Текст книги "Корпорація ідіотів"

Автор книги: Лариса Денисенко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 12 страниц)

Павло вирiшив дiяти самотужки, бо тi, хто його сюди привiв, не мали намiрiв дiлитися та щось радити. О'кей. Вiн почав вивчати ринок, можливостi, пропозицiї, нормативнi акти. Вiн читав сотнi, тисячi папiрцiв, заяв, пропозицiй, аналiзiв, проектiв, що приходили i приходили.

Вiн причаївся в засiдцi, вiн знав, що треба бути терплячим i бути напоготовi, завжди – i жирна здобич обов'язково втратить пильнiсть, проходитиме повз, i в цей час треба лише пiдчепити її кiнчиком пазура. Вже тодi вiн знайшов пiдтримку, так, вiн був не сам, ви правi, саме на цiй стадiї Павлу з'явилося Воно.

Одного разу Павла попросили бути присутнiм на якомусь дипломатичному прийняттi. Влаштовували його корейцi, йти туди Павловi не хотiлося, якщо б таке було на початку його державної кар'єри, вiн би туди побiг на всiх чотирьох, але зараз йому хотiлося або пiти додому, або затягнути Дашку до дорогої ресторацiї, де мав iстотну скидку. Яке б вiн мiг справити враження на це мале, струнке й дурне дiвчисько! Але з проханням звернувся один iз тих, хто час вiд часу пiдкидав Павловi можливiсть заробити на пiдписах. Тому вiн, попри всi свої особистi плани, пiшов на це прийняття. Там нiчого надзвичайного не трапилося, той самий шведський стiл, тi самi канапки та вино, тi самi вiтчизнянi та iноземнi обличчя. Всi тi, хто вештається по прийняттях. Державнi службовцi середньої та вищої ланки, кiлька пiдприємцiв, аналiтики, журналiсти, люди, наближенi до мистецтва, спiвачки, представники так званого громадянського суспiльства. Останнiх Павло щиро ненавидiв – пiдлабузники, грантожери, патякала.

Павло не знав, що вiн устиг сподобатись органiзаторам i зацiкавив кiлька корейських бiзнесменiв.

Нi, до цього вiн прийшов не вiдразу. Вiн спокiйно сидiв на черговiй нарадi, на якiй обговорювались якiсь деталi щодо торгових чекiв. Касовi чеки – що може бути нуднiше? Вiн був зайнятий тим, що розглядав повнi ноги Олени Михайлiвни, але, вiдверто кажучи, вони йому не подобалися. Вiн зiтхнув. Один iз речникiв надривався, розповiдав, про що треба домовитися на цiй нарадi, якi мають бути зазначенi реквiзити на цих чеках, як уникати зловживань, коли кожна торгова точка використовує щось своє, а немає державного стандарту, скiльки грошей iде поза державним бюджетом (тут чиновник трохи примовк, мабуть, замислився над черговою несправедливiстю: чому цi кошти йдуть повз його власної кишенi), вiдпочив, а потiм продовжив про те, що вiн чекає на пропозицiї стосовно стандартiв, якi можна використовувати для касових чекiв. "I касовi апарати застарiлi", – сказав якийсь утомлений голос.

Нарада тривала. Павло мовчав, тому що вiн уже все збагнув. Пiд носом було лоскотно, вiн боявся чхнути, бо йому здавалося, що зараз там, пiд його носом, завис маленький янгол бiзнесової удачi, що лоскоче його нiс крильцями, i не треба його нервувати чханням. Iще помре. "З вашого дозволу, менi потрiбно на iншу нараду, а свої пропозицiї, Миколо Миколайовичу, я передам вам у письмовiй формi". Павло пiдвiвся й вийшов. Долонi його свербiли.

Вiн перебував у дивному станi. Здавалося, бiльшiсть присутнiх бачить, що з ним щось не те, i може викрити його. Долонi засвербiли ще дужче. Павло замкнувся в кабiнетi, сказав секретарцi, що його немає, вiн вирiшує важливi державнi справи. Дiвчина слухняно кивнула для порядку, вийшла з приймальнi, закрила її й пiшла до подружок у бухгалтерiю розповiдати, який вiн, Павло, жлоб та iмпотент.

