Текст книги "Корпорація ідіотів"

Автор книги: Лариса Денисенко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 12 страниц)

Матiр Божа, яка тут була черга. Щось подiбне в Канадi я бачив лише на весняному розпродажi речей фiрми "Того", куди мене заслала моя жадiбна до одягу дружина. Який то був хаос! Величезнi баби, схожi на античних наяд, якi тримають на своїх плечах колони, штовхаючи одна одну широчезними стегнами, погрожуючи величезними цицьками, змiтали кофтинки будь-якого розмiру, навiть того, який би вони спромоглися натягти собi хiба що на стопу, завбачливо намастивши її олiєю. Я був такий наляканий, що вшився геть, тому що якоїсь митi подумав, що з мене здеруть зараз улюблений светр, iдентифiкуючи мене як манекен. Треба вiддати церковному натовпу належне, тутешня черга була набагато спокiйнiша, i якщо мене хтось i поривався роздягати, то тiльки очима – пара бiлявок, фарбована брюнетка, що час вiд часу масувала собi плечi, тоненький хлопчик у картатому пiджаку та огрядний волохатий дядько, що постiйно облизував верхню губу.

Нарештi пiдiйшла моя черга. Варто сказати, що за мною спостерiгали не тiльки перелiченi вище персони, якi не проти були роздiлити зi мною лiжко, а й усi iншi. Тiльки з iншої причини. Я почав сповiдуватися англiйською, бо тодi не знав, що батюшка чудово розумiв українську. Сповiдь моя була дуже стислою (а спробуйте-но самi, ще й iноземною мовою, якщо ви таке взагалi робите вперше. Спробували? I що? Довга сповiдь у вас виходить? Отож-бо). Я сказав, що iнодi буваю поганий, менi за це дуже соромно перед Богом, я визнаю всi свої грiхи, i, нарештi, що я так бiльше чинити й думати не буду. "Зараз вiн мене перехрестить i вiдпустить", – зрадiв я. Всi звiдси виходили дуже швидко: батюшка усвiдомлював, скiльки людви чекає на вiдпущення грiхiв.

Але я швидко не вийшов. Бо святий отець звернувся до мене українською мовою: "Синку, то що там на Батькiвщинi, всi церкви москалi забрали, а автокефали чубляться з греко-католиками? А ксьондзи всi з полякiв?" Пiсля того, як я прочитав батюшцi релiгiйну полiтiнформацiю, жваво вiдрапортував про стан українського народу, а також повiдомив про те, що на Бессарабцi сало коштує стiльки, наче в нього вмонтована середнього розмiру золота каблучка, батюшку навернуло на фiлософiю. Вiн почав говорити про власне бачення розвитку України. За п'ятнадцять хвилин я почав смикатися. Через пiвгодини в мене почалася тиха панiка, я згадав про те, як швидко сповiдували iнших, i уявив, що про мене може подумати вся черга, якщо мене сповiдують тут уже понад пiвгодини. Але як я мiг зупинити святого отця?

Нарештi я вийшов. Через сорок п'ять хвилин. Не можу передати всi почуття, з якими на мене дивилися, коли я вийшов. Навiть елегантний пан у капелюшку, черга якого пiдiйшла, на сповiдь не поспiшав. Вiн не мiг вiдiрватися вiд такого небаченого дива, як я. Хтось дивився з подивом, хтось iз вiдвертим осудом, бiльшiсть шепотiлися. Мiй спинний мозок при цьому скручувався у джгут.

"Боже ж, Боже, i що це коїться ото в його фемiлi, що це коїться в Українi, коли оце-о сидiло на сповiдi нiар години, га? Воно що, дiтей валтує, чужих бабiв факує, чи що?" – нарештi озвучив спiльне запитання всiєї черги старигань Ярослав, котрий був тугий на вухо, тому розмовляв дуже голосно. Я почувався жахливо. Востаннє я почувався так кепсько в п'ятнадцять рокiв, коли моя мати прибирала в моїй кiмнатi та знайшла пiд лiжком використаний презерватив. Утiм, не можу сказати, що й вона була в захватi вiд тiєї ситуацiї.

Увечерi менi задзвонив тесть. Цiлий день я чекав цього. "Ну?" – тiльки й запитав вiн. I я почав розповiдати, намагаючись, щоб воно сприймалося як гумореска, але тестевi було невесело. "Так. Роби що хочеш, iди до цього старого мудила в рясi, труси його, працюй iз ним, але щоб це старе лайно сказало всiм на проповiдi, що ти не якесь чудовисько. Зрозумiв? Усе, синку, бувай, чекаю на твiй рапорт".

