Текст книги "Корпорація ідіотів"

Автор книги: Лариса Денисенко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 12 страниц)

Воно мовчить. Неосвiчене опудало, не знає творiв свiтових класикiв. Я наче з'їв веселинку, набираю повiтря, наспiвую: "Що є життя? Це – гррррр-а-а-а-а!" "Е, нi. Тiльки не це. Я буду тобi дуже вдячний, якщо ти не будеш спiвати". Блiн, i цьому не подобається мiй спiв. Я починаю обурюватися: нiчого собi, що вони всi собi дозволяють, та на мене ще в дитинствi спецiально купували квитки! "Стоп, стоп, прошу тебе, я все знаю про хор, а також, це я тобi про всяк випадок нагадую, я знаю про ту азiатську хвойду".

"То ти все знаєш, так? От i зроби, щоб менi вигралося в казино. Хочу грошви, хочу зняти першокласну повiю, хочу, щоб поставленi на червоне та непарне фiшки принесли менi вдвiчi, втричi бiльше! Слухай, от яка з тебе вигода? Я тут усе роблю сам, напружуюся на роботi, ночами погано сплю, та менi навiть не дрочиться у ваннiй кiмнатi, бо я змучений цим паскудним життям, а ти? Книжечки тут читаєш, свою пику розглядаєш, нiчого тобi не потрiбно, нi душа моя, нi схлипи моєї душi. Взагалi – що хочеш, те й робиш, сьогоднi ти тут, а завтра невiдомо де швендяєш, а я все сам, сам, одинокий, занедбани-и-и-и-ий…"

"Ой-ой-ой. Припини цю iстерику, чого ти зойкаєш, який у цьому сенс? Знайди собi дiвку, теж менi труднощi. Не можу я такiй неврiвноваженiй людинi дати бонус. У нас таке не прийнято. Спочатку пройди з гiднiстю випробувальний термiн, пiдпиши контракт, а потiм – чини, що хочеш. Усе можна замовити, абсолютно все". Воно позiхає. "Не можу я вже чекати. Не можу". "Слухай, дам тобi одну побутову пораду. Якщо ти вже нiчого не можеш, то сiдай на лiкарняний. Що тобi на роботi? Перед ким хизуватися? Васятко на Кубi, Валерiй їде в Нiмеччину, до найбiльших керманичiв тобi поки – зась, тобто викаблучуватися нема перед ким. Перепочинь". Наволоч. Я пригадаю йому цю Кубу. "А ноги? Невже в мене такi волохатi ноги??"

З цим акордом, який вiн забиває в моє вухо, я чимчикую до лiжка. Все. Спати. Лiкарняний.

х)

Чудовий видався день. Перший день мого перебування на лiкарняному. Прокинувся я рано, вiдразу пiшов до ванної кiмнати, i там за всi роки свого вимушеного мовчання наспiвався так голосно, так вiдчайдушно, що голос мiй сiв буквально через пiвгодини. Тобто коли я телефонував у реєстратуру, не повiрити в те, що в мене болить горло, могла тiльки параноїдальна людина, котра, як вiдомо, нiкому й нiколи не вiрить. А параноїкiв, на моє щастя, до реєстратури не садять. Там в основному працюють бездушнi хробаки.

Очiкуючи дiльничного лiкаря, якого я теж мав вразити своїм голосом, вiрнiше, його раптовою вiдсутнiстю, я ввiмкнув телевiзор, i що я там почув? Марина Кухарчук, здоров'я їй на довгi роки, говорила про те, що на Кубi здiйнявся офiгенний смерч, здатний скинути в океан усi тамтешнi готелi. "Смерч такої сили налетiв на Кубу вперше за три десятирiччя". Я потирав рученята. В моїй уявi Васятко тонув, йому не було вiд кого чекати порятунку. "Це саме… – тону!" – кричав Васятко. "Сос!" – волав вiн. "А сам себе тепер сос, панська твоя пика", – промовляє до нього кубинський мачо (до дружини якого Васятко вчора пiдкочувався та ще й нажухав на один долар), iз пихою, притаманною вродливим смаглявцям, i пропливає повз нього на човнi. "Бульк", – каже Васятчин рот перед тим, як перетворитися на вирву. The End.

Дзвiнок. Це – сучидло Варвара, питається, як я. "Бiльш-менш, – брешу я, всiм своїм хрипом натякаючи їй, як менi зле. – Але, мабуть, почуваюся краще за Василя Васильовича". "Чого б це?" – перепитує ця нишпорка, бо телефонує вона дiзнатися, чого це я залишився вдома, чого це мене немає на нарадi, а не тому, що хвилюється – може, мене вбило цеглиною чи я зламав ногу, поспiшаючи на роботу? "Злива й смерч в Кубi.

