Текст книги "Чотири пори життя"
Автор книги: Мария Матиос
Жанр:
Современная проза
сообщить о нарушении
Текущая страница: 5 (всего у книги 10 страниц)
Тю, та ти ніколи і не була в моді, окрім останнього року. Певно, усі сезони мод і покази прет-а-порте поблідли би на тлі твого сходження до сьогоднішнього безслав'я. Та що таке безслав'я, коли ти одурена і забута молодим хлопом? Хай би він був навіть старезний, як столітній дуб, це не має значення, а має значення те, що ти забута, забута і ошукана!
Е-е-е, ні, не скажи… Коли б він був трухлявим, це він би дивився у ніч, як у пекло, і проклинав би з обиди твої навіжені кістки, а так – плати гіркотою ночі за її колишній мед.
Але що ти хочеш? Ти хочеш справедливості чи помсти? Ну, то й відомсти!
Колись, у роки навчання в медінституті, після однієї гучної вечірки, моя колежанка самотужки зробила операцію – відрізала чоловічу гарматку– своєму кавалерові, який не хотів на ній, вагітній від нього, одружуватися.
Страшно згадувати криваву картину, коли дівчата, що жили в одній гуртожитській кімнаті, відчинили двері досередини.
Лікарка, я сама відтоді бриджу кров'ю, хоча лиш тепер розумію свою давню подругу.
Якщо ти також така мстива, то й собі придумай помсту. А ні – терпи. Ще нікого любов не розірвала на шматки. Люди терплять – і ти з ними.
Зрештою, кому-кому, а тобі у твоєму віці мало би бути сором навіть думати, не те, що відчувати якусь, та ще таку ненормальну, любов. Це баламутство повинно топитися в пам'яті про юні роки, і, боронь Боже, не виринати на поверхню пізніше. Інакше засміють. Тебе так вчили? Так. Ось і не виходь за правила. Ти не опудало, щоб давати себе на сміх добровільно…
…ВІДКРИЙМО ТАЙНУ своїх страждань – наказує чи просить Біблія. А кому і навіщо відкривати? Відкрита тайна – уже не тайна, а об'єкт для смакування і ще глибші страждання. І що, власне, відкривати? Старечий сором? Чому старечий? Коли б ти була старою, тебе можна було б класти валетом з цією твариною – і нічого б не було, і кров би в тобі не кипіла, і розум застигав би цементом. А так твоє тріпотіння – перша ознака твоєї не-старості. Але від цього не легше.
Кожна людина має свої таємниці, свій інтим, і вона їх оберігає не те що від чужих – іноді від своїх же очей, подеколи боячись признатися самій собі у тому, про що не мовиться вголос, чи про що іноді думаєш так, наче зазираєш у вогненну пашу вулкана.
О, так. Кожен якнайдовше рятується, пручається чи обороняється від зазирання у глиб самого себе так довго, як тільки може. Але вулкани серця, так само, як і вулкани природні, ніколи не питають дозволу і не попереджають нас про свій бунт. Мало кому вдається встояти перед натиском внутрішньої стихії, щоб таємне не зробити явним, щоб не пустити стрімголов набуте роками і досвідом. Не такі ламалися під натиском серця.
А хто я? Жінка, яка піддалася спокусі і спробувала зазирнути у прірву. Хіба я свідомо хотіла цього? Хіба я коли думала про таке? Причина всього мого гріха ховається у моїй пам'яті. Вона, проклята, видобула тих павичів і плаваючих лебедів з-під уламків минулого – і спровадила на заборонену дорогу, в руки диявола.
А я тоді і не подумала пручатися. У мені все було чорне і несмачне. І в якусь мить я забагла кольорів і незнаного смаку.
Ба, як тебе, зморену чеканням, потягнуло на філософію. Я її в інституті на «три» знала. А, бач, тепер надолужую: не те що вивчаю – практикую – житейську філософію на своїй шкірі. Але вже пізно. Дуже пізно пізнавати себе тоді, коли зсередини тонкі дзвіночки подзвонюють холодом…
Неправда. Нічого ніколи не пізно. Тим паче, пізнавати себе. Ти що, хочеш умерти, навіть сама для себе залишившись таємницею? Чи ти сподіваєшся, що тебе хтось буде читати в іншому житті? Бачиш, у цьому ніхто не розбігається. На тому світі ще ніхто не був, через те він такий нам принадний. А ти захотіла у тойсвіт. Шукай, безумна, сірчану кислоту. Ти колись приносила її з роботи. Лиш добре шукай між отим лахміттям, що назбирала за десятки років і не хочеш викинути. Ти непотріб не зважишся кинути через вікно, а замахуєшся на своє життя. Перехрестися і забудь дурну думку. Ти ж лікарка. І добре знаєш, який страшний і неестетичний вигляд мають ті, хто накладає на себе руки. Тобі цього треба?
