Текст книги "Корпорація ідіотів"

Автор книги: Лариса Денисенко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 12 страниц)

Свої великi думи я продовжував думати ("Думи думати" – все правильно!), прямуючи на нараду. Я прийшов туди першим. Хоча бiля конференцiйної зали крутились якiсь сумнiвнi та похапливi типчики. Як виявилося, то були банкiри. Частiш їх треба по телебаченню показувати, я хочу сказати, щоб люди бачили, КОМУ вони вiддають свою грошву.

Усе розпочалося, щойно зайшов Василь Васильович. Обличчя всiх присутнiх водночас перетворилися на обличчя людей, котрi думають щоками. Вася розпочав нудний спiч. Якщо ви хочете, щоб я переказав вам, про що воно було, навiть не сподiвайтеся. Я спостерiгав за тим, наскiльки швидко люди вип'ють усю мiнеральну та солодку воду. Дуже швидко. Треба iншим разом знайти собi напарника i влаштувати тоталiзатор. Я б поставив на Варвару, вона – спритна жiночка. Набурмосена така. Iндичка з блокнотом, ручка напоготовi. Слухає свого Васятка. Я взагалi-то так думаю: "Коли iм'я тобi – Вася, на фiг прiзвисько тобi?"

Озираюся на банкiрiв, одне обличчя менi здається знайомим, я починаю порпатись у спогадах, i нарештi згадую, що бачу нiкого iншого, як Стерна Геральда Генрiховича. Рiдкiсного козла. Моя колишня секретарка, не та, яка "Секретарки Немає – вiсiм", що варить ковбаси в моєму чайнику, а секретарка з того, ситого життя, колись працювала в цього монструозного монстра, i це саме вона розповiдала менi

iсторiю про великого банкiра Геральда Стерна, або що з людьми робить уринотерапiя

Квiтень запалював бузковi пуп'янки. Стерн уже тодi був монстром. Iнодi (а може, й завжди?) монстри очолюють правлiння банкiв. Щоранку вiн стояв у вузькому проходi коридору й зустрiчав спiвробiтникiв важким поглядом. "Щось ви мене дратуєте", – замрiяно, навiть украдливо казав вiн i рiзко бумкав по вiдремонтованiй пiд Європу стiнцi своєю великою рукою, на пальцях якої зiйшли невiдомо ким посiянi рудi звивистi проростi. Пiсля того, як ви почули на свою адресу таке вишукане зауваження, наступного ранку на роботу можна було не виходити. Вас було звiльнено. Бачите, як просто? Простiше навiть, нiж оформити розлучення в країнах арабського свiту.

Там хоч тричi проголошують: "Ти менi не дружина", а тут i одного разу цiлком досить.

Найулюбленiшим висловом пана Стерна було таке: "Як я ненавиджу людей. Тупi виродки. Хто заслуговує на повагу? Бiл Гейтс та кiлька моїх однодумцiв". Однодумцями Стерна були люди, котрi навернулись у вiру зцiлення за допомогою уринотерапiї. Знаєте, у принципi, що це? Це коли ти задля здоров'я i бадьоростi щодня вживаєш власну сечу. П'єш, наприклад, втираєш у волосся, використовуєш замiсть пекiнського соусу й таке iнше. Ще можна вживати сечу малюка, звертатися по допомогу до молодих мамусь-сусiдок.

Якщо хтось iз спiвробiтникiв Стерна хворiв, той починав хвилюватися, звiсно, не за людину, цього ще бракувало, а за показники. Людина захворiла, а раптом показники знизяться? Якщо ти вже мусиш утримувати ледарiв, платити їм заробiтну платню, то треба, щоб це були здоровi ледарi. Тобi не поталанило, ти захворiв. Про це ти мусив повiдомити Стерна особисто. Iнакше й бути не могло. Вiн давав хворому турботливо вiдксерокопiйований матерiал "Уринотерапiя. Забудь про хвороби!" i тихо додавав: "Потiм поговоримо докладнiше. I не забувайте вести щоденник, як проходить лiкування". У деяких людей траплялися зриви прямо на роздiлi "Випаровування".

З людьми Стерн спiлкувався приблизно так. "Що? Йди геть звiдси.

Щоб я тебе не бачив". "Так. Сварка у вас? Сваритесь цiлими днями або iржете. Нiчого бiльше не робите. А показники? Чого я маю вам обом платити? Банк вас обох не витримає. Шуруй звiдсiля".