Такi страшнi, такi небезпечнi. Не чули? – спiвчутливо кажу я. – Є навiть жертви". "А, – каже Варвара, – Стасику, не хвилюйтесь i спокiйно лiкуйтеся. Все вже минулося. Правда, вода була навiть у вiтальнi, сягала Василевi до щиколотки". Обiзнана наволоч iз поганою новиною. Але – нiчого, нiчого. Ще є фактор – СНIД, та в терористiв щось обов'язково має спрацювати.

О! Вчора Васятко пiдiйшов до однiєї красунi з метою попiпчитися пiд пальмами. А в неї СНIД. I завтра вiн умре-е-е-е-е. Нi!

Не так. Вiн пiдiйшов до одного здорованя з моїм iспанським словником, i попросив, щоб той його добряче вiдтрахкав. А той i радий старатися. А ще до купи взяли Вiкусю, ага, дорогенька, тому що Вася любить груповуху. Пiпчилися ви всю нiч, як ти верещала, люба, бо цей мулат знав свою справу. От лише в нього виявися СНIД. Ага. I завтра всi ви помрете-е-е-е-е. Чи нi. Вирiшив Васятко трахнути Вiку, чого б то задарма по Кубах її тягати? Прийшов до неї, а в неї вже був кавалер. Чорний м'язистий коханець. Жозе. А в нього, як уже неважко здогадатися, СНIД, i завтра всi вони помру-у-у-у-уть.

Дзвiнок. Це – Вiка. "Ой, – зойкнула. – Варвара телефонувала, сказала, що ти захворiв, а нам термiново треба, щоб ти дещо переклав, то зараз до тебе прямує водiй". "Слухай, тут так фiрмово-о-о-о-о, така чиста блакитна водичка, такий дешевий тютюн, погода – просто казка. Ми зараз беремо гелiкоптер i вирушаємо на переговори. Ой, усе, па-па, то ми чекаємо на твiй переклад. Цьомики!" А геморой тобi в дупу, сверблячка на пiхву.

Так. О'кей. А де ж терористи? Терористи ненавидять американцiв, i хтось їм каже, що в такому-то готелi оселилися українцi, котрi цiлком пiдтримують полiтику Буша-молодшого, бiльше того, завчасно вiдрядили до США колишнього прем'єр-мiнiстра П. Л. з грошвою понад двiстi мiльйонiв для виборчого фонду… Ось вони входять у лобi. Суворi, з автоматами Калашникова. Частина сiдає у швидкiсний лiфт, частина йде сходами. Вони входять до кiмнати, i що таке – цих зрадникiв уже немає? То де вони? А, полетiли в гелiкоптерi на пiдступнi переговори? Це навiть простiше. Всi терористи криво посмiхаються i прилизують вуса. I от уже палає гелiкоптер, зривається частинами в океан, який усе ненажерливо поглинає. Останнiми падають дупа Васятка й пiхва Вiкторiї, "бульк", це останнє, що можна вiд них почути перед тим, як цi дiрки перетворяться на суцiльну величезну вирву.

Дзвiнок. Це – водiй. Принiс купу паперiв. Сiдає у крiсло, просить води. "Як це ти спромiгся занедужати в таку спеку?" Я бухикаю, треба, щоб вiн нiчого не запiдозрив. Тримаюся за голову, наче вона в мене так болить, що от-от лусне. "Слухай, може накамстролиш менi канапку? Хочу жерти, весь день вiд самого рання наче скажений. Туди, сюди, знову туди, я що їм, карусель?" Дохворiлися, я на побiгеньках у водiя. Вiдчуваю, що мiй терпець от-от урветься, але агресiя повiсельником гепається на вкриту килимом пiдлогу. Бемц. "Iди на хер, менi зле", – пошепки кажу я. "Холодильник у тебе там? Я сам собi зроблю. А ти перекладай, перекладай, бо зараз уже будуть телефонувати". Болт хто буде телефонувати. Немає їх уже. I тебе звiльнено. Я байдикую. Дзвiнок. Немає щастя без кулемета. Вони живi. Вiкторiя наче захекана, з ким це вона пiпчилася, може, все-таки пройде сценарiй номер два iз хворим на СНIД негром? "Нi, я ще не переклав, бо в мене пiдвищилася температу… Розумiю, справа – державної ваги. Ага-ага. Зроблю". Водiй повертається з кухнi. "Якось ти голодно живеш, нi картопельки в тебе, нi котлетки, нi бананчика, ти що, проти нормальної їжi?" У його руках канапка з чорною iкрою та бляшанка з рибками зеленого кольору. "Слухай, це печиво взагалi хто готував?" – питає водiй. "Мамця", – щасливо кажу я. Бо я є свiдком єдиної приємної подiї: ця нахабна наволоч їсть вiтамiнне печиво Мартiнi, з висiвками та риб'ячим жиром. "Молодець твоя мамця. Оригiнально, солоне печиво, чудово пiде з пивом". I тут на мене чекає облом. Та що ж це таке?

