Текст книги "Корпорація ідіотів"

Автор книги: Лариса Денисенко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 12 страниц)

"Вiдпочити? Ти при своєму розумi, хлопче? А лiкарняний тобi що, не вiдпочинок? Ти сидиш на ньому вже понад два тижнi, а люди тим часом працюють, тягнуть лямку, наче африканськi воли, як азiатськi мули, свiту бiлого не бачать". Пес смердючий, працює воно, ага, i всi iншi, аж запрацювалися по самi помiдори, один на Кубi з кончiтами гонсалес та хуанiтами перес, iнший – у Нiмеччинi (дастiш фантастiш, о, майне кляйне, я-я-я), так напрацювалися, що аж сперма бризкала на всi боки. Гади. Якi вони всi гади. "Мовчиш, може тобi навiть соромно? Так. Рак у тебе чи не рак, раком ти когось чи не раком, вiдверто кажучи, мене це не хвилює. Я навiть можу поклопотати, щоб тобi виписали матерiальну допомогу на хiмiотерапiю або на профiлактику геморою, але зараз ти вiдриваєш свої батони i їдеш на роботу – оформлювати собi вiдрядження. Всi документи у секретарки". "Валерiю Леонiдовичу, а ви не боїтеся брати грiх на душу?" – запитую вкрадливо. "А я розцiнюю це так, наче роблю добру справу для тебе, второпав? Люди, що перебувають у вiдчаї, – а ти ж наче перебуваєш, – мають трохи розважатися, змiнювати обстановку. От якщо в тебе затягнулася депресiя, то як кажуть у рекламi? "Геть, тоска – читай МК!" "Емка? Це ви про що? Про страусiв, нiмецькi авто чи нiмкень?" "МК – це "Московський комсомолець". От ти й вирушаєш туди, де це пишуть, щоб почитати, так би мовити, мовою оригiналу". Бiльше вiн нiчого додати не хотiв.

На роботi панує тиша. До обiдньої перерви ще, як рачки до неба. Але щось я нiкого не бачу. I серед тих, кого я не бачу, стовiдсотковим лiдером є моя секретарка (Секретарки Немає – тринадцять). На її столi однак я бачу теку гидотного зеленого кольору. В нiй мої документи. Так, подивимося, чого це я маю пертися до Москви на переговори. Угу. Тема: власнiсть. Добре, хоч тема – пристойна, а не церемонiя вiдкриття якогось човника, що має пливти Яузою-рiчкою з жовто-блакитним стягом i тризубом на боцi, символiзуючи вiкову дружбу наших держав. Цiкаво, а що в цьому разi купувати для подарункiв? Я знаю що: "Iзбушкi? Щоб вiдповiдати: це не "iзбушкi", це – хатки! Палатєнца? Щоб вiдповiдати: це не "палатєнца", це – рушнички. I порцелянових кошечєк. Щоб вiдповiдати: а це не "кошечка", це – Тарас Григорович Шевченко".

О, Вiка. Засмагла, худа. Пройшла повз, наче не побачила мою натхненну пику у приймальнi. Не буду кидати привiтальний клич, ще злякається, може, вона мене вже поховала? Шкода тiльки, що не бачив її обличчя, суцiльнi засмаглi ноги. Так, тепер на порядку денному – Iгорко, бо пiсля того випадку з кицюнею-Танюнею, в якої я майже з рук вирвав мною ж подарований кальян, мабуть, не варто знову звертатися до неї з проханням подивитися за Мартiнi. "Привiт", – кажу я. "Агов. Це ти? Непогано виглядаєш. Очi принаймнi здоровi. Блиск! Чого тобi?" "Менi потрiбно, щоб ти забрав мого кота до себе чи приїздив його годувати, тому що мене випхали у вiдрядження".

"Клас! Ти мусиш менi подякувати. Привезеш менi московської горiлки та листiвки з Путiним, знаєш, якi є? "Путiн-гончар", "Путiн-слюсар", "Путiн-маляр". Я збираю. Це я сказав Валерiю, що тобi конче необхiдно рухатися та дiяти. Це ж треба, чувак, вiн мене, виявляється, слухає!" Я одного не розумiю: як Iгорко дожив до своїх рокiв i уникнув бiльш-менш серйозних травм. "Привезу, блiн, привезу я тобi коралове намисто, наволочуга ти така". Я навчився буркотiти подумки. "До кота я заїду. Тiльки ти поклади в холодильник консерви для нього, i для мене щось пожерти, а то в тебе завжди – рiдкiсний голяк. Може, тобi вже воно непотрiбно, харчуватися, але до тебе ходять люди, треба хоча б iнодi про це пам'ятати". Скажiть менi, за що я маю любити людство?

