Текст книги "Чотири пори життя"

Автор книги: Мария Матиос

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 10 страниц)

День життя. Смак пристрасті

ВОНА НІКОЛИ не здогадувалася, що чоловіків можна міняти, як рукавички. Ба, ні. Швидше, як панчохи, ніж рукавички. Рукавичок у неї було лише дві пари: коричневі теплі – зимові і тілесні ажурні – весняні. А панчіх мала вдосталь. Саме панчіх, а не отих вульгарних безрозмірних колготок, що від швидкої ходи збиралися на колінах гармошкою, змушуючи щораз червоніти у найбільш недоречну мить.

Вона обожнювала панчохи. Тонкі, еластичні, блискучі і винятково чорні, що туго обвивали литки… і приховували дрібну сітку тріснутих кров'яних капілярів, які щодалі докучали більше й більше.

Як і кожна жінка, вона не мала наміру старіти за жодних умов і обставин, та, зрештою, в чиї перспективні плани входить дочасне старіння? Хотілося смакувати життя, як дороге вистояне вино, бодай зрідка, і, бажано, не наодинці, дослухаючись дзвону у жилах, як далекої канонади.

Та життя минало: коли галопом, коли алюром.

Витримані вина на смак пробували інші.

Тріснуті капіляри розливалися по ногах густіше.

Нічний неспокій пік оцтом шкіру, і під очима сіялася мжичка перших зморщок.

Колись далекі канонади гриміли тепер майже по сусідству, не зачіпаючи навіть осколком її потроху в'янучі сади.

Непроглядна передбачуваність того, що має бути завтра і післязавтра, через рік і завжди давала відчуття затхлості і всеоднаковості. Однотонність щоденного тривання змушувала працювати уяву, однак її немічні потуги видавалися занадто жалюгідними, якщо колесо фортуни і далі продовжувало крутитися безнадійно далеко і нещадно скупо. Ніщо не віщувало навіть незначного коливання довкіл неї, ураженої сумним, запізнілим відкриттям: життя набуло сталих, узвичаєних форм і прісного смаку і ніхто не спроможний порушити його звичайності.

Здавалося, що вона, чи те, що називається душею, поволі вкривається сухим, мертвим мохом, не напоєним ані зливою, ні сонцем, і він поволі лущиться з відмираючим епітелієм.

У цій темені ставало душно – майже нестерпно. Так, немовби перед смертю.

І їй забаглося урвати темінь, вхопити бодай крапелину, якщо не ковток, того дармового вина, що діставалося іншим за безцінь, а чи навіть як винагорода за легкість сприйняття щодалі дичіючих людей і розгнузданих днів.

Ніхто не зміг би розказати, як дістаються дармові вина таким, як вона: пасивним фантазерам, що знемагають за колючими дротами власної уяви і неможливістю випростатися з корсетів нерішучості. Потаємні природні вулкани вивільняли непещене тіло лише в нічній темряві і відпускали у ще таємніші хащі безсоння і безпросвітку. А вони не могли засяяти нічиїми очима…

А дні минали – іще більш прісні і безбарвні, оскільки запалена уява вночі доводила до знемоги, залишаючи дневі лише шматки перерваної феєрії.

День ставав катом без інструментів, бо жодне людське обличчя не викликало ні трепету, ні дрібної цікавості. Понурість, безсилля, тотальна втома і безнадія, здавалося, навік прилипли до тих, що випливали, як мара, з вокзалів і базарів, офісів і борделів, концертних залів і пологових будинків, – і стояв між їхніми обличчями знак рівності, тотожності: що між тими, хто обдавав пахощами Франції і блиском діамантів, що між синюшної публіки підворіть і смітників.

І тоді вона почала вдивлятися в людські руки, шукаючи тих, що несли б у собі здогадливість і відвагу проникнути в її душевну темряву і напоїти дармовим вином утішної радості, а ще краще – шаленства чи безуму.

Але чи не всі руки були зоднаковілі, як вона сама: слабкі і не знайомі з відвагою, поточені, як червиве дерево, роботою і смиренням – так, що доводилося підносити очі в небо, аби не щулитися від неприязні, мовби від холоду чи слизькості гадини.

Приходила додому розбита і спустошена. Лягала на нерозкладену тахту, заплющувала очі – і починала слухати своє тіло.

