Текст книги "Корпорація ідіотів"

Автор книги: Лариса Денисенко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 12 страниц)

Менi завжди було чим пишатися. Так, авжеж – а ви що, думали, що я абищо якесь? Нещастя? Нi. Я, до речi, гарний бiлявець iз виразними карими очима, щоправда, в бiологiї це називається – бiологiчний виродок, тому що в нормальних людей – темне волосся й карi (горiховi) очi або свiтле волосся та блакитнi (сiрi) очi, а якщо щось не збiгається, то є вiдхиленням вiд норми, свого роду збоченням. О'кей, думаю я, нехай я буду збоченцем, але – гарним. Додайте, що колись я був дуже успiшним бiзнесменом (не варто згадувати, який у мене був бiзнес, це все в минулому, минуле, може, й цiкавить слухачiв, але набагато бiльше чомусь цiкавить податковi органи). Я завжди вiдрiзнявся мiцним здоров'ям, був зручним i досить престижним чоловiком (у мене була дружина, ага), був чудовим батьком (у мене є дочка, угу), а ще ходили чутки, що я – чудовий коханець. З останньою тезою, якби я навiть хотiв – не буду сперечатися, бо на вiдмiну вiд усього iншого, тут ти мусиш бiльше довiряти стороннiм людям, анiж собi. Бо хоч як приноровлюйся, але iз собою – не спробуєш. Сподiваюся, що ви вiрно витлумачите мої слова.

Але знаєте що? Пишався я не тим усiм. Банально було б таким пишатися, я переконаний, що серед мiльярдiв представникiв людства (чи скiльки нас там?) знайдеться дуже багато людей, подiбних до мене. Я пишався тiльки одним. Тим, що в дитинствi я був солiстом Українського республiканського хору телебачення i радiо. Отакої. З'їли? От чи багато, скажiть менi, серед ваших знайомих людей, якi б дерли свої дитячi горлянки, випискуючи соло в такому видатному хорi? Не думаю, що натовп. Один, може, й нашкребеться. I цiлком можливо, що цей самий один я i є. Звiсно, я не мiг втримувати в собi цi гордощi: щоразу, коли я випивав чи просто хтiв причарувати людей, особливо жiнок, я вiдразу казав, що був солiстом цього хору. Моя дружина, до речi, дуже цим перейнялася, вона думала, що в хорi наволоч не тримали. Теж менi, жiноча логiка, а якщо у наволочi непоганий голос?

Утiм, як завжди на пиятиках, знаходилися люди, котрим украй було необхiдно, щоб я заспiвав. "Стасе, сонце, заспiвай нам про "сигнальщиков-горнистов". "Стасе, давай затягнемо: "На медведя я, друзья, на медведя я, друзья". Потiм обов'язково наближалась якась упевнена в собiсирена й пристрасно шепотiла: "Стасе, слухай, ну заспiвай менi хоча б "Товарищ па-а-мять" i притискалася до мене грудьми чи стегнами чи торкалася пальчиками мого преса. Вони не розумiли простої, як на мене, речi. Професiонал не мусить так недбало ставитися до свого таланту. Вiн не повинен лiворуч та праворуч розкидатися своїми здiбностями. Якщо менi не довелося стати професiйним спiваком, то немає сенсу розважати цей п'янючий натовп. Я був над усiм цим.

Люди по-рiзному реагували на пiдставу для моїх гордощiв, деякi мої приятелi, як тiльки мене бачили, починали наспiвувати: "Спой мне песню, перепелка-перепелочка, раз иголка, два иголка будет елочка, раз дощечка, два дощечка, будет лесенка, раз словечко, два – словечко, будет пе-сен-ка!" А ще один мiй приятель зiзнався, що тiльки-но бачив мене, в його головi одразу починали лунати пiснi нашого пiонерсько-комсомольського минулого, i це настiльки складно було зупинити й не заспiвати вголос, що вiн почав втрачати уважнiсть до моїх розповiдей, тому що думав тiльки про одне: аби це не вирвалося на простiр. Вiн боявся мене образити, i за це я люблю свого друга. Можу собi уявити, як це складно – водночас намагатися зрозумiти, в чому проблема, яку ми порушували пiд час бесiди, не верзти дурниць у вiдповiдь, якщо в головi твоїй тим часом надривається Йосип Кобзон: "Эту песню запевает молодежь, молодежь, молодежь, эту песню не задушишь, не убьешь, не убьешь, не убьешь". От зараз спробував зробити таке, i менi схотiлося одного, – голосно заволати: А-А-А-А-А-А-А-А.