Зробив кiлька дзвiнкiв, вiд того настiльки збудився, що захотiв було запросити секретарку, але потiм передумав: а раптом вона прожене фарт? Рiвно через день вiн надав свої письмовi рекомендацiї, а ще через день – проект одного указу, а ще через пару днiв – святкував позитивнi висновки, якi були винесенi щодо проекту указiв керiвниками двох профiльних департаментiв, а ще через пару днiв Павла було викликано на килим до Самого. Сам сказав, що вражений його, Павла, заповзятливiстю i сподiвається на те, що Павло розумiє: дiлитися сам Бог велiв. Павло сказав, що, в принципi, вiн все усвiдомлює, вiдразу назвав розмiр своєї частки й запропонував частку Самому. Потiм вiн пiдготував заяву про звiльнення, почекав, поки певнi документи наберуть чинностi, й вiдбув за iншою робочою адресою.

Через мiсяць пiсля його звiльнення представники торгiвлi жваво обговорювали новий указ президента про те, що всi пiдприємства, незалежно вiд форми власностi, мають використовувати в своїй роботi винятково касовi апарати корейської фiрми, назвемо її, ну – "Снек". Павло сидiв уже в iншому, не такому величному, але дуже комфортному кабiнетi. У приймальнi сидiла секретарка, яка, мабуть, змiнила свою думку про те, що її бос – жлоб, не знаю, як щодо iмпотента. У кабiнетi поруч сидiв керiвник одного з департаментiв, що дав позитивний висновок на проект указу. Це був заступник у справах зв'язкiв. Поруч iз вхiдними дверима, що запрошували в старовинний триповерховий будиночок кольору розведеного водою розчину марганцiвки, гордо блищала табличка: "Офiцiйне представництво корейської фiрми "Снек" в Українi".

Ще через мiсяць Павло Д. щасливо смiявся, поливаючи французьким брютом, пляшку якого його спiвробiтницi, чарiвнi дiвчата зi знанням англiйської, встромили йому мiж ноги, таких самих щасливих спiвробiтникiв. Вони ставали на колiна й жадiбно ковтали цiвки шампанського. Так Павло святкував отримання свого першого мiльйона.

…

Поки я слухав цю захопливу та повчальну iсторiю, моя сусiдка розслабилася, навiть руку свою закинула на територiю мого крiсельця. Хто дозволив, га? Сидiти й боятися! "А ну, встала корова й пересiла, геть вiд мiльйонера". Засмагла сука в боргу не залишилася, вдарила мене пластиковим, якiсним, добре, що порожнiм, судком, у яких нам стюардеси з налiпленими посмiшками подавали обiд. "Я мiг би взяти тебе секретаркою, звiсно, якщо ти щось торопаєш в оральному сексi", – пихато промовив я. Вона озиралася в пошуку чогось важчого за порожнiй судок. "Гей, на моєму боцi сам Месiр". А з ким менi ще було подiлитися такою карколомною новиною?

"Привiт, Славусю. Слухай, як менi з лiтаком не пiдфартило. Сидiла поруч iз якимось довбалом, котрий торгувався з дияволом. I ще, мабуть, дрочив. I, сука, все нiяк не мiг допецькатися". Славуся, схожий на людину, котра може зжерти цiлого мамонта в два прийоми, її нiжно цiлує. Ой, що це я бачу, "В свiтi тварин"? Кохання крокодилiв? Тьху. "Не хвилюйся, люба, на хера тобi через якогось хера нервувати? Це – шкiдливо". Я думаю, що шкiдливо знiмати з цiєї любої цiпуру та випускати її ходити помiж поки що живих людей.

Дивно, вона схожа на хижу гiєну, що ласує мертвяками, а вiн бiльше схожий на циркового ведмедика, що ласує цукром iз кишенi приборкувача. Як вони можуть бути разом, цi двоє? Як? У природi такого нiколи не буває. Ведмедики живуть iз ведмедиками, пацюки з пацюками, зайцi з зайцями, лосi з лосями, шпаки зi шпаками. Зозулi з зозулями. Вовки з вовчицями. Щоправда, iнколи вовки живуть iз собаками, правильнiше буде сказати – сплять. Але що з того виходить? Монстри, здатнi кинутися на людину. А що робимо ми, люди? Породжуємо монстрiв, i нiхто нiчого не бачить. Усе в нас – тишком-нишком. Напiвкровки, яких цураються однi й не визнають iншi. Напiвкровки. Може, тому бiльшостi з нас так важко сходитися з людьми? Так важко вiднайти в цьому свiтi "свою" людину?