Знову телефонує Вiкторiя. "Слухай, я не хочу тебе лякати, але Васятко аж пiдстрибує вiд обурення. Не ганьби себе, ми вже на переговорах, а текстiв iще немає". Я зiтхаю, мене валтують у власнiй хатi, я перекладаю з аркуша. "До зв'язку", – каже ця хвойда. Мабуть, повернеться з казковою засмагою. "До побачення. Робота, я все розумiю, всiм – привiт, ага", – кажу я водiєвi. "Слухай, а в тебе є пиво?" – запитує вiн. Здається, в нього зовсiм iншi плани на цей робочий день.

Паскудство. "А що вмiє твiй кiт? – питає водiй. – Умiє просити на заднiх лапках? А спiвати пiд музику? Я бачив таке американське шоу, де коти спiвали, можна живота надiрвати, так смiшно". Дзвiнок. Припхався лiкар. Дивиться на канапку з чорною iкрою в руках водiя, ковтає слину. "Слухай, може, поїмо?" – питає в лiкаря водiй. "Iз задоволенням", – каже лiкар. "Де в вас тут ванна кiмната?" "Ходiмо, покажу", – пропонує свої послуги водiй. Я сиджу в крiслi, в мене пiдiймається тиск. Терористи не допомогли. В мене жеврiє одна надiя, одненька! Надiя на влучнi українськi ПВО. "I щоб твоїй дружинi компенсацiї довiчно не дочекатися", – бурчу я.

"Та не так уже й довго ви чекали", – каже лiкар. На губах у нього хлiбнi крихти, в руках пиво. "Я б мiг узагалi ввечерi прийти, спробуйте полазити по всiх, це-о, вас у таку спеку. А я на вас подивлюся. На менi десять будинкiв, i менi нiхто не платить за те, щоб я поквапився, мiж iншим". Я роблю таку пику, щоб вiн зрозумiв, що я так само не збираюся йому платити. Заходить водiй, каже, що закрив Мартiнi у ваннiй. "Заважав жерти. Вiн щось має до того зеленого печива. Не могли спокiйно пити каву, поки не вигнали його геть, а вiн якось умiє вiдчиняти дверi, то закрили у ваннiй. Знаєш, треба вмiти виховувати тварин, iнакше навiщо їх тримати? Ще й пiд музику не спiває".

"Одужуйте", – вичавлює з себе лiкар, нормально говорити йому заважає салат iз селери, моркви та тертого мигдалю. Салат, який водiй назвав "Здоров'я". "А лiкарняний?" – пiдхоплююсь я. "Ось". Вiн передає менi блакитного листка. "Будете їсти здорову їжу, i все буде добре". Остання ложка здорового салату щезає в його антисептичному вiд горiлки ротi. "Три днi? Ви що, знущаєтеся? Я ж ледь говорю". "Попустить. Пива з медом увечерi – i попустить, обов'язково, будете, як огiрок. Я б iще з вами охоче поговорив, але менi треба вiдлити".

Я притуляюся до дверей, чую, як весело вiн дзюрчить. "Гей, ти, ескулапе!" – гукаю. "Скiльки хочеш, щоб було написано, днiв десять?" Навкруги шахраї. За двадцять зелених доларiв та пакунок зеленого печива вiн виписує менi лiкарняний на десять днiв. "Яку хворобу ти менi написав?" "Бактерiальну ангiну. Можу згодом написати – рак горлянки. Ти ж палиш? От i чудово.

Але двома червiнцями ти не обiйдешся". Страшнi часи, ви подивiться тiльки, як влаштувалися медики, якщо тiльки за те, щоб тобi дiагностували рак горла, треба платити сотню, можу собi уявити, скiльки ця наволоч здере за лiкування. Я помiчаю, що на полицi причаїлося воно. Показує менi два великих пальцi, радiє за мене. "Так тримати!"

"Давай я сходжу в генделик? Чим ми будемо вечеряти?" – питає водiй Васятка. Блiн, я навiть гадки не маю, як його звуть.

Зазвичай я знаю, як звати людей, повiльної смертi яких я жадаю.

Але все буває вперше. Дзвiнок. Це Варвара, вона питає, чи не бачив я водiя? Вже шоста година вечора. Я кажу, що бачив, i не брешу. "Напевно, застряг у заторi", – невпевнено каже Варвара. Я ж кажу, що в мене дуже болить горло, i якщо вона нiчого не хоче менi переказати, то я мушу покласти слухавку. Варвара цiкавиться, коли мене виписують, бо назбирується купа паперiв. Я кажу, що в мене пiдозрюють рак горлянки. Вона поспiхом прощається. Дурепа, рак через слухавку не передається. А шкода.

