Текст книги "Корпорація ідіотів"

Автор книги: Лариса Денисенко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 12 страниц)

Я пiшов на роботу, хоча намiру такого не мав. Але менi необхiдно було побачити Iгорка, вiддалити процес знайомства з "Iркою" й вiдтягнути якнайдалi необхiднiсть спiлкуватися з батьком. Вигляд у мене був кепський. Про це можна було прочитати в очах людей, яких я зустрiчав.

Секретарки немає – чотирнадцять. Я побачив її шарф. Широкий, чорний у вишуканi тонку сiру та широку вишневу смуги. Його було накинуто на її крiсло. Я взяв маленьку липучку, написав на нiй: "Привiт! Я – Христина, я у всiх беру в рота" (на бiльше моя змучена вiскi, Жоржем, Москвою, батьком, необхiднiстю знайомитися з "Iркою", усвiдомленням батькової переконаностi, що я – хлопчик-гей – фантазiя була не здатна) i причепив до шарфа.

Нiкого не було. Нi Вiки, нi Iгорка. Приймальна Валерiя була зачинена. Сiроока Степанова секретарка повiдомила мене, що "пан Степан перебуває на нарадi". Я подався до буфету. Там я побачив Варвару, яка сухо менi кивнула i знову повернулася до своєї подруги, Валентини, вдягнутої наче дiдько, що зiбрався по ягоди. Сукня кольору полуницi в цьому вiцi й такiй кремезнiй статурi?

Чим вона сама собi пояснює такий вибiр? Чи в неї немає потреби його пояснювати, бо вiн для неї є природним?

Вони розмовляли, я замовив капустяного салату за звичкою прислухався до розмови – i не пошкодував.

– Ну, Валюшо, ти до мене ввечерi зайдеш?

– А на який бiс, Варю? Ти що, запрошувала мене чи ми щось планували, а я – дурепа пустоголова – забулася?

– Забулася. Сьогоднi день народження мого Петра.

– Я пам'ятаю, Варю. Але ж Петро помер!

– Ну, то й що? Визнай, чого вже тепер соромитися чи боятися, вiн завжди був тобi не до вподоби, але погодься, що годували в нашiй хатi завжди пристойно. Ти роками терпiла в цей день поруч iз нами Петра, його недолугi жарти, руки на твоїх сiдницях, це й я вимушена була терпiти, але зараз така необхiднiсть зникла, i ми можемо спокiйно насолоджуватися їжею. То я чекаю на тебе?

– Дякую, люба.

Варя плаче. Вони тримаються за ручки, як дошкiльнята. Якби не спiвчуття до бiдного померлого Петра, я б щиро за них порадiв. Справжня жiноча дружба. Коли я помру, що скажуть мої близькi? Що вони пригадають?

Як смердiли мої шкарпетки, коли я знiмав мешти? Як я мiг за столом почухати собi муда? Як я напивався i що при цьому робив? Як я валтував iграшкову кудлату собачку, бо був п'яний, i нам iз друзями було весело, аж тодi до нас завiтала моя теща? Краще б цього не знати.

Що вони будуть про мене згадувати… Ага. Я втомлений сиджу в кабiнетi. Я не хочу додому. Дзвiнок. "Це саме… Стас? Зайди". Це – Васятко. "Це саме, це саме, мучусь…"

Васятко нервується. Нас запросив найбiльший керiвник. Васятко не знає навiщо. Ми – тим бiльш. Бойова наша команда. Вiка, Степан, Iгорко та я. Васятко телефонує до приймальнi, йому кажуть, що достатньо буде, якщо вiн прийде з двома спiвробiтниками. Я чую (i всi це також чують), що називається моє iм'я. Тобто я маю бути присутнiм обов'язково. Працює фактор "краснодарського авторитета Володимира". Швидко вiн. Авжеж, у тих колах не заведено патякати, лякати пуканням повiтря. Вони, козаки, чiтко знають свою справу. I за друзiв пащi порвуть. А я – їхнiй друг, ага, Васятку. Мафiя безсмертна. Особливо – росiйська. Васятко кидає на мене косяка й каже: "Безперечно. Це саме. Безперечно. Я його вже викликав". Губи Вiкторiї схожi на спущенi труси, її не вiзьмуть – це вже точно. Iгорко всмiхається, вiн завжди в собi впевнений. По Степановi важко здогадатися, що в нього на душi, та й узагалi, чи є вона в нього.