А ще я розумiю, що повертаюся з вiдпочинку, якщо не рахувати воно (а як його рахувати, воно ж нематерiальне) лише з двома надбаннями. I цi надбання – слова. Перше: "шармута", друге "хаволь". Ними мене збагатили єгиптяни. Перше означає – шльондра, а друге – пiдорас. Яка я обiзнана людина, як багато я знаю про культуру iнших народiв. "Угу, нiчого, нiчого, будемо працювати", – як каже мiй опецькуватий "опiкун".

iv)

Я сиджу в туалетi й дивлюся на власну тiнь. Вона, коли я отак сиджу, трохи нахилившись i пiднявши плечi, нагадує птаха-фенiкса або сову, нi, краще Фенiкса. Я ворушу плечима, Фенiкс ворушить крилами. Я притискую обличчя до плеча. Фенiкс ховає голiвку пiд крило. Який я зворушливий.

Воно сидить у кiмнатi, судячи з того, що я чую чоловiчий бридкий голос, який чiпляється до людей, воно дивиться якесь шоу, кiт часом голосно волає, його замкнули на кухнi. Воно не товаришує з котами. Я забрав Мартiнi вiд "кицюнi", яка спитала: "А що ти менi привiз?" Простота, як вiдомо, є щастям. Я вiддаю їй маленький кальян, я сам не розумiю, для чого чи для кого я його привiз. Може, для кота? Люди, не замовчуйте своїх бажань, кому вона потрiбна, ота ваша iнтелiгентнiсть? От "кицюня" – змовчала б щодо подарунку, то й не отримала б його нiколи. А тепер вона має кальян. У принципi, тут палиця з традицiйними двома кiнцями. Я мiг би послати її в дупу, але не зробив цього, знаєте чому? Тому що з двох людей, зайнятих у сценi, один майже завжди переймається своєю поведiнкою. Прагне гiдностi чи досконалостi. Тут я згадую про те, що не люблю людство. "Нi. Тобi буде iнше, а це потрiбно менi". Все. Вона стоїть з вiдвислою щелепою, кальян у моїй кишенi. Я не даю їй оговтатися, бо ще вчепиться чи дасть отрути, киваю, беру з полицi сумку з Мартiнi й ушиваюся геть. "Дрочило тупе!" – чути вереск уже за дверима. На кого це вона, га? Хай собi репетує, це корисно для голосових зв'язок. Кому, як не менi, про це знати?

Я виходжу з убиральнi. Гратися з Фенiксом було весело, але й це менi набридло. "Привiт", – кажу я. Воно стежить за Андрєєм Малаховим, якого цього разу вдягнули у светр, певно, зшитий iз рiзних светрiв, що належали iграшковим ведмедикам. "Що ти так довго робив у туалетi?" "Грався з Фенiксом". "Марнування часу. Краще давай викличемо тобi повiю", – сказало воно. Я закахикався. "Чого ти на мене вирячився?" – питається воно. "Чекаю, коли ти менi щось запропонуєш. Я мiг би поводитися з тобою, як гостинний господар, iще довго, але в мене вiдчутний брак коштiв. Залишилося баксiв 500 за все про все". "Перуанський селянин мiг би жити на цю суму довго i щасливо", – повчально каже воно. Я вирiшив, що бовкати щось про колумбiйських наркобаронiв у даному випадку недоречно.

"План у мене є. I дуже простий. Зараз буде загадка. Чи є серед твоїх знайомих люди, котрих ти був би щасливий не бачити нiколи у своєму життi?" О, тут у мене ве-еликий вибiр. "Бачу, що їх у тебе забагато. Добре. А чи є такi, в яких от-от має вiдбутися святкова подiя?" Я замислився. "Нi", – тiльки-но встиг промовити, як пам'ять нагадала менi про Олексiя та Полiну. "Щось iнше!" – заволав я, побачивши його криву посмiшку, що означала: "який ти здогадливий хлопець". А наляканий я був тому, що в моїй головi зринули спогади, пов'язанi з…

iсторiєю про те, що вам треба робити, щоб потрапити у вишукане коло знайомих Олексiя та Полiни

Олексiй та Полiна – надзвичайно вибагливi люди, про своїх знайомих вони кажуть: "це люди нашого кола". Щоб потрапити до кола Олексiя та Полiни, треба мати (або щоб вони були переконанi в тому, що ви маєте) такi показники:

а) вищу освiту, але не просто вищу освiту, а тiльки тих вузiв, що котируються, користуються довiрою Олексiя та Полiни;

б) повчитися за кордоном, байдуже за чий кошт, але тiльки в тих країнах, що котируються, тобто вважаються розвинутими та демократичними – звiсно, в очах Олексiя та Полiни;

в) неодмiнно бути вихiдцем iз родин iнтелiгенцiї у третьому поколiннi, а це означає, на думку Олексiя та Полiни, що вашi дiдусi та бабцi повиннi мати вищу освiту (в даному разi назва вузу втрачає свою актуальнiсть, важливим є сам факт), вашi батьки теж повиннi мати вищу освiту. Примiтка: якщо ви будете стверджувати, що й ваш прадiд мав вищу освiту, Полiна та Олексiй нiзащо вам не повiрять;

