Текст книги "Чотири пори життя"

Автор книги: Мария Матиос

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 10 страниц)

А хіба можешпроминути, не спинившись ось на оцьому роздоріжжі, яке шкіриться, неначе паща самого Везувію, – чи то на Вінницю, чи то на Хмільник? Якщо не зависнеш до того на чиїйсь шиї, то обов'язково зависнеш тут чи зів'янеш на свіжому хмелеві і забудеш навіть про рідну матір, не те що про жінку сльозливих очей. Гай-гай, очі не бачать – серце камінне.

Ця, сотні раз бачена, карта для мене, як для барана нові ворота. Лише скаче у руках проста шкільна дерев'яна лінійка, вимірюючи кручені дороги, якими, можливо, тепер женеться до мене мій кат. Але як не крути – а все одно в десять годин вкладешся.

А якщо і не в десять, то у дві доби, які я тут умираю, заперта чотирма стінами, – точно…

За цей час доберешся навіть із Трансільванії і з Італії;

встигнеш домовитися з молдовськими чи й з польськими митниками,

вручити хабара,

випити по сто грам і помахати ручкою —

і все одно встигнеш.

Але й із райцентру по той бік ріки можна їхати двадцять хвилин, можна – десять годин, а можна і дві доби. Усе залежить, з ким і як поспішаєш.

Хто тебе знає, звідкити їдеш насправді? Може, телефонував із сусіднього дому, дивлячись у мої вікна крізь штори через пристрій для нічного бачення? Усе може бути.

Ондечки на паралельній вулиці п'ять років тому була історія, а розказують потепер у тролейбусах замість анекдотів. Чоловік начебто поїхав на два дні у відрядження, а сам шусьнув у постіль до сусідки поверхом вище. Згодом навіть додому телефонував з відрядження, про дітей і здоров'я розпитував. А по двох добах любощів чоловікова пасія серед ночі попросила його винести відро із сміттям. Виніс. Після того, за звичкою, подзвонив чоловік у двері своєї – поверхом нижче – квартири і став на порозі перед дружиною в домашніх капцях і спортивному костюмі…

То, може, й ти гартуєш тепер свої сили десь поверхом вище чи нижче?

За дві доби – з того світу вертаються, автономну лінію зв'язку прокладають, а тут… хлопчисько, в якого ще мокро під носом, хоче бути твердішим від грецького горіха. Теж мені повсталий раб знайшовся, та й проти чого, власне, повставати пещеному-перепещеному юному Спартакові?

Нової Валерії забаглося, бо стара надокучила?

А якщо я повстану??!

…Милосердний Боже, чому ти відмовився від мене? Чим я тебе так прогнівила, що ти зняв свій перст із мого чола і передав мене в руки молодого диявола, який їде – і ніяк не доїде за дві доби в мою темницю?

Чому ти, Господи, не заступишся за мене? Ондечки за гірку убійницю заступається сам ватиканський понтифік. Бо вона, та нещасна Карла Такер, певно, просто так собідвох своїх чоловіків на той світ не посилала. Щось, певно, було… було щось важливіше, ніж суд присяжних і суд совісті. Вона християнкою стала у в'язниці. Сам Папа Римський просив Буша за її життя. А він, Буш, бачте, принциповий. Не поступився принципами, як свого часу Ніна Андрєєва з Ленінграда. Америка збунтувалася проти Буша-молодшого… і посадила бідну Карлу на електричний, стілець у Техасі. П'ятдесят років нікого не садовила на той стілець – а бідній Карлі погамувала норов і втихомирила злість. А може, якусь чудну любов утихомирила смертю? Хто може знати…

А де я візьму електричний стілець для тебе? Хто його змайструє? З якої породи?

Ти ж убиваєш останню живу клітину в мені – і не маєш ніякого сорому. Любов убиваєш, мій розум. І мордуєш, як найжорстокіший кат. Ті садомазохісти – Божі телята порівняно з тобою. Вони хоч задоволення мають. А від тебе такогоя маю лише хворе серце і надірвані нерви. Взяти б якийсь шпагат – і зшити нерви докупи, неначе краї смертельної рани. Я вже божеволію від безсилля. Мене навіть у «дурку» нікому буде відвезти. А хто збунтується проти тебе, щоб захистити мене? Хто вимагатиме помилування? Тут ні одного Буша не достачишся.