У лiфт ми всiлися разом, я з великою спортивною сумкою на плечi та Наталка зi своїми двома собаками. Так, Наталка – коханка чудового Олександра Олександровича, чуйної людини, що поздоровила мене з восьмим березня. На восьмому поверсi лiфт зупинився i прийняв у своє черево двох товстих тiточок. "Так. Є вiрогiднiсть, що ми застрягнемо", – подумалося менi. "Еге. Ти не помилився, козел. Я – є", – злостиво вiдповiла Вiрогiднiсть. I ми застрягли.

Жiночий голос, що мешкає в кнопцi виклику допомоги, спочатку став на нас верещати, якого хрiна ми вперлися в лiфт, наче лiфти в будинках iснують просто для краси. Вона волала, що будинку вже понад двадцять рокiв, а ви напхалися туди зi своїми сумками, тiлами та собаками. Потiм вона впiзнала Наталку – коханку самi пам'ятаєте кого (добре мати блат навiть на рiвнi лiфта, що застряг) i сказала, що все розумiє, що це просто важкий ранок i для неї, i що аварiйку вона вже викликала. Все це, втiм, було сказано таким тоном, що не залишало iлюзiй щодо змiсту: "Наволочi ви всi". От що вона хотiла до нас донести. Не знаю, як хто, а я її зрозумiв.

Я застрягав у лiфтi кiлька разiв за своє життя. В рiзних будинках, примiщеннях, установах, а на кнопки виклику диспетчерiв я тиснув iще частiше, бо помiчав, як хтось застряг, а людиною я був колись чуйною (чи просто хотiв бути хоча б поганеньким героєм-визволителем, хай хоч лiфтовим!), i що я помiтив? Хоч би де ти застряг, у кнопцi виклику живе один i той самий незадоволений життям жiночий голос, голос, надiлений цiкавою здатнiстю: ненавидiти тебе, людину, що застрягла в лiфтi, усiма фiбрами душi.

Ви нiкуди не поспiшаєте? Бо я – поспiшаю, але це ж дурниця – кудись поспiшати, коли ти все одно сидиш у зiпсованому лiфтi. Тому я маю трохи часу, поки їде аварiйка, яка вже точно нiколи й нiкуди не поспiшає, щоб подiлитися з вами своїми думками щодо пригод у лiфтi. Так от. Коли люди застрягають (я можу дозволити собi узагальнення, бо маю певний досвiд), вони спочатку пригадують, як хтось уже потрапляв у таку халепу, бо з кимось iз них обов'язково це було. Розповiдi спочатку ведуться невимушено, вiльно, навiть весело, тому що людям притаманно вiрити в чудо, тобто вони щиро сподiваються, що аварiйка справдi приїде рiвно за десять хвилин. З iншого боку, люди, якщо вони не дiти, вже знають, що такого не буває, аварiйка нiколи не приїздить за десять хвилин, i тодi вони починають нервуватися.

Я лупцював по стiнках лiфту. Собаки крутили вiд здивування мордами, маленький двiчi гавкнув вiд захоплення. "Чи не могли б ви поводитися хоча б як собаки?" – спитала в мене Наталка. "Тобто всiстися на брудну пiдлогу, виставити на показ член, висолопити язика й пустити слину? Можу, але тут бракує мiсця". "Я мала на увазi, щоб ви поводилися спокiйнiше, вiд того, що ви лупцюєте по стiнах, нiчого не змiниться, а собачки нервують, вони хочуть пiсюняти, мої солоденькi". Слова "пiсюняти, мої солоденькi", – явно промовлялися не до мене, тому що були сповненi солодких iнтонацiй, так зазвичай говорять до дiтей, собачок, котикiв чи квiточок.

З цього моменту почалася наступна стадiя. Люди зайнялися тим, що вони дуже люблять: незалежно вiд статi, вони почали мiрятися членами. Тобто дiлитися подробицями, кому з них бiльше не пощастило через це застрягання. Жiнки почали нудити, що запiзнюються на роботу. Наталка цiлувала песикiв, заспокоювала їх i все бiдкалася, як вони хочуть посцяти. А я мовчав, не розкривав своїх карт. Бо в мене на руках були козирi, а коли в тебе козирi, навiщо поспiшати їх демонструвати, хай пониють iще бiльше, щоб потiм їхнi нийки порiвняно з моїм горем здалися їм такими нiкчемними, що аж сором.

Аварiйки не було, я витяг мобiльний телефон, зiтхнув, аж потiм подумав: а кого менi набирати? Хто може менi зарадити в такiй ситуацiї? Телефонувати з єдиною метою – тiльки попередити, що я швидше за все до Москви не потраплю, бо застряг у лiфтi? На мiсцi Валерiя Леонiдовича я б нiколи собi не повiрив. Менш вiрогiдним могло бути тiльки повiдомлення, що я не встигаю на рейс, бо рятував дiвчинку пiд час пожежi. "Я запiзнююся на лiтак", – виклав я свiй козир. Усi принишкли. Ось воно, усвiдомлення дрiб'язковостi власних iнтересiв та проблем. Я так i знав.

