Текст книги "Чотири пори життя"

Автор книги: Мария Матиос

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 10 страниц)

Присягатися треба у кольорові вічі.

ВОНА СЮДИ ВЖЕ НЕ ПРИЙДЕ НІЗАЩО!!! НАВІТЬ, КОЛИ Б ЇЙ ПЛАТИЛИ!

…Сюди– на цвинтар – її принесли.

Тоді, коли прийшов її час.

У той день вона була дев'ятнадцятою у списку місцевої ритуальної служби.

І в неї, як у всіх решти, були чорні мари і чорна домовина. За домовиною йшли нечисленні знайомі, співробітники, просто роззяви і власний чоловік.

Він останнім – після гробарів – поправив стрічку на вінку із штучними квітами.

Вінків із живими – не було.

1996 рік,

Розтоки на Буковині

Вечір життя. Життя коротке, щоб казати «Ні»…

— ЗДРАСТУЙ. Це я, – без тіні сентименту сказав у трубці чоловічий голос, який завжди змушував мене шукати валеріану.

Зазвичай опісля чергової телефонної розмови, запивши десяток-другий гірких крапель водою, цілком спустошена й розбита, я довго дивилася на телефон, який, здавалося, ще вібрує від недавньої словесної напруги.

З цим чоловіком ми ніколи не сперечалися. І навіть не кокетували. Але завжди наші розмови нагадували кориду. Чоловік у ній виконував дві ролі одночасно: тореадора (з двома червоними полотнищами) і бика. Щоразу мені важко було збагнути, хто з них нападає, а хто захищається, і яка роль у цьому відводилася мені.

Я жаліла тореадора, який змушував лютувати бика, і ненавиділа бика, що навіть через слухавку робив уже й мене тореадором.

Якби я мала більше сили волі, чи, може, впертості, я б також могла здолати в собі опір вічної миротвориці і відпустити на чотири сторони лютість власного бика – невтоленність жаги до цього чоловіка. Але, тільки зачувши у собі хіть до нападу, витягала звідкись біле, капітуляційне, полотнище. І метаморфози з перевтіленням бика у миротворицю продовжувалися.

Втихомирювалася від самого тембру його голосу, доволі часто не вникаючи у зміст казаного. Все одно всі слова довелося б просіювати, як на ситі, потім робити «фіфті-фіфті» і ще раз пропускати крізь решето.

Іноді мені здавалося, що наші словесні бої, врешті-решт, зробили нас сіамськими близнюками, в яких переливалася і пульсувала кров нападника й захисника одночасно, й годі було збагнути, у кому чиєї крові переважало.

Однак я так втомилася на цих виснажливих коридах, що іноді сама себе відчувала полотнищем, яким намагався затулитися чоловік-тореадор від себе ж, чоловіка-бика. Він збуджувався і заспокоювався мною, не надто переймаючись думкою про те, що в цей час почувала я.

Можливо, це хобі всіх чоловіків – у ролі своєрідного прапора тримати жінку, тим самим доводячи собі й оточуючим чоловічу спроможність і прикрашаючи таким знаменом своє існування.

А може, як і кожна жінка, я перебільшувала свою роль у його житті, думаючи, що важу для нього надто багато.

Усе було просто. Ми йшли одне на одного з любов'ю, близькою до люті, і лютували з не меншим азартом, аніж азарт пристрасті. Так, саме так: ми йшли одне наодного, а не одне доодного.

Наша корида тривала близько року. Телефон став чи не головною ареною невидимого бойовища…

– Де ти? – запитала без особливого ентузіазму, будучи готовою почути у відповідь усе, що завгодно, крім правди.

– Десять годин їзди до тебе, – відповів голос у трубці.

Велика спакована валіза ошкірилася з підлоги кольоровою розкритою пащею, як пащею невивергнутого вулкана.

Я зітхнула, очевидно, так голосно, що голос на другому кінці стривожився:

– Ти не сама?

Хм… «Ти – не один», – із дня у день, як папуга, повторює чергову дурницю популярний канал і, мабуть, не помиляється.

– Я не сама. Зі мною на завтра квиток до Варни, – зітхнула я вдруге. – О дев'ятнадцятій двадцять сім поїзд номер вісімнадцять у даль загуркоче…

– …І ми підем, де трави похилі, – сміючись, перебив голос із телефону. – Кажу тобі: десять годин їзди до тебе. Якщо їхати дуже швидко, то вийде дев'ять. Зараз… – я зрозуміла, що він дивиться на годинник, – майже ціла доба до твого поїзда. Вдосвіта я застану тебе ще сонною. Півдоби – наші. Так що розкладай валізу і чекай мене на світанку. У мене дві години будуть вільними.

