Текст книги "Ерагон. Спадок, або Склеп душ"

Автор книги: Кристофер Паолини

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 49 страниц)

Довкола Аруфса розпростерлись пологі рівнини, що поступово переходили в морський берег. Зелені спини цих рівнин вкривали десятки, якщо не сотні, дрібних фермочок, обнесених дерев’яними парканами. Час від часу траплялися й розкішні маєтки: це були величезні вілли, захищені від стороннього ока кам’яними стінами. Придивившись уважніше, Роран помітив, що кожна з них мала власну охорону. Швидше за все, вони належали місцевій знаті й найбагатшим купцям Аруфса.

– Ну, що скажеш? – спитав Міцний Молот Карна.

– Скажу те, що з таким самим успіхом ми можемо атакувати гору,– скрушно похитав головою маг і закліпав очима. Його погляд був сумнішим, ніж зазвичай.

– Твоя правда,– мовив Брігман, підходячи до варденів.

Роран тим часом вирішив промовчати, бо на гадку не спадало нічого путнього.

«Виходить, Насуада хоче, щоб ми захопили Аруфс, маючи вісімсот солдатів...– думав Роран.– Вісім тисяч воїнів, Ерагон і Сапфіра – ось де запорука перемоги. А на що вона сподівається тут, навіть уявити важко».

Та як би там не було, ватажок добре розумів одне: треба шукати якийсь вихід уже хоча б для того, щоб повернутись живим до Катріни.

– Мені потрібна інформація про Аруфс,– спокійно мовив він, звертаючись до Брігмана.

Той трохи помовчав, кілька разів замислено постукав по землі уламком списа, що заміняв йому посох, і нарешті сказав:

– Галбаторікс передбачив усе на світі... Перш ніж ми встигли перекрити шляхи між ним та рештою Імперії, місто поповнило запаси їжі. Води, як ти бачиш, у них теж удосталь. Навіть якщо нам пощастить перекрити канали, у місті все одно залишаться джерела й колодязі. Словом, вони зможуть протриматися аж до зими, коли не довше. Що ще? У місті були свої війська. Крім того, на підмогу їм Галбаторікс прислав великий загін, напевно, удвічі більший за наш.

– А звідки ти все це знаєш?

– У нас був інформатор. На жаль, він нічого не тямив на воєнній тактиці, тому про слабкі місця Аруфса ми знаємо не так уже й багато.

– Ясно...

– Крім того, він обіцяв провести кількох наших людей у місто ще першої ночі.

– І що?

– Ми довго чекали на нього, але він так і не прийшов. Натомість наступного ранку над парапетом теліпалася його голова. Власне кажучи, вона ще й досі там теліпається... Ото й усе.

– А чи є там іще якісь ворота, крім цих п’яти?

– Авжеж. Іще троє. Одні широчезні водні ворота розташовані біля доків. Поруч із ними є ворота для людей та коней. А ще одні є он там,– Брігман тицьнув пальцем на західну частину міста,– але вони такі, як і решта.

– Як ти гадаєш, чи можна якісь із них протаранити?

– Тільки одні. На березі мало місця для маневру – лучникам і воїнам із пращами взагалі ніде розвернутися. Тому я б не ризикнув атакувати західні й морські ворота. Більш-менш вдалий наступ можна організувати хіба що на найближчі ворота.

– Із чого вони зроблені?

– Залізо й дуб. Якщо ми не виб’ємо їх, вони протримаються ще сотні років.

– А чи захищені вони якимись закляттями?

– Здається, ні. Інакше Насуада прислала б разом з тобою купу магів. Гелстід мав...

Гелстід? – перебив його Роран.

– Лорд Гелстід – правитель Аруфса. Ти, мабуть, уже чув про нього.

– Ні. Ніколи.

Брігман трохи помовчав.

– У Гелстіда,– сказав він презирливим тоном,– був власний маг: огидне бліде створіння, що вешталося по стінах, бурмочучи собі в бороду закляття й намагаючись скинути нас на землю. Але в нього мало що виходило, коли не брати до уваги кількох бідолах, які орудували тараном. їх він перетворив на попіл.

Роран перезириувся з Карном – той виглядав схвильованим, проте нічого не сказав. Мабуть, він хотів поговорити з ватажком сам на сам.