Вона напружувала і розпалювала уяву, відганяючи холодне тремтіння шкіри, і намагалася самотужки відчути хоча б іще раз екстаз плоті,викликаний не пристрастю, а винятково страхомблизької катастрофи,пережитої нею колись у міжнародному потягові, що мав намір дійти до Белграда, але добіг лише до провінційної Кострижівки над Дністром, несподівано зійшовши там із рейок.

Раптовий страх після різкого гальмування потяга, біжучий погляд по людях на місці події, думка про близьку гіпотетичну смерть у розквіті віку – уже впродовж кількох років безперервно відтворювали одну і ту ж, майже сюрреалістичну, картину:

потяг посеред мосту через Дністер;

унизу – ріка,

на пагорбі – цвинтар із маленькою церковцею.

А у стресовому вагоні по обидві її руки вишукана публіка, бомонд, що прагнув балканських видовищ, але раптово застряг посеред мосту, заціпенілий від страху:

професор університету,

директор музичного училища,

обласний прокурор,

відомий бізнесмен,

не менш відомий поет,

військовий генерал,

директор кінопрокату.

Бізнесмен без тіні неспокою роздавав «Шампанське», припрошуючи напівзомлілу публіку пити за його здоров'я, бо це краще, ніж «Шампанське» на поминках.

Професор переконував генерала, який він затятий патріот і їде від сина з війська, а син мав можливість уникнути служби, оскільки навчався за кордоном.

Прокурор начебто гортав «Кримінальний кодекс».

Лише вона, єдина у цьому товаристві жінка, істерично реготала чи схлипувала, уявляючи, як розкішний духовий оркестр музучилища під керівництвом самого маестро С. видував би жалобні мелодії за своїм шефом на колективному похороні, отут, під горбом, на самісінькому цвинтарі.

Його жалобу уривали би верески розгніваних родичів покійників, що належали до різних церков і конфесій, через незгоду відправляти службу саме в цій церковці, що випадково стала на дорозі потягу. А потім ці ж родичі розтягували би труни своїх ближніх по вантажівках і автобусах для перепоховання, навздогін лунав би «Голос Канади», обурливо сповіщаючи про ганебну історію проходження строкової служби сином відомого професора, через відвідини якого батьком світова наука втратила видатного науковця.

Над генеральською могилою ридала би рідна дружина і ціле військо, озброєне армійськими штандартами і неодмінною булавою,

а колеги відомого поета робили б його відомішим, безсмертним, а чи й геніальним на прихованих радощах, що позбулися ще одного конкурента, і оголошували б телемарафон дня збирання коштів на його пам'ятник.

Кредитори бізнесмена обступали б хату вдови, як саранча.

Лише фірма директора кінопрокату фіксувала б усе з прокурорською точністю, віддавши задля такої оказії кілометри плівки. Безкоштовно.

І саме в мить істеричною реготу чи плачу у шаліючому від минулої небезпеки вагоні вона відчула такий раптовий різкий і тривалий екстаз плоті, що вхопилася за поруччя відчиненого вікна, мало не божеволіючи від солодкого – миттєвого – трепету, зосередженого в якійсь такій точці свого тіла, про яку ніколи не здогадувалася. Вона міцніше стулила коліна – і так стояла, розчаровано слухаючи, як минає торжество чи то крові, чи чогось іншого, ніколи до цього не знаного. Наче стекло одне-єдине пасмо дощу, а може, пасмо самого вогню – однак, безсумнівно, чогось таки живого. Стекло і змертвіло у надрах лона…

Дивно, але страх дав відчуття такої насолоди і знемоги, що згодом, наодинці, у нічній темені і задусі, вона воліла б летіти з тим потягом у Дністер, аби ще раз дрож торжества пройняла її непещене тіло.

Та катастрофи тоді не відбулося.

Рейки підрихтували.

Вагон вернули на передбачену розкладом руху колію.

І життя пішло собі далі.

Довколишні обличчя тримали на собі печать утоми.

Нічиї руки не мали відваги.

Нічиє слово не діткнулося її напруженого слуху.

Лише якась тонка-тоненька струна тремтіла у ній безперервно і надокучливо, жадаючи, щоб її нарешті знову обірвали, як і оту темряву, де було душно і прісно.

Бажаючи чиєїсь відваги, жінка, однак, сама не чула в собі особливої хоробрості, через те пошук пригод їй не загрожував ніде і ніколи. Вона була певна себе завжди і всюди.