– Ти сказав півдоби…

– Півдоби – наші, а дві години – вільні.

– Ти зателефонуєш? – перемовчавши, запитала з безнадією в голосі, що могла би зворушити навіть камінь.

– Я подзвоню у двері. Двічі по два дзвінки.

Я мовчала.

– Де ти? – тепер запитав він.

– В десяти годинах від тебе.

– Чекай. Ще сонце не зійде…

– …Як роса очі виїсть, – послала навздогін коротким гудкам чергове зітхання.

…ЯКЩО ЦЕЙ чоловік колись позбавить мене життя, я подякую йому навіть із того світу, що нарешті звільнив від себе, думала я, навіщось і справді викидаючи з валізи щойно складені речі. Літні сукні, сарафани, купальники, косметика, парфуми, прикраси… Розкидане по кімнаті різнокольорове дрантя, яке я добирала з особливою прискіпливістю і ретельністю, тепер викликало хіба що глухе роздратування. Для кого воно призначалося, якщо лише один необов'язковий дзвінок одного баламутного чоловіка змусив тепер ці красиві, дбайливо спаковані витребеньки літати по спустілій квартирі? Посеред шовкового й запашного гармидеру, з квитком у одній руці і туристичною путівкою в іншій – майже ненависно дивилася на червоний телефон, що випинав свої округлі боки з книжкової полиці, неначе сміявся сам із себе, а швидше, з моєї змілілої враз рішучості почати нове життя.

За кілька останніх місяців мої нерви напружилися до краю. Коли б і справді чимось можна було зафіксувати стан нервів, мої би видалися зітлілими і спорохнілими, як довго злежалі у землі речі.

Колись у дитинстві, в селі у бабусі, я стала свідком моторошної сцени. Сільські чоловіки разом із гробарем Гаврилом, копаючи могилу для когось із односельців, не розрахували місця і, натрапивши лопатами на добре збережену труну сімдесятирічної давності, відкрили її. З цікавості. Знаючи, що могилу ніхто давно не доглядає. Від майже мініатюрної жінки з колись дуже дрібними рисами обличчя у домовині лишився просто попіл, форма якого відповідала формам тіла й одежі. Коли Гаврило торкнувся рукою головного убору покійниці, те, що називалося колись хусткою, розсипалося й осіло густим попелом на дні труни.

Мої теперішні нерви нагадали б могильний попіл, якби хто спробував їх торкнути рукою…

Від завтрашнього дня я справді хотіла почати інше життя. У чому полягала його іншість, не сказала би й на сповіді, але що воно повинно докорінно змінити стан постійно триваючої кориди і якось переінакшити мої дні, знала напевне. Мабуть, я сподівалася у попіл вдихнути життя. Востаннє.

Чоловік, який змушував носити валеріану замість обручки, довший час був допінгом, однак тепер він дедалі частіше ставав депресивними пігулками в моїх самотніх, одноманітних днях.

Після ненаситної пристрасті, смак якої з ним я відчувала особливо гостро, він надовго уникав мене, як чуми, щоб за якийсь час, і обов'язково зненацька, знову поглинути своєю палкістю. Іноді мені здавалося, що він бавиться зі мною, як бавиться старий розпещений кіт зі сліпим мишеням, ніби бажаючи довести мене до сказу. Але коли з його скупого горла виривався голосний і болісний стогін жаги, не думаючи, прощала всі його провини переді мною – і почувала себе справжньою царицею на бенкеті життя.

Він був чоловік-невидимка, чоловік-невловимка. Ніколи не знала, який черговий сюрприз він готує для мене. Щоразу налітав, мов коршун на здобич, затуманюючи голову якимись скупими, але від того ще солодшими словами, які робили мене сліпою і глухою до всього, що відбувалося поза нами. Я вчилася прощати його великі дурниці і ще більші прикрощі. Та це було ненадовго.

Він чи то любив мене, чи грався зі мною, як великий німий, – мовчки. Без клятьби. Без обіцянки, але що найобразливіше – без розпитувань. Його не-розпитуванняображало неймовірно. Я не почувала себе живою істотою, коли він не цікавився нічим, що могло мати бодай якусь дотичність до мене. Жив своїми відчуттями і розчинявся в мені лише тоді, коли ми залишалися наодинці.

