Текст книги "Корпорація ідіотів"

Автор книги: Лариса Денисенко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 12 страниц)

Ось що вийшло з-пiд його ручок:

"Шановнi Муслiме, Йосифе, Фiлiпе, Сергiю, Анатолю, Едуарде, Юрiю, Iгоре, Iгоре, Дмитре, Михайле, Олексiю, Олександре, В'ячеславе, Володимире, Володимире, Валерiю, Валерiю, Миколо, особливо ви – Миколо, раднику ВВП з питань культури, Андрiю та ви, Андрiю. Мене звуть Рейнхальд. Я – простий датч, що народився в Копенгагенi. Ви чудово знаєте про наших лижникiв-чемпiонiв. Але ви не думайте, що я такий простий. У мене є зв'язки з кримiнальним свiтом, але я шаную вашу країну, тому поки що ними не користуюся. Поряд iз моїм будинком хтось iз вас побудував висотку, яка ночами сяє блакитним свiтлом. Я не можу спати. Свiтло б'є менi в очi, до того ж виє Сотбi (це мiй пес, дуже дорогий, переможець виставок; якщо вiн захрипне, ви матимете великi неприємностi). Через виття Сотбi в мене неприємностi з сусiдами. А це дуже впливовi люди, вони з кримiнального свiту. В мене дуже мало часу, але я сiв i написав цього листа, тому що тiльки ви здатнi розiбратися у цьому свавiллi. Тобто – хтось iз вас. Я мешкаю в Києвi за адресою .А ваш будинок знаходиться за адресою .Хоча ви краще вiд мене знаєте, за якою адресою знаходиться ваш будинок. Цим листом я прошу вжити всiх необхiдних та рiшучих заходiв. А якщо нi, то я буду змушений звернутися в мiжнароднi правозахиснi органiзацiї, а також – до представникiв кримiнального свiту. З повагою, ваш щирий прихильник, колекцiонер ваших дискiв – Рейнхальд. Пiдпис. Мiсце. Дата".

Рейнхальд сказав, що вважає листа дещо екстравагантським. Але Iгорко навiдрiз вiдмовився вносити правки. Вiн сказав, що чудово обiзнаний iз життям естрадних спiвакiв, iз тим, як вони живуть, де й iз ким, а також якою мовою з ними слiд говорити, а чи знає про це Рейнхальд? Знає? Рейнхальду крити було нiчим. Вiн не знав, як живуть нiдерландськi спiваки, що там казати про росiйських. А далi Iгорко запустив "Google" i вiднайшов майже всi електроннi адреси, як не самих спiвакiв, то їхнiх менеджерiв, директорiв та (у бiльшостi випадкiв) пiдтримувачiв веб-сайтiв.

Це дуже смiшно, але на спам Рейнхальда вiдповiла одна людина. I саме власник будинку. Iсторiя замовчує, що було в листi. Але вiдтодi блакитним свiтлом сяяв тiльки дах висотки. Це якщо й заважало комусь спати, то хiба тiльки супутникам-шпигунам. Рейнхальд зрозумiв, що закохався. Вiн молився на Iгорка. Обiцяв йому квартиру в Роттердамi, вiдпочинок в Амстердамi, нарештi ключi вiд свого серця. Якби не останнє, Iгорко черговий раз виправдав би своє прiзвисько "фартовий хлопчик". Але не судилося.

Проблема полягала в тому, що Iгорко не був голубим, хоч би якi небилицi про нього плели. I Рейнхальд був змушений вiдступитися з розбитим серцем i забрати з собою обiцянки щодо квартир. У Голландiї не заведено розкидатися хатами тiльки тому, що хтось написав за тебе вдалого листа. Впливова людина теж була розчарована, бо повiрила в те, що Iгорко – голубий. Ще тiльки цього бракувало, щоб люди патякали казна-що про те, яке лайно кружляє коло нього й жирує собi, нi в чому собi не вiдмовляючи, на його утриманнi. Тому Iгорко вмить втратив усе. Довiру, грошi, безбiдне життя. Втiм, впливова людина не була останньою наволоччю, тому заангажувала Iгорка до знаменитої установи, де тепер працюємо ми всi.

…

"Щось я з тобою розбазiкалася", – каже Вiкторiя. Вона скурила пiвпачки привезеного з-за кордону "Мальборо". У наш час приязне ставлення, так само, як i потреби в iнформацiї, вимiрюється будь-чим, зокрема якiсними цигарками. "Ой, а вже й час iти. Слухай, усе це – суворо мiж нами. Взагалi-то я не базiкаю, слово честi. Я просто помiтила, що ти – людина надiйна, тому я, така само надiйна людина, маю ввести тебе в курс справ. Надiйнi ж люди мають триматися разом? Навiть якщо сплять вони окремо, так?" Я сказав, що це, безперечно, вiрно. Про "разом". "Може, подумаємо щодо "сплять"?" Вона зробила вигляд, що недочуває. Схопила ще кiлька цигарок. "Ну, до завтра. Па-па!" Мiй погляд пiшов проводжати її сiдницi. А я тим часом подумав: "Ранiше були такi труси, що пiд ними треба було шукати дупу, а зараз такi труси, якi треба шукати в дупi. Як змiнився свiт, як же змiнився!"