І навіть у той день, коли за вікнами вже іншого – і через багато років – потягу мерехтіли сутеніючі праліси і дзеркальні озера, свіжобілені маленькі хатки і розхристані молодиці на перонах із кошиками пахучих пиріжків.

Чахкотіли колеса майже суціль порожнього вагона. І сонна змора хилила її розпечену голову до подушки, де знов починалася густа темрява.

Темряву розірвав чоловік.

Чоловік виник раптово – як протяг – у відчинених дверях купе, привітно усміхаючись великими чорними очима змореній жінці. Він усміхався довго, наче хотів запам'ятати її всю відразу і витягнути очима на протяг. По тому, як безпорадно чоловік стиснув плечима і зашелестів губами у намаганні вимовити хоча би слово, жінка зрозуміла, що перед нею стоїть німий чоловік.

Він таки хотів заговорити, та замість слів до неї дріботів білозубий усміх напіврозтулених уст і танув, як сніг на вичовганій бруківці. Через те, мабуть, стоїть на протязі, у проймі прочинених купейних дверей, рятуючись усміхом і зніченим, начебто винним, поглядом, що мало личив його міцній широкоплечій статурі, доволі високому зростові і повним – майже жіночим губам.

Жінка відчула дрож. Її вчили не стояти на протязі.

Перелякана пропасницею у власному тілі, вона перевела очі з обличчя на чоловічі руки – і болісно стиснула коліна: уявити пригортання цих рук було неможливо.

Вони не могли пригортати чи пестити.

Ці руки могли хіба що відбирати останню краплю життя і запечатувати собою нудне й одноманітне земне тривання.

Сором від такого миттєвого припущення загнав жінку під саміську стіну ожилого враз купе, однак чоловік, розіклавши валізи, зник у коридорі з тим же зніченим поглядом-усміхом. Вона ж, втиснувшись у подушку і тісно переплівши ноги, відвернулася обличчям до стіни, перемагаючи раптовий жар і дрож, що в'ялили тіло, і відганяла нав'язливу думку про чоловічі руки…

Потяг, мов ошалілий, гримів по рейках.

Чоловік, раптово з'явившись і мовчки – як протяг у дверях – зникнувши, не вертався назад.

І жінка з переплетеними ногами заснула – як умерла, вколисана чи то власним жаром, чи жаром літньої ночі.

…Жар ішов від чоловічих рук.

Даремно вона не уявляла їхнього пригортання і пестощів.

Чоловік у темряві стояв на колінах, засунувши одну долоню їй під голову, а другою гладив обернене від нього обличчя.

Жінці здалося, що її розбиває параліч. Вона з жахом відчула, як відмовляється від опору.

їй належало кричати, пручатися, несамовитіти від раптового чоловічого нахабства, здіймаючи ґвалт, чи хоча би плакати – а вона, як нежива, слухала не палкі – лише лагідні – пестощі широкої, міцної долоні і тугіше стискала переплетені ноги.

Схилений над нею німий чоловік пахнув свіжоскошеною травою, і вона, знетямлена від добра, яким він дихнув на неї, дала повернути своє тіло обличчям до нього.

Чоловік начебто силувався загладити руками жар, що стояв між ними, – та його лагідність була такою, що не мала міри.

І жінка відчула: вона зараз умре чи збожеволіє, розбита паралічем власного тіла.

Грім бив живу смереку – і жахкий вогонь здіймався попід верхи і небеса, зажерливий, як усі голодні.

Пожежа допалювала траву – і гарячі соки стікали по звугленій землі, закочуючись в її потріскані щілини, як у фалди сукні.

Яструб падав на каню – і пір'я розліталося по лісах і горах.

Перелякані птиці втрачали голос і хліб застрявав їм у горлі, і пісня.

Світ шалів у червоній пожежі.

Потяг тарахкотів по шпалах.

Вітер із дощем гамселили у шиби.

…А чоловік мовчки виймав руками душу з тіла, і стерпла жінка упоперек вузької купейної канапи запродувала чи спродувала себе, як остання перекупка на безлюдному перехресті, не маючи ні сили, ні совісті, ні навіть гадки згадати про них.

У світі не існувало нічого, крім її шкіри.