Коли ж зникав із очей, тоді, мабуть, і я зникала з його серця. Була впевнена, що він згадує про мене, лише коли я потрапляла йому на очі. А на очі потрапити можна було тоді, коли він згадував кількість годин їзди до мене. Відстань між нами вимірювалася годинами до зустрічі, а не кілометрами.

Колись я сказала йому напівжартома-напівсерйозно: «Ось уже майже рік у мене триває час обіймати, а твій годинник показує час ухилятися моїх обіймів».

Відповідь була достойна:

– Ти би краще на ніч читала не Біблію, а книги про смачну і здорову їжу. А ухилятися слід сплати податків, а не обіймів.

Йому було добре. Він дихав здоров'ям, безпечністю і безтурботністю. Він жив, наче жартував, і хотів перетворити на жарт і моє життя також.

– Ха… – казав, не слухаючи моїх зітхань, – до завтра можна не дожити. Можна не прокинутися. Потрапити під колеса авта. Упасти в каналізаційний люк. Стати жертвою маніяка. Та, Господи праведний, є тисячі способів зникнути з цього світу миттєво, і є лише один спосіб відчувати радість життя.

Через те, якщо можеш, живи весело, радісно сьогодні,розумієш, сьо-го-о-о-о-дні.Пам'ятай: ти створена для сміху і обіймів. А все решта – дурниці. І хай болить голова в дятла, що в магазині черствий хліб, а у твого начальника – черстве серце…

ДОТЕПЕР Я ДУМАЛА, що черстве серце в нього, та коли він кружляв мене над собою і приспівував щось веселе чи сороміцьке, я справді хотіла жити весело.

А в телефонному режимі, як він любив висловлюватися, у нас тривала корида. Я підозрювала, що причиною цієї безглуздої кориди є ревнощі, а ще більше – постійна розлука. Мабуть, тому він і віджартовувався:

– Корида? Це для різноманітності. Інакше дні стануть прісними. І ми вкриємося мохом.

Іншим разом він нашіптував, перебираючи губами моє волосся:

– Ти ж знаєш: я – хакер жіночої психології. Я спочатку шукаю помилки у програмі, потім обдумую шляхи проникнення в неї, а далі – перепрограмовую жінку на свій лад.

Тоді ці слова нічого, окрім кривої посмішки, в мене не викликали.

Хм… Воно й не дивно: хіба може жінка думати,коли вона почуває себе гарячою глиною в руках скульптора?

А слід було, голубко, почувати себе комп'ютером, чия програма виявилася такою простою і зрозумілою, що стала доступна аматорові-хакеру.

Але чи встежиш, коли скульптори перероджуються у хакерів?

Та й чи тобі почуватися комп'ютером, коли ти споконвіку привчена до рахівниці й олівця?

…НЕ ЗНАЮ чому, але я майже безнадійно дивилася на завтрашній квиток до Варни. Усе в мені підказувало, що йому вже можна влаштовувати поминки.

У вікнах сутінки змінилися темрявою.

Із сусіднього балкона запахло нічною матіолою.

Серпнева спека зробилася прохолодою.

А я сиділа у квартирі, як у клітці, і не чула в собі ні радості, ні печалі.

Я хотіла неможливого – спокою і Його. Знала, що так не могло бути. Але, разом з тим, найдужче хотіла змінити бодай якусь дрібницю у своєму житті. Надії на зміни чомусь пов'язувалися із рожевим квитком на Варну. Ілюзія того, що зміна місця внесе зміни в суть життя, тримала мене, як на прив'язі.

Завтра вдосвіта, коли зійде сонце, ще з порога, скажу йому правду: що я хочу змін.Що не можу більше його так чекати. Навіть космонавти мають зв'язок із землею. А він же не в космосі і не на дні океану. Що його жарти дратують і не відволікають від проблем. Що не хочу любові, а хочу певності, пев-но-сті, ста-біль-ності, як сказав би наш президент. Ось що я скажу йому завтра, щойно він переступить поріг квартири…

Боже праведний, за що ти позбавив мене ясного розуму? Чим я так завинила перед тобою, що ти робиш із мене на старості посміховисько?

Мені сорок п'ять років.

Я маю роботу.

Квартиру.

Мої діти живуть у столиці.