У приймальнi за столом секретарки, котрої немає (Секретарки немає – чотири), я бачу Iгорка. "Агов, друже, де тебе носило?" – питає вiн. "Мене що, хтось шукав?" – вiдповiдаю запитанням. Не те, щоб мене дуже хвилювало, шукав мене хтось чи нi, менi конче необхiдний час, щоб подумати, що б йому таке збрехати, яку напiвправду? Не можна ж розповiдати йому про те, що я зараз почув од Вiкторiї? В Iгоркових очах граються бiсенята. "Вiддавав переклад", – кажу я. "Був у Валерiя. До речi, стрiв там Вiку. Трохи покурили. Вона на нього скаржилася.

Якi в неї ноги…" "Майже такi самi довгi, як її язик", – каже Iгорко. Позiхає. "Ти сам живеш?" – запитує, але я вiдчуваю: вiн знає, що я живу сам. "Так", – кажу я обережно. "Давай поїдемо до тебе. Дещо треба обговорити, ти так не вважаєш?"

Взагалi-то я так зовсiм не вважаю, але розумiю, що якщо це вiдбудеться не сьогоднi, то неодмiнно завтра, хоч так, хоч сяк Iгорко все одно навiдається до мене в гостi. Краще вже розплюватися з ним сьогоднi. Сподiваюся, що вночi мене не навiдає зi сповiддю Степан. Зрiзи Стiн мають проводити ночi вдома, iнакше будинок буде зруйновано. Ми їдемо службовим лiфтом. Iгорко має стомлений вигляд. Я розумiю, що i йому не дуже посмiхається пертися до мене в гостi, але служба є служба.

Вiн оглядає мою машину з усiх бокiв, наче дiвчину, щодо котрої хоче вирiшити: знiмати її чи нi? "Так-так. Застарiла модель", – каже Iгор. Перед моїми очима миттю з'являється тесть. Вiн танцює лезгинку на моїх мощах. Через це в мене псується настрiй. У машинi ми мовчимо. Кожен, мабуть, поринув у свою ненависть.

У моєму пiд'їздi, щоб чимось заповнити нiякову паузу, я лiзу в свою поштову скриню (востаннє я її перевiряв на день народження). Не можу змусити себе говорити, до скринi залiзти простiше. Адже це – екшен. Екшен мусить вмикатися в ситуацiях, коли слова блукають у пошуках рота. У моїх руках листiвка. Бiла в золотi конвалiї. Iгорко притискує пiдборiддям моє плече, вiдводить його вбiк i заглядає прямо в текст. Може, притиснути його нiс листiвкою? "Шановний мешканцю! Поздоровляю вас з 8 березня, святом краси та натхнення! Бажаю, щоб незважаючи на те, що наша країна перебуває в кризi, вам було що поставити на стiл, було для кого бути найвродливiшими на свiтi! Терпiння, мудростi, вiчної краси. Що завжди було притаманно нашим жiнкам. Цiлую. Хай вам щастить! Олександр Олександрович". Iгорко ворушить губами. Вiн шокований. Це мене вже таким не пробереш. Знаємо. Читали. "Це хто?" – питає Iгорко. "Голова районної державної адмiнiстрацiї, – вiдповiдаю я. – Олександр Олександрович". "А чого це вiн тебе цiлує?" "Це така в нього метода взаємин iз виборцями", – кажу я. "Куди не повернися – всюди вони". "Вiн кожному таке пише", – наче виправдовую я Олександра Олександровича. "Та невже?" – питає Iгорко. Ущиплива вiн людина. Я тим часом вiдчиняю вхiднi дверi. Нас зустрiчає кiт, котрий не дуже радiє: кiнчик хвоста тремтить, очi жовтi. Кiт на мiсцi, а от воно десь подiлося.

Iгор озирається. Знаходить стiл. Витягає три пляшки медової горiлки. "А що, хтось iще буде?" "Звiсно. Вiка буде. Вiдразу пiсля першої я тобi, друже мiй, обiцяю Вiку. А коли вiзьмемося до третьої, то прийде Степан. На нього й пiвпляшки цiлком вистачить". Я розумiю, що вечiр сумним не буде. Кiт каже: "Мав". Потiм додає: "Ма-а-а-ав. Мав!" Вiн хоче жерти. Я кажу Iгорю, щоб вiн не соромився, хоча бачу, що я марно стараюся, Iгорко й без моїх порад соромитися не збирається. Я йду годувати кота. Чую, як Iгорко говорить комусь по телефону: "Не знаю, не знаю. Телефонуйте протягом дня. У нас завтра вранцi нарада. В Мiнiстерствi". Кiт так працює шелепами, наче не їв кiлька днiв поспiль.

