Текст книги "Чотири пори життя"

Автор книги: Мария Матиос

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 10 страниц)

Такої переваги не було в жодного чоловіка, що дихав на мене ласкою…

Але як забилася ластівка сивими крилами з розпуки, як картала себе моя пташина душа у пізньому покаянні за бездумно кинуті колись слова маленькому пустотливому хлопчикові:

– Ось ти не слухаєш маму, і мама умре, і мами більше ніколи не буде.

Вражений хлопчик кинув тоді свої пустощі, а потім крикнув в обличчя:

– Мамо! Ти ніколи не вмреш, мамо! Ніколи! Ніколи!!!

Моя найрідніша кров, мій синьоокий хлопчик маленькою дитячою голівкою усе знав наперед.

…А В КІМНАТІ, звідки недавно забрали моє тіло, ще пахло воском і васильком, однак було прибрано й тихо.

Мама сиділа за незастеленим столом на місці домовини. На столі стояв мій великий портрет. Мама дивилася на нього і розгортала маленький полотняний пакуночок. З нього випало три мініатюрні клубочки, помащені зеленкою. Мама вибрала з поміж них один, найбільш поблідлий, і довго тримала його на долоні. Її долоня тремтіла, очі плакали, але мама гладила той клубочок, як живу істоту. То був мій пупик. Його відрізала після мого народження акушерка Юля Сергіївна. А тепер уже і я сусідила з її вічним домом.

Мама поклала пупик у полотнинку і розгорнула ще один пакуночок. Там була дитяча сорочечка – мій перший одяг. Мама розправила на ній складки, тихо здула неіснуючий порох і прихилила сиву голову на стіл, уткнувшись обличчям у дитячі сорочечки і пупики трьох своїх дітей.

Нечутно зайшла тітка – мамина сестра. Вона стала коло моєї мами. Притулилася їй до плеча, подивилася на портрет, а потім поклала на стіл білий шнурок, яким були зв'язані мої ноги, і нерівно відірваний клаптик моєї смертної сорочки. Мама згорнула усе докупи і зав'язала.

– А в стайню?

– Я вже понесла… – відповіла тітка. Відтепер своїм небуттям я мусила

і могла охороняти наш дім. Таким був правічний закон цього краю. Клаптик смертної сорочки мав стерегти хату і худобу від блискавки, грому й тучі, а шнурок, яким зв'язували мені ноги, щоб я рівненько лежала в домовині, служив найкращим адвокатом і суддею на випадок будь-якого конфлікту із законом. У попередньому житті, коли мене покривдили і я змушена була доводити, що я не верблюдиця, прив'язаний до дверної ручки правочинного залу шнурок із тіла покійного діда і посиланий довкіл суддів свячений мак із маминого городу позбавили мене витрат на адвоката і на блатний телефонний дзвінок зверху.

А відтепер і моя тінь ставала заступницею і охоронницею моєї рідні чи будь-кого іншого, хто матиме в ній потребу…

Довга тиша запанувала в кімнаті.

Дві сестри журилися мовчки, думаючи про одне і те ж.

– Усе пропало… – сказала мама. Тітка не відповіла.

Тоді мама встала з-за столу і понесла пакунок у шафу.

– Не забудь, де кладеш… – попросила тітка, на що мама зітхнула:

– Я тепер уже нічого не забуду.

Тітка зачинила вікно і, замівши підвіконня носовою хусточкою, поставила на нього склянку води і затикану в буханець хліба свічку.

Тим часом мама також витерла стіл, поклала на нього хліб, воду, свічку, а на середину крізь ситечко просіяла білу муку.

– Ти пішла би спати… – порушила тишу тітка.

– Я буду тут… – відповіла мама і перебралася на диван.

– Але ти би пішла у другу хату, – знову сказала тітка.

– Ні, я лишуся тут, – знову відповіла мама.

Вже майже минала ніч, а мама незрушно дивилася на стіл і незайману муку.Вона знала, що я мала вернутися сюди, і вона хотіла встежити мене. Однак я не сміла робити мамі боляче в цю ніч. І мої складені ластів'яні крила чекали, поки мама засне.

