355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Лариса Денисенко » Корпорація ідіотів » Текст книги (страница 9)
Корпорація ідіотів
  • Текст добавлен: 12 октября 2016, 05:36

Текст книги "Корпорація ідіотів"


Автор книги: Лариса Денисенко



сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 12 страниц)

"Редактор, який не носить окуляри – це безвiдповiдальна, безграмотна, ледача й незiбрана особа, котрiй не можна доручити перевiряти навiть напис на туалетному паперi!" – так обожнювала висловлюватися Нателла Кирилiвна (до речi, якщо ви забули, то я нагадаю: Нателла Кирилiвна мала б шалений успiх у гостях у Олексiя та… Правильно! Полiни).

Що ж любила Нателла Кирилiвна? О, вона любила трiйцю. По-перше, – українську мову. I, як наслiдок, – свою редакторську роботу, роботу санiтара лiтератури! Роботу маленького мурашки, без якого загине лiтературний лiс. По-друге, видатну письменницю Марка Вовчка. А по-третє, – ви, можливо, будете збентеженi, дорогi друзi, – Геннадiя Євгеновича.

Як їй були до вподоби вишуканi манери Геннадiя Євгеновича.

Його елегантський шарм. Його трохи старомодна вимова, вмiння опускати вiї, а також широко розкривати свої сiрi вдумливi очi. Цi сивi скронi, цей бiлий шарф, ця посмiшка-натяк причаровували й не таких скутих панi, якою була, є й залишатиметься Нателла Кирилiвна. За такими Геннадiями Євгеновичами завжди в усi часи вбиватимуться жiнки, тримати й пестити їх у своїх жiночих мрiях, колисати у спогадах i потроху вичавлювати разом iз зiтханнями, сльозами та нiчними оргазмами.

Нателла Кирилiвна вважала Геннадiя Євгеновича особою, наближеною до божества. Iдеалом! Ви помiтили, як часто ми вважаємо iдеальними людей, самозакоханих до нестями? Якi помiчають нас тiльки тодi, коли ми чи хтось iнший скидаємо їх iз п'єдесталу, на який самi ранiше ставили? В очах Нателли Кирилiвни Геннадiй Євгенович був єдиним чоловiком, здатним культурно висловлюватися, не соромити державу, завжди i за будь-яких умов захищати Честь та Гiднiсть Жiнки. "Це – єдиний чоловiк, котрий ПIДВОДИТЬСЯ зi стiльця! Коли до кабiнету заходить жiнка!"

Одного разу Геннадiй Євгенович сидiв у своєму кабiнетi й розповiдав щось кумедне двом симпатичним жiночкам iз Мiнiстерства закордонних справ. Вони пили вишукане вино й смiялися його вишуканим жартам. Вiн був такий легкий, такий натхненний, такий молодий та елегантний. Вiн мружив очi, як кiт-хитрун, який точно знає, що завжди матиме самицю тодi, коли йому закортить. Проблема була в тому, що самицi його цiкавили тiльки як естетське задоволення. Але навiщо всiм про це знати, чи не так?

Аж тут постукали у дверi. Зайшла чарiвна Ганнуся, секретарка Геннадiя Євгеновича, як бiльшiсть секретарок, вона вже втратила всi надiїта iлюзiї, пов'язанi зi своїм шефом, але, як усi мудрi секретарки, тримала свої думки та язика при собi. Ганнуся принесла дуже важливий папiр.

Геннадiй Євгенович пробiг його очима, це був папiр, ним особисто складений, ним же завiзований, тобто це був бездоганний папiр. Зсунув брови, набурмосився, забув про присутнiсть двох чарiвних панянок i скористався селекторним зв'язком: "Паночко, Ганночко, а це що таке? Хто правив цей папiр? Хто тут, я питаю, поприбирав коми, виправив "i" та "и" (з кожним словом голос його пiдвищувався). Хто все це засрав маркером абсолютно неадекватного кольору? I цi мерзеннi виноски на полях? А що означає ця манiрна закарлючка? Це яке таке зарозумiле, Ганю, зiпсувало мiй текст"?

Ганя чемно iз тремтiнням у голосi вiдповiдає. "Хто-хто?" – обурюється Геннадiй Євгенович. "Нателла Кирилiвна?? Хто їй це дав? Це ж абсолютно безграмотна стара тупорила манда!" Коли вiн схаменувся й повернув своє обличчя з виразом: "Боже мiй, якi нездари тут працюють, доводиться рвати пупа та все вирiшувати самому" – до чарiвних панянок, в них були такi пики, наче запашний морс iз журавлини, який вони пили, раптово перетворився на сечу вiслюка.