Цей кабiнет неосяжний. Як i стiл. Як i мапа, що висить за спиною найбiльшого керманича. Вiн виголошує промову. Дивиться на нас. "Я можу знати ваше iм'я?" – питає вiн мене. "Так, якщо уважно читаєте колонтитули", – хочу сказати я, але менi бракує нахабства. Моє iм'я справдi зазначено внизу на кожнiй сторiнцi кожного документа, до створення якого я буваю причетним. "Це – це саме, Станiслав Владиславович е-е-е-е Коваленко, кращий, це саме, фахiвець департаменту з мiжнародних питань. Тiльки-но сьогоднi повернувся з Москви, з е-е-е-е переговорiв, якi вiдбулися успiшно". Васятко рапортує. Вiн узяв нас двох. Мене i Степана. Степан робить вдумливий вигляд. Я почуваюся доволi впевнено, бо знаю, хто за мене просив.

Найбiльший керманич висловлює iдею, вiн дає певний час на те, щоб ми її добряче продумали, понад мiсяць. Вiн каже, що за ним не заiржавiє, якщо ми переймемося складнощами питання, знайдемо оптимальний вихiд i шлях реалiзацiї. Ми кажемо, що вже надзвичайно перейнялися. Наприкiнцi вiн каже загадкову фразу: "Я розумiю, що, щоб мене зрозумiти, Василю Васильовичу, вам потрiбно замiсть мозку мати хоча б прищ. Але ви його якраз не маєте. Може, хоча б хлопцi? Через два мiсяцi доповiсти". Аудiєнцiю завершено, ми виходимо. Хлопцi з прищами замiсть мозку. Сумне, я хочу вам сказати, видовище. "Будемо працювати окремо", – каже Степан. Наволоч.

Удома нiчого не змiнилося, хiба що поруч iз крiслом, де розмiстився батько, сидить "Iрка", викапана Таїсiя Повалiй, тiльки менша: пiвтори Iрки – одна Таїсiя Повалiй. "Привiт", – каже Iрка. Коли батько представив менi свою коханку як Iрку, я подумав, що їй приблизно тридцять рокiв, i аж нiяк не сподiвався побачити таку пiдстаркувату й худющу панi. То це заради таких зараз кидають мiцнi українськi родини високi, трохи зап'ятдесятирiчнi чоловiки без натякiв на пивний животик i з кiлькома сивими волосинами, що тiльки додає пiкантностi їхнiй шляхетнiй зовнiшностi? Що коїться iз цим свiтом? Iрка займається художнiм куванням. Працює дизайнером по металу. Такий собi сучасний коваль. Смiшно, можу собi уявити, як плiткували б про них у нашому трудовому колективi: "А ви чули, що Владислав Коваленко кохається з ковалем?" Ги-гик!

"Драстє", – вiдповiдаю. "Якi в тебе плани на вечiр? – питає стара. – Треба щоб ти допомiг менi посунути меблi. Владик має хвору спину". Бач, яка кмiтлива та спостережлива.

Я тiльки подумав про те, що компанiю їй може скласти батько, як вона мене – трiсь по потилицi. "Iро, – бубонить батько з крiсла. – У хлопчика – серйозна хвороба". "Так. Добре. Але зараз у нього нiчого не болить, правда, Стасику? А ти завтра вранцi не встанеш, якщо тягатимеш меблi".

"У мене був важкий день. До речi, ви менi так i не сказали, чи надовго ви тут оселилися?" "А де Iгор? – питає батько. Переводить тему: – Вiн нас соромиться?" "Чого б це вiн вас соромився, кажу я, – вiн живе в себе вдома, а не в мене. Вiн годував кота, тому що я був у вiдрядженнi. Хтось мав би годувати кота, чи вам би було приємно знайти тут його голодний скелет? Я не розумiю, як ви взагалi могли подумати, що… Тiльки такi збоченцi, як ти з Iркою, могли подумати, що я, твiй рiдний син, який до того ж був одружений, має дитину i не з валтував жодного сусiдського хлопчика, на вiдмiну вiд тебе, що трахкав усiх сусiдських жiнок, – педик! Ви вже пояснiть, менi дуже цiкаво, як ви дiйшли такого висновку?"