У мене гарна репутація.

Але я не винна, що вдова. Що розбита життям. І що не можу бути вдовою до смерті.

Може, була б нею, коли б не отой фатальний розмін квартири після чоловікової смерті, що обернувся для мене землетрусом.

Тепер я розумію, чому Він виявився таким великодушним і доплатив мені навіть більше, ніж насправді коштувала квартира. Корида – ось справжня величина доплати за «чешку» поліпшеного планування.

Він хоче мене переінакшити. Він хоче привчити до себе такого, яким є насправді. Але це все одно, що в перелицьованій сукні намагатися бути примою.

Подеколи я його розумію. Але ще більше люблю. А коли чую, що люблю, тоді не розумію нічого.

Коли йому буде бодай сорок, він подивиться на життя по-іншому. Втім, чоловіки його складу живуть, як на мінному полі, – чим більше небезпеки, тим більше пригод і авантюр.

Та мені страшно мого віку.

Соромно цієї шаленої пристрасті, яку ми розпалюємо одне в одному.

Я так не навчена.

Я боюся стати смішною.

Мені треба думати про майбутніх онуків і клімакс, а я, як дівчинка, плачу в подушку, коли він каже «…за півгодини!», а з'являється за місяць.

Не можу йому дорікати, але й не можу чекати, поки черга дійде до мене. У нього, напевно, гарем дівулиць. Молодих, тонкошиїх і товстошкірих.

А в мене він один, і його рука на моїй долоні перекреслює всю мою дотеперішню статечність. Я повинна ховатися з ним і ховати його від світу. Мене б засміяв останній алкоголік, коли б я призналася, що люблю чоловіка на п'ять років старшого від свого сина. Кара Божа упала на мене за якісь гріхи і зробила наймичкою свого ж серця.

І я, нещасна, хочу врятуватися від цього сорому у Варні?!

Чи, може, я хочу втопитися біля берегів Варни і звільнити себе від сорому?!

ТАК. ТРЕБА ЩОСЬ робити. Спекти якісь крендлики. Зварити червоний борщ. Прибрати з підлоги одяг. Стерти пилюку. Щоб зустріти його вранці по-людськи.

Ніколи не зустрічала його по-людськи. Ні, правильніше б сказати, по-домашньому, а не по-людськи. Бо він падав на мене яструбом, але я ніколи не знала, коли точно яструб звалиться на мою голову.

Вичищений до мого від'їзду холодильник із надрізаним кавуном, банкою рибних консервів, трьома яйцями, пакетиком кетчупу і двома брикетами «Галіна Бланка» не викликав жодного ентузіазму. Я слухала, як б'ється моє серце. Треба зробити кардіограму. У здорової людини серце так битися не може.

Хм… Але я буду мертвою, коли не чутиму, як б'ється серце. Хай б'ється, як йому хочеться.

До ранку довго. Можна робити, що завгодно.

Полежати у ванні… Ось так… Жменька морської солі із запахом бузку на цей раз чомусь викликає мало не алергію. Не заспокоює і контрастний душ. Крізь відчинені у коридор двері ванни добре бачу себе у великому настінному дзеркалі.

Ясна річ, схуднути настільки, щоб виглядати котроюсь із його дівулиць, я не зможу та, мабуть, і не варто. Але підправити колір обличчя – це ж можна? Можна. Серце чи печінка, чи що там іще постійно нагадує про себе, не заважають же дбати про колір шкіри? Не заважають.

Де моє улюблене дитяче молочко? Ось воно. У синьому тюбику. Воно приємно заспокоює шкіру. А пахне як… Лише нікому нюхати.

Та-а-ак. У цій масці з білої глини з медом я схожа на індуску, а може, на Хіврю з бабусиного села. Але все одно… тілові легко і якось лоскітно. Можна лежати в темряві і думати про своє життя-буття, чекаючи до ранку тих – завжди варварських, двічі по два, – дзвінків у двері.

Сміх та й годі. Хотіла би підправити свої вади, так нічого підправляти. Усе вже підправлено природою і віком. Не втрутишся. Залишається хіба що шукати відповідну оправу. А яка вже оправа… Хіба мереживна нічна сорочка, мерехтіння свічки і келих вина.

Кажуть, я стала дивною. Онде на роботі шепталися, що записалася, мовляв, до покаїнців-сектантів. Та перед ким ще більше каятися, ніж перед холодною нічною подушкою, чи он перед тим глухим настінним дзеркалом, яке як не збреше, то покаже правду точніше, ніж годинник час у Гринвічі?