Коли б це я зараз була замість тебе, то вже на колінах приповзла би, а встигла. А так… дивлюся, як приречена до страти, на стару, зашморгану карту, перемножуючи відстань на швидкість, – і ніяк не вкладаюся у час. Не виходить їхати так довго, як їдеш ти до мене, що вже й не знаю, який сьогодні день, чи вечір, чи вже ніч… і яка ніч? Друга, третя? Перша в житті?

А перші рази поспіша-а-а-ав. Поспішав мій голуб сизокрилий. І літаками, і потягами. І навіть підводою поспішав з отої карпатської глухомані, де носила його нечиста сила.

А тепер випробо-о-о-вує… Мучить. Намотує мої жили і нерви, як мотуззя, і тішиться, мабуть, бо знає, що плачу. Ось отако плачу, стара, розкудлана Мавра, запухла, як після похорону, дурепа. Ридаю і волаю у людне місто, та ніхто мене не чує.

Він, певно, сам працює катом, убивцею, отим, хто садовить на електричний стілець і натискує потім на кнопку від струму, не боячись помсти. Але тепер начебто вже нема катів. І тепер ніхто не гине від справедливого вироку. Люди вмирають, самі собі виносячи вироки за злочини сердечні, а не кримінальні. Просто розривається людське серце від болю, а не від помсти. Ані помста, ні справедливість уже давно нікого не наздоганяють. Навіть кримінальних злочинців. Що вже казати про злочинців проти людського серця.

Ні, я хочу швидше вмерти, ніж дочекатися тих варварських дзвінків у двері. Умерти, ніж вити вовчицею в невинний світанок… я хочу вмерти вже! Отут. Без свічки. І хай мене знайдуть через два тижні сусіди-нишпорки, зачувши тління мого дурного тіла, яке зараз не сприймає нічого, крім довколишньої мертвої тиші. Онде у сусідньому будинку помер самотній дідок – а знайшли через три місяці зісохлу мумію.

Ха… Захотіла мумії. З тебе мумії не вийде. Он яка пишна пампушка. Як на дріжджах, упереміш із сльозами.

МАТИ БОЖА… Чого я ридаю, як древня істеричка Аделаїда з моєї роботи? Кажуть, в окупацію вона була першою дамою, кого вимагали офіцери на десерт. Дотепер ще фарбує жмутик волосся в яскраво-червоний колір і носить тільки ажурні панталони. Незмінна швабра в її руках – як карабін для оборони, коли б хто надумав сказати криве слово про неї. Себе захистила б і шваброю. А решту жінок захищала і ганьбила істерикою.

– Ти! Сороміцьке, невчене сім'я! – кричала на котрусь із панночок, що причепурювалися у вбиральні, задираючи спідниці і підтягуючи колготи. – Коли б я у твоєму віці дозволила собі ходити в заштопаних панчохах, я давно б годувала цвинтарних хробаків. Ти можеш три дні не їсти, але панчохи маєш носити не як гармошку. І панталони, пантало-о-о-ни ажурні! – спочатку кричала, а далі плакала Аделаїда навздогін дамі. – Коли б я була такою лахудрою, такою мантелепою, як оце ви, теперішні молоді, та ще такою нечистою, то мене сюди навіть прибиральницею не взяли б… О, Боже, за що ти караєш таку молоду? – розтирала спершу сльози на обличчі, а далі – розводи болота по підлозі.

По тому – сміялася. А за кілька хвилин заходила у чийсь кабінет, начебто щойно і не було сліз, приязно дивилася на тебе, і трималася своєї швабри, як, мабуть, колись люстерка.

Аделаїдиній істериці давно не дивували в нашій поліклініці. Вік, знаєте. Порода. Досвід. Старечі злидні після бурхливих розкошів. Прикрашені спогади.

Але мені подивують, коли б я зараз у нічній сорочці стала посеред балкона і завила з горя на все місто. Хтось може почути мене вже, сьогодні? Чи треба крикнути «Рятуйте!»?!

Смішна. Ще ніхто, ніколи й нікого не порятував від тієї хвороби, від такої біди і нещастя – від серця. Треба викликати «Швидку»… я вже не розумію, що б'ється в мені – серце, чи, може, дитя, чи годинник, чи злість б'ється, як серце?

Де він? І чи є в нього серце? Чи його вирвали з останнім молочним зубом? А може, у нього дотепер ще молочні зуби, і він не розуміє, що таке жіноче нетерпіння – чекати чоловіка, за яким втрачаєш розум і який пообіцяв прийти швидше, ніж сонце зійде?!

