна і я впав на її спину разом з клунком, а через мить ми були вже на другому боці. Та Бебі й тут не зупинилася, а побігла зі мною геть з печери.
Нагама, помітивши нашу втечу, так заверещала, що аж луна пішла поміж базальтовими скелями.
Я обернувся до неї і крикнув, щоб вона зачекала – ведмедиця негайно повернеться за нею. Але бідна жінка на смерть перелякалася, думаючи, що я кину її. Я тільки й встиг побачити, як з простягнутими руками помчала вона до прірви, як її ноги приготувалися до стрибка, як, немов газель, плигнула Нагама через довгу страшенну безодню.
Не знаю, чи багато жінок зробили б щось подібне для того, щоб не відстати від свого чоловіка. Нагама побігла за мною з такою швидкістю, що враз наздогнала нас.
І тут моя дружина почала сміятися. Я вперше почув її розкотистий і дрібний сміх. Цей сміх жінки, що радіє і кохає, став для мене найкращою в світі піснею, наймилішою музикою. Нагама міцно обняла мене за шию. Я докоряв їй за відчай, а вона цілувала мене й сміялася. Мене перелякало на смерть, що жінка могла розбитися, а вона була щасливою за свою перемогу.
Досі Нагама завжди відводила очі, коли я дивився на неї, а від цього часу вона вся якось сяяла, променіла.
Тепер либонь знала, що в дечому перемогла мене. Довела, що кохає і має власну волю. Вона усвідомила це сама і переконала в цьому мене.
Після короткочасного відпочинку ми вирушили шукати малахітову печеру, бо спека тут стала нестерпною.
Наш прабатько призвичаївся до труднощів подорожі й куняв, сидячи на спині ведмедиці.
Спека в скелястому коридорі дедалі ставала дошкульнішою. Про причину цього я довідався тільки тоді, коли ми прийшли до входу в малахітову печеру.
Синього озера там уже не було.
Вся маса мідного купоросу під час землетрусу скристалізувалася, й кристали забарвились залежно від того, які хімічні речовини примішувалися до них. На одному місці стіна вкрилася лазурними плитами, на іншому місці лежали чудернацькі блакитні камінці. На дні колишнього озера блищала біла маса. Верхівки скель вкриті зеленим оксамитом з червоними кристалами в окремих місцях. Я стежив, щоб не повести наш караван туди, де на дні гігантської реторти виднілися підозрілі, білявосірі плями. Тут осів мідний купорос разом з сірчаною кислотою і калієм. Іноді тільки ступиш у таку суміш, як зразу гримне вибух. Усі кристали, що утворилися з сполук хлору, міді й аміаку, самі тріскаються з таким шипінням, наче на металеву розпечену плиту ллють воду.
Температура в малахітовій печері від процесу кристалізації піднялася до +24°, а народження кристалів у ній ще не закінчилося; малі з'єднуються у великий, який у свою чергу поглинає інший, інколи цілком чужий за кольором і складом. Кристали знищують один одного, та, якщо між них попадає крильце комара чи комахи, то воно залишається непошкодженим.
На дні печери, де кристали лежали найтовщим шаром, спека була найбільша. Коли дістанемося до вищих галерей, повітря, мабуть, стане приємнішим.
Мідний трон і малахітові скелі стояли непорушно. Але тут чатувала на мене цілком інша несподіванка.
Зробивши для своєї сім'ї шатро, я взяв залізного лома, кирку й мотуззя і разом з ведмедицею вирушив оглянути переходи до льодової печери.
Туди я не міг узяти з собою Нагаму. (В льодову печеру в такому одязі!) Дочекавшись, поки вона заснула, я прокрався з ведмедицею з печери до коридора. І лише тут запалив лампу.
Я розраховував на те, що вузький димохід, який спускався з льодової печери, був засипаний кригою, яка під час землетрусу мала впасти з стелі печери. Отже, я сподівався, що тепле повітря – воно піднялося з малахітової печери – певно, розчистило той димохід, і я пролізу крізь нього. Я мусив добратися до свого попереднього житла й відшукати оті дві шуби, без яких не можна повести Нагаму й старого до льодової печери.
Проте швидко довелося мені гірко розчаруватися.