– А чи не легше все-таки атакувати по каналах? – натомість спитав він.

– Ну і як ти це зробиш? Зі стін нас обстріляють палаючими стрілами, а в арці воріт є спеціальні люки, з яких ллється кипляча смола й летить каміння.

– Але ж ці ворота не можуть бути весь час зачинені. Вони ж перекривають воду.

– Твоя правда... Тільки дзуськи! Підводна частина воріт не суцільна. Це дуже міцні ґрати.

– Зрозуміло. А ті ворота завжди опущені у воду, навіть коли Аруфс не атакують?

– Ні. У мирний час їх закривають тільки на ніч.

– Гаразд. А що ти скажеш про стіни?

– Гладесенько відполірований граніт,– знизав плечима Брігман.– Шви між камінням такі тоненькі, що навіть ніж не пройде. Робота гномів. Судячи з усього, вони звели ці стіни ще до занепаду Вершників. Маю підозру, що між зовнішньою обшивкою там іде прошарок роздробленого каміння. Стіни заглиблюються в землю на дванадцять, а то й більше футів... Робити підкоп нема сенсу.

Брігман відступив на крок назад і показав на маєтки, що лежали у північному й західному напрямках.

– Більшість знаті сховалася в Аруфсі, але вони залишили у своїх маєтках солдатів, а ті завдають нам чимало клопоту: то підстрелять нашого розвідника, то вкрадуть найкращих коней. Кілька днів тому ми захопили он ті два маєтки,– Брігман тицьнув пальцем на обгорілі стіни якихось споруд,– але утримувати їх не стали. Ми взяли все, що було треба, а їх віддали вогню. На жаль, у нас надто мало людей, щоб захопити інші.

– А навіщо Аруфсу ці канали? – втрутився в розмову Бальдор.– Не схоже, щоб їх використовували для поливу рослин.

– Полив рослин, друже мій, на цих просторах потрібен не більше, ніж сніг на півночі в розпал зими. Тут інша проблема – як осушити бодай не: величкий клаптик землі.

– Тоді для чого їх використовують? – не зрозумів Роран.– І звідки береться вода? Невже ти думаєш, я повірю, що вона йде із самої річки Джиєт. До неї ж бознаскільки миль!

– На північ звідси,– відповів на те Брігман,– лежать болотяні озера. Вода в них брудна й шкідлива, але місцеві люди до неї звикли. Від озер іде один великий канал, що за кілька миль перед містом розходиться на три менші, які ти бачиш отут. Кожен із них має невеличкі водоспади з млинами, які забезпечують місто борошном. Селяни привозять сюди пшеницю, а потім вантажать мішки з борошном на баржі й пливуть до Аруфса. А ще каналами переправляють ліс та вино. Коротко кажучи, вони заміняють більшість сухопутних шляхів.

Що довше Роран дивився на Аруфс, то більш спантеличено чухав потилицю. Те, що розповідав Брігман, було цікаве, але Міцний Молот досі не почув нічого, що могло б стати йому в пригоді.

– Це всі важливі об’єкти в околиці? – спитав він нарешті.

– Та наче. Хіба що на північ звідси є сланцеві копальні...

– Гаразд. Треба глянути ближче на млини,– вирішив ватажок.– Але спершу розкажи мені докладно про перебіг облоги. Я хочу знати все, включно з тим, скільки в нас лишилося припасів: від стріл до коржиків.

– Ходи за мною... Міцний Молоте.

Упродовж наступної години Роран провів нараду з Брігманом та двома лейтенантами. Він уважно вислухав їхні розповіді про спроби атакувати місто, а крім того, докладно розпитав про все, що його цікавило.

«Слава богу, хоч зброї на всіх вистачає»,– подумки втішав себе Міцний Молот,, почувши про кількість загиблих варденів.

Картина вимальовувалася так собі. З одного боку, часу, відведеного Насуадою на штурм, було катастрофічно мало, з іншого – загін навряд чи протримався б довше, бо їжі для людей і корму для коней майже не лишилося. Словом, для того, щоб виконати своє надзвичайно складне завдання, Міцний Молот мав щонайбільше три або чотири дні.