Вогонь, нещадний вогонь пожирав суху смерекову смолу – і з тріском і зойком розносив її по небачених усюдах, залишаючи лиш краплі сльози чи розплавленого гірського кришталю.

І її шкіра нагадувала тепер пласти і сльози всіх земних порід.

Під цією – першою, грубою, – скрипіла тонша, більш чутлива,

за нею – ще ніжніша і м'якша, немовби виткана з шовку.

Далі – запашна чи дурманна, що пашіла вулканічним жаром,

і аж там, на самому споді, насамкінець, гола-голісінька, що слухняно давалася в говірливі руки німого чоловіка чи самого диявола в чоловічій подобі.

Його пальці діткнулися тієї – найдальшої – голизни і стали там приступом, немов під стінами фортеці, що ось-ось має упасти, —

лише зрідка посилаючи хитру розвідку мізинцем, від якої не розступалися – розсипалися кам'яні мури і робилися приступними найпотаємніші фортечні житла:

трапезні і опочивальні, молитовні каплички і оружейні палати, а за ними всіма – святая-святих цього бездонного королівства – казна, що уже тримала наготові відкритими бочки і скриньки із щирим незайманим золотом.

І коли його пальці дихнули на ті незаймані багатства,

і коли широкі груди підім'яли під себе чи то змокрілі простирадла, чи вогкі її груди, —

одночасний стогін рятівного занапащення, а може, й погибельного визволення бритвою прорізав груди їх обох, несамовитих від догоджання одне одному, одурілих від запахів і безмов'я, і довго клекотів у шиби, за якими бушувала гроза і палала пожежа водночас…

Потяг летів у Дністер.

На горбі золотом блистіла церковця.

Оркестри грали Мендельсона.

Коліна блудили, як вівці по мокрій паші.

А на всі землі і континенти вирвався стогін пізнаної жаги і пристрасті.

Здавалося, він тривав ціле життя і одну вічність, аж поки не перекотився в німе чоловікове горло і не заклекотів блаженством чи прокльоном.

Було щось дикунське, варварське, чужинське, загарбницьке, торжествуюче, ба, тріумфальне в тому пекельному клекоті німого горла, що – якби могло! може, було б розірвало цю грозу і пожежу несамовитим, радісним криком, на який здатна лише вільна людина.

Німі не бувають невільними. Через те і зітхання їхні, і стогони не мають образливої сили.

Однак синхронний стогін, зазвичай, породжує потік лестощів, евфемізмів, метафор і ще бозна-чого, відомого людству, відколи світ і сонце.

Отож жінка жадала чоловічих слів саме тепер, коли ледачо гойдалася украденим човником на водах Євфрату чи Нілу,

а може, вже падала з самої Ніагари,

не боячись забитися з висоти,

лише страхаючись знову забитися в рухах, що і справді могли запечатувати собою земне тривання.

Чоловік уткнувся в її губи і пив їх, як бальзамову воду, довго і ненаситно, аж стало несила дихати. А потім тицявся у волосся і чоло, і шию, як щойно вроджене ягня під бік ягниці, і нюхав, і цілував заспокоєну жінку.

Було душно і млосно…

Та ба. А й справді? Пощо тепер слова?

Що додати до того, що відбулося нині у ній і з нею? І з цим німим чужинцем-тріумфатором, чоловіком чи дияволом, її напастю чи порятунком?!

…Вона вирятувалася і не впала разом із потягом у Дністер.

Зледачіла кров потихеньку верталася у звичний ритм у холонучих жилах.

Жінка ще хотіла слів і пестощів, але вже не мала ні першого, ні другого. Лише беззвучно плакала з вдячності і незнання.

Дощ стугонів за вікнами.

Потяг тарахкотів по рейках.

Гасла світова пожежа.

Чоловік стояв лицем до неї – і дивні вогні грали на його утішеному обличчі.

І жінка, схлипуючи у розірваній чоловіком темряві, із терпким присмаком дармового вина на губах, щулячись у вогкість простирадл, із заплющеними очима і розімкнутими колінами засинала лише на п'ять хвилин,

поки не витече з її жил оця змора і хміль,

поки не вдарить грім, як мусульманський муедзин до молитви,

і вона поцілує запашну чоловікову руку, що вивела її нарешті зі світу затхлості і всеоднаковості і дала вина радості, як опію;

і діткнулася неторканих, найтонших мережив тіла;

і сама попросить того добровільного божевілля, що межує зі смертю,

і яке можуть дати лише його руки.