А якщо з ним що трапилося? Казав же, можна не прокинутися.

Потрапити під колеса авто.

Упасти в каналізаційний люк.

Стати жертвою маніяка.

Та, Господи праведний… справді, є тисячі способів зникнути з цього світу миттєво, і є лише один спосіб відчувати радість життя: бути разом із тим, кого любиш і хочеш.

НІХТО НЕ ЗНАЄ, чому одна людина робить те, чого ніколи не може зробити інша. Хіба хтось колись зможе пояснити мою поведінку впродовж останнього року? Без травми, без аварії, при повній адекватності мислення – і такі метаморфози. Чужі love story з книжок і кінофільмів – це ярозумію.

Але щоб отак незаплановано – зі мною? Та й, зрештою, чому саме зі мною? Я його не шукала. Усе життя боронила себе від двозначних ситуацій – а тут раптово зірвалася, як зривається закодований алкоголік під час чергового запою. Хто мене під'юдив, хто зманив? І чому, чому, чому саме тепер, мало не у передпенсійному віці???

Хм… який ще там передпенсійний вік. Тобою, голубко, ще орати можна. Твоя ровесниця, колишня напарниця по кабінету, вже другий рік у грецькому борделі сімї на хліб заробляє. Сказано, кожен товар має свого купця.

Вже й не знаю, чи мені зараз зле, чи добре. Усе – як у невагомості. Та й сама я – ніби за крок до смерті. Так вже було колись, після перших пологів, коли я сходила кров'ю, – і дуже хотіла спати.

Богданчик народився якраз 8 березня і під обід усе пологове відділення гуло, як вулик. Санітарка мигцем зазирнула в палату – і хряснула дверима, не почувши мого беззвучного голосу. А мені стало легко і добре, лиш понад усе хотілося спати, спати… до ранку, до смерті, до вічності.

Я таки проспала б до смерті, коли б не молодюський практикант із медінституту, який надто добре засвоював науку і таки прийшов перевірити стан породіллі після пологів.

Коли він відгорнув ковдру на мені, зомліваючи, встигнув крикнути через відчинені двері:

– Рятуйте!!!

…Навіщо вони мене врятували? Для теперішнього глуму? Для несусвітнього болю? Тоді, стікаючи кров'ю, мене нічого не боліло, я себе почувала немовлям. А тепер почуваюся байстрючкою, залишеною в дощову ніч на призьбі чужої хати.

А може, несе його нечиста сила зараз таки до мене? Ондечки павук снується, дістає майже до дивана. Готуйся, жінко, зустрічати дорогого гостя. Ой дорогого…

Ще нічого ж не трапилося, а ти запанікувала. Життя рухається у потрібному йому напрямкові. Ось як там унизу на вулиці шумить життя.

Будується.

Удосконалюється.

Господи, у мене не життя – суцільна будова.

Будова супроводжує мене повсюди, скільки себе пам'ятаю.

Ремонт.

Заміна асфальту.

Фарбування фасаду.

І все на очах.

Мої вікна завжди виходять на будову. З північної і зі східної сторони.

З кухні і з вітальні.

Завжди недовершений, якийсь розбалансований пейзаж.

Нарешті цей пейзаж розбалансував усю мене. О, так. Це все через дратуючу картину перманентно змінюваної у вікні будови. Але завжди є видимість руху. Насправді – немає нічого. Є вирва нервів. Так, ніби хто взяв мої нерви в пучок, висмикнув їх, як цибулю із грядки, і викинув. Я залишилася без нервів. Так, я залишилася тепер без нервів.

Ні, я просто втомлена безсонням, а не нервами. Треба було поїхати в ту Варну. Хм… треба було поїхати. Легко сказати. Беручи квиток, я знала напевне, що викидаю гроші на вітер. Один його дзвінок мав силу змінити напрямок мого руху на всі 180 градусів. Зробити життя тихим болотом. Або квітучим садом. Він міг усе. А я й не пручалася. Але навіщо йому намотувати залишки моїх нервів, як мотуззя, на руку? Навіщо живцем тягнути мої жили? Чи я його не голубила, не пестила, не дула на нього, як на гарячу воду?

Боже милостивий, та він, певно, встилається мене! Він встидається мого віку, моєї в'янучої шкіри і мовчазних докорів. Він хоче приїхати лише під покровом ночі. Щоб ніхто не бачив, не здогадався, криво услід не посміхнувся. Він обтяжений мною і не знає, як мене позбутися.