Одного разу до Стерна прийшли важливi партнери, серед яких був мiй тесть, котрий був начуваний про Геральда Генрiховича. Вiн багато чого знав, мiй тесть, бо надавав перевагу розгорнутим вiдомостям про людину. Нiчим не гребував. Отже, йому було вiдомо про уринотерапiю. Iшла нарада, у Стерна була звичка низько схилятися до того, з ким вiн розмовляв. Майбутнi партнери сахалися вiд нього, як вiд прокаженого. Мiй тесть навiть притримував Стерна рукою, що страшенно тому не подобалося. А один невiдривно дивився йому в рота i кривив мармизу. "Та що це в бiса таке? Чого вони так поводяться, якого дiдька така напруга?"

Непомiтно, але настав час для апофеозу. Стерн викликав секретарку, яку попросив принести вина: "Вiзьми в моєму барi". Секретарку вiн вважав менш корисною за килимок пiд комп'ютерною мишею. "Килимку я не зобов'язаний платити", – мабуть, так розмiрковував Стерн. "Якому надаєте перевагу, – вiн був сама ввiчливiсть. – Червоному чи бiлому?" "Червоному!" – нервово й рiшуче промовили майбутнi партнери. "Iч який, старий хрiн. Нема дурних пити твоє бiле. Може, там у тебе оздоровча сеча? Слухай, доцю, а ти мила склянки з "Ферi"? Бо невiдомо, що вiн туди ллє", – гигикнув Iгор Григорович, це був перший казус. Iще два подiбних, i для Iгора Григоровича тестем було накладено зась на проведення переговорiв i присутнiсть на них.

Стерн подумав, що в усьому винна секретарка, в якої мовне нетримання.

Свiт наповнений усiлякими напiвдурками, якi не розумiються на медицинi.

Як можна розповiдати цим непiдготовленим iдiотам про такi святi речi?

Де їм зрозумiти, телепням, що вони вбивають власну печiнку антибiотиками та провокують собi виразку пiдступним аспiрином, що постiйно вживають лiки-вбивцi? Ця публiка приречена на вимирання. "Умреш, старий паскуднику, вiд ношпи", – сказав Стерн на адресу Iгоря Григоровича. Вiдтак переговори було зiрвано, Стерн перебував у не найкращому настрої. Секретарку було звiльнено. Того ж дня її було влаштовано моєю секретаркою. "Треба захищати своїх", – так любить говорити мiй тесть. Як там вона, солодкоголоса Маринка?..

Цiкавий жарт – життя. От Стерн мене не знає. Тобто якщо нагадати йому про тестя, а особливо про Iгоря Григоровича, то вiн зрозумiє, хто я є. А я знаю навiть про його вподобання. Смiшно, еге ж? А чого вони тут усi зiбралися, банкiри? Вичiкують на вигiднi контракти та забезпечення державних кредитiв? О, ти, пане Стерн, у прольотi.

Це я тобi обiцяю, мерзотник ти й гад. Бо поводься чемно. Земля кругла, в цьому легко можна переконатися: той, за ким ти щосили женешся, щоб навiшати йому пенделiв, раптом опиняється за твоєю спиною, i вже тобi слiд пришвидшити ходу, змитися вiд його влучних нiг.

Васятко завершує свою промову. Нiхто, крiм нього, не говорив, а воду тим часом випито. "Щось у горлi деренчить, треба горло промочить". Яка була нарада – моноспектакль, блiн. Васятко п'є воду, тодi каже: "Щоб нiхто потiм не дорiкав, бо не варто. До чого тут мiлiцiя, коли грiм порося вбив". Це був жарт. Я це зрозумiв, бо побачив, що Варвара смiється. Васятко на неї дивиться, як на королеву Шантеклера. Почуття, блiн.

До Варвари схиляється банкiр. "А що тут смiшного?" – питає цей приємний хлопець. Вона повторює фразу Василя про порося та грiм, не забуває й про мiлiцiю, яка тут нi до чого. Банкiр здвигає плечима: "А що тут смiшного?" Варвара двома вказiвними пальцями притискує собi рота, який мабуть, округлює в такий спосiб, витирає помаду, що збилась на краях вуст. Вона повертається до банкiра й каже: "Не смiшно? Тодi, мабуть, у вас немає почуття гумору. Або моє почуття гумору занадто вишукане. Зрозумiло?" Браво, Варваро! Так його, так! Нiчого подiбного я ще не чув.

У власнiй приймальнi я знаходжу Вiкторiю та Iгорка, вони вчитуються

в доповiдь про проблеми України з орiєнтацiю, яку я не переклав. У змучених алкоголем руках Iгоря тремтить маленький папiрець "Iноземнi iнвестицiї: проблеми, перешкоди, щось таке та ще щось таке". "О! Нарештi! – радiє менi Iгорко. – Що було корисного на нарадi?" "Балаканина", – шаблонно вiдповiдаю я. Iгорко впiзнає власний штамп. "Це гiвно нам на всiх розписано. Чого ти не попросив секретарку, щоб вона зробила копiї та рознесла нам?" (Ха! Секретарки Немає – дев'ять). "Її десь немає, а я був на нарадi", – кажу я Вiкторiї, котра примружилась, тому нагадує якогось хижака. Буде ще мене ця стриптизерка недороблена страхати.