Ясна річ, дивна.

Бо мовчу.

Не плачу ні перед ким.

Не скаржуся.

Лише терплю, зціпивши зуби, як від болю.

Чому, як від болю? Таки ж від нього, проклятого…

Цікаво, хотіла б я знати, а якими були б ви, коли б вас упродовж року повільно розпилювали на пилорамі?!

Говірливі утішальниці, ким відразу по смерті чоловіка були мої старі приятельки, давно дратують. У них свого трауру при живих чоловіках не менше. Вони не здогадуються, що я скрутилася, як равлик у своїй хатці, і нікого туди пускати не хочу. Не буду ж я запрошувати приятельок на каву, щоб спішно відпроваджувати їх по домівках, коли тобі скажуть «…мені півгодини їзди до тебе». Та й про що нам тепер говорити?

Я стала глухою до чужих проблем. Кажуть, любов облагороджує. Можливо. Я раніше не знала, що це таке. Але те, що маю я, – то не любов. Безумство.

І завтра я вирішила його зректися… от, дурепа, нібито безумство піддається волі.

Потихеньку, що й не помітила коли, моє життя за останній рік перетворилося на суцільне чекання: з моря – погоди, з неба – дощу, з телефону – чоловічого голосу і дзвінка у двері.

Двічі по два.

І обов'язково – по-варварськи.

ЧИ МОГЛА Я колись подумати, що таке може трапитися саме зі мною… Та, зрештою, справа навіть не в тому, що так є, а в тому, що я не чую сорому. Я, – добропорядна матрона, яка щотижня пече завиванці й передає дітям у Київ, квасить капусту і крохмалить білизну, щонеділі ходить на цвинтар, страждає від безсоння – і яка не страждає від сорому?!

Ця кара таки від осуду. Сказано, не суди…

В далекій молодості, коли я знала, що є лише обов'язок, і не знала, що є ще й пристрасть, найдужче хотілося запитати свою сусідку Оксану – біловолосу щебетуху, як їй вдається жити з двома чоловіками одночасно – зі своїм і з коханцем?

Якось у дворі, коли наші діти бавилися пісочком, Оксана попросила доглянути її хлопчика: їй треба було відлучитися на годину.Ми дивилися одна на одну – і кожна знала, що про неї думає інша.

Оксана довго мовчала, а далі сказала:

– Не засуджуй мене… Якщо я цьогоне буду мати, я кинуся з моста у воду. Я не можу без цього… Може, колись зрозумієш.

Тоді я зашарілася. Весь наш будинок гудів, що Оксана безбожно волочиться з інженером із маслозаводу, а її чоловік Саша після роботи допомагає Оксані прати.

Правда, Оксанина доля склалася дуже печально. Казали, що в пориві ревнощів її покалічив коханець, але Оксанин чоловік багато років розповідає вигадану історію про дорожню аварію – і щоразу розповідь обростає все новими деталями.

І вже багато років Саша виносить інвалідний візок з Оксаною у той же двір, де вона бавить у пісочку їхнього із Сашею внука.

Не знаю чому, але я й справді вголос ніколи не засуджувала Оксану, навіть якийсь час нерідко приходила до неї, коли бачила похилену на підвіконня голову в короні раптово посивілого волосся.

Ми ніколи жодним словом не обмовилися про ту страшну історію, та коли наша сім'я переїжджала на іншу квартиру, Оксана, не дивлячись мені в очі, сказала:

– Ніколи не роби так, як я. Краще скоч із мосту у воду, але не роби цьогопри живому чоловікові.

Тоді я недобре подумала: а нащо ти робила, коли знала, що то зле?

Дотепер я не мала потреби скакати з мосту у воду. Хоча Оксанине застереження засіло так глибоко, що, коли б не смерть мого чоловіка Василя, я, не вагаючись, могла би сказати «на все життя».Тепер я вже не думаю, що саме страхперед можливістю відплати сковував мене впродовж багатьох років – і через те я ніколи не шукала собі пригод із чужими чоловіками.

А можливо, моє дотеперішнє життя було втечею саме від Оксаниного застереження?

Хтозна.

Ніколи не замислювалася над цим.

Сердечні пристрасті якось оминали наше з Василем тривання. Він був (Царство йому Небесне) у міру палкий, у міру стриманий.