I я знову пiшов туди. Не мiг не пiти, бо донесли б того ж дня: "А вiн так i не пiшов до церкви працювати зi святим отцем". Я зайшов до сповiдальнi, почав пояснювати, що про мене думають мiсцевi прихожани через те, що моя сповiдь так затрималася. Вiн сказав, що все розумiє, що йому вже ставили рiзнi запитання щодо мене, i вiн зробить усе, щоб моя репутацiя була вiдновлена. "А тепер, синку, сповiдайся як слiд, а я тебе благословлю". I я почав сповiдатися. Менi було важко, тому я нервувався, ковтав слова, але сповiдався рiдною мовою, тому говорив багацько.

Святий отець цього разу слiв на вiтер не кидав. Вiн коментував мою сповiдь так: "Бед. Рiалi бед. Ох, i це бед. Верi-верi-верi бед. Ох, соу бед". На якомусь етапi-бедi терпець мiй урвався, i я сказав: "Отче, якщо б воно було екселент, марвелес, верi гуд, вел дан, перфект, я б вас цим не вантажив". Вiн помовчав, пожував язика, бо нiчого iншого в його ротi не було, а щось вiн таки жував, i сказав, звертаючись, мабуть, до Бога: "Ну, ти бач? Ти бачиш, що воно верзе тут? Сину мiй, схаменися, що ж ти богохульствуєш у храмi Божому? Iнтераптує мене, повчає. Це ж треба! Шейм який. Яке ж воно зiпсоване, яке зiпсоване, а поняття про каяття – насинг, насинг каяття. Шейм який, охо-хо".

Бiльше я до церкви не ходив.

…

"I що, хiба тобi не смiшно?" – знову питається воно. "Ну, не дуже…" – вiдповiдаю. "А таке? Ти ось над чим подумай. Нiколи не замислювався, чому бiблiйний Ной до свого ковчега взяв кожної тварi по парi? Що, порядних людей уже й тодi бракувало? Треба обов'язково цих тварюк набрати? Набрав їх повен ковчег, а люди – хай здихають".

Я подумав: "Це не смiшно. Вiн набрав повен ковчег усякої живностi, а ми всi повиннi вигрiбати?". "Спи, вiслюче, – буркнуло воно. – Твоє почуття гумору вночi, мабуть, атрофується".

Ось уже й ранок, i я в офiсi Петра Андрiйовича. "Це що?" – питаю в секретарки. "Петро Андрiйович не любить, коли бруднять килими". Отакої. Не любить вiн. I вона, цей янгол на секретарськiй посадi, дає менi – я вже був подумав про музейнi чи лiкарськi бахiли -, але нi, вона видає менi звичайнi капцi. "Гав-гав", – кажу я рожевим капцевим собачим мордам. Вони привiтно шкiряться. Секретарка старанно робить вигляд, що не має мене за придурка. Петро Андрiйович запiзнювався, але вiн про мене пам'ятав, тому вибачався голосом власної секретарки, його непотрiбнi вибачення менi принесли одночасно з непотрiбним чаєм. А кiстку капцям? Гав-гав! Але я не дуже переймався тим, що його немає. Менi було чим себе потiшити, бо я давно такого не бачив. Я маю на увазi кабiнет.

Овальний зал без вiкон. Шпалери кольору бiльярдних столiв, якi повиннi, мабуть, освiжати маленькi кульки завбiльшки з кришечку вiд пляшки з-пiд пива кольору слонової кiстки.

На пiдлозi лежить килимок овальної ж форми кольору брудного пiску з геометричними малюнками всiх вiдтiнкiв сiрого. На килимку стоїть дерев'яний стiл у стилi бароко з мозаїчними вставками. На столi – гiпюрова серветка, яку складено з рiзнокольорових троянд, вив'язаних гачком, лимонного, фiолетового та рожевого кольору. На цiй серветцi стоїть ваза з трохи каламутного скла та пластмаси, про справжню цiну якої свiдчить "срiбло", що майже все облiзло. На днi вази застигли в нiмому подивi ароматизованi пелюстки, якi змiшалися з крильцями мертвих мух.

Пiд стiнами стоять стiльцi у стилi палацiв Людовика ХIV, червонi в опуклу золоту смугу. На тлi шпалер кольору доглянутого зеленого газону в крапку (ви ж пам'ятаєте) червонi спинки стiльцiв у позументi виглядають дещо з викликом.