Нашi люди, втiм, мають одну цiкаву рису: на чужий бiль вiдгукуються швидше, нiж на чужу радiсть. Тому пiсля хвилинного мовчання вони почали висловлювати спiвчуття. "Ай-ай-ай". "А у вас є хоча б який запас часу?" "Боже, що ж робити? Може, треба диспетчеру сказати, що сидить людина, якiй на лiтак?" "Давай телефон, будемо дзвонити Сашковi", – впевнено промовила Наталка й узяла мою трубу. "Сашко? Так, це я. Телефоную з чужої мобiлки, часу в мене обмаль. Слухай сюди. Ми застрягли в лiфтi, я – нiчого. Але тут є хлопець, який запiзнюється на лiтак. Що-що? Мусиш, ти мусиш щось зробити. Як це ти не знаєш що? Спробуй зателефонувати до аеропорту своєму Павлу чи авiалiнiям, нас от-от мають визволити, тому якщо вiн i запiзнюватиметься, то не бiльше, нiж на пiвгодини. Ага, вони ще й не стiльки чекають, коли говорити з ними переконливо. Все, па-па". З такою коханкою – секретарка, помiчники, радники – на фiг не потрiбнi. "Все, вiн задзвонить, куди треба. Не хвилюйтеся". I менi трохи попустило.

Всi двадцять хвилин, якi ми провели в лiфтi пiсля цього дзвоника (до речi, Сашко вiддзвонився i сказав менi, щоб я переказав "Натусику", що вiн усе зробив, як слiд, а ще поцiкавився, чи не привезти нам чогось?), ми крили матюками аварiйникiв i робили припущення, чим вони там займаються. "Це ж набрехали, що вже виїхали, а самi сидять, грають в очко та пиячать". "От самi заправилися портвешком, а тепер поїхали ще й заправляти машину, бо пального в них немає. Пропили пальне". "Вже напилися так, що дороги не бачать". "Зараз так спекотно, вони з пивом та воблою на Днiпро пiшли". "А куди їм поспiшати? Робочий день iде, все нормально, люди нiкуди не подiнуться. Куди їм подiтися? Вони ж у лiфтi сидять". А потiм пiшли суцiльнi мати, я б iз задоволенням тут їх навiв, але не почув нiчого оригiнального, стандартнi матюки, ви їх точно знаєте. Нарештi вони прийшли, ахалай-махалай, нас визволено за допомогою тонкої дротинки. Три величезних парубiйка. З однiєю тоненькою дротинкою. Коли ми опинилися на волi, ми розбiглися кожен у своїх справах, навiть не полаявшися з аварiйниками з приводу їхньої повiльної працi, тому що як не крути, а сварити власних визволителiв було таки незручно.

Дзвоник. Валерiй. "Ти де?" Кажу, що заповнюю митну декларацiю. "Поквапся. Чого ти зволiкаєш, я не розумiю? Де ти був? Чого? Хутчiш давай. Бо Жорж хвилюється". До лiтака я потрапив останнiм, навiть вiдчув себе членом уряду: останнiй, один, той самий, на якого нарештi сидять i слухняно чекають семеро! Лiтак, який не злiтає, схожий на лiфт, що застряг. Ти сидиш i нiчого не можеш iз цим вдiяти. А я – сам, кум королю, у супроводi дiвчинки та хлопчика з рацiями, в якi вони постiйно щось шепотiли, сам у маленькiй бiленькiй машинi, на задньому сидiннi, розкинувши монтанiвським орлом руки.

Краса. Втiм, коли я зайшов, усi пасажири на мене дивилися поглядами найманих убивць, жертва яких дозволила собi змiнити маршрут.

Менi все життя бракувало уваги, але ви знаєте, iнодi вiд уваги дуже плющить. Злi, знервованi обличчя. Як менi знайти обличчя Жоржа Юрiйовича, людини, що розумiлася на власностi й мала повноваження очолювати делегацiю та вести переговори? Що я ще знав про нього? Трохи за сорок. Русявий. З Донецька (напрочуд модне походження на початку ХХI сторiччя). Ще мене попередили, що до Києва вiн прилiтає iз Франкфурта i вiдразу вiдлiтає до Москви. А менi треба з ним познайомитися й виробити спiльну позицiю.