У принципi я сам усвiдомив, як ця моя гордiсть могла дiстати людей, тiльки пiсля того, як стрiв Олега Галька. Галько теж мав привiд для гордощiв, у дитинствi вiн займався художнiм читанням. Тому коли вiн розмовляв, у мене було таке вiдчуття, що хтось поруч увiмкнув приймач. Iсторiю про злякану бабусю та грецькi горiхи в його ротi я чув узагалi неймовiрну кiлькiсть разiв. А ще в нього була настiльки рiвна спина, що її можна було успiшно використовувати як лiнiйку. От якби вам конче потрiбно було вимiряти щось iз приблизною довжиною до 170 сантиметрiв, а пiд рукою нема нiчого придатного, крiм Олега Галька, ви могли спокiйно зробити всi потрiбнi замiри за допомогою цiєї свiтлої постатi. Я вже не кажу про те, що Галько завжди нас правив, шпиняв за невiрнi наголоси та корчив пику щоразу, як хтось помилявся у вживаннi слiв.

Як у Галька з художнiм читанням, так i в мене з хором пов'язано багато спогадiв. Принаймнi про один iз них, з вашого дозволу чи без, я розповiм. Бо кортить. Може, й ви мене трохи краще зрозумiєте, якщо вислухаєте мою…

iсторiю про красуню Софiю Ротару, або про те, що треба добряче подумати, перш нiж пхати щось в руки дiтлахам

У дитинствi менi дуже подобалася Софiя Ротару. Можливо, тому, що вона була схожа на нашу сусiдку тiтку Ганну, зовнiшностi якої заздрила мати, i з якою матiр зраджував батько. Вона була красуня, вона спiвала, в неї було оригiнальне, як на мене, iм'я. У неї не було жодного шансу менi не сподобатися. Варто сказати, що Софiя, незважаючи на аспект у виглядi сусiдки Ганни, була кумиром усiєї нашої родини ще з часiв "Червоної Рути", яку, як вiдомо, годi вже й шукати вечорами.

Тому, коли я дiзнався, що менi доведеться спiвати в хорi, пiдспiвуючи самiй Ротару на концертi, а потiм iще й танцювати, щастя моє було безмежним. Зрозумiло, що протягом усього концерту нашому дитячому натовпу не дозволили б товкти сцену, своїми бiлими шкарпетками викриваючи її запилюжену сутнiсть. Нi, нам обрали тiльки одну пiсню. "Дадим шар земной – детям!" Це була серйозна, дещо навiть патетична пiсня. Я спочатку пiдспiвував панi Софiї разом iз хором, а вже потiм з iншими трьома дiтьми, однiєю з яких була рiдкiсна мала сволота Лариска, я мав зображувати в танцi: "но-о-о-сок, п'ята-а-а-а-а-чка, хутко, веселiше, но-о-сок, п'я-а-та-а-а-а-чка, хутко, веселiше" тих самих порядних дiтей, котрим дорослi прямо в руки скинуть вiд грiха подалi Земну кулю.

I от, коли чарiвна Соня проспiвала: "И детские руки возьмут шар земной, посадят деревья, деревья бессмертья…", тодi кулька потрапила в мої шкiдливi ручки. Земна куля в руках справила на мене таке само глибоке враження, як "золоте" ситечко на Еллочку-Людожерку, вона мене причарувала, наче рута. Спочатку на кулi сидiли посланцi миру – бiлi голуби, але вiдразу, як тiльки кулю передали дiтям, голуби стрiмко пурхнули у височiнь, а в моїх руках залишилася тiльки вона. Блакитна, чудова, найкраща у Всесвiтi куля, прикрашена яблуневими гiлками, вона була незбагненно прекрасна. Миттєво я усвiдомив, що цю кулю я не вiддам нiкому. Дiрку вам вiд бублика, а не кулю, дорослi. Дадуть вони кулю на мить. Атракцiон небаченої щедростi. Треба було виважено ставитися до того, кому i що ви даєте. Не поверну. Що хочте, те й робiть. Дулю з маком. Скiнчився ваш дорослий час, доросле панування.

Як у туманi, я чув оплески, пiсня скiнчилася, Соня посмiхалася та притискувала до грудей оберемки квiтiв, а ми, танцюристи, виконували народнi уклони. З кулею було важко схилятися додолу, але я якось примудрявся. Хор сяяв. На нас насувалася бордова запилюжена завiса, яка виглядала так, наче пробита бандитськими кулями – через те, що об неї часто гасили бички. I тут я помiтив, що за кулю тримаюся не лише я. Ага. Звiсно. Це була вона. Стерво, яке маскувалося за двома невинними хвилястими дiвочими хвостиками. Лариска-криска.

"Ну, дiтки, давайте сюди кульку", – сказав якийсь лагiдний дорослий голос. Не змовляючись, ми з Ларискою почали вiдповзати з надiєю вiднайти для себе затишну схованку. Ми й не думали вiддавати кулю, а коли залишилися на самотi у вiдноснiй безпецi, то почали висмикувати її одне в одного. "Ану, вiддай кулю!" – верещала Лариска. Я вiдмовився, i ми почали чубитися, що, звiсно, честi менi не робить, але зважте на те, що вона була нехай маленьким, але тим iще стервом. Вона вдарила мене по колiну, мене скрутило, я звалив її на пiдлогу, святкова спiдниця розлiзлася по швах. "Усе життя зшивати будеш, гад", – сказала Лариска. Я в неї плюнув. Хвости в неї зметнулися вгору, i сама вона в бiлих панчохах нагадувала юну фехтувальницю або гидкого зайчика-побiгайчика, котрим менi довелося двiчi бути на святкових ранках у дитячому садку.

Вона опиралася, дряпала менi обличчя, типовi жiночi прийоми. Менi вже значно бiльше рокiв, нiж тодi, Ларисцi – також, але мене б зовсiм не здивувало те, що й зараз за вiдповiдних умов вона б залюбки й вправно подряпала менi обличчя. Контроль ми втратили, ми вовтузилися, зойкали, верещали, i, що цiлком зрозумiло, нарештi нас знайшли дорослi. "Ага", – сказали дорослi, це мало б перекладатися: "Ховалися-ховалися, а от тепер – упiймалися". "Ого", – обурювалися вони, що мало б перекладатися: "Ти бач, що вони тут влаштували, справжню бiйку! I це хлопчик – б'є дiвчинку, а дiвчинка поводить себе як скажений собака, ай-ай-ай". "Ану!", – це вони в такий спосiб вимагали миттєвого припинення нашої бiйки.

"Ти ж хлопчик, як тобi не соромно бити дiвчинку!" – почув я божественний голос Софiї Ротару, засоромився, зашарiвся та втратив пильнiсть, чим скористалася ця навiжена дзи а, яка вiдтяпала в мене кулю. "Так не дiстанься ж ти нiкому", – довiльно процитував я тодi невiдомого менi росiйського лiтературного класика i, як бик на тореро, рвонув у бiк Лариски. I вона, ви не повiрите, – вона злякалася. Напевне, я був переконливий у ролi бика. Незважаючи на те, що Лариска була стервом, вона була шляхетним стервом i завжди покладалася сама на себе. Вона не стала рюмсати й просити дорослих про захист, нi. Вона викинула вперед руки, в яких блакитнiла куля. Як щит. "Хрусь", i моя голова з трiском пробиває гiпсокартон десь на рiвнi Африки. Якби я не був такий злий, то неодмiнно скористався б тим, що раптово потрапив у нутрощi Земної кулi, й пошукав п'яти негрiв, яких, за словами нашого вчителя географiї, постiйно експлуатують винятково багатi бiлi покидьки. Бiлим покидькам поталанило, через заслiплення власною люттю я не став Мартiном Лютером Кiнгом.

Сумний адмiнiстратор подивився на те, що колись було земною кулею, на її шматки, бруднi блакитнi клаптики Землi, понiвеченi тканиннi яблуневi пелюстки, i сказав таке: "Кулю в руки дiтям дали, кулю дiти проїбали". Вiн був поет i фiлософ. Хтось гигикнув, Софiя грiзно зсунула брови. "Що ви таке кажете при дiтях?" "При яких дiтях? При оце-о? Ще хлопчик – зрозумiло, але як може так себе поводити дiвчинка?" I тут Лариску прорвало, в нас колись прорвало кран у ваннiй, то ми робили ремонти сусiдам знизу, бо притопило їх добряче, але тодi, дивлячись на Лариску, я розумiв, як їм пощастило, що це просто прорвало кран, а не Лариску. Вона все-таки була дiвчинкою.

"Та чого ти?" Все ж таки панi Софiя Ротару була доброю жiнкою. "Чого ти, красуне? Все ж добре, га? Зараз ти заспокоїшся, розповiси менi про себе, добре? Ну, чого ти? Не переймайся. Так соромно?" "Нi-i-i-i-i", – ще голоснiше зайшлася Лариска. "Чому?" – щиро здивувалася панi Софiя, блискiтки на її нафарбованих

очах так таємничо мерехтiли. "Куля, куля", – невпинно повторювала Лариска. "Та нiчого, дитино, кулю полагодять, нiчого страшного не трапилося". Лариска була невтiшна. "Я не вiдвоювала кулю, а-а-а-а, через нього. Та ще й ви вiдтепер будете думати, що якщо дiтям щось даси, то вони його проїбуть". Дорослi мовчали. Хтось кудись потупотiв, тому що, на вiдмiну вiд iнших, не був шокований, а намагався стримати смiх.