Анатомія наших сімейних почуттів – давно і назавжди зрозумілою.

Розмови про щось більш інтимне, ніж діти, ніколи нас не займали.

Нічні фантазії не навідували мене навіть у час відпустки, яку ми з чоловіком проводили нарізно.

Ми завжди знали, чого можна чекати від іншого.

Мені навіть подобалася така розмірена правильність, яка не впливала на серцебиття і різку зміну настрою.

Наші приятелі, зазнаючи повної, як на мене тодішню, і безглуздої амплітуди почуттів, нерідко жартували, що з нас можна писати енциклопедію сімейного життя.

Мені було зручно, а може, навіть добре у нашому прогнозованому добробуті: я не знала шторму крові у жилах.

Лише єдиний раз, коли голова нашого профкому, підписуючи подані мною документи, надто гаряче притиснув мене, боляче перехиливши на стіл, – переді мною за мить секунди блиснула Оксана в інвалідному візочку… Відштовхнутий голова незграбно впав у своє крісло і чомусь голосно, і, як мені здалося, хижо засміявся.

Відтоді я люто не злюбила його, якого, на диво, шанував увесь колектив, а жінки таємно зітхали, перебиваючи оплесками його правдолюбні промови на профспілкових зборах…

ТА-А-А-АК… Я зморилася від свого думання, і хочу спати, спа-ти-и-и. Боже, як добре, що мої кістки і голова почули втому. Я спатиму до ранку, а може, лише до схід сонця. Але нарешті – без брому чи тазепаму.

Мій сон нагадуватиме сон полохливої лані на молоденькому моріжку під старезним буком.

До мене поспішає олень.

Його шкіра пахне гарячою плоттю, у мене пересихають губи… як добре, що в мене злипаються повіки… один, два, три, чотири… мій лікар рекомендує рахувати доти, доки можеш… сорок чотири… шістдесят сім…

Це я знаю й без лікаря… сто тринадцять…

Найважче перебути до ранку.

Поки почую тих два по два варварські дзвінки, ще тричі кине в жар

і чотири рази я змерзну,

двічі поміняю нічну сорочку – яскраво-червону на темно-синю.

Закипить і вистигне кава.

У когось на балконі сім разів прокукурікає півень.

Автореверс зледачіє перемотувати плівку із вкрадливим, і від того більш дратівливим, золотим саксофоном.

Хлорована вода з-під душу викличе нудоту.

Перелякає перший різкий дзвін трамваю.

ВДОСВІТА ДЗЕРКАЛО таки підтверджує, що обличчя жінки – це фотографія її минулої ночі. Я ще могла би прикласти до мішків під очима натерту картоплю чи заварку з чаю. Але потім можна не встигнути їх змити. Два по два очікувані дзвінки у двері, ладні звести з ума, бо ніколи не знаєш точно, коли вони тебе дістануть: коли ти витискатимеш з тюбика зубну пасту, розпилюватимеш очищувач повітря, протиратимеш змокрілі пахви, чи коли щогодини мінятимеш білий бюстгальтер на чорний і навпаки.

…Коли в передпокої він бере мене за плечі, я щоразу кажу: «Пам'ятай, що я пам'ятаю про тебе».Він сміється, плеще мене по щоці, тоді голосно цмокає у скроню і мовчки зникає за дверима…

А тепер я дивлюся на годинник, стрілки якого несамовито гасають по циферблату, ніби вони заповзялися саме сьогодні оббігти навколо екватора, – і чую, як у мені мертвіє кожна клітина: годинник показує полудень.

Отже, вчора перейшло у сьогодні, може, уже хилиться до завтра, а я й не помітила.

Коли він каже «поки сонце зійде», це слід розуміти з точністю до навпаки. Але навіть я, така загартована постійним сонцем, що сходить, і ніяк не зійде, не можу подолати свого повільного змертвіння.

Якби знову заснути…

чи тихо знепритомніти від втрати крові, яка витікає з порізаних жил…

чи жбурнути на сходи за вхідні двері надокучливу кішку…

Та кішки у мене немає.

Мої жили цілі-цілісінькі.

На жодну антидепресивну чи седативну пігулку організм не реагує.

І я привидом сную між спальнею і кухнею, раз по раз визираючи у вікно.

Розшторені вікна не заважають сонцю нишпорити по квартирі – і лють, страшна лють на оцю, колишню його, квартиру, на сонце, що припікає, на день, що безсоромно панує довкіл мене, – лють на весь світ охоплює мене з несамовитою силою.

