Текст книги "Корпорація ідіотів"

Автор книги: Лариса Денисенко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 12 страниц)

"Ти знаєш, що вона вийшла замiж?" "Щось дуже багато запитань", – сказав я. Я не знав, що вона вийшла замiж, але не можу сказати, щоб я був шокований чи здивований. Вийшла – то й вийшла. Буде iнший батько у моєї дитинки. Хоча чому iнший? Я що, був їй батьком? Нарештi дитина отримає батька. Ось що подумав я, а ще я подумав, що починаю ненавидiти людство. Людство з його спорожнiлими думками, людство з його фальшивими словами, людство, котре мене перекроїло так, як йому було зручно. "А я пiддався, вона ж була така рада", – проспiвав я. "Тiльки не треба про хор", – попередив Сергiй. "О'кей", – згодився я. I подумав: "Коли ж ти пiдеш?" I вiдповiв сам собi: "Вiн не пiде, поки ми не вип'ємо цю кляту пляшку вина, бо залишити менi такий дарунок життя – на це вiн не здатний". I налив нам по повнiй.

"I за кого вона вийшла?" – спитав я, бо далi мовчати було незручно. "За Костика". "О", – тiльки й мiг вичавити я. "О!" Костя був другом дитинства моєї дружини, його батьки товаришували з її батьками, i для всiх було набагато простiше, приємнiше й кориснiше, якби вони побралися, їхнi нiжнi дiтки. Але тут з'явився я. Такий собi Коваленко. Стас Коваленко. I всi їхнi плани полетiли шкереберть, можу собi уявити, як гарчав її татусь, коли дiзнався, що вона вагiтна, закохана й не збирається "щось вирiшувати з плодом".

Костя – небезпечна потвора. Хлопцi, стережiться друзiв дитинства ваших коханих, тому що цi чоловiки були першими, хто бачив дитячi круглi сiднички ваших жiнок, а таке нiколи не забувається. Чи то вона йому перша показала, чи то вони так гралися в лiкарiв, але факт залишається фактом, вiн бачить її дитячий задок, вiн першим лiзе в її трусики, хай усе це невинно, дитячi забавки, але i вона, i вiн поєднанi таємницями. А це надзвичайно зближує людей. Таємницi. Спiльнi таємницi.

На наше весiлля вiн, незважаючи на те, що був парубком небiдним, подарував нам альбом для фотокарток. Вам дарували альбоми? Такий – навряд чи. Якщо вам подарують такий альбом, то прошу вас зупинитися й подумати: що це за людина у вашому життi? Тугенький альбом жовтого кольору з красенем-павуком посерединi у своєму змереженому павутиннi. Павучок – ситий i вдоволений, такий висновок можна зробити тому, що камiнець, який грає роль його павучачого живота, зроблений iз напiвкоштовного камiнця червоного кольору. Напився крiвоньки, потворонько.

Карлсон назвав би цю картинку на обкладинцi весiльного подарунка – альбому для фотокарток – "Моя улюблена муха". А коли б хтось питався, чому саме так називається ця картина, де ж улюблена муха i хiба це не павук, Карлсон би пояснював: "Авжеж, це – павук, а муха всерединi, бо вiн її з'їв". Я тицьнув пальцем у павука пiсля обов'язкового рукостискання i спитав: "О, друже, то цей симпатичний павучок – я?" Це було жартiвливе запитання, дружина пирснула, смiшно їй, ти ба. Костя дивився менi в очi, хижо примружившись, i вичавлював iз себе: "Нi, але чому ти так подумав?" "Так, нiчого. Щось навiяло", – збрехав я. Усi ми втрьох, вона в бiлому, нiжна, наче весняний нарцис, я в костюмi кольору беж та краватцi, що коштувала, як уживаний форд, i вiн, за дивним збiгом обставин теж у бiлому -

чудово розумiли, що оце зараз вiдбувається мiж нами. "Не подобається", – сказав Костя, зробивши удаючи жаль. "Та що ти", – сказала дружина, яка зайнялася застiбуванням удзика на його сорочцi. "Та що ти", – вiдлунив я, цiлуючи її неслухнянi схолоднiлi пальцi, яким усе нiяк не вдавалося впоратися з удзиком. Тепер уже вона йому назастiбується, i вiн їй нарозстiбується. Суки.

"Суки", – якось замрiяно сказав я. "Е-е-е-еп?" – вiдгукнувся Сергiй. Виявляється, весь цей час, час мого перебування на весiллi, вiн сидiв поруч i доганявся принесеним вином. "У мене є одна мрiя", – сказав я. "О, друже, то ти став скромнягою", – посмiхнувся Сергiй. "Усього лише одна мрiя?" "Ага. Точно. Скромнягою", – менi було гидко на нього дивитися: чому вiн не вшивається, вино ж геть висмоктав?