А тоді вона запитає, хто він?

Чоловік?

Бог?

Чи диявол?

Чи один у трьох лицях?

І зазирне йому в очі,

і відсахнеться,

не узрівши у них нічого, окрім гріха і злодійства.

…П'ять хвилин минали так довго, що, прокинувшись, зіщулилась від світла і порожнечі.

Потяг гуркотів по рейках.

На столику в'яла нерозквітла жовта троянда, і хилиталося червоне вино в келихові.

У шиби стугонів дощ.

І сотня розсипаних трояндових пелюсток гойдалася і пахла

на підлозі,

на простирадлах,

в її волоссі,

і навіть за комірцем блузи,

рожевіючи з устиду чи зухвалості.

Стогін пораненої самотньої вовчиці забився між чотирьох замкнутих стін купе і захлинувся голосним риданням розчавленої спершу радістю, а тепер – безсиллям жінки…

У купе стояв міцний трояндовий запах – усе, що залишилося від німого чоловіка.

2

…ОТОДІ ВОНА здогадалася, що чоловіків можна міняти, як рукавички чи як панчохи.

Перебула своє королівство – перебуде і жебрацтво.

Сльози.

Депресія.

Ненависть.

Розшуки.

Вертання у потяги.

Знову депресія.

Дослухання до скрипу нічних дверей.

Простоювання на вечірніх вокзалах і в сутінкових вікнах.

Знову депресія.

Нарешті глухе, як далекий грім, роздратування.

А далі – безпросвітна байдужість, коли не треба очима шукати рук, що знаються з відвагою, ні прісних, заяложених, мов комірці щоденних сорочок, облич, ані дивитися у небеса у пошуках загубленої гостроти чуттів. Дивилася хіба лише в темінь власної душі на нерозстеленій тахті, на межі вмираючого дня чи розпуклої ночі закляклим, майже мертвецьким поглядом.

Більше не зналася з пристрастю.

Лише хотіла згадати колір його очей.

Вона міцно заплющувалася, розпалювала уяву – та жодне видіння не полегшувало її хворобливої цікавості.

Ані очей, ані обличчя, ні віку, ні росту, ні навіть гортанного – тріумфуючого – чоловічого стогону не могла видобути з пам'яті. Начебто чоловік і справді був зі сну чи з провидіння.

Але вдихала розвіяний, та незабутий запах визбираних на підлозі трояндових пелюсток – і несамовитіла від жалю до самої себе.

Отоді вона відважилася. А що? Хіба лише чоловіки знають відвагу?!

Довго стояла перед дзеркалом, добираючи барви до лиця, – і врешті ноги понесли її туди, де чоловіків було багато і чи не кожен міг бути її – аби лиш її воля.

– Хто ти? – хотіла запитати для сміливості, та тут же затнулася: погони високого військового чину золотом блистіли під сонцем, якось надто контрастуючи із вбранням сусідніх чоловіків.

І вона не втрималася: раптово погладила погони рукою – і так само раптово осмикнула долоню: важкий холод граніту діткнувся її шкіри, ніби прорізаючи долоню. Так, що стало страшно подивитися, господареві в очі.

Вона аж заплющилася.

Боялася заговорити першою. Але мусила.

– Вибач, мені було йти нікуди, і я прийшла до тебе, першого стрічного. Ти не судитимеш?

Перший стрічний був налаштований слухати цю несподівану жінку довго. Може, саме через це мовчав? Осіннє сонце було ще лагідне ба, навіть спечне. І жінка відчула на собі тепло від його грудей. А може, навіть уже й від погонів. Вона посміливішала – і провела пучками пальців по чітко окреслених вилогах полковникового мундира.

– Я нічого від тебе не хочу. Хочу бути вислуханою. Розумієш? Ти ще молодий. Повинен розуміти.

Далі вона відважилася на більше – і таки розплющила очі.

Полковник мовчав, але його дещо похмурий погляд казав, що він незадоволений її жалобною блузою і чорними панчохами в таку спекотню, та, врешті, і йому надокучила круглорічна темрява мундира, і взагалі – неперервне бабське рюмсання отут, в його цитаделі. Він, законослухняна військова людина, звик віддавати честь і приймати її від інших, а не вислуховувати зашмаркані схлипи своїх і чужих доньок, дружин чи коханок.