О, так, тепер я знаю точно: йому соромно бути зі мною. Якщо це не так,то чому він заплющує очі, коли ми кохаємося? Я хочу, щоб він вдивлявся в мене, як у зоряне небо, а він шаленіє із заплющеними очима.

Я хочу, щоб він бачив усю безмежність моєї любові до нього, мою щасливу сльозу, щоб бачив усе-усе. І я хочу дивитися на нього. Бо він – ангел. Безсоромний молодий ангел з випуклими ключицями і дрібним горохом веснянок на спині. І він несе душу у піднебесся, тримаючи солодку долоню на моєму пташиному серці. Я ще ні на кого не дивилася розплющеними очима. То хіба цього можна соромитися чи уникати?!

ІНОДІ МЕНІ здається, що він – шкірка молочного щеняти… Коли сусідку моєї бабуні – вчительку Орисю – розбив параліч і вона лежала нерухома вже півроку, хтось порадив її чоловікові вбити молочне щеня і тулити молоду шкірку до вражених місць. Бідний чоловік обійшов усі сільські двори, але так і не наважився застрелити ні одне собача, поки багаторічний удівець, лісник Дмитро, не приніс звідкись вісім свіжих шкірок. Через кожних два тижні Дмитро ішов до Орисиного двору з великим рюкзаком і село перераховувало у собачих будках щенят. Але усі сільські щенята мирно полизували хто молоко, хто воду, а обгорнута собачими шкірками Орися за два місяці стала на ноги, ще через два – з паличкою в руці пошкандибала на роботу… Я пам'ятаю солодкуватий запах, що стояв у хаті сусідки увесь той час, поки я носила Орисі вранішнє молоко. Мене спочатку трохи нудило від запаху собачої шкіри, а далі я звиклася з ним так, що мені вже не вистачало його, коли сусідка стала на ноги.

Приносячи згодом молоко, я непомітно принюхувалася в Орисиній хаті, але запах молодої шкіри господарі вивітрили безслідно.

Тепло молочного щеняти тоді поставило безпомічну Орисю на ноги, а тепер мене молоде двоноге щеня таки угробить. Бо коли цей песиголовець, цей непередбачуваний нічийний щенюк огортає мене жаром, я чую неминаючу спрагу, якої без нього не можу погамувати, і шукаю, шукаю запаху його шкіри, якзапаху собачатини в Орисиній хаті…

Мабуть, після чоловікової смерті я жадала більшої любові сина, аніж він міг мені дати, але син був від мене далеко – через те так мордуюся любов'ю до молодого, безжалісного песюка, який п'є кров з мене, як хлебтав би свіже молоко зі свого коритця.

Нікому в житті я так і не встигла віддати всю свою любов. Вона зібралася у мені, як магма, – і точить зсередини вогнем так, що й не здивуюся, якщо мене колись розіб'є інфаркт.

Вулканам легше. Їхня магма прориває земну кору – і заливає землю своєю ожилою враз кров'ю, звільняючись від надмірного тиску. Серце – не земна кора. Воно може лише розірватися, але так і не звільнитися від магми.

Я живу з невивільненою магмою багато-багато років. Спершу я думала, що маю грудну жабу і що то вона тисне так немилосердно. Потім зрозуміла: то щось інше – безіменне і важке – змушує мене прокидатися посеред ночі чи у передранні і, тихо склавшись калачиком, дивитися у стелю, гамуючи тиск ізсередини прискіпливим роздивлянням стелі. Донедавна я так і не спромоглася розпізнати природу того тиску, аж поки не вигулькнув на моїй дорозі мій кат, якого я завжди чекаю з нетерпінням і острахом, – так, наче дивлюся вниз із висотного риштування.

Мене ніхто ніколи не питав, а я все одно завжди казала «ні» будь-яким порухам магми із глибини свого серця. Але життя коротке. Його фінішна пряма завжди маячить перед нами, навіть коли тобі здається, що ти лише народжуєшся на світ Божий. І може бути так, що ніхто не те що вдруге, а навіть уперше не попросить тебе про ласку, і навіть не забагне скупого твого тепла. Так що й казати «ні» не доведеться.

То, може, саме через те, що життя коротке, ніколи не слід собі казати «ні»??!

