Текст книги "Чотири пори життя"

Автор книги: Мария Матиос

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 10 страниц)

Але ніякого низу не існувало, голосу не було також.

Таке повторювалося колись багато разів, що я не мала голосу. То я вже тодібула мічена цією силою, що забрала мене до себе тепер!І ця сила, безперечно, є прихильною до мене, коли за життя призвичаювала до мовчазного – безголосого – тривання. Тоді мені здавалося, що це занадто жорстоко – відбирати оксамит голосу на тривалий час, а залишати лише здатність мордувати себе відчуттями і думанням. Тоді ні думки, ні відчуття не мали іншого присмаку, крім пекельного. Часи, коли безгоміння ставало нестерпним, цілковито викреслювали мене з життя, бо, мабуть, я могла народитися якою завгодно, лише не німою. І хтось дуже вміло, дозовано вміло, лише не тримаючи за руку, супроводжував мене коридорами умисного безмов'я, не даючи упасти в остаточну депресію чи чорну темінь суїциду. Тоді я щось робила. Що я тоді робила? Де я брала силу на ту виснажливу битву?

Зараз я силкувалася згадувати, однак у мені зосталися лише відчуття тодішньої нестерпності й безвиході. Нічого іншого я не пам'ятала.

То я тепер зомбі, якщо мене наздогнала амнезія?

Цікаво, зомбі стають від того, що втрачають пам'ять, чи від того, що людям нав'язують пам'ять іншу, інакшу від природної?

Навіщо тамтак наполегливо намагалися зробити з мене зомбі ціною великих зусиль і затрат, моїх особистих потрясінь і розпуки, коли тутце відбувається безболісно і швидко?

Втім, чи й справді безболісно? Чому ж я так хочу згадати будь-що реальне, фіксоване місцем і часом, людьми і подіями? Хіба тут це вкрай важливо? Потрібно? Адже й така, невагома, безтілесна, бездушна, я чую на собі тягар, вагу, вантаж.

Це, певно, земні мої вантажі, неодноразово прокляті і проплакані ноші, тиснуть мене й по смерті. Але мене вже не існує. Існує лише невидимий, але надто потужний тиск на мою колишню свідомість чи душу. Отже, я не бездушна – я душевна, якщо чую своє сумління? Адже сумління не існує поза душею. Дивна ця логіка повільного вмирання, якщо мені спадає на думку, що бути сумлінним – означає бути душевним.

О, як я хотіла почути це слово там, де тривала! Натомість я багато разів знала інше, протилежне йому, – бездушна. Так казали про мене, так казала і я про когось.

Але все витерто, як з екрана телевізора чи комп'ютера. Я не знаю, хто мені казав бездушні слова, я не пам'ятаю, кого сама називала бездушними словами.

Зі мною зосталися лише уривки понять, лише обриси, контури слів, речей і відчуттів. Десь усе-усіське поділося, зникло безслідно, як скарби Бурштинової кімнати.

А коли не безслідно?

Якщо я, колись жива, по смерті не зникла безслідно (бо ось, ще плутаюся, мов риба в сітях, у лабіринтах незавершеного пізнання), то хіба мертве зникає назовсім? Я ж думаю – отже, я є? А слова ж не мертві, коли були мовлені, речі не мертві – вони десь лише перенесені в інше місце. Люди не мертві, коли їхні душі ширяють десь тут, поруч, можливо, тужать разом зі мною за тим, чого не в силі згадати. Бо ж, мабуть, я не одна така?!

То навіщо тоді я вмерла, коли нічого не збагнула в житті ані про саме життя, ані про смерть?! Коли ніщо мене не втримало від смерті?

Хіба я там не мала чогось такого сильного, всесильного, що змусило бодай би боронитися від білої жінки з чорною квіткою, а не йти на її поклик, як жаба на гіпноз гадюки? То що, все в житті безсиле, безвартісне і примарне? Хіба у найважливішу мить грандіозної події, а саме – зустрічі із власною душею – мені легко почуватися Метеликом, що залетів знічев'я на вогненний блиск Чорної Квітки?