Я сидiв у лiтаку в бiлому костюмi з коноплi (випрасувана марихуана), поглинаючи коньяк "Клiнков ВIП" iз фляжки. Отже, ми летимо. Тому треба пошукати Жоржа. Я почав уважно роздивлятися публiку, яка миттєво втратила iнтерес до мене (як i я сьогоднi до аварiйникiв), щойно лiтак затупотiв колiщатками по смузi. Я проводив оглядини. Ось. Судячи з квадратоподiбної голови та плечей, що стирчать по боках вiд крiсла, цей чоловiк не цуратиметься питань власностi, особливо чужої власностi, i, цiлком можливо, походить iз модного мiста Донецька. Я наблизився, на його шиї помiтив Пашу Картьє, який впився в усi його пори. "Доброго дня. Жорж Юрiйович, якщо не помиляюся?" На мене дивилися добрi, каламутно-зеленi очi. "Ага! Стецько! Слухай, а ти – спритний. Я все думаю, як ти мене… а ти… i костюмчик такий – нiчого собi… молодець. Цiлком наша людина". Я не знав, радiти цьому чи нi, бо не знав, який змiст вкладав життєрадiсний Жорж у поняття "наша людина". Я ввiчливо всмiхнувся.

"Сiдай! Тут – порожньо". Вiн кинув оком на крiсло поряд. Я сiв. Манерою розмовляти та рвучким раптовим, але постiйним гигиканням Жорж Юрiйович нагадував менi Лiкаря Лiвсi з мульта Данила Черкаського "Острiв скарбiв". Коли я сiв, вiн одразу розповiв менi анекдот. "Це щоб ти збагнув, яка в нас спiльна, ги-гик, позицiя!" анекдот Жоржа Юрiйовича, розповiдається тут для того, щоб ви краще збагнули, яка, ги-гик, золота людина Жорж Юрiйович

"Вiдсидiв браток у тюрязi вiд дзвiнка до дзвiнка. Нiкого з корешiв не здав, поводився гiдно, нi на кого не стукав, а коли вiдкинувся з зони, то друзi його стрiли як слiд, усiм забезпечили з голови до нiг. Бо – заслужив, правильний чувак тому що. I от десь через рiк телефонує йому пахан один, щоб розпитати, що й як, яке життя-буття. Питає: "Ну, кореш, як ти там, не бiдуєш? Той вiдповiдає: Я в повному шоколадi. Хаза в мене шикарна, тачила така, що ДАI зупиняти боїться. В леве купаюся, все таке зашибись, в дружини дали таку дiвку – бiлявка з сiдницями, цицьками, ротом, очима, суцiльнi заздрощi, а не дiвка. Що й казати – вiльне життя, замкнувся у ваннiй, дрочу собi, нiяка сука не заважає". Той питає з непоняткою повною в голосi: "Слухай, якщо в тебе така гарна дружина, то чого ж ти її не нахиляєш, не трахкаєш?" Йому цей вiдповiдає: "Нахиляти? Трахкати? Дружину? За що? Вона ж зi столу не тирить, нiколи мене не закладає…"

Я гигикнув. За це мене було радiсно вдарено по плечi. "Бачу, ти повнiстю наша людина. Прорвемося". Спiльнi позицiї вироблялися з карколомною швидкiстю. В кишенi крiсла, яке я перiодично штурхав ногами i щоразу незадоволена пика вусатого дядька поверталася до мене з претензiями, я знайшов, так, – "Московський комсомолець". Чудово. Розгорнув. Цiкава стаття про скiнхедiв. Лисих молодикiв, котрi ненавидять грузинiв, арабiв, фанiв київського "Динамо", i, я так думаю, несхвально ставляться до негрiв. Як побачать – вiдразу лупцюють ногами. I пики у кров. Тiльки так. I в мене з'являється мрiя. Я уявляю собi, як я, чаклун, пiд час футбольного матчу "Спартак" (Москва) – "Динамо" (Київ) у центр стадiону обережно ставлю Валерiя Леонiдовича, завчасно перетворивши його на вузькоокого негра й одягнувши у вишиванку та чалму зеленого кольору з пiвмiсяцем по центру. Цинкову труну з його тiлом я б забрав особисто.

Варто зауважити, що в Жоржа Юрiйовича була цiкава звичка: мабуть, вiн думав, що я недочуваю, тому що постiйно, звертаючись до мене, смикав за рукав мого бiлого костюма i в такий спосiб пiдтягував мене ближче до себе. Людина – небаченої сили, щоб отак мене пiдтягувати, я теж маю солiдну вагу та зрiст. Пiсля цих його смикань я постав у всiй красi перед росiйськими прикордонниками, правий рукав мого костюма виглядав так, наче всю нiч на ньому кублилися собаки з брудними лапами, або нагадував зiм'яту серветку, яку залишили на столику в ресторацiї – заляпану кетчупом, прикрашену плямами вiд олiї та чорнила.