На стiнах розвiшано картини. Невiдомих малярiв. На однiй зображенi жiночi груди, у "Плейбой" вони б не потрапили нiколи, хiба тiльки за умови поширення тотального голодування на всiй землi; на iншiй – похмура церква, схожа на темно-зелену ялинку з хрестом замiсть верхiвки, пiд "ялинкою" стоїть пiп, його хрест блищить на фонi чорного одягу, як нiж в руках убивцi; на третiй – якась кiмната (не ця, а шкода, тодi б я гепнувся у глибокому запамороченнi, а Лора Палмер, яка лазить по картинах, узагалi з'їхала б iз глузду. Де червона завiса? Де пiдлога, що кудись поспiшає? Де карлик?). На четвертiй – стандартна модель європейського мiста. Абсолютно невiдомо, якого саме. Пiд "Жiночими грудьми" висить гiпсовий янгол, що вчепився за стiну й цi груди вухами. Вуха в нього гострої форми. Не знаю, про що вiн при цьому думає. Поруч розмiщено годинника у формi кленового листа з написом "Торонто". О, я там був!

В одному кутi – бюст Катерини Другої, в iншому – Фемiда. Вона тримає терези, в одну шальку накидано купку скрiпок та один маркер. Iще тут є три свiтильники. Зi стелi спускає щупальця люстра, вона схожа на медузу, в якiй багато пик-дзвiночкiв. Пики надзвичайно запилюженi. В кутку сумує бра, воно нездужає, з носа йому звисають донизу кришталевi шмарклi. А за пластиковою дошкою (чимось нагадує мольберт, але це вже занадто), яку прикрито жiночою хусткою в чорно-бiлi абстракцiї, можна побачити мiсцевого аскета – свiтильник у стилi Iкеа, котрий, судячи з виразу плафона, не може досi второпати, як його сюди занесло?

Коли Петро Андрiйович нарештi з'являється, скидаючи на тонкi руки секретарки шкiряне пальто, я впадаю в прострацiю й зовсiм не знаю, про що з ним маю говорити. А ще гiрше – я не розумiю, про що з ним можна говорити взагалi. Воно поруч, лоскоче "Жiночi груди". Вуха янгола червонiють вiд лютi. "Годинник", – каже воно. "О, я бачу, ви бували в Канадi", – показую я на годинника з написом "Торонто", i ледь стримуюся, щоб не додати: "У лавцi, де все продається за один долар", – тому що саме там я бачив такий годинник. Вiн дарує менi широку посмiшку. Мабуть, про Канаду це я класно придумав.

Що й казати, є в мене хист спiлкуватися з такими от бовдурами.

З тим же успiхом я мiг розпочати розмову з "О, я бачу, ви були на Троєщинському ринку" (килим); "О, я бачу, ви були в метро на площi Льва Толстого" (серветка з трояндами, вазочка); "О, я бачу, ви вiдвiдували елiтний меблевий салон?" (стiльцi, стiл); "О, то ви не цураєтесь вiзитiв на господарський ринок на Петрiвцi?" (люстра, бра); "О, то ви знайомi з усiма цими iдiотськими малярами?" (картини). Але все це – абсолютно не те у порiвняннi з доречним (талановитим, так!) запитанням про Канаду.

Ми сидимо за прикрашеним мозаїкою столом, менi знову пропонують обрати напiй. Я обираю чай, знаючи, що вiн огидний, але маю всi пiдстави думати, що кавою тут я неодмiнно отруюся. Петро Андрiйович, мабуть, теж знає особливостi тутешнього чаю, йому приносять мiнеральну воду та склянку. Цiкаво, чи додасть менi балiв, якщо я схоплю пляшку, наллю трохи в склянку, а сам питиму з горла? Не додасть. Тому я давлюся чаєм, бо горло зашерхло, як жiночi груди на картинi.

"Знаєте, ви менi подобаєтеся". Ще б пак. "А потiм – ви володiєте мовами, це дуже в дусi часу, розумiєте?" Я не розумiю, до чого тут моє володiння мовами, i як воно перетинається з духом часу, але киваю, атож, я розумiю, ага. Вiн каже, що завтра вiдведе мене в одну дуже поважну державну структуру. I покаже своєму вiдносному приятелю. "Ми з ним iнодi граємо в шахи". Менi цiкаво, як вiн може грати в шахи? Людина, котра так прикрасила свiй власний кабiнет, мусить нудьгувати вiд бiлих i чорних фiгурок, а ще бiльше – вiд бiлих i чорних квадратiв. "Менi туди необхiдно влаштувати свою людину". Вiн пiдморгує менi. Цим вiн дає зрозумiти, що на мене вже вдягнуто ошийника з iменною биркою. "Служити!" Вав-вав!