г) народитися хоч би в обласному центрi – звiсно, перевага надається столицi, а краще взагалi бути корiнним мешканцем столицi (а це означає те саме, про що йдеться в пунктi в), пам'ятаєте? Так-так. Про дiдусiв, бабусь та батькiв);

д) займатися науковою, дослiдницькою, викладацькою дiяльнiстю або бути "адекватною й не жебрацькою богемою";

е) бажано носити окуляри чи принаймнi мати зiр, нижчий за одиницю ("тому що в серйозного викладача, дослiдника чи вченого просто не може зберегтися нормальний стовiдсотковий зiр, а в кого зiр зберiгся, той – халтурник та iнтриган" – так каже Полiна)

Вам iще не стало зле, може, води? Ну, нi – так нi. А я продовжую.

є) не матюкатися, випромiнювати мудрiсть, але не зловживати цим, бо треба завжди пам'ятати, що Олексiй та Полiна мусять виглядати мудрiшими за вас;

ж) слiд мати вигляд трохи змучений, але охайний, носити одяг чи свiтлий, чи темний, нiяких яскравих кольорiв або картатих, строкатих малюнкiв, якщо ви вже нiяк не можете без золотих витребенькiв, то тiльки – фамiльне золото або перли, хоча перевага надається якiсному срiблу (це, мабуть, через те, що в Полiни немає фамiльного золота);

з) вiдкривати рота тiльки тодi, коли тобi надають слово Олексiй чи Полiна; розмовляти тихо, щоб люди напружувалися, темник бесiд розроблений i затверджений Олексiєм та Полiною (є, до речi, вибiр), ось такий:

– наука,

– викладацька дiяльнiсть,

– ректори вузiв – ницi люди,

– дещо про шкiдливих методистiв,

– прекрасне минуле ваших родин (якщо воно справдi прекрасне i взагалi є, але тут теж намагайтесь не забрехатися), – дворянське корiння – як його зберегти й передати, – дещо про домашнiх тварин (але пильнуйте, якщо у вас за домашню тварину вважається павук чи змiя, краще вам тримати язика за зубами, тут поважають традицiйнiсть i консервативнiсть), – дещо про вихованих дiтей,

– трохи про сусiдiв, тут можна розповiсти якийсь невинний, навiть смiшний випадок,

– анекдоти тiльки про лiкарiв (без матюкiв. Не знаю, чим об рунтовано

цей вибiр),

– загальна розповiдь про дачу та дачникiв,

– нарештi, лiтература: вульгарна сучасна лiтература, зворушлива велич письменникiв ХIХ сторiччя.

Втiм, можна класти з прибором на всi цi критерiї, якщо ви раптом виявилися керiвником Олексiя або Полiни (сили вам i натхнення, вiдчайдушна та нещасна ви людино! Проте хто вас знає, може, ви – мазохiст чи людина, переконана у власному вмiннi виховувати iнших людей?), чи, наприклад – "ницим ректором", тодi тема про "ницих ректорiв", як ви, певне, здогадалися, скасовується.

Олексiй i Полiна не в захватi вiд того, що iнколи їм доводиться влаштовувати вечiрки, але є такi свята, я нарахував принаймнi два, якi вони традицiйно святкують. Це – день народження Олексiя, i – вiрно, день народження Полiни. А все це влаштовується пiд гаслом: "Треба шанувати родиннi традицiї та пiдтримувати вiдчуття близькостi". Таке патякає Полiна, яка не може зiзнатися, що їй просто дуже подобається отримувати вишуканi подарунки. Хiба вона не розумiє, що це природна людська риса: радiти подарункам? Втiм, хтозна, може, вона – робот, а в роботiв свої уявлення про природнiсть.

Так каже Полiна, що протирає спецiальною ганчiркою вiд "Маркс енд Спенсер" (подарунок викладача Венедикта) свої окуляри вiд Гуччi (подарунок аспiранта Миколи). "Близькiсть" у розумiннi Полiни – це стосунки Олексiя та Полiни з людьми свого кола. Цiкаво, може, в дитинствi маленька Поля, що завжди стрибала вище за всiх iнших дiвчаток, просто мрiяла мати притулок для покинутих собак? На що тiльки не перетворюються нашi невиннi дитячi мрiї.