Лежу ж бо тепер, як загнана в кут крілиця, і кліпаю у стерильну, холодну стелю, намагаючись заглушити чи то гнів, чи безсилля, і жодна душа у світі не здогадається вкрити мої захололі ноги пледом, не те що долонею…

Колись, вдивляючись у незмінно стерильні стелі колишніх наших з Василем двох чи трьох квартир, які наїм випало поміняти спочатку після народження сина, а згодом – дочки, я із незмінним смутком згадувала стелю у хаті Василевих батьків весільної ночі.

НАША НІЧ із Василем таки була весільною і першою… Добрі три сотні гостей іще п'яно гули на подвір'ї у саморобному брезентовому наметі, коли Василь, відвівши мене вбік, незвично боляче стиснув лікоть – і в мені якось ураз усе похололо всередині. «Ходімо…» – дещо хриплим, наче надтріснутим, голосом сказав він, і я слухняно пішла услід.

У кімнаті, заздалегідь відведеній нам свекрухою, на ліжкові, застеленому вишитим простирадлом моєї мами, у заляпаних болотом черевиках спав котрийсь із багатьох невідомих нам весільних гостей. На підлозі у блювотинні валялася моя нічна сорочка з незірваною магазинною етикеткою. Мій одяг на завтрашній завершальний весільний день був розкиданий по стільцях, а новий мереживний бюстгальтер спадав чомусь аж із люстри.

На мить мені здалося, що я стою гола посеред блювотиння і чужого хропіння – і такою бачить мене зараз увесь світ.

Я заплакала.

Василь чомусь мовчки сердито подивився на мене і пішов шукати маму…

Тоді я вперше відчула глуху неприязнь до своєї свекрухи.

Хоча, якщо подумати, в чому її було тоді звинувачувати? У селах ніхто ніколи не замикає кімнатних дверей, навіть весільних.

Нашвидкуруч нам заново постелили в сусідній кімнаті, захаращеній ящиками з горілкою, підносами з печивом і тортами та скинутими на підлогу фіранками і шторами. Я все ще стояла посеред терпкого ванільного запаху і різнокольорових кучерів домашніх тортів – і над усе хотіла опинитися на безлюдді чи в темному лісі, де не було б гучного вистукування бубна, п'яних голосів, прискореного биття серця. Хотіла, щоб і цятягуча ніч, і напівхмільний-напівдратівливий стан швидше закінчилися – і почався ранок.

До ранку було далеко.

Кухарка Василина ще кілька разів без стуку заходила за солодким,

згодом тітка Мирослава навіщось прийшла складати подарунки.

Василів дядько Андрій – весільний постачальник горілки – подовгу дзеленчав пляшками, чи то сортуючи їх, чи випробовуючи наше терпіння.

Так і не дочекавшись, поки втихомиряться домашні і допомагальники, втомлені і знервовані, ми з Василем непомітно заснули на одному ліжкові, але під двома покривалами…

Із тої ночі у мене і виробиласябагаторічна звичка не пускати Василя під своє покривало. А якщо і пускати – то ненадовго…

Коли над ранок я розплющила очі, Василь ще спав, повернутий обличчям до мене, із складеними обома долонями під правою щокою. Його продовгувате сонне обличчя виглядало зовсім дитинячим, а маленька кругла родимка над лівою бровою нагадувала акурат смородинову ягідку. Із вдячності за ніч, незіпсуту боязню перед незамкненими дверима і непроханими свідками, я хотіла доторкнутися рукою до тої ягідки, але Василь спав так міцно і так красиво, ледь ворушачи у сні губами, що, затамувавши дихання, спочатку я довго дивилася на нього, ще трохи чужого, але вже рідного, а потім перевела погляд на стелю.

Господи милостивий… який гарний ранок ти дав мені після не зовсім звичної весільної ночі! На якусь мить мені здалося, що нас двох перенесли в рай і лишили там серед суцільної радості: на розмальованій яскравими, густими фарбами стелі буяли всі пори року —

квітнув сад і осипалися яблука,

здіймалося білою сніговою курявою поле і шуміла розкішна стигла трава;

у центрі стелі – круг сонця і скибки молоденького місяця – майже над самісінькими сонними нашими головами співали райські птиці;

а на стінах – у голубих плесах озер – плавали білі лебеді і погойдувалися пави;

з-за дерев визирали олені —

і все те було таким веселим і радісним, що хотілося доторкнутися до них усіх, як до живих, і плакати від незрозумілого жалю і щему.