Зустрiчав нас працiвник української амбасади Петрусь. Величезний такий лобуряка зi скуйовдженим волоссям свiтлого русявого кольору. В Петруся були трохи витрiшкуватi вiд природи блакитнi очi. А ще вiн був заїкою. "А що це у вас у пакунках?" – запитав Петрусь Жоржа Юрiйовича. "Та таке", – весело вiдповiв той. Я знав, що нiяких валiз чи багажу в Жоржа не було, окрiм цих двох пакетiв, якi були набитi пляшками iрландського вiскi та блоками цигарок "Мальборо", придбаними у Франкфуртському дютi-фрi.

Коли ми вичавилися з машини, я з задоволенням помiтив, що цього разу сидiв бiля Жоржа з iншого боку, тому лiвий рукав мого пiджака виглядав так само, як правий. Наче їх корови пожували. Жованi й бруднi рукава – модна деталь костюма. Радник посла, який чекав на нас, змiряв очима i промовив: "То це ви? Угу. Зрозумiло. О, Боже. Так-так. Ну, добрий вечiр".

Спочатку нас оселили в готелi при амбасадi, радник посла дуже переймався переговорами, але Жорж Юрiйович швидко його вгамував своїм оптимiстичним: "Прорвемося, ги-гик!" Жоржу хотiлося вiрити, бо вiн був свiтлою постаттю, але радник посла за своє життя набачився таких свiтлих постатей, i, судячи з виразу його обличчя, заборонив собi вiрити в будь-що i будь-кому, тим бiльше таким файним пацанам, якими були ми з Жоржем. Утiм, це саме життя довiрило радниковi посла таємницю того, що все якось, та буде, головне – не намагатися в усе влазити. Тому вiн обмежився легким зауваженням, кинутим у мiй бiк: "Тут, до речi, є праски. Звiсно, якщо вам потрiбно". Попередив, що за годину буде вечеря, й пiшов собi. "Вечеря вiдбудеться, ги-гик, за будь-якої погоди, ги-гик!" – жбурнув у спину радника Жорж. Радник здригнувся.

Вечеря тiшила рiзноманiтнiстю: горiлка, ром, коньяк, вино, пиво пiсля горiлки та лiкер до кави. Це – питво. А от їжi було замало. Сирiтками виглядали худесенькi шпроти на сухих хлiбцях. Сумно на тих самих канапках застигла iкра, об яку можна було поранити язика, так довго вона на нас чекала. Зелень була втомлена надзвичайно спекотним московським лiтом 2002 року. Сморiд торф'яних болiт, що линув iз вiдкритої кватирки, нагадував про сера Генрi, iнспектора Лейстрета, Шерлока Холмса та друга його, лiкаря Ватсона, бiдолашного Снуппi, а також про всесвiтнє зло з обличчям Олега Янковського.

Судячи з усього, вiдсутнiсть їжi хвилювала тiльки мене. Iншi, а нас було не так уже й багато: Жорж, Петрусь i два молодики, iмен, прiзвищ яких я не розчув, мабуть, вони були мiсцевi, – наливалися спиртним. Потiм ми стали спiвати: "Душа болит, а сердце плачет, а тот кто любит – слез не прячет, ведь не напрасно душа болит". Це було свято моєї душi, я радо рвав горлянку. Вони, мої слухачi, захоплено дивилися на мене. Аякже! Так тримати, Стасе, гордiсть Українського республiканського хору радiо та телебачення! Коли вже й ця похнюплена їжа скiнчилася, мене навiдала думка щодо переговорiв, спiльних позицiй та власностi (яку, до речi, власнiсть, чию, до речi, власнiсть, ми будемо завтра захищати або вiддавати, або вiдбирати чи як воно там… е-е-е? Вiдчужувати, о!). Вона постукала в мiй мозок, там щось забулькотiло. Вона подумала, що всi втопилися, й пiшла собi геть. "Як прийшла, ги-гик, так i пiдеш!" – булькнуло щось їй навздогiн.

Потiм ми перетягли свої тiла в готельний бар. Перший пакунок з дютi-фрi закiнчився якось непомiтно. Раз – i немає його. I Жорж тодi сказав: "Щось я про нас, ги-гик, погано подумав. Треба пертися за пакунком у номер!" I всi ми, навiть п'яний у зюзю Петрусь, разом пiднялися й пiшли до номера Жоржа Юрiйовича. Ви, звiсно, можете поцiкавитися, а чого б то було пертися туди всiм гамузом? А того, рiдненькi, що в нас була така стадiя алкогольного сп'янiння, коли всi тi, хто п'є разом, починають i ходити разом, щойно один устав, за ним i всi iншi потягнулися. Хiба у вас такого не буває? Отож-бо. Отже, треба йти – то треба. Ми пiшли.