Втома зморила її, мою чорну від туги голубку, – і аж тоді я пролетіла крізь скло і нечутно сіла на стіл. Я хотіла лишити чимдуж помітні сліди, через те ходила по білому снігові борошна, вкладаючи в лапки всю свою пташину силу. Потім напилася дзьобиком водички, пролетіла над мамою, що здригалася уві сні, і останнє, що я чула, відлітаючи назад у небо, – мамине тихе зітхання вранці над мукою, помережаною моїми слідами:

– Вона таки приходила до мене, моя дитина…

Велика сила знову несла мене уверх і вверх, скидаючи пір'я і крила доти, доки я не зрозуміла, що ластівки вже не стало. Я знову зробилася безтілесною і невагомою, долаючи якісь фантастичні небесні висоти.

Я покинула землю, мене покинули земна пам'ять і страждання, і щось швидке і потужне несло мене крізь густу темряву. Але я вже не мала страху.

За мною тріскали засуви, ланцюги і брами, скиглили якісь голоси, до них долучалися «ахи» і «охи», клацали ножі чи ножиці, пахло ліками.

І раптом у цьому безладді невидимий, але добре чутний голос повідомив:

– Круг перший.

Я увійшла з темряви в морок і зупинилася, опинившись у світлі якомусь неповноцінному. Жодного круга не було. Довкіл мене метушилися такі, як я, душі. Я відчувала їхню присутність, однак вони не мали форми, через те я не могла знати, чого їм бракує. Їх тут була тьма-тьмуща – і щомиті ставало все більше й більше, бо безперервно клацали ножиці чи ножі, безперестанно доносилося чиєсь скигління і важке, як під наркозом, дихання.

А я, висячи у невагомості, роздивлялася. Довкіл мене то зграями, то поодинці літали душі, – крихітні, як макове зерно, і кожна з них була така ж самотня, як я, навіть обнявшись з іншою. Це якісь сиротинці або неголублені, думала я, дивлячись, як до мене наближаються дві однаковісінькі за формою і подобою душі.

– Хто ви?! – запитала, відчуваючи неймовірний дискомфорт.

Коли б я мала в цей момент шкіру, вона би покрилася дрібними пухирями зі страху, і язик пересох би у горлі, як під час спраги. Однак нічого цього я не мала – лише відчула, що душа моя дещо змаліла і спресувалася.

Два однаковісінькі чоловічі голоси без голосу, шепеляві і невиразні, попростували до мене.

– А чому ти нас не впізнаєш? – запитанням на запитання відповіли вони, безперестанно облітаючи мене.

– Бо я вас ніколи не бачила… – невпевнений голос без голосу послала і я.

– Ти нас і не хотіла бачити!

Мій дискомфорт посилювався: я бачила, що якби ці дві однакові душі прикласти до моєї, то вона би зробилася повнішою і ціліснішою, а в тій формі, в якій моя душа існувала тепер, було багато надірваних країв.

– Хто ви? – не запитала – попросила я знову і, вражена власною здогадкою, відсахнулася від шепелявої відповіді:

– Ми твої діти.

Я ще зробила спробу сказати, що моя дитина залишилася там,але однакові – як дві краплі води – душі дедалі більше ставали схожими на мене. Так, це були мої діти.

Я хотіла наблизитися до них, однак тепер відсахнулися вони.

– …то ви мені не прощаєте? – запитала гірко, усе ж сподіваючись на заперечення.

– А навіщо ти дозволила нас убити? Вони говорили зі мною запитаннями.

– …бо я тоді сама могла вмерти…

– Не виправдовуйся, – зжалились вони наді мною, але ненадовго, – бо це був твій егоїзм. Бачиш, ти себе так любила, що не хотіла вмерти сама, зате згодилася на нашу смерть. Але ж ти була попереджена, що нас можуть убити. Правда ж?

– Так, я була попереджена, та я тоді не зважила на попередження.

І я дуже гостро згадала свої тодішні віщі сни: увесь тиждень я ловила рибу у прозорій білесенькій воді якоїсь круглої загати посеред скель і зелені; риба була однаково велика, блискуча і сама йшла в руки; згодом увесь тиждень я заганяла в кошару овець, їхнє довге руно волочилося по землі і заважало ступати, однак я, сміючись, підбирала ті руна і гнала своїх овечок до кошари.

Моя давня приятелька, що зналася на всьому, сказала:

– Дивися, бо понесеш…

А ще через тиждень мені приснилося, що дві товсті, розкішні мої коси лежать відрубані по два боки від мене і ворушаться.

Я закричала уві сні і заплакала. Та біля мене був той, хто умів утішати найсолодше. Може, саме тієї ночі він утішив мене недаремно.

– …Але я боролася за вас до останнього, ніхто не знав, що вас відразу двоє! – з жаром вигукнула я своїм синам, обірвавши спогади. – Я не винна, що не змогла вам дати життя… Я вже вмирала… і лиш тоді… – Я шукала виправдальні слова і не знаходила їх.

– Так, але ти могла нас не зачинати… А нас убивали живими… Нам трощили усе живе, і нам було боляче, ми кричали, але ніхто не чув того крику… Тобі ж показували потім наші скалічені голівки і пісюни. Бачиш, у нас усе пошкоджено: руки, ніжки, голоси. Пам'ятаєш, у тебе час від часу зникав голос? Не гнівайся… це ми користувалися ним… Ти нас прирекла на найнижче життя, через те ми мусили бути винахідливими. Отож не май на нас зла.

Бачиш, як тут багато таких, як ми? Чуєш ножиці і скигління? Нас прибуває і прибуває, і ми безсилі перед жорстокістю живих до нас. Ви думаєте, що ми лишаємося ненародженими, і ніхто з вас не думає, що ми такі ж, як ви, лиш тут ми зостаємося у першому саду.

– У першому крузі? – спробувала поправити я.

– Ні, у першому саду. Це для тебе круг, бо ти мала якісь інші сади. А для нас це сад. Іншого саду ти нам не дала…

І перед тим, як відлетіти далі на поклик якоїсь невидимої сили, я все ж хотіла дізнатися про найважливіше.

– То ви мені не прощаєте?

– А ти сама собі прощаєш?—запитанням на запитання відповіли два однаковісінькі хлопчики і, обнявшись, полинули в глибини свого першого і останнього саду, залишивши мою самотню, опечалену душу в першому крузі чи то каяття, чи провини, чи просто минулої сумної дійсності, що наздогнала мене тоді, коли уже, здавалося, ніщо не могло в'язати з нею…

Але хіба про це думаєш, коли живеш?

І знов душа моя летіла крізь страшні стогони і крики, крізь моторошний плюскіт води і жахкий тріск гілля, різкий і раптовий скрегіт гальм і сердите, уривчасте чахкання паровозів.

Гнітюча темрява насунулася на мене одночасно з безбарвним голосом, що, зненацька упавши на мене, повідомив:

– Круг другий.

Натовп душ, що блискавично згустився довкіл, очевидно, чекав моєї появи. Однак він недовго приглядався до мене, бо майже одразу почав рідшати, залишивши мене наодинці з пониклою, темною душею. У цім крузі теж не було кольорів, але я знала, що навпроти мене стояла темна – аж чорна – і чимось посмугована душа. Призвичаївшись до мороку, я впізнала її.

Це була душа моєї бабки Василини.

– О, донцю, як я чекала тебе тут! Я не мала до кого заговорити! – неначе в обійми, кинулась до мене її рухлива тінь. – Як я чекала, що хтось рідний розірве цю ніч… Але ти що, також стратилася чи тебе стратили? – на мить зупинився воркітливий голос моєї бабки. – Бо ми тут лиш такі, страчені, ті, що самі вкоротили собі віку. І далі нас не пускають. А де ті всі решта? – говорила чорна душа, літаючи круг мене дещо нервово і похапливо.

З боязні я мовчала, не знаючи, як їй сказати, що тамя за нею тужила багато років, але тепер, коли ми зустрілися, – правдиво боюся її.

– Ти мені не прощаєш і через те боїшся? – допомогла вона, і мені здалося, що в ній зібрався океан сліз.

Але де містився той океан, коли бабці не було, коли від неї не зосталося нічого, окрім посмугованої, начебто батогами, душі?

І я прихилилася до неї, і раптом помітила дивну нашу схожість. Якби ми мали обличчя, ми виглядали б сестрами.

– Ти моя дитина, але ти була тоді ще маленька і не можеш нічого ані знати, ані пам'ятати.

– …Але я все пам'ятаю… – уперше несміливо подала свій голос до неї і побачила, як здригнулася в ту мить безтілесна форма її душі.

– Ти можеш дещо пам'ятати, – погодилася вона, – але ти нічого не можеш знати ні від кого, окрім мене. Ні від кого…

Тоді зважилася і я.

– Люди казали, що то був клімакс, і коли у жінки клімакс, її не можна лишати саму.

– Коли у жінки клімакс, жінку не можна залишати самотньою… – повторила вона за мною. – Жінку ніколи не можна залишати самотньою, бо у неї тонка душа; це лиш здається, що жінка витриваліша; тіло, може, й витриваліше, а душа – не шкіра, душа тонка.

Усе це так, люди добре казали… але що можуть знати люди про чужі гріхи і прокляття? – говорила начебто сама до себе бабка Василина. – Вони думають, що дурну справу тобі диктує дурний розум, а воно не так. Зовсім не так… Усе, що ти робиш дурне, воно тобі написано наперед, бо це твоя плата за гріхи, сльози і прокляття. – Вона вернулася до мене: – А що пам'ятаєш ти?

– Пам'ятаю, як ми з німою Параскою ішли в долину, в село до мами, а ви стояли на горбику під хатою і тримали одну руку дашком, а другою махали нам услід.

– …А ти скакала, мовби кобиличка, через мурашникові купини і все оберталася й оберталася, так, ніби хотіла вернутися назад… Я тобі склала одіж, дала на дорогу усе – усе, і навіть меду, і дивилася на вас із німою Параскою, вже точно знаючи, що страчуся.

– Але нащо ви так зробили? Хіба ви не знали, якого болю завдасте всім?

– Нащо я так зробила… – чорна бабчина душа стояла проти мене і довго мовчала. – Бо я в тих скалах, у тих горах, де лиш дідько, прости мене, Боже, каже «добраніч», довго була самотньою. І на мені лежало прокляття…

Колись на нашому хуторі було шістнадцять хат ґаздів. А після війни всіх забрали на Магадан. Лишилося нас три хати. А решта поросло бур'яном. Ти пам'ятаєш?

– Пам'ятаю… Ми з мамою там, біля руїн і кропиви Михайликової колишньої господарки, збирали підберезники і лисички… Але те, що ви лишалися самотні так довго, хіба це прокляття? Були ж ми: і дід, і тато, і мама, і я.

– Це прокляття, бо я мала час бути сама з собою і мала час думати, як заподіяти погане. Бо мене проплакав і прокляв рідний мій тато. Коли ми ще з твоїм дідом були молодими, мій тато прийшов до нас у гості. А я, боячись свого чоловіка, діда твого, не дозволила йому ночувати в хаті, а постелила на сіні в стайні… а то була зима, і мій тато відморозив ноги, і його повезли у Вижницю в лічницю. І ніхто з нас за шість тижнів ні разу не провідав його. А мій тато дивився у вікно і все питав себе: «А не видко моєї Василинки?». І сам собі відповідав: «Не видко…». А на шостий тиждень сказав сусідам у палаті: «Бодай би там затратилася у тій хаті, що ні разу не прийшла до мене!». І ота вся біда зо мною була на тій стайні, де тато відморозив собі ноги. В таку хвилину закляв мене, покійний, Царство йому Небесне.

– А звідки ви знаєте?

– Він колись сам сюди приходив до мене… Один лиш тато і приходив у цю темінь. А більше нікого не пускали. А як тебе пустили?

– Не знаю. Я сама прийшла, бо хотіла з вами поговорити.

– А тепер не говориш… – докорила вона мені і перепитала:

– Але тепер уже мене не боїшся?

– Не боюся. Лиш раз боялася…

– Коли?

– Коли вас привезли з Вижниці з моргу…

– То не мене, то моє тіло привезли, донцю, а я вже була тут… ні, я ще літала над вами і все знала. Ти так тоді плакала, що грішна душа моя почорніла ще сильніше, аніж петелька, на якій я повісилася.

– Ага… з переляку я втратила тоді мову, і друга моя бабка Гафія і бабка Настасія бігали до Івана Дмітрикового примовляти. Вони потім довго зливали воду з гашеними сірниками, поки минув мій страх, але я цілий день не заходила до хати, де лежало ваше тіло…

– …а коли зайшла, то поклала по обидва боки від мого лиця цвіт акації. Так мене й поховали з тим цвітом. Він часом мені дотепер тут пахне… А скільки тобі тепер років, дитинко? – придивлялася до мене.

– Багато. Але я молодша від вас.

– А мені було п'ятдесят. А твоїй мамі тоді було двадцять чотири.

– …А Дмитро Гуцуляк у селі казав, що то невістка вас повісила. Моя мама.

– У таку хвилину, грішний, сказав сам собі дурне і необдумане. А його зять якийсь час перед тобою прийшов сюди так само, як я, і вже тут назовсім.

– Боже! – скрикнула я вперше. – Такий світ великий, і стільки у нім душ умирає щохвилини, і геть усі сходяться сюди, то звідки ви знаєте про Гуцулякового зятя?!

– Ти помиляєшся, донцю. Сюди сходяться лиш такі, як я, – собою ж занапащені, чорні, але тут усе знають… те, що треба знати конче, знають. А інші вмерлі душі десь-інде. Декого з них сюди пускають на трохи, через те ми усі завжди коло брами: кожен чекає свого. Тепер ти ось прийшла до мене… А чого твоя мама не приходила? Чи ще гнівається на мене дотепер?

І знов защеміли усі надірвані краї моєї душі на згадку про маму.

– …Мама лишилася поки що там, на землі. Але вона би так само прийшла, – відповіла я бабці, – вона банувала і плакала за вами дуже і за одну ніч посивіла. Мама казала, що вони з татом були попереджені про нещастя, але вони не послухали і нічого не зробили, щоб з вами так не стало.

– Хто їх міг попередити, дитино, коли про це ніхто не знав, крім самої мене? – заперечила бабка.

– Хтось, певно, знав, бо спочатку грім у толоці убив телицю, потім вовки заїли двох овечок, потім порося, що його лиш купили на базарі і занесли в хату розігріти, прорвало мішок, ускочило в отвір із попелом в печі. Поки тато розібрав піч і дійшов до комина у стіні, порося вже було печене. То це хіба не знаки?! Не попередження? Усе діялося, як не перед добром.

– Не знаю… Не знаю, – зітхнула чорна душа близько від мене. – Твої тато з мамою нічим не завинили переді мною. Може, лиш дід завинив найбільше, але я вже забула то. Нема вже діда?

– Нема давно…

– А по моїй смерті ще женився? – Женився…

– А бук за хатою ще є?

– Бук є, а хати нема…

– А де ділася хата?

– Звезли в село.

– А що на місці старої хати в горах?

– Сіно робимо.

– 1 тепер живете в селі?

– В селі.

– А хата під бляхою?

– Під бляхою. Хата та, що була.

– І камінь з-перед порога ґанку звезли?

– Ні, камінь лишили. Він тепер також у кропиві.

– А червона гадина, що грілася на камені, а ти її гладила ручкою, не зійшла за вами в село?

– Ні, певно, і гадина лишилася… але як колись прийде до вас мама, не питайте її про гадюку, бо вона кожен раз плаче, коли згадує, як побачила мою маленьку ручку на гадючій голові.

– Твоя мама також кілька день не говорила по тому. Відняло їй бесіду від страху за дитину.

– Але вона не знала, що я щодня гралася з гадюкою і ні гадюка не боялася мене, ні я її.

– Не боялася, бо ти гадюкою була мічена ще до народження. Мама ходила важка тобою, коли гадина скочила їй на плече із сливки, а мама скрикнула: «Ой!» – і вхопилася пальцем за нижню губу. Там у тебе був біленький значок. Був?

– Був. І через те я завжди малювала губи.

– Е-е-е… Хто тебе мав любити, то мав любити зі всіма твоїми знаками. А мене ніхто ніколи не любив. І я боялася людей.

– Боялися людей?!

– Бо пам'ятала, як прийшли по войні вивозити наш хутір… Нас не забрали, бо всі на тиф були слабі. І дідо, і твій тато, і твій вуйко Петро. А інакше були би, як худобину, гнали крізь сніг. І десь у сибірах я також шукала би смереку, щоб стратитися.

– А вуйко Петро не встиг на ваш похорон.

– Ой, мій Петрусько… У таких світах був. Але, може, й добре, що не видів мене мертвою. Якби подумала була про Петруська, то хто знає, може, думка про Петруська спасла би мене… але ні, – заперечила сама собі бабця, – так було написано, і так сталося. Казала тобі: жінці не можна бути самотньою. Лиш про це ніхто не думає. А я тут мучуся між такими, як сама. Стільки біди є в житті у людей, що вони не витримують і йдуть сюди, а тут і так чорно від горя.

Вона довго мовчала, немов перебирала щось у пам'яті своєї душі. І, наче спроваджуючи мене за браму, запитала:

– А ти ще прийдеш до мене?

Я не встигла сказати їй «так», бо брама за мною зачинилася. І якось так дивно, що мені здалося – назовсім…

Нащо мене забрали, коли я хотіла говорити і слухати? Я б їй теж була дещо розказала. Мені ні з ким тут спілкуватися.

Коли там, у житті, я бувала самотньою і безголосою, і самотність ставала нестерпною, я підпирала голову руками і подумки говорила сама до себе, як до чужої людини. Я питала себе про щось і сама собі відповідала. Коли розмова ставала для мене важкою, я йшла пішки на дев'ятий поверх у будинку, в якому мешкала, і рахувала східці.

2… 4… 6… 8… 10… 28… 44… 72… 106… Я втомлювалася від одноманітної лічби, ставала край вулиці і дивилася на номери машин. У мене була бездоганна пам'ять на номери телефонів, машин і дні народження. Далекі люди, сідаючи за святкові столи, не знали, що я про них думаю. Молодшою я могла набрати телефон іменинника і наговорити йому купу несподівано приємних арештантів. Для більшості це було неочікувано, а через те приємно. Лиш раз, один раз після такого дзвінка, мене запитали, щоя хотіла. Коли я від когось чогось хотіла, я про це казала, дивлячись в очі і не вдаючись до словесних викрутасів.

Багато разів опісля той чоловік питав мене, чому я йому ніколи більше не дзвоню і не вітаю з днем народження.

– Бо я не пам'ятаю вашого дня, і мені тепер треба дивитися у записник, а я ніколи не вітаю із записника, – відповіла на те я.

Однак це таке дрібне тут, що я, повернувшись, прожила би зовсім інше життя… але як я його прожила би? І хто мені не давав жити по-іншому?

Тутя розуміла, що зі мною прийшли сюди всі мої рудименти й атавізми – і жодна сила не могла їх відібрати. Хоч із мене все життя намагалися зробити зомбі, там їм не вдалося позбавити мою душу залишків того, що дедалі втрачало ціну і ставало майже екзотичним.

Іноді я думала, що коли б душа, як тіло, могла дивитися в дзеркало, вона б щоразу жахалася, бачачи, як старіє в ній радість, вкривається зморшками чуйність, береться сивиною любов, лущиться ніжність і випаровується доброта.

Але хто міг поставити перед душею таке дзеркало, крім самого себе? А в самодіяльному дзеркалі все викривлено наперед. Через те воно ставало непотрібним, і десь припадали порохами наші правдиві дзеркала, а ми дивилися в якісь інші, і вони нас заспокоювали чи дратували, і ставали невигідними, і ми вже не дивилися в жодні дзеркала, окрім дзеркал рідних і коханих облич, шукаючи в них того, чого не могли дати скляні.

…ХТОСЬ, МАБУТЬ, і тут, за другим кругом чи другим садом, диктував мені думки і шлях, бо довкіл запахло воском, і якісь далекі звуки дуже печальної музики почали долинати звідусіль; вони пливли, як похоронний марш, моторошно пестячи шкіру і начебто піднімаючи волосся.

Але шкіри не було, волосся також. Лише щось морозило душу.

І я зрозуміла, що мене чекає нове випробування в прозорості саду чи в темені круга.

– Сад восьмий, – знову сказав чийсь голос, і я влетіла, начебто в сонце.

Там легко й радісно розливався день. Він лився, як світло, як вода, поблискуючи чи то снігом, чи рибою, що мерехтіли переді мною, враженою, не даючи розгледіти себе; то нагадувало танок чи заметіль, і воно було красивим і чистим; воно кружляло, мінилося і облітало так, немовби раділо зустрічі зі мною.

Лиш тоді я відчула, що то є справжня німота, коли із заметілі чи то снігу, чи то цвіту зробилася душа, ніколи мною не забута і не випита; душа, в яку я колись давно, дуже-дуже давно, дивилася, як у дзеркало.

І раптом, прорвавши довколишнє безконечне мерехтіння і легкі одежі чи німби інших душ, ми кинулися назустріч одна одній, як в обійми, припадаючи обірваними краями, кружляючи в безумному темпі, з безпам'ятною силою жаги і радості.

О, як жаль, що нема очей: вони би плакали, втішені тим, що пошматовані краї наших двох душ нарешті вирівнювалися і ставали цілими, і цвіли, і світилися, і блистіли.

Як жаль, що не було рук: вони б обнялися з іншими руками і зігрівали б, і терпли б від утіхи.

Це була благодать, зіслана восьмим садом на мою живу душу, можливо, тепер живішу, ніж коли інше.

– Чому ти не тішилася мені так завжди? – без докору, але з нетерпінням, запитала мене душа, що зазолотіла між сяйва дня, потьмаривши всі інші душі, що теж комусь раділи довкіл.

– Богородице Діво, радуйся, Благодатна Маріє, Господь з Тобою! – заспівала я чомусь від несподіванки, тулячись ближче до золотої душі, наче хотіла зробити її своєю, і до мене приєднався ще один спів.

– Благословенна ти між жінками і благословенний плід утроби твоєї. Достойно є, і це є істина – славити Тебе, Богородице, завжди славну і Пренепорочну. Чеснішу від Херувимів і незрівнянно славнішу від Серафимів. Молитов наших у час терпінь не відкинь, а від бід визволяй нас, єдина, чиста і благословенна… – завмер золотий спів, лишивши по собі далеке відлуння.

І тоді душа моя вперше засміялася не в житті, а в смерті.

– То ти і тут співаєш мені дифірамби?!

– А що, хіба я цього не вмів робити чи забував співати тобі хвалу і славу? – здивувалася золота душа так близько, наче і справді була в мені.

– О, ні! Ти співав мені, як Орфей, так, що зникали всі інші голоси, – палко заперечила я.

І у відповідь почула зітхання докору:

– Але ж не зникли назовсім…

– Ні, не так, ти не знаєш, – я спробувала боронитися.

– Не поспішай… Хоч тут не поспішай! – почула натомість благання. – Ми маємо нарешті час і натхнення набуватися тут, скільки захочемо. І все-таки… чому ти так не втішалася мені там?

– Я боялася.

– Чого ти боялася, моя ластівко? – приголубило солодким голосом золото близької душі.

– Я боялася втішатися.

– «Душе моя, душе душі моєї»… – гірко прошепотів голос чиїсь дуже знайомі слова, і я знову гаряче затрепетала:

– Але ж ти теж боявся! Усі боялися. Бо час нашого життя був страхітливий. Хіба ти забув? Він був начинений ламанням хребтів і репресіями. Він наскрізь був брехливий – наш із тобою час!

Голос обгортав мене, не чуючи слів.

– Ти боялася мого віку?

Сльози здушили душу. Чому вони не проливаються на його золоті груди, на його золотий живіт; чому вони кам'яніють і не дають говорити? То пусте, що ми тепер маємо скільки завгодно часу! А якщо і тут не маємо? Якщо нас і тут розлучать, як розлучили в житті?!

Ні, ми мусимо виговоритися вже, не відкладаючи на потім, бо потім знову створять якусь лише одну партію, виконкоми і обкоми, придумають інструкції і моральні кодекси тиранії чи демократії, і вони знову наглядатимуть за нашими душами, вони зволіють усуспільнити бажання, – а потім витурять їх на якусь площу Квітів для прилюдної інквізиції. «А у єзуїтів – всі майдани квітів», – недаремно писав колись один із моїх приятелів. Єзуїти від живих душ пустять у чорний дим найкращий твій цвіт під регіт юрби і зап'ють увечері шампанським, кожен біля котроїсь своєї пасії, чуючи, як подзенькують і на ньому ланці страху і непевності: а що, коли завтра їх також прилюдно спалять і пустять за вітром спалені душі наглядачів?

О, ні, ми мусимо з'ясувати усе тепер, уже.

І душа моя заговорила:

– Ні! Я твого віку не боялася ніколи. Ніколи! Але ти сам навчав мене боязні.

– Я?! Я тебе навчав боязні? Та я визволив тебе із панцирів самотності! Я розірвав усі пута і павутиння, що обмотували тебе роками! Я, що зробив з тебе скрипку, яка говорила без смичка?! Я, що нехтував часом, обставинами, умовностями?! І ти кажеш, що я тебе вчив боязні?!

– Так, це все правда, але правда не вся. Нехтувати будь-чим також треба вчасно… А ти задля мене не знехтував своєю кар'єрою.

– Ну навіщо ти мене діймаєш тепер цим? Ти ж знаєш, чим була для мене робота. Ні сім'я, ні друзі, ніщо – лиш робота.

– Ти мене не розумієш. Кар'єра і робота – це різні речі. А ти ніколи не був просто робітником. Але я кажу про інше…

– То ти хочеш сказати, що я був кар'єристом?

– Ні, і кар'єристом ти не був, але ти хотів більшого благовоління, ніж мав. А більшого тобі ніхто і не дав би, бо тобі й так не було рівних. Але ти хотів мати мене і водночас бути чистим і не заплямованим перед усіма жандармами отої нещадної партії і перед її фальшивими кодексами честі. А так не буває.

– Ти сама сказала, що такий був час. Але ж той час минув, а ти і тоді не захотіла бути зі мною назавжди.

– О, мій любий… – видихнула моя скипіла від давнього болю і образи душа. – Минув не тільки той час. Минуло щось більше. І я зрозуміла, що можу жити без тебе.

– Можеш із іншими?

– Не з іншими, але без тебе. Я тебе швидко наздоганяла в усьому – і в якийсь день зрозуміла, що в чомусь таки наздогнала і в чомусь таки ми вирівнялися. І я змогла без тебе. А інші… мене до них гнав голод самотності. Інші були метеликами. Вони згорали, навіть не долітаючи до мого вогню, і тільки залишали в душі порожні ніші. Та й хіба вони знали, до якого вогню летіли?

– О, тебе міг знати лиш я… – застогнав золотий голос біля мене, заливаючи душу давнім жаром пристрасті і нетерпіння. – Але як ти могла відмовитися від мене, коли ти мене завжди любила?! Ти скупа, я знаю, ти не хотіла казати цього, але ж ти мене любила, правда? – катував голос, не знаючи, що теперішні його тортури дужчі, ніж у найболючішу мить розстання.

Я довго мовчала. Жар минулої пристрасті пік душу, пошарпану тією палючою пристрастю, як парус вітрильника бурею. Спогад не давав говорити. Але те, що я відповіла, було несподіваним навіть для мене.

– Я тебе люблю і тепер. Моє тіло, з якого ти зробив колись скрипку, без тебе струхлявіло і вмерло ще до моєї смерті, бо воно було віддано іншому, але моя душа навіки горить тобою, і плаче тобою, і тепер ще хоче тебе. То голод, то спрага, невтоленна спрага і голод кидають мене до тебе, ніколи не забутого і не спитого ніколи.

– Ти що, прощаєшся зі мною?—злякалася постаріла враз і змеркла душа моєї вічної любові і, наче захищаючись, скрикнула у сяйво довколишнього світу: – Не винен я, голубонько моя, не винен… Я хотів тебе забрати до себе… але я не винен, що знайшов тебе, коли вже був зацементований диявольською силою обов'язків, почестей, рангів, регалій, депутатства, академічності, бісівщини, відповідальності, шантажу, підозри і намагання не мати за собою гріхів.

– Я твій найбільший гріх, якщо справді існують гріхи на світі, бо я прожила, так і не розкрившись, як троянда перед сонцем, перед усіма принадами земного життя, – заперечила я дуже літній «душі душі моєї», що старіла і в'яла на неіснуючих очах.

– Ні! Ніколи ні! Якщо ще буде Судний день, то я й там скажу, що ти була моєю єдиною правдивою радістю у житті і по смерті. Правдивою радістю, чуєш? Бо тут ніщо не втішило б мене так, як зустріч з тобою.

– Навіть, коли б усі газети світу вийшли з твоїми портретами? – вщипнув мій голос.

– Люба моя дитино… Ти завжди була колючою. І я не гніваюся. Але щоб ти знала те, що я тепер знаю напевне: жодна у світі розкіш не варта була блиску твоїх очей і биття твого серця під рукою. Я тут давно, і мені видно краще.

– …А ти хотів зустрітися зі мною уже тут, по всьому? – запитала я тихо, перечекавши хвилювання.

– Я знав, що ми тут колись зустрінемося. Але тут не існує відчуття часу. Час триває поза цими садами, і я не знав, коли тобі може прийти пора зустрітися зі мною. Однак ти прийшла зашвидко. Твоїх ровесників тут мало. Я зрадів, але тепер відчуваю, що ти поквапилася прийти. Чому ти тут?

– Мабуть, мій годинник зупинився, – відповіла я, не замислюючись.

– Я шукав, щоб когось запитати про тебе, але потім подумав: а навіщо? Якщо тебе нема тут, то ти є там, ти там когось любиш, ти там старієш, а навіщо мені було знати про це, коли ти в мені залишилася молодою співучою скрипочкою…

– Бачиш, ти й тут зостався егоїстом, – дорікнула я і почула:

– А хіба ти не збагнула, що любов – це найбільший егоїзм з усіх, що є на світі? Лише любов тримає життя і дає йому дихання. Любов – це вісь, навколо неї обертається усе-усе на світі. Усе, розумієш?