Ленч був чудовим, якщо не брати до уваги той факт, що поруч зi мною насолоджувався кабачками-цукiнi та власним товариством i активно запивав усе це iнкерманським портвейном Геннадiй Євгенович. Вiн розповiдав менi, як чудово було в Iталiї, i як йому здається, що в минулому життi вiн був аристократом iз Венецiї.

Поруч iз нами розмовляли двi жiнки. Якби не гомiн зухвалого пiвня-Геннадiя, я б не звернув на них уваги, бо вони не несли вiдпочинку нi очам, нi мозку. Одна – коротко стрижена бiлявка з пiсним виразом обличчя. Iнша – Марiя Василiвна, про яку Васятко казав тiльки таке: "Марiє Василiвно, вам завжди було чим думати та на чому сидiти". Я хочу сказати, що субтильною цю жiнку назвати було не можна. Пухка брюнетка з пiднятим волоссям, закрiпленим чудернацькою шпилькою, що в неї якийсь заповзятливий китаєць навстромляв купу штучних чорних косиць, якi стирчали в рiзнi боки. Не шпилька, а товста волохата квiтка.

– Ти вже надумала, що подаруєш Борисовi? – питає Марiя Василiвна у бiлявки.

– Краватку. Вiн носить краватки, але всi такi нуднi, нiякi, ленiнськi…

– А якi краватки вдягав Ленiн?

– Ти що, не пам'ятаєш, Машо? В таку дрiбну крапку чи маленький квадратик. Нуднющi вiзерунки на чорному чи синьому тлi. Нi, коли вiн конспiрувався вiд царського нагляду, вiд жандармiв, тодi все це було нормально. Непомiтнi такi краватки. Але навiщо було продовжувати таке носити, коли вiн опинився при владi? I за кордоном же мешкала людина, бачила, як люди вдягаються. Не все в Шушенському цьому стирчав, поїздив, країни Скандинавiї, там люди зi смаком. Людську краватку вже б можна було собi придбати? Щось таке веселiше, яскравiше, у якiсь гвоздички. Куди цi Крупська й Арманд дивилися? Хоча що з них узяти, одна – фригiдна, iдейна, краватки – не її рiвень, iнша – iстеричка, таким узагалi не до краваток. Не везло йому на бабiв.

– А, щось таке пам'ятаю. Було. З фiльмiв. Але якби ти не сказала, якi в нього були краватки, я б нiзащо не згадала. Ти така спостережлива, i пам'ять у тебе хвацька, Людко.

– Та я, Машо, цифри забуваю, особливо свої роки (смiються).

А все iнше пам'ятаю дуже добре. Особливо – одяг. У мавзолеї ж ти московському була?

– Ну, була. Та давно вже.

– Вiн i в мавзолеї лежить у такiй от нуднiй краватцi. I мiняють йому одну нудну краватку на iншу, ще нуднiшу. Синю на чорну, чорну на синю, майже непомiтно, це як нахилятися треба, щоб цю рiзницю помiтити!

– Слухай, а чого вiн там у краватцi лежить?

– Як чого? Без краватки в труну таку людину нiзащо не поклали б. Ти що? Несолiдно. Я ж тобi кажу, що їх, мабуть, замiнюють майже щодня. Спецiально шиють чи купують. Помер вiн коли? А вони все шиють. Усе купують. От якби мiй Борис заповiв себе забальзамувати, я б так само морочилася з краватками. Купуй, вибирай, щоб сучаснi були. Лайно ж не повiсиш на шию рiднiй людинi? Стороннi, друзi ходити будуть. Навiщо щоб про мене казали: "От у Бориса жiнка – нечупара, стерво жадiбне, економить на ньому". – Ох, добре що мiй Юрасик краваток не носить.

– Тобi й мороки менше. Але чоловiки без краваток… Знаєш, це щось не те. Ти б навчала його культурi. Свого. Що ж вiн? Швендриком живе, швендриком i помре. В нього ж робота, посада, стежити за зовнiшнiм виглядом треба.

– Ой, не хочу я. До нього полiзеш – потiм вiдмиватися день. То яку краватку ти Борисовi вибрала?

– Я знайшла таку, щоб його трохи розворушити. Бо ходить iз таким виразом обличчя, наче пiдкову тримає у ротi, краєчками донизу.

– Кумцю, може, то вiн на щастя? – жiнки знову смiються.

– Так от. Вiд краватки залежить рiвень розкутостi. Йому ж iще п'ятдесяти немає, а вiн поводиться так, наче готує себе до найближчих рокiв нерухомостi, про iмпотенцiю мрiє, але то вже – нi! От якщо хтось носить постiйно тiльки сiрi краватки – знай. Або службист, або iмпотент. Чи жiнка дуже ревнива. Закомплексованiсть так i пре. А я Борисовi знайшла оригiнальну краватку. Уяви собi: оливкового кольору, а по нiй розкиданi величезнi доларовi купюри.

