Текст книги "Чотири пори життя"

Автор книги: Мария Матиос

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 10 страниц)

– Але ж нас тамучили, що світ тримається на відданості ідеям. І що саме ідеї, а не люди – найважливіше в житті. Хіба не це нас розлучило? – запитала я палко.

– Будь-які, навіть найдурніші, речі самі по собі не розлучають людей, – навчала мене знов молодіюча душа моєї давньої любові. – Людей розлучають наслідки виховання.

– А хіба нас не виховували саме на цих поняттях – поняттях мертвих фантомів? Ти на що змарнував своє життя?

– О, так… Спершу я утверджував патріотичний тоталітаризм, згодом патріотичний демократизм… А це іграшки. Всього лиш блискучі іграшки. Окрема людина важить більше.

– Це ти кажеш звідси, – заперечила я.

– Так, я дійшов такого розуміння лиш тут. А там – це були витончені катівні для душ і добре змайстровані інструменти для розбрату. Люди там придумували різні пафосні, але фальшиві речі, доволі часто підміняючи їх поняттям патріотизму. А вирізнятися можна й не цим.

– А чим?

– Працею і талантом.

– А якщо нема таланту?

– Кажу тобі, працею. Поки ми придумували брязкальця, світ думав головами і працював руками. Праця – ось що є найвищий патріотизм. Жодні слова не замінять праці. Бен-Гуріон, перш ніж творити державу, розкидав гній у кібуці.

– Що ти хочеш сказати цим, мій філософе? Адже я працювала словами. То це не був патріотизм?

– О, нестерпна і неможлива жінка… Ти десятки разів була за кордоном. Ти багато там чула розмов про патріотизм і державу?

– Я просто бачила втілення патріотизму і відчувала силу держави. Але для того, щоб бачити їхні результати, треба було їх виховати.

– Ні, голубонько, його просто не потрібно переривати – природний процес виховання, – ні намагаючись винайти колесо, ні майструючи ракету, ні видозмінюючи на догоду кон'юнктурникам поняття любові до вітчизни.

– А революції, війни?

– А що, німці не воювали? Чи турки не були биті нами? Де тепер німці? Де тепер турки? Чи міг хто коли уявити бодай у п'яному сні, що биті більшовиками німці, через шістдесят років говоритимуть в унісон із внуками більшовиків, намагаючись перекласти свої злочини на декого з нас,

що метався тоді між двома пастками – червоною і коричневою? А ми, ми, такі затяті і працьовиті, не спроможемося й дотепер розвіяти спільну брехню колишніх антагоністів, а тепер – найлюбіших спільників.

Ти кажеш, що ти працювала словами. Але ти саме працювала, а не говорила. У цьому й полягає вся різниця між патріотичною балаканиною і патріотичною працею.

– Боже… – здалася я, – хіба не про ці речі ми сперечалися з тобою у житті? Хіба нам ні про що більше говорити тут, коли ми від усього вільні: і від патріотизму, і від тоталітаризму, і навіть вільні від свого серця, яке баламутило наше життя на землі?

І тоді золота душа засміялася – розкотисто, голосно, на весь сад.

– Говорили… Однак усе було навпаки. Це ти мені тоді більш інтуїтивно, аніж від знань, казала те, про що я тобі кажу лише тепер. Я думав, що ти ще молода, і – твоя правда – вчив тебе боятися. Бо я хотів тебе уберегти. Луша твоя була чиста і категорична, і на таких тоді полювали двоногі шакали. На твій вік припав апогей кривавих полювань. Шакали трощили живі душі, незважаючи ні на що.

– То ти хотів допомогти їм зробити мене нечистою і менш норовистою і через те вчив боятися?! – здивувалася я.

– Ні, я хотів, щоб ти була обачною, щоб ти думала, перш ніж щось робити.

– Це називається – хотів укласти мене у прокрустове ложе, у дозволені рамки. Отже, моя категоричність, на твою думку, мала бути дозованою? Так?

– Називай, як хочеш… Я просто волів, щоб ти на все мала свою міру. Ось саме через те я чинив так, щоб у тобі трималося трохи страху, який гальмував би твою природну різкість і непоступливість. Дурне діло – не хитре. А в молодості мудрості нема… Мій досвід диктував мою дещо жорстку волю щодо тебе, бо я любив тебе і боявся за тебе. Але жодним чином я не хотів скувати тебе чи обмежити.