Чоловікам легше. Вони можуть напитися, вдаритися у блуд, набити комусь пику. Та, Господи – Боже мій! Чоловіча лють має дві тисячі виходів. А що залишається для мене?

Валідол?

Мокра подушка?

Побиті тарілки?

Ну, побила одну. Півпорційну із золотистим обідком. А тепер шукаю перекис водню, щоб залити порізаний палець. Водню, звичайно, нема. І спирту нема.

Добре було б випити вина. Вина немає також. Взагалі в цій квартирі нема нічого, окрім запаху колишнього господаря (господаря квартири чи теперішнього мого господаря?). А те, що є, допомогти не може.

Треба було би щось зїсти. Солена «Галіна Бланка» просить якогось сухарика. Немає навіть сухарів. Після переїзду я ще не встигла розпакувати, як слід, речі.

Ні, не так. Я не хотілавстигнути. Мені поспішати нікуди. Лише у спальні й на кухні стерильна чистота і порядок. Але ніде нема навіть шматочка хліба. Я планувала сьогодні вранці (чи це вже вчора?) вийти в місто за продуктами на дорогу. Мої плани зруйнував один телефонний дзвінок.

А я чекаю дзвінка у двері.

Немає ніякого.

Є квиток на Варну. Його тепер можна взяти під скло і повісити замість образка над ліжком.

О цій порі софійський поїзд, мабуть, стоїть на румунському кордоні, підвішений над колією, і йому міняють колеса. Варна видніеться у тумані.

А за туманом нічого не видно… хіба що сіль від сліз.

…Увесь день я металася до телефонної трубки: чи не заклинило, не заблокувало, не відключили? Монотонні гудки лише розпалювали лють – і я кидала трубку, як найпідступнішого ворога, вкладаючи у цей кидок усю свою ненависть. Цікаво, коли на світових змаганнях спортсмен кидає ядро, він вкладає у свій кидок свою лють чи любов?

Зиркнувши на циферблат великого настінного годинника, я навіки мовчки попрощалася з Варною. Варна ніде не дінеться. Хіба море змиє сантиметр-другий суші. А гроші, викинуті на вітер, уже не порятують моїх статків, але й не зроблять жебрачкою. І так жебракую біля підніжжя його примх. Хоча, краще була б роздала ті гроші прошакам під церквою. Може, випросили б для мене, нещасної, розуму.

…ЦЕ НЕ ДЕНЬ. Уже глупа ніч, задушлива, із терпким запахом розм'якшеної гуми і смаженої картоплі від сусідського балкона.

У мене немає навіть сирої картоплі. Нічний омлет із трьох яєць змусив згадати про токсикоз під час першої вагітності.

Мене зараз могли б заспокоїти голоси моїх дітей. Але ж вони знають, що я в дорозі на Варну.

Що їм скажу? Що їхня мама остаточно зійшла з ума і не поїхала у відпустку? Що тепер згадує їхнього тата, лише йдучи на цвинтар?

Ні, неправда. Василя я згадую щодня. Тобто щоразу, коли думаю про цього, іншого.

Навіть коли Василь лежав з інсультом і я уже знала, щойого чекає, здається, була твердішою. Тоді я знала: виходу нема. Годинами сиділа біля нього в палаті, дивилася на схудле лице і чула в собі чомусь не відчай і не розпач – лише велику втому і жаль, що так швидко скінчилося наше відносно спокійне життя. А може, не було розпачу через те, що дорослішали діти, і я повинна була їм дати раду? І це було найголовніше.

Чи просто озивалася давня відсутність трепету між нами, а ворушилася лише багатолітня – тепла, але не палка, – звичка до чоловіка?

А може, я тоді жила, вже загальмована заспокійливими ліками? Не знаю.

Але коли тепер плачу за Василем, то, по правді, більше плачу за своїм спокоєм з ним і за тією ясністю в усьому, яку ми мали впродовж багатьох років.

Хто його знає, за яким принципом Бог парує чоловіка і жінку? Чому одні зазнають шаленств, не відчуваючи щастя, а інші втішаються одноманітним і воно їм дає радості більше? А може, не більше. Звідки я знаю, що дає радість: знання, щобуде з тобою сьогодні, завтра, за тиждень, чи несамовитість від того, що твоє сьогоднішнє і завтрашнє – невідоме, непередбачуване?