"У мене вдома немає нiякого питва", – я вирiшив прояснити перспективи. "Давай вип'ємо кави?" Я помiтив, що вiн влiз у мої капцi. "Ненавиджу, коли хтось лiзе в мої мешти. Козел", – подумав я. "Буде тобi кава". I пiшов її варити. "У вас що, нiхто не прибирає на кухнi?" – раптом почув я, вiн стояв за моєю спиною.

Отже, за моєю спиною була солодка пика, вправний член та колишнiй друг Сергiй, що нажлуктився португальським вином. "Ти шукаєш роботу?" – вiдповiв я запитанням, вiн захихотiв. Дуже смiшно, ага. Це я шукав роботу, але про це не варто було навiть згадувати в його товариствi.

"То яка вона, твоя мрiя?" Я мовчки на нього дивився. "Мрiя, ти ж казав про мрiю?" Вiн думає, що я його не чую. "Втрата родини та роботи не тягне за собою втрату слуху, не верещи".

"Та я не верещу наче", – вiн знову посмiхався. Кожна його посмiшка вiдгукувалася в менi отруйною слиною. "Мрiя дуже проста, чувак. Вiднайти того психолога, котрий радить на шпальтах модних журналiв, як поводитися подружжю, а потiм трахнути його лижною палицею. Разiв п'ять. А знайти його дуже просто через редакцiю.

Тобi, до речi, не спадало на думку, що якщо поведiнка твоя не бездоганна, то тебе так просто знайти? Знайти й трахнути лижною палицею разiв п'ять, спадало тобi таке не думку?" Я не помiтив, як пiдвищив голос. Вiн хутко забрався геть. Я бiльше його не бачив, i знаєте що? Я зовсiм за ним не сумую. Ба-ай.

Утiм, вiн, мiй колишнiй друг, послугував менi штовхачкою. Того ж дня я встав iз лiжка, вдягнувся, пiшов до банку й подивився на залишок на своєму рахунку. Дещо там було. Я зняв грошi й пiшов до агенцiї нерухомостi, де працювала моя колишня однокурсниця Леся. Вона не знала про мої родиннi позови та робочi злиднi, тому люб'язно зголосилася менi допомогти. "Чого так термiново?" "Коханку треба оселити", – вiдповiв я. "Шикарно?" – Леся виглядала дуже по-дiловому i, як я встиг помiтити, вiдразу брала вола за роги. "Нi, абияк. Знаєш, вона абияка коханка". Леся здивовано пiдняла брови. "Тю, теж менi проблема. То знайди собi iншу!" От пiшли жiнки, власне кажучи, я давно з ними не спiлкувався, остання молода жiнка, з якою я спiлкувався (якщо таке взагалi можна вважати спiлкування), була схiдна дiва, i спогади про неї на даний момент свiтлими не назвеш, але я не мiг припустити, що в жiнок зникло почуття солiдарностi.

Леся знає, що я одружений, навiть бачила мою дружину, i що – їй зовсiм її не шкода, вона не обурюється тим, що я оселяю коханок? "Слухай, – питаю її. – А ти зовсiм не спiвчуваєш моїй дружинi? Ну, так, по-жiночому: оце я вештаюся по коханках, орендую їм квартири, а ти така спокiйна, навiть не збираєшся виховувати мене? Або навiть прочитати менi мораль, щоб менi стало соромно?" "А що, твоя дружина платить менi комiсiйнi?" – питає своєю чергою Леся, її музичнi пальцi пурхають по клавiатурi, наче вона виконує скерцо, натомiсть вона набирає договiр житлового найму. Сучаснi скерцо – договори. "Та й узагалi, – вiдривається вiд монiтора. – Я ж iз тобою вчилася, а не з нею". "Це абсолютна правда", – кажу я.

Квартирка така собi, трохи менша за вольєр для двох алабаїв, розташований перед замiським будинком мого коханого тестя. "Знаєш, любий, я знайшла тобi найлiпше, що можна було вiднайти на ринку за такi кошти". Леся сувора й агресивна в червоному костюмi, її спiдниця дуже рухлива i схожа на мулету в руках матадора, зараз вона похитується на Лесi, а через мить – повисне на тому стiльцi. Але це вже я сповнився марних сподiвань, Леся виконала свою роботу, отримала свої комiсiйнi, а тепер я випав зi сфери її iнтересiв i заважаю їй жити.