…Ні. Ці дві ночі і третій день таки зробили мене безумною. А, власне, що трапилося? Ну, сказав, що прийде вранці. Чи вперше казав і не приходив? Чи раз ти міняла свої плани через нього? Яка різниця, чи ти мала їхати у Белелую, чи у Варну? Головне, що він не прийшов.Нічого особливого не трапилося. А прийде – будеш його любити, як завжди, ні, ще дужче – так, як перед смертю… ніби ти знаєш, як люблять перед смертю? А потім, коли він знову піде, будеш плакати. І що в цьому нового?
Ти його любиш.А це не закоханість, яка є просто вигадкою, бо не зважає ні на умовності, ні на реальність. Ти його любиш, розуміючи всю абсурдність і ненормальність своєї любові до нього, приймаючи такого, яким він є; жорстокого, безвідповідального, ніжного, п'яного, брехливого. А як тільки минув перший туман самообману – ти побачила його наготу не лише фізичну, але і внутрішню. І прийняла з усіма його вадами.
Кажуть, коли відбувається вторгнення щоденних людських вад в ауру закоханості – тоді руйнується все наносне, зникає дим вигадки, і ти чуєш легалізацію Любові, яка приймає і виправдовує усе.
Ось і виправдовуй цього жеребця, цього огира. Люби на здоров'я, але не мучся, що не прийшов, що, може, ці три доби лежить в обіймах іншої.
А ти хотіла, щоб він лежав у твоїх зморщених обіймах?! Ти вже стара для нього, ти йому потрібна для колекції чи досвіду. Ти повинна була звикнути. Він тебе рік вчить звикати до себе такого.
А тобі в голові снуються дурні думки накласти на себе руки. То хто після цього скаже, що ти розумна? Коли б ти була розумною і поводила себе відповідно до свого статусу і віку, ти давно вийшла би в місто, посиділа в якомусь придорожньому кафе чи полежала на пляжі, чи купила б якоїсь смакоти і святкувала б сама з собою безсоромне, егоїстичне свято свободи. Хіба ти щене заслужила свободи? І хіба це не є свобода – можливість бути в безпеці, не боятися за життя дітей, не мати на руках каліки, самій не бути калікою? Безсовісне вимотування своїх же нервів лише обмежує свободу духу. Що тобі боронить спинити першого стрічного на вулиці і запросити до себе на каву? І хай застав би вас двох цей безпечний жеребець, і хай би йому помутився з ревнощів розум.
Та, власне, чи так тобі вже й потрібний отой чоловічий запах у квартирі? Ну, прийде – і дякувати Богу. Не прийде тепер – прийде іншим разом.
Жінко добра, коли ти останній раз дивилася у свій паспорт?
Чи він тебе годує, чи одягає?
Чи він тебе питає, що і коли тебе болить?
У чому ти його звинувачуєш?!
Він майже твій син! Чи ти така вимоглива до свого сина? Чи ти уявляєш свого сина в такихобіймах? Пий оцю валеріану хоч відрами, а хоч краплями, – він усе одно буде думати, що твоя валеріана має смак шампанського, чи взагалі й не думатиме, що у твоєму житті є іще щось, крім нього. Тобі не спадало на думку, що ти виглядаєш дурепою в його очах? Так, не спадало, бо дотепер ти не замислювалася, не мала часу на думання, бо ще не сиділа три доби замкненою, як у СІЗО, у власних стінах. Ти не думала, якусе це виглядає на людях.
Хм… А що мені люди? Моє дотеперішнє життя якраз і було для людей. Лише для людей – і в останню чергу для себе. І що з цього?
Люди бувають добрими до нас лише тоді, коли нам зле, бо тоді ми не є об'єктом заздрості. А в основному вони або байдужі, або злі.