Знічев'я було занадто там,то чому я мала датися так легко сюди? Чому я не боронилася? Не воювала? Не хапалася за життя, як за соломинку? Адже я майже ніколи нічого не приймала на віру! Сумнів точив мене повсюдно, хоча я багато разів вдавала безконечну наївність і щиру віру. І що? У мене ще звідти, з життя, обгорілі сто сот раз і нарощені сто сот раз крила, у мене обпалені вії і зачамрілі від випадкових вогнів очі. Я майже руїна. Сама руїна, але й вона стала комусь потрібна? І ось так раптово, зненацька, легко і швидко мене позбавлено навіть пилу з цих руїн.

Бо коли я не відчуваю бодай фантомів на тих місцях, де мали би тулитися очі, чи руки, чи крила, чи що там іще, то, вочевидь, із мене стерто навіть пилюку. Навіщо? Ким? Для кого? На чиє замовлення? І чому мене покарано в найостаннішу мить цим безглуздим думанням? Нічим іншим – лиш думанням, від якого мене боліла голова ще за життя. То нащо мені думати ще й тепер, коли мене вже нема?Нема – і ґата![2]

Проте чомусь мені здавалося, що десь отут, отут, що мало би називатися простором, і де літали чи пливли мої мляві, безголосі мислі, метушаться ще мільярди чиїхось інших думок. Та, ні, не здавалося! Я була живим, хоч насправді й мертвим свідком змагання інших думок, марафону пристрастей, що буяв довкіл мене, хоча довкола панувала тиша.

Але чиїсь думки таки штовхалися, як люди у вранішньому метро, обганяли одна одну;

наступна, як чумна, налітала на попередню;

попередня гамселила ту, що була задовго перед нею.

І всі вони чомусь поспішали до мене, як до дзеркала чи до рупора, – подивитися одна на одну, випередити, заявити про себе, змести попередницю, розчистити дорогу іншій. І це була така вакханалія, що перевершувала всі відомі мені вакханалії, коли я була жива.

Це божевілля. Чимось – хоча й не знаю, чим – думала я. Та божевілля могло траплятися з людьми. Я тепер не була людиною, отож навіть божевілля мені не є приступне. Не стала я й жодною звіриною – ні собакою, ні птахою, – отже, і сказ тепер не для мене? То навіщо мені випробування цим божевіллям по смерті?!

Але щось є. Щось є, коли я вдруге вмираю у цьому бешкеті-вертепі думок, де жодна не є закінченою чи бодай зрозумілою, логічною чи доречною. Це чисте свавілля. Я знала, що свавілля господарює в інших сферах, а тут існувало свавілля думок. О, ні, це не свобода, це анархія, яку треба карати вогнем, чи мечем, чи ґратами; це цілковите вільнодумство, що підпадає під кримінал і покару. Де це я чула? Звідки я знаю про це?

Біла жінка з чорною квіткою мене цього не вчила. Вона була таки Жінкою, бо не показала свого обличчя. А це закон справжніх жінок. Та хіба під час анархії щось чи хтось можуть претендувати на справжність? Хіба дикий розгул мислі, що паралізує тепер мою волю, – це смерть? Цей первісний танок уривків свідомості – це і є моя смерть?

Смерть – це ніщо. Це цілковите зникнення. А від мене таки залишився шматочок, як хвіст від ящірки. Саме він і доконує мене. Отже, це не смерть, оскільки зі мною нічого не відбувається:

мене не прилаштовують ні в рай, ні в пекло;

мною не опікуються ні ангели, ні дияволи;

мене не ведуть на плаху;

нема Страшного суду,

мені не виставляють рахунків -

мене ігнорують.

То чи це смерть – коли ти цілком зігнорований? Зігнорований, мов неіснуючий.

Для мене це дивно. В житті траплялося по-різному, однак я ніколи не почувалася зігнорованою. Я знала увесь спектр почувань інших людей до себе – від поклоніння до прокляття… однак ігнорування… байдужість… ніколи.

Отже, ігнорування мене у цих неозорих, бо невидимих просторах – доказ того, що я таки не в житті?

Можливо, я ще і не в смерті, а лиш на якомусь роздоріжжі чи пересильному пункті, як іудеї у Відні по дорозі на Тель-Авів? Може, до мене ще тільки приглядаються? Чи варто брати до себе – чи не варто? Чи рано – чи не дуже?