"Дякую", – ввiчливо кажу я, менi здається, що моя ввiчливiсть вельми доречна, кiнець кiнцем вона перша людина за цей млявий перiод часу, яка придiлила менi увагу – так, за грошi – але не вiдмахнулася вiд мене, як вiд серпневої мухи. "Повечеряємо разом?" "Кращеланчтiлькиресторанобираюянацьомутижнiдорогийчао". Ого. Вона стрекоче, як кулемет, однiєю рукою набирає номер на мобiлцi, iншою намагається вiдчепити вiд зв'язки мого ключа, нарештi простягає його менi. Я ледь уторопав, що вона менi говорить. "Так, Зураб Авангардович, чемо окро, дорогенький, як вашi справи? О, так, так, Каринцi хатка дуже сподобалася". О, то вона вмiє теленькати, наче пташка. Ах, чому, чому я не Зураб Авангардович, хоча хто знає, коли й де i йому, бiдоласi, скрутять яйця. Леся рвучко пiдводиться, щоб якомога скорiше вшитися звiдси, її спiдниця – мулета, сповнена обiцянок, наче дає менi ляпас. Шкода, що я не бик. Шкода.

"Так, мамо, це я i тiльки я, i нiхто крiм мене, забрав кота. Вiн у мене". Мама питає, де це – у мене. Дивно, коли я повiдомив, що з'їхав з хати, почув тiльки подих полегшення, нiякої зацiкавленостi, стурбованостi, жодного запитання, а от адреса перебування її кота маму дуже хвилювала. Вона почала з кота, з котячої долi: де вiн, що з ним, чи не стрибнув з балкону й таке iнше. Я повiдомив, за якою адресою мешкає кiт. "Синку, я не розумiю, навiщо ти його забрав, твiй спосiб життя буде його дратувати, вiн звик жити з нами, зi мною, з татом". Чули, ага? Не вiн буде менi заважати, а я, бачте, буду його дратувати. "Я буду поводитися бездоганно", – кажу я мамi. Мене починає втомлювати ця розмова. Мама мовчить, бо не знає, що їй на це сказати, вона не знає, що в моєму розумiннi означає бездоганна поведiнка. Нарештi вона знову зiтхає й каже: "Ну, тодi добре. До зв'язку". Цiкаво, як вона буде зi мною зв'язуватися, якщо навiть не поцiкавилася номером мого телефону.

"Мамо". "Що?" – питає вона, занепокоєна тим, що я продовжую нашу бесiду. "А тобi хiба не потрiбний номер мого телефону?" "А, ледь не забула", – каже мати. Я кривлюся. Диктую номер. "Записала?" "Так, синку. Записала. Па-па, батько дзвонить, пiшла вiдчиняти". О другiй дня? О, як батько, виявляється, рано повертається з роботи.

Я дивлюся на кота. Вiн вилизує свої яйка, з чого я роблю висновок, що мiй кiт – онанiст i чепурун. Умостився на блакитному килимку. Добре. А як його звати? Я наче схаменувся, але ж я не знаю, як його звуть. Чорти. Набираю маму. "Алло?" Мама навiть не приховує свого роздратування: коли вона казала "до зв'язку", то сподiвалася, що коли я й запрагну спiлкування, це станеться хоча б через мiсяць-другий.

"Синку, що в тебе, я поспiшаю". "В магазин? Вiн скоро зачиниться назавжди?" – питаю я. Вона мене iгнорує, я її дiстав. "Я тiльки хотiв дiзнатися, як звуть кота".

Мама каже, що дивується тому, який я байдужий до оточуючих, вона не розумiє, як це можливо, стiльки жити з котом в однiй квартирi й зовсiм не знати, як його звуть. Начебто зазвичай спiлкування з котом виглядає приблизно так: "А скажiть менi, Василю Барсиковичу, що вам покласти сьогоднi на снiданок у миску?" Мати не хоче чути моїх жартiв. Я їй набрид. Кота звати Мартiнi. "О", – кажу я. "Можеш звати його Мартiн", – поблажливо каже мати. Ага.

Я ось що помiтив: коли ти сидиш удома, сам чи разом iз котом, то питання погоди зовсiм втрачає для тебе свою актуальнiсть. У тебе формується власна погода. А от у кота – нi, котяча поведiнка залежить вiд примх погоди: то вiн розкидає лапи, то скручується й ховається в ковдру, як равлик. Ранiше, в моєму нещодавньому життi, я постiйно патякав про погоду. Про вiтер, про похолодання, про судини, про теплi мешти, про светр, про потеплiння, про "скорiше б прийшла весна", про те, що сьогоднi ожеледь, про те, що завтра обiцяють дощ зi снiгом, тому не можна вдягати свiтлої дублянки, про те, "що в мами вночi ломило ногу, завтра щось змiниться", про те, що навеснi обiцяють повiнь, тому треба потурбуватися про те, щоб застрахувати замiський будинок саме вiд цього стихiйного лиха, про глобальне потеплiння, про те "що алабаї ховають носи попiд лапи, тому буде похолодання", про взаємозв'язок: спекотне лiто – додатковi кондицiонери, про парасольки: "Як забудеш, обов'язково вперiщить дощ", i таке iнше.