Моя дорога була загороджена не льодом, а водою. Коли я добрався до того місця, де раніше між скелями дзюрчав струмочок, то побачив, що з нього утворився цілий гірський потік, який ринув уздовж скелястого коридора. Сів я на хребет ведмедиці й з великими труднощами дістався по воді до провалля, крізь яке збирався проникнути до льодової печери. Але виявилося, що це провалля теж залите водою, і з льодової печери також мчить шалений потік.
Звідки ця повідь? Я ніяк не міг збагнути. Адже тепло з малахітової печери не могло розтопити стільки льоду. Певно, крига тане від чогось нагорі. Але від чого?
Та хіба не все одно? Адже я однаково не можу дістатися туди. Мушу, на сором, повернутися назад.
Тепер я справді в полоні. Прорвався через вогонь, скелі, вибухові гази, а проти води не поможе мені ні наука, ні сила. Мушу чекати тут, поки розтане і стече вся велетенська маса льодової печери.
Повернувшись у печеру, я почав підраховувати, скільки гектолітрів води виллється з льодової маси, ширина якої чотириста метрів, довжина – п'ятсот метрів, товщина – сто п'ятдесят метрів? Скільки кілограмів важить така кількість води? Скільки гектолітрів води протече при такій вазі через щілину в метр висотою і сімдесят п'ять сантиметрів завширшки? Скільки годин потрібно, щоб стекла вся вода? На скільки часу вистачить моїх запасів харчів? Виявилося, що харчів невистачить.
Нагама здивовано дивилася на мене, схилившися мені на плече, та все допитувалася, що то за лінійки й стовпці я малюю.
Я пояснив їй, що далі йти ми не можемо. Ми тут ув'язнені. Вона поцілувала мене й усміхнулася.
Потім, зрозумівши, що тут ми витратимо багато часу, Нагама почала шукати собі якесь заняття. Прив'язавши блискучі мотки азбесту до кужеля, вона напряла ниток, сплела з них одяг для прабатька і загорнула його від ніг до голови.
Старий дуже зрадів, коли Нагама одягла на нього кунтуш. Він став схожий на шляхетного патріарха. В доброму настрої поцілував прабатько Нагаму в чоло.
Коли старий розчулився, Нагама почала лащитися до нього, поки не виманила велику таємницю. Коли ж дізналася про все, то, переможно блиснувши очима, шепнула мені на вухо:
– Є інший перехід!
– Так Ламек сказав? Невже? Де? – допитувався я.
Нагама, хитруючи, відповіла, поклавши руки на мою голову:
– Ти все можеш! Знайди!
– А він не скаже?
– Заборонено.
– Хто забороняє?
Нагама поклала на вуста вказівний палець, потім високо підняла його.
Добре, батьку! Я покажу тобі, що все можу! Якщо є інший вихід звідси, то я знайду його, знайду! Клянусь!
Печера «Нептунових келехів»
Я міркував так.
Коли з цієї печери є десь інший вихід, термометр має неодмінно це показати. В натопленій кімнаті поблизу вікон чи дверей термометр показує завжди іншу температуру, ніж на протилежній стіні. Я простежив за показниками термометра в різних місцях. Але прилад показував скрізь однаково.
Я морочився з марними розшуками, а старий тимчасом глузливо посміхався з моєї невдачі. Цей фанатик скоріше з насолодою загине тут разом з нами, та не зрадить того, що йому забороняє фанатична віра.
При кожній моїй невдачі він співав гімни, а коли голос його зовсім зривався, Ламек сичав, як стара, розбита шарманка.
Весь цей час моя Бебі спокійно сиділа на великій малахітовій скелі. Одного разу, коли я проходив біля неї, Бебі широко позіхнула. Певно, їй набридло спостерігати мої даремні намагання.
«Ех, – майнула думка, – а що коли б обстежити цю малахітову скелю?»
Приклав я термометр до підніжжя скелі і став перед ним на коліна. Але за п'ять хвилин вже скочив на ноги – рівень ртуті значно понизився.
– Тут! – гукнув я, вдаривши об скелю залізним ломом.
У відповідь пролунав хрипкий вигук старого. Це був відчайдушний зойк, схожий на ревіння звіра у хвилину смертельної небезпеки.
Я відгадав його таємницю.
Відчай старого підтверджував, що я на вірному шляху.