А може, це вселенське око зробило лише хаос у моїх живих думках, а мені здалося, що мене вже розпрощали зі світом? Але ж я ні з ким не випрощалася! Я не залишила жодного заповіту, я навіть не склала одежі для смерті і не накупила горнят за свою душу. Я не є готова до смерті, оскільки хаос панує не лише в мислях. Дотепер хаос панував у мені і правив мною.

То як я могла вмерти, коли я не готова до смерті, як до пологів?!

О, так, порядок існував у мені єдиний раз: перед пологами, коли я знала, що на собі треба мати тільки сорочку без зав'язок і ґудзиків, і розплетену косу – щоб дитина не заплуталася у пуповину і не задушилася ґудзами.

А що я мала мати перед смертю? Хіба знаєш, коли тебе наздожене її неминуча тінь, якщо ти навіть не знаєш, коли тебе переймуть пологи? Про пологи тобі скажуть перейми. А що тобі скаже про смерть?!

Навіть тепер мене не було попереджено про неї. Ніким. І я не знаю, чи наді мною чинять експеримент інопланетяни, чи уфологи, чи ідеологи; чи я ще щось маю, окрім думок, чи вже нічого; чи я головою в долину, чи вгору. Чи я ще є?

Коли б я була живою, мені б зробилося сумно і лячно від невизначеності і боязні. Очевидно, в житті я так і не пройшла крізь повну гаму страху.

А мені інколи здавалося, що більшого страху, ніж у житті, в інших вимірах не існує. Він може тебе знищити – прижиттєвий страх-параліч, коли ти, мов загнаний вовк, що обкладений червоними тріпотливими прапорцями переслідувачів, щулишся у власну тремтячу холодну шкіру і, задкуючи до рятівних лісових околиць, чекаєш на перший чи останній постріл мисливців. Коли б у таку мить якийсь розумний осцилограф записав, що робиться у твоєму єстві, він би вибухнув від перенапруги. Та ба… осцилографи чомусь не вибухають – там, де тобі судилося жити, осцилографи були неприступні всім.

Зазвичай, від таких перевантажень вибухає власне серце в обіймах Білої Жінки з Чорною квіткою.

В такому разі, чому я не помітила з'яви цієї Жінки переді мною? Чи й ця з'ява таємна, як усе підступне і лихе? Чи й цей – уже останній – свій раз я знову купилася на принадне і багатообіцяюче, як багато разів перед цим? І навіть востаннє воно виявилося брехливим і злим?

Ба, щось не так… тут щось було таки не так, бо я жодного разу не вважала смерть підступним і лихим актом. Однак Смерть мала би обрамити щось завершене, викінчене. Смерть мала бути бодай трохи вчасною і сподіваною бодай одним фібром підсвідомості.

А моя Біла Жінка прийшла неждано, як, зрештою, будь-яка інша жінка. І цьому нема жодного пояснення… і нема на те ради, любили казати колись у Львові.

…І ЦІЛКОМ ЗНЕНАЦЬКА, на найбільш тужливій і не менш загадковій, як мені видалося, точці відчуттів, я зрозуміла, що знову пливу, чи лечу, чи розстилаюся, чи в'юся, – але я знову рухалася.

Хотіла обернутися, повести очима, руками, головою. Та я пливла, безтілесна,

щодалі швидше і швидше; мій рух уже переходив у політ. І це був політ донизу.

До мене верталося відчуття простору?!

Подив не встиг запанувати в мені. Стрімкий лет крізь усе густіший морок, крізь безшумно відчинювані брами, що залишалися позаду вгорі, а далі суцільну густу темінь, – врешті-решт, нагнав страх.

Чим швидше я летіла, тим страх мій дужчав і вже нагадував земний, – той, коли тисячі гадюк ворушилися в грудях і в колінах холонула кров.

Тепер же в мені нічого не могло захолонути, ніщо ніде не могло гніздитися, але страх і швидкість несли все нижче й нижче, прорізаючи якісь темні стіни чи натовпи. Ставало тісно, гамірно. Хаотичний шум, що наростав з невидимої темряви, заважав відчувати політ. Чим нижче, тим менше комфорту фіксувала моя душа. Мене колошматив великий неспокій. Чулися плач, крики, скигління. О, Боже!

А може, я ще не вмерла, подумала я, – і в цю мить, нечутно і легко прорвавши звичну в польоті невидиму плівку темряви, я застигла в прозорості, що висіла над землею.

І тоді я побачила під собою землю:

велику, веселу, кольорову, як амфора, землю;

з деревами і снігами,

птахами і звірами,

цвинтарями і ріками,

машинами і сміттєзвалищами,

квітниками і борделями,

лісами і аеродромами,

пустинями й шахтами.

А в цій тонкій, філігранній амфорі майже невидимими комахами снували люди.

Я їх побачила усіх одночасно – і невимовно потворна і прекрасна картина почала відтворюватися у раптово повернутій до мене пам'яті. Люди тривали за законом відомого колись у житті прислів'я: півсвіту плаче, півсвіту – скаче. У їхньому триванні, як мені видалося зверху, існував несказанно відвертий баланс доброго і злого. І враз я відчула себе терезами, які з точністю до мікрона визначали міру цих двох абсолютно реальних понять: Добра і Зла. Я начебто водночас відчула руками сутність усіх земних речей і явищ.

Звідси, згори, зробилася видною одна дивна для мене, ба, навіть вражаюча річ: ніщо на землі не мало переваги.

Світ був канатом, яким, балансуючи – наче еквілібристи – добром і злом,

здобром і злом,

піддобром і злом,

пробігали відведену їм дистанцію маленькі й великі, нікчемні і благородні люди.

Це було щось більше, аніж Содом і Гоморра, – нетривке земне життя, в якому тепер розчинялася моя невмерла душа, щоб збагнути одночасність речей, понять та істин.

Земний канат тріщав – але не тріскав – під натиском сили, з якою налягали на нього люди, що в один і той же момент

зачинали і викидали дітей;

отруювали й лікували ґрунти, повітря і води;

винаходили і знищували зброю;

брехали найдорожчими іменами і клялися іменами нікчемними;

ішли в монастирі грішники і пускалися у найлютіший блуд черниці;

зраджували чесних і прощали підлим,

судили невинних і виправдовували убивць;

починали і закінчували війни;

змітали і поновлювали кордони;

ділили нечесно нажиті маєтки і милосердно роздавали останні крихти;

доводили свою автохтонність і заперечували зайшлість;

протестували проти несправедливості й мирилися з бідою;

билися головами об стіни від розпуки й летіли, безпам'ятні, в обійми;

душилися в пожарищах і пеклися під сонцем;

мордувалися сумлінням і тішилися заздрістю;

знемагали від ненависті і знемагали від розкошів;

пухли з голоду і пухли з надміру їжі,

топилися в алкоголі і виринали з нього.

Те, що діялося під зором моєї душі, вже не вкладалося у знані раніше поняття: земна амфора була чиста, як справжній бурштин, і брудна, як помийниця, одночасно.

На прив'ялих травах лугів розвівалися білі весільні сукні заблудлих у нетрях радості наречених, а на квітучому гіллі придорожніх дерев гойдалися чорні тіні повішеників;

із-за тюремних дротів блискали втомлені очі смертників, а з-під розбухлої материнської поли рвався крик новонародженого;

бірюзовими ріками пливли посинілі тіла утоплеників, а на сяючих вершинах снігів парувалися гірські кози.

Я заточувалася.

Я хотіла вхопитися за серце від потрясіння.

Однак мені нічим було заточитися і ні за що вхопитися. Лише чула, як об мене, уже не існуючу, але і не зниклу назовсім, ударяються хвилі розпуки й захвату водночас.

Я ладна була волати, бо на деревах цвірінькали горобці, а в океанах блистіла риба.

На підвіконнях цвіла герань і знемагали від спеки піски в пустелях.

Прозора димка висіла над спеченими асфальтами,

мурахи скрикували під шинами автомобілів,

майже у такт вітрові хилиталися верхівки хмарочосів.

Не було цьому спину – і не було спасу моїй душі, що, здається, верталася з недовгого небуття. Земний канат спресував моє минуле в одну-одніську мить одночасної радості й печалі – вернув йому пам'ять. Я була причетною майже до всього, що тут діялося, бо я також жила цим життям.

Через те мені мало було споглядати: я хотіла згадувати все, пов'язане з кожним горобцем і кожною мурахою. Та я не мала пам'яті. Чому? Чому я була безпам'ятна? Що я мала зробити, щоб вернутися у вчорашнє чи в сьогоднішнє життя бодай маленьким спогадом?

До кого заволати у прозорім тумані, що завис над землею, повною людей, каміння й заліза? Перед ким простелитися срібним туманом чи срібною ниткою, щоб він змилосердився наді мною – і дав мені згадати… мене?

Я мусила бути там, про що хотіла згадати.

І я полетіла між пожежами і повенями, між будівлями і людьми; полетіла туди, де, може, чекали мене найбільше. Я не мала ні форми, ні змісту. Мала тільки бажання бути там.

…ВОНИ МЕНЕ НЕ ЧЕКАЛИ. Вони, здається, навіть і не тужили за мною.

Я літала над рідними місцями – і дивувалася, що саме тут найбільше почуваю себе терезами, які фіксують безпомильно точно діяння усього сущого.

Тут теж ніщо не мало переваги:

живий канат життя вгинався, витягувався, зморщувався, розправлявся, чадів, чорнів, переливався, але ніщо не могло порушити його незбагненної цілісності.

Проте тут усе було значно конкретніше:

сусідка сапала город,

племінниця годувала грудьми дитину,

кум бив свою дружину,

паралізований приятель незворушними очима дивився у стелю,

гробар копав комусь могилу, міліціонер мирив сімейну пару, їздовий ховав украдений з ферми мішок комбікорму,

хрещениця подавала заяву на одруження,

діти ішли зі школи, репресовані збиралися на мітинг, акушерка приймала пологи, божевільна замітала вулицю, вуйко брав із криниці воду… Кожен робив своє.

І я подумала: а чому вони, власне, мають тужити за мною? Може, вони і не знають, що мене вже нема?! А коли й знають, то хіба це причина, щоб думати тільки про мою смерть?

Повільна, важка сила несла мене над городами й хатами і раптом спинила над подвір'ям, на якому я знала кожен камінець і травинку.

Це була батькова хата. Тут готувалися… до мого похорону. Вражена, перелякана, майже зомліла, дивилася зверху… на себе – і нічого не розуміла. Тобто розуміла, але жахкий страх зціпив мені неіснуючі уста, і навіть, коли б вони у мене тепер були, я все одно не могла би нічого сказати. Уперше я не пошкодувала, що не мала очей. Коли б і вони були, я ще раз умерла би з плачу і туги: так лячно було дивитися на себе мертву і на своїх рідних, знайомих, сусідів, що рухалися в майже сомнамбулічному ритмі, і кожен з них робив якусь потрібну роботу для мене, не підозрюючи навіть, що подвоює мою муку.

Ця мука була тяжчою, ніж політ крізь горло Везувію услід за Вічною Жінкою. Саме тут моя душа так змаліла і почорніла з горя, що нараз і справді зробилася пташкою – маленькою ластівочкою – і сіла в старе гніздо під стріхою татової хати.

Це гніздо було моїм ровесником. Його звили ластівки після мого народження, і колись у житті казав мені мій золотий тато, що воно ніколи не було порожнє, і вчив не чіпати його ніколи, щоб, борони Боже, зруйноване ластів'яне гніздо не принесло пожежі в хату…

А тепер мій простоволосий, сивий, неголений татко підправляв домовину і не знав, що я дивлюся на нього із збереженого ластів'яного гнізда, і що плаче душа моя разом із ним.

О, навіть цієї хвилини мій татко залишався моїм, може, більше, аніж будь-коли: усю роботу він мав переробити сам, так, як уміли його безцінні руки. Він сам вибирав деревину для труни. Тато перекинув дошки, що були під стіною нашої хати, шукаючи саме ті, про які знав, що вони в гнилу погоду не рубані, шашіллю не точені,

десятком років сушені, нікому ніколи не зичені, на весільну підлогу не стелені.

Я не могла тепер приголубити свого татка, лише мої пташині ніжки могли ходити по вирізьбленій ним ринві, а дзьобик міг цюкати недостиглі йони в посадженому татком саду.

Тато стояв, припертий до домовини, і дивився чомусь у небо. Може, він не хотів, щоб його сльози капали на землю, а може, щось йому сказало, що я ще тут, майже поруч. Вітер розвівав його ріденьке сиве волосся, і тато здавався мені старцем, що ось-ось, сліпий, невидющий від горя, простягне руки вперед і піде на край світу, у світ за очі, шукаючи і кличучи мене. Колись я була схожою на нього обличчям і натурою, а тепер я, не схожа ні на кого, б'юся над татовою головою крилами, але він мене не бачить і не чує мене, лиш незрушно дивиться в небо – і великі, олов'яні сльози повільно котяться його дорогою щокою, і течуть десь за комір сорочки, може, аж до самого серця, поточеного гризотами, бідами і роботою.

Туга усього світу за мною видалася б мізернішою, аніж туга на цьому подвірї, в цій хаті, де не сміялися осліплі дзеркала і не скрипіли завіси знятих дверей.

Тим часом чоловіки – вуйки та сусіди – збивали столи для поминок.

Кухарка Наталка, яка порядкувала і на моєму весіллі, солила холодець.

Два трембітачі зі Сторонця-Путилова ходили горбами, з верха на верх, трембітаючи на ближні й дальні околиці, сповіщаючи про горе…

Боже, колись якийсь прибитий у голову ідіот запровадив на цих горбах обов'язкові гульки з трембітами, вигадавши, що трембітати можна від радості. Але трембіта ніколи не грала веселої: вона призначена винятково для смутку. Вона ніколи не мала радісного голосу, як не мала лету і моя ластів'яна душа, що перебігла нараз у тіло сторонецької трембіти, ридаючи моїми безмовними словами до зеленого світу, що тішився і плакав водночас, не знаючи і не чуючи моєї останньої туги за ним.

Я рвалася з трембіти на волю, на спалені сонцем верхи, догукуючись чогось загубленого. Але ніщо не озивалося на мій тужливий клич. Здавалося, що від такої туги мали би перевертатися гори і йти уплав дерева, чахнути трави і чамріти звірі.

Однак на горбах тривала правічна гармонія і упорядкована краса, якої не могла порушити смерть одної маленької людини.

А може, саме тепер збулося моє бажання, кинуте колись зопалу на папір: розстелити мою душу по смерті на полотнах оцих верхів?І хтось тепер і справді виконував мою волю, вичавлюючи із напівзомлілої трембіти залишки моїх бажань?

Однак моєї волі тут не існувало. Я розуміла, що чиниться воля чиєїсь Вищої сили, бо моя ластів'яна душа була раптово забрана з трембіти і знову перенесена в гніздо під стріху татової хати, де ніхто і не зогледівся, що пташечка відлітала, щоб виплакатися з горла старої трембіти на тих верхах, полотна яких ніколи не будуть встелені її душею.

Тут, на почорнілому враз клаптику подвір'я, і далі робилася велика робота. Колишня однокласниця Люда набивала подушку тирсою. А моя сестричка з моєю солодкою тіточкою і хрещеною маткою зодягали мене, час від часу перемовляючись крізь стримувані плачі і схлипи.

– Аби ви не защіпали ліфчик і ґудзики, – казала тітка, обгортаючи мою голову червоною хусткою, – аби таїм її нічого не тиснуло.

– А гребінь класти? – питала хрещена матка, втираючи мокрі очі.

– І дзеркальце клади, і годинник, і окуляри, і папір, і ручку, і цукерку, і перстень, – щоб усе було при ній, – відповідала тітка, зв'язуючи мої ноги внизу біля кісточок білим шнурком.

– Дивіться, жінки, як будуть виносити тіло, аби Василина Приймакова не вкрала шнурок, вона має моду на тих шнурках ворожити, – застерігала хрещена.

– Ой, тут подивишся… – заголосила тіточка не своїм голосом, припавши до мого холодного чола, потім поправила хустку, китиці вишитої сорочки, складені на грудях руки, поклала в них свічку, обгорнувши внизу її білим папером, вдихнула і знову вернула на подушку букетик сухого василька, накрила мене до половини тюллю і тоді запалила свічку.

Три заплакані жінки, схиливши голови, стояли над моїм тілом і не знали, що мої ластів'яні крильця сивіють від жалю і вдячності до них. Три жінки любили мене і турбувалися про мене, як про живу.

Колись перед першими пологами саме тіточка наказувала запам'ятати, що дитині буде легкою дорога звідти,якщо я буду з розпущеним волоссям і незастебнутими ґудзиками сорочки. Бідна моя тіточка і тепер хотіла, щоб там, звідки нікому немає дороги назад, я не мала ні в чому потреби.

Але я вже ніколи не матиму потреби ні в чому: моє маленьке серце і зарубцьовані колись медом, молоком і яйцями легені – усе те, що називалося в житті нутром, – білохалатні різники викинули у великий ящик із такими ж серцями і легенями і відвезли за місто, прикопавши землею. Моє серце поховали швидше, ніж моє тіло, і ніхто ніколи не подумає про моє серце. Хіба що перед якимись черговими виборами до парламенту чи до іншого осинця котрийсь із акул пера «розрядиться» сенсаційною статтею про печінки з моргу чи абортарію. Та й по всьому.

Тепер же душа моя, гірка, як полин, і солона, як тітчині сльози, не потребувала нічого, окрім єдиного: полетіти туди, звідки не видно муки мого худого, простоволосого батька і всієї рідні.

Та я зоставалася пташкою і могла літати хіба що тільки над своїм подвір'ям.

– …Умерла, бо мала вмерти, – відповіла сама собі моя люба сестричка, порушивши важку тишу, в якій лиш потріскували десятки запалених свічок, затиканих у миски з пшеницею у моїх головах на лаві під стіною.

– Ой, порубали її, сердешну… – сказала хрещена матка, мацаючи під моїм колись розкішним волоссям грубу дратву швів.

І здалося мені, що заболіло моє пташине серце, коли мій молодший братик із відром води в одній руці і серпом у другій нечутно переступив поріг. Йому нічим було витерти сльозу, що тихо стікала по зарослій щоці, – і поки він дивився на мене, сльоза впала на мої скам'янілі пальці. Тітка підняла з підлоги тюль, і мій дорогий братик поставив серп у воду і засунув відро під лавку з домовиною.

– Ого… – зітхнула хрещена, – її так заморозили, що вже й заліза не треба.

– Так годиться, – відповів брат і раптом широким кроком кинувся до дверей.

У дверях стояла моя голубка мама – і, не бачачи мене, дивилася на мене. Вона говорила сама до себе, тримаючи сиву – як у Маври – голову обома руками. Її голос, іще тихий, майже нечутний, переходив у спів, линучи просто до мого серця. Але я не мала серця. Воно не могло здригнутися навіть від маминого голосу – лиш полетіло сиве пір'я моїх ластів'яних крил на траву татового подвір'я, коли упали мамині слова на холодний мармур обличчя:

– Ой-йой-йой… дитино моя солодка, розлуко моя велика, розлуко моя вічна, цвіте мій опалий, землиця чорна забере тебе від мене, землиця тебе буде любити, трава тебе буде голубити, і не почую я більше твого дорогого голосу, і не скажеш ти мені лагідне слово, і не вчуєш ти, як я за тобою плачу і як за тобою баную… Дитинко моя золотенька, дитинко моя мальована… Ти з-під серця мені випала, ти печаль в моє серце впустила, ти зробила попелом мою душу… писанко моя великодня, цвіте мій ранній…

– …Мамо… мамо… – просили два мої брати, тримаючи маму з двох боків за плечі, а сусідка, що була медсестрою, капала на цукор валеріани.

– Бабусю… – заплакав мій дорослий синочок у мамину руку, і нарешті справді мертва тиша упала на сумну хату…

А далі заголосили всі відразу, приказуючи над моїм тілом якісь чудні і ніколи не казані мені слова, пестливі й жалісливі, вразливі і слізні, перебиті схлипом і мукою розставання. Годі було розібрати їхній зміст, однак я не мала потреби в тому, бо навіть пташина голівка помутилася і зомліла, чуючи нестерпні завивання…

Коли мене виносили з хати на подвір'я, тітка непомітно зняла шнурок із зв'язаних моїх ніг і поклала собі в пазуху;

сестра підвела до труни мого весільного батька Петра і через домовину почорнілий мій тато дав йому молоденьку ягничку за мою душу;

брати роздавали жінкам мою одіж,

а старий священик Іларіон, що міг бути моїм дідом, повідомив, що упокоїлася раба Божа Марія.

О, хтось таки був милостивий до тої пташечки, що сиділа на відчиненому у двір підвіконні. Бо дужа сила зробила пташку вітром і понесла над рікою, де вітер пролився дощем і знову зробився вітром, і полетів між верхів, де ще трембітали трембіти, а потім вітер сів під густу яличку, і схилив свою голову до землі, і погладив своїм диханням землю, обвіваючи трави і мох своєю сльозою.