Окрім усного звіту, Брігман та його підопічні доповідали й у письмовій формі перед Рораном з’явилися сувої пергаменту, і ватажкові довелось ретельно приховувати те, що він геть нічого не тямить у рівнесеньких рядках чорних вигадливих символів.

– Читайте! – владно наказав він, хоч його й дратувало те, що доводиться від когось залежати.

«А Насуада таки правду казала,– мимохіть подумав він, слухаючи факти й цифри.– Треба неодмінно навчитися читати, інакше як я дізнаюся, що мені не брешуть? Адже написати можна одне, ,а читати щось геть інше. Мабуть, попрохаю про це Карна, коли повернемось у табір варденів».

Що більше інформації про Аруфс отримував Міцний Молот, то більше розумів, чому Брігман такий роздратований. Схоже було на те, що захопити місто взагалі нереально. Незважаючи на неприязнь до цього брутального чолов’яги, Роран добре бачив, що той зробив усе від нього залежне. Загалом Брігман був досвідчений командир. Інша справа, що йому бракувало двох, рис, ;які час від часу допомагали Міцному Молоту виходити з найскрутніших ситуацій: відваги та фантазії.

На завершення Роран із п’ятьма супутниками вирішив оглянути стіни та ворота Аруфса. Ясна річ, їхній невеличкий загін змушений був триматися від міста на безпечній відстані. Перебування в сідлі завдавало ватажкові страшного болю, але він зціпив зуби й терпів.

Проїжджаючи кам’яною дорогою біля табору, Міцний Молот помітив, що з-під кінських копит лунає той самий дивний звук, який дратував його протягом останнього дня їхньої виснажливої мандрівки. Ватажок придивився пильніше й зрозумів, що вони скачуть по гладесенькому камінні, між яким спліталися в химерні візерунки якісь сріблясті жилки.

– Що це воно таке? – озирнувся Роран до Брігма– У цих краях за допомогою глини будують переважно стіни, а каміння доріг скріплюють, заливаючи його свинцем,– пояснив той.

Це було так неймовірно, що Роран спершу навіть запідозрив, що Брігман з нього насміхається. Але той говорив із цілком серйозним виглядом.

«Нічого собі! – подумав ватажок.– Це ж скільки тут має бути металу, щоб будувати з нього навіть шляхи?»

Детальне обстеження стін Аруфса, загалом беручи, нічого нового Міцному Молоту не дало. Зрозуміло було тільки одне – щоб захопити місто, доведеться напружити всі сили.

Скрушно зітхнувши, ватажок спрямував свого коня до Карна. Той мовчки дивився на Аруфс скляними очима й ледь помітно ворушив губами, ніби говорив сам із собою.

– Ворота захищені закляттями? – спитав Роран після того, як Карн закінчив.

– Гадаю, що так,– відповів Карн знічено.– Але я ніяк не можу збагнути, скільки їх і з якою метою вони накладені. Щоб розібратися, мені потрібно більше часу.

– Невже це так складно?

– Та як тобі сказати! Загалом більшість заклять розпізнати доволі легко, якщо їх навмисно не приховували. Але навіть у такому разі магія лишає по собі заплутані сліди. Може статися, що деякі з цих заклять є оманливими пастками, котрі тільки відвертають увагу від справжніх. А інколи можна випадково привести їх у дію своїми необережними рухами – і хтозна, чим це тоді закінчиться. Мить – і замість мене вже купка попелу... А я поки що не планував помирати.

То ти хочеш побути тут довше?

– Ні. Залишати тебе без охорони на такій небезпечній відстані від табору було б украй нерозумно заперечно похитав головою Карн– Краще я повернуся сюди під покровом ночі й гляну, що його можна зробити. Бажано, звісно, підібратися до воріт якомога ближче, але робити це засвітла не слід – вартові підстрелять мене з лука, ніби якого зайця.

– Твоя правда.

Пересвідчившись у тому, що під стінами Аруфса здобріти щось нове навряд чи вдасться, Роран попрохав Брігмана відвести загін до найближчих млинів.

Ці споруди виглядали саме так, як їх і змальовував Брігман. У каналі справді було три водоспади, кожен двадцять футів заввишки. Під цими водоспадами фермери прилаштували колеса з лопатями, що поєднувались із механізмами млинів грубими валами. Саме звідси Аруфс і отримував усі запаси борошна. Зараз жоден із млинів не працював, хоч колеса й продовжували обертатися, торкаючись лопатями каламутних вод каналу.

Роран уважно обстежив найнижчий млин і пірнув між допоміжними будівлями, щоб подивитись на шлюзові ворота, що контролювали кількість води, яка потрапляла під колеса. Ворота були прочинені, але лопаті ще й досі оберталися, поринаючи в глибоке каламутне плесо.

Наступний млин Міцний Молот вирішив поки що не оглядати. Він зупинився на вкритому травою березі, схрестив на грудях руки й став міркувати, як же йому захопити неприступний Аруфс. Роран вірив, що має бути якась хитрість, котра б дозволила варденам проникнути в місто, але дієвий план ніяк не народжувався в його голові. З глибокої задуми Міцного Молота вивів плюскіт води, супроводжуваний неприємним рипінням колеса. Ці звуки породили в його душі болючі спогади – місцина була як дві краплі води схожа на Демптонів млин в Терінсфорді, де він працював того дня, коли разак спалив його домівку й жорстоко вбив батька.

Увесь цей час Роран намагався викинути жахіття минулого з голови, але ті зринали знову й знову, щоразу змушуючи його здригатися.

«Якби ж то я зачекав удома ще кілька годин... Тоді я напевно зміг би його врятувати»,– подумки зітхнув він.

«Навряд чи,– озвався за мить холодний розум.– Ти б і пальцем не встиг ворухнути... Яким би сильним не був чоловік, проти разака він усе одно, що немовля».

– Люди питають, чи є в тебе план? – тихо сказав Бальдор, підійшовши до ватажка.

– Ідеї є... Плану нема. А в тебе?

– Може, нам почекати, доки Насуада не пришле на поміч Ерагона й Сапфіру? – спитав Бальдор, і собі схрестивши руки на грудях.

– Іще чого!

Якийсь час воїни стояли мовчки, дивлячись на каламутну воду.

– А якщо ти просто запропонуєш їм здатися? Може, вони злякаються, почувши твоє ім’я, відкриють ворота, впадуть тобі до ніг і благатимуть про помилування? – порушив мовчанку Бальдор.

Роран тихо засміявся.

– Сумніваюсь, що тут хоч хто-небудь про мене чув...– мовив він за мить.– Але спробувати варто. Принаймні зіб’ємо їх з пантелику.

– Мене непокоїть іще одне: припустімо, ми проб’ємось до міста... А чи зможемо ми його втримати з такою кількістю людей?

– Важко сказати...

– Як же ж далеко ми зайшли,– мовив Бальдор, трохи помовчавши.

– Еге...

– Мабуть, тут куди менше талої води, ніж у нас удома. Інакше б ці колеса занурювались до половини,– вирішив змінити сумну тему Бальдор.

– Байдуже, скільки в цих краях випадає дощу й снігу, бо є шлюзові ворота – вони регулюють і кількість води, і швидкість обертання колеса,– похитав Роран головою.

– Але ж вода може сягнути верхівки воріт!

– Може... Тоді треба спинити механізми, зняти ворота й...– Міцний Молот несподівано примовк, бо в його голові блискавично зринуло відразу кілька цікавих ідей.

«Спрацює чи ні? – пожвавішав він так, ніби залпом випив кухоль меду.– В усякому разі, треба спробувати. Бо що ми ще можемо вдіяти?»

Ватажок виліз на центр берми й схопився за вентилі, за допомогою яких опускали й підіймали шлюзові ворота. Вентилі були надзвичайно тугі й рухались дуже повільно, навіть коли він наліг на них з усієї сили.

– Допоможи мені,– гукнув Роран Бальдорові, що так і стояв на березі, здивовано спостерігаючи за його діями.

Бальдор і собі обережно виліз і став поруч з Міцним Молотом. У чотири руки справа пішла жвавіше, і вже невдовзі ворота було зачинено. Не відповідаючи на жодні питання, ватажок швидко потягнув Бальдора до наступних воріт.

Не минуло й десяти хвилин, як усі три водоспади були перекриті.

– По конях! – гукнув Роран своїм супутникам і нетерпляче постукав молотом по своєму щиту.

– А що ти там таке вигадав? – спитав Брігман, коли всі були вже верхи.

Роран обвів присутніх пильним поглядом, аби переконатися, що ті уважно його слухають:

– Ось що ми будемо робити...

Запальний монолог ватажка тривав десь із півгодини. Він докладно розповів усе, що спало йому на думку. Слухаючи Рорана, Мандел почав посміхатися, а Бальдор, Делвін і Гемунд аж роти пороззявляли від захвату – сміливість плану була просто фантастична. І Роран зробив усе, щоб слухачі повірили, що це можливо. Дослухавши, більшість воїнів схвально закивали й навперебій почали запевняти, що ватажок може розраховувати на їхню підтримку. Тим часом сам Міцний Молот дуже хвилювався.

«Що буде, коли план провалиться,– думав він,– і я підведу цих безмежно відданих мені людей». Гіршим за це могла бути хіба що втрата Катріни.

Слід сказати, що Роранів план сподобався далеко не всім. З виразу обличчя Карна було видно, що той сумнівається, а Брігман узагалі був категорично проти.

– Ти геть здурів! – скрикнув він, коли Роран закінчив.– Та це нізащо не спрацює!

– Стули пельку! – гаркнув на нього Мандел і виступив уперед, міцно стиснувши кулаки – Роран виграв стільки битв, у скількох ти навіть участі не брав, до того ж без купи воїнів, якими ти командуєш.

– Ах ти ж виродок! – затремтів від люті Брігман, так, що його верхня губа вигнулась, мов гадюка.– Зараз я навчу тебе поваги! Ти все життя пам’ятатимеш мій урок!..

На щастя, Роран устиг відштовхнути Мандела, перш ніж розлючені воїни кинулись один на одного.

– Стій! – крикнув ватажок.– Візьміть себе в руки Мандел знітився й відійшов, не зводячи з Брігмана сповненого ненависті погляду.

– Я згоден, план нереальний,– мовив Делвін,– але майже всі твої плани, втілені в життя, також були нереальні.

Решта карвахольців ствердно закивали.

– Хтозна, чи це спрацює, але ворог точно буде здивований... Скажу чесно, мені цікаво глянути, чим усе скінчиться,– знизав плечима Карн.

Роран розплився в посмішці.

– Робити те, що й раніше, немає сенсу. Щоб захопити Аруфс, у нас є два з половиною дні. Звичайною тактикою тут нічого не вдієш. Виходить, треба вдатися до незвичайної,– сказав він Брігману.

– Може, й так,– буркнув Брігман.– Але затія все одно безглузда. Ми втратимо купу вправних воїнів лиш для того, щоб потішити твоє самолюбство.

– Брігмане, ніхто не казав, що мій план має тобі сподобатися. Ти просто повинен виконувати накази! Зрозумів? – процідив крізь зуби Роран, підійшовши до Брігмана так близько, що їхні обличчя розділяли якісь два дюйми– Ще будуть питання?

Запанувала напружена мовчанка. Ось-ось могло статися найгірше.

– Хай тобі грець! – просичав Брігман, грізно змахнувши уламком свого списа. Проте якось несподівано осікся й зробив пару кроків назад,– Гаразд, я трохи побуду твоїм собакою, Міцний Молоте... Але ти поплатишся, от побачиш... І за цю дурну витівку тобі доведеться відповісти!

«Головне, щоб ми захопили Аруфс,– подумав Роран,– а там що буде, те й буде».

– Повертаймось до табору! – скомандував він.– Справ багато, а часу обмаль. Швидко, швидко!

ДРАС-ЛЕОНА

Сонце здіймалося в небо разом із Сапфірою. Міцно вчепившись у сідло, Ерагон помітив на обрії Хелгрінд. Скеля, що нагадувала гостре ікло, не викликала в нього нічого, крім огиди й ненависті. Як не крути, а з цією похмурою місциною в юнака були пов’язані не найкращі спогади. Він залюбки б її знищив, з приємністю споглядаючи, як холодні сірі брили падають і вдрузки розбиваються об землю. Сапфірі загалом було байдуже, але Ерагон знав, що Хелгрінд їй також не подобався.

Надвечір Хелгрінд лишився позаду й перед мандрівниками розпростерлося озеро Леона з добрим десятком пришвартованих біля берега суден, за яким й була ДрасЛеона. Місто мало напрочуд щільну забудову й виглядало доволі непривітно. Обабіч вузьких кривих вулиць тулилися брудні халабуди, частина з яких прилягала до захвиськаної жовтої стіни. За самою стіною, ніби чорна обвуглена стріла, височів химерний собор, у якому проводили свої жахливі ритуали священнослужителі Хелгрінда. Уздовж шляху, що вів на північ, тяглася довга вервечка біженців, які передчували, що місто ось-ось упаде. Вони тікали до Тейрма та Урубейна, аби хоч на деякий час сховатися від варденів, котрі продовжували свій упевнений наступ.

Від часу першого візиту місто зовсім не змінилося, тож і тепер видавалось Ерагонові бридким. Ніде правди діти, Фейнстер і Белатона також не припали юнакові до душі, та принаймні їх йому хоч не хотілося зруйнувати. А от Хелгрінд він залюбки стер би з лиця землі, атакував би його всіма природними й надприродними силами, лишивши від нього лиш стовпи диму й змочений кров’ю попіл. Бідноту, калік і рабів Ерагон залишив би живими, чого не можна сказати про розбещених та збочених священнослужителів, чия огидна релігія поступово розкладала місто.

Уявляючи, як Сапфіра нищить собор, Вершник раптом згадав, що не знає назви огидної релігії цього міста. Тим часом прадавня мова навчила його, що імена – це велика сила й шлях до єства речей. Виходить, доки він не дізнається назви релігії, то не зможе до кінця осягнути її природи.

Коли землю огорнули сутінки, дракон і Вершник нарешті приземлились на пшеничне поле на північ від Драс-Леони, де решта варденів уже почали розбивати табір. З одного боку він був захищений від раптового нападу невеличким плато.

Воїни були геть виснажені, але Насуада все одно примусила їх збудувати захисні споруди й привести до ладу всю воєнну машинерію, котру вони тягли за собою аж із Сурди.

Добряче знудившись за час польоту, Ерагон із натхненням узявся до праці. Спочатку він приєднавсь до гурту чоловіків, які розчищали поле від пшениці, використовуючи для цього спеціальні палиці з мотузками. Зрозуміло, прибрати пшеницю можна було й за допомогою магії, але після того залишилась би колюча стерня, що колола б варденам ноги. Натомість тепер стебла лягали на землю, ніби м’який матрац, такий приємний, що звиклі до голої землі солдати спершу почувалися навіть трохи ніяково.

Ерагон попрацював з чоловіками близько години – за цей час вони встигли родчистити для варденських наметів доволі пристойний майданчик. Упоравшись із цим завданням, він перейшов на будівництво вишки, що нею вардени планували скористатися під час облоги. Допомагаючи воїнам, юнак з надзвичайною легкістю піднімав такі колоди, з якими годі було впоратися навіть кільком чоловікам. За ходом будівництва уважно спостерігали кілька гномів, що, власне, й спроектували цей хитрий воєнний механізм.

Сапфіра теж не сиділа без діла. Своїми могутніми лаписьками вона рила глибокі борозни й нагортала довкола табору високі вали, виконуючи за кілька хвилин таку роботу, з якою й за цілий день навряд чи впоралась би навіть сотня варденів. Дракон працював посправжньому завзято та ще й час від часу пускав з носа цівки полум’я. Мабуть, побачивши його за роботою, навіть у найвідважнішого супротивника похололо б на душі.

Коли вардени врешті-решт облаштували свій табір і Насуада дозволила людям, гномам та ургалам піти на відпочинок, було вже далеко за північ. Повернувшись до свого намету, Ерагон іще довго медитував, аж доки цілком не очистив свою свідомість. Вечірня медитація давно вже стала для нього традицією. Щоправда, після очищення свідомості юнак не став вправлятися в письмі, а вирішив згадати й повторити закляття, що могли знадобитися йому під час важкого завтрашнього дня. Більше того, він навіть спробував створити нові закляття, котрі б допомогли подолати непередбачувані труднощі в Драс-Леоні.

За цим складним заняттям його й поглинув неспокійний сон. Цього разу він був яскравіший і динамічніший, ніж звичайно. Незважаючи на медитацію, передчуття близької битви змушувало кров рухатися швидше й не дозволило Вершникові розслабитись як слід. Чекання завжди було для Ерагона доволі важким – йому хотілось якомога швидше опинитися в самісінькому серці битви, де треба було діяти й де не лишалося часу на те, щоб думати про можливі небезпеки.

Сапфіра так само насилу заснула. Юнак бачив уривки її снів, у яких вона хапала й нищила ворога. Очевидно, дракон і собі з нетерпінням чекав на початок однієї з найвідповідальніших битв. Його бойовий настрій трохи підбадьорив Ерагона, але цього було не досить, щоб він остаточно розпрощався зі своєю тривогою.

І ось настав ранок. Вардени зібралися перед незахищеними окраїнами Драс-Леони. Коли армія вишикувалась, Вершник був неабияк здивований, побачивши, що більшість воїнів мають криві мечі, добряче побиті шоломи, а на їхніх щитах і кольчугах то тут, то там зяють дірки. Захопивши ДрасЛеону, вони, напевно, здобудуть собі нові обладунки, як це вже було раніше в Белатоні й Фейнстері, а от втрачених людей замінити буде ніким.

«Чим довше це триватиме,– сумно сказав юнак Сапфірі,– тим легше буде Галбаторіксу перемогти нас в Урубейні».

«Виходить, зволікати не можна»,– відповіла вона. Тоді Егарон хвацько скочив у сідло й глянув на Насуаду, що сиділа на своєму чорному коні в повній бойовій готовності. Поруч із нею перебувала її варта, Нічні Яструби, кількість яких на час бою вона збільшувала до шести воїнів. Ельфи вирішили йти пішки. Вони категорично відмовилися сідати на чужих коней, довіряючи лише тим, що їх вони виростили й натренували власними руками. Нічні Яструби й ургали тим часом також були верхи. Ярдів за десять від Ерагона нетерпляче гарцював король Орин зі своїм почтом із найкращих воїнів, шоломи яких прикрашало барвисте пір’я. Командир гномів Нархейм, так само, як і Гарцхвог, теж були з власними солдатами.

Обмінявшись привітаннями, Насуада й король Орин риссю помчали від основного війська варденів убік міста. Не маючи наміру відставати, Вершник міцно вхопився за найближчий шип Сапфіри, і дракон здійнявся в небеса.

Скакуни короля й Насуади зупинились аж перед першими зруйнованими будівлями. Тоді правителі пропустили вперед двох герольдів – один із них тримав прапор варденів, а другий – Сурди. Вони повагом в’їхали першими у південні ворота Драс-Леони й занурилися в лабіринти вузесеньких вуличок, що звивалися поміж халупами, ніби змії.

Ерагон ні на мить не зводив з герольдів погляду. Місто виглядало на диво порожнім і спокійним. Усі кудись поховалися, нікого не було навіть на верхівці жовтої стіни, хоч раніше там день і ніч вартували невеличкі загони солдатів Галбаторікса.

«Я відчуваю в повітрі якийсь дивний запах»,– мовила Сапфіра й тихенько загарчала, щоб привернути увагу Насуади.

Тим часом варденські герольди були вже біля підніжжя стіни.

– Агов, там! – загукали вони.– Іменем леді Насуади, повелительки варденів, короля Оргіна із Сурди, а також усіх вільних людей Алагезії закликаємо вас відчинити ворота. У нас важливе послання до вашого правителя і хазяїна, Маркуса Табора! Відчиняйте похорошому. Це буде найрозумніше рішення для кожного чоловіка, жінки й дитини в Драс-Леоні.

– Ці ворота ніколи для вас не відчиняться! Оголошуйте своє послання там, де стоїте! – пролунав із-за стіни чоловічий бас.

– Ти говориш від імені лорда Табора?

– Так.

– Тоді нагадай йому, що питання державної ваги найкраще розв’язувати в кабінеті, а не посеред вулиці, де купа зайвих вух.

– Лакею, на твоєму місці я б не поспішав давати нам порад! Оголошуй своє послання, і бажано швидше, інакше мені урветься терпець. Тоді ти й оком не встигнеш моргнути, як у твоїх грудях стирчатиме десяток стріл.