Краса, аж шлунок пече! Такий собi пришпил, але й коштує недешево. Не лайно ж дарувати рiднiй людинi!

Я сякаюся в серветку. Мене розпирає вiд смiху. Не розумiю, щоправда, хто займається тим, що нарiзає серветки такого розмiру, як презервативи для карликiв. Професiя – серветкозменшувач. Серветкорозмножувач шостого розряду. З однiєї може зробити щонайменше десять. Шмарклi на долонях. Геннадiй Євгенович вiдразливо дивиться на мене: "Якщо людина почувається недобре, не варто ходити на роботу. Сякатися, шмарклi розпускати. Вдома треба посидiти. Всiх дуп не повилизуєш". О, цiкаво. А в бiзнесi кажуть, що всiєї грошви не заробиш. "Iнфлуенца", – продовжує нудити Геннадiй. З викликом, прихованою загрозою та обуренням. Вiн так каже це слово "iнфлуенца", наче старигань-король кличе свою доньку, цноту якої вiн оберiгав усе життя, щоб вiддати її до буцегарнi за те, що вона вiддалася блазневi. Бiдна, бiдна принцеса Iнфлуенца.

Я їду додому. До себе додому. "Дудому", – як спiває Славко Вакарчук. Весна. Весною з жiнок вилупляються ноги, i, вiдчуваючи цю появу, у чоловiкiв прокльовуються члени. Весна. Весняний спермотоксикоз. Тягне дрочити. Кермо-член-кермо-член. Слава тобi, тому, хто вигадав автоматичну коробку передач. От i будинок. От i попустило. Хух.

До величезного контейнера зi смiттям пiдходить якесь створiння. Судячи з хустки, це жiнка, вона вдягнута в щось, що нагадує хутряну шубу, пошиту з брудних пацюкiв. Вона залазить туди, шурхотить, тупоче старезними чоботами, голонога, пилюка замiнює їй панчохи, вона витягає звiдти курточку, що колись була жовтого кольору. Витягує її, трусить. Знiмає шубу, вдягає куртку. Чобiтком намагається прибрати папiрцi, корiнцi та дощових хробакiв, схожих на шнурки вiд сандалет бiсенят, що попадали в калюжу. Вона оглядає себе з усiх бокiв. Їй пасує. Шубу вона викидає в контейнер зi смiттям, запинає хустку iнакше, прийшла весна.

З боку фургона, який залишили будiвельники, з'являється миршавий чоловiк у шапочцi, що має такий вигляд, наче в неї сякалася зграя янголiв. Вiн кричить: "Гей, Марусько, ти що, багатiйка, хутром вона розкидається. А ну, взяла шубу, гей, чула, що я кажу?" Жiнка зiтхнула, полiзла у смiтник, витягла шубу, схопила її за рукав i потягла, як циган ведмедя. Весна в моєму мiстi.

ix)

Клята слава. Про мене почали плiткарити, приглядатися, обговорювати мою свiтлу постать. Що я вдягнув, що я сказав i на що натякнув. За iнших умов, можливо, це було б навiть приємно, але не зараз. Погано, коли керiвництво шиє тебе в дурнi. Ще гiрше, коли керiвництво вирiшує, що ти занадто розумний. Занадто популярний. Маєш занадто впливовi зв'язки. Занадто розумний може бути небезпечним.

Не мiсце крiпиться до дупи, а дупа до мiсця, i кожну дупу вiд будь-якого мiсця легко вiдiдрати. Щоб наклеїти iншу дупу. На тебе не зважили, аж ось тебе починають нищити. Потроху, повiльно. Можуть, не помiчати, можуть чiплятися до всього, що ти робиш, можуть завантажувати дурною роботою. Керiвництво має сотнi, тисячi засобiв для того, щоб поставити тебе на те мiсце, яке воно для тебе пiдiбрало.

Тi, хто кликав тебе на обiд, охоче реготав iз тобою за келихом пива чи стрiляючи в тебе цигарку, запрошував пройтися чи закотитися увечерi в генделик, зараз мовчки кивають у вiдповiдь на твоє вiтання. Вони уникають зустрiчей навiть iз твоїми очима. Вони давно навчилися розумiти натяки.