I стiльки, ви знаєте, звiльняється часу на "подумати"! Хтось рахував, скiльки годин пiд час нашого життя ми говоримо про погоду? I чуємо про погоду? Якби хтось пiдрахував це, я думаю, що результати виявились би вражаючими. У будь-яких компанiях, коли бракувало тем для розмов, а таке траплялося доволi часто, ми розпочинали теревенi про погоду (мабуть, це майже єдина тема, обговорюючи яку, мало хто вдається до брехнi, а отже – всi можуть трохи розслабитися), аякже, в нiй розбиралися абсолютно всi, кожен мав свою думку. "Веселку можуть фотографувати лише щасливi люди, тiльки тодi вона вийде на плiвцi", – так казала одна з гламурних подруг моєї дружини, як її звали? Здається, Жанна. Я тодi подумав, що в мене нiколи не виходила райдуга, нiколи, всi кадри були без неї, а хiба я нещасливий? Але я всмiхався, щоб нiхто й подумати не мiг, що я – людина, на плiвцi якої нiколи не буває райдуги, я обiймав дружину та доньку, i всiм своїм виглядом випромiнював щастя i впевненiсть у майбутньому. I знаєте, менi зазвичай вiрили. Коли ти сам живеш фальшивим життям, фальшиве життя iнших здається тобi таким само справжнiм, як власне.

"Весна, весна, а не пiти б вам всiм на…", – завзято репетує за вiкном весняне хлопчисько. Хлопчисько – мiй шпачок, вiн сповiстив мене про весну, а що це для мене значить? Та небагато, якщо не брати до уваги того, що завтра мiй день народження. "Хто народився в березнi, вставай, наливай, хто народився в березнi, вставай, наливай, пий до дна, пий до дна, ми наллємо ще вина, до-о-вгiє лiта, довгiє лiта". Так, i хто перший кидатиметься поздоровляти безробiтного та розлученого чоловiка? О, яка черга, що з вами, людоньки, як це приємно, ну, що ви, я так розчулився, панове.

Святкувати я вирiшив наступним чином. Хто мене поздоровить (а раптом?), того я залюбки запрошу в свою гостинну оселю. Задля цього завтра я вийду з дому, куплю питва, замовлю їжу в супермаркетi, там роблять непоганi салати й тiстечка, а також холоднi та гарячi закуски. Потiм я накрию чудовий круглий стiл, який, якщо буцнути його з двох бокiв, наче й не розвалюється, поставлю вiдкоркованi пляшки з вином, чарки i буду чекати.

Чекав я дотемна. Це було нестерпно. Я вже трохи набрався, тому вирiшив пройтися. Вештався районом, причепився до якоїсь жiночки, що прогулювала маленького собачку. "До мене!" – крикнула вона собачцi, побачивши мою свiтлу постать. "Це ви менi?" – спитав я, наближаючись до неї з традицiйними дурощами: "А вiн мене не вкусить? А чому воно без намордника?" "Зараз я буду вам служити!" – радiсно пообiцяв я жiночцi, зiгнувши руки, наче заячi лапки та висунувши язика. В її очах промайнула панiка. Час вiд часу я виснув у неї на руцi, собачка тихесенько дзявкотiв. Жiночка голосно обурювалася та хльоскала повiдком по моїх руках. Нарештi я почув цiкаву новину, що намордники вигадали для таких довбакiв, як я, а не для цуцикiв, i пiшов собi додому, отримавши свою дозу святкового спiлкування. Як ви гадаєте, все це додало менi любовi до людства?

Я понишпорив рукою в поштовiй скринi, i, о диво дивне, я намацав там листа! Навiть не листа: коли витяг, то побачив, що це – справжня величезна листiвка. Я не мiг повiрити в те, що колись буду радiти страхiтливому клаптику картону з огидними трояндами кольору лiкарської ковбаси польського виробництва, радiсний такий штучний колiр. Штучнi харчовi барвники. Тьху. Про польську ковбасу можна поговорити з моїм котом, всi котячи матюки, якi вiн знає, будете знати й ви. Листiвку я обережно тримав у руцi й сяяв. Отакої.