– Честь?! Віддавати честь?! – Жінка у чорному відсахнулася від зірок на його погонах, як від вогню. – А я тобі віддаю що? Ганьбу? Неславу? О, ні. Усе, що може віддати зухвала жінка чоловікові, – то лише свою честь. А безчестя приходить по тому. Ти не віриш мені?

І знову в його похмурому погляді прочитала несхвалення.

Він мовчав.

– Ну, добре, добре. Завтра я прийду в чомусь веселішому… і все ж не дивися на мене так осудливо, бо, може, до тебе сюди ніхто й не приходить з такою відкритістю, як я… але з тебе, напевно, ще не вивітрився солдафонський дух, через те ти не є лояльним до мого болю. Однак у тебе тут– доволі часу, щоб пошкодувати ще колись за мною, а чи й за кимсь справді ближчим… ти маєш тут можливість неквапно думати не тільки про своє колишнє життя, але й намагатися розуміти інших. О, так, тут ти маєш занадтобагато часу, мій полковнику.

РАЗ-З-З-З… і ці рукавички скинуті… і ці чорні панчохи закинуті, може, й назовсім… І зовсім відсутній страх. Але вона не запам'ятала кольору його очей…чи ті очі були безколірні від похмурості?

…Як добре, що вона більше не знається з пристрастю, а знається тепер лише з цікавістю, гнана саме її неутоленністю і безміром.

Жінка чи не щодня ставала перед величезним дзеркалом, розгладжувала нерівності на обличчі і зморшки на сукні, і з букетиком невиразних квітів брела туди, де було багато – і різних – чоловіків, і будь-котрий з них міг стати її.

На цей раз вона придивлялася довго і без поспіху. О, та у цьому любому тепер їй царстві поруч із чоловіками сусідили і жінки, але не так густо, і жодна з них не могла бути їй суперницею. Бо хіба можуть конкурувати з нею, нарешті вільною від пристрастей, як оббілована звірина від шкіри, усі оці матрони, чомусь усміхнені на всі тридцять два, всі чомусь молоді чи штучно відмолоджені, з декольтованими грудьми і непристойно пишними зачісками? Чи спроможний збити когось із глузду їхній недоречний сміх саме тут,коли тут володарюють лише поважні і мудрі, майже забронзовілі у своїй мудрості і величі?

Вона думає, що тутне місце для декольте.

Але вульгарно усміхненим жінкам видніше.

Жінка поправила зів'ялу троянду у волоссі і наблизилася до того, чий погляд сьогодні підбадьорював її. Він – 1956 року народження. Про це можна було не перепитувати. І так видно. Був актором і вічною дитиною. Через те у нього на плечі сиділа зграя метеликів із тріпотливими крильцями і плелася густа павутина на чолі.

– Ти справді не глузуєш із мене, як деякі твої сусіди? – Всілася коло нього близько, мало не на коліна. – Певно, що ні. Ти ж містифікатор. Нумо, мерщій вилазь із своєї шкіри і спробуй залізти в мою. Ага… а ти думав… ото ж бо… о, ні, ти занадто проникнувся цим… і шаткуєш мене, немовби капусту на шатківниці. А я би хотіла бути розгорнутою, як троянда, пелюстка за пелюсткою… повільно і млосно, щоб забивало дух пахощами… Бачиш, прихиляю до тебе голову і вже не боюся ані тебе, ані твоєї холодної – як у справжнього покійника – усмішки… Ти ж актор. Отже, моя зухвалість не спроможна перелякати тебе, ти на кону. Метелики також на кону, а коном їй служить твоє потемніле плече. І чому у тутешніх чоловіків потемнілі плечі і жодного білого чи алебастрового? Ти смієшся з мене чи входиш у роль? Якщо так, то зіграй мені забуту пристрасть. Ти ж розумієш, про що я… А я потім розсиплю трояндові пелюстки із свого волосся тобі на коліна. Вони у тебе теплі і також у метеликах. Лише чоло чомусь у павутинні. Чи до нього давно ніхто не притулявся? Чи ти мене і не слухаєш, і не чуєш?.. Ось тобі скромні квіти до підніжжя твоєї величі, акторе власної долі, а я йду, аж поки знову мене не покличеш, щоб шаткувати, як на шатківниці…

Уже дорогою додому, у людному тролейбусі, жінка вхопилася за голову: Боже, але якого кольору очі мав цей неперевершений актор, що слухав її, не перебиваючи і не рятуючи другорядними репліками, як своїх колишніх партнерок по сцені? О, акторство велика штука, але чому і в нього безколірні очі?

Навіщо їй і тепер так, як було раніше: зоднаковіло і безбарвно?

…ТА Й ЦІ ПАНЧОХИ, слава Богу, скинуті. Це лише рукавичок у неї дві пари, а цього добра, панчіх, – удосталь.

…Щодня вона вибирала обійдених і, як їй здавалося, обділених жіночою увагою чоловіків.

– …Шаную ваш гонор, пане професоре.

– …Цілую руку, витязю без тигрової шкіри…

– …Падаю пляцком до ваших ніг, юначе, і дихаю порохами з-під них…

Та жодне фіглярство, ні витонченість, ні поважність, ані клоунада у цьому майже суціль чоловічому царстві не зіткнули її з тим, задля чого жінка відвойовувала їх у глянцю втаємниченості, суворого мовчання та граніту.

Кожен із цікавих їй чоловіків на свій лад розумів жінку, та жоден не відповів їй ані словом, ані жагою: лише безколірними, глянцевими очима, в яких годі було відшукати щось інше, крім гріха і злодійства, так начебто на добрій половині світу лежала винятково злодійська печать, немов їм передав естафету німий чоловік з далекого потягу і начебто справді заборонив жінці чути і відгукуватися на чиїсь інші – не його– слова.

Вона припадала до потемнілих грудей тутешніх чоловіків, в надії вловити в них бодай дихання, бодай натяк на стогін. Та чоловіки, вибрані нею, були такі вимуштрувані, що їх не могло розчулити ні бажання, ні ридання, ні її власний стогін. Вона була б хапала їх за руки і сама відгортала усі породи своєї шкіри, аж до тієї – найбільш вразливої, найбільш пекельної.

Та всі чоловіки її улюбленої території мали солідарність із тим – німим чоловіком, що викував, певно, сталеві кайдани на всю решту рук, так немов одночасний і безстроковий параліч упав на все чоловіцтво світу, власне, не на саме чоловіцтво – лише на їхні руки.

Жінка подовгу вдивлялася в обличчя усіх покинутих нею у цьому царстві, німих – і хотіла знати, котрий міг би відшукати в собі відвагу до неї.

Деякі обличчя давали певні сподівання, та очі… зоднаковілі безколірні очі душили порухи чогось далекого і забутого… можливо, колись воно називалося навіть пристрастю.

Розбита, вона жодного разу не поверталася до роздражнених, а потім покинутих чоловіків.

І все ж востаннє прийшла до того, першого, полковника з похмурим поглядом, який за всю осінь, зиму і весну не погладшав і не потеплів, не додав зірок на свої погони, не стер горобчикових плювків із напівлисої голови і не викинув з-під рухи зоставленої колись нею, а тепер уже вицвілої, майже зогнилої, троянди.

Уже чомусь не хотіла знати ні кольору очей, ні стогону, ні слова. Упала головою йому на груди і чи то співала, чи лиш повторювала за кимось: «Принесеш колись мені вінок із живих квітів… Ти – перший стрічний. Ти похмурий і затятий, як і я… але принеси мені вінок живих квітів. Казала тобі, що жалітимеш за моїм рюмсанням. Бачу, ніхто тут не плакав, крім мене, і не віддавав тобі честі, полковнику… але обов'язково вінок із живих квітів… із живих… бо віддала тобі, першому стрічному, не що інше як честь, живу свою честь. А тепер, мабуть, пора мені йти у неславу. Ніщо не триває надто довго. Надто, коли знаєшся з німими, а я ще не маю сміливості занімити усю себе. Отак, мій затятий, бачиш мою веселу – як айстра, блузу?

Засмійся до мене, а я заплачу до тебе – і обом стане легше у нашій камінності.

Ти, правда, не думаєш, що я божевільна? Тепер уже не думаєш. Але ж думав! Хоча й сам добре знав, що світ кипить і знемагає від пристрастей. Він захлинувся би і пішов шкереберть, коли б не заборонні знаки виробленої суспільством моралі.

Але, мій полковнику, ти ж краще за будь-кого знаєш, що мораль повсюдно дрантива – як прозорі намітки, що начебто прикривають декольтовані модельні і не дуже модельні, чи й далеко не модельні – спини.

Наші бажання сильніші за мораль. Але, бачиш, біда в тому, що бажання, на відміну від моралі, не є єзуїтськими. Називаймо їх, як завгодно: низькими, гріховними, плотськими, дикими… вони лиш мають присмак гіркоти, але бажання не мають єзуїтства. Ось тобі і увесь ключ до розуміння моралі, яка в кінцевому результаті перемагає бажання. А що мораль дрантива навіть попри це (і на кожному кроці), то хіба доводиться сумніватися?

Ти ж думав, що я божевільна! А я просто нещасна, бо не вислухана до кінця жодною людиною у світі… оце ось так…

Але чуєш, полковнику, ти вже ніколи не станеш генералом… через те, щоб неодмінно приніс мені вінок із живих квітів… Але, знаю, ти не зможеш. То перекажи, якщо зумієш, кому треба…»

3

ВАРИЛА БОРЩ.

Стелила постіль.

Холодними устами давала обіймати себе власному чоловікові, була ретельною на службі і безперервно, і невідворотно думала про тих, з відкритого нею царства німих,що могли бути у неї завтра, через місяць, через рік.

Вона записалася до дільничного лікаря і попросила направлення до психіатра.

Лікар лише стиснув плечима: «Туди не просяться – туди забирають».

Психіатр із синюшним носом довго дивився на неї, а потім двічі, і тричі перепитував про одне і те ж:

вік,

стать,

місце народження,

місце роботи,

дні тижня,

табличку множення,

столицю держави,

ім'я прем'єр-міністра,

розмір взуття,

її власне ім'я,

стать,

день перемоги.

Розчарована, вона в якусь мить перестала відповідати на безглузді, як їй видалося, запитання.

– Хіба ви прийшли сюди, щоб мовчати? – роблено лагідно протарабанив двома пальцями по столі психіатр.

– А хіба я прийшла сюди, щоб у мене з'ясовувати розмір мого взуття?! – у тон відповіла жінка.

– Але ж я мушу з'ясувати адекватність вашої поведінки, шановна пацієнтко!

– Моя поведінка адекватна моїм почуттям. Причину саме цього я бажала встановити з вашою допомогою. Однак змушена відкланятися. До того ж я не пацієнтка. Я, лікарю, велика містифікаторка… Ви не винні. Ви не розпізнали.

Після цього вона хотіла заподіяти собі смерть.

Уже.

Негайно.

Щоб не продовжувати розкидати тінь довкіл себе.

Щоб заглушити голос спогаду і холод дійсності, замкнутої глянцем граніту чи мармуру і власної неприкаяності поміж нечутного подуву цвинтарних вітрів.

Ні. Вона таки відважиться ще бодай раз у житті – і заподіє собі смерть. І дотримає до кінця усіх ознак адекватної поведінки жінки, зневоленої пристрастю.

Тащо, як хтось – такий самий, як вона – також приходитиме сюди після її смерті, і розгортатиме її, як квітку, чи шаткуватиме, немов капусту? Здуватиме з її неприродно розсміяного обличчя порохи і павутину і тулитиметься до потемнілих грудей в надії видобути з-під трави і каменю стогін її насолоди?! І той хтось буде щоразу інший?! І йтимуть нещасні, як до повії, до прикритої землею безодні її тіла, і жадатимуть розради, як бажає вона зараз від інших… цілую руку, шаную ваш гонор, падаю пляцком…

Фіґлярство, виявляється, і так не має міри. То навіщо йому сприяти додатково?

Раз-з-з… і ці панчохи набік…

Сюди вона прийде тоді, коли прийде.

Тахта не розіслана.

Темінь безпросвітна.

Терпіння – рабське.

Потяг летить – і ніяк не долітає в Дністер.

На горбі у білесенькій церковці тріскають дзвони.

Пожежа сягає небес.

А її гаряче, несамовите присягання – єдиному німому, з ким наговорилася найдовше і найщиріше за все життя.

А тут,у цьому царстві, присягання зайві.

Тут людно,але холодно.

У полковника похмурий погляд.

Актор ніколи не увійде в роль.

Витязь не вилізе з тигрової шкіри.

Професор не докличеться сюди своєї молодої жони.