– І що з того вийшло? – чи то жаль, чи іронію вклала я у слова.

– Вийшло те, що вийшло, і не більше… Ти навіть сама не знаєш, що я досягнув свого. Досягнув – і тоді ти зрозуміла, що вже можеш без мене. Ти сказала, що в якийсь момент наздогнала мене. Це, правда, не зовсім так. Ми наближалися один до одного з шаленою силою, через те стався мовби розряд, нас ударило, як блискавкою, і розвело. Але ти мусиш знати, що я гордився тобою.

– Так казав мені і мій чоловік.

– Була дурна дівка і лишилася дурною… – засміявся золотий голос. – Я тобою гордився, як своєю дитиною, а не власністю, своєю дитиною, розумієш? А це різні речі. І все ж, очевидно, тебе цілком не вполювали, коли ти так рано прийшла сюди. Так що ти поквиталася зі мною, моя любко. Бо ти жінка, і ти мудріша.

– Не відпускай мене більше від себе…

– На те я не маю волі. Може, ти літатимеш вищими садами, а потім сама вернешся до мене знов, а може, залишишся десь в іншому саду і згадуватимеш про мене… а може, уже і не згадуватимеш. Це вже як забажає воля Божа.

– Ачому ти в цьому саду, а не в іншому?

– Не знаю… Мені тут легко і не самотньо. Я був у багатьох садах, але тут мені найкраще. Значить, я заслужив цього саду і заслужив, щоб ти прийшла до мене. І мені вже більше нічого не треба. Я тут вільний робити те, чого не робив у житті. Я тут просто живу, жи-ву-у-у…

– Але я не вільна не думати про тебе!

– Знаю, що ти ніколи не була вільна від мене, але я тебе не можу звільнити від твоєї неволі.

– А я й не хочу.

– То добре. Лиш недобре, що ми ніколи не будемо разом навіки.

– Звідки ти знаєш? Я ще повернуся.

– Ні, мабуть, ти не повернешся більше… Але чому ти не хотіла бути моєю? – не вгамовувався голос золотої душі, що прихилялася, мов цілувала пошарпані мої краї.

Як я могла сказати цьому колись красивому, фанатичному чоловікові, що я боялася. Боялася, що колись його любе живе обличчя скам'яніє на моїх очах і мені доведеться цілувати його мертвого?! Він не міг умерти для мене. Він і тепер не вмер, бо я не тримала своєї теплої руки на його холодних пальцях і мої палкі уста не торкалися його застиглого чола. Я вже вмерла, бо бачила своє мертве тіло, а його мертвим не бачила ніколи. Отже, він пережив мене. І ми не зустрінемося більше ніде. І не зів'януть наші обійми і наша жага ніколи, бо кожен із нас перелив їх у те, чому були чесно віддані в житті – своїй улюбленій справі.

Отож наша любов безсмертна?!

Я мовчки дивилася на нього довго-довго і, на мить уявивши його колись нетерплячі уста і палаючі долоні на моїх грудях, помахала йому душею, мов крилами, і розтанула за сяючою брамою восьмого саду, гнана жалем і радістю нездійсненного, зате солодкого і незабутого сердечного трепету. Така любов була варта такої муки…

АЛЕ ДУША МОЯ ЛЕТІЛА вище і вище, і чим вище, тим легше і радісніше.

І я думала: чому, переживши потрясіння і печаль у кожному крузі, мені щоразу ставало легко? Так, ніби я щоразу виходила з купелі. Ні, я не могла очищатися. Бо в тому, що я пережила тут,по смерті, не було скверни. То було моє минуле. Але то не скверна.

А що тоді скверна? Я не знала нічого. Я прожила у перевернутому світі, як у божевільні, де все існувало навпаки: люди, речі, істини. То як я могла знати, що є скверна? Єдине, чого я там навчилася самотужки, – розрізняти добро і зло. А більше нічого.

У казармі, де всіх змушували підстригатися однаково і зав'язувати однаково шнурки на однакових черевиках, лиш велика сила волі могла зробити тебе не таким, як усі. Але добро і зло, може, таки найкраще пізнаються в казармі. А я все своє життя прожила в казармі, під свист батогів безсоромних наглядачів.