Я прочитав її ще в лiфтi й додому повернувся сповнений конкретних планiв на вечiр. Листiвка була вiд голови мiсцевої державної адмiнiстрацiї. Вам таке пишуть? Зичать щастя, здоров'я та успiхiв у роботi й особистому життi голови ваших районних державних адмiнiстрацiй? I як, скажiть, тiльки чесно, ви не фiгiєте з того? А я офiгiв. Менi таке написали вперше, я ж не знав, що коханка шановного пана голови мешкала в нашому будинку, тому пильнувала за урочистими датами всiх потенцiйних виборцiв. Вона розсудила так: якщо йому буде добре, то i їй не зле, а що може потiшити пересiчного громадянина, як не повага, висловлена до нього з боку можновладця? Далекого, невiдомого, але такого турботливого, який пiклується про нього, маленького українця, про якого забули власнi батьки, наче Господь, i радiє разом з ним, i сумує. Як можна не вiддати свiй голос за таку святу людину? Врештi-решт, чи не є це щастям, коли твiй голос узагалi комусь конче необхiдний?

Телефон адмiнiстрацiї я отримав у "Довiдковачекайтедовiдкова". Отримати я отримав, але додзвонитися туди було нелегкою справою, хоча й iз цим я впорався. "Алло, адмiнiстрацiя? Вечiр добрий, це приймальна Олександра Олександровича? Ага, чудово. А менi якраз i потрiбен Сан Санич, уявляєте собi? (Судячи з залiзної витримки секретарки, вона й не таке могла собi уявити.) Хто говорить, питаєте? О, ви мене, люба, на жаль, не знаєте, але я його знайомий, у мене сьогоднi день народження i… о, дякую. Почекаю, так". "Вiн питає, який знайомий? Ну, невже сьогоднi понароджувалося чортзна-скiльки людви? А звати мене Станiслав Владиславович, а вас? Неважливо? Цiкаве яке iм'я, фiнське?" "О, то вiн мене не знає, ви кажете. Угу. I що, вiн часто надсилає незнайомим чоловiкам жахливi листiвки з жахливими трояндами? Голубець хрiнiв, та йдiть ви самi, панночко". Так, судячи з усього, в гостi вiн не прийде. "Весна, весна, а не пiти б усiм вам на?.." Вранцi здається, що в твоєму шлунку проходить несанкцiонований з'їзд тещ. Бр-р-р, кажете? Отож.

iii)

Пiсля мого фiаско, якого я зазнав, запрошуючи на день народження голову районної державної адмiнiстрацiї, старого чорта, який шле листiвки з жахливими трояндами симпатичним хлопцям, а потiм не вiдповiдає на запрошення, я запив. Якась така фраза недолуга вийшла, та й чорт iз нею. I з вами всiма – теж чорт! Люди, ви менi печiнку всю проїли, i пiсля цього ви хочте, щоб я вас любив, так? Поважав, так? Та ще й намагався бути порядним членом суспiльства, платити податки? Не дочекаєтесь.

Ця гусiнь проколупалася до мене в аеропортi, коли я заповнював митну декларацiю, лiпше сказати, коли я уважно читав її, намагаючись вiднайти спосiб, як би менi провезти ящик горiлки, за що саме його видати, щоб не платити нiяких митних зборiв рiднiй державi. Годi сподiватися, що цi, на перший погляд, безневиннi постатi, що маскують свою iндивiдуальнiсть форменим одягом, пропустять мiй симпатичний ящичок поза своєю меркантильною увагою. "Слухай, куди ти збираєшся їхати, га?"

Вона була вдягнута в зелене дуте пальто довжиною до п'ят. Не знаю, ким треба бути, щоб зробити такий вибiр верхнього одягу. Гусiнь. Вигляд у неї був кепський, жалюгiдний, але якщо придивитися до її очей, то зразу ставало зрозумiло, що з вас двох жертва – саме ви. "Дєвочка, а дєвочка, йшла б ти на хер", – чемно попросив я. Я пиячив третiй тиждень поспiль, що не додавало менi приязностi. "Та чого ти?" – дружньо спитала гусiнь, я про всяк випадок здав назад, вона засумнiвалася, чи справдi я лох, як вона подумала спочатку, чи, може, вона помилилася? Я зрозумiв, що вiдлiпитися вiд неї буде важкувато, тому понишпорив у кишенi й кинув їй, як базарному собацi кiстку, десять баксiв. "Козел", почув я десь знизу – гусiнь якраз пiдбирала купюру. "Козел!" Бачите, людям, як бiологiчному видовi, царям природи, взагалi не притаманна вдячнiсть.