У номерi Жоржа Петрусь вирiшив iз нами брататися, лiз цiлуватися, просив мене заспiвати i милувався моїм вiдкритим ротом. "Це ж соловейко", – зiтхав вiн, а згодом почав ридати вiд туги за Батькiвщиною. "Щось, ги-гик, людина попливла зовсiм. Треба його вкласти, ги-гик, спати", – сказав Жорж, i одним щиглем вiдправив Петруся ночувати на диванчик. Тим часом ми добивали другий пакунок iз вiскi. Але за додатковим "аперитивом, ги-гик" спускатися до бару нiкому не хотiлося. Тодi Жорж ляснув себе по лобi, добре, що не мене, бо тодi я прилiг би поруч iз Петрусем, i сказав: "Який довбак!"

Як це часто буває з людьми, м'яко кажучи, не тверезими, я цей вислiв сприйняв на свою адресу i полiз з'ясовувати стосунки. Я думав так: от зараз дотягнуся до його золотої цiпури, як потягну, як нахилю, а там – трава не рости. "Жоро, ти не правий", – чулося белькотiння безiменного молодика. "Жорочко, ти не правий. Який же вiн довбак? Вiн не довбак, нормальний хлопець, спiває

як Сашко Пономар…" I тут вiн отримав вiд мене, цей мерзенний хлоп, за таке ганебне порiвняння! "Брати, та чого ви? Як ви могли подумати!". Хтось вiдводив мого лоба вiд лоба безiменного молодика. "Як ви могли таке подумати? Хiба ж я мiг, ги-гик, на вас таке сказати? Ви ж мої друзi. Я ж це про себе. Я – довбак. Бо забув зателефонувати своїм тутешнiм друзям".

Вiн зателефонував друзям. Було майже двi години ночi. "Так, давайте збиратися, ги-гик. Спати – нiякого сенсу. Їдемо в гостi. Так, Стас, ги-гик, ти, як людина, вiдповiдальна за мiжнароднi стосунки – збирай мотлох, треба вирушати, зараз за нами примчать "конi ворониє"." Я заспiвав: "Ты мой конь вороной, передай, дорогой, что я честно погиб за рабочих". Тут оговтався другий безiменний молодик i запитав: "Якi воронки? Хто нагнав сюди воронкiв, яка сука здала?" "Здається менi, що воно – службист. Ги-гик", – сказав Жорж, обережно обiйняв другого безiменного молодика за плечi, й ось уже вони заспiвали "Чорний ворон".

"Збирайся", – кинув у мiй бiк Жорж.

I я почав збиратися. На це варто було подивитися, тому що я й гадки не мав, що слiд туди брати, куди ми ото премося серед ночi. Я не знав, що мав брати, але знав, що саме я вiдповiдав за цi збори. О'кей. Узяв пакунок, туди спочатку полетiла книжка, обтягнута дерматином, яка була готельним довiдником, потiм – Петрусева краватка, синя в сором'язливi пiвники (таку на Ленiна б нiколи не начепили, ага), остання вiдкоркована пляшка вiскi, яка потiм залила все, готельний рушник, схожий на вафлi "Крижинка" i барсетку Жоржа на iм'я "Гуччi". "Я зiбрався", – проголосив я добре поставленим голосом. "Нi, ну який же ти спритний пацан. Як блискавка", – радiв за мене Жорж. "Ти – чисто, ги-гик, Рiкi-тiкi-тавi, о!"

I ми почали сходити вниз сходами, зворушливо пiдтримуючи одне одного, про iснування лiфта ми забули. Втiм, наприклад, я б у нього нiзащо не сiв. Внизу стояли два чорних "Мерседеси". З одного виповз шикарний, п'янючий чоловiк, його звали Анатоль. "Оце ви зателефонували, а ми якраз це-на. А тут ви, ну ващє, як казка, блiн-на. Ващє. Ну, просто. Блiн-на. А я кажу їм – це ж це! А вони: блiн-на, це! Щастить-на. А я говорю: а вони ж. А ви ж! Це ж треба таке-на, Жорж, iди сюди-на, сивий баран-на". I вони почали обiйматися.

Анатоль привiз нас у якесь поселення з непоганими на перший погляд будиночками, палациками, на другий погляд, усе це справдi виявилося непоганим. Нас везли двома машинами, "а третя-на, буде нас розважати, щоб не позасинали". I вона нас розважала – то мчала вперед, а ми її наздоганяли, то робила рiзнi "змiйки", вихляла "стегнами", несподiвано гальмувала та сигналила. Було не до сну. Мене вхитало. Жорж схилився до пакунка. "З вiскi, як менi, ги-гик, здається, не все гаразд", – нарештi сказав вiн. "Вiскi розлилося", – сказав я, спочатку запхнув туди руку, а потiм устромив її собi до рота. Жорж узяв пакунок. "О, та тут рушник. Обачливий ти, пацан, я ж кажу. Золото. Рушник – це добре, на нього вiскi вилилося, ми його, ги-гик, потiм викрутимо, i все – прорвемося!" "Гей, блiн-на. Я це почув-на? Кореш, ти що, гадаєш, у нас, блiн-на, немає вiскi?" – обурився Анатоль.