Завтра вiн буде чекати мене у своєму кабiнетi о 8:00. Ненавиджу рано вставати. Менi здається, що його шаховий партнер мiг би пережити, якби я заявився до нього, скажiмо, об 11:00. Тi, хто захоплюється шахами, мусять бути неспiшними людьми, бо куди вiд них зможуть утекти шахи? А куди вiд таких петроандрiйовичiв можуть утекти люди? Якщо ти не знайдеш його, то вiн неодмiнно знайде тебе. Якщо вiн не знайде тебе, то ти пiдеш шукати його. Життя – колесо: спочатку ти за кимось чи когось, потiм вiн за тобою чи тебе.

vi)

Коли я йшов до першого класу, мене супроводжувала мамця. Вона несла бордовi троянди ("Я розумiю, що воно дорого, але треба вiдразу дати їм усiм зрозумiти, що ми – не проста родина!"), менi квiти вона не довiрила. До того ж вони набагато бiльше пасували до її нової чорної сукнi, нiж до моєї синьої шкiльної форми. Батько теж хотiв пiти, але мамця йому заборонила, бо чiтко усвiдомила, скiльки там може бути цiкавих персон жiночої статi. А батько був iще той гульвiса.

Коли я одружувався, зi мною були i мамця, i тато. Насамперед тому, що мiй майбутнiй-колишнiй тесть над усе ставив родиннi цiнностi, родичiв свого зятя обрати можна, але трапляються випадки (i це був якраз мiй), коли ти втрачаєш контроль i треба набратися сили, щоб гiдно зустрiти поразку. Тесть хотiв подивитися в очi небезпецi. Моя мамця справила на нього неабияке враження. Вiн оцiнив, як вона поблажливо поглинала фуа-гра та шардоне i яку вона скривила мармизу, коли на стiл поставили яблука, що їх вона щодня купувала на ринку. Звичайнi яблука – сором для багатих родин! Мамця була переконана, що майбутнi родичi зобов'язанi здивувати її цього визначного дня. "Якщо ти вдався в неї, маєш необхiдний потенцiал", – зауважив тесть.

Коли я отримав ключi вiд власного бiзнесу, на робоче мiсце мене супроводжував тесть, вiн постiйно поплескував мене по правому плечу, так що коли вiн припинив, менi чогось деякий час навiть бракувало. А робив вiн це не для того, щоб пiдтримати, а для заспокоєння своїх нервiв. "Чи правильно я роблю?" – вибивав вiн на менi. "Чи не влiзаю в якусь халепу?" Того, хто звик незрушно стояти на своїх ногах, може скосити навiть комарине жало, треба лише знати, куди влучити.

На нове робоче мiсце мене супроводжувало воно. Я щось маю сказати про новi огиднi вiдчуття? Чекайте. Я прислуховуюсь до себе. Ви знаєте, щось не помiтив нiякої рiзницi.

Мене заводять у непоганий кабiнет. Тут вiдчувається простiр. На стiнi висить портрет Президента й мапа Європи. У якусь кривулю, що, мабуть, i є нашою державою, хтось устромив маленький прапорець, щоб нiхто не переплутав. Бiля стiни стоїть симпатичний диванчик. I хто ж на ньому вже повалявся? "Василю Васильовичу, це – Стас Коваленко". Василь Васильович дивиться у вiкно. Не вiдчувається, що цей ранок для нього добрий. "Це вiд Петра Андрiйовича", – витримавши належну паузу, додає Варвара Адольфiвна, поки що для мене вона – непогана жiнка, не дуже молода, не дуже вродлива, але, на перший погляд, не останнє сучило. Менi не подобається, що я – це "це", але я мовчу.

"Ви показали товаришу його робоче мiсце?" – питає Василь Васильович. У профiль (утiм, анфас також) вiн дуже схожий на голову чоловiка, яка прикрашала етикетку радянських одеколонiв "Мiстер Iкс" та "Саша", а також на тi чоловiчi голови, що прикрашали вiтрини фотоательє за радянських часiв. Такий собi заштатний красунчик. "Нi", – каже Варвара, її голос такий холодний, що зараз рослинка на iм'я кротон, яка стоїть на спецiальнiй пiдставцi, задубне. "Менi здалося, Василю Васильовичу, що ви схочете на нього подивитися". Брови Василя Васильовича зараз дуже подiбнi до волохатої чайки. "Нащо менi на нього дивитися? Хай працює людина".

Ми прощаємось, я про всяк випадок вибачаюся, Василь Васильович пильнує за мною. "Якщо ви думаєте, це саме, що тут, це саме, завжди спрацьовує метод верс лiбре, то ви, це саме, помиляєтесь, тому що це є… це саме, не завжди так, а радше щось синонiмiчне". Я розумiю, що я нiчого не розумiю (що, цiкаво, зробила б Алiса, якби ото таке промовив до неї окiст пiд час їхнього першого знайомства?). "Лiбрес? Це хiба не жiночi прокладки? Про що вiн?" – питаю Варвару Адольфiвну. З усього видно, що вiдповiдати менi не збираються. Може, прокладки в її вiцi вже не актуальнi? "Це – ваш кабiнет. Це – зв'язок. На столi iнструкцiї, вивчаючи їх ретельно, ви будете обiзнанi про нашу роботу не гiрше, нiж я". З цими словами вона виходить, тримаючи спину так прямо, що от-от лусне синiй нiмецький пiджак.