Твоє життя – це твоє життя, і хай нікого воно не обходить. Ти ніколи не догодиш нікому. Хіба про тебе хтось думає? Ти три доби не вийшла зі стін квартири. Що, хтось згадав про тебе? Хіба всі знали, що ти збираєшся в Болгарію? І в цілому місті нікому ні разу не знадобилося бодай твоє слово? Навіть цигани не прийшли просити. А ти хочеш виглядати перед людьми, як невинна дівка перед нареченим. Уже виглядала. І що? Хіба тих, на чию думку ти зважаєш, хтось уповноважував бути суддями твого життя? Ти щось у когось украла? Твій син звів чиюсь доньку? Чи ти їм винна гроші? Копайся сама в собі – і не мороч голову тим, що сказали би люди. Люди все одно щось та сказали би, навіть коли б ти була чесніша за Папу Римського. Залиш у спокої людей. У них і без тебе вистачає клопоту.
Коли ти хотіла спокою, треба було шукати собі такого коханця, як був у Ольги з маніпуляційного кабінету. Вона не мала з ним біди: завжди наперед знала, як усе буде. Знала, що він акуратно складе шкарпетки на підлогу під стільцем, потім скине сорочку, майку, розгладить рукою штани на кріслі, незмінно подивиться на годинник – і лиш тоді повільно піде до ліжка… По всьому – прийме душ, помиє чарки і розкладе посуд, попередить дружину, що йде з роботи, і о 19.45 – він завжди буде вдома.
Може, через те він у Ольги колишній?..
О, так. І справді. У кожного свій інтим. Це лише здається, що усе в усіх однаково. А коли вникнути – різновидностей людських стосунків не менше, ніж видів фауни чи флори. І кожен сходить з розуму на свій манер, казали колись у Василевому селі.
Господи… як мені недобре… напитися б чогось такого, щоб прокинутися на тому світі… чи збожеволіти. Але так, щоби й не помітити. І щоб не бачити, як глузливо кривитимуть губи добропорядні матрони, згадуючи твоє ім'я.
…Я, НАПЕВНО, проспала весь залишок дня, бо коли розплющила очі, за вікнами знов сутеніло, а може, знову розвиднювалося.
Важка від таблеток голова не трималася на в'язах.
Ізвідкись пахло смаленим.
Бив недалекий церковний дзвін.
Чи то був дзвін у мозку?
Я так зчекалася його, що ладна була себе четвертувати, аби лише не чути сповільненого биття серця… я хотіла умертвити свою плоть або прицвяшкувати розум, щоб він не подавав ніяких сигналів, бо жоден сигнал не віщував нічого доброго.
Я знову думала якимось останнім затуманеним краєм свідомості: щоя від нього хочу? Чи він обіцяв мені піти під вінець? Чи знеславив?
О, ні… Він повернув у забуту розмальовану кімнату з її непізнаною таємницею – і залишив під високовольтними розрядами неминаючого грому. Він вивів мене на грань нібито самої себе – і я боюся ступити крок, щоб не вбитися без нього…
Я вже не чую в собі ні жалю, ні злості. Я за ці дні і ночі вмерла. Але останнє, що я мушу зробити, – комусь сказати, щоб мене поховали без заповіту і без нього. Усе своє завжди носила з собою, то тепер і заберу з собою, щоб ні одна собака не здогадалася про мій гріх…
Діти мене не засудять.
А собаки не сміють носити мої кістки брудними завулками і пустирищами.
До ранку ще є час, і я подумаю, кому довірити свою останню волю…
А може, не треба нічого робити, лише відкрити газові крани на кухні і скрізь зачинити вікна, ковтнувши перед тим оцих ось тридцять таблеток фенобарбіталу…
P.S.
…Коли серед ночі (а це таки була ніч) два по два – варварські – дзвінки вистрілили з передпокою, я шукала в комірчині сокиру, щоб прибити карниз у спальні, зірваний різким рухом минулої ночі.
Я хотіла дотриматися до ранку при ясному розумові. І через те повинна була щось робити фізично.
Перед тим я ще змусила себе перебракувати у шафі всі речі: літнє – до літнього, зимове – до зимового. Я посортувала старі фотографії і перетерла від пилюки сервізи, розпакувала ящик із господарськими інструментами, вимила підлогу в передпокої і на кухні, викинула з балкона забуту Ним сорочку і пляшечку туалетної води, зробила зачіску і знову склала валізу, так наче вранці повинна була сідати в поїзд на Варну. Хоча ні. Я навіщось склала на дивані лише пару білизни, зубну щітку, пасту і мило, ложку, кружку, рушник, носову хустинку, зошит, ручку і передсмертне фото Василя.