Горiлку вони вiдiбрали. Хто б сумнiвався. Ще за часiв свого щасливого (ого-го!) шлюбу я зрозумiв, що на всiх людей натягнуто футболки з написами, якi читаються усiма, крiм власникiв цих футболок. На менi теж натягнуто строкату майку, чого там тiльки не написано… Це я ще не про все знаю. Але я знаю, що: перше, на нiй написано: "Шахраї та iнша мерзота, а також товаришки жiнки, ласкаво просимо, перед вами, у принципi, лох, хапайте його за кишенi, мудака, як вам заманеться, й робiть, що хочте". Друге. "Шановнi офiцiйнi органи, не залишайте поза увагою цю постать, ви завжди знайдете, чим можна пiдживитися". Третє. "Вiн любить котiв, а не собак". Цей напис бачать собаки та їхнi господарi. Четверте. "Вiн володiє iноземними мовами, то – користуйтеся цим, якщо вас раптом приперло або коли вам просто сумно". I як користувалися! Коли я крокував вулицями разом з кiлькома десятками перехожих, саме до мене зверталися iноземцi з рiзноманiтними запитаннями. Дуже рiдко, але футболка спiлкується й зi мною, найчастiше для мене вона запалює напис: "Це iржуть над тобою i глузують саме з тебе…"

"Менi здається, чи ви напiдпитку?" – спитала дiвчина у формi. От хто вона є? Прикордонник, митник, адмiнiстратор, реєстратор, стюардеса? "Здається", – смiливо сказав я. А що менi було втрачати? "Ви знаєте, що, за правилами цивiльної авiацiї, ми не можемо брати на себе таку вiдповiдальнiсть, щоб брати вас на борт лiтака". Нудило, блiн. Вона думає, що я – повний лох. А от i нi, дещо я знаю! "А ви знаєте, люба, я якось цiкавився Женевською конвенцiєю про цивiльну авiацiю, i знаєте що? Там нiчого не було написано про пиякiв i про те, що вони небезпечнi для пасажирiв, екiпажу чи лiтака". Розумникiв нiхто не любить, особливо такi самi розумники, особливо розумники, яких змушують учити iнструкцiї. "Я вимушена вас зупинити".

Хто ж її вимушував, цiкаво? Невже я?

Я зiтхаю, ох, як кортить дати їй чарiвного пенделя, навiть Заратустра на моєму боцi, дякую, друзяко! Хто сказав, що поряднi люди завжди мусять бути чемними? Хто сказав, що всi мусять бути порядними людьми?

Теж менi, iдеал. Але замiсть того я лiзу в портмоне й дiстаю звiдки чарiвну картку. Картка – корисна штука, залишилася менi у спадок, вона дозволяє менi подорожувати бiзнес-класом, зупинятись у вишуканих мережевих готелях, розраховувати на першокласне обслуговування й таке iнше, зокрема така картка змусить вибачити мене як злiсного порушника правил цивiльної авiацiї навiть у тому випадку, коли мене, обдовбаного до нестями, вноситимуть у лiтак бравi молодцi-льотчики. Якщо ви змушенi багато подорожувати та спiлкуватися з людьми у формах, немає нiчого кориснiшого за цю картку.

В лiтаку я пив. Це не новина для вас, друзi, чи не так? Напиваючись удома та спiлкуючись винятково з котом майже мiсяць, я почав розумiти страшнi речi. От, наприклад, я ненавиджу людей. Я намагався згадувати якiсь приємнi моменти, пов'язанi зi спiлкуванням з людьми, але пам'ять нав'язливо пiдкидала суцiльний хмиз у вогонь мого гнiву. Про всяк випадок я не вмикав радiо й телебачення, менi здавалося, що тiльки-но я почую: "Добрий вечiр, ви дивитесь новини, iз вами Свiтлана Леонтьєва", – я розквецяю обличчя цiй тендiтнiй бiлявцi, яка до того ж радить домогосподаркам, яким порошком слiд користуватися. Тобто є людиною, що приносить неабияку користь. Бо знає хоча б щось у цьому життi. А скiльки їй доводиться всього читати, Матiр Божа. А я б їй кришталевою вазочкою, сповненою недопалками – по пицi. I що, допомiг тобi, Свiтланко, твiй порошок??? Це ще нiчого. А що б зi мною було, якби я побачив Вiктора Андрiєнка, Дмитра Корчинського, Iво Бобула, а ще (це взагалi страшно подумати) – Євгена Петросяна чи Регiну Дубовицьку?

Але я ще не був утрачений для суспiльства, бо почав думати, як менi подобрiшати, що б таке зробити, щоб iз мене спало, як квiти з липи, котру старанно трусить наша двiрничка тiтка Наталя, прокляття злої королеви? Де ця доброчинна Герда? Моя власна доброчинна Герда? Агов! Аговкав я довго, бо не було нiкого, щоб заткнути мiй писок, а коту було байдуже, вiн хряцав лосося. Вiн хряцав лосося, але щастя в його примружених очах не було. Що ж робити? I тут мене осяйнула думка, що я можу дозволити собi трохи вiдпочити. На якомусь приємному курортi, на мене завжди позитивно впливало лiто, море, брехливi чайки, вiдносний спокiй, комфорт. Вирiшено, менi треба вiдпочити у… у… е… е… Єгиптi, от де!

Але кiт. Вiддати мамi? Ага, зараз. Пiсля того, як мої найближчi родичi не поздоровили мене з днем народженням, а могли хоча б потелефонувати, я вже мовчу про те, що можна було пiдтримати сина, якого кинула дружина i якому не дозволяється бачити дитину. Хоча, перебуваючи в такому станi, як оце зараз, я не був переконаний, що менi кортить їх усiх бачити. Але кота я їм не поверну. Не вiддадуть вони менi його, а менi потрiбно про когось турбуватися, хоч трохи, хоч би настiльки, наскiльки я здатен, але турбуватися. I тому я задзвонив Лесi. Я був їй винен ленч. "Тiльки завтра", – сказала Леся, такi люди не забувають про обiцянi ленчi.

"Лесю, менi дещо вiд тебе треба". Навiть коли я сидiв, мене хитало. В органiзмi тиждень тривав шторм. "Завтра подзвоню, те, що тобi треба, в мене записано в iншiй книжцi, вибач". З яким смаком вона ласувала замовленими мною омарами, о, якби я вмiв отримувати таке задоволення вiд морепродуктiв, може, тодi й усе моє життя склалося б iнакше. "Що записано?" – тупувато поцiкавився я. "Координати наркологiчного центру, дуже хороший, анонiмний, не сумнiвайся". "Я пиячу тому, що для мене це задоволення, а не проблема. Я iнше хотiв попросити". "Про це й думати годi". Я зрозумiв: у головi Лесi мiй свiтлий образ складався з алкоголю та потягу до дешевих коханок. "Из чего же, из чего же, из чего же сделаны наши мальчишки?" "Припини це, о, Боже". Леся, виходить, теж не схвалювала моїх спiвiв. Гей, чому? Чому, люди, вам не подобається навiть те, що в мене справдi непогано виходить?

"Нi. Розумiєш, у мене кiт. Я хочу трохи вiдпочити, а його треба доглядати". "Скiльки?" – запитала Леся. "Зо два тижнi". "Ага. I скiльки?" Я нещодавно вiдiйшов од справ, але вже забув, що значить дiлова хвацькiсть: "Що скiльки?" "Скiльки ти заплатиш за догляд?" – терпляче пояснила Леся. "А скiльки ти береш?" – своєю чергою поцiкавився я, розглядаючи її блузку, прикрашену розкiшними воланами та розшиту маленькими блакитними квiточками. Цiкаво, акулi б вистачило розуму вдягти таку рiч? Леся, мабуть, думає, що цi квiточки скажуть клiєнтовi: "В мене – найнижчi вiдсотки, найнижчi комiсiйнi, i нiколи й нiкого не ошукую". Можливо, вони таке й говорять, але при цьому Леся забуває, що її власне обличчя каже про зовсiм протилежне. "Я? Ще цього бракувало, вiд котiв тхне". Можливо, вiд котiв i тхне, бо так закладено природою, а от чому смердить вiд людей? Теж природа? Нi, вiд нас смердить тiльки тому, що ми не любимо митися.

"У моїй базi є одна дiвчинка, вона тримає пансiон дрiбних тварин. Зараз ми все дiзнаємося про умови, розцiнки й усе таке". I вона замуркотiла в телефон. "Танюсю, це – Леся, як справи, кицюню?" Цiкаво, а ця "кицюня" здогадується, як зневажливо Леся ставиться до котiв, чи вiд "кицюнi" так само смердить? "Ну що, я домовилася". Леся занотовує на маленький папiрець координати "кицюнi", протягує менi.

Я знаю правила її гри. "Ленч при поверненнi?" "Нi", – несподiвано для мене каже вона. "Два папiруси на загальнi етнiчнi теми, вiдразу, як приїдеш, замов для них палiсандровi рами, скло.

I кальян, великий, краще в жовтуватих тонах, а до нього яблучний тютюн, я закiнчую ремонт у новiй хатi, i кухня в мене буде здизайнована в схiдних традицiях, навiщо купувати щось тут, коли ти так вчасно прямуєш до Єгипту?"