Дзвоник. Я прибираю з обличчя iнструкцiю номер 3, вона допомагала менi створити iлюзiю ночi, я не виспався. А жалюзi тут немає. Я кажу: "Алло". "Треба представлятися, а не "алло". Алло-хуйло. Зайдiть до мене". "Алло-хуйло. Пральня-фiгальня. Культура-мультура. Вiслюк – купка сук". Я виходжу до приймальнi. Бачу на секретарському столi записку: "Вийшла у справах на п'ятнадцять хвилин". Хитра мавпа. От я їй влаштую. Секретарки немає – один.

Заходжу до приймальнi шефа, там бачу карколомну дiвчину, вiрнiше, очима спотикаюсь об її ноги. Втiм, це не просто ноги. Це справжнiй витвiр мистецтва. "Дуже приємно", – кажу я ногам. Їхня володарка дивиться на мене без будь-якої зацiкавленостi. Її байдужiсть чомусь пiдказує менi, що з нас двох тiльки я не знаю, хто вона, а їй дещо про мене вiдомо. "Я сплю з iншим козлом", – каже вона. Що ж, дiвчина не звикла гаяти часу й вiдразу ставить усi крапки над "i". Я не знаю, чи спiвчувати їй, чи радiти, тому вирiшую змiнити тему. "Ви часом не знаєте, хто тут може говорити голосом найпотворнiшої з потвор?" "Чоловiчим?" – уточнює володарка нiг. "Еге", – вiдповiдаю, хоч сам не дуже впевнений.

"Менi так здалося", – додаю, щоб вона потiм не пiдняла мене на смiх. "Якщо чоловiчим, то це якраз i є той козел, iз яким я сплю". Я розмiрковую над тим, чи буде чемно з мого боку залишити й цю її ремарку без коментаря. "Це – заступник Васятка, Валера. Вийди, коридором прямо, приймальня праворуч".

Цiкаво, чого це всi вони менi тикають? Знову футболка?

Вдячностi моїй немає меж. Якi ж ноги! "Викликали?" – питаю в суб'єкта на iм'я Величко В. Л. Треба вiддати йому належне, вiн, мабуть, знає, що його обличчя може назвати обличчям тiльки надзвичайно ввiчлива людина, тому тренує тiло. Вiн має атлетичну статуру. I набагато бiльше смаку, нiж "Васятко". "Ти хто? Чому без доповiдi?" Я представляюся, мстиво кажу, що його секретарки немає на мiсцi. "А помiчник мiй де?" Менi здається, що коли стосунки тiльки-но починають створюватися, вiдповiдати в риму на питання "де" не дуже доречно, навiть коли вiн почав першим зi своїм "алло". "Я вiд Петра Андрiйовича". Про всяк випадок кажу iм'я цього чарiвника.

Але пароль я не вгадав. "А, нишпорка вiд цього намащеного гiвном бздуна?" Тут що б не вiдповiв – матимеш проблеми.

"Давай, розповiдай про себе. Що ти вмiєш, на що здатний, де вчився, з ким був одружений i чого тобi тут треба? Швидко давай, виплюнь член iз рота, якщо заважатиме". Я починаю розповiдати, хоч i не дуже звик представлятися таким суб'єктам. Пильную за кожним своїм словом. Ця скотина слухає неуважно. Говорить по телефону, вмикає телевiзор, зацiкавлено дивиться новини про цiни на аукцiонi Сотбi й про те, як один нiмецький гомосексуалiст з'їв яйця iншого гомосексуалiста на його ж прохання. "Ось вона, демократiя ваша! Каструвати!" Каже вiн на це.

Я ковтаю повiтря. "Чого тобi ще?" – питає вiн. Одне менi точно зрозумiло: ця людина нiколи не вчилася в Суворовському училищi й не належить до кадетського корпусу. Цiкаво, якщо в нього хтось викладав етику, чи продовжує викладати ця людина пiсля такого випускника? "Iди й працюй!" – сказав, наче Мойсей своєму народовi, наче рабин жiнцi, що прийшла запитати, чому нiяк не може кiнчити.

Я думав, що це одоробло мене взагалi не чуло. Звiсно, про нiмецьких людожерiв нетрадицiйної орiєнтацiї набагато цiкавiше слухати, нiж ознайомлюватися з чиєюсь бiографiєю. Але я помилився.

По обiдi на мiй стiл лiг папiрець, котрий пiсля детального вивчення виявився iнструкцiєю щодо догляду за дублянкою. Iспаномовна iнструкцiя, яку менi пропонувалося термiново перекласти. Може, й не все, але про iспанську мову вiн почув добре. Наволоч.