Справа, у верхньому кутку стіни, на хмарі співав соловей чи якась інша пташина, і з горла у неї вилітали чудернацькі квіти;

на лівій стіні періщив дощ,

а під ним – ґелґотіли гуси поміж розсипаних зірниць нічного неба.

Не ворушачись, я переводила погляд із саду на батоги зливи,

тоді ковзала по співучих пташках і плаваючих лебедях —

і чомусь шукала очима того, хто вигадав це дійство на стінах святошної сільської кімнати, призначеної для більш прикладних речей, аніж малярство. І незчулася, що мій учорашній наречений, а сьогодні – чоловік, мовчки спостерігає за мною уже не сонним поглядом.

– Це тато розмалював колись кімнату на день народження нашої мами, – просто повідомив Василь, наче ми вже вічність прокидалися з ним у одному ліжкові. – Мама спершу дуже розсердилася, бо їй здавалося, що такими малюнками тато ганьбиться перед сусідами. Навіть довший час тримала кімнату замкненою на ключ, аж поки до нас не попросилися на ніч туристи з Києва. Вони так розхвалили татові малюнки, що згодом мама іноді крадькома від нас подовгу розглядала їх, особливо вранці… А колись одного разу мама увесь день не виходила з цієї кімнати, – продовжував Василь, міцно притулившись до мене, що аж задзвеніла у вухах кров, – і ми з братом страшенно злякалися. Тато тоді нам сказав, що мамі між його малюнками легше, ніж на Великдень між людьми в церкві. Ми з братом так і дотепер не знаємо, що було тоді з мамою. Але відтоді вона сама розпорядилася не чіпати розмальовані стіни без її дозволу… отак і літають оці пташки по стелі. Деколи хтось із сільських навіть проситься побути тут на самоті. Тато каже, що ця кімната служить їм замість Кашпіровського. Не знаю… я звик до такої чудасії, але не люблю, коли тут бувають чужі. – Зітхнув Василь і уперше просунув свою праву руку мені під голову…

ХІБА МОГЛА Я тоді знати, що чудернацькі картини у свекровій хаті зберігатимуться так довго, що переживуть і його самого, і його сина, і що у першу ніч після похорону Василя крізь густий туман валеріани і сліз я вивчатиму кожен штрих на побляклих від часу малюнках і плакатиму за часом, коли, лежачи горілиць, безтурботно, бездумно і здивовано можна було роздивлятися плід якихось нездійсненних фантазій Василевого тата і шукати в собі – і не знаходити відголос таких же чудних фантазій?!

І ось тепер, у вогні розпуки й образи, у важкому передранні я втисячне вдивляюся у стерильну стелю своєї квартири – і розумію, як немилосердно страшно наздогнали мене приховані фантазії, які в колишньому житті жодного разу так і не прозирнули з-під споду моєї свідомості, навіть не подали голосу, і ніколи й не натякнули бути обережною.

Тепер мені здається, що малюнки зі стін весільної ночі здобули якусь матеріальну силу, щоб іще більше пригнітити, а може, визволити моє задубіле – ніби неживе – єство. Після стількох років вони не втратили ні свіжості, ні загадки, хіба що лиш тепер мені здається, що з живописних листочків і хмар і тоді капала не роса, а чиясь запекла кров, лиш я цього іще не розуміла…

Я вже давно не приїжджала до своєї зістарілої і згорьованої свекрухи. І лиш тепер я розумію, чому: мені було б страшно дивитися на незаймані стіни святошної кімнати, яка зробилася просто музеєм пам'яті і з якої віє могильною прохолодою…

Тоді, по смерті Василя, коли я також дві доби не виходила з тієї обмальованої кімнати і в яку мама заборонила заносити синове тіло, Василів троюрідний брат Юрко в тій самій – тепер уже порожній – кімнаті поклав свою важку чоловічу долоню на моє плече:

– Не побивайся, невістко… Василя не вернеш, а тобі треба жити, бо маєш діти… а ми поможемо.

Гострий біль пронизав моє змертвіле тіло і шугнув кудись між сніги і пасма дощу на стінах і стелі. В мені озвалося непередаване бажання: я відчула потребу чоловічої руки на собі.

Так, я хотіла ласки саме тепер і тут.