Яка хвацькiсть, мiй тесть, мабуть, вдавився б, дiзнавшись, що iснує така вправна жiнка – i вона не його донька. "Як звати кота?" – питає Леся. От i маєш, нiколи б не подумав, що їй це треба знати. "Мартiнi" – кажу я. "Досить тобi пиячити, любий", – рiшуче каже Леся. "Це так звати кота, я не п'ю мартiнi. Навiщо пити мартiнi, коли розумнi люди вигадали горiлку?" "Мартiнi? О, невже? Б'янко чи Росо?" Все-таки Леся – типова людинка, типова жiночка, бо у вiдсоткiв 99,9 людей реакцiя на iм'я мого кошака була б саме такою тупою: "Б'янко чи Росо?" Обмежене людство, якби не було того самого 0,1 вiдсотка, у нас нiколи не з'явилося б комп'ютерiв, радiо, теплої води, машин, лiтакiв та навiть велосипедiв. Я посмiхаюсь, я дiзнався про її таємницю. Вона – посереднiсть, умерла б, мабуть, якби дiзналася. "Мартiнi Чоколято", – кажу я.

I не брешу, бо кiт мiй темно-рудий, майже коричневий. "Чоколято? – дивується Леся. – Гiвно, мабуть, якесь, бо я такого не пила". Авжеж, люба.

Чудово вiдпочивати в Єгиптi в готелi "Рiтц Карлтон". Не були, нi? А чого так? Раджу, раджу. Шикарний готель, а яке обслуговування, а який дешевий кальян та свiжi соки з такими назвами фруктiв, що спочатку здається, що це не фрукти, а якась мiсцева отрута. Едем, справжнiй Едем. Правда, Едем густо населений рiзноманiтними людьми, а люди, шановне панство, здатнi зiпсувати навiть Едем.

Я їхав сюди для того, щоб набратися сил i закохатися в людство, принаймнi повiрити в те, що не все так погано, як менi здається. Вiдверто кажучи, я обрав не найкраще мiсце. Тому що чудово вiдпочивати в Єгиптi в готелi "Рiтц Карлтон". Погано лише те, що чудово вiдпочивати там багатьом. Коли у вас мiцнi нерви, то доволi цiкаво спостерiгати за людьми, якi вперше потiшили своєю присутнiстю готель "Рiтц Карлтон", їх помiчаєш вiдразу, бо це саме вони кидаються на живi квiтковi композицiї, котрi розставлено тут рясно, труть листя, пелюстки, квiтки, принюхуються й волають: "Воно ж, блiн, ето!!! Воно ж, блiн, живе!!! Це ж скiльки бабла просрано!" Знаєте, я розумiю, що в це важко повiрити, але цi люди – не iталiйцi, не нiмцi й навiть не американцi.

Вони ж перевертають англiйськi порцеляновi заварники в ресторацiях так, що заварка виплескується на натуральнi пастельного кольору скатертини з льону, тiльки для того, щоб побачити клеймо видатних порцелянових фабрик. "О, братело, диви, це ж реальна порцеляна!" Потiм на скатертинах залишаються плями насиченого темно-жовтого кольору, котрi спочатку надзвичайно дивували служок, тому що справляли таке враження, наче на скатертини помочилася зграя ельфiв, у яких, до того ж, проблеми з нирками.

Вони ж намагаються помiняти тканини, якими драпiруються численнi подушки, i дуже обурюються, коли їм лагiдно забороняють це робити. Вони так само намагаються поцупити частини срiбних столових сервiзiв, але служки навченi, i вони стоять на охоронi готельних iнтересiв, тому крадiї постiйно потрапляють у скрутне становище, i кожного разу щиро дивуються, коли темношкiрi руки обережно торкаються їхнiх бiлих ручок-хапужок. "Чого ти причепився, чорне сучидло, в тебе що, око на всю дупу?"

Вони ж годують екзотичних рибок булками, якi крадуть пiд час снiданкiв. Булки вони ховають у шорти та пiд футболки, щойно побачать служку, який наближається до них. Служки спецiально навченi глядiти за тим, щоб рибок не годували. Варто зауважити, що поки залiзну завiсу не пiдняв усесвiтньо вiдомий конферансьє на iм'я Михайло Горбачов, спецiально навчених служок при готелi не було, бо якось нiкому не спадало на думку годувати булками екзотичних рибок, тим бiльше, коли на маленьких акуратних постерах було написано, що слiд утримуватися вiд годування рибок. Тепер цi написи зроблено винятково росiйською мовою, ги, чи можна налякати написами радянську людину? Котра дозрiвала, росла на численних заборонних написах i завжди їх iгнорувала? Не можна. Але звiдки це знають мiсцевi? Хоча трохи б мали бути обiзнаними, бо дехто в нас учився.