Щойно я зiбрався сiсти за переклад, як до мене в кабiнет без стуку й секретарських попереджень (треба в когось дiзнатися, яка хоч на вигляд моя секретарка, бо вiдчуваю, що я маю всi пiдстави так i не побачити її аж до самого звiльнення) ввiйшла трiйця: Ноги з Дiвчиною, Хлопець iз Нахабним Писком, Зрiз Стiни. "Де пляшка?" – радiсно поцiкавився Хлопець iз Нахабним Писком. "Ага. Коли ти будеш проставлятися?" – пiдхопили Ноги. Зрiз Стiни, як ведеться у зрiзiв стiн, мовчав.

"В обiд", – сказав я. "Де тут у вас найближча крамниця?" "Ми не гордi, ми згоднi на буфет", – нарештi вiдгукнувся Зрiз Стiни. "Вiка", – посмiхнулися до мене Ноги з Дiвчиною. "Iгор", – привiтно промовив Хлопець iз Нахабним Писком. "А це – Степан". Зрiз Стiни кивнув на пiдтвердження того, що Степан – це вiн. I тодi я вперше потрапив до культового мiсця – буфету.

"То як ти тут опинився?" Я вже зрозумiв, що цiй публiцi слiд брехати. Всi вони обiймали такi самi посади, що й я. Радники великих керiвникiв, усi ми були радниками, але, як виявилося, вiдповiдали за рiзнi напрямки. Вiка займалася паблiк рiлейшнс. Степан вважався аналiтиком, а також правником. Iгор славився тим, що займався будь-якими органiзацiйними питаннями. Тiльки вiд них я дiзнався, за яким напрямком закрiплено мене. "Мiжнароднi стосунки з ухилом в економiку". Чудово. Звучить принаймнi краще нiж, наприклад, "Той, що крутить хвости коровам".

"Не повiрите, але я сюди потрапив абсолютно випадково". Це – вищий пiлотаж – брехня в компанiї людей, котрi давно призвичаїлися в нiй i нею жити. "Повiримо", – оптимiстично каже Вiка. "Ми так само з'явилися тут випадково. Моя мама взагалi – проста вчителька". Ага, аякже. В таких, як ти, сонечко, взагалi не буває мам, в абетковому розумiннi цього слова. "У мене була невеличка протекцiя. А вже потiм я вчасно спiймав Бога за бороду". Iгор менi пiдморгує, вiн менi бiльше подобається, нiж не подобається. "Або когось за член", – думаю я. Бо я – цинiк. "А Степан дуже розумний", – каже менi дует у виконаннi Вiкторiї та Iгоря. "О", – вiдповiдаю я. Степан шарiється. "Добре, коли в тебе руде волосся й така свiтла шкiра, зашарiтися – на раз", – думаю я. Степан сором'язливо ховає обличчя за склянкою з коньяком. "Зiбралися разом чотири вовка, чекають – про котрого пiде промовка…"

Перша до мене приходить вона. "Де твоя секретарка?" – питає. Я розводжу руками й кажу, що я теж дуже хотiв би це знати. "О", – каже вона, прихоплює з мого столу роздрукiвку перекладу з iспанської. "Слухай, iз мене пляшка. Намучилася, нiяк не могла збагнути, як її доглядати. У школi й iнститутi вчила англiйську". "Доглядати дублянку?" – уточнюю я. "Iспанську", – уточнює Вiка. Цим вона дає зрозумiти, що Валерик її в образу не дасть. Як вона помиляється. Валерик залюбки роздере її на шматки й пригостить ними голодних тигрiв, якщо вiн потребуватиме їхнiх тигрових послуг. "Твоя секретарка – небога мого козлюсика", – це її вдячнiсть. Вдячнiсть у розумiннi Вiки. "Покуримо?" – питаю я, бо думаю, що вона прийшла не обговорювати мою секретарку.

Так воно i є. Пiсля п'ятихвилинної бесiди про погоду (аякже!), стiйку фарбу для волосся, пiсля задоволення її цiкавостi з приводу того, де я дiстав такi блискучi черевики, а також стислого нарiкання на те, що моя секретарка Христина – рiдкiсна заздрiсна падлюка, Вiкторiя, для порядку пом'явшись, розповiдає менi…

iсторiю про шляхетного спамера Рейнхальда, вiкiнга i людину зi слабкостями, та Iгорка, хлопця, який нiколи нiчого не робить, але завжди має рацiю

Є такий собi Рейнхальд. Дивакуватий у припустимих межах чоловiк, який приїхав в Україну з Голландiї. Спочатку подивитися, що тут i як. Потiм як бiзнесмен, тодi як дипломат. Йому тут подобається.