"Яка нарада? Де?" "Для нашої роботи не має нiякого значення, де в нас нарада. Пробач, не знаю, як твiй органiзм, але мiй, коли я заливаю його горiлкою в таких обсягах, вiдмовляється вранцi вставати". "То ти ночуватимеш тут?" – вихоплюється в мене. Цього ще бракувало. "Ага. Прикинь, як кльово?" Iгорко косить пiд недоумка. В нього виходить паскудно. Я вiдкорковую пляшку. Розумiю, що краще почати пити якомога ранiше.

Ми мовчки п'ємо, я не знаю, з чого почати розмову, про що питати людину, котра сама вирiшила дещо про декого тобi розповiсти. А що я сам можу йому повiдати? Може, про хор? Чи про погоду? "Завтра, мабуть, дощитиме", – кажу я. Iгор наливає ще по однiй. Судячи з його мовчання, проти дощу вiн нiчого не має. "А я колись трахнув одну вiдому естрадну зiрку", – продовжую свiтську бесiду я. Iгорко вiдкорковує другу пляшку. Розливає у склянки, пiдморгує менi й каже: "Невже? Сам трахнув? Справжню зiрку? Якщо тобi до вподоби такi розваги, тобi неодмiнно сподобається"…

iсторiя про дiвчинку – вправнi ручки – довгi нiжки

Вiка народилася в Донецькiй областi, в маленькому мiстечку, де всi нормальнi хлопцi ходили з пiднятими плечима, в якi наче було вшито круглу голову, i постiйно сякалися в пилюку або калюжi. Хто не ходив i не сякався, був або хворий, або дебiлкуватий, або не мiсцевий. Усiх хворих, дебiлкуватих i немiсцевих били.

Вiку стали вважати гарною з класу восьмого, коли в неї сформувалася статура, i дiвчинка-мотузка перетворилася на жiнку з довгими ногами. Тонка талiя, широкi стегна, груди вiдповiдного розмiру: "В неї такi цицьки – наче обхопити стовбур п'ятирiчного дубка" (якийсь європейський невротик сказав би примiтивно – 90В, куди йому, хробаку, до образного мислення донецьких пацанiв). Тодi ж її помiтив найнормальнiший iз нормальних пацанiв – Григiр Зубодер (сподiваюся, що ви зрозумiли, що Зубодером його звали не тому, що вiн був дантистом).

Усi дiвки знали: як тiльки виросли цицьки, треба лягти пiд когось найсильнiшого, бо iнакше все одно тебе трахнуть, ще й не раз, то краще вже завчасно потурбуватися про своє майбутнє. Вiка це також знала, тому, щойно побачила, що Григiр на неї зазiхає, вiдразу без зайвих охiв-ахiв вiддалася йому вдень, влiтку, в пилюцi. А сталося так через те, що нiхто не розповiдав Вiцi, як би то мало вiдбутися. Не було в її головi отiєї маячнi: про принцiв та бiлих коней. Про троянди, цукерки, кiно, вино, мереживне лiжко та зорi за вiкном – теж не було.

Народжувала вона, коли закiнчувала школу. Атестат їй дали, тому що в тих краях вагiтнi ученицi – не така вже й дивина. А вчилася Вiка, до речi, непогано. Батько її був шахтарем, мати нiде не працювала, поралася по господарству. Онуковi вони не зрадiли. "Ще один писок. Годуй його". Крiм Вiки, вони мали ще чотирьох дочок. "Принесла ото. Одного разу роззявиш ноги – всi в селi роти роззявлять. Про що ти тiльки думала? Сором який, що про твоїх молодших сестер казатимуть? Що в нас у родинi хвойд виховують?" Батько мовчки пив днями. Григiр одружуватися не хотiв. "Одружуся – i що? Годуй їх, блiн! Та хто вони такi, блiн?"

I Вiка вирiшила втекти. Хоч i не мрiяла вона нiколи про принцiв на бiлих конях, але й жити з дитиною в родинi, де й тебе, i її всi ненавидять, вона також не мрiяла. Вона хотiла й бiлу сукню, i крикiв "гiрко", i щоб усе селище гуляло за одним величезним столом, i подруги заздрили її вродi та хлопцю, якого вона пiдчепила. Але Григiр її покинув, то будь-хто мiг пiд спiдницю залiзти. Треба їй було таке? Нi, не треба. Малого вона залишила мамi на згадку про себе, а сама подалася в мандри. Зупинилась у якомусь мiстечку на Київщинi. Знайшла порожню хатину, розхитану, стару. Оселилася. Нiхто її не гнав. Приїхала якась молодичка – то хай живе, щоб тiльки їсти не просила. А вона не просила, самi стали приходити й давати.

Вiка звикла щодня масажувати напрацьовану батькову спину, дечому навчилася вiд нього, дечому вiд одного старого, який умiв кiстки вправляти, дещо прочитала у брошурцi (про точки, про м'язи, про кiстки, про защемлення нервiв), що дав їй учитель фiзкультури, вiн же – iсторик, вiн же – вiйськовик. Обрала найязикатiшу бабу, потерла їй спину медом, баба молодицею себе вiдчула, вже й не знала, як надякуватися. Понесли їй яйця, м'ясо, хлiб, домашнє вино, голодну не залишили.

Якщо є Київська область, з вiдносно прозорими рiчками та залишками лiсiв, а також, вiдповiдно, карасями в озерах, вепрами в лiсах, – то неодмiнно коли-небудь, але обов'язково з'являться й кияни, а тут уже, дiвчино, ґав не лови. Щастя свого Вiка не проґавила. Яке ж воно було, її щастя? Один кругленький старий дядько, що служив чиновником "по культурi". Вiн Вiку й до iнституту влаштував, культури, звiсно. I з людьми потрiбними звiв. Жила вона з цим щастям майже як за кам'яною стiною, лише стiна та була не її. Тому одного разу опинилася ця стiна там, де й була весь цей час – бiля щастевої дружини, а Вiка чергового разу лишилася сама.

Проте зараз було легше. По-перше, ноги її коротшими не стали, а дещо додаткове з'явилося. У Вiки були зв'язки, тому на вулицi вона не опинилася. Вчилася в iнститутi, влаштувалася працювати до масажного салону. Клiєнти, побачивши її ноги, забували багато про що, насамперед про своїх дружин та коханок. Деякi навiть одружитись обiцяли. Нареченi. Один – козел, iнший – з Росiї. Але якi там нареченi, обидва – козли одруженi. А ще був палкий iталiєць Паоло, про якого подруга Вiки Наталя казала: "Прийде iталiєць палкий та дасть тобi три палки". На бiльше в даному разi можна було не розраховувати. Бо Паоло був жадiбний.

У салонi її й помiтив Валерiй Леонiдович, у якого були проблеми з простатою (тут Iгорко сказав менi, помiтивши мою сп'янiлу, але щасливу посмiшку, щоб я не дуже радiв, бо з простатою у Валерiя проблем уже немає). Яку ж вiн її побачив? У маленькiй вузькiй шкiрянiй спiдничцi з вирiзом, iз якого стирчали круглi сiдницi-щiчки, наче в iлюмiнатор дивилися пухкi дитинчата, в маленькому шкiряному бюстгальтерi, який ледь утримував мiцнi та гарнi груди, та високих чоботах, що поглинали її ноги до середини стегна. Краса нелюдська. Валерiй Леонiдович запалав, але чоловiком вiн був обережним. Покликав Наталю й запитав: "А от дiвчина, така, в шкiрi. Вона, часом, не це-о?" "Що не це-о?" – не зрозумiла Наталя. "Ну, не той? Проституцiєю не займається?". Наталя дуже образилася за подругу: "А чого це ви всi думаєте, що коли людинi фiгура дозволяє носити сексуальнi речi, то вона обов'язково шльондра?

Це ви просто таких нiг не маєте, то й заздрите". Такою була вiдповiдь Наталi. "Це, щоб ви знали, наша найкраща масажистка, а не "це-о", якщо у вас є будь-якi проблеми, за кiлька сеансiв вони зникнуть, як не було!"

Валерiй сказав, що вибачається, вiн не так усе зрозумiв (хоча

все вiн зрозумiв так) i радо б iз нею попрацював. "О'кей", – сказала Наталя i рвучко подалася до Вiки, що вiдпочивала на канапi. "Слухай, тут прийшов дуже серйозний дядя. Дуже, розумiєш? Зараз ти пiдеш i зробиш йому масаж. I будеш старанна. Тiльки я тебе дуже прошу, Вiко, мовчи. Краще мовчи та зiтхай. Мовчи та залишайся загадкою". Наталя побоювалася, що Вiка може щось видати мовою донецьких хлопцiв, з цим же дядечком краще поводитися делiкатно. А яка делiкатнiсть у донецьких пацанiв? Не було й немає. Не модна вона в них.

Наталя, досвiдчена профура, була права. Валерiй полюбляв делiкатнiсть. Бо саме її йому й бракувало (на цьому мiсцi я крекнув). До того ж її джерелом була мовчазна дiвчина з ногами, в якi б вiдразу закохався будь-який нафтовий шейх. Спочатку їй було дуже важко, бо Вiка вже тодi славилася балакучiстю й гострим язиком. Аж потiм вона зрозумiла, що поводитися мовчазно i пристойно вона мусить тiльки з Валериком, а iнших може крити, як хоче. Це лише додасть їй пiкантностi.

Їхнiй зв'язок триває вже понад три роки. Валерiй вiтав Вiкторiю iз закiнченням вузу, Валерiй влаштував її на роботу – собi пiд бiк, щоб не вешталася, дражнячи чужих чоловiкiв, i завжди була готовою зробити Валерику масаж, коли йому припече. "Провiнцiйнi зуби дуже мiцнi, друже, бо молоко там краще, нiж мiське, та й у зуби там дають змалку, хочеш не хочеш – стануть, як вовчi iкла".

…

"То чого ти замовк?" – питає мене Iгорко, наче я все це йому розповiдав, а не вiн менi. "Е", – тiльки й вичавлюю з себе я. "Наливай давай. "Е", – каже тепер Iгорко. "Слухай, але ж це не найнижча посада, як вона може її обiймати? На чому вона, блiн, розумiється, крiм масажу простати язиком?" "По-перше, друже, я знаю дуже небагато жiнок, котрi б розумiлися на масажi простати язиком, уже тiльки це робить її майже неповторною й перетворює на цiнного спiвробiтника. А по-друге, вона має вiдповiдний диплом, а її має вiдповiдний чоловiк. Ще є по-третє. Ти не повiриш, але вона непогано розумiється на цих клятих пiарах. Чесне благородне слово. Звiсно, на керiвника вона не тягне, але я бачив iще й не таких бовдурiв".

"Чудернацькi перевтiлення. Масажистка простати – керiвник величезного державного департаменту з питань пiару", – муркочу я. Муркотить i Мартiнi. Iгорко каже, що йому треба вiдлити. Я кажу: чи не час нам iти спати? Iгорко каже, що це буде неввiчливо щодо Степана. "Буде вiн у нас якийсь занедбаний". "А", – згадую я про Зрiз Стiни й бачу, що третю пляшку ми вже почали. "Може, пiти до якоїсь крамницi купити щось пожерти?" "Нi, якщо воно спочатку було, може, й незайвим, то зараз – точно нi до чого", – доноситься голос Iгорка з убиральнi.

"Слухай, а хто тобi вибрав такi грайливi фiранки на вiкна? Жовтi в бiленькi квiточки, це ж треба таке. Тiльки не кажи, що це твоя iдея". "Нi. Не моя. Я думав, що цю квартиру буде знято для моєї коханки, тому агент пiдбирав обставу хатки з урахуванням цього". "Вправний агент. Знав я одну жiнку, агента, теж була досить вправною, особливо щодо анального сексу, то…" Я наливаю ще по однiй стопцi, мене хитає, я хочу спати, я кажу, що залюбки послухаю про вправного агента коли-небудь iще, на сьогоднi менi вистачить масажу простати.

"Знаєш, Степан у нас справдi розумний, iз цим уже нiчого не поробиш. Але вiн розумний не розумом". "Що?" – перепитую я, бо не збагну, чи то горiлка, чи то мiй слух, чи Iгорко почав заговорюватися, хоч воно й не дивно. "Чим вiн розумний?" – переформульовую я, бо Iгорко мовчки п'є. "Дупою. Вiн розумний дупою. Всi знання вiн нею бере, своєю дупою залiзною. Сидить, працює, днями, вечорами, ночами, навiть уранцi. Увесь час бiля свого компа. Навiть вiдливати виходить тiльки по обiдi".

У мене починається гикавка. "А вiн…" Я гикаю, Iгорко дубасить мене по спинi. "Вiн був некрофiлом i став керiвником за квотою некрофiлiв? Чи був педофiлом? Чи трахав тваринок?" "Гидота яка, – каже Iгорко. – Збоченець ти. Як тiльки можна було до такого дотумкати. Жах". Вiн заливає жах горiлкою. Я бачу, що розповiдати про Степана йому дуже нудно. "Це ж Степан, воно ж мудило. Як ти мiг подумати, що такi люди здатнi взагалi трахатися, а тим бiльше трахати тваринок? Тут повинна бути фантазiя. Однiєї дупи замало".

Я погоджуюся. "I що, про нього немає нiяких iсторiй?" "Та є. Двi. Одна така само нудна, як вiн". Виявляється, Степан – дуже економний, iншими словами – рiдкiсний жлобко. Коли вiн їхав будь-куди за кордон, обов'язково брав iз собою ковбасу, згущене молоко, сухарики, якi сам робив iз батонiв, та дешевий чай у пакетиках. Усiм цим вiн харчувався, а грошi економив. "Не повiриш – ходить як жебрак, один i той самий костюм на всi випадки життя, двi сорочки, одна двобiчна краватка, Валерик уже почав зауваження йому робити, не може так злиденно виглядати юрист i керiвник середньої ланки, це ж сором для установи".

Пiсля цього нападу, як здалося Iгорковi, та й не тiльки йому, Степан перефарбував костюм. "У темно-зелений колiр, став схожим на вiйськового, ще б лампаси нашив, козел". Iгорко каже, що ця Степанова поведiнка дуже всiх дiставала, особливо страждали тi, хто їздив iз ним у вiдрядження. Нi попоїсти в ресторанах, нi купити собi щось, постiйно перед очима це обличчя в жалобi, що хрустить крихiтним сухариком. "I уяви собi, це опудало, народжене десь там за обрiєм, на цi грошi купило собi квартирку й авто в Києвi. Звiсно, все це не першокласне, але вбити його хочеться не менше".

Менi весело. Iгорковi, втiм, також. "Ще є цiкава iсторiя. Я теж одного разу був iз ним у Швейцарiї. Тодi весело менi не було через усi цi сухарi та ремствування менеджерiв готелю й служок, що "ваш колега знов куховарить у номерi, а це є для нас неприйнятним". Мене корчило щоразу, коли я бачив це насичене згущеним молоком тiло". Iгорко здригається. Спогади. В мене така сама реакцiя, коли я пригадую тестя.

"I от одного вечора ми вийшли пройтися. Йшли мiстом, роздивлялися вiтрини, примiщення банкiв, бо це ж Швейцарiя – там купа банкiв.

I тут ми помiтили повiй. Вони стояли при дорозi, майже бiля мiнiстерства закордонних справ. Я про це знав, бо я хлоп щодо бабiв цiкавий, а цей – нi. Вони стояли в коротких шубках, крутили крихiтними сумочками. Доволi страшненькi. I цей стояв. Як причарований. I я подумав: о-па, Степановi закортiло продажної любовi. Припекло хлопцевi, сперма вдарила в голову. Але, бачу, вiн дiстає з сумки фотоапарат. Я вiдразу йому сказав: не треба, вони цього не люблять. А Степан аж зайшовся: "Нi, ти тiльки подумай, стоять шльондри просто бiля мiнiстерства, я хочу це зняти". "Хтось бабiв хоче зняти, а хтось хоче зняти їх фотоапаратом. Прiоритети, блiн".

Iгорко починає говорити голосом футбольного коментатора: "Степан вирушає на полювання, тримає фотоапарат напоготовi. Повiї помiчають Степана, вони обертаються, Степан думає, що це вони позують, i налаштовує на них фотоапарат, i тут несподiвано вiн отримує по головi крихiтною сумочкою. Го-о-о-о-ол!!! Степан бiжить вулицями Берна, за ним бiжать, нестримно наближаючись, швейцарськi повiї, як фурiї та гарпiї на картинах великих митцiв, волосся їхнє скуйовджене, очi блищать, штучнi нiгтi чекають на жертву, ось їм удається наблизитись, але Степан пришвидшує свiй бiг. А от вiн гепається, послизнувшись на винятково чистому асфальтi, i тодi сумочки вiдходжують його по головi".

Уранцi Степан мав подряпаний писок i втомлений вигляд. "А я тебе попереджав. Не лiзь їх знiмати, вони уникають публiчностi", – сказав мстивий Iгорко. Степан зiтхнув, з'їв од хвилювання ресторанну булочку й запропонував Iгорковi половину коштiв, видiлених на вiдрядження, за те, щоб Iгорко про цю iсторiю мовчав. Ги-гик. Якраз. "Цих коштiв менi ледь вистачило на один день. Хiба мiг я замовчувати таку чудову iсторiю? Ховати її вiд людства?" Я кажу, що це було б злочином, якби Iгорко сховав таку iсторiю вiд людства. "Па-па, Степане, до завтра", – абсолютно серйозно каже Iгорко, заливаючи в себе останнi грами горiлки. "Все. Спимо", – повiдомляє вiн менi й миттєво засинає. Я ж дивлюся на будильник i розумiю, що забув, як його заводити. "Знаєш, що? – питаюся в будильника. – Ти вже стiльки в мене мешкаєш, що мiг би й сам без моєї допомоги заводитися". Я дивлюся на свої руки. "А ви взагалi – зрадники, як можна забути такi простi речi – не розумiю". З цими словами поринаю в сон.

vii)

Коли я виходив з убиральнi, то наштовхнувся на Iгорка в трусах. "Воруши батонами, – не вельми люб'язно промовив вiн до мене. – Не сам удома". Вранцi сперечатися менi не хотiлося, втiм, який це був ранок? Майже дванадцята година. День. "Збирайся хутчiш", – намагається перекричати зливний бачок Iгорко. Я збираюся. "В тебе праска є?" Я кажу, що мусить бути в шафi, Iгорко вiдкриває шафу й випускає Мартiнi. "О! Хто тебе сюди запхнув?" – питається Iгорко в Мартiнi. Але той уже подався до кухнi полювати на харчi, залишенi на столi, але там нiчого немає, це я розумiю з його ображеного нявчання. Я вiдчуваю голод.

"Будемо жерти на роботi, що там iще робити? Поїхали", – Iгорко дуже поквапливий. I злий. "Ти чого такий лютий?" – запитую. Вiн всiдається в машину. "Я коли попиячу добряче, то на ранок завжди такий. Ти на мене не зважай. Не варто". О'кей. Не буду на нього звертати уваги, в машинi ми так само мовчимо, як учора, i менi здається, що ми їдемо до мене, i що я ще не чув усiх цих примарних iсторiй про своїх колег.

На секретарському столi лежить купка паперiв iз притороченими маленькими клаптиками з однаковим написом: "С. В. Коваленку. До виконання.

С. В. Коваленку. До вiдома. С. В. Коваленку. Тримати на контролi." та вiзерунчастим пiдписом. Секретарки немає. (Секретарки Немає – сiм). Я лiзу в її шухляду й миттєво знаходжу коробку

з чаєм у пакетиках. Добре. Електричний чайник також є.

Навiть iз водою, не треба пертися до вбиральнi. Чудово. Я натискаю кнопку й чекаю, завмерши в кутку з чорною чашкою в руках. Я спецiально обрав чорну, щоб не думати, що вона брудна. Чорна i є чорна.

Чай. Мiй органiзм дуже хоче пити. Я роблю ковток i випльовую все на килим. Тому що нiколи не пив чай iз присмаком ковбаси. Це рiдкiсна гидота, ох, i смаки в моєї сучки-секретарки. Я принюхуюся – ковбаса. Я роблю контрольний ковток – i знову все випльовую на пiдлогу. Тiєї самої митi пiсля одноразового постукування у дверi до приймальнi заходить суб'єкт, який тримає папери бiля серця. Вiн представляється: "Едик, помiчник Валерiя Леонiдовича", протягує руку з доглянутими нiгтями i має надзвичайно спокiйний вигляд, наче вiн постiйно бачить людей, якi харкають на килими. Втiм, може, вiн мешкає в такому середовищi або в минулому життi був погоничем верблюдiв.

"Дуже приємно, – кажу я, беру папери. – Це ж менi?" I показую йому на стiлець. Але вiн пiдходить до чайника, принюхується: "Це Христина вчора ввечерi варила, мабуть, сосиски. А може, й пельменi. Вона зустрiчається з охоронцем. Миколою. Таким чорненьким, знаєте? Пiдгодовує хлопця", – каже вiн i тiльки тодi сiдає. "Христина?" – цiкавлюсь я. "Так, Христина. Ваша секретарка". Мене зараз знудить вiд моєї секретарки, вiд Христини, вiд пельменної води, в якiй я намагався заварити Христинин чай, та чорненького Христининого голодного охоронця Миколи. "Вам краще пiти до буфету. А їй скажiть, що настукаєте дядi, якщо вона не вимиє чайника". "Дуже цiнна порада", – риплю зубами я. "Прошу", – чемно вiдповiдає вiн.

Я роздивляюся папери. У прозорiй тецi – сторiнок десять тексту, на маленькому папiрцi надряпано: "Напишiть письмово переклад англiйською. Термiново". Текст називається: "Україна – проблеми орiєнтацiї". Я думаю, що коли вже в країни проблеми з орiєнтацiєю, то що вже казати про її громадян? "Напишiть письмово". Це ж треба так висловлюватися. Усно я тобi напишу, ага. В iншiй тецi – один аркуш. На ньому олiвцем написано таке: "Iноземнi iнвестицiї – проблеми, перспективи, щось таке та ще щось таке". На клаптику синього кольору червона ручка вивела: "С. Коваленко, I. Маляр, В. Крига, С. Богданець. Пiдготувати доповiдь. Доповiсти". "Доповiдь доповiсти". Ай лав Валерiй Леонiдович.

Дзвоник. "Станiслав Владиславович? О третiй нарада у Василя Васильовича. Щодо iнвестицiй. Як пройшло в мiнiстерствi?" Це – Варвара. Я кажу, що в мiнiстерствi було, як завжди. Балаканина. Так мене навчив вiдповiдати Iгорко, поки нас вiз лiфт. "Зрозумiло". Вона поклала слухавку. Мабуть, треба рапортувати рапорт. А на нарадi – радити. Я набираю номер Iгорка, вiдповiдає його секретарка. "А де Iгор?" – питаю я. "Ви телефонуєте в обiдню перерву", – каже ця сволота й кидає слухавку. Принаймнi вона на мiсцi. Iгорева секретарка.

В буфетi я щасливо знаходжу вiльний стiл. Поруч зi мною сидять фарбованi дiвчатка. Симпатичнi, з короткими стильними зачiсками. Схожi на солiстiв росiйської поп-групи "Смеш". Я сьорбаю грибну юшку. Смачно. Дiвчатка розмовляли розмови. Тьху. Здається, я заразився вiд Валерика. Але менi бракувало часу, щоб замислитися над цим, бо я почув, про що говорять дiвчиська.

– Радик твiй – рiдкiсний козел.

– Вони всi козли, не треба його вiдокремлювати, люба.

– Ясна рiч, всi. Але є рiдкiснi козли, типу як iз Червоної книги, тiльки навпаки. Так оце – твiй Радик.

– А чому це вiн мiй, га? Вiн – твiй. Це ти нас познайомила, забулася? Ти ж його знала ранiше, i що, не думала тодi, що вiн козел?

Чи ти знала, що вiн козел i навмисно менi його пiдсунула? Знаєш, якщо це правда, то виходить якось не по-дружньому, Таню.

Iз цим я погоджувався на всi сто.

– А чого це ти обурюєшся? З хворої голови на здорову. Вiн – твiй. Тому що ти з ним спиш. А я його просто знала. А коли чоловiка просто знаєш, а не спиш iз ним, то можеш i не знати, що вiн – козел. Коли ти з чоловiком не спиш, вiн – абсолютно iнший. Узагалi буває, що наче й зовсiм не козел. – Ти сама второпала, що кажеш? У мене питаннячко, до речi, намалювалося. Люба, а чому ти з ним не спала? Ти пiдозрювала, що вiн козел? От скажи менi зараз, сидячи тут, коли ти п'єш зелений чай за мiй рахунок, скажи, ну ж бо, давай-давай.

– Чого це тебе розiбрало? Добре. Я з ним не спала, тому що вiн смердить.

– ???

– Ну, чого вирячилася? Якщо вiн тобi не смердить, це не означає, що вiн нього не смердить. Вiд нього не смердить тiльки по понедiлках, до речi. Вiн, мабуть, у недiлю тiльки миється. Ти не помiчала, нi? Мовчиш? Тобто – не помiчала. Тодi в тебе притуплений нюх. Слухай, а навiщо взагалi ним, козлом, псувати наш iз тобою вiвторок? Пiшов вiн.

– Ти чому менi не сказала, що вiн смердить?

– Слухай, якщо вiн менi, розумiєш, ме-нi, смердить, це ще не означає, що вiн буде смердiти всiм, що вiн тобi смердiтиме.

I ти ж бачиш? Вiн же тобi не смердить. То що, я не права? Слухай, припини це.

– Я – не всi. Могла б менi сказати про це завчасно, поки я ще з ним не спала.

– А що б це змiнило?

– Я б, може, не стала з ним спати.

– То й не спи. Хто тобi заважає?

– Ну, оце ти сказонула, Таню. Ми ж зустрiчаємося з ним, то як це не спати? Зараз, коли ми зустрiчаємося, не спати? Ти роби, як хочеш, люба. Ти ж дивачка в нас. А я так не можу. Коли вже зустрiчаєшся з людиною – то спи!

Я настiльки перейнявся їхньою розмовою, що дуже активно сьорбнув юшки, яка пiдступно прикрасила жирними плямами мою бiлу в тонку сiру смужку сорочку. Дiвчатка дивилися на мене. "Дiвчата, – промовив я до них. – Полюбiть мене заплямованого. Бо бiлого мене кожний зможе полюбити". "Пiшов ти на хрiн", – сказала принципова не-Таня, яка не може не спати з чоловiком, якщо з ним зустрiчається. До речi, я схвалюю її принцип. Але якi ж у наш час жiнки стали язикатi.

А ще я подумав, скiльки разiв на день мене i тих, хто поруч, i тих, хто далеко, шлють на цей хрiн? Як цей орган узагалi витримує такий наплив люду. Це ж кожного дня: iдуть, iдуть, iдуть. Нескiнченна черга. Бiльша, нiж на сповiдь до канадiйської церкви напередоднi Великодня. Нiякого спокою. Хто це здатний витримати? А ще дуже цiкаво: чий вiн? Чий вiн, цей хрiн?