"Ми б не дiйшли, – каже батько. – Але що б ти подумав, синку, якби в мене вдома зустрiв симпатичного хлопця, молодого, дуже доглянутого, в джинсах, що майже з'їхали з пружних (це все Iрка помiтила) сiдниць, який вихляє стегнами, як повiя, мружиться, як цей кiт, i починає вивалювати на нас iнформацiю щодо твоєї роботи, твоєї хвороби, твоїх злиднiв? I кидається звинуваченнями, мовляв, де ми були весь цей час, чому ми тебе залишили одного? Ще й нiкуди не поспiшає. Я був переконаний, що вiн тут живе. В нього є ключ вiд цiєї хати, ключ, якого немає нi в мене, нi в твоєї мамцi". "А ви що, цiкавилися хоча б адресою, де я живу?" "Синку, в нас були обставини. Складний перiод, розумiєш?" Iрка гризе нiгтя. Рожевий лак. Баби з вiком їдуть глуздом.

Я зникаю у ваннiй кiмнатi. Там сидить воно. "О, з'явилося. Нарештi.

Менi б такий робочий розклад, постiйно кудись зникає, розважається, а я сам мушу триматися, не зриватися, поводитися негiдно, так?

Сам на сам iз доброчинними спокусами Бога. Слухай, прибери їх звiдси, я давно нiчого в тебе не просив, але зараз прошу: прибери, бо я за себе не ручуся". "А чого це я маю таке робити? Твої родичi – розбирайся, вони ж твої родичi – не мої. Ненавиджу з'ясовувати стосунки з родичами, вiдразу псується настрiй". Воно потягається. Паненя зманiжене.

"Усе це несуттєво. Не варто моїх фiзичних зусиль i твоїх моральних тортур. Якось минеться. Давай поговоримо про справи". "Давай", – риплю зубами я. "Отже, тобi сьогоднi зробили дуже слушну пропозицiю. Ти ступив на вищу сходинку. Занiс ногу. Ще трохи – й ти скинеш кайдани, якими тебе закуто на цiй посадi. Тебе чекає iнша – впливова, дуже впливова. Це те, чого ти прагнув. Ти на пiдходi до слави й необмежених можливостей. Пильнуй за собою. За кожним словом та рухом. Спостерiгай за Степаном, вiн обов'язково знайде правильне рiшення, а тобi залишатиметься його привласнити, все дуже просто. Нiякої напруги. А коли рiшення буде в твоїх руках, ти його демонструєш, кому треба, i тодi нарештi ми пiдписуємо контракт, будемо вважати, що ти витримав умови випробувального термiну. I ти помстишся всiм наволочам, котрi псували тобi настрiй роками, i в тебе буде достатньо iнструментiв для цього, повiр менi".

Стукiт у дверi ванної. "Ти що там робиш?" Iрка. Блiн.

От яка її собачача справа, що я тут роблю. "Блюю. Наслiдки хiмiотерапiї", – ввiчливо вiдповiдаю. "Бачиш, що коїться? Прибери її геть. Вона менi заважає". "Твоя вигадка про рак – спрацьовує. Смiшно, до речi. Пупа зараз надiрву. Менi завжди подобалися люди, що спекулюють на вигаданих смертельних хворобах". Воно регоче. "Це не вигадка, це воно саме якось уклалося всiм у вуха", – кажу я. Не потрiбнi менi чужi кмiтливiсть та винахiдливiсть.

Батько дивиться чергову серiю "Сiмнадцять миттєвостей весни", наспiвує: "пумпум, пумпум-пумпум, пум-пум, пумпум". Голос Капеляна лунає на всю кiмнату. "Батьку, – спокiйно звертаюсь я до нього, беру пульт i роблю звук тихiше. Розвiдник Iсаєв переходить на шепiт. – Ти можеш менi дещо пояснити? Як так сталося, що зi мною, твоєю хворою дитиною, коли вона, тобто я, дiзнався про те, що невилiковно хворий, були не мамця, не татусь, не колишня дружина з моєю дитиною, не друзi, а знаєш хто? Водiй мого керiвника, який зжер усi мої продукти. В тебе є щось менi сказати з цього приводу?" Батько мовчить. "А ти впевнений у тому, що ти маєш право отак зараз гарчати на мене, синку, пiсля того, як понад десять рокiв тебе зовсiм не хвилювало, чим живу я? Понад десять рокiв ти не давав менi навiть тимчасової перепустки у своє життя?" Батько встає, висмикує з моєї руки пульт. Керманич гестапо Мюллер вiдчайдушно кричить на розвiдника Iсаєва. "Слухай, допоможи Iрцi з меблями, досить сварок, менi цiлком вистачило й твоєї матерi. Дай спокiйно подивитися кiно". Ось тобi й маєш. Ага.