Це бажання видалося таким нестерпним, що лише неймовірна воля і зціплені до скреготу зуби допомогли мені уникнути істерики чи якоїсь неадекватної поведінки в найбільш важкий для мене час…

І я тоді зрозуміла страшну річ: за багато-багато років спільного з Василем життя для мене так і не відбулося нічого особливого у колись весільних стінах. Я довго чекала на щось незвичне і таке чудне, як олені поміж травами, довго прислухалася до шелесту снігів на стінах, коли ми не раз ночували у цій кімнаті; але сніги собі текли повз нас, не займаючи; і поволі, без особливого жалю, я звиклася із довготриваючим станом очікування, а потім – просто глухого розчарування нашим прісним існуванням. Цей малозрозумілий осад збунтувався в мені саме тієї хвилі, коли Юрко ще тримав свою руку на моєму плечі.

…Як же це може бути саме тепер, коли я повинна би сама вмирати з туги і горя?! – питала себе, вгортаючись уночі у темній кімнаті, по стінах якої літали птахи і плакали дощі…

А на ранок я зібрала дітей і речі – і поїхала, ні з ким не попрощавшись. Ніхто не був винен, але я чомусь тоді покарала всю Василеву родину, так ніколи нікому і не пояснивши своєї жорстокості.

І ось нарешті кара наздогнала і мене, невинну, як тепер усе частіше здається мені.

Бо тоді, після похорону, я зрозуміла, що хочу жити.Але жити не так, ніби п'єш дистильовану воду, а якось смачніше.

Я не знала, що то є смак життя, але знала напевне, що він якийсь особливий, не такий, як дотепер. З цією думкою я лягала і вставала, але й пальцем не ворушачи, щоб справді щось змінити. Головне – діти. Діти були моїм прапором і стержнем, що тримав і не давав упасти, але й не давав сміливості подумати про щось таке, про що я вперше подумала у розмальованій свекрушиній хаті…

Зараз добігає кінця не просто моя самотня друга ніч, перепалена чеканням молодого пройдисвіта. Мені здається, що все моє життя також добігає кінця разом з цими безумними ночами. Рік, відведений мені шмаркачем із вулиці, калатав у дзвони, які вперше вдарили, але не розбили мене після весільної ночі. А коли розбили, шмаркач познущався наді мною, як над останньою шльондрою. Певна річ, що шльондрою, бо хіба порядна жінка побивалася б так страшно, як побиваюся я тепер у чотирьох стінах?!

Рік я трепетала живим листочком на дереві життя. А ці два дні і дві ночі облили листок не окропом – кислотою – і мені стало смертельно боляче.

Колись у дитинстві я питала бабусю, чи не болить конюшину, коли бабця запарює її окропом, готуючи наїдок поросяті?

Свята наївність.

Тут по живому білують душу – і ніхто не питає, чи болить.

Та де там болить, і що там болить, коли я – Мертве море? Ме-е-р-т-в-е-е-е… Його дно вкрите товстелезним шаром скам'янілої білої солі, яка тримає людське тіло, не даючи йому втопитися. Проте навіть на Мертвому морі знаходяться вдатні, що мали шанс стати потопельниками. А все через що? Через те, що з незвички людина не може правильно вибрати центр рівноваги навіть на воді, яка сама її тримає. Одиниці, а все ж захлинаються соленою водою, усе ж встигаючи гукнути про допомогу. Вернути до життя такого горе-плавця не важко. А все ж… дивно якось – топитися там, де втопитися неможливо. І де людині відкривається тайна біблійної загадки – загадки пішого ходу Христа по морю. А виявляється, жодної загадки не існує – Христос тоді ішов Мертвим морем, як полем.

Кожен із нас може повторити це диво, ожививши незникому легенду. Лишень слід потрапити на несхвильовані хвилі Мертвого моря.

Мене ще, може, також міг би оживити дзвінок у двері сучасного варвара, у якого є набір кольчуг, та немає серця.

Хм… Але як я могла цілими роками користуватися кремами з продуктів Мертвого моря? Це все одно, що користуватися кремом з мерця, з осілого попелу зітлілої домовини чи з гнилого дерева. Як воно може бути живильним, Мертве море, коли у ньому немає живої душі чи бактерії? Нема то нема. Але в ньому є відгомін двохтисячолітнього дива: людина, що йде водою, як землею, а над нею здіймається ореол.

Першої ж миті, коли цей молодий пройдисвіт появився у моєму житті, я відчула, як наді мною також здіймається ореол. І я миттєво згадала розмальовану сільську кімнату – і в мені ударив дзвін, тонкий і протяжний. Тепер я розумію, що дзвін і тоді звучав поминально.