Мовчання дорослих змусило Лариску пригледiтися до них уважнiше, щоб збагнути, чого це вони принишкли, тому вона зиркала очиськами й потроху припиняла рюмсання. А я дивився на неї зовсiм iншими очима. Вона стояла, мала, двохвоста, у бiлих брудних панчохах i з такими сiрими, наче мокре камiння в Криму, очима, що в неї неможливо було не закохатися, i я закохався.

Дитинство повнiстю нас обробляє, от як Данило-майстер камiння. "Що, не виходить, Данило-майстре, кам'яна квiтка?" Коли я вперше побачив свою майбутню дружину, яка бiгла до мого приятеля в квiтчастому сарафанi, босонiж, iз двома смiшними хвостиками, стягнутими стрiчками, оздобленими дерев'яними кульками, я усвiдомив, що ось до мене наближається жiнка, з якою я ладен прожити своє доросле життя. Сам не знаю, чому я тодi так подумав? Що затьмарило мiй мозок? Одне я пам'ятаю, наче все це вiдбулося вчора: ось вона з нами вiтається, а в моїй головi посмiхається менi двохвоста смiшна сiроока Лариска всiм своїм ротом без двох молочних зубiв, показує язика, дражниться, приховує за спиною блакитну кулю, прикрашену яблуневим квiтом…

Утiм, усе вищевикладене є розповiддю про мiй перший привiд для гордощiв, а в мене є ще й другий. Зараз ми якраз упритул до нього пiдходимо. Одного разу мене занесло до мiста-героя Москви – на день народження мого приятеля, надзвичайно крутого хлопця, його iм'я немає нiякого сенсу згадувати на цих сторiнках, тому що герой це прохiдний. Щось на кшталт: "Їсти подано". Почув би вiн це – нiколи б не зрозумiв, що це я про нього, ага. Туди я припхався без дружини, i не тому, що її забули запросити, такi люди, як мiй приятель, мають кiлька спецiально навчених помiчникiв, якi турбуються про те, що нагадують їм про урочистостi, а також складають вичерпнi списки запрошених. Рiч у тому, що моя дружина ненавидiла подорожувати зi мною, надавала перевагу товариству своїх подруг та модних журналiв – утiм, я сприймав це дуже спокiйно, бували часи, що я радiв можливостi подорожувати наодинцi з собою. До чого вiн це веде? – спитаєте ви. Будьте терплячими, i вам воздасться. Отже, на цьому днi народження, який святкували саме так, як умiють святкувати на Русi люди, котрi ретельно рахують не тiльки свої грошi, ще й чужа грошва не дає їм спокою, на кораблi, я здибав другий привiд пишатися собою.

Справа полягала в тому, що на пароплав були запрошенi найсучаснiшi (мабуть, вiд слова "сука", бо бiльшiсть iз них були бабами та, перепрошую, – рiдкiсними стервами) естраднi митцi. Це така росiйська мода: три обов'язковi компоненти будь-якого пристойного дня народження: цигани, ведмедi й естраднi спiваки. Питва там було також досхочу. А вони вмiли пити, цi естраднi баби, ще б пак! Якiсне питво, ще й на дурняк, змушує наш шлунок вмiщувати в себе все бiльше й бiльше лiтрiв. Менi здається, що я вже розповiдав, який я нiвроку, хоча про таке зайвий раз шкода мовчати. Поталанило менi народитися гарним, розумним (а куди подiнешся? Вiд правди очей не сховаєш!), а вже потiм, завдяки моєму вельмишановному тестевi, стати й багатим. Хто перед таким встоїть? Хто, я питаю, встоїть перед таким шаленим красенем, ще й надершися дармового вiскi?