Я йду на кухню. Iрка вовтузиться там iз паяльником. Я так думаю, що краще не чiпати жiнку, яка здається нервовою i тримає в руках паяльника. Це не слушна нагода вправляти такiй жiнцi мiзки. Ви не згоднi? Я помiчаю, що на балконi за добу з'явилися чорнi гори якогось мотлоху. "Це – мої iнструменти", – посмiхається менi Iрка. В неї немає двох зубiв. Ще трохи, хай тiльки покладе паяльник, в неї бракуватиме як мiнiмум трьох.

Так, де ж їх немає? Гостей столицi, де їх немає? Куди я можу сховатися в цiй хатинцi? Знову пертись у ванну – пiдозрiло, Iрка за мною стежить. Залишилося одне – вбиральня. Там з'являється воно. "Слухай, ти не мiг би дати менi спокiй? Не вдиратись у вбиральню, кiнець кiнцем, менi нiяково. Я, знаєш, не звик срати при комусь. Ранiше хоча б це менi вдавалося робити на самотi. Принаймнi в цей момент у представникiв людства вистачає клепки, щоб менi не заважати". "Я думав, побачивши мене, ти трохи вiдкиснеш, угум-с". "Так. Якщо ти вже тут, скажи комусь iз ваших, що б зiстрибнув з батькових ребер! Тодi йому має попустити". "Що за нiсенiтницю ти верзеш?" – питає воно. На його пицi зацiкавленiсть i здивування, як у цуцика-спанiєля. "Сивина у бороду – бiс у ребро. Давай домовимося iз цим бiсом, хай iде собi й дасть спокiй батьковим ребрам, i тодi батько повернеться додому, а Iрка, я сподiваюся, кудись щезне теж". "Який ти примiтивний", – пирхає воно. Ще зараз я бачу його скривлену мармизу, аж раз – воно кудись подiлося. Всi мене зраджують i тримають за телепня. Але скоро, скоро настане час. Мiй час. Тодi ми на вас подивимося.

хiii)

Отже, це й усе. Ось воно, моє сучасне щастя, моя сучасна доля, то скiльки вона важить? Грами? Немає навiть одного мегабайту на цiй зеленiй тоскнiй дискетцi. Зелений колiр – надiя? Зелений колiр – болотнеча, ряска, яку жеруть качки? Спрощене життя. Яке ж воно спрощене, чи не так? Усе те, що його ускладнює, може у вiдповiдних випадках його ж спростити. Зимно. Зимно, тому що прийшла зима. Минули два мiсяцi – як вони тягнулися, як вони пробiгли.

Тi два мiсяцi, якi нам видiлив найбiльший керманич. Минулися. "Гей", – звертаюсь я до водiя. "Давайте спочатку заїдемо в один магазин". "Без проблем", – каже водiй. Я знаю, що в цьому магазинi мене вилiкують, i не суттєво те, що вони будуть робити чи не будуть робити, в будь-якому разi вони обов'язково зачеплять щось у менi яким-небудь гачком зi своїх рибальських наборiв.

Це – моє улюблене мiсце, тут ви можете посилити свою ненависть до людства, а також швидко вилiкуватися вiд власної величi, незрiвнянностi та снобiзму. Це – одна з центральних крамниць мiста, де торгують дорогими речами, мештами, аксесуарами. Колись на цьому мiсцi теж був публiчний заклад, там гралися в богинь товстi продавщицi з дешевим перманентом на недбало профарбованiй головi. Вони були готовi розчавити все людське, що вклав у тебе Бог, батьки, вчителi, що вклало в тебе життя. Нашi голови, душi, серця – це крамнички, шухлядки, скриньки, автомати, каси, склади. Вони робили це легко, наче феї за допомогою чарiвних паличок. Одне їхнє слово до тебе, i ти вiдчував себе лайном чи кляв їх, а цього цiлком достатньо для того, щоб убити в собi людину. ЛЮДИНУ.

Зараз замiсть товстезних продавщиць залом фланкували моднi та стильнi хлопчики та дiвчатка. Але за змiстом нiчого не змiнилося, а, може, стало навiть гiрше. Тiтки могли зглянутися на тебе, враховуючи твiй вiк, свiй хороший настрiй, не помiтити тебе, сконцентрувавшись на iнший людинi. Цi ж усе помiчали, водночас не помiчаючи нiчого.

Тебе для них не iснувало, як i твоїх бажань, сподiвань, мрiй, потреб. Тебе не було. Ти думаєш, що ти iснуєш, що ти щось значиш у цьому свiтi, маєш якусь вагу? То зайди сюди. I ти побачиш, що тебе – немає. Вони обговорюють свої проблеми, обмiнюються телефонами своїх цирульникiв, вiзажистiв, фотографiв, вони дiляться iнформацiєю щодо модних дiєт, салонiв, кiнотеатрiв.