"Слухай, вибач, але я чув, що в тебе рак. Може, давай наберемося з цього приводу? Я зараз принесу все. Горiлку, хлiб, огiрки. Тобi як, налигатися не хочеться? Ти ж не зараз збираєшся дати дуба?" У голосi Iгорка лунає така надiя. Я набираюся з Васятковим водiєм. Прiрва.

Ми п'ємо три доби поспiль. О, цей чудовий стан блаженної напiвпритомностi. Не вiдповiдаємо на дзвiнки. Водiя вже знають мої сусiди. Прибиральниця тiтка Настя, двiрничка тiтка Зiна та три бомжi, котрi пообiцяли поставити за нас свiчки, бо Вiтя (водiя звати Вiтя) щодня дарує їм порожнi пляшки. А вчора подарував мої iталiйськi мешти й пiджак кольору кави з молоком, котрий тесть привiз менi з Вiдня. "Вiн восени помре. То ви зараз ставте свiчки менi за здравiє, аж потiм йому за упокiй. Це ж треба, такий гостинний, молодий хлопець, приязний, i мамця його таке смачне печиво пече… е-ех…"

Дзвiнок. Це – Iгорко. "Слухай, мiж нами багато чого було (це ж треба, схаменулося воно), але ж ми не вороги, правда? Ти менi пробачив цю пiдставу з заступником мiнiстра? То пробач, якщо ще нi. У твоєму станi, як менi сказали, кориснiше пробачати. Ти нiчого такого не вiдчуваєш, га? Нiякої потреби у всепрощеннi? Шкода. Ти подумай, час у принципi в тебе ж є? Бо я так не можу. Вчора, як Вiтьок менi сказав, я спати не мiг, крає щось менi серце, не повiриш, усе думаю, що ти вiдiйдеш у тi свiти з жабою на серцi, а я з цим тягарем залишуся тут, на землi. Що я можу зробити, щоб виправити свої помилки?" Поховав уже мене, скотиняка.

Я кажу, що мiй органiзм хоче якiсної горiлки, червоної риби та смаженої курки, а ще грузинського салату – з томатiв, курки, грецьких горiхiв, кримської цибульки, заправленого запашною олiєю, в яку треба додати трохи червоного меленого перцю. Iгорко мовчить, мабуть, думає, що мiй органiзм хоче невиправдано багато. Хiба я багато прошу за всепрощення? Вiн каже, що зараз усе привезе, але спочатку вiн мусить навiдати одного астролога. "Кого-кого? Астролога? А це ще на який хрiн?" – питаю я. Iгорко каже, що якщо мiй мозок iще цiкавиться земними справами, час у мене є. Заспокоїв, блiн.

Вiн з'являється надвечiр. З усього перелiку замовлень вiн задовольнив лише одне. Принiс три пляшки горiлки. А ще пакунок варених ракiв. "Тiльки не кажи, що це зовсiм не дотепно", – каже вiн. Невже я мiг повiрити в те, що вiн щиро вболiває за мене? "А на що ти ще сподiвався, знаючи мою заробiтну платню?" Вiн правий, друзяка Iгорко. Але можна ж було позичити грошенят, не щодня твiй близький колега вмирає вiд раку i просить про невеличкi харчовi послуги. Iгорко каже, що вiн не може залишатися в цiй сповненiй скорботи атмосферi. "Слухай, а давай пiдемо до мене? Щось менi тут не подобається, некомфортно менi, всюди тисне. Тобi ж треба вести нормальний спосiб життя, навiдуватися до друзiв, дивитися кiно, робити близьким послуги?" От уже крутiй. Я хочу, щоб вiн упав iще нижче. "Ти збираєшся платити за таксi?" Iгорко вкрай здивований. "Це ще навiщо, в тебе ж є машина!" Скажiть менi, так, так, ви! Скажiть. Чи є у вас такi друзi, котрi, знаючи, що ви (не дай Бог) хворi на рак, хочуть, щоб ви попрацювали на них водiєм, га?

В Iгорка досить затишно. I стильно. Але я мовчу. "Ну, тобi що, не подобається? Знаєш, дивно, а я вважав, що хай там що, але смак у тебе є". Приємна розмова, чи не так? Я кажу, що менi все подобається, лише є одна маленька дрiбничка (Iгорко просить уточнити, яка саме), я – хвора й утомлена людина. "Зараз допоможеш менi вiдкрити пляшки, знайти чарки, нарiзати ковбасу, менi здається, що я її ще не з'їв, а ще – хлiб, у мене не виходить його рiзати, нiколи, уявляєш собi? Така дурниця, а нiяк не виходить. То ти це зробиш, я в тебе вiрю, а от потiм – сiдай, насолоджуйся вiдпочинком". Ви таке чули?

Я про таке читав. У дитинствi. У казцi про Попелюшку.