"Тут гарна природа, вродливi жiнки й чоловiки. Можна збирати гриби майже в межах мiста. А ще є симпатичнi будиночки, i нiхто не змушує прибирати гiвно за Сотбi" (Сотбi – це собака Рейнхальда, золотавий ретривер).

Як ви могли помiтити, в Рейнхальда безлiч причин, з яких вiн жив i живе в Українi й не збирається вшиватися геть. Мешкає вiн у симпатичному будиночку сталiнських часiв.

Життя Рейнхальда було доволi рiвним. Обов'язкове пиво щоп'ятницi в давно обраних пабах, суботнi вечiрки в будинку кого-небудь зi спiвробiтникiв дипломатичного корпусу чи представникiв мiжнародних органiзацiй. Простi радощi простого iноземця. Усе змiнилося, коли на вулицi, де вiн мешкав, побудували бiзнес-центр. Високий, новий, сучасний. Рейнхальду вiн одразу не сподобався, бо з усього високого Рейнхальд схвалював лише чоловiкiв (можете собi уявити, що сказав Рейнхальд, коли почув новину про те, що великi американськi Близнюки впали – вiн крикнув "йоу!"). Але не це його роздратувало. Роздратувало його те, що новий високий центр увесь свiтився крiзь сучасне фасадне покриття нiжним блакитним сяйвом.

Воно било прямо в його вiкна. Жалюзi не допомогли, бо Рейнхальд знав, що свiтло нiкуди не подiлося, що воно iснує. Вiн трохи подумав i дiйшов висновку: його просте, як половинка житнього хлiба, життя перетворилося на жах. Блакитне пекло. Крiм того, свiтло дратувало й Сотбi (собакам властиво мати тi ж самi звички та смаки, що й їхнiм господарям). На вiдмiну вiд Рейнхальда, котрий сприймав усе, наче суворий вiкiнг, ну, може, й не суворий, але – мовчав, Сотбi вив на це свiтло. Через виття Сотбi Рейнхальду телефонували сусiди, користуючись непарламентськими виразами, пояснювали, в якiй саме трунi вони бачили Сотбi та його господаря. Мова Рейнхальда збагатилася лайливими висловами рiзних країн свiту, тому що в його будинку мешкало чимало працiвникiв рiзних амбасад. Якщо лайка виконувалася рiзними мовами, то мат переважно був росiйським. Тiльки росiйський мат є справжнiм матом. Усе iнше, хоч би що казали, – дешевi пiдробки.

Звиклий жити в умовах розвинутого громадянського суспiльства, Рейнхальд пiшов по iнстанцiях. Говорив росiйською мовою вiн непогано, акцент був ледь помiтний, але писати вiн категорично не вмiв. Вiд стандартної пропозицiї: "Залишите письмову заяву. З вами розберуться", – Рейнхальду кортiло завити, як Сотбi. Дуже лякало й те, що розiбратися обiцяли не з блакитним сяйвом, а з ним – Рейнхальдом. У всемогутнiсть українських iнстанцiй та їхнi можливостi псувати життя власним громадянам та iноземцям повiрив набагато щирiше, нiж у Бога. Час iшов, але iнстанцiї не мали намiрiв розбиратися з блакитним свiтлом, вони передавали Рейнхальда, як естафетну паличку, вiд одного кабiнету до iншого. Фiнальної смуги при цьому вiн не бачив. Але естафетним паличкам i не властиво бачити нiяких смуг.

Тодi Рейнхальд обiйшов сусiдiв i зiбрав пiдписи пiд петицiєю, складеною англiйською мовою, котру можна було б назвати: "Блакитне свiтло, геть!" Рейнхальд розiслав її всюди, куди тiльки мiг, у тому числi й в англомовну газету "КиївПост", утiм, тiльки там її й прочитали. Але полегшення вiд того, що хтось нарештi спромiгся прочитати його петицiю, Рейнхальд не вiдчув.

Якщо ви ще не помiтили, то я скажу: Рейнхальд вiд природи був дуже впертий i наполегливий. Вiн згадав, що в нашiй країнi дiє принцип: "Не шукай вирiшення проблеми, шукай правильних людей". I таку людину вiн знайшов швидко. Дуже добре освiчений бiзнесмен i високий чиновник мав офiс у "блакитному будинку". Вiн чудово володiв англiйською, був елегантним, приємним зовнi та ввiчливим, за iнших умов Рейнхальд був би радий такому приємному спiлкуванню.

"Розумiєте, Ренi", – сказав вiн йому. "Цей будинок є приватною власнiстю однiєї дуже впливової людини, росiйського спiвака. На зразок Павароттi. Але чоловiк вiн мудрий, наскiльки я знаю, вiн здатен вислухати скарги навiть простої людинки. Як то в нас в урядi кажуть? О! Маленького українця. А тим бiльше – не такого вже й маленького голландця, – вони посмiялися. – Ти напиши йому листа. Тому що цi, нашi, страйкуй – не страйкуй… ну, далi, я думаю, ти вже знаєш. Трохи ж тут пожив, еге?" О, в подiбних римах Рейнхальд був обiзнаний, навiть дуже. Можна було смiливо захищати дисертацiю з фiлологiї.

Рейнхальд хотiв подякувати й пiти, але ж… "Проблеми?" – запитав ВIП. "Я не вмiю писати росiйською", – зiзнався Рейнхальд. Йому здалося, що якщо хтось i здатен тут зарадити, то саме цей упевнений чоловiк. "А, це не питання. Зара гукну Iгорка, вiн тобi напише".

Ну що, друзi мої? Досi ви не могли дотумкати, до чого Вiкторiя веде й де тут iсторiя про Iгорка? Ха! Але якщо ви вже виявилися такими терплячими, як я (а зважте, що у вас вона постiйно не стрiляла цигарку за цигаркою), то зараз мова пiде й про нього.

Iсторична довiдка: Iгорко. 32 роки. Розлучений. Лев. Про мiсце народження героя – вiдомостi дуже плутанi, що дає пiдставу пiдозрювати, що народився Iгорко в дуже глибокiй дупi. Очi – переважно блакитнi, джинси – переважно блакитнi, сам – переважно не блакитний. Сам переконує громадськiсть, що не голубий. Громадськiсть точно нiчого не знає, через те мучиться й прагне дiзнатися, що там насправдi. Працював на той час помiчником дуже впливової людини. Нiчого не робив, мiнiмальний рiчний дохiд – 80 000 доларiв. Живе вельми приємно. Не цурається травки. Кiлька дiвок мають одну й ту саму мрiю: натягнути Iгорка на себе, а йому на пальця – обручку. Вiн про це нiчогiсiнько не знає. Хоча, якби вiн про це знав, для дiвчат це нiчого б не змiнило. Улюблена iграшка – мотоцикл. Улюблений одяг – джинси. Улюблена справа – тупi iдiотськi жарти. Рейнхальд про все це не знав.

"Ну, що там у тебе?" – млосно протягнув Iгорко, вивчаючи тканину Рейнхальдових джинсiв. Рейнхальд був у захватi. "Нiчого такi джинси. Гарний колiр", – продовжив Iгорко. "В мене проблеми зi свiтлом". "Та ну? Свiтишся? Може, ти iнопланетянин? Чи, може, забагато жереш риби? Менi казали, що норвеги постiйно жеруть рибу. А там суцiльний фосфор". "Я – датч", – виправив Iгорка Рейнхальд. "Був у Копенгагенi вашому. Село". "Я – датч. Це – голландець", – iще раз внiс яснiсть Рейнхальд. "Нiчого-нiчого. Не треба мене нi в чому переконувати. Головне, щоб ти сам знав, хто ти, i тобi це подобалося".

Рейнхальд мовчав. Вiн нiколи не бачив таких балакучих молодих чоловiкiв. "Поруч iз моїм будинком стоїть цей центр. А ввечерi й усю нiч вiн сяє блакитним свiтом". Iгорко слухав його з таким виразом, наче йому розповiдають казкову iсторiю. Не мiг збагнути, до чого тут вiн. "Гарно, мабуть, еге ж?" Iгорка нiколи б не можна було звинуватити в делiкатностi.

"Ет. Не можу спати. Ще й виє Сотбi. Сусiди злi, погрожують". Рейнхальд не знав, як iз ним себе поводити. Пiсля того, як Iгорко почув, що виє Сотбi, вiн про всяк випадок вiдсунувся вiд Рейнхальда разом зi стiльцем. Подумки вiн уже послав дуже впливову людину на три лiтери. "Аукцiон, що виє в нього вдома. Що коїться в головi цього хлопця?" На вiдмiну вiд Iгорка, Рейнхальд був чутливим та делiкатним, тому, побачивши вираз обличчя Iгорка й пов'язавши його зi своїми останнiми словами, пояснив: "Сотбi – це мiй собака. Так його звуть". Iгорка трохи попустило.

"Ну, то й що з усього цього? Подарувати тобi окуляри з ганчiрки? Я якраз нещодавно прихопив їх iз лiтака. Менi вони нi до чого. То ти не соромся". Iгорковi стало нудно. "Твiй бос казав менi, що ти можеш допомогти написати листа власнику будинку, вiдомому росiйському спiваковi, щоб вiн припинив це блакитне сяйво". "А. Не питання. Як його звати?" Рейнхальду стало соромно, iм'я спiвака вiн не спитав. "Не рюмсай. Надiшлемо всiм чоловiкам, що в нас спiвають", – сказав Iгорко пiдозрiло-енергiйним голосом.