Вони вважають себе єдиними, хто заслуговує на увагу. Боги, королi, принци. Найвищi постатi у Всесвiтi. Ти ж – нiщо. В тебе немає iм'я, статусу, тебе позбавлено голосу, народження, мови. В тебе немає нiчого, що б могло їх зацiкавити. Що б могло змусити їх подумати про тебе, як про людину, таку саму обрану Богом, як вони. Якщо в тебе немає грошви – ти зайва меблина, котра, це ж треба, яке паскудство, має нахабство швендяти i плутатися в них пiд ногами. В тебе є грошва? Ще й немала? Вони звикли до того, що в деяких людей є грошi, але вони не вважають їх за людей. Ви – гаманцi, кредитки, дiрки гаманцiв та кредиток або жебраки. Все, ось таке просте ранжирування. Подобається? Вам щось iз цього пiдходить? Ким ви хочете бути, ким конкретно на цiй шкалi?

Пiсля того, як мене пару разiв штовхнули, а одне малолiтнє стерво спитало гидким голосом: "То ви берете тiпа цi штанцi? Тому що ви їх уже засрали, якесь жовте з'явилося на бiлому. А його не було. Зараз ви їх повiсите, тiпа це не ви їх зiпсували, ось уже й удзик хитається. I пiдете собi, тiпа ви нi до чого. I що, хтось мусить їх купувати пiсля того, як ви жмакали їх у своїх пiтних руках? Вони ж свiтлi, розумiти треба такi речi. От уже… ходять тiпа крутi сюди, блiн". И-и-и-и-и. Все!

"Поїхали. Терапiю пройдено. Менi час додому". "Без проблем", – каже таксист. Я починаю пiдозрювати його в тому, що вiн записав цю вiдповiдь на магнiтофон i постiйно її вмикає, а сам тим часом смачно мене матюкає. "Зупинiть бiля метро, я хочу пройтися", – кажу я згодом. "Без проблем". Зараз я його вдарю. Натомiсть я сплачую за проїзд.

До мене наближається бiлий собака з мордою, схожою на вiдкриту величезну валiзу. Мене паралiзує. З темряви виникає чоловiчий силует. "Боже мiй, не бiйтеся. Аля, Аля, до мене, доцю, до мене". "Що ж ви свою "доцю" пускаєте без намордника? Вона ж i зжерти людину може", – докiрливо кажу я. Зазвичай собаки вiдчувають, що я тримаюся вiд них осторонь i надаю перевагу котам. Майки. Написи на майках. Я ж вам казав. Собака крутить хвостом. "Так, ви маєте рацiю. Цiлком. Вибачте, що Аля налякала вас. Вибачте. Це – моя провина".

Я дiстаю цигарки. Дивно, але менi затишно з цим чоловiком, треба побути на повiтрi. Вдома батько, Iрка, молотки та паяльники, залiзяки та брухт на балконi, треба вгамувати серце. Воно аж вистрибує. Я боюся псiв. "Знаєте, я завжди собi кажу: не вiдпускай Алю, люди не можуть знати, що вона – мирна собака. Ти всiх тiльки лякаєш. I забуваю". Вiн тихо смiється. Може, iдiот? Цього ще бракувало.

Вiн продовжує: "Я дуже хвилююся, коли вона пiдбiгає до iнших собак, не тому, що її можуть порвати, а тому, що вона може обманути мої сподiвання i вчепитися в когось. Я не знаю, як я пiсля цього житиму. Просто не знаю". Точно. Якийсь псих. Торкається моєї руки. "Перепрошую, я бачу, ви хвилюєтесь". У нього такi розпачливi очi. Вiн мене лякає. "Не хапайте мене. Приберiть руки". Вiн знову вибачається, вiдсмикує руки, наче отримав опiк. А якщо в нього почнеться напад, що тодi робити?

"Ранiше я мешкав в iншому районi, але зараз переїхав сюди. Це ж так добре, правда? Тут дуже приємний район. А головне, що я винайняв квартиру, де є крiсло. Аля може там спати. I я їй не заважаю. Собацi, як i людинi, потрiбен власний простiр, вам так не здається?" Я кажу, що нiколи над цим не замислювався. Вiн знову посмiхається, але наче – спокiйний.