Я плентаюся до кухнi. Ковбаси немає. Натомiсть є твердий сир, хлiб, батон та огiрки. Iгорко вносить свою частку до домашнього порання. Вiн натискає кнопку електрочайника. I сiдає на зручну лавку. "Я люблю дивитися, коли люди впевнено почувають себе на кухнi", – каже вiн захоплено. Вiн плеще в долонi. "Не ляскай, у мене болять вуха", – суворо реагую я. Вiн мене злить. "Дивно. Чого б це? У тебе ж рак горлянки, а не вух?" Менi здається, що такi слова потерпiлого – трупа – можна вважати пом'якшувальною обставиною для злочинця у випадку умисного вбивства. Я вiдчуваю, що менi треба чимось зацiкавитися, щоб вiдволiктися. "А чи не розповiси ти менi", – звертаюсь я до нього…

iсторiю про астрологiв, Iгорка та пошуки щастя

Перед своїм першим шлюбом Iгорко побував у ворожки, яка сказала, що цей шлюб щастя йому не принесе. "Але чому?" – спитав у циганки з розкiшним iм'ям Iнеса Дiамантова. Вiн завжди був дуже допитливий. "Тому що вона, дiвка твоя, бiдна, наче церковна миша. То яке ж тут щастя, хлопче? Йди, поки не завагiтнiла, бо пропадеш". I тут Iгорко нiби прозрiв. Його дружина справдi не була багатiйкою, але шлюбне щастя в Iгорковому розумiннi не було пов'язане з тим, скiльки грошикiв дзеленчить у кишенях коханої. Тобто стосовно особи нареченої циганка не помилилася, але щось тут було не те.

Шлюб Iгорка був досить щасливим у його розумiннi, бо наречена, дружина, зналася на сексi трохи бiльше за нього, завжди йому давала, як тiльки в ньому прокидалося бажання, вiдповiдала його смакам – була тендiтною бiлявкою, не тягла з нього грошву, а грошi в нього водилися, i зовсiм не хотiла розлучатися, бо була, схоже, всiм задоволена. Але Iгорко через рiк сам почав наполягати на розiрваннi шлюбу, бо вiдчув себе впевненiше i став набагато досвiдченiшим за неї у планi сексу, крiм того, в нього черговий раз змiнилися прiоритети. Вiн неодмiнно хотiв, щоб його дружина мала бюст третього розмiру. I без силiкону, тiльки завдяки матiнцi-природi.

Тодi вiн згадав про циганку. Коли Iгорко познайомився з Оксанкою, вiн почував себе щасливим чоловiком, у неї були такi цицьки, що постiйно хотiлося їх мацати, бо повiрити в те, що така краса iснує не тiльки у Памели Андерсон, а й у деяких українських дiвчат, без мацання було важкувато. Iнеси вiн не знайшов. Але, користуючись порадою своєї однокурсницi, знайшов Марiю-ворожку, в якої мати була Марiєю-ворожкою, а до того баба була Марiєю-ворожкою i, ви не повiрите, ще й прабаба була Марiєю, вiдповiдно, так само – ворожкою.

Вона розклала карти, висмикнула волосину з Iгоркової шевелюри, почаклувала на попелi й сказала, що щасливим iз Оксанкою його не бачить. "Чому?" – поцiкавився Iгорко. "Не твоє це щастя. Не господарочка вона, буде днями лежати в лiжку, ковдрою вкриватися, тебе змушуватиме водити її по ресторацiях, купувати їй одяг та возити на дорогi курорти. Не твоє це щастя, хлопче. Висмокче з тебе все". Iгорко ж був не проти смоктання в усiх значеннях цього процесу.

Незабаром вiн зрозумiв, що Марiя-ворожка його не обманула. Оксанка, з якою вiн почав жити у цивiльному шлюбi, була рiдкiсна нечупара. I справдi постiйно тягла з нього грошi, скiльки б не давав – усе їй мало. Але Iгорко в той свiтлий час не був жадiбним чоловiком, у планi бiзнесу в нього все складалося, i грошей вистачало на всi її забаганки, й навiть бiльше того, бавити її вiн дуже любив. I тут Iгорко збагнув, що його так непокоїло у прогнозах ворожок. Що ж було не так? Чому вони так чудово розбиралися в його дiвках, але помилялися в головному? Тому, що в них i в нього поняття про щастя були зовсiм рiзними.

Пiсля цього Iгорко став постiйним клiєнтом усiх бiльш-менш знаних провидцiв, ясновидцiв, ворожок, бабок, гiпнотизерiв та астрологiв. Шахраїв вiн нищив усiма придатними засобами, а от iз тими, хто непогано орiєнтувався в людських долях, вiн працював. I не було для нього цiкавiшого захоплення. Це стало його хобi, вiн не уявляв свого життя без влаштувань астрологiчних перевiрок. "Тест на щастя". Всi шаманськi газетки, всi телефони, що називалися по телебаченню та радiо, оголошення будь-яких наближених до астрологiї чи ворожiння координат вiн занотовував у спецiальний щоденник, зберiгав у спецiальних папках. А ще в нього була картотека, де всi вони, провiсники майбутнього та знавцi минулого, були зiбранi й розставленi в абетковому порядку.