А як я мiг встояти перед нею? От подивився б я на вас, якби до вас на височенних шпильках пiдцокотiла мрiя всiх чоловiкiв iз схiдним розрiзом очей та ногами неймовiрної довжини, з такою саме посмiшкою, як у її численних клiпах, майже гола, i почала клеїтися, то ви що, вiддали б їй свого пiджака, щоб вона не застудилася, i зателефонували її мамi з повiдомленням, що ви вже викликали таксi її шикарнiй дочцi? Якщо серед вас є людина, котра повела б себе саме так, то я вклоняюся. Це ж треба таке. От у вас витримка, як у французьких коньяках. Хто б iнший розповiв – не повiрив би, сталева ви людина. Менi здавалося, що вiд неї мають випромiнюватися пахощi фруктових щербетiв, баклави, рахат-лукуму, жасмину… Правда полягала в тому, що вiд неї тнуло сумiшшю iрландського вiскi та стiйкого парфуму Паломи Пiкассо. Це був старий, давно знаний запах, отже, вона не цуралася традицiй, чи не свiдчить це про певну консервативнiсть при всiй цiй показовiй екстравагантностi?

Я, у принципi, ненавиджу, коли вiд когось тхне вiскi, але хiба в данiй ситуацiї це могло мене зупинити? Я ж вiддався коханню, тьху, якось несучасно я висловився. Ми трахнулися, ще й двiчi. Але й це якось негарно, зовсiм не вiдображає урочистостi моменту. Зараз, спробую ще раз. Ми почали кохатися в моїй каютi. До речi, вона була заздрiсною персоною, я роблю такий висновок тому, що у вiдповiдь на моє повiдомлення щодо мого спiву в хорi республiканського телебачення та радiо (кiнець кiнцiв це не п'янючий вереск на галявинi, а мiсце, де вчать професiйного спiву), вона зробила таку пику, наче з'їла лимон. Нездара, мабуть, нiякої музичної освiти вона не має. Тiльки-но я помiтив, що вона не здатна роздiлити зi мною мою радiсть, котра сповнювала мене, як сперма при спермотоксикозi, стосовно мого хорового минулого, я вiдразу збагнув, що разом по життю нам не йти. Ось трохи ще повалятися разом – можна, але жити – це вже нi.

Але мене все одно приперло. Чому? Тому що не кожного дня, не кожної ночi твої руки мнуть такi вiдомi на весь колишнiй СРСР стегна, не кожного дня, не кожної ночi такi довгi ноги соваються по твоїй спинi. Вона пестить твої ноги своїми губами. Чувак, розумiєш? Губами, ногами, ротом, усе це дотепер я мiг бачити тiльки по телебаченню, до того ж там вона все це використовувала в iнший, нiж зараз демонструвала менi, спосiб! Цi тугi стеблини, що ростуть з-пiд квiтки-спiдницi, коли вона кружляє сценою, далекi, чарiвнi, а от зараз я можу взяти й наставити на них синцiв. Я мацнув її по сiдницях, вона щось замуркотiла. О, чувак, то все це правда! Який же я красень, о-ла-ла! Я – обраний. Бо не до обраної людини в постiль мiг застрибнути лише тарган, та й то – коли послизнувся i скотився з стiни.

Усе це вiдбувалося вночi. I мене переповнювали гордощi. "Не кожного разу таке трапляється, не з кожним! Я з такою бабою. Блiн. На менi такi ноги. Ох, блiн. Це – звiздець, який же все це – звiздець". Мої думки, що наче на хвилях наближали до мене мою гордiсть i не поспiшали вiдкотитися назад, не залишали мене у спокої. Мовчазна гордiсть – це не мiй стиль життя. Менi конче потрiбно було подiлитися такими радощами з близькими людьми. I я розпочав телефонування. От заплющте очi й подумайте: звалилося на вас щастя, кому б ви телефонували? Давайте, думайте! Ну? Отож-бо. "Малувато буде! Малувато!"

Я почав метушитися, тому що кандидатури близьких миготiли, як картинки в гральних автоматах, щойно були вишеньки, а зараз уже яблучка, як гральнi карти в руках пройдисвiта, нiщо не чiпляло. Я їм не вiрив. Не вiрив у їхню щирiсть. Агов, друзi, ви ж у мене є? Нарештi я зробив свiй вибiр. Вiрних друзiв у мене було двоє. Сергiй та Сергiй. "Раз – Сергiй, два – Сєргєй, один – сер, другий – гей". Це була наша пiсенька.

Коли я почув п'яний голос першого, дотумкав одразу: тут нам не зрадiють, хоч би що ми зробили. Бо ми зрадили їхню величнiсть, попхались ото в Москву на пиятику замiсть того, щоб пiти на футбол. Мене послали в дупу видатного композитора Шаїнського. Вибачте, метре. Iнший мiй приятель чомусь подумав, що я зараз буду розповiдати йому про хор. Можливо, я сам винен у цьому припущеннi. Почав говорити про гордощi, а мої гордощi асоцiювалися в них винятково з хором, про це я сам потурбувався. "Ти що, хочеш заспiвати менi якесь недосяжне "ля" клятої сьомої, чи якi в вас там є, октави? Слухай, Стасе, вже на п'яту ранку, я розумiю, що деякi сп'янiлi хористи тiльки починають свої веселощi: бздiти сопрано й таке iнше.