Васятко сказав, що вiн не любить "гнилих компромiсiв", тому на Кубу його супроводжуватиме Вiка, яка й гадки не має, що воно таке є – iспанська мова, яка читає "hola" як "хола" i не має жодної дотичностi до мiжнародних зв'язкiв. Я думаю, ви вже зрозумiли, що на Кубу особисто я не вирушаю. Виявляється, про мене патякав один заступник мiнiстра, якого тут фактично нiхто не шанує: "Хто ця дупа? Хто їй радий?" "Вiн тут нiхто, це саме, буде вiн мене, це саме, вчити. Дозволяють тут, це саме, влазити по цi самi… а не вийде. Буде воно тут втручатися…"

Усе "це саме", крiм зауваження щодо заступника мiнiстра, котрий намагався вперти мою постать в урядову делегацiю, яка має ощасливити своєю присутнiстю Кубу, Васятко проголошує в мiкрофон нiмецької фiрми "Брьохлер". Влучна назва для фiрми, що виготовляє мiкрофони. Чудове почуття гумору в того, хто поставив це обладнання в кiмнату нарад. Я почуваюся зле, я втомився. Вже понад два мiсяцi я перебуваю пiд пресингом. Мене позбавлено права на вiдпочинок. Куди дивитеся ви, наглядачi з Мiжнародної органiзацiї працi? Лiпше, нiж патякати про порушення прав вагiтних жiнок у Марокко та неповнолiтнiх, яких використовують як валiзи колумбiйськi наркобарони, врятували б маленького українського чиновника вiд бюрократичних тортур. Ми що, не люди, га? Мене пресують усi, хто намагається менi сподобатися, тому що дехто вважає правильним – подобатися фаворитам навiть тих, хто не дуже популярний у цих стiнах, а також тi, хто намагається вичавити з мене кишки.

Втiм, є одна людина, котра обмежила наше спiлкування, але все одно пiдтримує мене. Чи може бути чимось iншим за моральну пiдтримку ця тиха пiсенька: "Це саме, це саме… мучусь…" (на мотив "Бессаме мучо" наспiвує улюбленi слова-паразити Васятка мiй друг Iгорко. Так, той самий Iгорко, котрий здав товариську приязнь до мене пана заступника мiнiстра, вiдомого мисливця на запорiзьких вепрiв).

Васятко продовжує говорити про гнилi компромiси i про те, що вiн, Васятко, нiколи на них не йде. Я уявляю собi компромiс у виглядi стиглого банана, але ж тiльки здерши бананову шкiрку, можна побачити, що плiд гнилий? Варвара Адольфiвна, яка милується своїм шефом i завжди напоготовi, щоб захихотiти, почувши його пришелепуватi жарти, сама дала Васятку вiрне прiзвисько. "Васятко". Потiм вона казала, що була п'яна, несповна розуму, розгублена та зневiрена його нерiшучiстю, тому й видала тезу перед вiрною подругою Валентиною, про що та розпатякала наступного дня всьому управлiнню кадрiв, а це означає – буквально всiм.

Ось що вона говорила: "Васi подiляються на Василiв та Васяток. Василi – це рiшучi чоловiки, справжнi лiдери, стратеги. А є – Васятка. У Васяток завжди є власна думка, з якою вони переважно нiколи не згоднi".

Валерiй Леонiдович малює вiсiмки. Мабуть, мрiє про вiчне життя, викреслюючи цi символи нескiнченностi, чи просто нудьгує, нарада затягнулася.

Дзвоник. Це – мiй мобiльний телефон. Вираз обличчя Васятка менi не вдається, на превеликий жаль, зафiксувати. Це вираз обличчя Будди, якому вирiзають гланди, чи матерi Терези, яка прокинулася з пiрсингом у пупi. Мене запрошують на вечерю. I я погоджуюся, можливо, менi зроблять пропозицiю, вiд якої вiдмовляються тiльки рiдкiснi дурники. Сподiваюся, що це не мiй випадок. У Вiкторiї надзвичайно зацiкавлена пика, вона намагається вгадати, що приховує моя голова. Що там коїться всерединi? Який такий мозок? Краще б Вiкторiя думала, що приховує моя ширiнка. Коза.

У приймальнi тиша. Двi бруднi чашки з кавовою гущею свiдчать про те, що вона тут устигла побувати. Секретарка. (Секретарки Немає – дванадцять). Я шукаю на столi, в шухлядах папери, де б мав бути її почерк. Менi треба надряпати записку вiд її iменi.

Щось на кшталт: "Станiславе Владиславовичу, вас термiново викликають на нараду в мiнiстерство". Ця наволоч тут не пише. Натомiсть я залишаю записку їй: "Термiново викликали на нараду". I – пiдпис. Щоб її, де можна швендяти цiлими днями?

Бiля ресторану "Дiксiленд" чергують катафалки. За часiв моєї належностi до дуже великого бiзнесу в мене теж був такий чорний гладенький джип. Катафалки, що возять чи вже мертвих, чи тих, хто незабаром помре. Вони оглядають мою машину фарами-очима найманих убивць: "Агов, що ти тут забула, дiвчинко?"