Хіба я колись повірила б, що ось ця розпатлана відьма у дзеркалі із запаленими очима і тремтячими руками, наскрізь просякнута кавою і валеріаною, з червоним, скривленим від плачу лицем, – це я, ще донедавна завжди причесана, спокійна, витримана, з вічною іронічною посмішкою у кутиках губ?! І що причина – у чоловікові, який уже не втішає, а лиш клює, як ворон.

Але ж ти не відмовляєш йому клювати себе?

Ти ж чекаєш, бачиш, як чекаєш його клювання?

Плачеш,

стогнеш,

б'єшся головою у стіну,

б'єш тарілки,

викидаєш через нічний балкон флакони з-під парфумів, дарованих вороном, —

і чекаєш.

Хіба ти могла запідозрити в собі такусебе?!

Колись же ти мала і двадцять, і тридцять років. У тобі і тоді текла кров, а не вода. Але чомусь вона не кипіла. То навіщо це посміховисько тепер?

…ГОСПОДИ, НЕВЖЕусвіті так безлюдно, що жодна жива душа цієї миті не може помилитися телефонним номером, щоб я почула бодай чийсь голос?! Іншим разом тричі на день запитують як не про морг, то про пекарню, але ніхто і ніколи про тебесаму. Чи тобі не самотньо, чи ти жива, чи є вже сьома година?

Година є. Четверта ночі, ба, швидше, ранку.

Це вже коли?

Завтра?

Тобто позавтра?

То він телефонував позавчора, чи коли?!

Не може бути, щоб я втратила відлік часу. Він телефонував увечері, сказав, десять годин їзди.

Опісля я лягла спати.

Потім був день.

Вночі я засмажила омлет (треба його викинути також через балкон) і знов прийшла у спальню.

Якщо довго і тупо дивитися крізь темряву у стелю, волосся може стати дибки. Страшно від тиші і самотності. Начебто місто евакуювали, вивезли за одну ніч, як колись чеченців, у невідомому напрямку, випадково лишивши напризволяще тебе одну…

Ні, нікого нізвідки не евакуйовували. Це я б'юся в гарячці. Бо осьдечки скачуть по сірих стінах коні, літають орли із крилами птеродактів, – і я вже не сама. І собаки гавкають, і півні піють. І я добуваю другу ніч терзань.

Задля чого?!

Лежала б зараз десь на Золотих Пісках, як у раю, думала би про щось приємне, а може, не думала б ні про що – і було б добре.

Ага… добре, де нас нема. А я не хочу, щоб було добре. Хочу, щоб він нарешті дзвінком у двері розпоров могильну тишу.

Може, у світі війна, може, мор чи повінь, може, оголосили мобілізацію – і він через те не йде. А я нічого не знаю.

Навіть «брехунця» у квартирі нема. Телевізор двоїв зображення. Відвезла в ремонт.

Ні, швидше, двоївся мій розум, а я думала – телевізор. Японці розумні, у їхніх телевізорах зображення може двоїтися лише від сліз. То навіщо я позбавила себе радості бачити і слухати дурниці з телевізора? Але і там сліз і болю не менше, ніж води в Тихому океані. Краще вже у цьому бетонному мішку. Ніхто не побачить – ніхто не осудить. Хіба лиш позаздрять.

Господи, де тепер усі ви, що так любите втручатися в чужий спокій?

Чому не гамселите у двері жебраки, дільничні інспектори, податківці, пожежні охоронці, паспортисти, злодії, рекетири?

Хіба ви не знаєте, що я сьогодні трясуся у вагоні міжнародного класу, а в моїй квартирі гуляє вітер? Що валізи з моїм багатством іще не розпаковані з часу переїзду в цю осоружну квартиру, осьдечки чекають як не на злодія, то на добру душу? Що ви обминаєте мене, як чумну? Вам же не десять годин їзди до мене…

Десь отут між книжками затерлася Василева стара карта автомобільних шляхів України. І як я забула віддати її Богданчикові? Машину переписала на сина, а карту не могла знайти. Тепер знадобилася.

Ось яка велика Україна – і звідусюди можна їхати десять годин. Хоч зі Львова, хоч із Харкова. Навіть із Житомира. Які у нас закручені дороги… як сторінки англійських авантюрних романів. Якщо потрапити в Чуднів, а далі кинутися на Любар, то і трьох діб, не те що десяти годин, не вистачить.