Нагама підбігла до старого, а Бебі зіскочила з малахітової скелі й, весело витанцьовуючи довкола мене, з усієї сили дряпала скелю, що аж залишалися сліди кігтів. Я сунув залізного лома під малахітову брилу, щоб підважити й відкотити її звідси.
– Га-га-га! – реготався старий Ламек.
На цій скелі лежить заборона!
Та для мене ця заборона полягає лише в тому, що ця брила важить щонайменше п'ятнадцять центнерів. Щоб прикотити її сюди, напевно, знадобилося б не менш десятка людей. Мій залізний лом зігнувся, а скеля навіть і не ворухнулася.
– Га-га! – хрипко реготав старий і не дозволяв Нагамі допомагати мені. – Хай мучиться бісів син сам, хай він один підніме ту скелю, що її поклало десятеро людей.
– Ну, коли так, старче, то людина дев'ятнадцятого віку доведе, що й сама спроможна відкинути ту скалу з шляху!
Я виліз на верхівку скелі й киркою почав довбати в ній діру. Камінь був надзвичайно твердий. Минуло кілька годин, поки я видовбав таку дірку, до якої вже можна було закласти вибухівку.
Старий сміявся над моїми зусиллями – адже цієї скелі й за рік не розіб'єш!
Зажди лише, старче. Мені вистачить і хвилини.
Заклавши вибухову шашку і помітивши час вибуху, я засипав діру піском, зіскочив зі скелі й побіг до старого та Нагами. Я відвів обох людей за сусідню скелю, щоб захистити їх від вибуху, і, узявши свого годинника, почав лічити хвилини. Старий здивовано дивився на мене й на мою роботу.
Минала остання хвилина. Я цупко обійняв Нагаму, заслонив її своїм тілом й крикнув:
– Скеля, розчинись!
Пролунав вибух, малахітова скеля розпалася надвоє, а білий дим поплив до темного склепіння печери.
Старий припав обличчям до землі. Він гадав, що я чудотворець.
Під малахітовою скелею відкрився вхід до скелястого коридора.
– Встань, старий, рушаймо в дорогу!
Відтоді старий остаточно підкорився мені, бо визнав, що я владніший за нього.
При освітленні лампочки ми спустилися в штольню, що вела вниз.
Повітря в штольні було холоднішим, ніж у малахітовій печері. Коридор вів нас між червонястими скелями – я зразу впізнав, що це туф. А туф – суха й порохнява камінна маса. (В туфі викопані римські катакомби).
Коридор закінчився кулястою, наче пузир, печерою. Печера була червона, стіни – темні, гнітюче одноманітні.
Серед печери стояло чотирнадцять величезних келехів на двометровій відстані один від одного. Ці келехи не були витвором людини, а виникли в морі. Утворили їх тваринки-рослини. Це величезні, інколи в зріст людини, скам'янілі губки форми келеха. Моряки назвали їх «Нептуновими келехами».
Чотирнадцять «Нептунових келехів» були прикриті рівними, жовтими, як апельсин, кам'яними плитами. І це також створила природа, а не руки людини.
Ламек узяв Нагаму за руку, повів до одного з «Нептунових келехів» і прошептав:
– Падунья (Твій посаг).
Цікаво, що може бути в тому келеху?
Прабатько вказав мені, щоб я допоміг йому зняти туфову покришку з келеха.
Мене чекала найрадісніша несподіванка: «Нептунів келех» був повний пшенищі! Та не такої пшениці, яку ми знаємо тепер. Ця пшениця була біла й прозора, яйцевидна й трикутна, схожа на ту, яку знаходять у саркофагах єгипетських мумій. Тепер цей сорт пшениці вже загинув, а кілька століть тому купці ще вивозили її з Таганрога, називаючи grano duro (тверде зерно).
Я відкрив один за одним усі келехи – всі вони повні зерен злаків з прадавніх часів. Були тут і дрібні бульбочки, що росли на коріннях трав, і всіляке зерно, були й такі, яких я ніколи не бачив, і які вже, певно, давно загинули. Все це служило доказом того, що вже й прадавня людина намагалася вирощувати те, що могло її живити.
В келехах були зерна сочевиці, яку діти називають заячим хлібом, каштани, що родяться на глибині озер, макові зернинки, з яких за часів Геродота єгиптяни пекли хліб, зернини квасолі й гороху, що їх у Єгипті вважали священними. А в одному з келехів я знайшов зерно дерева, гілля якого має серцевину, що з неї роблять борошно. Це так зване хлібне дерево було дуже поширене в Єгипті, поки єгиптяни не скуштували пшениці. Зерно злаків – вічне. Воно витримує тисячі років, якщо до нього не дістається волога.
У цій туфовій печері до зерен волога не потрапила, і кожна зернина була така, наче її сьогодні зібрали.
І все це тепер моє! Це посаг моєї дружини.
Дорогоцінний маєток! Вартий більше, ніж малахітова печера. Ми забезпечені харчами на довгі роки. На Землі Франца-Йосифа не буде більше голоду.
Сповнений вдячності, я поцілував прабатька Ламека. Добре господарював ти, дорогий батьку, для своїх нащадків.
Нове небо
Минуло три дні, а Ламек не хотів залишати печеру «Нептунових келехів». Та я й не силував його, бо розшукував вихід з цього місця.
З природних катакомб туфових скель я міг вийти без порад Ламека.
Ті, що принесли сюди келехи, не могли дістатися цієї печери без смолоскипів, залишки яких я знайшов у одному коридорі. В первісні часи замість смолоскипів користувалися білим очеретом (calamus albus). Саме з цієї рослини первісні люди навчилися здобувати вогонь. Якщо терти паличку очерету об другу таку ж паличку, вони іскряться й підпалюють трут, бавовник, клоччя. Кора цього очерету тверда, наче кремінь, тому вона не гниє, а серцевина його – смолиста й горить яскравим полум'ям. Як правило, для смолоскипа зв'язують три палички докупи.
Отож залишки смолоскипів привели мене до виходу з катакомб.
Вихід був замурований притуленими один до одного великими каменями. Кілька каменів я легко зрушив своїм залізним ломом і зробив між ними щілину, крізь яку могла пройти не тільки людина, а й ведмедиця. Адже без Бебі я не міг здійснити своїх планів.
Я скористувався тим, що Нагама спала в печері біля свого прабатька, і, залишивши їм свою лампочку, вийшов.
Міркував я так: недосить лише знайти вихід на поверхню землі. Адже там пекучий мороз, і мої люди замерзнуть. Ні Нагама, ні Ламек не мають одягу, який міг би захистити їх від морозу. Мені треба скоріше повернутися на «Тегетгоф», щоб узяти для них теплі костюми. Та й на мені тільки один кожушок, бо шубу я залишив у льодовій печері й не знаю, що з нею трапилося. Певно, в тій печері все загинуло. Та ми, мандрівники «Тегетгофа», частенько цілими днями ходили без шуби і звикли до цього. Отож, я вже загартований і дійду до корабля і в легкому одязі. Бебі візьме мене на свою спину – верхи я скоріше доберуся до «Тегетгофа», скоріше й повернуся. Крім усього, мені потрібні її гострий нюх та інстинкт орієнтації, щоб легше знайти корабель і не заблудити на зворотному шляху.
Я гадав, що моїх супутників приголомшить те, що відкриється перед ними на вільному просторі, між небом і землею. Такого неба й такої землі вони ще ніколи не бачили. Небо, усіяне невідомими для них зірками, і на ньому блимає химерне північне сяйво, а земля вкрита сліпучобілим піском, якого вони також не знають. А коли Нагама й Ламек побачать прозорі, блискучі льодові скелі, здивовано запитають: що то за сяюче каміння? І холоду вони теж не знають.
Але, вибравшися після такої тривалої підземної мандрівки на вільне повітря, розгубився я сам. Бо ніколи ще не бачив такого неба й такої землі.
По-перше, морозу не було – температура піднялася вище нуля.
А що це за небо над моєю головою? Жодної зірки на ньому. Небесне склепіння сяє дивною загравою. Та це не північне сяйво. У височині клубочить отара червоних хмар, з-за їх густого покривала раз у раз виринає блідий, зеленявий диск місяця. Тепло лине від цих хмар! Та звідки, знову ж таки, ці хмари? Часом ллє дощ – я відчуваю його краплини на обличчі. Навколо палає обрій, і здається, що там громадяться хмари. Переді мною дивний краєвид: немов увесь острів оточений полум'ям у формі підкови. Цей острів займає приблизно десять квадратних миль, на одному боці його височить гора Ціхі, а нижче гори, десь на відстані трьох миль, нафтовий вулкан кидає в небо полум'я. Однак, від цього земля не могла б так розігрітись. Очевидно, від нафти загорівся ще й навколишній кам'яновугільний шар.
Кам'яновугільна гора Дутвейлері куриться вже півтори сотні років, однак це не заважає людям жити на ній і навіть вирощувати у зігрітому підземним вогнем грунті південні квіти і тропічні фрукти. Отже, вогонь мене не хвилює. Хай він турбує моїх нащадків.
Та згорання вугілля має ще й інші наслідки. Від нього наш острів рухається вперед. Палаюче узбережжя розтоплює кригу льодового моря, й наш острів прокладає собі шлях між нею.
Вірогідно, що оскільки тепло на тому боці острова, де діє нафтовий вулкан, розріджує повітря, то густіше повітря з другого боку невпинно штовхає острів далі. Гори на ньому тепер правлять за вітрила.
А що ж сталося з землею? Які зміни викликав у ній цей грандіозний вибух нафти?
Коли в Америці, в знаменитій пенсільванській нафтовій долині відкривають нову нафтову свердловину, то по всій окрузі гасять вогні, бо скважинами спочатку виходить горючий газ. Якось при відкритті скважини забули погасити вогні в кузні, що була метрів з двісті від колодязя. Газ спалахнув, і за хвилину вигоріло геть усе навколо радіусом у цілу англійську милю. Дві сотні людей перетворилося в попіл, і на поверхні землі не залишилося жодного дерева, жодної тварини.
Якщо з нафтового колодязя газ виривається через трубу діаметром у двадцять сантиметрів, то з мого вулкана він виходить через широкий кратер.
Наслідком першого вибуху було те, що з гір зникла вся крига, а долини наповнилися озерами.
Коли я бачив гори востаннє, їх верхівки були білими, тепер вони почорніли. Північні схили гір виглядають тепер так, наче по них котяться потоки лави, а з скель ллються вогняні зливи.
Та це була тільки вода, в яку перетворився захований між горами лід.
На оголених верхах гір стирчали безплідні плутонічні скелі. Між ними я впізнав і свої базальти. Були вони вищі від хребта гір майже на двадцять метрів.
На цій землі не лишилося жодної живої істоти.
Ведмеді, яких страшний вибух застав на поверхні землі, перетворилися в попіл, а ті, що заховалися під снігами й кригою для зимової сплячки, задихнулися.
Ми четверо – єдині жителі цього клаптика землі.
В тому, що ми відірвалися від побережжя льодового континенту, я тепер не сумнівався.
Але що сталося в такому разі з «Тегетгофом»? Це турбувало мене тепер найбільше.
Чи знайду я його? Адже досі я пройшов немало. А коли покину гору Ціхі, де в печері залишилися мої запаси та моя Нагама, чи втраплю туди знову?
Замислившись, сів я на скелі і поглядав на ті безладної форми тумани, що заволокли південний обрій.
Бебі раптом побігла вперед і завила дивним, страхітливим ревом.
З півдня повіяв прудкий вітер. Одночасно посилилися вибухи вулкана. Небо ще дужче почервоніло, сірі, фіолетові тумани на півдні почали розпливатися.
Що це? Чи це мені привиджується, чи, може, я бачу сон?
Передо мною стоїть «Тегетгоф»!
І до того ж, близько, мабуть. Ні, мої очі розплющені, я не сплю, бо добре бачу дві труби, щогли з реями, бачу мотуззя, амбразури й гармати.
Через кілька хвилин тумани знову нависли над землею, і корабель зник.
Але я не міг помилитися! Бебі також не помилялася. Вона стрілою примчала до мене і, мов навіжена, пустилася в танок, виючи на радощах, що побачила наш корабель. Отже, сумніву в цьому не повинно бути.
Ведмедиця терлася біля моїх ніг, наче сама просила, щоб я сів на її спину. А коли я це зробив, Бебі підстрибнула й помчала в напрямку, де показався силует корабля.
Та все ж я ще не був певний, чи корабель то перед нами. А можливо, це міраж. Однак ми все далі заглиблювались у тумани, втішаючи себе лише тим, що заграва вулкана допоможе нам знайти зворотний шлях.