Я засміялася сама до себе: то я мілітаристка? Але в житті мене називали пацифісткою. Я хотіла всіх зрозуміти і всіх помирити. А це було небезпечно, бо багато хто не хотів миритися. Вони думали, що житимуть вічно. Так і відходили непримиренними з братовбивчого краю,

не навчившись нічого прощати і розуміти у безумному леті амбіцій і власної захланності, а насправді – жалюгідної ницості й душевної порожнечі таїм, де тривали вічні пошуки колеса, яке вже тисяча років крутилося під боком. І ніхто не хотів спинити безрезультатні шукання.

З тим я й покинула дурний світ сліпоти і глупства.

…І перш ніж незмінним голосом мені було повідомлено про дев'ятий сад, я летіла крізь суцільний гамір, дуже схожий на щоденний земний. Однак у ньому не було чути ні знервованості, ні злості. Він нагадував гамір натовпу, який чекає на зелене світло на перехресті.

Коли я влетіла у наступний сад, мала час розгледітися.

До мене ніхто не поспішав, мене ніхто не кликав. І я дивилася, як дивно і незбагненно мирно гомонять між собою зграйки душ. Їх тут багато, однак їм було просторо. Душі переходили від одного гурту до іншого, про щось перемовляючись і сміючись, і ніде не було видно бодай одної самотньої.

Усе, як у житті, окрім самотності, подумала я і попливла в бік першої-ліпшої зграйки.

– Ох-хо-хох-ох… і ти вже тут, моя дитино, – заохала до мене душа, що виокремилась першою.

До неї додався цілий гурт голосів, утворивши справжній гармидер.

Моя душа трохи відступила, бажаючи розгледітись і погамувати хвилювання, що охоплювало її з кожним новим голосом. Голоси ставали впізнаваними, і я перелякалась: за якими ж законами побудовано буття в небесному домі, коли ти тут зустрічаєшся з усіма тобі відомими колись людьми, мусиш з'ясовувати свої з ними стосунки і відбувати порахунки за минуле?

Хіба більша частина життя була змарнована не на ці ж речі?

Хіба не чавили твою душу, як сливу, безконечні векселі боргів, претензій, невдоволення, брехні, наклепів, заздрості?

Хіба тебе там недостатньо топтали нестачами, приниженнями і блазнюванням, щоб звідси знову вертати туди, де ти почувався слимаком і розтертою під підошвами слиною?! І ніщо таїм не спізналося так повно, як страждання та гіркота.

То навіщо тепер? По всьому?

Я в черговий раз помилилася. Ті, що наближалися гуртом і гомоніли між собою, не виставляли мені жодних рахунків. Чи вони знали, що мої рахунки нульові, чи їм не хотілося псувати моє перебування тут? Не знаю… Вони лише дещо уточнювали. Очевидно, більше для себе, ніж для мене.

Голос, що першим виокремився з гурту, належав моєму колишньому… але я затинаюся. Я не знаю, як точніше сказати, чий це був голос.

– Чому ти мучишся? – допоміг він мені. – Ти не можеш мене згадати?

– Ні, я вас не забула… Однак я не знаю, як сказати, ким ви мені доводились.

– Я тобі допоможу… – Душа облетіла круг мене і заговорила: – Але спершу скажи мені, чому ти перев'язала свій рукав траурною стрічкою через місяць після моєї смерті, коли отримала від мого сина листа, що мене вже нема? Та ти не можеш пам'ятати цього… Ти тоді була ще дуже молодою, щоб усвідомлювати, що ти насправді робиш.

– Ні, я пам'ятаю… – заперечила я. – Тоді для вас нічого більше я вже не могла зробити.

– У твоїй пам'яті збереглося, як ти прийшла після лекцій в університеті до свого приятеля з чорною пов'язкою?

– Так, і тоді мій приятель вжахнувся: «Що в тебе трапилось?». Я сказала: «Мене навіки покинув мій найкращий друг». А він похитав головою: «Ой, дитино…». І все.

– То я тобі був другом? Я ж тобі міг дідом бути!

– Ні, не зовсім другом.

– А як вас там учили називати таких, як я? Учителями? Наставниками?

– Нас не вчили думати про таких. Не знаю… Ви не мали у мене означення, хто ви, але всі ваші листи я зберігаю досі. Ні, – поправила сама себе. – Я зберегла їх і лишила своєму синові.

– Ти зберегла листи старого напівграмотного чоловіка?

– Ні, мій друже. Ви маєте рацію, як любили казати у нас. Жаль, що я їх не обнародувала багатьом грамотіям свого часу. Грамота – це одне, а серце – це щось інше. У тих листах, окрім науки, було серце.