Дзвiнок. Я сiпаюся. "Ой, не хвилюйтеся, це – мiй". У нього є мобiльний телефон, не можу повiрити, в таких суб'єктiв не буває мобiльних телефонiв, це ж технiчнi дикуни, в таких усе з рук валиться. Ось, точно, телефон випав. Вiн присiдає, знову посмiхається. А може, там у нього один номер? Термiновий зв'язок iз лiкарем? Це – слушно. Вiн розмовляє по телефону, якщо з лiкарем, то цей лiкар – жiнка. "Людо, який я радий, що ти зателефонувала. Я сьогоднi подумав, що ти обов'язково менi задзвониш, так i сталося. Ти справдi хвилюєшся за мене? Це – правда? Це ж так чудово, що ти хвилюєшся. I так чудово, що я можу тобi сказати, що зi мною все гаразд. А з тобою, з тобою все добре? Людо, ти плачеш? Нi, ти мене нi в що не вплутаєш, нiчого, не бiйся мене потурбувати, все кажи. Для мене це дуже важливо. Твоє життя, ти. Розумiєш? Дуже важливо, Людо. Що ж може бути важливiшим? Я тебе зовсiм забалакав. Вибач. Нi, ти не ускладнюєш менi життя. Гаразд, ускладнюєш. Але, Людо, якщо я хоча б чимось можу тобi догодити, прислужитися, допомогти, я настiльки радий буду це зробити, ти собi не уявляєш". Класичний випадок мазохiста. Прислужитися вiн хоче. "Я завтра до тебе заїду, привезу морозиво. Полуничне". Точно, iдiот. "Бачиш, ти вже повеселiшала, так? Цiлую, до завтра, бувай".

"От. Плаче. В неї проблеми з нареченим. Але з нареченими завжди проблеми. Як це – не може бути? Завжди є. Бо ця ситуацiя змушує людей нервувати". Я хочу спитати, чи це його лiкар, але питаю iнше: "Це ваша подруга?" "Так-так. Ви правi. Певною мiрою правi. Це – моя колишня дружина". Заспокоювати колишню дружину, в якої проблеми з нареченим? Це поза межами моєї уяви.

Вiн розповiдає менi, чим годує собаку. Я не вiрю своїм вухам, але розповiдаю йому, чим годую кота. Раптом вiн каже: "Вибачте менi". Знову почалося, в нього напад за нападом. "Я у вашiй присутностi подивився на годинник. Я знаю, знаю, що це дуже неввiчливо. Вибачте менi. Я знаю, що виправдовуватися – це так по-дитячому, але не можу не пояснити. Я живу сам, з Алею. I в мене склався режим. Я звик планувати свої вечори, але коли зустрiчаю цiкаву людину, то забуваюся. Тодi згадую, дивлюся на годинник, i ображаю цiкаву людину…"

Вiн тримає стиснутi кулачки десь на рiвнi гортанi. Я мовчу, ковтаю клубок, що несподiвано пiдкотився до горла. Вiн сприймає моє мовчання як пробачення.

"Дякую вам. Тепер я маю сказати – до побачення. Тому що повинен устигнути на ринок, купити їжу собi та Алi, а потiм розпочнеться серiал". Я бiльш нiж здивований. "Серiал, який серiал?" "Ви, мабуть, такого не дивитеся. Це – мелодрама, про стародавнi часи, дам, кавалерiв, iсторична мелодрама". Я справдi такого уникаю. Iз серiалiв я дивлюся тiльки "Секс i мiсто", тому що плекаю надiю, що героїня Кiм Кетрол, навiжена Саманта, прийде в мої еротичнi сни, i таке зi мною зробить, таке… Вiн дивиться на мене. "А вам справдi цiкаво таке дивитися?"