Вони вже там. Заступник мiнiстра та два чоловiки з очима, що харчуються першокласною сенсiмiлiєю. Вони пiдiймаються, тиснуть менi руку, часи повертаються? Е, нi. Тодi, вiтаючись зi мною, вiталися iз тестем. А зараз, вiтаючись зi мною, вiтаються з посадою, що я обiймаю. З кимось iз нас вiтаються просто так? Тому що це – ми, га? Будь-який салат, що вони замовляють, посмiхається акулячими плавцями, розкриває для вас обiйми – вiдiрванi щупальця восьминогiв, тобто смердить великими грошима. Я посмiхаюся їм у вiдповiдь, далi буде.

Їх цiкавить довiдка щодо iнвестицiйного клiмату, але не та, що ми пiдготували, а та, яка б мала вiдобразити справжнiй стан речей. Смiшнi люди, хiба їм не вiдомо про метод компiляцiї? Я давно навчився напускати пиху за допомогою щiк, рухiв брiвок та виразу очей. Я зараз буквально за пiвгодини напишу вам список фраз i потрiбних слiв, за допомогою яких ви зможете компетентно деякий час замилювати очi навiть дуже проникливим персонам. Я починаю священний процес окозамилювання. Тс-с-с. Не заважайте. А тим часом прогляньте…

короткометражну стрiчку про типових персонажiв київських ресторацiй

"У вас замовлено стiл?" – питає менеджер у групи молодикiв у бiлому. Вони мовчать. "Вибачте, але мiсць немає". При цьому менеджер нервово поглядає на чоловiка похилого вiку, що п'є вже другу поспiль фiлiжанку кави й читає газету. В його поглядi будь-хто може прочитати: "Бери шинель, повзи додому, стара черепахо". Чоловiк похилого вiку не бачить виразу обличчя менеджера, вiн, мабуть, бажає бачити себе в основному складi "Челсi", зi шпальт газети, що вiн читає, на нього поглядає сором'язливе обличчя Романа Абрамовича, зворушливий олiгарх iз борiдкою приспустив вiї й жалкує, що не може поки що побачити чоловiка похилого вiку в рядах своєї команди. Йому дуже-дуже шкода. Характерно, всi вони зiтхають однаково, i менеджер, якого дратує клiєнт, i чоловiк похилого вiку, який тiльки-но закiнчив виснажливу розмову з Абрамовичем.

А вiдвiдувачi йдуть i йдуть. Офiцiант роздивляється молодих людей, що застигли з меню. Вони нiяк не можуть визначитися iз салатами. "Може, спочатку оберете гаряче?" – запитує вiн. У дiвчини – оберемок соняшникових квiтiв. "Може, на це вам треба вазу?" Вiн визначає соняшники, як "це", вiн вважає, що вони на це заслуговують, трояндам та орхiдеям вiн би пiдiбрав бiльш вишуканi епiтети. Хоча, може, вiн нiколи в життi не переймався квiтами. Тим бiльше, їхнiм аранжуванням. Молодi люди поглядають на своїх дiвчат, швидко пробiгають очима цiни, намагаючись визначитися, чи вiзьмуть вони цей бар'єр. Офiцiант нудьгує. Скiльки вiн таких перебачив? "Навiщо пертися в такий заклад, якщо в тебе обмаль коштiв. Для вас, козлiв, i вигадали "швидко-їжу". Молодi люди тим часом зупиняються на зеленому чаї та сиркових сумiшах. "Без вершкiв, горiхiв та фруктiв, усе правильно"?

Офiцiант робить наголос на словi "без", одна з дiвчат червонiє. В серцi офiцiанта залишилося зовсiм мало вакантних мiсць для його ненавистi.

Вiн такий самовпевнений та юний. Вона старша за нього, вона смикається. А може, й не старша, а може, так падає свiтло. На чоловiка нiколи

ТАК не падає свiтло. Свiтло – спiльник i ворог жiнок. Вiн роздивляється кусень м'яса, що йому принесли на кiстцi. "Бл…, ти поглянь, що менi принесли? Виродок якийсь це робив, дебiл безрукий. За таке пальцi з суглобами виривати треба. Що вiн менi тут пiдсунув?

Зараз буду розбиратися, козли, я все це так вам не подарую, в мiстi немає жодного пристойного закладу…" Вона обережно, як кицька, що пробує лапкою воду, торкається його руки. "Слухай, навiщо ти так? А якщо б це приготувала твоя мати чи дружина, ти б так само реагував?"

Вiн дивиться на неї з таким здивуванням, нiби тiльки зараз второпав, хто з ним сидить. Начебто зазвичай вiн вечеряє iз дресированим пуделем, а тут невiдомо звiдки виникла ця брюнетка з гарячими шоколадними очима. "Моя мамця, щоб ти знала, таке лайно нiколи б не приготувала, чула? Добре чула? Вона нiколи б не дозволила собi поставити таке менi на стiл, зрозумiло? А що стосується дружини… А от дружинi за таке я б вибив усi зуби, щоб не шкiрилася, ага".