– Отже, я недаремно дбав про тебе, як садівник про квітку у своєму городі. Ти була дівчинкою, косулькою, та я відчув у твоїх перших невправних тодішніх писаннях щось живе і дуже вразливе. Але я тебе пізнав лише по смерті. Це, знаєш, як за теорією екзистенціоналізму… Коли ти йшла містом із чорною пов'язкою і плакала, і на тебе ззиралися люди… ти витирала сльози руками, і я звідси боявся, щоб ти не потрапила під колеса машини… якби я міг, я тоді був би рвав на собі волосся з жалю до тебе. Але тут нема ні голосу, ні волосся… Дивно, що ти розуміла старших, але тебе чомусь не розуміли твої ровесники.

Веселий сміх, що долинув зблизька, обірвав нашу розмову і не дав мені заговорити до свого колишнього друга, старшого від мене на п'ять десятків літ. Він для мене був учителем не в школі.

– Скажи мені «дякую», Марічко, що не бив тебе по пальцях, коли ти писала хімічним олівцем по всіх віконних рамах у нас у хаті.

Ой, Янку-Іванку… солодкий мій вуйку. Сліди від моїх олівців не замалювала фарба на ваших вікнах і дотепер.

– А, Господи, як вони дві несли мене з моєю донькою на руках у ту реанімацію… – говорив не перестаючи. – А це ж вона мене назвала Янком, так і вмер Янком, бо Марічка маленька була, говорити добре не вміла і не могла сказати «Йванко». А як велика стала, то добре казала Іванку хлопцям чи ні? – питав мене вуйко. – Певно, що добре! А для мене дівчинкою лишилася і дотепер… А що там тепер тітка моя робить?

– Плаче, вуйку Янку.

– Дотепер плаче? – засмутився він.

– Дотепер.

– А за мною дотепер хтось плаче? – долучився до нас трьох печальний жіночий голос.

Я і його впізнала. Це був голос моєї колишньої шкільної вчительки.

– Сини плачуть, – відповіла я і хотіла додати ще щось, та інше «щось» зупинило.

Я не могла пригадати що. Несподівано мені допоміг вуйко Янко.

– Господь із вами, не казав вам, учителько, ніколи і не сказав би без неї, але коли вона вже тут, – нахилився до вчительки, – то скажу, бо пече мене… ой, пече… Ви нащо їх у школі клали на коліна і бандерами обзивали?

Вуйко замовк.

Мовчала і душа моєї вчительки.

Стало тихо й незручно.

– Тут не перерікаються, – спробував загладити запалу було незручність голос мого літнього друга.

– А ми й не перерікаємося, – пояснив Янко. – Я лише хочу для себе дещо уточнити. Це вже нічого не дасть, але! Але оця ось дитина якоїсь то днини прийшла зі школи і дуже плакала, а вона була якраз після операції, ще рубчик на животикові добре не загоївся, а плакала страшно, бо вони там у класі не знали, як розв'язати задачку – і ви всіх поклали на коліна. Це був лише п'ятий клас школи, люди добрі! А вона, ця моя маленька дитинка, не стала на коліна. Всі стали, а вона з двома хлопцями – ні. Але прийшла додому та й питає: а хто то є «бандери» і хто з вас був у бандерах, що наша найкраща вчителька так лютилася на них дуже і на коліна нас клала за бандерів? То вам треба було це робити? – звернувся Янко до моєї вчительки. – Треба було, щоб вам тепер кістки у гробі переверталися?

– Лишіть, вуйку, – втрутилася я. – Коли б тепер були такі вчителі, як були у мене, тепер би також багато чого по-іншому було. А тоді час був такий, що нас усіх називали бандерами, убійниками, колаборантами, прислужниками. Господи праведний, ким лиш нас не називали?!

– А коли ти йшла сюди, той час тамуже минув чи ще ні?

– Ще ні… – зітхнула я.

– А ти кажеш. Та за таку чорну неправду я сам би ішов у бандери! – не на жарт розійшовся Янко.

– Ой, звідси підете… – Якби він мав вуса, я би подумала, що мій давній друг усміхається в них.

– А ви приїхали з Великої України межи бандери, – розвернулася вуйкова душа до вчительчиної, – усе життя прожили межи бандерами, хату межи бандерами побудували руками бандерів, дітей межи ними вигодували і там лишили, і бандерівська земля вас поховала в собі. Ще й учні ваші бандерівські квіти на вашу могилку носять і служби у церкві за упокій наймають. То є у вас людська совість після такого?!