Вiн знову смiється. "Я розумiю ваш подив. Дорослий чоловiк дивиться мелодраматичнi серiали. Це смiшно, я знаю. Але так, я дивлюся. Ви знаєте, це дивовижний серiал. Там усi гарно говорять, поводяться, вдягаються. Нiхто не свариться, не криє одне одного матюками, як в iншому кiно. Звiсно, там також є негiдники, але не повiрите, вони вмiють гарно плести iнтриги. В нас iнколи вiтаються грубiше, нiж вони iнтригують. Певна рiч, я усвiдомлюю, що там також є негативнi герої…" Вiн чомусь замовкає. Я кажу, що, на мiй погляд, без негативних героїв було б нудно. "Нецiкаво, несерйозно, щось не те". "Що ви, – вiн крутить головою. – Що ви. Без негативних героїв було б надзвичайно цiкаво, просто всi ми звикли до того, що без негативного сумно, нудно, прiсно. Ми звикли, що спiвiснування просто неможливе без негативних героїв. Але я зловживаю вашим терпiнням та часом. I менi слiд iти". Я посмiхаюся йому. "Ви знаєте, коли ви зараз посмiхаєтеся до мене, ви нiби зовсiм iнша людина, котру нiщо не гризе. Зовсiм не гризе. Наче вас не стискає час, наче у вас є можливiсть подивитися на зорi, наче немає страху йти вночi непевними районами, виникає бажання погладити чужого пса, хочеться посмiятися над поглядами перехожих… Це ж здорово, еге ж? Усiм нам iнколи треба, щоб хтось чи ми самi спускали себе з повiдка. Хай вам щастить". "Вице серйозно?" Так, вiн серйозно, хоча й посмiхається. Вiн це справдi серйозно. "Гей, чекайте, так не буває. Ви часом не вбиваєте дiтлахiв у пiд'їздах, не пiдкладаєте смердючi ганчiрки пiд дверi сусiдам, не вириваєте аркушi в бiблiотечних книжках, не прив'язуєте до котячих хвостiв бляшанки?" Вiн смiється ще гучнiше. "Ви – дуже дотепна людина". Вiн зникає. Чи його й не було? Як може iснувати подiбна людина з таким ставленням до себе, до людей, до буття, жити поруч зi мною в цьому жорстокому-жорстокому свiтi? Невже вiн такий iснує? Не знущається, не жартує, говорить без пришпилiв, вiдкривається першому-лiпшому, не соромиться бути наївним, смiшним, беззахисним? "Ми просто звикли, що неможливо жити без негативних героїв". Ми просто звикли. Хто б знав, як звик до цього я сам, ця звичка – невiд'ємна частка мене, мого життя, моїх переконань, моєї власноручно з валтованої вiри. Але чому? I невже можна iнакше? Невже можна?

Квартира зустрiчає мене нявчанням. Мартiнi. Так, що тут у нас? Позасинали, паразити, навiть не нагодували кота? "Встати, прийшов господар хати!" Я вмикаю свiтло. Чисто, порожньо. Дивно. Люди, ви де? Хтось спустив вас в унiтаз? Я поспiшаю на кухню, з балкона прибрано залiзний мотлох. Так-так. На столi я помiчаю записку. "Синку, телефонувала чарiвна дiвчина Леся. Не могла з тобою зв'язатися. Їй було цiкаво, чи будеш ти подовжувати договiр оренди на цю квартиру. Чому ти нiколи не розповiдав про неї, особливо про те, що вона руденька, та про те, що вона агент iз нерухомостi? Вона знайшла нам квартиру, там є майстерня, що, як ти розумiєш, важливо для Iрки. Вона переказує тобi вiтання й радить частiше займатися сексом, тому що ти занадто, на її погляд, нервовий. А я тебе цiлую i залишаю номер нашого нового телефону. I сподiваюся почути твiй голос ранiше, нiж менi виповниться шiстдесят рокiв. Я люблю тебе, синку. Татусь".

Я вмикаю телевiзор. У мене є: хороший настрiй, пиво, кiт. У мене немає батька та Iрки. Нi, вони в мене є, але не в цiй хатi, що надзвичайно менi подобається. Але щось мене гризе. Що ж мене гризе? Чому пече мiй хребет? Як вiн сказав – вiдпустити себе з повiдка? А якщо ти небезпечний для людства, як можна себе вiдпускати з прив'язi? Скаженого, на них, тих, що живуть без щеплень? Стоп. Що зi мною? Вiдколи це i з якого лиха я почав турбуватися про стан здоров'я iнших? "Ученi знайшли нову, десяту планету", – посмiхається менi Алла Мазур.

Як це знайшли нову планету? Скiльки рокiв, столiть шукали, i тiльки тепер знайшли? Десяту планету? Стiльки вчених тiльки тим i займалися, використовуючи величезнi кошти, в рiзних кутках свiту, що вишукували зорi, стежили за кометами та метеоритами, передбачали падiння астероїдiв, прогнозували сонячнi, мiсячнi затемнення, сподiвалися, що вiднайдуть новi свiти, iстот, але нiчого не вiдбувалося. I от одного дня вони знаходять планету, i це стає сенсацiєю. Вибух. I головне те, що вона завжди була, ця десята планета, оберталася довкола Сонця, кружляла свiтами, може, штовхала боками Землю, а ми нiчого про неї не знали. Нiчогiсiнько. А якщо подумати в iншому ракурсi?