Нітрохи не злякавшись нічного дзвінка, я хвильку стояла, удвоє зігнута над щойно розібраним ящиком із інструментом, із затиснутою у правій руці сокирою. Як тільки дзвінок повторився знову, не випускаючи сокири із рук, я відімкнула двері.
– Ти чекала мене, зозулько? – весело запитав молодий жеребець із порога, затискуючи під пахвою пошарпаний віник із зів'ялих і переламаних гвоздик.
Дихаючи перегаром і обдаючи дорогими жіночими парфумами, із розпростертими руками, він ішов на мене, відтісняючи на кухню, далі – на балкон, усе більше затискуючи між незаскленими рамами і мотлохом, скинутим на підлозі.
– Бачиш, ще сонце не зійшло, а я вже тут. Але я мало не зламав собі голову, поки домовився з тими митниками… ти ж знаєш, які вони паскудні, коли хочуть здерти бакшиш. А потім там ще була якась облава, дорогу перекрили… хтось із тюрми утік… Та хрен із ними. Я вже тут…
Він торохтів без упину, а я слухала, не рушаючи з місця, але й не чуючи слів.
Уперше на передранковому літньому балконі я побачила, який він некрасивий – чоловік, якого я чекала три доби.
Я не зводила очей з його худої видовженої постаті, зарослого нічною щетиною обличчя, з водянистих маленьких очей, з жирних слідів помади на блідо-голубій сорочці у вузьку смужку і свіжого червоного засосу між правим вухом і шиєю… Крізь прозору нагрудну кишеню просвічував надірваний квиток-перепустка в нічний клуб «Біла ворона», що знаходився у трьохстах метрах від мого будинку.
… Я НЕ ПАМ'ЯТАЮ в деталях, що було далі.
Лиш пам'ятаю, що тоді я його убила.
Правою рукою з сокирою.
Вранці хтось привів міліцію, забачивши струмінь крові, що сочився на вулицю з котрогось балкона.
Щось було потім іще…
Але я нічого не пам'ятаю.
Навіть не пам'ятаю, як я опинилася у цій заґратованій кімнаті на два ліжка.
Не знаю, чому майже щодня до мене в гості і завжди у білому халаті приходить моя однокурсниця Люда, що практикувалася на кафедрі психіатрії?
Чому разом з нею щоразу приходить цілий стрій людей у білому?
Чому вони обертають мене довкруг себе і мордують зранку до ночі, припасовуючи до рук і голови якісь чудернацькі дроти і пояси?
Але найбільше дратують їхні дурні, недоречні посмішки під час розмови зі мною. Тоді мені здається, що губи у моїх відвідувачів-катів – гумові і ось-ось розірвуться. Чому їм завжди смішно?
А я ось можу безперервно – увесь день – плакати. Правда, я також не знаю, чому я плачу. Але сльози – це не сміх. Сльози не можуть викликати осуду, як викликає його недоречний сміх.
Та я мовчу, бо вони справді якісь дивні, ці люди в білих халатах, які приходять разом із моєю подругою Людою.
Невідомо мені і те, чому колишній чоловіковий приятель, прокурор Микола, на якомусь чи то весіллі, чи то вечірці, де за довгими столами сиділо дуже багато знайомих людей без жодної пляшки, просив, ба, навіть наполягав підтвердити, що після смерті Василя я дуже хворіла, але ретельно приховувала свою хворобу, начебто навіть лікарняні листи не брала, користуючись своїм службовим становищем.
Щось було… було щось таке, чого я не можу зрозуміти дотепер.
Та я й не намагаюся.
Бо навіщо? Я ж пам'ятаю усе, до нитки.
Пам'ятаю доти, доки ми з Ним не вийшли на балкон, і доки я не почула, як мені заважає сокира у правій руці…
Але нічого дивного, що я не пам'ятаю решти. Це у мене спадкове. Моя бабця свого часу геть чисто втратила пам'ять задовго до смерті. Вона вже не впізнавала ні своїх дітей, ні внуків, ані правнуків. Вона плутала пори року і говорила з мертвими, як із живими.