Потiк людей не зменшується, течiя невпинна. Мало хто йде з, всi йдуть в. Офiцiанти й менеджер раденькi, що в такий пiзнiй час вони вже мають повне (на їхнiй погляд) право не посмiхатися. Досить вони навишкiрялися за весь день. Той, що стоїть на входi, розводить руками у вiдповiдь на запитання, чи є вiльнi столики, а потiм iде на кухню, передаючи пост iншому офiцiанту з майже спожитою посмiшкою, яку той проковтнув десь у районi бiзнес-ланчiв.

"Слухай, принеси нам чарки на 50 грамiв, прибери цi на 25. Бо таке враження, що ми постiйно п'ємо, ти тiльки те й робиш, що доливаєш". Вони сидять, заставленi їжею та питвом. Для бiльшостi людей вони не iснують, тому що пересуваються мiстом винятково на автомобiлях, водiї купують їм лiки та харч, вони не знають, що там пiд ногами – калюжi, травичка, вибоїни, брукiвка, посолений снiг. Їм це по фiг. Для бiльшостi люди iснують тiльки тодi, коли створюють сутолоку в метро, на базарi, в електричках, у чергах на маршрутки.

"Я, блiна, якось летiв iз Москви до Сахалiну, ось летиш – а сонце постiйно херяче в пику, i бачу, що за круглим вiкном, як воно, ти кажеш, називається? Щось на фокусника схоже. Чи на ламiнант?

О! Точно – iлюмiнатор! Бачу – тайга. Суцiльний лiс. Я ганчiрку на очi нап'яв, поспав, скiльки змiг, очi вiдкриваю – лiс. Це таке вiдчуття – не можу, блiна, тобi передати яке. Годинами летиш, уже дупа сама не своя, а внизу – лiс. Але до чого я все це. Оце Гiтлер – повне мудило. Ось вiн хоча б раз пролетiв од Москви до Сахалiна, i все, блiна, врубився б вiдразу, що нiколи в життi всi цi клятi, блiна, лiси йому не подужати. Нiколи. А Наполеон? Чого б це я перся сюди? Пiшки, блiна. Саменьке, блiна, з цими французиками нещасними у бабських панчохах – припхався в самiсiнькi лiси. У них мап не було? Як ти думаєш, були в них мапи? Ти спочатку на мапу, блiна, подивись, а вже потiм на вiйну херяч".

"Слухай, далися вони тобi, цi полководцi. Вони вже своє вiдвоювали, мiсце на календарях. Ти менi краще скажи, чого в нас так багато секретарок працює, га? Я ось до чого: на хрiна їх нам стiльки треба? Їх узагалi хтось трахкає? Слухай, якщо їх нiхто не трахкає, то на хрiн вони нам потрiбнi? Ти з'ясуй це питання з партнерами та директоркою, щоб я до цього не повертався, треба ж якось розв'язувати кадровi питання?"

"Гарнi зуби свiдчать про стан здоров'я жiнки" – каже молодий самовпевнений чоловiк. "Густе волосся та вiдсутнiсть синцiв пiд очима. Менi потрiбна тiльки здорова жiнка". Вона на очах скулюється. Свiтло безжальне, вона намагається впоратися з волоссям, зробити його густiшим за допомогою однiєї тонкої руки. "Моя колишня подружка розкрутила мене на три штуки доларiв, щоб полiкувати їй зуби. Полiкували, грошi я дав, для себе ж старався, але їй це не допомогло, бо вона – дурепа. Дурепою народилася й помре". Вона намагається вiдсунутися вiд нього, на пiдлогу падає схiдна подушка, нiхто з офiцiантiв не поспiшає її пiдняти. Самовпевнений молодий чоловiк теж. "У тебе подушка впала, коли їси, то треба сидiти спокiйно". "Це ти їй зуби вибив за м'ясо з кiсткою? Ти, так? Ти це зробив? Я тебе знаю, ти б просто так грошi на стоматологiв не витрачав". Її наче прориває. "Ти що? Взагалi – фiльтруй базар свiй. Думай, про що бовкаєш. Зовсiм неадекватно трахнута, i на всю голову". Вона бiжить геть.

Вiн кидає грошi на стiл, повiльно пiдводиться. "Сука. За кого вона себе має? За графиню Лопухiну? Незайманка до-сраки-рiчна. Шльондра, бл…"

Їхнє вiльне мiсце швидко займає розгульна компанiя, золото, мобiльнi телефони останнiх моделей, стильнi бiлявi зачiски та голенi черепи, галас, вереск, смiх. Офiцiант посмiхається. "То вам нiчого не потрiбно?" – знову запитує вiн у лiтнього чоловiка, який посмоктує краєчок кавової фiлiжанки i смiється над анекдотами на останнiй сторiнцi газети. "Та нi. речно дякую. Менi здається, що все це в мене є. Чи, певною мiрою, вже колись було"…

Я завершую свою фiлiгранну доповiдь. Мої слухачi незадоволенi, але надiю не втрачають. Я можу на щось знадобитися. Вони приглядаються до мене, як зубожiлi дивляться на свiчку. "Якщо її нiяк не вдається запалити на тортi, то, може, нею можна вилiкувати дупу?"