Якщо в кожному з нас причаївся невiдомий ген? Ген добра. Ген злагоди. Ген добробуту. Ген родинного щастя. Ген вдачi. Ген, що дарує вмiння дружити. Ген привiтностi. Ген, що позбавляє нас чорних заздрощiв. Ген, що надiляє нас умiнням слухати людей. Ген взаєморозумiння. Ген спiвчуття та чуйностi. Ген усвiдомлення себе й iнших. Ген кохання, врештi-решт. Вiн живе в нас, але все своє життя ми його не помiчаємо, хтось шукає, а хтось навiть не припускає, що все це в нас iснує? Як десята планета, яку вiднайшли сьогоднi? Але ж усе це в нас є? А ми, як ученi, живемо, працюємо, витрачаємо грошi, i ще невiдомо, чи знайдемо ми це в собi протягом нашого життя, чи помремо в незнаннi?

Я помiчаю, що мiй хребет припинив пекти. Лише iнодi вiдчуваю бiль, мабуть, це загоюється опiк на моїй совiстi. Але вона жива. Як i ген вiри у власнi добрi намiри, ген вiри в людей, ген добра, який вiдкриває себе – менi, а мене – собi завдяки моїй посмiшцi. Я вiдпускаю себе, тому що нiкому не завдам шкоди, я – обеззброєний миротворець, єдина моя зброя – це моя посмiшка й усвiдомлення того, що я здiйснив, можливо, найважливiше у своєму життi вiдкриття. Свою десяту планету.

Коли я прокинувся, вже був ранок, кiт сидiв на моєму лiжку й умивався, мружачись на сонцi. I я посмiхався. Я не пам'ятаю, коли востаннє так радiв зимовому ранку. I менi хочеться спiвати, зовсiм не для того, щоб комусь довести, що я роблю це професiйно, краще за iнших – менi хочеться спiвати, бо цей спiв рветься з моєї душi, бо менi добре, хоча комусь я й нагадую iдiота. I я спiваю пiсню Френка Синатри про те, якими чудовими були роки, всi роки мого життя.

Я йду мiстом. Я прямую на роботу. Я не знаю, що робитиму завтра, ким я стану, кого я покину, а кого зустрiну, скiльки вчиню дурниць, скiльки втрачу, кому завдам шкоди, а кому принесу щастя, я навiть не знаю того, що чекає мене он за тим рогом. Я нiчого не знаю. Наша проблема та, мабуть, i щастя полягає в тому, що ми рiдко ходимо навпростець, ми бродимо манiвцями. Але я знаю одне: зараз я прийду на роботу, ввiмкну Степанiв комп'ютер i скину вкрадену вчора iнформацiю туди, де їй належить бути. А ще я знаю, що це моє свiдоме й самостiйне рiшення.

Менi назустрiч iде дiвчина в тонкому чорному пальтi й вузьких штанцях, на її непокритiй головi дивний зимовий птах звив гнiздечко з крижинок. Вона йде, припорошена снiгом, i посмiхається чомусь невiдомому в свiй смугастий шарф. Дiвоча посмiшка серед зимового ранку, як весняна проталина. I вiд цiєї посмiшки, посмiшки незнайомої дiвчини, яку огортає снiг, менi стало затишно й тепло. I я також усмiхнувся. У свiй смугастий шарф. I менi захотiлося просто йти далi й дарувати свою посмiшку, наче естафетну паличку щастя, iншим людям. Щоб хтось зневiрений, заслiплений снiгом, неодмiнно побачив мою посмiшку, i йому принаймнi на хвильку так само стало затишно й тепло. Напевно, в таку мить щастя тихо торкається кожного з нас дитячою долонею. I всi ми перетворюємося на немовлят. Щойно народжених. А якщо мене тiльки-но народили, то мене необхiдно показати всьому свiтовi або принаймнi батьковi, хоча б з вiкна, нагодувати й подарувати чудове брязкальце. Нехай зараз усе це замiнить пляшка червоного терпкого вина, яке я, мабуть, запрошу розпити разом зi мною Лесю.

Втiм, якби я зараз дiзнався про те, що ця всмiхнена дiвчина iз гнiздом-крижинками на головi – Христинка (так. Саме так. Секретарки немає -…дцять), ця iсторiя могла б закiнчитися зовсiм iнакше.

This file was created

with BookDesigner program

[email protected]

22.04.2009

Спасибо, что скачали книгу в бесплатной электронной библиотеке Royallib.ru

Оставить отзыв о книге

Все книги автора