"Краще скажiть менi, що малося на увазi пiд "щось таке", я вже не говорю про "ще щось таке". Ти ж у нас, дорогенька, експерт, знавець iдей Валерiя Леонiдовича, то поясни нам, що воно хоче. Може, знову простата?" Я злий. Iгорко кривить рота. Вiка незворушна, поглядає на Iгорка. "Ага. Хлопчики попили вчора горiлочки, так? Чоловiча дружба й усе таке iнше? Ой, я не можу". Вона сидить на столi, ворушить ногами, i дивиться на нас, як на побитих собак. Дзвiнок. "Станiславе?" Це – Степан. "Я можу до вас зайти, телефонував Валерiй Леонiдович, питається про якусь доповiдь. Вам є що сказати з цього приводу?" Степан до всiх звертається на "ви". Про всяк випадок. Ми ж пам'ятаємо, що земля – кругла.

Вiн читає папiрець хвилин п'ять. От вiн гальмуватий. Потiм вiдкладає на край столу. "Так. Ясно. Про проблеми писатиме Станiслав, про перспективи, мабуть, Iгор. Тому робимо так. Про правове забезпечення писатиму я. А Вiкторiя буде писати про громадську думку. Вiн переписує назву собi в блокнотик. Хто, цiкаво, його, такого розумника, вдарив дзьобом по головi, коли вiн зiбрався фотографувати швейцарських повiй? Неймовiрно. "Чекай, то що буде "щось таке", а що – "ще щось таке?" "Потiм пiдставимо. Головне, щоб було видно тiло. Вдягати будемо потiм". "Фельбанки з мене", – каже Вiкторiя. "А з мене, як завжди, моднi запозичення та тенденцiї", – каже Iгорко. Вони говорять однiєю мовою. Я ж думаю, де подiлося моє кляте воно. Поставило мене на випробувальний термiн, а саме кудись утекло. А доглядати мене хто буде? Навiть на чортiв не можна покластися. "Проблеми. Угу. Чудово", – кажу я i йду до свого кабiнету.

До кiнця робочого дня займаюся перекладом. Я що, москалик? Наймався їм за таку мiзерну заробiтну платню гарувати тут зранку до вечора перекладачем? В України проблеми з орiєнтацiєю, а в мене – з мовою Валерiя. Не розумiю, як може людина, котра все ж таки закiнчила вуз, так висловлюватися? Я хочу кави, але секретарки немає. Може, надряпати про неї доповiдну? На iм'я її недолугого дядечка. Ненавиджу всiх. Гуртом. Ненавиджу.

Входить Iгорко. "В'язнеш, братан? У великих i дуже великих проблемах малих i дуже малих iноземних iнвестицiй?" "Я ще не брався до проблем iноземних iнвестицiй. Пишу тут про проблеми орiєнтацiї України. Я що, взагалi, фахiвець iз проблем?" "Та, нi, заспокойся. Ти – мiжнародник. Крутелик! Ми це знаємо, ага. Але що це означає в наших умовах? Це означає постiйно працювати перекладачем, а також писати лайно на загальнi теми". "Ти чого припхався? – огризаюсь я. – Не займай мене, Iгоре". "У принципi я прийшов тобi допомогти. Тобi, жертвi великого бiзнесу та родинних iнтересiв". Я напружуюся: "Давай. Спробуй". Намагаюся вiдкинутися на спинку свого офiсного стiльця, та б'юся головою об стелаж. "Ти знаєш, я хочу, щоб ти на мене реагував трохи спокiйнiше. Всi ми в одному човнi, i треба щоб хтось був капiтаном. Вiдомо, що всi ми чекаємо на пiдвищення. Рiзке пiдвищення, iнакше навiщо нам просирати тут свої молодi роки? Тепер – що нам треба? Цей човен довго не пливтиме, тому нам треба все встигнути зробити. Хто першим тiкає з пошкодженого човна? Пацючки. I ми з тобою маємо обрати пацючкiв, зрозумiло? I я пропоную, щоб пацючками були Вiкуся-ногуся та Степан-баран.

Як, нiчого план?" Вiн хоче, щоб я був спiльником. "А потiм?" – питаюсь я. "Потiм" буде потiм, якщо буде. Головне, щоб було, чи не так? Про "потiм" ми подумаємо завтра", – промовляє мудрий Iгорко, український Скарлет О'Хара.

"Ти знаєш щось про метод компiляцiї? Ним зазвичай користуються скороспеченi кандидати наук". Iгорко пiдморгує. Мабуть, когось має на увазi. Я знаю про цей метод, я ж був студентом. "Тодi все просто. Залазиш на "Google", що знає все про усiх. Задаєш слово для пошуку, от давай, друкуй: "iноземнi iнвестицiї". Так. Пiшло дiло. От бачиш, скiльки представникiв людства цiкавилося цiєю проблемою, ти тiльки подиви! А скiльки вони налабали. Скiльки сторiнок, скiльки доповiдей, скiльки думок. Вiдкрий кiлька з них та повитягуй свої проблеми. От i все". "Тут усi таке роблять?" "Як тобi сказати", – посмiхається Iгорко. "Добре, з цим я впораюся. Що далi?" "А далi ще простiше. Вiддаси секретарцi". Це менi каже мiй спiльник Iгорко.

"З секретаркою в мене проблеми", – натомiсть кажу я

(Секретарки немає – десять). "З Христинкою? Дивно. Я її взагалi днями не бачу, а в тебе вже з нею проблеми. Ти часом не суперконфлiктна людина?" Я пояснюю, що теж її не бачу днями. I що це i є моя проблема. "Знаєш, iнодi краще декого не бачити. Повiр менi на слово", – заспокоює мене Iгорко. "Залишай матерiали на столi, Едик забере для Вiкторiї. Вона цього разу зводитиме. Хоча знай на майбутнє, що бути мiжнародником у наших умовах означає, крiм усього iншого, ще й зводити всi тупi папери та перетворювати їх, ахалай-махалай, на один величезний тупезний папiр". Перед тим, як залишили мене в обiймах тяжкої працi, Iгорко проголошує: "В муках народжуватимеш ти папери свої". Вiн хрестить мене. "Амiнь". Блазень. Хоча воно б посмiялося.

Вдома я бачу його. Не минуло й року. "Де ти було?" – кидаюся левом на нього. "Чекай, чекай. Що за допит? Ми хiба одруженi? – воно перебуває в грайливому настрої. – То як справи?" Я кажу, що втомився й менi не до балачок. "Спати хочу. В мене робоче отруєння". Воно гигоче. "То спи. Я й так про все знаю. Просто скучив, думав почути твiй голос". Я злюся. "Скооперувався з Iгорком? Непогано для першого етапу. Вiдразу тобi скажу, що похитнути позицiї Вiкторiї вам буде важкувато. Ви ж не розумiєтеся на масажi простати? А спробувати "зробити" Степана можна. Схвалюю".

Дзвiнок. "Стас? Завтра вирушаєш до Запорiжжя". "Це ще навiщо?" – нахабно питаю я, бо лiмiт мого терпiння щодо Валерiя Леонiдовича (а це якраз вiн) на сьогоднi вичерпано. Лiмiт у Валерiя щодо мене був необмежений. "Будеш брати участь у церемонiї вiдкриття Алеї героїв". "Нiсенiтниця якась", – промайнуло в моїй стомленiй головi. "Зараз вiдривай вiд крiсла дупу, прямуй до бухгалтерiї, поки вони там сидять, вiзьмеш грошi на представницькi витрати, купиш їм належний подарунок". "Кому? Героям?" – запитую. "Це не твоя справа, "кому". Тим, кому треба", – вiдповiдає Валерiй. Трохи роздратовано. Мабуть, я помилявся щодо меж його лiмiту. "Слухайте, а чого ви мене, фахiвця з мiжнародних питань, пхаєте їхати до українського мiста? Запорiжжя вам – це що, Захiдна чи Центральна Європа?" "Запорiжжя – це дупа, синку. I ти туди завтра вранцi вирушаєш, чорт тебе забирай". Воно гигоче, пiдслуховує.

viii)

От скажiть менi, це нормально – бути присутнiм на церемонiї вiдкриття алеї героїв о сьомiй годинi ранку? Сюрреалiзм. Алея героїв. ХХI сторiччя. Сьома година ранку. Урядова делегацiя з вашим покiрним слугою в'їжджає на територiю Запорiжжя. З мигалками, як дорослi. З виттям сирен, як належить. Можу собi уявити, як нас матюкали мешканцi цього чудового мiста. От щоб ви подумали, якби вам сказали, що ви маєте бути присутнiм на вiдкриттi алеї героїв у Запорiжжi? Що, язика проковтнули? А я подумав про вiйну. Бо в мого поколiння коли й були герої, то це – Вiктор Цой, Майк Науменко та герої Великої Вiтчизняної вiйни, їх бiльше.

Я думав: якi молодцi запорожцi. Заклали цiлу алею героїв (як воно звучить, вiдчуваєте?), навiть не одного, а купу героїв заклали. Мабуть, на честь рiчницi перемоги наших над нiмецько-фашистськими загарбниками! Супер! Пам'ять поколiнь i таке iнше. Я ще вчора цим перейнявся, коли думав про подарунок. Сувенiр, блiн. От що ти в цьому випадку будеш дарувати? Гуцульський нiж, вишиванку, полтавського рушника, портрет Тараса Григоровича, тарiлку, завбiльшки як телевiзiйна супутникова антена з зображенням столицi? А от i нi. Не вгадали. Я розмiрковував так. Вiдкривається алея героїв. Що вздовж алеї має бути? Дерева!

Як я намучився. Спочатку знайшов координати теплиць, що перебували на балансi нашої установи, потiм поговорив iз черговим, який сказав, щоб я пiшов за вiдомою адресою, та цим змусив мене шукати телефон свого керiвника. Тут було простiше, тому що я назвав iм'я нашого "Лаура Балаура". "Валерiй Леонiдович!" – ось що я йому сказав. Iнодi добре мати за керiвника таке вiдоме страховисько. Мене зустрiв черговий, який знову висловив незадоволення з приводу моєї майже нiчної появи. Iм'я Валерiя Леонiдовича йому нi про що не казало. Правильно, такi iмена бiльш вiдомi дрiбним керiвничкам, нiж рядовим робiтникам. Але тут я отримав, що хотiв. Чудовий маленький каштанчик. Менi здається, то була генiальна iдея. Вiд Києва – алеї героїв Запорiжжя – каштанчик. Втiлення символiзму.

Ще в машинi мене запитав заступник мiнiстра (якого мiнiстерства – невiдомо. Не панська це справа, представлятися. А я ще не вiдчував себе холопом настiльки, щоб усiх знати): "Ти вiд Валерiя? Ти щось придбав вiд нас алеї героїв?" Дожилися. Кожен заступник мiнiстра тепер буде менi тикати. Ох. "Купив", – сказав я, показуючи на пакунок, що лежить пiд моїми ногами. Пакунок виглядає так, наче в нього запаковано мертвяка-дистрофiка. "Що це?" Мабуть, не одному менi пакунок на це схожий. "Каштанчик". "Каштанчик? – посмiхається заступник мiнiстра. – Чудово. Просто чудово. Каштанчик". Заступник мiнiстра мною задоволений. Я задоволений собою та каштанчиком. Якби зараз було трохи пiзнiше, на годинку-другу, нiж сьома година ранку, життя б мене цiлком влаштовувало.

Аж ось ми вилазимо з машин. I вiдразу нашi носи тикають в запашнi хлiбини, такi твердi, що вiдразу зрозумiло: цi хлiбини для тикання носом дорогих гостей, а не для того, щоб їх їсти. Дiвчатка в червоних черевичках та квiтучих вiночках – мрiя схибнутої бджоли – щиро посмiхаються, вклоняються. Аякже – тримайсь, село, столиця припхалася. Дiвчатам довелося фарбуватися о шостiй ранку. Не помилюсь, якщо вони думають, що ми – козли. Iнакше кажучи: "Козли зi столицi – уклiн вам та паляниця!" Хтось iз них розсипав сiль. Довклонялася. От довiриш щось робити незграбнiй дурепi, матимеш потiм сварку. Розсипана сiль – до сварки. Якщо хто не знає. А от протиотрути я не знаю. Спробуйте, втiм, сказати: "Куди сiль – туди сварки й бiль". Я про всяк випадок таке кажу. Не завадить. Тобто гiрше не буде.

Маю ще чим iз вами подiлитися. Зазвичай на цих паляницях є сплетенi з тiста колоски. Так от. Нiколи не намагайтеся їх вкусити. Колись, дуже давно, в моєму життi з тестем, ми поперлись як видатнi бiзнесмени у складi урядової делегацiї до Полтави, де нам так само винесли (в мене таке враження, що й тi самi) паляницi. Я тодi не знав, що колоски роблять пiдступнi люди, тому вп'явся зубами. Все. Одного зуба втратив. То я вас попередив.

Пiсля дiвчат, солi та паляниць пiд закостюмленi руки нас хапає мiсцеве керiвництво (борони Боже, i ти, дiдьку, ав не хапай).

Це справжнє випробування. Вiд керiвництва смердить учорашньою горiлкою та ранковою цибулиною. Надихає вас така перспектива спiлкування? Керiвництво тягне нас, шепотить про проблеми, про успiхи, витягує на дорогу з каменюк. Це, мабуть, алея героїв. Подивимося. Неподалiк можна помiтити плиту. Могильну, чи що воно? "Це – алея героїв", – гордо проголошує мiсцеве керiвництво. I я розумiю, що садити мiй каштанчик нема куди. Поки що це розумiю тiльки я. Та ще особа з протокольного вiддiлу, яка задоволено потирає рученята, авжеж, бо за подарунок вiдповiдали не вони. Протокольна особа теж мiжнародник.

I менi її, особу, шкода. Бо я вже обiзнаний iз клятими умовами працi мiжнародникiв.

Мiсцеве керiвництво тягне нас до плити. Ми стоїмо бiля неї, мнемося. Багато хто зрозумiв, що ми пролiтаємо зi столичним подарунком. Не цього вiд нас чекали, ой, не цього. Я роблю вигляд, що мене все це стосується щонайменше. Тим часом на щось натягують червону стрiчку, в руки заступника мiнiстра якась спритна дiвчина вкладає ножицi. Заступник мiнiстра трохи розгублений, але наближається до стрiчки. Вiн розрiзає її, i вiдразу, наче оркестр, якому диригент вiдмахує, починає говорити пузате головне мiсцеве керiвництво.

Воно говорить: "Шановнi товаришi, шановне панство! Сьогоднi ми присутнi е-е-е-е на значущiй для всього мiста подiї: е-е-е-е-е вiдкриттi нашої алеї, бл, наших, бл, героїв. Ви, шановнi столичнi гостi, е-е-е-е зара станете на плиту, яка ще не охолонула е-е-е-е пiсля робiтника, бл, який, бл, не спав протягом всiєї темної ночi, намагаючись…"

Почалося. I всi ми будемо говорити належнi фрази, завдовжки як стрiчка на похоронному вiнку. Я вiдлетiв у iншi свiти. Я став думати про плиту, що ще не охолонула пiсля робiтника. А робiтник? Вiн iще не охолов? Захотiлося плакати. Я справдi дуже сентиментальний. Але вже говорить хтось iнший. Каже, що час пiти до центральної композицiї. Це вiн має на увазi величезну плиту, яку можна побачити в кiнцi алеї героїв. Наближаємося. Бачу: справдi, плита. Могильна каменюка. Точно така, як на Байковому цвинтарi поруч iз могилою мого дiдуся. Нею причавили останки якогось партiйного бонзи. Родичi та близькi грошви не пожалiли, встановили таку величезну каменюку, щоб не встав небiжчик.

На запорiзькiй плитi написано: "Слава героям мiста, директору "Моторсiч" (праворуч) та директору "Запорiзького алюмiнiєвого заводу" (лiворуч). Як це зворушливо. Я не знаю, хто i як, але я, грiшним дiлом, подумав, що пацанiв мочканули. А що? Я вже подумки склав промову. Щось таке-о: "На кого залишили мiсто, соколенята? Яка ж тварюка пред'яву вам пред'явила (пред'явити пред'яву – все нормально!)? Чому мовчить мiсцева преса? Про чеченських та палестинських терористiв вони пишуть, про те, як мочать росiйських губернаторiв, вони пишуть, а про своїх замовчують? Що, в нас нiкого не вбивають? I на це ми не здатнi, своїх героїв замочити? Чого не пишуть про синiв Вiтчизни, наче їх немає"? Ось тут я погарячкував. Їх же й справдi немає. У фiзiологiчному сенсi.

Дозвольте продовжувати, подумки. "У смертi всi рiвнi! Всi! Навiть горбунiв – i тих виправляє могила…" На цьому мiсцi я уявив, як було б доречно презентувати каштанчика. Якось знайшли б йому належне мiсце. У головах геройських небiжчикiв. Аж тут лунає тихий, сумний голос заступника мiнiстра, котрий повiрити не може, кiлька разiв перечитує iм'я героїв. "Сашок, Толян", – шепоче вiн. "Разом полювали", – тихо вiдгукається хтось невiдомий позаду мене. "Коли це трапилося?" – розпачливо питає вiн. Добре, що це промовив не я. Правильно, не треба поспiшати, лiзти поперед керiвництва. Як казала моя бабуся, розповiдаючи менi казочку: "Не треба "ку-ку", поки не "гав-гав". Тобто спочатку думай, а потiм лiзь iз дебiлкуватими запитаннями, може, хтось знайдеться бiльш нетерплячий, вилiзе. А ми цього разу в дамках. Хо-хо.

Головне мiсцеве керiвництво з усiх бокiв смердить цибулею, мабуть, нервується. I обережно починає зондувати рунт. Добре бути мiсцевим керiвництвом, легко прикидатися тупуватим провiнцiйним дядьком, ми, мовляв, маленькi люди, "унiверситетiв не канчалi", ага. "Вибачте, не зрозумiли ми. Що коли? Коли алею заклали?" Заступник мiнiстра мовчить, полiрує верхньою губою нижню. Його помiчник, який, на вiдмiну вiд шефа, менi представився, Єгор – вiдразу просiк, що подумав шеф. Вiн пролiзає до головного мiсцевого керiвництва, кривить носа, але пояснює йому, що пан заступник мiнiстра зрозумiв усе це так, що директори – померли. "Що з ними сталося"? – питає Єгор. Його запитання в тишi прорiзає повiтря.

"А що? – запитує головне мiсцеве керiвництво. – Десь є. Працюють. Або сплять. А що? Мають право! Множать славу регiону! Аякже! Хто ж iще? Хто ж це отут? Це ж i алея – їм, нашим героям! Щоб увiчнити! Щоб знали! Щоб молилися на тих, хто роботу дає! ВВП зроста тiльки завдяки їм". На цiй помпезнiй нотi головне мiсцеве керiвництво завершує свою промову. Незважаючи на його простецький вигляд та слова, головне мiсцеве керiвництво зрозумiло, що десь дало маху. Тому швидко змiнило тему. "А це-о, треба, ресторан, щоб це-о, щоб як в людей, те-о…" "Це-о, те-о. Тьху-о". "Китайоза", – це знову був Єгор.

Ви часто жерете горiлку о 8:30 ранку, га? Отож бо й воно. Нас завели та всадовили. Тодi ж до мене продерся Єгор. "Слухай, Сам сказав, щоб саме ти дарував їм нашого каштана, i хай вони роблять iз ним, що хочуть. На дрова, на що завгодно. Ти ж розумiєш, сам вiн iз таким подарунком вилазити не буде. Недоречно якось. Крiм того, вiн почувається зараз, як пiсля похорону друзiв. Якi ж козли навкруги. Про все треба дбати самому". Скаржиться вiн менi. Наче я про це не знаю.

Почалися тости. Про нас, про столицю, про регiон, про крайову славу, про героїв, про керiвництво держави (стiйма, наче проголошено: "За жiнок". Утiм, на мiй неупереджений погляд, керiвництво держави – тi ще суки). Дехто вже наблизив обличчя до салатiв. Єгор почав робити знаки. Ага. Треба проголошувати тост iз подарунком. Вони ж, мабуть, дивуються, всi цi люди, де ж це наш подаруночок?

Я полiз пiд стiл. Майже знудило. Дiстав каштанчик iз пакунка. Випростався. Став в агiтацiйно-плакатну позу видатного трибуна Володi Маяковського й виголосив таке:

"Каштан сягне аж до обрiю!

Символiзує Київ-мрiю!

На листi вiд дощу засяє блиск

I вкриє листям осiнь обелiск!"

Одного разу я вирiшив поговорити з воронням. Воно сидiло при дорозi. Я на нього каркнув, воно на мене. Я на нього ще гучнiше. А воно на мене. Я руки розвiв у боки i знову каркнув. I воно робить те саме. Я його вилаяв, i воно мене вилаяло. А потiм я побачив, як на мене дивиться жiночка, що вигулювала абрикосового пуделя, чоловiк, що валявся п'яний на травi, та хлопчики, якi йшли до школи, а їхнi рюкзаки тягнули їх додому, – всi вони офiгiли. Як зараз офiгiли тi, хто сидiв за цим столом. Бурхливi оплески? Так навiть Каденюка, першого космонавта України (якщо хто не в курсi), не вiтали!

На прохання головного мiсцевого керiвництва, вiд якого смердiло цибулею та горiлкою ще вiдчутнiше, нiж уранцi, але менi було все одно, бо коли в головi – горiлка, а в ротi побувала салатова цибулька, нюх притуплюється, я написав цього вiрша на серветцi. Я пишався собою. Це ж треба все так ув'язати. I каштан тобi, i Київ, i мрiї, i листя, i обелiск! Мене почали цiлувати. Цiлувати, уявляєте? Мене, запорiжцi, о дев'ятiй годинi ранку. П'яного. Це ж слайди мрiй дитинства мого. Правда, в дитинствi, ще й о дев'ятiй ранку, я не пиячив. Заступник мiнiстра скривив губи вбiк. Мабуть, так вони посмiхаються.

Був день, дехто переглядав салатовi сни, дехто зустрiв своїх друзiв, справжнiх героїв Запорiзького епосу, i згадував минулi часи, а я гуляв алеєю героїв. Чи вiдчував я тодi героєм себе? Мабуть, так. Я думаю, що й ви вiдчували б. Мiй млявий вiд сонця та спиртного стан спрямовував мої думки на лiричну тему, на галявинi пiпчилися два коти, голуб застиг iз гiлкою в дзьобi, повiтря несло веснянi пахощi, в носi щось дряпало, нив пах, дуже кортiло сексу. Так, i хто дасть трохи сексу героєвi? Зрозумiло. Ушиваюся геть.

На роботi мене зустрiчали таємничi погляди, з чого я зробив висновок, що багатьом людям вiдомо про мою запорiзьку пригоду. На столi в приймальнi лежав аркуш паперу формату А-4 з величезним вiдбитком чоловiчої ноги. От iще одна невеличка деталька про Миколу – Охоронця, що Має Мою Секретарку (Секретарки Немає – одинадцять), розмiр ноги – 44. Суко, чого ти тупцюєш на моєму столi? Що ти тут охороняєш, вурдалако у формi? Над столом загадково блимала лампа. Пiдморгувала менi, наче жiнка, якiй є що приховувати. "Знаю я твою таємницю, дурепо, тебе вкрутив цей козел, замацав оно все твоє крихке тiльце…"

"Приємно спiлкуємося?" – почув я голос вiд дверей. З них стирчала сива доглянута голова Геннадiя Євгеновича, радника з мiжнародних питань когось iз тутешнього крутого керiвництва. Як менi сказав Iгорко: "Цей схибнутий на французьких винах довб у бiлому шарфику в будь-який сезон, хоч як це паскудно, – твiй куратор". Вiка вiдгукувалася про Геннадiя Євгеновича наступним чином: "Геннадiй? Ну, не знаю, такий причесаний, доглянутий, гладенький. Здається, що навiть член у нього солодкий як льодяник, i що вiн сам його собi смокче, бо жлобиться з кимось дiлитися". Добре, що в той момент, коли вона промовляла свою тезу, я нiчого не пив i не їв.

"Начуваний, начуваний про твою поїздку. Молодець!" Геннадiй Євгенович улiз до приймальнi. Високий худорлявий красень. "Кажуть, ти далеко пiдеш, хлопче. Ще пару таких вчинкiв, i матимеш майже все, що можна тут мати. Дотепнiсть – важливий чинник для успiху". "А з ким це ти тут розмовляв? Я, грiшним дiлом, подумав, що з секретаркою, але…" Вiн вочевидь чекав на мою реакцiю. "Це я розмiрковував уголос. Про, ну, знаєте, про… iнвестицiйний клiмат". "Юначе, на роботi говорити про роботу – величезна вульгарщина. Пропоную пiти до буфету, там завезли новi iнкерманськi вина, не можу сказати, що смак неповторний, але, як на обiд, згодиться".

I ми пiшли до буфету. Геннадiй Євгенович щось натхненно розповiдав, притримував дверi жiнкам, щасливо їм усмiхався й навiть поцiлував руку скаженiй Наталi Петрiвнi (борони Боже торкатися цiєї скорпiоншi з вiддiлу контролю). Вiн розповiдав менi про свою поїздку до Францiї й сам себе постiйно перебивав нескiнченними: "О, як я радий вас бачити", "Iнно Василiвно, з минулим святом, то я до вас сьогоднi зайду? Яка ж ви шарманна жiнка", "Катерино Iванiвно, з днем янгола вас, дорогенька!", "Оленько, сподiваюся, що менi буде дозволено сказати вам, яка ви сьогоднi гарнюня?" Мене почало нудити. Можливо, все це я сприймав би якось iнакше, якби менi не розповiли…

iсторiю про Геннадiя Євгеновича та Нателлу Кирилiвну, або про те, як важко iнколи вiдрiзнити гiвно вiд шоколадок

Нателла Кирилiвна була легендою нашої установи. Звiсно, для створення та поширення легенди потрiбен неабиякий час. Тому в солiдному вiцi Нателли Кирилiвни сумнiватися не доводилося, хоча вона була струнка й доволi приємна дама. Нiхто взагалi не знав, що було первинним: наша установа чи Нателла Кирилiвна. Нiхто точно не знав, хто кого породив i хто був чиїм символом.

Педантична, зiбрана, вiчний редактор, котрiй довiряли тексти найвидатнiших керiвникiв, керманичiв, ватажкiв. Скiльки лайна вона вичитала за своє життя, ви собi навiть уявити не можете (я б точно втратив здоровий глузд i став аншлагiвцем, академiком смiху, одеським джентльменом або навiть членом клубу смiху). Вона вивiряла кожен текст. Роками.

Жодна описка, помилка чи навiть натяк на помилку не проходили повз її увагу. Суворi й вибагливi очi головного редактора. Очi, котрi такого набачилися за своє життя, що годi й помiтити в них слабкiсть i поблажливе ставлення до людства.

"Тi, хто не вмiє висловлюватися й писати рiдною мовою, обов'язково зазнають ганьби, коли намагатимуться опанувати iноземну", – говорила Нателла Кирилiвна, як завжди, озброєна червоним маркером, виправляючи помилки в однiй газетi державного значення (не будемо тут ганьбити чеснi iмена спiвробiтникiв цiєї газети, як i всiх iнших людей, причетних до появи перiодичних видань, книжок, брошур, iнструкцiй, нормативних актiв, некрологiв та поздоровлень i всього такого iншого. Бо задовольнити вибагливiсть Нателли Кирилiвни досi не вдавалося нiкому).