"Слухай, а ти не стикався з проблемою, як можна витягти нiмецький танк зi скелетами танкiстiв з болота в Чернiгiвськiй областi?"

Добре, що вони не поцiкавилися тим, чи нiколи я не намагався лiкувати трипер у спосiб полоскання члена в мiцному розчинi марганцiвки. Втiм, з iншого боку, якраз на це я мав чiтку вiдповiдь: так. "Вас цiкавить технологiчний бiк питання чи економiчно-правовий?" – питаю я замiсть вiдповiдi. "А ти давай, спробуй, так i так нам скажи".

Я повернувся на роботу. Я розумiю, що з цими людьми спiвпрацi в мене не вийшло. Щось я не те роблю, не вмiю, не навчився, але що? В головi хтось грає на роялi п'єсу "Ненависть". Я ненавиджу людство. I кожного, без виняткiв, його представника. Чиста, нiчим не заплямована ненависть. Ось вони, представники людства, намагаються випередити одне одного бiля лiфта. "Нi хрiна". Я штовхаю плечем одну дуже гонорову дамочку. Куди лiзеш? Треба вже про вiчне думати, а не про те, щоб першою вдертися до лiфта. Дев'ять осiб, котрi абсолютно нiчого не роблять, але дуже зайнятi. Тому що чекають лiфта.

Вiн стоїть поруч зi мною, високий стрункий шатен у дорогому костюмi в тонку сiру смужку. Тут багато таких, хто ж їм доплачує, щоб так виглядали? Красень. Вишукане вбрання, новi мешти, новi парфумернi пахощi. Про таких моя теща завжди казала: "Побачити та й лягти", а Леся, яку ви також, мабуть, пам'ятаєте, сказала б: "Козел". Поруч iз ним стоїть дiвчина в замшевому дрантi. Навiть її волосся схоже на сплетенi косицi з замшi.

Шатен починає надривно верещати пошепки (такi як вiн опановують мистецтво верещати пошепки з класу дев'ятого, як тiльки їхнi муда й член випирають iнтенсивнiше, нiж у iнших хлопцiв): "Сука ти, наволоч, ти що, коли-небудь бачила на менi кольоровi труси? А ну, вiдповiдай, швидко! Ти що, коли-небудь на цих сiдницях (плескає собi по дупi) бачила кольоровi труси? Червонi, зеленi, в квiточку? Бачила? Мовчиш? Бо не бачила, сука ти брехлива".

Дiвчина стоїть мовчки, наче це її не стосується. Вона втратила обличчя – своє, яскраво нафарбоване – втратила миттєво. Вiн не мовчить, його лють красномовна, нашi погляди – нiщо для нього. Жiнки озираються на його зад. Чоловiки розглядають дiвчину. Бо як же – цирк приїхав у нашi знедоленi краї. Нарештi розходяться дверцята лiфта, вiн влiтає туди першим, вона ж пропускає всю iншу публiку, рахуючи й мене, хоч

я старанно намагаюся поступитися їй мiсцем, аж потiм млосним голосом – сексапiльним, гарним – промовляє в дверi, що от-от зачиняться: "Як ти задовбав, Тарасе, своїм дальтонiзмом та своєю дупою".

В приймальнi сидить (невже хтось iз вас, як i я плекав надiю, га?) криворотий Теслик. Помiчник Васятка (Секретарки немає – тринадцять). "Щось довгенька нарада", – каже вiн. "Знаєш Тараса?" – питаю я. "Це якого? З аналiтичного?" "Вiн носить червонi труси в зелених плямах". Треба втiшити людину, хай йому буде про що розповiсти тутешнiм дiвкам. Може, якась iз них i дасть. "Пiд бiлi штани, уявляєш собi таке?" – додаю я вiд щедрот своїх. Теслик мовчки вирячився на мене. В руках його клаптик жовтого паперу. Я пiзнаю свої нотатки. "Термiново викликали на нараду. Станiслав Владиславович Коваленко". Нижче незрозумiлим почерком приписано: "Ха!"