Вiскi в них було. Та й не тiльки вiскi. В котеджi, до якого ми пiд'їхали, на нас чекали. "Володимир", – назвався чоловiк похилого вiку з сивими скронями й поправив окуляри тонкими нервовими пальцями. Вiн дуже нагадував менi когось iз чеховських персонажiв. Лагiдна, приємна людина. "Чи не бажаєте присiсти?" – запитав вiн. Виправка в нього була бiло-офiцерська. "Вiтьок", – сказав бiлявець iз обличчям обдовбаного наркомана. "Теж iз козакiв", – чомусь додав вiн. Виявилося, що всi вони, разом iз Жоржем, належали до якоїсь козацької спiлки, що не заважало їм займатися бiзнесом i крутити державними коштами. Усмiхнений Вiтьок давно ходив у мiльйонерах, та й нагадував менi того грошовитого знайомого, на яхтi якого я отримав другу пiдставу для гордощiв. "А чого це ви не пригощаєтеся, гостi мої любi, дуже прошу, скуштуйте це", – лагiдно промовив Володимир. Давно я не чув, щоб хтось висловлювався настiльки пишномовно. Так говорили тiльки в кiнострiчках, якi змальовували життя росiйської аристократiї минулих сторiч.

Я почав наминати салатик з iндички, козаки пили. "Я бачу, що ви людина, яка не цурається культури. Чи не зволите поцiкавитися", – вiн простягував менi книжку. Товстезний том. Поцiкавитися менi було не в западло. Книжка називалася: "Пошто болит душа во ржи".

На палiтурцi кольору революцiйних стягiв була зображена пухка бiлявка, що несла вiдра на коромислi. Далi йшла бiографiя автора, з фотокартки на мене дивився Володимир, i щоб вiн здогадався, що я його впiзнав, я почав активно мукати, говорити менi заважав салат з iндичкою, який виявився надзвичайно смачним. "Так-так. Ви абсолютно правi. Це – я", – всмiхнувся до мене Володимир. "Доводиться визнати, що вийшов я не досить вдало. Я – пишу. Втiкаю вiд одноманiтностi життя. Для душi пишу, не для визнання, букерiвшмукерiв цих. Тiльки для себе. Та от для вас, моїх любих друзiв".

Бiографiя починалася так: "Володимир С. у недалекому минулому був вiдомим авторитетом Краснодарського краю". Бiльше в мiй мозок нiчого не встигло пролiзти. Бо я не мiг повiрити. Просто не мiг повiрити. Я вдавився капустинкою броколi, Володимир, котрий, мабуть, неодноразово спостерiгав за подiбними реакцiями, делiкатно постукав мене по спинi. "Все минеться, ось так. Ось так. Дихайте". Вiтьок посмiхався, Вiтька мало що могло вивести зi стану рiвноваги. Анатоля – також. Жоржевi було весело.

Вони пили. А я сидiв i читав книжку. Починалася вона так: "Маруся вытянулась во ржи и внезапно заплакала. "Ты чего ревешь-то, дурища?", – спросил Степан, хмурый с утра, коровы плохо доились, да и август обещал

быть дождливым. "Жить-то как хорошо, Степушка", – отвечала глупая и молодая Маруська, румяная с ночи".

У вiкна вповзав ранок. "Треба телефонувати Петрусевi, будити його, щоб зустрiчав людей iз МЗС, вони прилiтають ранковим рейсом", – згадав я. "Зара. Будемо йому телефонувати. В тебе координати готелю є?" Координати готелю ми знайшли в пакунку. "Який ти кмiтливий, ги-гик, я б нiколи це не взяв би", – сказав менi Жорж. Я промовчав. Бо не пам'ятав, звiдки це опинилося в пакунку i до чого тут я.

Петруся ми ледь розбуркали. "Давай в аеропорт. Шукатимеш краватку – не шукай, вона в нас". "Але навiщо ви її взяли? Ви її вкрали?" "Слухай, яка тобi рiзниця, нащо ми її брали, давай, одягайся й шуруй у сучасний маєток графа Шереметьєва". "Куди?" "До аеропорту. Хутчiй". I я поклав слухавку. "Знаєш, а вiн звiдти не вийде. Це ж номер, ги-гик, мiй? Мiй.

А я нiколи нiкому, ги-гик, не залишаю ключiв. Така в мене звичка". Довелося телефонувати адмiнiстратору, котрий Петруся вивiльнив, але зауважив, що йому доведеться декому про декого доповiсти. Людина, яка обирає синi краватки з сором'язливими пiвниками, просто приречена потрапляти в халепи.