Вiн питався, яке воно для них є, це особисте щастя? Яким вони його бачать? Дехто не хотiв признаватися: "А навiщо це вам?

Ми з вами працюємо, а не ви з нами. То яка у вас проблема?" Але вiн змушував, улещував, платив, благав. До кожного в нього було напрацьовано свiй пiдхiд. I виявилося, що бiльшiсть їхнiх понять про щастя та його, Iгоркове, уявлення про щастячко не є тотожними.

"I розумiєш, що виходить? Виходить щось страшне. Нiколи нiхто тобi нiчого слушного не порадить. Тому що так, вони здатнi бачити бiльше за тебе, вони, можливо, будуть розповiдати тобi, яка в неї була мати хвойда, що її батько – пиячить, що вона нiколи не користується туалетним папером, їсть днями сирi томати i бздить, тому засмердить тобi всю хату, i все це буде правдою. Але їм нiколи не спаде на думку, що саме така поведiнка коханої може складати твоє щастя. Ну, з туалетним папером та бздiнням це я перестарався, так собi бовкнув, для краси, адже ти мене зрозумiв? У кожного з нас – своє щастя, i часто воно зовсiм не збiгається iз загальновизнаним, iз книжним, мiщанським, iз тим, яке називають жiночим, iз тим, на яке молиться твiй сусiда, з тим, про яке мрiє твоя власна мати, з тим, за яке вмирали герої, з тим, що затьмарить очi твоїм дiтям… Бо в кожного з нас воно – своє. I хоч би що вони бачили, вiдчували, хоч би що тобi радили, вони нiколи не зможуть побачити людину твоїми очима, вiдчути її твоїм серцем, пiзнати її твоїм мозком, зрозумiти, в чому полягає твоє власне щастя. Нiколи цього не станеться".

…

Поки Iгорко розповiдав менi цю iсторiю, вiн випив першу пляшку горiлки i з'їв майже увесь сир. Ще й дорiкнув менi: "Навiщо ти нарiзав стiльки хлiба? Ти що, так його любиш? Бо я, вiдверто кажучи, не дуже, я надаю перевагу чомусь легкому, до того ж наближається нiч, ось, наприклад, огiрка зжую чи сирку. I тобi не раджу налягати на хлiб".

Я кажу, що це не дуже порядно, змушувати мене, хвору людину, працювати, а потiм за це ще й гнобити. "Та хто тебе гнобить? Ти не позитивно дивишся на Всесвiт, мушу тобi сказати. От чого ти скавулиш? Перепрацювався?

Та я роблю тобi послугу, слухай, тобi ж недовго залишилося, тобто ще трохи, а час плине швидко, особливо влiтку, i все. То коли ти ще попрацюєш, га? Коли тобi випаде така щаслива нагода зробити щось корисне? Навантажити цi руки здоровою фiзичною працею? I потiм, я ж не змушую тебе мити, наприклад, пiдлогу, чи вичищати вбиральню?

Я що – дiд, ти що – салага? Ми що, в армiї?"

Я вливаю в себе чарку горiлки. Цiкаво, яким зараз бачить своє щастя Iгорко? I хто в цьому свiтi, та й у всiй галактицi може бачити його своїм щастям? Мабуть, тiльки хтось зовсiм недолугий, той, хто вважатиме Iгорка своїм останнiм, хай жалюгiдним, але все-таки шансом. Той, хто згадує радянське печиво "Привiт" як кращий кондитерський вирiб, котрий вдалося покуштувати у своєму життi.

"Слухай, – раптом термосить мене за плече Iгорко. – От учора й сьогоднi, вiдтодi, як я дiзнався про це, я стiльки передумав про твiй паскудний рак, давай хоча б зараз поговоримо не про тебе, а про мене". Я давлюся огiрком. Вiн спокiйно постукує менi по спинi. "Мiж iншим, треба якось охайнiше їсти, друже, не слiд у такий ганебний спосiб скорочувати собi життя. Вмерти вiд того, що вдавився огiрком, ти що, про таку смерть мрiяв? Бог тобi дав шанс – вiдiйти шляхетно, щоб усi хрестилися, ридали ридма, згадували тебе молодим, вродливим, що тебе, мовляв, як кращого, Бог забрав до себе першим. А ти намагаєшся все це зiпсувати. Де логiка?"