Як добре, що вітер не пускав мене назад, туди, де вже не стало радості і сміху, де лиш горіла, як свічка, туга, де плакали мама і моя дитина, що теж колись випала з-під мого серця і навіки вселилася в серце знов, уперше маленьким ротиком узявши мої груди…

Як добре, що я цього тепер не бачу і не чую, і не чую нічого, окрім вітряної своєї суті, чи вітряної душі, чи вітряної погоди.

Пташечка вернулася тоді, коли перша сумна грудка, кинута маминою рукою, ударилась об мою домовину. Я чула, що відлітаю, не маючи сили затриматися над густим натовпом, в якому переступали з ноги на ногу мої приятелі і вороги, мої рідні і чужі мені люди, роззяви, каліки і просто охочі. Вони щойно сказали про мене усе, вони відпустили мені гріхи, і я їм теж відпускаю, а сама відлітаю туди, де не вміють говорити так нещиро і неправдиво, де воліють мовчати і думати.

Я чула зверху не лише те, що вони говорили, – я знала, що думає кожен з них насправді, і велика печаль від фальші навіть тут, перед краєм могили, огортала мої крила, що аж хотілося воскреснути, аби заперечити їм.

Що ж, таким був закон земного каната: ніщо не мало переваги. Отже, брехня і правда у казаних над моєю могилою словах була рівною. Але, братове, ми ще матимемо час для дискусій і порахунків, коли зберемося всі там, де ніхто нікому не застить, і з'ясуємо в спокійній атмосфері, хто яким був насправді, кому що завинив і де схибив.

Я не мала жодного сумніву у цьому. Однак, спасибі і на тому…

А я відлітала, знаючи, що вони пом'януть мене чаркою вина, зробленого татовими руками, перемнуть мої кісточки – і забудуть в якімсь часі, полишивши тугу лише моїй родині. Адью, панове?!

…Але я помилилася. «Адью» миттєво не буває. Легко я хотіла відбутися швидким прощанням. Тут, на спустілому подвір'ї татової хати, усім було ще зле.

Кухарка Наталка в надвечір'ї мила посуд.

Вуйки і сусідські чоловіки збирали поминальні столи.

А мій колишній чоловік, обнявшись із сином і погладжуючи його по опущеній голівці, стояв припертий до паркану, за яким палахтіли посаджені мамою троянди, і думав невеселі думки. Вони були чорні, і я боялася літати над його колись коханою головою довше: навіть тепер я не хотіла знати всього, чого не знала раніше. Звідси воно видавалося не таким, як у житті, непоправним. Але цей чоловік – а він довго був моїм чоловіком – любив мене понад усю гіркоту і втому своєї риб'ячої душі. Риба не могла жити невільною чи в загаті, та від сьогодні ця рибка вже не мала волі…

І коли я це зрозуміла, моє ластів'яне серце знову попросилося до нього; ластівочка хотіла сісти на чоловікову долоню чи сховатися в пазуху. Але пазуха була закрита чорними ґудзиками чорної сорочки, руки голубили синову голівку – і я сіла на мамину троянду, прямо перед його очима, І тоді мій син – моє любе дитятко, моя солодка ягідка – стрепенувся під чоловіковою рукою, потягнувся до пташки і заплакав:

– Тату, а може, це наша мама…

Від болю мої крила відмовилися летіти. Поранені синовою здогадкою, вони заледве перенесли мене у гніздо під стріху, і вже звідти я почула, як жорстоко зітхнув мій чоловік:

– Ні, мами уже ніде нема. Ми тепер сироти.

Лахаїм, як кажуть євреї, однак…

І попри все, він був бездоганним моїм чоловіком, розуміючи і відчуваючи мене глибше, ніж усі, разом узяті, хто втішав себе тимчасовими сподіваннями, що може заповнити порожні ніші моєї вічно самотньої душі. О, він мав не тільки більше уміння вистелювати ті ніші коли німотою, коли сліпотою, коли волею, коли покорою, коли полоном, – він мав більше душевного чару, яким дуже тонко і вміло користувався, не докладаючи до цього якихось особливих зусиль. Але він ніколи не мав мене за річ. Його власністю була не я, а лиш його любов до мене і моя любов до нього.