Та чи хотіла я чути подзвін? За ким подзвін? – мовчки дивувалася собі, бо молоде чудо ішло під вікнами мого будинку – і мені хотілося скакати униз до нього, хотілося тиснути його до грудей – і засинати, і не відпускати ні на хвильку.

А тепер я дивлюся у темні обриси вуличних стовпів – і чую, що запустила б атомну бомбу, коли б цей брехун, це бидло, ця невихована худоба показалася з-поза рогу…

Ні-і-і… Якщо я вдамся у спогади і далі, то це до добра не приведе. Можна подзвонити у двері до сусідки і попросити хліба, але ж він може таки прийти саме тоді. Та й куди дзвонити посеред ночі? Краще дивитися у дзеркало, як у вікно, і чекати дзвінка у двері, як леза у серце.

КОЛИСЬ Я ДУМАЛА, що дивитися у дзеркало вночі страшно, а ось дивлюся – і нічого. З якоїсь пори дзеркала переслідували мене, як люди. Вони впадали у очі скрізь: малі й розкішні, круглі й овальні, кишенькові чи настінні, дзеркала майже силоміць змушували зазирати у них, ніби припрошуючи щось чи когось видивлятися. Мені потрібно було надивитися на себе у дзеркало тоді, коли не було на кого дивитися живого.

І я знайшла спосіб погамувати нав'язливе – аж до головного болю – бажання бачити себе у дзеркалі. Як тільки приїжджала до дітей, на ранок, після всіх розпитувань і нічного сидіння на кухні за чашкою кави, я вибиралася на весь день до міста.

Я обходила найвідоміші салони з одягом, приміряючи на себе щонайдорожчі речі. Мені личило фіолетове й теракотове. Навіть у демократичні для моди часи речами саме такого кольору могли похвалитися не всі салони. Отож я ставала перебірливим клієнтом. Продавці збивалися з ніг, несучи мені гори суконь і костюмів найвідоміших ліній, припасовуючи до них якісь казкові комірці і паски, брошки і рюші. Вони крутилися разом зі мною перед дзеркалами на повен зріст, прихвалюючи і справді чудові, але не потрібні мені, речі. Як правило, в такі хвилини я була небагатослівною і примхливою.

То мені занизькою видавалася талія чи вульгарним оголений бюст. То викликав іронічну посмішку некласичний, а чи навпаки – класичний – крій спідниці. Я мовчки роззирала себе у видовжених дзеркалах і здивовано стенала плечима від німого запитання: навіщо це мені, коли я не збираюся купувати жодної речі, та, зрештою, хіба вдома я не могла б так само успішно дивитися на себе у дзеркало?

Врешті-решт, відчувши втому від багаторазових перемірянь і компліментів, я купувала колготи чи якийсь небанальний і доступний по ціні шарфик і покидала салон із почуттям погамованої втіхи.

Я ніколи не розказувала дочці про свої чудернацькі витівки, аж поки вона сама не зауважила: «Мамо, у тебе, як у Мадлен Олбрайт, якась манія на шарфи й аксесуари…».

Тоді я засміялася: «Ні, у мене манія на дзеркала».

На що дочка тільки стиснула плечима: «Скажеш таке, як маленька…».

Я не знаю, що то було – споглядання себе у дзеркалах? Бажання бачити себе красивою, намагання втекти від важких думок чи самотності, внести переміни, чи все одночасно? А чи не краще переміряти весь гардероб удома, отак ось над ранок, коли не сплять лиш півні і такі дурепи, як ти сама? Ти ж ніколи не викидаєш і не продаєш старих речей, хіба виносиш їх іноді зайшлим циганчукам, що влітку зранку до ночі окуповують міські вулиці. Тебе колись навчила сусідка-кравчиня: не викидати речі, які були тобі до вподоби, адже за десять-п'ятнадцять років мода вертається. І ти зараз справді утопишся під горами стародавнього дрантя, не потрібного уже ні тобі, ні кому іншому, як і не потрібна і ти сама нікому, окрім, може, лише дітей. Міряй старі нафталінові сукні – і розумій, чому ти і не могла бути потрібною тому, хто має якихось -надцять коротких років і пахне одеколонами Карт'є, а ти відшукай на споді дівочої скрині «Быть может» чи «Может быть» і насолоджуйся спогадами про ті часи, коли і ти була в моді, лиш не переноси затхлий шлейф у сьогодні, коли мода інша.