Iгорко бере кусень хлiба, вискубує крихти з середини, наливає горiлки, розмiрковує. "Знаєш, – починає знову вiн. – Мене всi обговорюють. От i зараз, я вiдчуваю, ти думаєш про мене. Думаєш? От". "Це на тобi джинси номер 35?" – цiкавлюсь я. "Точно! Десятка! Як здогадався? В мене ж тридцять вiсiм пар джинсiв". У нього справдi тридцять вiсiм пар джинсiв, i всi вони однаковi, дуже вузькi з низькою талiєю. "Прикинув, на яких iз них може саме так провиснути зад i витягнутися колiна. Пiдрахував, вийшла приблизно тридцять п'ята пара". "Тьху, так неромантично". Теж менi, романтик.

"Слухай, може поговоримо?" О, а що ми досi робили? "Iгорку, а чому ти не одружений, га? От що тобi заважає одружитися, чим тобi ще займатися? Робота в тебе є, кар'єра наче робиться, грошва теж водиться, чим тобi ще зайнятися – крiм ходiння по ворожках, звiсно. Одружився б, може, чи пiшов би купувати тридцять дев'яту пару джинсiв". "На кому я мушу одружуватися, на твiй погляд? На кому? На "барбi"?" Вiн лютує, а я трохи здивований такою реакцiєю. Звiсно, на "барбi". Вiн западає на такий тип: високi, стрункi, з довгими худорлявими ногами бiлявки, прозорi очi, довге волосся. Що це, хiба не "барбi"? Вiн якщо зустрiчається, то зустрiчається тiльки з такими.

"Ага, що тут такого жахливого? Хоч би й на "барбi". Як цю останню звали, Алiнiус? Нi, щось схоже, але не так". В Iгорка дуже показовий нiс, по якому зразу видно, що йому ця бесiда не дуже подобається. Колись Iгорко задзвонив менi i сказав, що прийде до мене з Анчоусом (о, точно! Анчоус!), i я ще подумав: це ж треба, не з порожнiми руками пацан iде, рибу тягне, яка ж пригода сталася з нашим хлопчиком, що з ним коїться? Аж тут вiн приходить iз худорлявою бiлявкою: губи сяють, очi сяють, панчохи сяють, зуби також сяють. "Це – Анчоус", – каже Iгорко з гордiстю. Насправдi її звали Ганною.

"Менi нема про що розмовляти з Анчоусом". "А що таке? Вона не вмiє чи не хоче днями патякати про тебе?" Iгорко, як не хоче, не помiчає iронiї. "Вона вмiє говорити тiльки про одяг. Що, де, за скiльки вона купила, пасує їй чи не пасує, ну, i таке iнше". "Ще про те, кого вона бачила i з ким. Про моду. I що всi заздрять її вродi. А ще про маму. Про свою. Про те, як багато вклала вона душi у її виховання". "О, це ж сила-силенна тем для розмов. Тобi все це здається нудним?"

"А про що б ти хотiв поговорити?" – пiдтримую нашу розмову я. "Ти все iронiзуєш, чи не так? У мене, мiж iншим, двi вищi освiти. Ага? I я себе не на показах Версаче та Дорожкiної знайшов". Я мовчки погоджуюся. Не на показах, це вже точно. В те мiсце, де народився Iгорко, Версаче не приїхав би нi за якi грошi, та й Дорожкiна – також.

"От сказати тобi чесно? Я ж не збрешу людинi, яка має незабаром померти". От-от урветься мiй терпець. Залишилося ще трохи. "Кажи". "Я тобi нещодавно говорив про щастя. Так от, заради свого щастя я нiколи не одружуся з "барбi". Менi потрiбна зовсiм iнша дружина. Розумна, хижа, вродлива кар'єристка. Щоб книжки читала, а не лiтери на етикетках та цифри на цiнниках. Щоб розумiлася на митцях, на картинах, а не на позначках "Обережно, скло" чи "Тiльки суха чистка", "Прасувати не можна", "Тiльки ручне прання".

Я потягнувся до полицi, щоб узяти заварник. "Там не запилючено?" Я кажу, що нi. "Слухай, якщо пилюка, то я тобi не раджу витирати руку об крiсло, о'кей? I що ти все винюхуєш – що б його з'їсти, що б випити? Ти тiльки про це й думаєш. Очi, он-о, полицями нишпорять. Не так уже й часто ти в мене в гостях, але зовсiм не придiляєш менi уваги. Це неввiчливо". Я ховаюся, щоб обтерти руку об крiсло. Манячило нещасне, ось тобi.

"Слухай, а в мене є питання. Як, скажи менi, ти збираєшся одружитися не на "барбi", якщо зустрiчаєшся винятково з "барбi"?" "Це – важко. Але я, на вiдмiну вiд декого, нiколи не шукав легких шляхiв. До речi, ти не зовсiм правий, бо не все знаєш. Колись я зустрiчався, навiть прожив пiвроку не з "барбi". Вона була агентом iз нерухомостi. Розумна, спритна, вродлива. Унiверсальна машина, а не жiнка. Взiрець. Коли ми зустрiлися, на її плечах була хустка, на якiй застигло зображення полотна Далi. Ти що, зовсiм мене не слухаєш?" "Слухаю. Пiвроку – це термiн. То й як ви розiйшлися? Ви ж розiйшлися?"

"Розiйшлися. Тому що менi стало лячно". "Та ну?" "Так. Ми ланчувалися в ресторацiї. Я щось розповiдав, щось дотепне, бо вона дивилася на мене, грiла теплими очима, все здавалося таким бездоганним i чудовим. Вона виглядала такою лагiдною, нiжною. Свiчки, мерло, тканi серветки на колiнах. У мене – плани, в неї – плани. Спiльнi, еротичнi. Я вiдчуваю шовк її панчiх, вона пестить ногою мiй пах. О, брате, мене пiдносило до самих небес. Аж раптом дзвоник мобiльного телефону. Її. Вона вибачається, продовжує мене пестити, слухає, що їй говорять, а потiм верещить: "Що? Чому це досi не зроблено? Так, я зараз повертаюся до офiсу й повiдриваю вам усiм яйця!" Я кiнчив собi в штани. А вона не прибирає ноги, така тремтлива. Я сиджу, розгублений, а вона питає: "Щось не те? Я ненадовго з'їжджу, ти перепочинь, випий, а потiм ми продовжимо з того мiсця, на якому зупинилися". А я розумiю, що не зможу продовжити. Все, менi лячно". Бiльше вiн її не бачив. "Плакала? Нi, я не думаю, такi вмiють змушувати плакати, але самi нiколи не плачуть".

Я сиджу вдома й доганяюся фiсташками. Я нiчого не став говорити

Iгорковi про те, що все вигадав про свої раковi пухлини. Хай помучиться, йому корисно, якщо вiн, звiсно, мучиться. В мене з'явилася одна пiдозра, що змушує мене страждати. Я не можу спати. Я набираю номер Лесi. Вона вiдповiдає вiдразу. "Ну? Народжуй швидше, не зволiкай, у мене немає часу". "Але зараз нiч, що ти робиш?" "Чекаю на дзвiнок iз Канади, замовила там деякi меблi. Зайнялася своєю хатою. Не хочу, щоб на моїй могилi було написано: "Все життя вона знаходила людям житло, i от нарештi знайшла й власне". "Чого тобi треба?" Яка ж Леська здогадлива.

"Слухай, ти часом не перетиналася з таким собi Iгорем?" "Ну", – каже багатослiвна Леся. "Так чи нi?" "Ну", – знову вiдповiдає вона, її просто так не зiб'єш. "Бачиш, я зараз iз ним працюю, ти можеш щось про нього сказати – ви ж разом жили, кроїли, так би мовити, власнi долi?" "Можу. За пiвроку, що ми з ним жили, вiн жодного разу не назвав мене на iм'я. Ще вiн носить труси Хьюго Бос. Що ще? Ми розбiглися, тому що я можу вилизати дупу в лiжку, але ж морально? Це вже – нi". Леся поклала слухавку. На моїй пам'ятi ще нiколи й нiхто так влучно не характеризував людину.

хi)

Що може бути гидкiшим за ранковий дзвоник? Нiчого. Те, що будильник розпочне своє стрекотiння, ти знаєш iще з ночi, але телефон? Вiд нього такої бридоти не чекаєш. Це – Валерiй Леонiдович. Клятий Лерик. "Менi казали, що тi, хто хворiє на серйознi хвороби, встають разом iз сонцем, бо не хочуть втрачати хвилини свiдомого життя". Я люблю своїх керiвникiв. "Слухай, Стасе, якщо ти думаєш, що я повiрив у цю твою маячню про рак, це означає, що ти тримаєш мене за бовдура. Як ти думаєш, менi подобається таке ставлення? Не будь мудилом, заходжуйся до роботи. Досить уже. Нахворiвся".

"А що таке? Когось термiново треба поховати, вже так смердить, що й зачекати не може? Чого зрання телефонувати?" – вiдгавкуюсь я. Можу собi дозволити, як тяжко-важко хворий. "Треба летiти до Москви". Ага, так я й полетiв. "До Москви? Тиць-гриць. Я щось не розумiю, чому я, мiжнародник, курсую шляхами Київ-Запорiжжя та Київ-Москва, це ви так собi уявляєте закордон, еге? Москва – це, по-вашому, що?" "По-моєму, питаєш? Як на мене, це – Запорiжжя, але набагато бiльше". "Валерiю Леонiдовичу, шановний. Нi, навiть вельмишановний. Я хочу у вiдпустку, вiдпочити хочу, а не летiти бозна-куди. Чого б це не запропонувати менi Iспанiю? Я б туди залюбки злiтав, ага".