– Мене до вас у село прислали… – нарешті заговорила зніченим голосом моя колишня вчителька. – Нам так казали…

– Або ви самі не виділи, межи якими людьми живете! – начебто сплеснув руками вуйко. – Але ж вас силою ніхто не тримав межи тими ворогами!

– Мені було там добре, – признався жалісливий голос. – А час був такий, що треба було казати так, як треба було. А я вже вмерла, то й не знаю, як воно було насправді.

– Можна було казати, а можна було й мовчати… – озвався мій літній друг. – Ви ж їх рахунків і буквів учили, а не ґвери в руках тримати! Мене також до них прислали, як на заслання… І я замовк, але я писав листи цій дівчинці, коли вона пішла вчитися, аби вона життя розуміла, а ви її на коліна хотіли поставити… Знаєте, – м'яко закінчив він, – я вам не дорікаю, бо тут не варто, але, може, через таких, як ви, той час і не минув дотепер. І скільки людей повмирало, так і не дізнавшись правди. А гріх на душу взяли, як ви. Оце і все, що я хотів сказати…

Я замахала крилами у намаганні припинити безглузду тепер суперечку, але мені тут не дали заговорити.

…Летячи кудись далі й далі, я думала: чи не витурили мене за щось із цього саду, де я всіх упізнавала і з усіма мала про що говорити? Ні, я зовсім не мала наміру сперечатися. Я втратила цікавість до суперечки ще в житті. Але я хотіла розмови. Просто розмови і якогось добра чи бодай його літепла. А може, тут? У наступному саду? Якщо ще є такий.

Однак мій політ затягувався, і я усміхнулася: аеродроми, мабуть, не приймають, непосадочна погода на небесах. Але й землі вже не видно.

То звідки вони всі – давно померлі – знали, що робилося значно пізніше, по їхній смерті на землі? Виходить, їх відпускали або давали силу бачити все, що на землі діється опісля?

Дивно.

Чому мені тепер такого не дано? Чи ще не час? Чи я маю облетіти спершу всю небесну канцелярію?

Довкіл була тиша, як після канонади, і лиш пахло якимись незбагненно терпкими ароматами.

– Сад одинадцятий, – повідомив той самий безбарвний голос і впустив мене за браму.

Відразу за брамою почали розгортатися кольорові шати. Вони спадали долу, як падало колись листя у татовому саду – нечутно, покірно і приречено-сонно.

За шатами відкрився сам сад. Але який то був дивовижний сад! Чудо підвішених садів Семираміди не могло би змагатися з чудом квітучих дерев одинадцятого саду. Так мене колись вразила лише розкіш султанських покоїв стамбульської Сулейманії і грандіозність Домського собору в Кельні.

Однак тутбула своя розкіш. Неначе в туманній імлі, гойдалися і пахли екзотичні кущі й дерева, і жодного не було неквітучого.

До запаморочливих пахощів долучалися звуки тихої музики, нібито з надр глибоких і невидимих. Музика була незвична, хіба що лиш у молодого Моцарта можна відшукати схожі акорди. В унісон музиці десь плюскотіли озера, а чи фонтани, ховаючись у квітучій зелені химерних альтанок, обриси яких ледь-ледь прозирали із сріблистої туманної димки. Раз по раз цвірінькали горобці чи якісь інші небачені птиці, сховані у кронах кущів і дерев. Здавалося, тут усе цвіте, гойдається і співає.

Душа моя зітхнула, немов у напівсні, безмовними словами: «Усе, як у раю, Господи…».

І у відповідь звідкись здалека донеслося:

– Чому, як у раю? Таки у раю, Маріє…

Лячна душа моя стрепенулася від несподіванки і почала шукати власника голосу. Однак у саду було незмінно ароматно, весело і… пусто.

Тоді зважилася на голос і я:

– Хто ти, що говорив до мене? Я хочу тебе бачити.

– Я так просто не смію дати тобі бачити себе, – сказав мені голос уже звідкись зблизька.

Мною оволоділо відчайдушшя.

– То вчини мені випробування, – сміливо попросила його.

– А ти не боїшся?

– Боюся… – призналася чесно. – Але я хочу тебе бачити. Не думаю, щоб ти зажадав від мене чогось такого, чого я не змогла б зробити.