Але є, чувак, поряднi люди, котрим завтра вставати вранцi, щоб нормально провести переговори. Пiшов ти. Сам знаєш куди". Звiсно, я знав. Вибачте, метре.

Це була чорна зрада. И-и-их. Що робити? Я зiтхнув i мовчки дивився на свiй мобiльний телефон. Аж потiм мене попустило, тому що я згадав одну статтю в жiночому журналi, якi так припадали до душi моїй жiнцi. В цiй статтi якийсь розумник патякав про те, що в справжнiй родинi чоловiк i дружина повиннi бути друзями, котрi мають дiлитися одне з одним усiм: радощами, гордощами, щастям. "Адже хто буде бiльше радiти за вас, нiж ваша власна половинка? Хто буде щирiшим i по-справжньому здатним роздiлити з вами вашу радiсть?" Усе це запитував у читача автор статтi, якого було записано як професiйного психолога, директора якогось центру з проблем народжуваностi, родини, родинних стосункiв. Як це казав батько моєї дружини? "Довiрся професiоналам, синку, навiть якщо вони щось не те зроблять, у тебе будуть усi пiдстави обiбрати їх у судi й знищити їхню репутацiю".

"О!" – промовив я до неба, вiдчутно збадьорившися, наче на мене звалилося яблуко на iм'я Еврика. I посмiхнувся зорям, що рясно вкрили небо. Я набрав номер моєї коханої дружини. На вiдмiну вiд моїх так званих друзiв, вона мене слухала уважно й жодного разу не перебивала. Я розчулився, це ж треба, яка в мене чутлива дружина, вона мене розумiє, вона поруч зi мною, вона – мiй друг, сестра, мати! В той момент я був закоханий у цей свiт, що подарував менi два приводи для гордощiв, а на довершення ще й таку мудру дружину, яка все розумiє.

Але солодка млiсть, що опанувала мене, не була вiчною. Тому що тiльки-но я завершив свою блискучу розповiдь, прикрашену деталями, фантазуванням, порiвняннями та деякими гiперболами, дружина висловила все, що вона про мене думає. Я навiть не буду наводити тут усi її слова, бо рiзноманiтнiстю вони не вiдзначалися, а суть, пропускаючи епiтети та дiєслова, можна було звести до одного слова: "Довбак". Насамкiнець вона додала: "Довбак, хто тебе тягнув за язика? Насрав, то прибери мовчки, а не вiдкривай дверi клозету, щоб на весь Всесвiт бздiло. Знаєш що? Щоб тобi вiд триперу все життя лiкуватися".

Коли я приїхав додому, збагнув, що вдома мене нiхто не чекає, навiть менше того. Як я до цього допетрав? Це було просто, вона змiнила всi замки. Ми навiть намагалися помиритися, не тому, що вона хтiла мене пробачити, нi, вона й бачити мене не могла, я дiяв на неї, як варене м'ясо та сира риба на жiнок на другому мiсяцi вагiтностi.

Хоч як це дивно, але нас викликався мирити тесть, вiн сказав, що робить це задля нашої дитини, але я чудово знав, що вiн поки що не пiдшукав вiдповiдного хлопця на моє мiсце. "Родинний бiзнес" був для нього рiдним сином, iнтереси цього сина були вищими за образу його доцi.

Я тримався, хоча мене тiпало. Не кожного разу ж таке, правда? Спочатку я постiйно вибачався: квiти, подарунки, ласкавi слова – аж потiм зрозумiв, що вона не вiрить жодному моєму вибаченню, їй не потрiбнi всi цi квiти, якщо дарую їх я. Вона в менi зневiрилася, а чи вiрила вона в мене, менi коли-небудь? Я почав звикати до того, що вираз мого обличчя завжди був винуватим. Їй цього було замало, так я тодi думав. Але згодом усвiдомив, що їй цього було не замало, їй усе це просто було непотрiбно, мене як чоловiка вже не було в її життi, i вона не розумiла, що робить поруч iз нею цей активний поганючий привид.