"То чого тобi?" – питаю, бо Теслик у ступорi. "А, ось, треба перекласти", – вiн протягує менi папери. "Нiчого собi", – зауважую я. "Вiн що, летить як секс-турист?" Теслик мовчить, кусає собi вуса. "Не стовбич, iди собi, працюй. Прийшов на роботу, сиди й працюй. А коли я це перекладу, тобi задзвонить моя секретарка", – зловтiшно кажу я. "Нiколи вона тобi не задзвонить, ги-ги". Судячи зi зворотiв, перекладу яких потребує Васятко, вiн хоче тiсно спiлкуватися з мiсцевим кубинським жiночим населенням. Буде агiтувати за капiталiзм iз його, Васятковим, обличчям-членом.

Теслик пiшов собi. Але спокiйно посидiти й попрацювати менi не вдалося. Бо зайшла Вiкторiя, шахрайка й падлюка. Зробила невиннi очиська й ними – блим-блим. "Я тут нi до чого, Валерiй сказав, що я маю їхати, а я говорила, що не знаю iспанської, а вiн наче не чув. Уявляєш собi, прийшов, тицьнув менi, мовчки пiшов". Як вона вмiє висловлюватися, ця пiдкорювачка плечей шахтарiв. Висловлюється агресивно-еротично. "Прийшов – тицьнув менi – пiшов". Вона бачить мою кривувату посмiшку, реагує швидко, в цьому їй не вiдмовиш, каже: "Я маю на увазi, що тицьнув менi наказ про вiдрядження". Та все добре, люба, не хвилюйся.

"Ти знаєш Тараса?" – питаю. "Такого красеня з гарними сiдницями? Шатен у смугастому костюмi? Вiн iще зустрiчається з Олею, така хвостата коротколапа хвойда? Звiсно, а що?" "То вона його кинула, тому що вiн носить квiтчастi труси. Чудовi, рiзнокольоровi". "О, ти диви, яка наша Оленька балувана. Труси їй не до вподоби. Знаєш, що я тобi скажу? Труси – не головне" – голосом учительки промовляє Вiка. Я радо погоджуюся: "Головне у трусах!" Який я дотепний. Вона уважно дивиться на мене: "Головне, Стасику, в головi". Йде геть.

Я набираю на комп'ютерi переклад. "Скiльки це буде коштувати?" "А чи є скидки?" "Люба, в тебе чудовi нiжки" "Чарiвна, а ти даси в дупку?" "Я мiг би дати тобi урок орального мистецтва" (цiкаво, хто написав Васятковi, який з усiх можливих слiв перевагу надає сполученню "це саме…" такi натхненнi тексти? Невже вiрна Варвара Великомучениця?). Я вирiшую трохи вiдтiнити цi солодкi рядки, додаю своє "Гей ти, смердюча дiрко, хочеш посмоктати на халяву?" "Хлопцi, в кого з вас солодкий пенiс?" "Гей, велетнi, а нiхто не хоче розважитися з моїм кокосиком? Розколоти його навпiл?" Усе одно цей старий паскудник не знає iспанської. Блiн, нiхто не знає iспанської, але всi вони їдуть на переговори до Куби. I тiльки я, знавець iспанської мови, видатний мiжнародник, сиджу тут без секретарки й насолоджуюся вiтчизняним лайном.

Машина порипує, може, завтра завдати їй профiлактики? МакДо.

Треба замовити Мартiнi фiшмак, може, навiть два. Мартiнi – хороший кiт. Не сцить у мешти, не дере шпалери. Бiля Макдональдсу стоїть клоун. Як завжди, трохи пiддатий. Вiчно молодий, вiчно пiддатий. Чудовий приклад для дiтлахiв.

Воно сидить удома, читає книжку. "Нiч перед Рiздвом". Обурюється. "Ти це читав? Читав, як вiн мене змальовує? Особливо мене бентежить опис мого писку. Мене це ображає, я зовсiм не такий". Я кажу, що мене це не хвилює, i прямую до кухнi, щоб нагодувати кота, який нагадує про своє голодне iснування голосним нявчанням. "Я – вiдповiдальна людина, мамо, я пам'ятаю про кота, я купив йому фiшмаки". Але навiть мамi все одно, як ми почуваємося й чим ми живемо. Байдуже.

"Менi все це набридло. Твiй випробувальний термiн затягнувся". "Це не мiй випробувальний термiн, а твiй. I менi здається, все йде чудово. В тебе що, почалася нетерплячка-сверблячка?" "Ха. Легко вести розмови, коли сидиш на всьому готовому". Воно регоче. "Ти здивуєшся, але в мене завжди все готове, ага". "Я хочу грошви, хочу бабу, хочу…"

I тут у моїй головi промайнула генiальна думка. "Слухай, а ти можеш, у порядку невеличкого бонуса, зробити так, щоб це…" "Щоб це що? Навчився вже висловлюватись, як справжнiй державник?" – єхидствує воно. "Ну, таке. Трiйка, сiмка, туз".


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю