Текст книги "Корпорація ідіотів"

Моїм друзям, з якими мене звела

державна служба, присвячується

Всім вам – карколомним гульвісам,

шибеникам, майстрам перевтілень,

пиятцтва та розбудови держави

за одну ніч.

Романтикам, скептикам,

професіоналам, знущянцям,

нехтувальникам, творцям.

Тим, хто служив, служить,

але ніколи не прислуговував.

Я вас люблю. Хист не проп'єш!

Цей твір є фантазією автора. Подібність до реальних осіб або подій є випадковою.

i)

Сучасний свiт влаштовано так, що швидше за iнших у ньому помiчають тих, хто, перепрошую, псує повiтря, нiж тих, хто виглядає класично-книжковим взiрцем для маленьких хомо-сапiєнсiв, котрi час вiд часу приходять до батькiв iз фiлософiчним запитанням-задовбанням: що є поганим, а що – навпаки. Бiднi малюки, ще не вiдомо, кого їм доля послала за батькiв, i що цi скаженi люди можуть їм напатякати. Взяти, наприклад, моїх. Усе життя вони намагалися вкласти в мене все краще, тобто те, що вони вважали за краще, але водночас зовсiм не зважали на ту важливу обставину, що деякi iнгредiєнти змiшувати не рекомендується, iнакше вийде якась отрута. Не завжди хороше є стовiдсотково хорошим, i не завжди погане є стовiдсотково поганим. Однак завжди негативне дiставало незмiрно бiльше уваги, нiж позитивне. Воно яскравiше, драматургiчнiше. Що там казати: воно просто набагато цiкавiше!

Тому, повертаючись до моєї першої тези, я кажу абсолютно щиро й без зайвого кокетування: коли ти влучно смердиш, шансiв залишитися без уваги в тебе обмаль. Бо на сморiд не можна не звернути уваги. Сморiд може не вiдчути лише та людина, у якої проблеми з носом чи щось напхано в нiс. Я таких проблемоносих людей не дуже багато бачив. От спробуйте: випустiть iз дупи пару – вiдразу хтось вiдгукнеться. Можна не ворожити на кавi, щоб дiзнатися, що вам скажуть, але вже непомiченим ви не залишитеся.

На тих, хто завмер iз таємничою i, в принципi, нi на що не здатною посмiшкою Мони Лiзи, навряд чи звернуть увагу. Хiба, може, подивляться вздовж зi здивуванням: "Чого б то так щиритися?" У теперiшньому свiтi немає сенсу так усмiхатися, а якщо вже тобi так кортить, аж до сверблячки, саме посмiхатися, то посмiхайся нахабно й самовпевнено. Хоча не варто таке робити – зовсiм малий ефект впливу. Даремна трата часу. Ми не настiльки багатi, що можемо дозволити собi даремно витрачати час, навiть задля експерименту. Отже, тренуйтеся, пийте сиру воду та вживайте сирi помiдори на нiч, горох теж пiдiйде, а також тушкована капуста, потiм розривайте власне тiло вибухом, чужi нiздрi та вуха влучним бздiнням, i непомiченими ви не залишитеся. Бзднути у вiчнiсть, харкнути у вiчнiсть, залишити свiй власний слiд! Хай ненадовго, але власний, неповторний, помiтний. Стривай, вiчнiсть, розсунь свої колоноподiбнi ноги, i я увiйду в тебе!

Це думаю я, тим часом ворожачи на ксероксi. Якщо вiн зламається й засмокче папiрець на парнiй сторiнцi, я пiду додому вчасно, а якщо на непарнiй, то, вiрогiдно, буду стирчати тут до скону. "О, привiт. Знаєш, цей задовгий светр наближеного до рожевого кольору тобi дуже пасує", – кажу я Вiкторiї, котра проносить свої божественнi ноги повз мене. Взагалi-то я сподiвався, як тiльки прийшов працювати в це забуте Богом, але завжди контрольоване Дияволом мiсце, що в нас iз нею народяться нiжнi стосунки. Але вони не народилися. Хтось вiдмовився їх зачати. Втiм, мудрий Iгорко, один iз найперспективнiших сучих синiв iз моїх тутешнiх колег, ще тодi, коли в мене виникла думка причарувати Вiкторiю, сказав менi: "Пупа надiрвеш. Ти що думаєш, таким прагматичним жiнкам, як вона, потрiбнi такi собi просто симпатичнi хлопцi, як ти? Симпатичнi, але без посади i бабла? У неї там зволожується лише на босiв, керiвникiв та iнших керманичiв, а на таких, як ти, сухо, нiби в пустелi". Звiсно, зливи я не дочекався.

Iнодi, коли її бачу, думаю, що менi пощастило. Вiдверто кажучи, Вiкторiя – рiдкiсне стерво. Та часом, коли передi мною пропливають шикарнi, безмежнi ноги, думати можу лише про неї, про мене i про простирадло, що лежить i чекає на цi ноги на софi в моїй хатi. Яка рiзниця, стерво в твоєму лiжку чи нi? Лiжко – це ще не все життя, чи не так? Ех. "Нiчого не буде", – каже мiй шлунок, вiн завжди лiзе в мої думки. "Нiчого тобi не свiтить, тому працюй мовчки, чого висунувся iз цим дебiлкуватим комплiментом? Вона не поведеться". Я проводжу рукою по шлунку, щоб вiн не бовкав, набридло. "Чорти. Сорочка ще вранцi була бiла, тепер на нiй вiдбитки моїх пальцiв, клятий ксероксний порошок".

"Який це тобi светр? Це – сукня. Продери очi", – каже Вiкторiя, скептично зосереджуючи погляд на тому мiсцi моєї сорочки, де темнiють плями. "Сукня? Для сукнi воно закоротке", – кажу я, вдаючи з себе розумника. "Любий, це член буває закороткий, а сукня закороткою не буває. А в тебе зажувало", – вiдказує вона. Я чомусь вiдразу подумав про краватку, хоча невiдомо, як i чим краватку могло зажувати, начебто її нiхто не кидав собi в рота. "Ксерокс! Заспане ти опудало. Чого ти взагалi тут стирчиш?" – каже Вiка у вiдповiдь на мої нiмi розумовi пологи i йде. Ксерокс. Падлюка. Нiякої солiдарностi не виказує з трудящим людом. 15-та сторiнка. Чорти б його взяли. Тобто гибiти менi тут до скону. Звiсно, у ксерокса взагалi паскудний режим роботи, неприємно, мабуть, коли хтось постiйно щось у тебе вкладає, а потiм виймає вдвiчi, а то й удесятеро бiльше. Постiйно цей папiр у черевi. Хтось брудними пальцями тицяє на кнопки, плутає режими та кiлькiсть копiй. Стукає по твоїй спинi, коли ти випадково схопив i вчасно не виплюнув аркуш паперу, гупає ногами, коли ти вiдразу ж цей жалюгiдний папiрчик не вiддаси. "Нiколи, – кажу сам до себе, – нiколи в наступному життi я не хотiв би бути ксероксом. Пiшло воно, таке життя". Ксерокс загадково миготить лампочкам. Таке враження, що вiн мене про щось попереджає. "От чого б тобi не зжерти 14-ту сторiнку, га? Гидотне ти створiння все-таки, – кажу я до нього. – Для тебе не було жодної рiзницi, а ти все одно: 15-ту". Та вiд стусана в його сiрий бiк усе ж таки утримуюсь. Бо жалiю.

Втiм, те, що я сьогоднi працюватиму трохи довше, за сприятливих умов може бути корисним, для кар'єри. "Державна кар'єра", ви чули про таке? Деякi люди iнколи заради кар'єри успiшного державного високопосадовця вiддають акцiї банкiв, що їм належали, вiддають пiдприємства, монополiю яких виплекали, дарують усе своє праведним трудом нажите майно, щоб цi матерiальнi блага, вiдданi iншому, стали запорукою досягнення найвищих державних висот. Бо при вiдповiдному збiгу обставин вдала державна кар'єра дозволить отримати ще й не такi винагороди. Нинi я перебуваю майже в такiй ситуацiї. Крiм одного "але". Коли я сюди припхався, щоб отримати королiвську благодать, у мене нiякого майна не було, та про цю сумну iсторiю – згодом. Кар'єра ж не поспiшає мене радувати своїм прогресивним зростанням, вона, як млява зимова риба, завмерла на одному мiсцi, анi руш.

Може, сьогоднiшнє кcероксове ворожiння нарештi дало менi єдиний так довго очiкуваний шанс? От як зайде, чи подзвонить, чи направить когось iз дорученням-перевiркою "Васятко" (це мiй керiвник, Василь Васильович Гончаренко), у цiлому офiсi нiкого немає, лише один я – невгамовна бджола – на мiсцi. Сиджу i строчу папiрцi на благо рiдної Батькiвщини або окремих своїх спiввiтчизникiв. Тiльки крильця шурхотять. Я i мiй комп'ютер у пристрасному ритмi мчимо, щоб дарувати країнi щасливе майбутнє. Подобається? Але – дзуськи, щось менi пiдказує, що в моєму випадку може трапитися тiльки навпаки. От запiзнюсь я, скажiмо, хвилини на три, аж тут раз – i Васятко. Всi в офiсi працюють як бджоли, а мене якраз i нема. Таке вже було? Здається, разiв iз десять, точно.

"Стасику, папери готовi?" – це голос нашої каргусi – Варвари Великомученицi. Чому я мушу робити її папери? Адже я ж теж керiвник, хай iз меншою собiвартiстю, але ж керiвник? А якщо вiдверто, сам на сам, – чому ти, Стасе, займаєшся розмножуванням цих паперiв? Та тому, що твоя секретарка – рiдкiсне стерво. Але сумно не це, сумно те, що ти нiколи не зможеш її здихатися. Вiдомо, що правда завжди на боцi керiвника, але трапляється й таке, що правда може бути на боцi секретарки, якщо вона рiдна небога найвищого керiвника. "Стасе?" Менi здається, що таким голосом має розмовляти заiржавiла скрiпка, котра стискає i в такий спосiб береже вiд розпаду старi архiвнi матерiали. От знайшов ти матерiали, струсив пилюку, руки тремтять, бо цiкаво, що можна вiднайти в цiй давнинi, аж тут заiржавiла скрiпка: "Чого мацаєш раритет, сволото навiжена. Руки хоч помив, мацапуро?" – Варварчиним голосом. Вона що, не знає, що я обраний? Не вiдчуває, старе опудало, що завтра вона миттєво згадає, як мене по батьковi? Завтра, все це станеться завтра, бо завтра я нарештi отримаю ВСЕ! Я – Станiслав Владиславович назавжди, а от вона буде "Варкою" в лiпшому разi, а може, я її взагалi звiльню? Навiщо менi це старе ганчiр'я? Старому ганчiр'ю не мiсце на моєму мармуровому анку. "Стасе?" Це стерво є лiвою рукою нашого Васятка. А лiвою рукою вона є тiльки тому, що наразi не вiдхапала праву. Права рука також має iм'я, до того ж досить гармонiйне – Валерiй Леонiдович. (Ви знаєте про таку собi штуку, як гармонiя iменi?

Щоб iм'я та по батьковi були гармонiйними, конче необхiдний лiтерний збiг. Наприклад, Валерiй Леонiдович, – повторюється склад "ле", тобто цей збiг лiтер є i в одному, i в другому словi. Коли у ваших iменах ви знайдете подiбний збiг, це означає, що й життя ваше буде гармонiйним. Десь я таке чув, а чи працює воно, чи нi – брехати не буду, не знаю). До речi, моя секретарка, нероба i хвалько, – рiдна небога цього шикарного пана. Чи треба щось пояснювати? Iнодi здається, що вiдхапати праву руку Васятка зовсiм неможливо, тому що вона металева, як у Капiтана Крюка. Принаймнi Варвара, людина з зубами, якi можуть легко перекусити пароплав навпiл, у намаганнях розправитися з Валерiєм Леонiдовичем наражається здебiльшого на прикрi поразки.

Звiсно, Варвара закохана в нашого Васятка. До речi, саме вона так по-панiбратськи його й називає, потiм поясню чому. Таке її ставлення до нього можна, на мiй погляд, визначити, як кохання. Якщо нi, то я бiльше нiчим не можу пояснити її працьовите завзяття й намагання трудитися з ним у безпосереднiй близькостi та його уважне до її iстеричних балачок ставлення. Бо, вiдверто кажучи, я не забожуся, хто з цiєї пари є бiльшим стервом. Жiнкам її вiку й такого, е-е-е-е, особливого складу характеру обов'язково потрiбно бути в когось закоханими. Iнакше працювати з ними буде взагалi нестерпно. А жити з такими може хiба що дуже нерозбещена людина. Нi, скажемо вiдверто, нiчим не розбещена. Така, що не знає радощiв життя, та й узагалi життя не знає. От, наприклад, собака жити з нею не змiг би, а немовля – змогло б. Бо немовля не знає, з чим таке життя можна порiвняти, i може сприймати Варвару, як щось пересiчне. Наприклад, як табуретку. О! Iнша справа, що воно з цього приводу буде думати про цей свiт та його мешканцiв. Нiчого приємного. Загалом я хтiв сказати, що та людина, яка вмiє кохати чи робити щось iнше, подiбне до кохання, вона не втрачена людина. От.

Тому за умови, що вона все-таки закохана (я сподiваюсь на краще),

така нестерпнiсть виявляється через раз. Оце як зараз: "Папери готовi?" Коза ти пiдiрвана. "Варваро Адольфiвно, ви розумiєте, так невчасно зламався ксерокс. Нiчого поки не можу вдiяти". Вона пильно дивиться на мене. Саме так вона дивиться на яблуко: вiдкусити чи спочатку вимити? Цiкаво, а Гiтлер нiяк не може бути її батьком? Якось дуже сильно виявляються в нiй його гени, не може ж це бути простим збiгом обставин! Не вiрить менi, стара курва. Я намагаюся зробити вираз свого обличчя бiльш приязним, з уболiванням за справу. "Зламався? Мене не цiкавить, що щось зламалося. Це вашi проблеми. Щоб за хвилин десять папери були на моєму столi". Зараз клацне iклами.

Хутко пiдводжуся, щоб у неї склалося враження, нiбито я пiшов шукати iншого, бiльш покiрного ксерокса. Такий собi Стас – спритний вiдшукувач слухняної копiювальної технiки. Я – парубок моторний, ги-ги. А сам плентаюся до їдальнi. "Пiшли ви всi, а особливо ти, стара кобро, – думаю я, – у мене обiд".

У буфетi завжди натовп. Тут можна зустрiти кого завгодно. I звiсно, великих полiтикiв, щоправда, з-помiж тих, котрi бiднiшi, а через це – менш впливовi. Журналiстiв, ну, цим аби пожерти десь на дурняк, а зважаючи на тутешнi цiни, наш буфет є знахiдкою для людей, не розбещених тугими гаманцями. Крiм того, тут завжди можна намацати якусь корисну людинку. О, iнформацiя, богиня сучасних мiжлюдських взаємин. На тебе моляться, тобi приносять жертви, ти стала справжньою релiгiєю свiдомих та несвiдомих мас, ти всiм потрiбна в дедалi бiльшiй кiлькостi, i тебе необмежено використовують, утiм, як усiх богiв.

Iнша публiка, що харчується курячими котлетами, хлiбними шнiцелями, гречаниками, картопляниками, оладками та ковбасами, привезеними зi спецiального комбiнату (мабуть, на тому комбiнатi дехто ще має совiсть або страх, тому не перевантажує ковбаси паперовими сумiшами), надувається компотом та грибною юшкою за цiною, меншою за вартiсть буханки хлiба, складається з помiчникiв та спецiалiстiв будь-яких рiвнiв. Прошарок державних службовцiв. Хто в потертому одязi, хто вдягнутий, наче англiйський дендi, у всiх рiзнi доходи, рiзнi родини, рiзне минуле, але одна спiльна мета: хапнути стiльки, скiльки можливо хапнути, i залишити свiй слiд в iсторiї. Всi вони думають, що вони Причетнi. Причетнi до таємницi ухвалення державних рiшень. Причетнi до тих, кого матiнка Iсторiя знатиме хоч не на iм'я та по батьковi, але за прiзвищем. Будь-який пролетарiй у цих стiнах переконаний, що вiн належить до когорти Причетних, що надає йому бiльшої впевненостi й натхненностi у власному хамствi. А ще тут варять непогану каву, яка нiчим не смердить, а також нiколи не розводять водою з-пiд крана спиртнi напої та сiк. Це й робить це мiсце надзвичайно приємним та неподiбним на iншi.

Я беру собi салатик "Козацький", а також двi бризолi. Цим гарним словом "бризоль", схожим на назву танцю, названо курячу котлету, начинену грибами. Смачно. Я помiчаю кiлька знайомих облич, але всi вони не викликають бажання приєднатися до трапез їхнiх господарiв. Натомiсть я спостерiгаю за секретаркам, помiчницями, керiвницями, спецiалiстками, дивлюся на їхнi роти. Навiщо? О, коли я сюди потрапив, мiй спiвробiтник Iгор навчив мене ворожити на жiночих ротах. Це буває досить смiшно. Ворожiння таке: яких розмiрiв рот у секретарки, таких розмiрiв член у її керiвника. Зловтiшаєшся, коли бачиш вузенький ротик, тендiтнi жiночi вуста, тобто у М. М., I. П. та навiть у В. В. – це такого розмiру, що зайвий раз зi штанiв не витягуватимеш. Брутально, кажете? Якi ж ви чистi люди. Агнцi божi. О, як казала Чорна Королева з казки про Алiсу: "Бачила я такий бруд, порiвняно з яким усе це – дитячий вiршик про мамцю".

"Привiт, – каже хтось iз того боку капронової скатертини. – Сидимо, жеремо, шкiрою вбитого ще в минулому столiттi лiнолеуму полiруємо свiй ледачий зад?" – продовжує це неввiчливе створiння. Хоча, якщо воно привiталося, то не таке вже й безнадiйне. "Давно не бачилися", – подумки вiдповiдаю я. Подумки саме тому, що нiхто цього створiння не бачить. Воно – плiд моєї уяви, але дуже активний плiд, що розмовляє i виникає, коли йому заманеться. Дiти вигадують собi чарiвних друзiв, коли вони самотнi. Дорослi вигадують собi таких от спiврозмовникiв, коли совiсть вiдмовляється з ними говорити. Коли власна совiсть забирається геть або оголошує бойкот. А балакати людям необхiдно. "Забагато фiлософiї, це не те, що тобi потрiбно", – каже воно. Воно вмiє читати мої думки чи навiть само складає мої думки, а потiм критикує? "Чого тобi?", – нарештi вiдгукуюся я, витягуючи себе з дружнiх обiймiв власних думок та спогадiв.

"Як тобi моя сьогоднiшня робота? Непогано, еге ж?" "Яка?" – втомлено питаю я, сумно зауважуючи, як бризоль втрачає свiй складний фарширований смак, який (i чи це не дивина?) навiть перебиває обов'язково доданий компонент – хлiб. "Ксерокс!" "Це твоя робота? 15-й аркуш, так? То твоя?" – запитую я. "Авжеж". Яке воно пихате. "Що тут сказати. Ти вмiєш працювати з речами. Пiдлий учинок, до речi. У мене були плани пiти ранiше додому, випити пляшку пива на самотi (можу я сподiватися, що хоча б сьогоднi в мене не буде вiдвiдувачiв, хай їм грець!), подивитися кримiнальний серiал по телебаченню, може, побавитися з котом. Просто повалятися на диванi, пожовуючи солонi кальмари, схожi на пластикову стружку. Щоб вибити з голови тижневе лайно. Думаєш, це так просто зробити? Вибити все це лайно, що вкладалося в мене протягом цього тижня. Щоб ти знав, у цю голову не срав тiльки ледар. Хоча, гадаю, тебе мало хвилює моя думка, не кажучи вже про почуття". Воно кривить мармизу. "Кальмари? Такi, в жовтому пакетику? То вони тобi схожi на пластмасову стружку? Тут ти помиляєшся, я потiм скажу, з чого їх роблять. Але, це не головне. А що головне?

Срання в голову. Може, ти ще скажеш, що тобi наклали в душу? Га? Скажеш таке? Скажи, ну ж бо!" – воно знову смiється.

Який легкий у нього норов. "Нiсенiтниця, – каже воно, – я нiколи не працюю з речами, це не так цiкаво, їм байдуже, коли вони ламаються, вони не плачуть, не губляться, не зляться, зовсiм не переймаються. Ти знав, що їм байдуже?"

Я цього не знав. "Звiсно, ти не знав. Пам'ятаю, як ти в дитинствi черговий раз ридма ридав (хоча ти, вiдверто кажучи, взагалi був таким плаксiєм – жах, гiрше за дiвчаток, не треба було докладати зусиль, щоб змусити тебе плакати), коли мати викинула на смiтник твою улюблену iграшкову кицьку, набрехавши тобi, що вона десь подiлась i її неможливо знайти. Аж потiм, на другий день, ти побачив, як маленькi сусiдськi хлопчики на довгiй мотузцi тягнуть пластмасове зелене око твоєї улюбленицi". Воно зайшлося в заливистому смiху. "Шкода було, так? Шкода?" Коли воно так захлинається власним смiхом, його маленькi очиська стають схожими на обгорiлi пеньки. "Так от, мiй дорогий. Я нiколи не працюю з речами. Проте завжди працюю з людьми. Вважай це моїм профiлем". "Я думав, що люди є твоїм хобi". Воно смiється. "Знаєш, буває таке, що хобi й робота збiгаються. Менi здається, що серед людей такий збiг переважно називається щастям, чи не так? Вважай, що менi поталанило".

"Якщо ти вiдмовляєшся вiд вдалої працi з ксероксом, то не приписуй собi мого випадкового невезiння, нiколи не знаєш, який саме аркуш вiн зажує". "Угум-с. Знаєш, чого ти досi не збагнув? А мав би. Справдi, ти мав би це збагнути, дорогий. Дуже дивно, що людина, котра закiнчила навчання, має вищу освiту, до того ж училася непогано, має практичний досвiд i розумiється на теорiї, так важко усвiдомлює доволi простi речi. Я не працюю з ксероксом, я працюю з людьми. А це означає, що я працюю з тобою. I при цьому, мушу визнати, працюю залюбки". "От не треба брехати. Тiльки твоїх побрехеньок менi бракувало". "Без брехнi? Це, знаєш, любчику, зовсiм не цiкаво. Тебе правда так нiчому й не навчила?" Так. Тепер ця наволоч менi пiдморгує. "Щось ти сьогоднi зовсiм тугий до жартiв. Добре. Чи можу я без брехнi? Звiсно, можу. Мiй любий, ти в нас типовий язичник. Не заперечуй". Це воно каже, бо бачить мою криву посмiшку.

"Язичник, угум-с. Iз такими, як ти, працювати дуже легко. Трохи марудно, але що поробиш, не завжди можна знайти собi гiдний об'єкт. А не працювати я не можу. Вважай, що я трудоголiк. Горю на роботi". Воно коротко гигикає i знову пiдморгує. "Я продовжу, о'кей? Хто б iще, крiм язичника, ворожив на парне й непарне? Це по-християнському, га? Ворожити на ксероксi? Тьху. А, крiм цього, хто задивляється на бабiв? Iде собi дiвчина, так, повз тебе проходить, але тебе не чiпає, то ти й роззявив рота. Заслинив усi свої думки. Може, нагадати, про що саме ти думав, ти, мерзенне та слабке чоловiче створiння? Ти думав про постiль. Де ж тобi було доглядiти за своєчасним вкладанням аркушiв та роботою апарата. Ти собi дозволяв грiшнi думки та грiшнi вчинки". Я мовчав. "I, як сам, мабуть, розумiєш, з мого боку було б грiхом не скористатися цiєю ситуацiєю. Ти, дорогий, наче створений для моїх праведних манiпулювань".

Я думаю: може, сказати йому "вiдчепися", тричi, й воно щезне. "А ще можна перехреститися, тричi, люди кажуть, що допомага, – знову пiдморгує воно. – А ще є часник, срiбнi кулi й осиковий кiлок". Рохкає вiд смiху. "Менi здається що все це ми вже проходили, чи не так, любчику?" Воно мене злить. "Зад не прилипнув до клейонки?" – суворо питаю я. "Нi. Не турбуйся так, це негативно впливає на колiр обличчя. Нiчого до мене не прилiпилося. А знаєш чому? Можу розповiсти. Ти ж нiкуди не поспiшаєш? Давай гратися в загадки? Ось дивись. Як ти гадаєш, щось реальне не липне до нереального або щось нереальне не може прилипнути до реального? Як тобi таке, га? Вiриш у матерiалiзацiю думок? Звiсно, можна уявити собi все, навiть бiльше, але що тут буде справжнiм? Бо щось iз нас справдi iснує, а щось – навпаки. Як ти думаєш, що є реальнiшим, мiй хлопчику, га? Я чи ця скатертина? А може, ти?"

Я заплющив очi. "Досить балачок", – сказало воно, добряче нареготавшись. "Тобi пригадалося, що сьогоднi ти затримуєшся на роботi. То чому твiй кар'єрний годинник не подає тобi сигналiв? Чи сьогоднi в тебе щось iз вухами? Ти стережися, на вулицi лютує грип. На щастя, в тебе є я, i я тобi допоможу. Треба дiяти, вже настав час, звiсно, якщо ти не хочеш волочитися позаду. В декого в комп'ютерi є матерiали, якi тобi конче необхiднi для швидкiсного пiдйому службовою драбиною. I цей дехто пiде з роботи вчасно, а пароль на вхiд до комп'ютера можна легко дiзнатися, зважаючи на той факт, який самозакоханий цей дехто. Як тобi мої пiдказки? Менi здається, що це вiртуозно. Великi свiту цього не цуралися бачити мене своїм радником. Вони змагалися за право отримувати вiд мене влучнi поради. А тобi це далося тiльки тому, що ти менi сподобався, у тобi я побачив таке, що дуже мене зацiкавило. Перспективу! Чи ти взагалi здатен зрозумiти, яке тобi привалило щастя? Ти – обраний, любчику, тобi поталанило".

У мене розколювалася голова. Може, справдi пiдхопив грип? Воно гойдає нiжкою. "В тебе сьогоднi є всi шанси, можливостi та права отримати належне мiсце пiд сонцем. Згадай, як ми йшли, скiльки ти витримував, благав про щасливий кiнець. Ось уже й вiн! I тiльки тупа, обмежена iстота, змучена моральними витребеньками та сироватками правди, котрi нiколи й нiкому не давали душевного полегшення, може дозволити собi цим не скористатися. Життя – це як гра в лото. Ти маєш порожню картку iз зазначеними на нiй числами та бездонну бочку, куди час вiд часу встромляєш руку з надiєю на виграшне число, яке б збiглося з цифрами, намальованими на твоїй картцi. Як вважаєш, чи часто випадає потрiбна цифра? Скiльки там iще може бути "9", як оце випало сьогоднi, га?" "А-а-а-а-а". "Чого волаєш, як кiт кастрований? Ото нажеруться зрання, i день весело в них iде. Працiвнички, мать їх, вони тут волають, жеруть, пиячать, а народ через них i страждає". Я бачу, як велика червона рука смердючою ганчiркою витирає бруд на тому самому мiсцi, де тiльки-но сидiло воно. Воно щезло. Ганчiрка примудряється пройтися моєю рукою, наче моя рука – продовження цiєї скатертини. Огидно. "А може то не "9", а "6"?" – питаю я сам у себе. "Вали звiдси, всiвся, наче буржуй, тiльки про себе й думає, що йому – люди, люди йому – гниди. Вставай давай, у нас – перерва", – каже червона рука. I я слухняно вшиваюся геть. Все-таки, якщо хтось може щось зробити з цим життям, то це – робочий клас, гегемон, пролетарiат, правий був дiдусь Маркс, ох i правий.

"Тебе шукала Гiтлєрша, бiгала тут, наче скажений собака, бовкала про якiсь недоробленi матерiали, руками книжки з полиць збивала", – каже Iгорко, коли я заходжу до нашого кабiнету. "В тебе часом не розпочалася зiркова хвороба пiсля оглядин у бiг боса, га?"

Вiн упiзнає мене за ходою, не вiдволiкаючись вiд свого комп'ютера."Дiстав ти. Скажи краще, що ти робиш", – питаю я. "Звiт клепаю, мать його. Цiкаво, чи є матiр у звiту? Мабуть, є, мабуть, це довiдка", – розмiрковує Iгорко. "За цей та минулий тиждень. Розтягую от. Щоб було побiльше. Може, потiм допоможеш? Щось менi пiдказує, що я працював набагато бiльше, нiж пригадалося. З пам'яттю щось не те". Я посмiхаюся. Авжеж, блiн. Iгорко – роботоголiк. Новий анекдот. Вiн не цим славетний. "А Степан чим там займається?" Степан сидить у своєму кабiнетi, швидко працює за комп'ютером. Злився з роботою в екстазi, маестро. "А, мабуть, так. Звiдки менi знати? Менi його турботи нi до чого, свого клопоту бiльш нiж потрiбно", – каже Iгор. "А потiм – так вiн нам i скаже, ага, наставляй вуха".

На моєму посту бiля ксерокса нiкого немає. Тому я спокiйно роблю копiї, вкладаю їх у теку, потiм заношу до кабiнету Варвари, її, на моє щастя, немає на мiсцi. Наради. Не знаю, хто їх вигадав, але це порятунок пiдлеглих вiд керiвникiв. Менших керiвникiв вiд бiльших. Бiльших вiд найбiльших. "Строче воно, строче, прогнутися хоче", – каже вiршика Iгорко, показуючи на Степана. В них спiльна приймальня. Дверi вiдкритi. Щоб спiлкуватися?

Нi, щоб пильнувати. "На обiд не виходив, працює, аж iз вух полум'я вилiтає". Я дивлюся, як на столi з'являється число "9" або "6". Хутко озираюся, Iгор нiчого не помiчає, вiн розглядає свої нiгтi. "Ти бачиш, бруд? Таке враження, що ми в шахтi працюємо". Зовнiшнiсть для Iгоря завжди мала велике значення. Я бачу, як Степан вимикає машину, збирає речi. "Ти куди це?" – питає Iгор, який завжди та про все мусить знати. "Вiдпросився", – кидає йому Степан i йде. Степан з Iгорем не товаришують. "Невже до баби?" – дивується Iгор. "Натрапив, мабуть, на якусь жалiсливу, кому вiн такий iще треба? Або, може, їй жити нема де? Лiмiта якась, ага. А в нього – хата, реєстрацiя, майже столичанин".

"От скажи менi, друже, ти ж був жонатий, ми ж обидва були одруженi, тобто ти мусиш знати про бабiв та про їхнi цiнностi не з чуток. Який зиск iз бабiв? Суцiльнi витрати, як на мене. Замiсть того, щоб купити собi пару джинсiв або двi пари, купуєш це саме їй, а до джинсiв iще кофтинку, а до кофтинки якусь мотузку на шию.

А ще годуй їх, а жеруть вони, цi сучаснi дюймовочки, забагато, їх нагодувати складнiше, нiж двох елiтних вепрiв. А їхнi подруги, з якими треба час вiд часу спiлкуватися. "Чому ти не пiдеш зi мною до Настi, ти мене не кохаєш?" Їхнi подруги, з яких одна розумна на трьох пришелепуватих та одна приваблива на п'ятьох балакучих вiслючих. I абсолютно вiдомо, що все це так i буде, а може, ще й гiрше. От скажи менi, на хера добровiльно на себе брати такий клопiт? Тiльки заради того, щоб твоєму члену дали пару хвилин потовктися в її пiхвi?" Iгорко також збирається, оно вже вкладає собi волосся. Кiнець робочого дня. "Ти йдеш?" – питає вiн мене. "Нi. Маю дещо доробити". Вiн викидає в мiй бiк вказiвного пальця. "Ну-ну. Не перетворися на такого ж козла, як Степан. Не встигнеш помiтити, пару разiв затримаєшся пiсля робочого дня, i все. Козел". "Успiхiв", – кажу я. "Я тебе попередив, брате", – каже Iгорко.

Темнiшає. На вулицi, в моїй душi. В моїй душi темно, як у собачачiй пащi. Мої руки стають вологими, я пiдходжу до Степанового комп'ютера. "Вологi руки – це велика перешкода для кар'єрного зростання", – так промовив Iгор через годину пiсля мого представлення працiвникам департаменту. "Вологi руки – це ознака хвилювання. Це наче в тобi усцявся твiй страх. Лiкуй вегето-судинну дистонiю, Стасе. Такi руки можуть собi дозволити тiльки керiвники, а не тi, хто намагається ними стати". Iгор – мiй тутешнiй гуру. "Iгорко з пригорбку". "0101" – впевнено набираю я, бо Степан народився 1 сiчня. "Ласкаво просимо", – каже менi його машина. Амбiтнi люди надають перевагу амбiтним паролям. Вологi руки. Це плаче по менi моя неспокiйна совiсть. Далi робиться все швидко, знайдено вiдповiдний файл, перенесено на дискету, стерто на жорсткому диску. "Було ваше – стало наше". Але ж чому такi вологi руки? "Цуп-цуп та й гуп-гуп?" – так питала моя бабуся, коли я, малий, поцупив забороненi шоколаднi цукерки, тихесенько, навшпиньках намагався втекти непомiченим. Свiже повiтря не здається свiжим тому, хто його псує. Але вiн терпить. "Своє не смердить".

Я йшов i вiдчував сморiд, що плiвся за мною. Мiй власний сморiд. I менi було моторошно. Я почав вагатися. "Хочеш умерти в жебрацтвi, в забуттi?" – спитало мене воно. Воно було здатне матерiалiзовуватися всюди та в будь-який момент. "Я не зможу цього зробити", – кажу я йому. "Отакої? Не вистачає сили волi, ти в нас зневолений хробак? Та ти вже це зробив. Пiзно пити боржомi, мiй любчику, пiзно. Олiю вже пролито". Воно плентається за мною, на його вустах жеврiє посмiшка, в очах стрибають вогники, як iскри, що вiдлiтають вiд вогнища й танцюють у нiчному повiтрi легковажнi польки. "Чого ти смiєшся?" – питаю я. "Збуджуюся. Я завжди збуджуюся, коли вiдчуваю опiр".

"Ти згадай, о'кей? Просто згадай про сотнi тисяч людей, куди жалюгiднiших за тебе, не таких вродливих, несповна розуму, тюхтiїв, людей, якi клепки не мають, в яких так мало (на твiй погляд, шановний) здiбностей, але тих самих сотень тисяч людей, котрi попри все це мають набагато бiльше, нiж ти". Я ловлю машину, називаю водiю свою адресу й вiдкидаюсь на крiсло. "Менi щось пече", – кажу я. Воно кривиться: "Ну, знаєш, я не наймався до тебе в лiкарi. Треба стежити за своїм здоров'ям. А в курячiй бризолi було забагато олiї. Забагато холестерину. А ти ще збирався пиво пити з такою слабкою печiнкою". "Не дiставай мене, га? Ти прибрав iз дому незваних родичiв? Мовчиш? Отож бо й воно. В мене болить голова". "Звiсно, – хитрує воно. – Перепочинь, ага. Корону (а завтра ти вдягатимеш корону, ти ж у нас розумний хлопчик, i не хочеш, щоб її перехопив якийсь нездара, хитрий кнур) треба покладати на здорову, свiтлу голову". Я занурююся в свої спогади, спогади про моє життя, котре було сповнене чим завгодно, але не цим малим страховиськом.

ii)

Як розповiсти про себе, щоб спiврозмовник не занудьгував вiдразу пiсля того, як почув твоє iм'я та прiзвище? Чим можна зачепити людину? Порiвняннями. Якщо ти будеш вести розповiдь про себе, постiйно порiвнюючи себе з тим, хто тебе слухає, то вiн дослухає майже до кiнця. Люди цiкавляться своїми славетними постатями. Звiсно, тут треба поводитися дуже обережно, бо не встигнеш отямитися вiд своїх слiв, як отримаєш ляпаса. Люди переважно серйозно ставляться до себе. I до своїх вад. I до своїх переваг. До всього свого свiтлого образу. Але як тiльки ти намацаєш риси та вчинки, якими людина пишається, чи, ще краще, хоче побачити в собi (або щоб побачив хтось iнший), людина буде здатна слухати тебе годинами. Звiсно, якщо це не жiнка, котра хоче вiд тебе всього-на-всього одного: сексу, а не твого, навiть лестивого для неї, патякання.