Тесть робив заклопотаний вигляд, старався бачити мене якомога менше, але явної агресiї не виказував, хоча я чудово бачив, як вiн хотiв мене стерти коли не з цiєї землi, то з долi власної доньки – так точно. Я почувався винним, тому мiй мозок був увiмкнутий не на власний захист, а на вибачення, чим тесть, як вправний бiзнесмен, i скористався, я не знаю, як усе це трапилося, але одного разу я прокинувся на старому диванi у квартирi своїх батькiв з чiтким розумiнням того факту, що в мене немає дружини, немає дитини, немає роботи i дуже мало грошей на рахунку. Незвично мало для забезпечення того рiвня життя, до якого я звик. Де моя двохвоста дiвчинка з сiрими очима, в яких ховається дощ?

Я не можу сказати, що батьки були дуже радi моєму поверненню. Знаєте, коли ваша дитина повертається гола й боса, без квiтiв, iспанського вина та iталiйських солодощiв, без кубинської люльки в подарунок батьковi, котру ти привiз iз Гавани, без шовкового палантину, розписаного вручну безправними жiнками Марокко в подарунок для мами, без жодних перспектив, але з виразом провини на все колись щасливе, умащене дорогим кремом пiсля голiння обличчя, батьки, якi теж звикли до вiдповiдного рiвня життя, почуваються розгубленими, зневiреними та обведеними круг пальця.

Вам бридко? Вам це здається жахливим? У вас нормальнi батьки, якi радо стрiнуть вас, iз якої б халепи i в якому б станi ви не повернулися додому? Мама стане метушитися, заварить вам чай i буде довго дивитися на вас, пiдпираючи щоку. Бо це найщасливiше у свiтi явище: дитина, яка п'є чай на мамчинiй маленький кухнi. I серце мами заходиться, коли дитинка обпiкається гарячим чаєм, а її губи, точно так, як було в дитинствi, хочуть подмухати на цей злий чай, що обпiк дитинку. I поцiлувати в макiвку. Дитинку, якiй виповнилося понад 30 рокiв. Мамчине щастя. Батько буде палити цигарку на балконi, час вiд часу кидаючи на вас погляд, наче запрошуючи на чоловiчу розмову, впродовж якої вiн потисне вам руку i скаже, що ви зможете завжди розраховувати на нього, бо з вас не могла вирости паскудна тварюка, а це значить, що ви не здатнi, просто не здатнi вчинити нiякого паскудства. I ви будете чубаритися лобами, точно так, як тодi в дитинствi, а потiм вiн вас обiйме, i на якийсь час мiцнiше, нiж завжди, притисне до своїх грудей.

Я сам зробив їх такими, своїх батькiв, сам, власноруч. Зараз можна кусати власнi лiктi. На кого менi нарiкати? Я привчив їх до матерiального, я звiв нашi стосунки до отримання подарункiв, я на питання: "То що там у вас?" – вiдмахувався, кажучи: "Та все о'кей, мамо". Якби вона запитала щось iнше, я все одно механiчно б вiдповiв: та все о'кей, мамо. Я її не чув. I щоразу я казав це "все о'кей" настiльки формально, що i її питання, котре вона не припиняла ставити через свою вихованiсть, втратило свiй сенс. Нашi слова зовсiм утратили сенс, вам не страшно?

Птахи нiколи не спiлкуються мiж собою так, як це роблять люди. Птахи спiвають, птахи розповiдають, птахи попереджають, кличуть, сповiщають про бiди, радощi, небезпеку, їжу тощо. Птахи прислуховуються одне до одного, до них прислуховуються й люди. А що роблять люди зi своїм умiнням говорити? Пустi слова. Формальнiсть. Ви бачили птаха, що спiває формальностi? Люди спрощують слова, наповнюють їх iншим смислом, крадуть, перекручують, недбало ставляться, кидаються ними, жонглюють, використовують, усе роблять для того, щоб заплутати собi подiбних, аж потiм дивуються, чому їх нiхто не розумiє? Люди говорять кожен на своїй мовi, i байдуже, розумiє тебе iнший чи нi, бо йому теж байдуже, чи почув ти, що вiн намагався тобi донести.

Батькам не до вподоби була моя поведiнка, тому що мати з власного досвiду знала, як боляче, коли тобi зраджують, а батько, як усi чоловiки, що зраджують своїм жiнкам, зовсiм не шаленiв вiд того, що так само роблять iншi чоловiки, тим бiльше його власний син. Вони чекали. Знаєте, як утомлений господар чекає, коли нарештi гостi розiйдуться по домiвках. У своїх мрiях вiн бачить чистий посуд i себе, коли поринає у вiдпочинок на рiдному лiжечку. А гостi все не йдуть, i "на коня" їм уже не наливають, бо цього прозорого натяку вони не зрозумiли вже тричi. Мовчки чекає, бо знає: коли-небудь вони пiдуть, коли-небудь посуд буде вимито, коли-небудь господарi вкладуться в свої лiжечка, i все буде добре.