Слiд зауважити, що списки гостей на всi свята, якi вiдбуваються у квартирi Олексiя та Полiни, складаються ретельно, кожний новий гiсть мусить мати кiлька рекомендацiй та пройти всебiчну перевiрку. Вас можуть вилучити зi списку тiльки тому, що якась подруга Полiни сказала, що ви обсмоктуєте курячi кiстки за святковим столом, чи ваша бабця робила аборти, або ваш собака настiльки забруднює ваш одяг, що ви можете принести на собi цей бруд у квартиру Олексiя та Полiни. Або коли ви смiєтесь, то здається, наче когось укусила бджола. Або у вас постiйно скуйовджене волосся. Або у вас нiгтi не квадратної форми. Або ваш улюблений колiр – насичено-бузковий, а це ви прикидаєтесь, вдягаючись кожного дня в тоскно-сiрий. За цих умов навряд ви сподобаєтесь Олексiю, вже не кажучи про Полiну. А от якщо ви – визнана всiм офiсом красуня, тодi у вас можуть з'явитися шанси, дарованi Олексiєм, але не поспiшайте тiшитися, тому що всi важливi рiшення в цьому домi приймає Полiна.

Проте, незважаючи на такий серйозний пiдхiд, навiть в Олексiя та Полiни трапляються невдачi. Остання, яку я пам'ятаю, спiткала їх тодi, коли сiра миша Людмила, особистий консультант одного академiка, завжди вдягнена в бiлу блузку, застiбнуту на всi удзики, чорну спiдницю завдовжки на сiм сантиметрiв нижче колiн та в такi мешти, що їх тiльки знавець мештiв мiг би вiдрiзнити вiд валянок, i яку вже нiяк не можна було запiдозрити нi в яких сумнiвних витiвках, приперла з собою свого нареченого. Хто б мiг подумати, що її наречений, по-перше, виявиться атлетичним красенем, по-друге, буде вставляти "бляха-муха", розриваючи навпiл кожну свою фразу, по-третє, вузом, який вiн закiнчив, буде iнститут фiзкультури, i по-четверте, вiн не тiльки нап'ється принесеною ним же пляшкою горiлки, змiшавши її з Полiниним вишуканим червоним вином (о, а що вiн сказав про вино: "Який кисляк, такий i тусняк"), а пiд кiнець iще й наблював на чистi сiрi килими, спецiально замовленi Олексiєм у магазинi тканин, промовивши в обличчя Полiнi: "Хто ця дупа??? Хто їй радий???"

Ви уявляєте собi людину, здатну в тверезому станi й при пам'ятi охоче зiбратися й пiти до них у гостi? Щодо мене, то я краще завiтаю до Мiнотавра, там принаймнi менi не буде сумно.

…

"Не думаю, що в тебе є вибiр. Сам сказав, що грошi от-от скiнчаться". "Розумiєш, якби навiть питання стояло так: або ти помреш, Стасе, або пiдеш до Полiни та Олексiя, я б i тодi завагався". "Я обiцяю, що тобi буде весело. Слухай сюди".

I воно повiдало менi, що цього разу на день народження Полiни запрошено дуже важливу людину – одного чоловiка на iм'я Петро Андрiйович, з яким, подейкують, буде працювати Олексiй. Петро Андрiйович, окрiм того, що є заслуженим ученим (чим вiн це заслужив, цiкаво?), так само є державним службовцем дуже високого рангу, а крiм усього цього, має приватний офiс, куди йдуть великi кошти, i де за кошти трохи меншi рвуть жили його спiвробiтники. I от саме зараз вiн шукає перспективну людину, яка ранiше мала свiй бiзнес, училася за кордоном i була б досвiдчена в менеджментi. Тобто воно змалювало майже мiй портрет. Доведеться пертися?

Але це ще не все. Воно розумiє, що зазвичай в оселi Олексiя та

Полiни може миша повiситися вiд нудьги, тому хоче влаштувати веселощi. "Хочу трохи розважитися, згадую, як менi було смiшно домовлятися про це з Людкою, – i заплющує очi вiд приємних спогадiв. – Погодься, то була незабутня вечiрка!" Я киваю. Воно встигає всюди.

Я телефоную Полiнi. "Полю, привiт, вiтаю тебе з тим щастям, що незабаром тебе наздожене". Вона щось радiсно попискує у вiдповiдь. "Бажаю тобi, щоб усi твої плани здiйснювалися, щоб чоловiк поводив себе гiдно, щоб ти завжди була такою ж привабливою, чудовою, чарiвною, i самим лише своїм iснуванням розбивала вщент поширену думку про те, що дiвчина буває або гарною, або розумною!"