– Коли ти народилася? – цілком недоречно, як видалося мені на ту мить, запитав голос.

– На зимового Миколая. Святий Миколай-Угодник є моїм ангелом-хоронителем.

– А ти щось про нього знаєш?

– Майже нічого, – трохи з острахом мовила я. – Знаю лише, що він мене беріг і догоджав.

– І молитви за нього не знаєш? – ще раз запитав голос.

– Молитву знаю.

– І можеш повторити?

– Можу, – начебто передихнула моя душа. – Святий ангеле-хоронителю, приставлений до моєї грішної душі і до пристрасного мого життя, не покидай мене, грішну, і не відступи від мене за нестриманість мою. Не попусти злому духові володіти мною через пристрасті мого смертного тіла. Зміцни мої немічні сили в боротьбі з гріхами і настав мене на путь спасіння. – Я знову передихнула, ніби хотіла облизати неіснуючі сухі губи. – О, святий ангеле Божий, охоронителю і захиснику моєї окаянної душі і тіла, прости мені все, чим я образила Тебе за всі дні життя мого. Охорони мене від усякої спокуси диявольської, щоб я ніяким гріхом не прогнівила Бога мого, і молися за мене до Господа, щоб утвердив мене у святій православній вірі і я стала достойною послідовницею Царства Небесного. Амінь.

Я вже давно закінчила молитву і чекала.

Невидимий голос мовчав.

Мовчала і я. Так тривало довго, я вже подумала, що мене лишили в саду самотньою, що я, очевидно, не витримала випробування.

Однак голос невдовзі вернувся і знову запитав:

– А ти дотримувалася в житті цієї молитви?

Майже не замислюючись, я відповіла:

– Ні… я намагалася… але пристрасті моєї душі і тіла поборювали мою волю, і я не завжди чинила так, як казала молитва.

– І ти вважала, що це гріх?

– Так. Але думаю, що це був гріх не завжди.

– А ти каялася?

– Так, каялася, але пристрасті знову поборювали мене.

– А як ти каялася?

– Раз на рік сповідалася, однак сповідь не давала мені полегшення, бо це була сповідь натовпу, коли священик запитує одночасно кількох сповідальниць про їхні провини і сам собі відповідає. З-поміж усіх гріхів його цікавив лише перелюб.

– То ти завжди сповідалася в одного священика?

– Ні, майже завжди в різних, але скрізь було однаково. Жодному священику з тих, що я знала, ніколи було вислуховувати ні мене, ні інших. Я інколи просто ходила до храму, коли там було зовсім порожньо, ставила свічки і просто молилася перед образами Богородиці і Миколая-Угодника.

– А в яких ти церквах молилася?

– Які траплялися мені в дорозі. І в православній церкві, і в католицьких костьолах, і в протестантських кірхах, і навіть у мусульманських мечетях.

– То ти безбожниця?! – грізно, як мені здалося, перепитав мене голос.

– Не думаю.

– А як думаєш?

– Думаю, що Бог, коли Він є, то Він один для всіх, лиш для кожного в іншій подобі, і коли ми Його щиро згадуємо, незалежно в якому храмі, наші слова доходять до Нього… Я часто була в дорозі і не завжди мала змогу молитися там, де хотіла би і де навчила мене бабця. Тоді я йшла туди, де молилися інші.

– А комусь у житті помагала?

– Бідним, калікам і просто – кому хотіла.

– Не лише грішми, і словом помагала?

– І грішми, і словом, і ділом, як могла.

– А ворогів мала?

– Мала.

– Багато?

– Багато.

– Чому? – усе допитувався голос, який долинав, здається, вже з-поза спини.

– Головно через заздрість.

– А ти заздрила? Розказуй, усе розказуй…

– Ніколи. Я все в житті здобувала сама, через те нікому було заздрити, бо мені ніхто нічого не був винен. Коли я ще нічого не мала і була гола, як соколиха, не заздрила, бо не було де, а коли вже мала все, то заздрити було нікому.

– То ти в житті мала все? – перепитував голос.

Я задумалася і згодом озвалася знов:

– Так, я мала все.

– І нічого тобі не бракувало?

– …Здоров'я. Лише здоров'я. Але замість здоров'я я мала іншу винагороду.

– Яку?

Я не відповідала.

– Яку? Чому мовчиш?

– Якщо ти є той, про кого я тепер думаю, то ти сам знаєш, бо саме ти дав мені ту винагороду, – сказала я після довгого-довгого мовчання.

Тепер довго мовчав господар невидимого голосу.

– Я не той, про кого ти думаєш, Маріє, і не я тебе винагородив, але я тепер покажуся тобі.

– То стань перед мене, – попросила його.

– …Хто ти? – зачудовано спитала я, коли красивий чоловік в образі і подобі земного з'явився переді мною в розкішному золотистому хітоні зі скіпетром чи палицею у пещеній білій руці. Я не мала досвіду з угадування чоловічого віку, через те не можу сказати, скільки йому було років, але знаю одне: такі чоловіки в земному житті належали до вічно молодих, знадливих і майже безсмертних.

– Хто ти? – знову перепитала я.

– Я твій ангел-хоронитель.

– Ти?! – моє здивування було таке щире і невдаване, що красивий чоловік засміявся і відразу спохмурнів.

– Я. А чим я тебе не влаштовую такий, як є? Хіба ти знаєш, яким я маю бути?

– Ти – Миколай-Угодник?!! – не вгавала я, украй подивована. – Ти мені кажеш правду?!

– Тут не кажуть неправди… Але чому ти дивуєшся?

– Бо я тебе знаю іншим.

– Звідки ти можеш знати?

– З церковних образів.

– О, так, я старий-старий, з бородою, із скіпетром у руці, з німбом, – трохи іронічно розказав сам про себе. – Ну, ось, маєш скіпетр. А більше нічого. Усе інше, аніж те, що ти знала. Але я Миколай-Угодник, твій ангел-хоронитель, кажу тобі отут, стоячи перед тобою.

– Це справді ти, що завжди беріг мене і допомагав? – допитувалася я.

– О, у тебе залишилася земна звичка перепитувати по кілька разів зрозумілі речі!

– З чого ти знаєш, що це мені зрозумілі речі? Ось ти стоїш переді мною в подобі майже земного чоловіка, і я тебе бачу, не знаю чим, але бачу. Але ж мене нема. То як ти розмовляєш із тою, якої нема?

– Як нема? – тепер запитував він. – Ти є. Ти просто до цього ще не звикла і не знаєш, але ти є.

– Де я є?

– Скрізь тут, усюди.

– А таммене зовсім не зосталося?

– І там тебе трохи зосталося. У пам'яті інших. Однак пам'ять людська коротка і невдячна. Отже, ти вся тут. Уся душа твоя коло мене.

– А яка вона – душа? Ти знаєш?

– О, Маріє… – зітхнув Миколай-Угодник. – Я знаю лише те, що знаю…

– Як? І ти не знаєш?! Миколай начебто недочув мене.

– Хочеш, я наближу душу до тієї, що ти мала в житті, і ми підемо з тобою садом?

– Твоя на те воля, – поникла я зовсім, вражена і розчарована водночас. Бо і тут, як на землі, існував якийсь свій розрахунок: хочеш – зроблю тебе щасливою, не хочеш – і не треба.

– Ти недобре думаєш… – сказав Миколай, якось дивно обходячи круг мене. – Тобі краще говорити вголос.

– Але ж я не маю голосу, – заперечила. – Ти що, читаєш мої думки?

– Я їх не читаю, я чую: тобі здається, що ти думаєш, а насправді ти говориш. У тебе є голос. Ти його не чуєш, а я чую і бачу тебе живою, – пояснював ангел з великою терплячістю. – Та ти й сама зараз себе побачиш, – він наче торкався невидимої димки, що була моєю душею.

І поволі я почала відчувати, що стаю жінкою. У мене начебто з'явилися очі, що дивилися на мене збоку. Отже, очима збоку я могла бачити дуже тендітні контури жіночої фігури, що ледь-ледь прозирали з-під білої димчастої тоги. Я була у довгих білих одежах із голови до ніг: навіть колись моє розкішне чорне волосся тепер стало білим. Невидимі і нечутні струмені вітру колихали мережані сріблом строї маленької жінки, – а це справді була я, – і розвівали їх за спиною, немов весільну фату. Збоку я сама собі видавалася такою мініатюрною, що, мабуть, мав рацію один із моїх приятелів, коли сказав: «Ти така маленька, така маленька, що могла би поміститися на моїх грудях».

Маленькі жінки створені для любові, любили повторювати мені услід чоловіки, від яких я цього чекала щонайменше. «Але, може, варт було їх тоді слухати?» – думала я, майже милуючись собою збоку.

– Не варт, – відповів мені Миколай, що мовчки стояв дотепер переді мною.

– О, ти справді ангел і справжній ангел-хоронитель… – вдячно прошепотіла я, пропустивши слова, і подалася до нього, наче хотіла притулитися чи знайти захист.

– Ти розчулилася, – він провів над головою обома руками. – Ти в житті була чулою. І це тобі заважало. Заважало? – перепитав.

– Багато разів. Бо дехто користався нею. До того ж я була тонка на сльози, замість мати кулаки.

– Добро повинно бути з кулаками? Так вас там учили? А тобі не здається, що іноді сльози допомагали тобі більше, аніж кулаки?

Я трохи перемовчала. Згадувала.

– Мабуть, ти маєш рацію. Однак частіше я плакала так, щоб ніхто не бачив. Сльози не асоціювалися зі мною. І я плакала не перед усіма.

– Бачиш, зате вони були достойні сліз, ті, перед ким ти плакала. То були твої віддані друзі. Ти їх мала багато.

– Це ти мені їх посилав? – запитала я здивовано.

– Ні. Ви самі знаходили шлях одне до одного. Я лише створював ситуації, коли бачив, що між тобою і кимсь пробігала іскра симпатії чи довіри. І я вам давав випробування. Найважчі випробування випадали тобі з людьми, які згодом ставали твоїми друзями. Чи не так?

Над цим можна було не задумуватися. Ця аксіома виведена мною ще за життя.

– Так. Навіть потенційні вороги, пройшовши випробування зі мною, ставали моїми друзями чи просто приятелями, але не ворогами.

– Але я обіцяв показати сад. Ходімо? – якось дуже галантно вклонився мені мій ангел і пішов трохи попереду, засліплюючи блиском своєї ризи і тонким – як обідок – німбом, що враз засяяв над його хвилястим довгим волоссям.

– Ти мене спокушаєш… – промурмотіла я ледь чутно.

Ангел відповів мені не обертаючись:

– Тут не існує жодної спокуси, про яку чи якої ти не знала би в житті. Кожній людині наперед відомий майже весь набір спокус, що можуть зустрітися їй на шляху. І люди добровільно вибирають із них ті, що найбільш повно відповідають настрою, обставинам, місцю, а вже потім приписують свою слабкість нечистій силі, якщо вважають ті спокуси недостойними чи грішними. Біда в тому, що кожен сприймає спокусу як винагороду за щось і не знає, якою насправді витонченою, філігранною майже до єзуїтства вона може бути. Спокуса – не винагорода.

– То ти хочеш сказати, що нечистої сили не існує і це ви, ангели, тут плануєте спокуси і розсилаєте їх по людях? А по тім придумуєте кару за них? – Я майже хапала Миколая за поділ ризи, однак він був невловимий.

І я зрозуміла, що ми обоє безтілесні, ми просто примари, красиві примари, що в ілюзійному сяйві одеж пливемо квітучою ілюзією одинадцятого саду.

– Чому плануємо? – обернувся до мене білим обличчям ангел. – Тут, у ангельському саду, де мешкають ангели живого, ми маємо все точно так, як ви мали в житті: багатство, бідність, хвороби, веселощі, спокуси, невдачі, – тобто всі різновиди добра і зла. Ми нічого не приховуємо, ми всім ділимося з людьми. А люди самі роблять вибір. Ось і все.

– То як же ж ви охороняєте людей, коли ви все віддали у їхню волю?! – скрикнула я, вражена. – Хіба є такі, що добровільно вибирають для себе нещастя, хворобу?! Тоді виходить, як казали атеїсти, світ ніким не керований, хаотичний. А хто ж надсилає людям кару за прокльони і сльози?

– А хіба я сказав, що ми охороняємо всіх? – ішов Миколай у глиб саду, ведучи мене за собою. – Ми охороняємо лише вибраних, мічених.

– Хто ж у вас тоді вибраний і за яким принципом?! На цей раз він мені не відповів. А я й не перепитувала.

Ми йшли, минаючи запашні алеї розкішних дерев, на яких гойдалися плоди, схожі на помаранчі. Я засміялася: згадала, як колись на вулицях зимових Афін Славко Медвідь рвав мені терпкі дикі помаранчі і дуже серйозно бурмотів: