Текст книги "Чотири пори життя"

Автор книги: Мария Матиос

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 10 страниц)

– Це нахабство – отак рости й валятися під ногами…

А Юрко Покальчук шкірився кутиками губ, прицмокуючи при цьому:

– О, yes, нахабство.

Ох, Юрку-Юрку, десь, може, і ти тут зараз працюєш для когось гідом, бо ти завжди був працьовитий…

А в цьому, одинадцятому саду, все було нахабним. Обіруч плюскотіли кольорові озера й фонтани, плавали якісь гонорові павичі чи індики, а з альтанок, розсипаних у зелені кучерявих плющів і виноградників, долинали тонкі голоси.

Однак за весь час перебування тут я не зустріла жодної душі. То хто ж тоді там говорить і лукаво сміється? Ангели самі з собою?! Чи ті альтанки – помешкання для вибраних і мічених?

Миколай випередив мій голос:

– Так, там ангели розмовляють з людьми, як ми з тобою.

– Про що вони говорять, коли вони все про нас знають? – здивувалася я.

– Хто про що… Однак ми теж не все знаємо. Бо ми колись були людьми, – майже напівшепотом проказав мені він, заводячи в маленьку сутінкову альтанку між густих виноградників і квітів.

– То ти людина?! Такий, як я? – моєму здивуванню не було меж.

– Ні, я ангел, – коротко відповів на це Миколай-Угодник і показав сідати на підлогу, вистелену килимами із квітів.

Тим часом мій ангел поставив переді мною амфору з амброзією, що розливала пахощі на всю альтанку, і сів навпроти, скинувши ризу. Він справді був молодий, здоровий і красивий, як звичайний чоловік, у штанях, схожих на джинсові, у білій безрукавці, з гладко зачесаним волоссям. Той чоловік дуже по-земному дивився на мене своїми ангельськими очима, і я готова була заприсягтися, що вони чорні, як терен чи пасльон.

– Ні, ти мені скажи, ти людина чи ангел у людській подобі?! Чи ти змій-спокусник, коли кажеш, що в одинадцятому саду є все? – не вгавала я.

– Я вже тобі сказав. У нашому саду нема неправди. Пий цю амброзію, Маріє, вона додає сили. Тут також треба мати силу.

– Навіщо?

Мій ангел мовчав.

– Навіщо? Адже тут усе діється поза моєю волею. Я тут безвольна. Я – наче закладена в небесний комп'ютер, який послідовно і точно виконує свою грандіозну програму. Ось тепер ця програма висвітила тебе. А потім… я не знаю, що буде потім. Цей комп'ютер звів мене ще не з усіма, з ким я хотіла побачитися тут, але…

– Але що? – перебив ангел.

– Але мені досить того, що я почула від вибраних тим комп'ютером.

– Хіба досить?

– Звичайно, в житті я так була обкладена випадковими, непотрібними та обтяжливими зустрічами і з'ясуванням стосунків, що мені цілком достатньо тут того, що я маю з чиєїсь вищої волі. Я вже все з'ясувала для себе за допомогою тої сили, що водила мене своїми садами. Мені навіть дивно, що минуло так мало часу тут, а я відкрила такі прості і зрозумілі істини, на які не вистачило мого життя там. Заради них багато хто добровільно відходив сюди. Мені лише жаль, що ця сила чи воля приходила так рідко в житті. Але тепер я цілком у тій волі. І сила мені, очевидно, вже не знадобиться.

– Все ж пий цю амброзію, – якось лукаво усміхнувся Миколай-Угодник. – Хтозна, чи твоя програма вже вичерпалася, чи ще ні…

– О, певно, що вичерпалася. Адже я в ангельському саду. Хіба тут є вищі сади?

– Є, – відповів мені просто ангел. – Але ніхто з нас там не був.

– Але ж ти ангел! Хіба ангелам не є доступне те, що недоступне нам, смертним?

– Яка ти нетерпляча… – зітхнув він. – Я ж казав тобі, що був таким, як усі. Я був людиною. А по смерті я став ангелом.

– А коли сталася твоя смерть?! І хто тебе призначив ангелом? Ти що, був геть зовсім безгрішний? То ти лиш мій ангел чи ти маєш ще підопічних? – засипала його запитаннями.

– Я не призначений. Я вибраний. Мене вибрано в хвилину твого народження, і я мав тільки тебе.

– А коли я тут, то ти тут також мій ангел?

– Ні. Вже ні. Ми з тобою тут рівні.

– Як це? Ти ж ангел, а я хто?

– Ми рівні з тобою, Маріє. Ми тепер душі. Безсмертні… А можливо, і ти станеш у якімсь часі чиєюсь охоронницею. Як знати?

– Ангелицею? Я?

– Ні, я не стверджую, я тільки припускаю. Тебе ж впущено до одинадцятого саду. Тобі дозволено, розумієш? А сюди впускають не всіх.

– А хіба це не ти впустив мене до свого саду? – здивувалася я неабияк.

– Ні. Я лише виконав волю вищого саду.

– Якого?

– Божественного… Але я не маю права про це говорити. Говорімо про щось інше.

– Я не думала, що в небі, чи у безсмерті, чи у смерті, чи як це називається, теж є заборони… Тепер я розумію, що тут на небесах чи в яких інших сферах, закони свого буття ви – творці і утримувачі цих садів – перенесли на земне життя. І ми, наївні, там утішалися, що саме тут, на небі, – вічний рай порівняно з нашим триванням там.

– Ти помиляєшся. Тут таки вічний рай. Для всіх.

– А де ж тоді пекло?

– Ти вже була у пеклі.

– Коли?!

– У житті. Пекло – це наші щоденні думки і вчинки. Ти ж чуєш, як звучить це слово «пЕк-ло»? А зміни в ньому наголос? Хіба тебе не пеклО життя?

– О-о-о… – застогнала я, не в змозі збагнути надто химерну структуру небесного житла душі. – Чекай, але як мене, таку безконечно грішну, впустили до найвищого саду?!

– Я ж тобі казав, що це ще не найвищий сад. Але для вибраних, таких, як я, саме цей сад стає найвищим на усе їхнє безсмертя… А ти не грішниця, ти теж свята, бо святий твій красивий живіт, що народив дитину… Святе твоє лоно, що виносило її.

– Хіба це списує всі інші гріхи? А те, на якому дні бували мої думки і я сама? Хто це може скасувати? А мої зачаті, але ненароджені діти? Хіба вони вбиті не в тому ж лоні, що народжувало? Ні, ти кажеш щось не так. Так не може бути, – гаряче протестувала я, відклавши амфору з амброзією на килим із квітів, що дужче пахнув і мерехтів несказанними кольорами.

– О, навіть у цьому неупокоренні я впізнаю тебе. Ти і в житті намагалася бути справедливою. Але ти бувала такою ж і нещадною у своєму намаганні бути справедливою.

– Моя нещадність стосувалася тільки кривдників.

Перемовчавши, мій ангел зітхнув:

– Мені буде жаль розлучатися з тобою.

– А навіщо нам розлучатися?

– А ти не хотіла б вернутися у жоден із садів, де ти бувала? – якось начебто і недоречно запитав він.

Я думала. Думала довго-довго, бо після відвідин кожного із садів у мені лишався легкий смуток. Я в жодному із них не договорила, що хотіла. І я воліла би літати в усіх садах водночас, але, очевидно, цього не могло статися вже ніколи. Навіть повторних відвідин тих чорних і білих садів вже не могло бути також. Я з усіма попрощалася навіки. І тепер я чомусь це знала напевне. Там, на землі, я не встигла попрощатися ні з ким, хіба що лише з тим, кого любила своєю кров'ю і з ким щоразу розлучалася навіки; від кого відходила після прощання, як після наркозу, очевидно, втомлюючи свого обранця, через що він мав сміливість іноді бути мені невірним; але тут, у небесних садах і кругах, я сказала «адью» таки всім, і даремно було втішати себе думкою, що душа моя знов закружляє навколо чиєїсь рідної душі в радісному танку зустрічі. Щось мені казало, що тепер у мене лиш дві дороги: дорога митарств, неприкаяної грішниці і блудниці або дорога обраниці ангельського саду. Миколай-Угодник знову зітхнув: – І я так думаю… О, я недаремно ліпив тебе.

– Але ж ти казав, що кожен ліпить себе сам.

– Так. Ми лише даємо варіанти ліплення, чи манеру, чи стиль, а кожен сам вибирає собі шлях. Ангели приставлені не до всіх.

Миколай перемовчав, наче зважувався на щось важливе, а згодом сказав:

– Ти могутня жінка. Бо ти несла на собі гріхи всього твого великого роду. Ти була його найбільш квітучою гілкою, бо ти – сьоме коліно роду. Через те я був коло тебе. На тобі зібралися всі провини роду, і сльози, і кров, і страждання, і неміч, і пам'ять, і слава, і ганьба – і ти знемагала від їхнього тиску, приписуючи те все собі. Але ти губка. Ти забрала все їхнє погане з собою. Тим, хто лишився таїм, ти залишила чисті сльози і світло своєї душі. Цього достатньо, щоб їм було добре. Але твоє найпалкіше бажання, щоб їм усім, отому великому дереву, було добре, – стало причиною твого дочасного приходу сюди. Проте тобі тут також буде добре. Бо вища сила змилосердилася над твоїм родом, списавши їхні гріхи на тебе. І вони там щасливі.

Я знаю, ти думаєш, що ти найнижче опускалася в життєві прірви і провалля. Можливо, так. Але ти усвідомлювала хибність своїх падінь – і виривалася, обдираючись у кров. Через те ти і піднялася тут найвище. Чи, може, найвище.

У вас на землі найбільшим гріхом вважалося що? Убивство і гріх плоті. Ти не вбила нікого.

– Неправда! – майже закричала я. – А мої сини?

– Ти за них покарана. І за плоть покарана.

– Чим?

– Тим, що ти тут опинилася швидше, ніж тобі належало. Але це не найгірше, що ти вчинила.

– Я нічого не чинила зі злої волі. Я довго намагалася досягти ідеальної моральності і цілковитої помірності коштом лише власних зусиль. Однак я перебувала в людському океані, який мав для мене тисячі сітей. І я здобувала не самі чесноти, а лише сили для спроб досягти їх і подолати спокусу насолоди. Ці насолоди містилися не так у тілі, як у душі.

– Ти бажала нав'язувати свою волю?

– Так, коли відчувала свою правоту.

– Ти ненавиділа?

– Так, злих, несправедливих і підлих.

– Ти хотіла влади?

– Тільки в тому випадку, коли з корабля безглуздя я сходила на корабель дурнів. Однак це швидко минало – і я, махнувши рукою на скопище глупства, сідала за папір, щоб там дати собі таку волю, якої я не сміла дати ніде і ні з ким.

Однак то було радше бажання волі, аніж сама воля. Бо й там я довго ходила невільницею, та коли почула в собі силу, що можу розірвати всі шори й забрала, я зробилася чорною від своїх мислей. Мені не вистачило часу звільнитися хоч трохи від того тягаря. Я не встигла розказати про те, що зрозуміла в житті. Але, можливо, воно й на краще… Кожен знемагає від такої ж чорноти.

– Ти продавалася?

– Так, я була слабкою. Я не мала тієї непоступливості, яку мали свідомі каторжани віри і чеснот. Я мало думала про себе. Адже я мала сім'ю, родину. Я не могла не гнутися… Я не сміла допустити, щоб їм було зле через мою непоступливість. Я надто любила і шанувала родину. І не завжди мала мужність бути твердою. Через те лаври мучениці чи героїні, политі слізьми моїх кровних, мені не пасували б.

– Боже, які ви там, у житті, зіпсуті переконаннями! А що, просто жити – не мучеником і не героєм – це не є достойно? Хто сказав, що герої важать більше, ніж звичайні люди? Це міф. Адже подеколи невчасне геройство одного уміє так збаламутити масу, що маса нерідко сама відкидає це геройство і свого кумира. Ба, більше – топче його ногами, як чужинський прапор. З люттю… Хіба ти не була свідком того, як тих, кого вчора натовп коронував чи робив героєм, завтра розтирав у порохи і плював у спину?

– Однак я і тепер думаю, що чинила чесно.

– Стосовно кого?

– Стосовно багатьох. Бути чесним для всіх неможливо. Чесність з одної дзвіниці виглядає нікчемністю, зрадою з іншої. Але я мала чітко окреслене коло тих, з ким і для кого неодмінно мусила бути чесною.

– Тоді ж у чому твоя продажність? У тому, що гнула спину і принижувалась? Це не продажність. Це примус часу і обставин. Продажність – це річ мерзенніша, ніж вас там вчили, і значно складніша і глибша, ніж ти думаєш…

– А звідки ти знаєш, як я думаю?

– Я знаю, як ти жила, і мені можна було б і не знати, як ти думаєш. Усі живуть між ножицями, але не всі беруть голову в руки, коли вони клацнуть…

Ти була обплутана не тільки сітями, а й ложними догмами. Але на те вони ложні, що не змогли побороти тебе. Через те я сказав, що ти могутня.

– Іноді я думала, що мені краще було б народитися чоловіком.

– Так, ти мала вродитися чоловіком, але той, що визначає стать, зробив тебе жінкою.

– Це був мій тато. Він любив мене понад усе. І він хотів доньки.

– Це ти думаєш, що це саме твій тато. А він – Тато нас усіх. Він тебе так любив, що зробив жінкою.

– Ти кажеш про Бога?! У такому разі, те, що я є жінкою, не є винагорода за любов Бога до мене. Це кара. Бо, окрім жіночого обличчя і жіночої вдачі, функцій і відповідальності, він дав мені голову, здатну думати. Ось що є справжньою карою. Хіба тобі не так казав Бог? – звернулася я до ангела, який чомусь у цю хвилину найменш нагадав мого колишнього охоронця й заступника. Він сидів, ледь знічений чи засмучений, із похиленою набік головою, довкіл якої уже не було німба, а лише дрібне, бліде колюче терня мученицького вінка. – Відповідай мені! Я хочу знати. Адже ти таки близький до Бога.

– Маріє, я зараз не ближчий до Бога, ніж ти. Не дивуйся. Так, я близький до нього, але я його жодного разу не бачив… О, та це для тебе потрясіння, – наче хотів погладити мене Миколай. – Я знаю, що він десь тут, але я не знаю його лику, я лиш чую його голос і його волю.

– О, знаєш, – раптово захвилювалася я, – іноді мені здавалося, що я теж його чую, чую майже фізичну присутність, коли він диктував мені свою волю. Він іноді давав мені якісь такі слова, від яких плакали чи тішилися люди. Вони мені були вдячні за знайдені мною слова. Але люди помилялися: я їх не знаходила, слова мені були продиктовані. Попервах я гадала,

що то натхнення, однак фізичне відчуття чиєїсь сторонньої присутності довкіл тебе казало, що то щось вище. Я писала Його, а не свої, диктанти. Але це теж різновид диктату, його воля. Чи не так?

– Ні, моя люба, – Миколай уперше за час нашої розмови підвівся і обійшов мене, як живий чоловік обходить жінку, лиш диханням торкаючись і хвилюючи мій прозорий хітон. – Такого страшного диктату, як ти мала в житті, ти вже не матимеш ніде, навіть коли б тебе поселили в найнижчому, першому крузі. Бог тебе звільнив…

– Щоб знову диктувати? – не здавалася я.

– Ні. Він тебе звільнив, щоб ти нарешті вкусила забороненого за життя плоду – волі, справжньої волі. Він тебе визволив від страху. Ти тут безстрашна. Ти думаєш, що ти там бувала безстрашною. Думаєш? – перепитав.

– Думаю.

– О, в якому перевернутому світі жила ти, моє дитя…

– А хіба до смерті ти жив в іншому?

– Я жив в іншому… Через те я тебе розумію, і через те мене було приставлено до тебе.

– Ти так говориш, наче ти десь із Японії чи з Німеччини.. Бо у нас до людей приставляли лише агентів із різноманітних служб для стеження, а не для охорони. Хоча… Можна було найняти когось собі і для охорони. Однак у мене не було такої потреби.

– Гм… А звідки ти знаєш, що я не з Японії чи звідкись інде?

– А як тоді ми порозумілися б? – раптово я затнулася.

Так, Миколай-Угодник мав явно слов'янські риси обличчя, однак я не знаю, якою мовою ми тут розмовляли. Ми не розмовляли вголос. Ми думали. Кожен знаною колись своєю мовою.

Але ми розуміли один одного?

О, так.

Я мовчала, ба, навіть і не здогадувалася, що це нічого не значило. Я милувалася ледь чутним гамором птиць, плюскотінням фонтанів, мерехтінням квітів і… спокоєм. Дивно, мені здавалося, що я сперечалася про якісь речі і поняття зі своїм ангелом-хоронителем, і ця розмова тривала достатньо довго. Однак опісля всього я не відчувала ні втоми, ні роздратування. Легкість дихала довкіл мене і в мені. І мені знов захотілося говорити.

– Як ти думаєш? Мені вистачить часу і терпіння збагнути тут те, чого я не збагнула на землі? – запитала його, проходжуючись уздовж альтанки.

– Яка ти смішна. Тут не існує поняття часу. Ти не можеш навіть сказати, коли ти вмерла і скільки відтоді минуло. І я тобі не скажу, щоб не засмучувати тебе.

– Та навіть коли б хотіла, я тут не змогла б засмутитися нічим.

– Але ж ти щойно стверджувала, що збагнула усе для себе незбагненне після відвідування тутешніх садів. Ти собі перечиш.

Я знітилася: це була правда.

– Правди нема, – відповів на те ангел. – Правда – це дуже бридка реальність. Все решта – ілюзії.

– А Бог? Хіба Бог – це не є правда? Вища справедливість?

Ангел мовчав.

– Ну, гаразд, – сказала я. – Але ж ті, хто йому служать, вірять у нього! Ти, наприклад.

– Ти знову перечиш собі. Чому ти в житті дедалі частіше вважала, що багато хто з них служить тільки собі, а не Богові? Хіба ні?

– Вважала, але це стосувалося не всіх.

– Але ж це стосувалося більшості, – діймав мене Миколай.

– Я тобі скажу… Служіння тих, хто присягався іменем Бога, в моєму часі мало двоїстий характер. Це могло йти не так від віри, як диктуватися амбіціями чи почуттям меншовартості на тлі суцільного бордельного життя інших.

– Господь з тобою! – скрикнув ангел. – То ти вважаєш, що церква – то інший вияв хтивих людських законів?

– Гм… Можливо, не стільки сама церква, як її служителі. Бо коли вони свідомо й послідовно створювали ситуації для розбрату, змушуючи свою паству кілками загороджувати вхід до церкви чи цвинтаря навіть покійникові, бо він був із іншої конфесії – то це служіння кому? І чи це взагалі має найменший зв'язок із Богом?!

Зрештою, сама церква прагне від людини цілковитої покори й послуху, а це пригнічує дух – постійна думка про твої зумисні чи ненавмисні гріхи перед нею, церквою чи вірою. Колінопреклонний дух – ще не є каяттям, очевидно. А потім… Ці гострі ножиці між людськими бажаннями, вчинками і намаганнями відкупити себе від них, застерегти шляхом молитви і сповіді… Я не знаю, якою мірою це відповідає людській природі загалом, хоча я теж намагалася дотримувати таких канонів. Можливо, я помиляюся через те, що моя віра християнська.

– Моя дитино… – зітхнув Миколай. – Ти говориш про політику, а не про віру.

– А ти воскреси мене і поведи туди, де я побачу церкву без політики. Я прийшла сюди з такого життя. Бачиш, я не раз разом з усіма стояла навколішки під час молитви, але в якусь мить я чула в душі холод, бо це був гіпноз маси, а не мене одної. Поки я, колінопреклонна, страждала від власної недосконалості, попадя вже спродувала калачі від парастасів на місцевому базарі, а поруч мій приятель, що раптово став кумиром в очах ним же загіпнотизованої маси, «побожно» колінкував, спостерігаючи, чи бачить маса, що він б'є чолом разом з нею. Хіба це не від лукавого? Хіба не краще сказати «кол нідрей»[3] бодай би і в синагозі, але так, щоб про це жодна душа не знала, окрім тої, до кого звертаєш свою молитву?!

– Навіщо це тобі тут? – примирливо і дещо занепокоєно запитав ангел.

– Мені цього вже не треба, однак на землі залишилися ті, до кого теж навертається холод у груди…

– Але ж у них залишається надія, що згодом тут вони позбудуться сумнівів.

– Послухай… – озвалося в мені щось давнє, крамольне, майже бешкетне і змусило стати перед Миколаєм-Угодником. – А якщо Його нема? Отак зовсім немає нічого, окрім наших вигадок і бажання, щоб Він був?!

– Про що ти? – різко повернувся у мій бік ангел.

– Ти не здогадуєшся? – зів'яв мій порив.

– Як нема? – запитав мене так, начебто я засумнівалася в існуванні самої себе.

– Але ж ти теж стверджував, що не знаєш його лику, – запротестувала я, виправдовуючи своє несподіване зухвальство.

– Не знати лику – не означає заперечувати саме його існування. Зрештою, навіть на землі… Хіба Бог існує в людській уяві одноосібно? Чи ти бачила бодай раз дві однакові ікони Бога?

– Ні, – погодилася тихо. – Однак Його слава така могутня, що не потребує якихось матеріальних доказів. Там і не спадало на думку дошукуватися його єдиного портрета. Досить, що Ісус має своє впізнаване обличчя.

– Ісус живе по праву руку його величі і сяйва, – швидко проказав ангел. – Але Ісус – Син Божий. Такий, як я, як ти, як усі, рожденні Божою благодаттю. Через те він має чітко впізнавані риси. Ми би його впізнали, коли б він став перед нами. А чи впізнали б ми Бога? – начебто самого себе запитав Миколай.

– Миколаю… – майже застогнала я. – Тебе не покарають за це богохульство?

– Тут не карають. Бо тут нема дисидентства. Тут ти маєш законне право на сумніви. Усі свої кари відбувають там. Тут лише люблять і прощають. Лиш не всіх пускають до праву сторону своєї слави.

– А кого беруть?

– Кого люблять найбільше.

– А кого люблять найбільше?

– Вибраних.

– За що?

– Се є велика тайна, і ніхто її не знає, окрім Нього.Але сю тайну нікому не дано спізнати.

– Чому?

– Бо зникне чар. А коли зникає чар тайни, зникає і сама тайна, роблячись зовсім безбарвною і дистильованою. Хіба не так?

– Я теж про це думала в житті. Коли б людям стали доступними закони найпотаємніших речей, вони б знищили і ці речі, і їхніх носіїв у гонитві за їхньою серцевиною.

Миколай мовчав.

– …А ти замислювалася, за якими законами утворилася мова?

– О, так! – гаряче вигукнула я. – Різдво… Ти чуєш? Різдво. Чи малярство… Чи відчай… Спросоння… Зойк… Схлип… Ти чуєш?

– Чую, Маріє… Чую. А музика… Океани захвату і піднесення – і лише із семи нот.

– А наші думки? їхнє миттєве шугання в наших надрах і на далекі відстані…

– А циклічність зеленого і жовтого листя? А зміна дня і ночі?

– А зачаття?

– А ти кажеш… чар…

– Тай-на-а-а… – майже проспівала я, бажаючи схилитися собі до того, що мало назву колін.

Однак я швидше зрозуміла, ніж відчула, що зі мною щось відбулося знову. Бо я вже не мала ні обрисів, ні хітона, ні відчуттів власної тендітності, ні розкошів прозорого волосся.

– Мене не стало?! – запитала я когось, чиї флюїди і бляклий образ ще витали довкіл.

– Тебе давно не стало, – відповів хтось голосом святого Миколая. – Так давно, що й сказати важко.

– То ти не знаєш, скільки я тут і що діється на землі? – уперше заскиглила моя душа.

– Знаю, що сюди ти летіла сорок днів. Сорок днів до першого саду. А скільки тут, не знаю. Бо це не має аніякогісінького значення.

Я не встигла перепитати, чому, як щось неначе шелеснуло збоку від мене – і запаморочливі аромати уповили крила моєї душі.

О, так. Моя душа знову оберталася в крила і тріпотіла перед зримою золотою брамою, укритою чи то небесною росою, чи потом боязні тих, хто раптово ставав перед нею. Брама гойдалася і скрипіла під власною вагою чи власною величчю – і її погойдування паморочило мене, як погойдування посередині вузької кладки над водою. Брама нараз різко розійшлася – і я відчула, як щось безформне, але всеосяжне і всюдисуще, попливло до мене чи я попливла до нього.

Мені ще ніколи не було так легко і весело. Жодне вино, жодне солодке слово і найдурманливіші обійми в земному житті не дали мені такої веселості. Там я була навчена страждати, навіть засинаючи на чоловічій руці, за що сама себе потайки називала мазохісткою. А тут я пливла в невідомість, радіючи невідомості, як дитя.

Усе, усе довкіл розчинилося в прозорому ефірі:

і святий Миколай із його сумними очима і не менш грішними, ніж мої, думками,

і переливи ангельського саду,

і дзюркіт фонтанів,

і моя боязкість,

і моя сміливість.

Усе зникло, ніби ніколи й не існувало.

А я пливла вище, де щось безмовне, але надто лагідне, тихо шелеснуло: «Це дванадцятий сад».

І враз я з подивом і захватом збагнула: це мій Тато впускає мене до себе. Я чула його обійми. Він пригортав мене, як пригортають наречену в моторошній тиші весільної ночі; як пригортають знайдену в океані безглуздя і безуму самотню жінку, що розтає на світанку сирим, хлипливим туманом і зникає у вирії днів, як у смерті, ніколи більше не тривожачи нічого, окрім нечастих спогадів у темені ночі.

Я хотіла розплющити очі, щоб побачити, який він, той, що дихав приязню і любов'ю на мене.

Однак я не шкодувала, що не мала їх.

Радість не потребує очей.

Якби моя воля, я була би півжиття прожила із заплющеними очима, в темряві лагідних рук і палючих цілунків.

Але те, чого мені не вистачало там, я надолужувала в цю мить, коли солодке дихання уповивало мене безвольними пеленами могутнього чоловіка.

Могутнішого я ніколи не знала. Я чула, що він любить мене всією душею. О, він любив мене понад усе… Я тут була його нареченою, його дівчинкою і дитиною. Він тріпотливим диханням приміряв до моїх податливих крил фату.

І я попливла йому в руки – чиста, безвольна, легка, звільнена від забрал і шор, від страждань і самоз'їдання, – і нарешті вже не самотня.

Я хотіла віддатися йому. Без пристрасті – лише з ніжністю і послухом, підкоряючись його волі останньою пір'їною відродженої ним душі. Я хотіла висушити океани всіх своїх колишніх сліз і болю і сказати йому, що я нарешті щаслива.

Але за його брамою голосу уже не чутно нікому.

Дюссельдорф– Чернівці,

1995 рік