Зате вона розказувала мені в дрібницях усе, що з нею було від п'ятирічного віку і аж доти, доки їй не повідомили, що завтра привезуть цинкову домовину її найменшого внука, якого два місяці перед тим усім селом відпровадили в армію і якого вона у п'ятому класі побила за зірвані груші в сусідському саду…
Так що мене не мучить втрата пам'яті. Я не страждаю від цього.
Мене тепер мучить лише одне: за що я Його убила, коли Він нарешті прийшов?!
7 січня– 7 липня 2000 року,
Київ
Ніч. По праву сторону твоєї слави
«Час був моїм єдиним сучасником»
Ф. Ніцше
Мені здавалося, що я пручаюся кожною клітиною свого молодого тіла, однак якась страшна, майже дика, надпотужна сила шалено несла мене по нескінченно довгому безбарвному коридору, в туманному кінці якого маячіла постать у білому. Не знаю, хто до кого наближався швидше: вона до мене, чи я до неї. Але з невиразної постаті раптово зробилася висока жінка спиною до мене.
Широкий, вільний хітон ховав обриси тіла, однак, безперечно, це була якась красива жінка з довгим білим волоссям, що безладно і безшелесно тріпотіло позаду неї, випромінюючи щось магічне і досі незнане сполоханому моєму зору.
Довкіл Жінки у білому було тихо й безвітряно, але її волосся чомусь мінилося, як у манекенниці з обкладинки «Pari Match». Чар невідомої краси міг спантеличити кого завгодно, не те, що мене, раптово зневолену і легко переможену чужою жінкою. І тоді невідома сила грубо штовхнула мене до розкішного хітона. Та миттєвий страх ударив межи очі: не відкриваючи обличчя, Жінка повільно простягала до мене руку з чорною колючою квіткою.
Наче загіпнотизована, я дивилася на жахкий, переливчастий колір пелюсток, майже відчуваючи колючки на стеблі, – однак уже була неспроможна опиратися її отруйній притягальній силі, тому й летіла до тої квітки з подвоєною швидкістю, не маючи сил опиратися невидимій силі, лише краєм помутнілої свідомості розуміючи фатальність цього польоту.
Що ж… нічого дивного – я завжди жила життям метелика недовго: лише до тієї пори, поки не надходила мить спопеліти в чиїйсь невинній магмі. Та навіть така, згоріла, я щоразу таки вирятовувалася для дальшого польоту і… до наступного попеління.
Та я не знала, що діялося зі мною тепер: чорна квітка в руці Жінки без обличчя манила до себе, як дурман, як чорне ворожіння – і холодний здогад обпік мій мозок: а що, коли це ВІЧНА ЖІНКА?! І черга нарешті дійшла й до мене?!
Однак вона мала прийти з косою, стара й утомлена від безперервної своєї роботи, згорблена під тягарем ноші, що звалювалася на неї щомиті. Ні, Вічна Жінка не має перепочинку. А ця, що спокушає трояндою, – молода й рівна, як тополя в українському небі чи кипарис на вулицях Афін. Але якби мені хто повідомив, якого дня це відбувається зі мною, я б знала точно: це смерть. Або щось інше.
Бо я мала вмерти в четвер. Четвер був моїм днем завжди – і він не міг мене зрадити востаннє.
Жахкий, нестерпно палючий вогонь заклекотав у мені і не дав думати далі. І все ж в якусь мить я відчула, що влетіла в чорну пашу бездонного вулкану. Вогонь всередині того, що мало називатися моїм тілом, досягав нелюдської точки і зробив мене цілком відсутньою й безумною, однак залишки паралізованої волі продовжували диктувати мені думки. Я намагалася вхопитися за будь-що в пекельному горлі вогнедишної гори. Та багатоязике вогненне горло було безлюдне, безпредметне і безголосе. Миттєва гостра радість пройняла мене, заглушивши навіть напади болю: та це ж, мабуть, тунель бориспільського аеропорту, він ось-ось внесе мене в салон «Боїнга» на Франкфурт. Я пошукала очима стюардесу, але тваринний біль знову розітнув єство так, що я хотіла заплакати.
Так, я можу плакати, бо я на хірургічному столі, я вже майже під безжальним ножем свого приятеля В'ячеслава (Боже, як він по батькові, Боже…), ага, Олександровича, В'ячеслава Олександровича.
Але чому мій добрий приятель робить мені так боляче?