Люди, чи ви вiрите в те, що вам говорять у слухавки на вашi днi народження? Як вас легко надурити. Як ото Полiну. Щирi слова нам говорять частiше в iншi днi, а може, хтось хотiв би, але не наважується, то, може, нам пiд силу сказати це першими? Давайте спробуємо, га, хоча б раз?

Полiна каже, що вони турбувалися про мене. Що вона особисто завжди дотримувалася принципу збереження родини за будь-яку цiну. Я так i вiдчуваю, як при цих словах вона наближається до мене. Коли Поля починає щось аргументувати, вона насувається на тебе, як танк. Думає, що це виглядає переконливiше. А людина думає, як би так зробити, щоб Поля не вiдтоптала їй ноги. Механiчно вiдсуваю вiд себе слухавку. "А, так, алло, щось цей, зв'язок, так". Полiна запрошує мене. Не останню роль тут вiдiграє моє вмiння обирати подарунки, жодного разу Полiна не залишилася незадоволеною, крiм того, вона западає на бiлявцiв. Ви хочете щось запитати щодо цього? Нi, Олексiй не блондин, вiн – шатен. Але часто буває, що немає жодного зв'язку мiж чоловiками, за яких жiнки виходять замiж, i чоловiками, на яких вони западають. Це правило стосується й чоловiкiв.

Полiна настiльки рада мене чути (їй тепер буде що обговорити з подругами), що навiть не питає мене, чи я прийду один. Необережно, люба Полiно. Бо я прийшов не сам.

Я прийшов iз Сенею з Одеси. Його менi порадило воно. Я схвалив його вибiр. Сеня народився на кордонi мiж Молдавiєю та Україною, вiн не закiнчив навiть середньої школи, вiдразу почав шити рибальськi черевики та продавати їх мiсцевим рибалкам, потiм перейшов на плащi-намети, виявився вправним кравцем, а зараз бiгає мiж своїм власним ательє з пошиття верхнього одягу для мешканцiв сiльських мiсцевостей i корчмою молдавської та української кухнi, яку вiдкрив на Одеськiй трасi. "Нормальна корчма в нормальнiй хатцi, та що вам сказати, це – шедеурв. Раз зайдеш – рачки виповзеш. До речi, вам пальтa не нада? А то в вас куце якесь. А я нормальне забацаю, всi уссуться. Цiни – нормальнi, якiсть – фiрмa!"

Батька свого Сеня не знає, а коли про нього питають, вiдповiдає зазвичай так: "Да в пiхву його, щоб i не народжувався, падла куцехрiнна". Мати Сенi втекла вiд нього в невiдомому напрямi. "Та й хер з нею". Бабуся Сенi мешкає в молдавському селищi, онука впiзнавати вiдмовляється, а коли вiн приїздить у гостi з подарунками, каже: "Та що ж ти, закляка така, приїбавсi? Ходе, їзде, молоду собi знайти не мож? Все до старої бабцi бiга й бiга, кнуряка триклята". Сеня думає, що бабця його гагаузка. Хто такi гагаузи, вiн не знає i знати не хоче. "Слово смiшне таке, на бабку дуже схоже. Гагаузка, ги-ги!"

А ще Сеня вмiє пальцювати, а як Сеня вмiє танцювати на столах! Йому все одно, чи це надiйний дубовий стiл у його корчмi, чи це тонконогий столик у вiтальнi Олексiя та Полiни. А якщо змусити Сеню зняти мешти, то ви можете побачити такi шкарпетки, яких ви нiколи, якщо не бомжували на вокзалi, бачити не могли. А скiльки Сеня може випити, ох, скiльки Сеня може випити! I який вiн не ледачий не предмет "збiгати"! "Ви розумiєте, алкоголь скiнчився, ми якось не розраховували, що…" "Все херня, крiм мамалиги з вершками. Що ви кiпiшуєте? Я зара' збiгаю, що, вже так труби горять?" З Сенею вечiрка не мала шансiв залишитися непомiтною.

Петро Андрiйович був приголомшений. Вiн здивовано поглядав, але не на Сеню чи на мене, а на Олексiя та Полiну. А я все не мiг забути, як Полiна дивилася на Сенинi руки, якими вiн її всю облапав. Руки в нього були коричневого кольору, тому що понад усе любив чистити картоплю для кухнi власного закладу, а ще заскорузлi, бо Сеня постiйно колов їх кравецькими голками.