До того ж, так чи iнакше, але вони пам'ятали, що я – їхня дитина, що про мене треба пiклуватися, принаймнi годувати й питати "як ти?" Я не заслуговував, на їхнiй погляд, на розумiння, але я мiг розраховувати на батькiвське спiвчуття. Як казала сусiдка Ганна тiй самiй Ларисцi, котра вiдкрила мамчинi очi на теплi стосунки Ганнусi й мамчиного чоловiка: "Я не розумiю, ти хто – дiвчинка чи вовк?" Вони розумiли, що вони батьки, а не вовки.

А я перебував у снах. Скажiть, що означає, коли людинi сняться чужi сни? Хтось натиснув на гальма, схованi в моєму органiзмi, i ноги з них не прибирав. Спочатку я вирiшив, що треба скористатися нагодою i трохи вiдпочити, але це "трохи" затягувалося, менi нiхто не телефонував, я нiкому не телефонував, я жив серед близьких менi людей, але тiльки дратував їх. Порушник спокою, як це жахливо, ви були коли-небудь порушником спокою? Коли це не говориться вам у вiчi, то це вiдчувається щоразу, коли ви доповзаєте до кухнi, щоб залiзти до холодильника, чи вмикаєте телевiзор, чи шелестите сторiнками книги. Ви це вiдчуваєте з мовчазних спин матерi та батька, з того, як мати здригається, коли ви берете улюблену кицьку на руки.

Потiм я почав телефонувати сам. Менi потрiбна була робота, грошви на рахунках залишалося несказанно мало. Бiльшiсть партнерiв тестя говорили менi, що я дуже вправний керiвник, що вдало керувати бiзнесом закладено в моїй кровi. Дивно, але одночасно з кiнцем мого шлюбу з моєї кровi наче хтось висмоктав цей бiзнесовий хист. Усi тi, хто називав мене "синку", плескав по спинi, посмiхався та пригощав дорогими сигарами або з повагою звертався до мене "Станiславе Владиславовичу", вклоняючись майже до персiянських килимiв на пiдлозi мого офiсу, раптом не могли пригадати, хто я. Куди ж їм було згадати про хист до бiзнесу в моїй кровi? Де там.

"Стасику", – Iгор Григорович завжди був занадто прямий, такий прямий, що його нiколи не брали на переговори пiсля кiлькох казусiв. "Насере в найбiльш невiдповiдний момент", – так зауважував мiй iнтелiгентний тесть. "Стасику, ти що, не розумiєш, що для тебе в цьому бiзнесi мiсця вже не iснує?

Ти, до речi, не дуже шкодуй i вбивайся, вiдверто кажучи, ти й тодi займав чуже". "Тобто на роботу я можу не розраховувати, взагалi нi на яку?"

"На якусь – можеш. Але на таку, на якiй ти звик просиджувати свої "кавалiйськi" штанята? Боже ж мiй, Стасе, хiба можна бути таким наївним бовдуром? Менi здається, що твоє знайомство з цiєю чудовою родиною сприяло лише тому, що в тебе повнiстю атрофувався мозок. Знаєш, що? Коли за твоєю спиною є тiльки солодка пика та вправний член, а бiльше нiчого, i ти раптом одружуєшся на доньцi людини, котра володiє величезними ресурсами, то треба велосипедити лапкою, як цуцик, якого чухають, скавчати та метляти хвостом, а не трахкати на днях народженнях розбещених шльондр". "Член i пика не за спиною, Iгоре Григоровичу.

Коли член i пика у вас за спиною, треба хвилюватися за цноту своєї дупи, шкода, що ви в своєму вiцi цього не знаєте". "Шкода, любий, що ти в своєму вiцi знаєш тiльки це".

Всi iншi не подарували менi так багато слiв, навiть секретарки, тi, що кожного разу намагалися влiзти до мене в штанцi, зараз, наче скаженi, жбурляли слухавки.

А де були мої друзi? Агов, друзяки, то ви де? На мiй галас прийшов Сергiй. Авжеж, бо вiн був "сером". Вiн прийшов iз пляшкою португальського вина. "Ти, мабуть, страждаєш вiд неякiсного питва?" – запитав вiн, метнувши очима по батькiвський не такiй уже старiй, але нiяк не ультрамоднiй оселi. "Кепсько тобi, га?" – це було його друге запитання. Я пiдвiвся, принiс склянки. Вiн незадоволено повiв носом: аякже, яка гидота, то був простий скляний посуд.