Хіба він не міг покликати анестезіологів?
Що, йому шкода моїх грошей?
А мене тобі не шкода, друже?!
Мені було так недобре, що я почала впадати в паніку.
Та ні, ніяка це не хірургія, це таки франкфуртський літак. Він просто падає. Він зараз впаде на червону черепицю німецьких дахів – і колір моєї крові зіллється з нестерпним кольором черепиці. Моя кров потече у Майн чи у Рейн, ні, таки у каламутний зимовий Рейн, і ніхто ніколи не віднайде і краплі моєї крові. Але я не хочу розливати свою кров у Рейні!!! Хай вона краще окропить білокамінний Єрусалим і доточить кров нашому Спасителю чи поповнить запаси крові Єдиного Творця. Йому ж також потрібна кров, не заражена вірусом наживи і несправедливості!
Люди! Люди! Ви ще десь залишилися, люди?! Я ж можу вам бути донором! У мене універсальна кров першої групи! Чому ви мене не рятуєте для себе?!
Ні, цей хвалений «Боїнг» таки терпить катастрофу. Отже, мій порятунок – це моя особиста справа. Я ж ніколи не була панікером. Life vest under your seat[1] .Що це? Хто мене вчив цього? Це ж горло Везувію, а не сидіння літака, це смертельний біль, що допікає мозок і паралізує думки. О, яка вселенська вага впала на моє п'ятдесятикілограмове тільце. Це занадто боляче! Біль розчавлює мене. Боже, одна надія на тебе! Рятуй мене хоч ти, Боже, а-а-а-а…
…За мною глухо хряпали тисячі важких дверей, розривали слух хори негармонійних голосів, проте мої сили пручатися вичерпалися. Немов у дитячому калейдоскопі, переді мною відчинялася інша тисяча дверей – і я, не думаючи, здалася на Божу чи ще якусь іншу волю.
Я була десь так далеко і так високо, що раптом стала недосяжна сама для себе.
Та лише тоді, коли остаточно відчула власну безтілесність, я зрозуміла, що це була таки моя миттєва і не передбачувана смерть.
Я ще хотіла себе помацати, вщипнути. Та гостра – як лезо кинджала – думка таки змусила затремтіти від жаху: я вмерла. Вмерла?! Я в-м-е-р-л-а.
У мене ще залишалися думки, бажання, відчуття – однак моє тіло раптово зникло чи розчинилося. І я тепер не мала зовсім нічого: ні своїх великих очей, ні голови, що кололася від безперервного болю, ні теплих рук, ні налитих грудей. Мене не стало, як і не було.
Аж тоді я на смерть перелякалася.
Але як я могла лякатися на смерть, коли це діялося вже по смерті?!
Великий, якийсь безрозмірний страх керував мною. Такого страху я зазнала колись у Криму, коли Павлик Зайцев, одинадцятирічний син моїх приятелів, кинув мене в море – і я зрозуміла, що топлюся, а Павлик іще й помагав мені в цьому.
О, так, я і тепер, навіть обезуміла від страху, розуміла, що мертва, але якщо ще не втратила здатності думати, значить, усе-таки жива?!
Я спробувала повернути голову, щоб переконатися, що думаю таки головою.
Голови не було. Але думки все ж десь гніздилися – і я таки чимось думала.
Тоді я спробувала повести довкіл очима.
Очей не існувало також.
У житті мене б від такого відчуття заболіло серце або скосив би серцевий напад. Однак ніде нічого не боліло, не пекло, не кололо, не різало, не ятрило. Просто було ніяк.
І аж отут я остаточно зрозуміла, що все відбувається уже не в житті, а таки в смерті.
Після всього, що зі мною стало, – як не дивно – це не було потрясінням. Лише цікаво: чи дозволяють закони мови сказати – це відбувається не в житті, а в смерті?
Чому мене за життя не навідувала така думка? Чому я й не намагалася з'ясувати цього, адже була такою допитливою? Проте… хіба це має значення?
В житті так багато можна, що по смерті, очевидно, можна лише те, що можна. А може, навпаки?
Я не була цілком певна ні того, ні другого.
Власне, в житті нас не навідують такі мислі. А поміж тим сміттям, що злітається в голову, поки ти ще дихаєш, метушишся, марнуєш силу і байдикуєш відведені тобі миті для пізнання – дуже мало вічного, того, що не підвладне настрою, кон'юнктурі, зиску. Того, що придатне до частішого застосування. Наші думки – як презервативи. Одноразовість – ось що рухає нами, поки ми можемо думати.
Дивно, що я ще думала. Мене покинув страх, відпустив пекельний біль, і я – легка, безтілесна, невидима й нечутна сама для себе, обвита чи то туманом, чи димком весільної фати, – зненацька застигла в невагомій нерухомості. Я хотіла обернутися. Якщо я під фатою, то тут десь має бути мій молодий, наречений. Проте мені нічим було обернутися. А якесь не існуюче фізично, та всевидюще око показувало, що довкіл нічого не було: ні молодого, ні фати, ні мене, ні землі, ні неба.
Отже, я більше нікуди не летіла, залишивши позаду безконечні коридори, тунелі й білу Жінку без обличчя, з дивовижною чорною квіткою в руці.
І саме цієї миті хтось, а може, й сам Творець, про чиє існування я ніколи не сперечалася, але подеколи нетвердо в Нього вірила, нечутним голосом повідомив, що відтепер від мене залишилася тільки моя душа. Це моя душа тепер думала, відчувала і бачила замість мене.
Таке повідомлення мене ніскільки не здивувало.
Бо що інше, окрім душі, дає знати безтілесній – мертвій – людині, про те, що світ, спресований великими і малими таємницями, дивами і людьми, залишається незмінним і так само незбагненним, не те, що після відходу однієї особи, а він залишається сталим і розумно упорядкованим навіть після великих катастроф і всесвітніх воєн? Напевно, будь-який учений розумник у житті намагався би заперечити цю мою крамолу, доводячи, що людина осягає світ винятково розумом, мозком, а не душею. Але в житті я підперла би боки руками і, хитро примружившись, прицвяшкувала б раціонального невігласа простим запитанням-твердженням: смерть людини – це смерть мозку. І мертвий мозок так само можна помацати, як мертву людину. А ось жодної мертвої душі ще ніхто не піймав у свої сильця, не м'яв, не досліджував під лупою, не важив на терезах і не рахував у ній звивини. Може, душу неможливо вполювати тому, що за життя її так багато і часто гнуздають, влаштовують такі єзуїтські сафарі, що вона – надірвана, надкушена, труєна, зраджувана, розчавлювана – по смерті свого носія нарешті дає фору всім своїм кривдникам, набуваючи статусу безсмертної, незнищенної.
Безсмертя душі, можливо, насправді є не стільки красивою помстою її колишнього господаря, скільки найвищою світовою справедливістю. Бо вони майже тотожні у своїй невловності і безформності – душа і справедливість. Так, вони не мають обрисів, ці дві найбільші світові химеру, до того ж із різних категорійних понять. Зате обидві мають незнищенну харизму і невичерпну енергію, що безутомно впродовж віків і століть рухають мільйонами і мільйонами людей, їхніми намірами, діями чи бездіяльністю.
Як дивно, але смерть, умертвивши раптово важкість і надмір болю мого запаленого розуму, натомість відкрила легкість думання. Але я б не була собою, коли б могла так легко змиритися навіть із цією справедливістю, яка тут не мала, та й не могла мати альтернативи. У посмертній справедливості – розумінні безсумнівного свого теперішнього безсмертя – для мене справді було щось пікантне.
Проте поки що я не могла звикнути ні до цієї раптової аксіоми, ні до того, що не можу рухатися, – і вкотре зробила спробу роззирнутися: таки мала намір розшукати те, у що прибралася моя невловна душа із живими поки що думками. Я десь чула, що душа – це, швидше за все, клубочок або пташка.
Як несподівано і незбагненно загадково звучало це: грудка думок, пташка душі, клубочок мислі.
Так говорять у житті. Однак – це прерогатива винятково поетів. А я тепер небожителька. То як тоді я маю означити свій стан і сказати про це, коли мені легко, нарешті легко і нарешті не самотньо?
А хіба не самотньо?!
Навкруги нікого не було, так, я бачила, що нікого не було, однак чула неіснуючою шкірою, а може, чимось іншим, що я тут не сама. Не знаю, що то було і де воно було, та легкість несамотності робила мене ще легшою. Майже невагомою.
У мене не було єдиного: відчуття часу і простору.