На переговори нас вiз кортеж чорних авто. "А що це за маєток?" – запитав я в Анатоля. "А, це – власнiсть сина Жириновського, вiн тут не живе, вирiшив, що вигiднiше здавати, от ми й винайняли, нас це влаштовує". На машинi Вiтька були якiсь хитрi номери, що дозволяло йому мчати центральною смугою, i нiхто не наважувався його потурбувати, не кажучи вже про те, що нiхто його не зупиняв.

"Ще в нього є урядова мигалка", – повiдав менi Анатоль. "Теж Жириновського син здає?" – поцiкавився я. "Щоб з Вiтька щось витягнути, треба бути мишею, така вiн репа", – зауважив Анатоль i захропiв.

На переговорах була нудьга зелена. Менi там точно не було чого робити. Єдина розвага – першим схопити пляшку з мiнеральною водою, ранiше за росiйських колег. Хап, а там хай чекають. Бо пити хотiлося – не передати словами. Я тримав обличчя. Iз цим я завжди мiг упоратися. Жорж тримав аудиторiю своїм гигиканням, нездоланним оптимiзмом та вiчним "прорвемося, ха!"

У лiтаку, який нiс нашi втомленi тiла на Батькiвщину, я пригадував вiршi Володимира:

"И конь гнедой

И хлеб ржаной

И девок справных хохот

Жить хорошо в стране родной,

Эх, казаку – неплохо!"

"Слухай, – смикнув мене за рукав Жорж. – Я розповiв Володi про твоє, ги-гик, становище. Про твоє керiвництво, пам'ятаєш, ти менi, ги-гик, сповiдувався (я цього не пригадував)? Вiн обiцяв посприяти. То чекай, ги-гик. Вiн усiх ваших найбiльших знає, як росiйськi компетентнi органи вiзерунок його пальцiв. Зрозумiло? Не гальмуй, ги-гик. Прорвемося!" По наших ногах бумкали пакунки дютi-фрi аеропорту Шереметьєво, повнi пляшок iз вiскi.

хii)

На дверях я помiтив маленький клаптик паперу. Бемц. Це гупнулася моя валiзка на колiщатках. Розгортаємо папiрець. "Синку, не зроби хибного вчинку, не стрiляй у чолов'ягу, що зараз ходить голяка у твоїй хатi. Бо станеш сиротою. Тато". Мiй тато завжди думав, що якщо Бог комусь дав почуття гумору, то тiльки йому. Найдотепнiший тато у Всесвiтi. Вдома був саме вiн, сидiв у моєму крiслi, вдягнутий у мою улюблену смугасту майку, їв мої крекери з маком, на його колiнах розтягнувся мiй кiт, який вiдкрив одне жовте око, щоб переконатися в тому, що це я. Повна узурпацiя "могостi" батьком.

"Здоров", – сказав батько. "Привiт", – сказав я. "Як це ти мене знайшов?" "Використав базу даних податкової iнспекцiї, купив диск на Петрiвцi, там майже все про всiх є. Дiзнався, наприклад, що ти працюєш. Можна сказати, пишаюся тобою, синку, нiколи б не подумав, що ти пiдеш на государеву службу пiсля буржуйських харчiв". "Ага", – сказав я i нарештi поставив валiзу. "Ти надовго?"

"Як тобi сказати. По-перше, я не сам. Мене вигнала мати через одну банальну, але чарiвну причину. Вона зараз у ваннiй, потiм познайомитеся". Яке щастя. "По-друге, синку. Я вже казав, що пишаюся тобою, як будь-який нормальний батько сином, котрий працює на користь держави. Але я встиг i засмутитися. Чого ж ти не сказав нам, своїм батькам, ближче за яких у тебе немає нiкого в цiлому свiтi, що ти хворий на невилiковну хворобу? Чому я мушу дiзнаватися про це вiд сторонньої людини? Це дуже жорстоко, синку". Батько мав дуже сумний вигляд. Мене тiпало. "Це, мабуть, тобi сказав Iгорко, так?"

"Хлопець, iз яким ти живеш, – тихо сказав батько. – Вiн вiдчинив нам дверi. Тiльки не треба його сварити. Вiн узагалi був здивований тим, що в тебе є родичi. Як це Iрка його назвала? Щось таке англiйське. А, згадав, – бойфренд". "Це – Iгорко. Вiн годує кота". Батько сказав, що не хоче знати, чим тут iще займається Iгорко. Так вiн i не дiзнався про останнє "вгинання" Iгорка, який для зустрiчi з австрiйськими колегами приготував квiткову композицiю з бiлих хризантем i викладених хрестом червоних троянд, чим вразив австрiякiв бiльше, нiж якби пробздiв їм по нотах вiденський вальс. "Ти – дорослий чоловiк, ти розчарувався в родинному життi, тому маєш право на власний вибiр. Ми живемо не в кам'яному вiцi. Я тiльки прошу, поки я тут, то, будь ласка ви не цей… Навiть у ваннiй, дуже тебе прошу, в мене все-таки консервативнi погляди".