Звiсно, менi треба було дiяти, щоб вiн мене помiтив. З Сенею в мене була домовленiсть: щойно вiн зайде в оселю, вiн має робити вигляд, що привiв його хто завгодно, тiльки не я. Отже, я почав дiяти. Проходячи повз крiсло, в якому сидiла ця персона, я зробив вигляд, що задзвонив мiй мобiльний, i трохи поговорив англiйською. Тодi трохи поговорив iспанською, повертаючись на своє мiсце. Пiсля цього почав розмову щодо новiтнiх пiдходiв у менеджментi. Не можу сказати, що то була дуже вдала спроба, тому що Полiна поводилася так, наче нарештi побачила мавпу, яка три роки тому вiртуозно наклала в її сумочку.

Але менi було плювати на Полiну, тому що кiлька разiв я перехопив зацiкавлений погляд Петра Андрiйовича. "Спрацювало". Петро Андрiйович вийшов у коридор, цiєї митi менi припекло мити руки. А Полiнi – бiгти до туалету. Спритна яка Полiнка. Вона перехопила мене у вузькому коридорi бiля клозету. "Чого ти хочеш?" – спитала глухо. "Полiнко, люба, який чудовий вечiр, якби не цей… до речi, звiдки вiн узявся? Знову щось недогледiла, рибуню моя. Але за твої синi очi я тобi можу пробачити все, навiть те, що ти зовсiм не вмiєш господарювати й пускаєш до хати невiдомо кого". "Якi синi очi, що ти верзеш?" Полiна була все-таки жiнкою, iнакше нiзащо не вчепилася б у єдину тезу, дотичну до її зовнiшностi.

Але я поспiшав, тому спритно заштовхнув Полiну до туалету й налiг на дверцята. Вона почала гупати кулаками, тому довелося демонструвати всю силу свого голосу. "Я теж колись спiвав". Так починають нас зваблювати сильнi свiту цього. Не припиняючи спiву, посмiхаюсь: я маю показати, що надзвичайно цiную його увагу. Користуючись тим, що Полiна зливає воду, я швидко питаю: "Ви вже збираєтеся їхати? Чи не до центру?" Авжеж, йому саме туди, такi, як вiн, тiльки в центрi й оселяються, а якщо й нi, то нiколи не зiзнаються. Ми виходимо разом, я задоволений тим, що мою машину на родиннiй нарадi було визнано застарiлою моделлю, тому вона була єдиною з усього матерiального, що залишили менi у спадок. Полiна ще сидить у туалетi й лупцює кулаками дверi, звiдти її звiльняє її кузина Таїсiя. "Чого тебе проперло, люба?" – каже Тая. Вона, до речi, не вирiзняється гарними манерами, нiчого не поробиш, спадковiсть: їхнi матерi народилися в Житомирськiй областi, Полiнина тiтка досi заробляє тим, що продає мешканцям Житомира турецький одяг. Буває, ага. Але, погодьтеся, Полiна вигадувала правила не для себе.

Вж-ж-ж-ж. У машинi вiн розпитує про все, що його цiкавить. Я готовий до цього. Моя розповiдь така, як треба, все начебто є правдою, але це тiльки перший шар. Щоб зняти його, треба лише легенько дмухнути. I що там? Там корчить мармизи брехня, але це хитра брехня, вона приправлена шматками правди. Вiн протягує менi вiзитiвку (на золотому тлi золотi ж лiтери, сказитися можна). I каже, що завтра iз задоволенням зi мною зустрiнеться. Я кажу, що неодмiнно буду, менi дуже приємно, що вiн, такий зайнятий чоловiк, готовий придiлити менi увагу. Вiн поблажливо посмiхається. Типу: "Та, облиште, все це пусте". Насправдi вiн переконаний, що за свою увагу вiн має право видушити з мене всi мої життєвi соки. Вж-ж-ж. Я висаджую його бiля старого вiдомчого будинку, такого ж сiрого, як i саме вiдомство. Не думаю, що комусь iз гостей столицi спаде на думку фотографуватися бiля цiєї похмурої будiвлi. Вона вбиває в людях сонце. Вж-ж-ж.

v)

"А як щодо релiгiї?" – питаю в нього. Я не можу спати, ворушуся, збиваю неспокiйними ногами й руками простирадло та ковдру в пухкi хмарки. Чомусь я знаю, що воно десь поруч. Так i є. Воно тут, а кiт натомiсть перебрався на кухню. Я поставив туди його кошика, щоб вiн вiдчував мою турботу, а ще купив йому сьогоднi напiвживих карасiв. "Релiгiї?" "Слухай, чи не мiг би ти припинити мене смiшити, на сьогоднi цiлком досить i Сенi, тобi так не здається?"

Я згоден, але не розумiю, що такого смiшного в релiгiї. Звiсно, в усьому, якщо є бажання, можна знайти багато веселого, але в релiгiї? Ну, може, п'яний пiп, хоча не знаю, чим це кумеднiше за п'яного академiка, сантехнiка чи кiлера? Я вже не кажу про п'яну дiвчину, яка зламала пiдбор на чобiтку. "Що смiшного в релiгiї?" Воно корчиться вiд смiху. "Багато чого. От хоча б дiзнатися, яке ти маєш вiдношення до релiгiї? Ти й релiгiя, тобi не смiшно, нi?" Менi не смiшно, я згадую про Пекло. "Ой, я не можу", – заходиться воно. "Ти вiриш у балачки про Пекло? I про те, що янголи з крилами? I про те, що в мене поросячий писок? (вiн мацає свого носа). А може, ще й про те, що Бог власноруч вiдкриває мертвякам ворота? Я зараз помру, – корчиться воно вiд смiху. Я йому не вiрю. – Ти краще згадай, – каже воно, – про свої сповiдi в мiстечку Торонто". I знову заходиться в реготi. А я ж згадую…

iсторiю про двi мої сповiдi в церквi мiстечка Торонто, штат Онтарiо, Канада

Колись я вчився в Канадi. Це через те, що мiй тесть, по-перше, справдi хотiв, щоб я дiзнався про систему менеджменту, поширену в Пiвнiчнiй Америцi, а по-друге, вiн хотiв показати мене своїм товаришам, переважно представникам української дiаспори. Знаєте, я не буду довго пояснювати, хто складає українську дiаспору в Канадi, а також чим усi цi люди славетнi. Скажу лише одне: вони все про всiх знають. А якщо нi, то дiзнаються.

Цiкаво, що їхня церква є не тiльки храмом Божим, а ще виступає в ролi клубу. Тому складається враження, що всi вони такi релiгiйнi – мамцю моя люба. Бо з церкви людей не виженеш. Потiм до тебе доходить, що вони там спiлкуються, плiткують, обговорюють новини та нових людей, обмiнюються думками з приводу складу уряду, а також розробляють плани порятунку неньки-України. Iнодi в мене складалося таке враження, що вони думають, нiбито Христос помер i воскреснув лише для того, щоб українцi в Канадi могли вдягати вишиванки та їсти вареники з вишнями. Ага.

Мене вони сприйняли досить дружньо. Пригощали твердими пирогами зi штучними вишнями i трохи докоряли тим, що в мене "москальська українська мова". Я ж усе це їм дозволяв. Так уже склалося, що я подобаюся людям, якi рiдко зi мною спiлкуються, а ще рiдше зi мною живуть. А от до церкви я ходити утримувався. Мене чудово влаштовувало те, церква iснує окремо вiд мене, а я iсную окремо вiд церкви, це ж не заважає менi щось попросити в Бога? Де написано, що тiльки тi, хто ходять до церкви, можуть звертатися до Бога з проханнями?

Не читав я такого.

Втiм, я й охрестився тiльки тому, що тесть сказав менi: якщо я хочу мати бiзнес, що процвiтатиме в Українi (а це означає, серед iншого, встановлювати зв'язки з потрiбними людьми), я повинен стати хрещеним кiлькох верескливих хрещеникiв. Елiтних хрещеникiв! Бо куми – це найпотужнiша єднальна сила. Треба визнати, що так воно i є. Спочатку я думав, як би зробити так, щоб мати кiлька корисних хрещеникiв, а вiд хрестин ухилитися, але моя дружина впала в ступор вiд таких моїх думок. "Ти ж зраджуєш дiточок перед Богом!" А я от що хочу сказати: краще б нiхто не пiдставляв цих дiточок тут, на Землi, перед людьми.

Отже, до церкви я не ходив. Але наближався Великдень, i менi зателефонував тесть. Спочатку вiн вдав турботливого татуся, якому дуже цiкаво, як їсть його мала папужка, як вона вчиться, що її хвилює, малесеньку. А потiм пiдiйшов до основного. "То що, до церкви так i не ходиш, ледацюго? Чув, чув. Синку, скоро Великдень, а для них це дуже важливе свято". "А для вас?" – устромив свiй жетон я. Мiй тесть чудово володiв собою i своїм слухом, на мiй писк навiть не зреагував. "Ти мусиш пiти на сповiдь. Узагалi не розумiю, як тобi не цiкаво? Це ж частка культури нашого народу. Значна частка. А я завжди вважав тебе надзвичайно вихованим юнаком".

Я усвiдомлював, що якщо не пiду на сповiдь, про це неодмiнно стане вiдомо тестевi. "Полiцiянти", – подумав я. I брутально вилаявся на адресу товаришiв тестя з дiаспори. Але що поробиш? Нiчого. Тому я вирушив.