Я не могла сказати, де я перебувала:
тут не існувало ні темряви,
ні світла,
ні рівнини,
ні високості;
не було ні місяця,
ні сонця,
ні тепла,
ні холоду,
ні кольору,
ні звуку,
але тут існувало життя.
Якесь не відоме мені, зовсім інше, своє, – але воно існувало. Звідкись згори чи знизу, справа чи зліва знову долинало начебто глухе ляскання дверей, скрипіння садового гілля.
Проте насправді не було ні низу, ні верху, ні права, ні ліва.
Там, у житті, я подумала б, що сходжу з розуму. Прощаюся із глуздом. Бо-же-во-лі-ю. Та чомусь я завжди вважала, що поневолювання, затьмарення свідомості – то насправді Божа воля, яка межує з Божою ласкою, а не покарою. А тих, хто має привілей Божих людей, натовп ніколи не намагається розуміти. Ба, більше – натовп створює резервації, ґето таким вибраним і міченим. Я не знаю, за рахунок чого натовп вивищує себе над такими. Але ще не було випадку, щоб правда одного Вибраного була узаконена неправдою решти.
Вочевидь, тут,на відміну від життя, я не мала розуму. Бо не пручалася так явно, як завжди пручалася там.Але я таки ще щось мала, якщо мала здатність думати про це.
Чи я мала лише клубочок розуму? Чи пташку? Але мій тато колись сказав: «Пташка пролетіла, прорізала крилами повітря – а знаку не лишила. Хіба не так само життя?». Я тоді засумнівалася в татових словах, а зараз мій тодішній сумнів похитнувся, бо, коли тут був би бодай клубочок, він мав би розмотуватись.
Клубочок не розмотувався.
Пташка не тріпотіла крильцями.
Отже, це всього лише моя вигадка? Отже, я є всюди і мене нема ніде?! І вся я, з усіма своїми ахінеями, правдоборством, нетерпимістю і нетерплячістю, смутками і веселощами, помістилася всього лише в Душі?! У тому, чого насправді ніколи не буде видно, чого ніхто не виміряє і не розгадає, не докопається до суті, а лиш затопче забуттям чи якимись своїми примітивними домислами?!
О, це непроста ноша – збагнути своє безсмертя тоді, коли неможливо нічого змінити!
…ТАК РАПТОВО ЗАКІНЧИЛОСЯ
моє перше Життя і почалася моя перша Смерть.
У розумінні цього не було жодної печалі, ні відчаю, ні бунту – лише голе відчуття-констатація доконаного факту. Суворої реальності чи несподіваного, але закономірного завершення грандіозного проекту під назвою «одне людське життя». І цей проект – проект саме мого життя – нарешті дійшов свого фінішу. Завершився. Як завершується колись будь-яка будова, пора року чи час пік. Бо ніщо не триває довше, ніж визначено йому в небесній книзі чи, якщо хочете, у книзі життя, яку всі ми гортаємо з варварською безпечністю і підлітковим поспіхом, так, наче маємо завдання проковтнути відведений нам відрізок земного тривання зі швидкістю зголоднілої тварини, випущеного з вольєра звіра чи захланного злодія.
Печаль гніздилася в іншому: у відчутті моєї цілковитої відсутності й розчинності,
а також у даремному намаганні збагнути, щовсе-таки від мене зосталося? Грудка, пташка, клубочок, ефір? Тепер мені було дано лише тонку смужку, очевидно, прощальної свідомої думки: я не зникла остаточно поміж безгомінного, безістотного простору, бо я не могла зникнути безслідно.
Однак нічого іншого, окрім останньої думки, я вже не мала.
Отже, мій розум зостався при мені? Але ж він умер разом із моїм мозком! Мозок – це пам'ять.
Проте при мені не було пам'яті про покинуте життя:
я не вміла згадати нічого, що зі мною траплялося на землі,
хто там зостався,
кого я любила,
кого ненавиділа,
з ким приятелювала,
кому заздрила.
Якщо мій розум зафіксував ці поняття, вони мали би мати і якусь давню реальність. Однак тут, у безпросторі і безчассі, будь-яка думка про реальність видалася смішною і жалюгідною.
Ця раптова жалюгідність змусила мене зробити зусилля, щоб крикнути кудись далеко вниз: «Живі! Чому ви ніколи не думаєте про смерть, живі?». Адже недаремно моя бабця казала: «Не думай, як жити, – думай, як умерти?».