– Як знаєш,– відповів герольд без жодного страху в голосі, що неабияк здивувало Ерагона.– Наші повелителі пропонують лорду Табору й усім мешканцям ДрасЛеони мир і злагоду. Ми не тримаємо на вас зла. Нам потрібен тільки Галбаторікс. І якщо буде вибір, воювати з вами чи ні, ми хотіли б розійтись миром. Хіба в нас різна мета? Ми жили в Імперії, і тільки жорстокість Галбаторікса вигнала нас із наших земель. Ви наші браття по крові та духу. Приєднуйтесь до Нас, і ми разом переможемо того, хто засів в Урубейні. Якщо ви згодитесь на наші умови, вардени гарантують безпеку лорду Табору та його сім’ї, а також усім, хто ще й досі служить Імперії, давши їй присягу. Ця присяга нічим нам не поможе, але й не заважатиме. Підніміть ворота й опустіть мечі, а ми, у свою чергу, не завдамо вам жодного лиха. Опиратися безглуздо – ми зітремо вас на порох, бо ніхто не встоїть перед нашою армією, ніхто не встоїть перед Ерагоном Шейдслеєром і драконом Сапфірою.

Почувши  своє  ім’я,  Сапфіра  задерла  голову  й  загарчала так, що навіть у варденів затремтіли жижки. Тієї ж миті Ерагон помітив над воротами високу, закутану в плащ  постать.  Вона  визирнула  поміж  зубців  й  почала уважно стежити за драконом. Ерагон щосили напружив зір, але ніяк не міг розгледіти обличчя незнайомця. Тим часом  до  нього  приєдналося  ще  четверо  священнослужителів Хелгрінда. Упізнати їх було не так уже й складно, бо кожен мав якесь каліцтво: одному бракувало руки, двом іншим – ноги, а останній узагалі міг похвалитися тільки однією кінцівкою. Товариші несли його на ношах. Коли процесія калік дісталась до зубців, усі її потворні учасники закинули назад голови й зареготали так, що їхній сміх нагадував перекоти грому. На відчайдушних варденських герольдів це не справило великого враження, а от їхні коні не витримали. Налякані тварини повернули назад і понеслися подалі від воріт.

Ерагон збентежився. Він нервово стис руків’я Брізінгра, готовий будь-якої миті висмикнути його з піхов.

– Ніхто не встоїть перед вашою міццю? – спитав чоловік у плащі так гучно, що його голос розлетівся луною по всій Драс-Леоні.– Ви надто високої думки про себе!

І в ту ж мить із нетрів міста вистрибнула червона туша Торнака. Дракон приземлився на дахи будинків і вп’явся у них своїми могутніми кігтями. Потім він розправив свої велетенські, помережані шипами крила, роззявив жахливу пащеку й випустив у небеса стовп полум’я.

– Можете скільки завгодно кидатись на ці стіни, та доки їх захищаю я і мій вірний Торнак, ви ніколи не захопите Драс-Леону. Присилайте сюди своїх найкращих магів і воїнів – вони помруть страшною смертю. Присягаюсь! Жоден із вас не годен мені протистояти, навіть ти... брате. Забирайся звідси й починай молитися, щоб тут не з’явився сам Галбаторікс. Інакше смерть буде твоїм найбільшим щастям,– глузливо мовив незнайомець у плащі голосом Мертага.

ГРА В КОСТІ

– Сер, сер! Ворота відчиняються! – влетів до Роранового намету розчервонілий захеканий вартовий.

– Які ворота? – тихо спитав Міцний Молот, відірвавши погляд від карти й відклавши вбік паличку, якою вимірював відстань.– Які саме?

– Ті, що найближче до нас, сер... Біля дороги, а не біля каналу.

Роран скочив на ноги, вихопив з-за пояса свій молот і, вибігши з намету, помчав у північний край табору. Звідти було добре видно Аруфс. Побачене, правду кажучи, не обіцяло нічого доброго. Брама й справді була відчинена, а через неї з міста виїхало кілька сотень кіннотників. Різнокольорові прапори тріпотіли на легкому вітерці. Невдовзі кіннотники вишикувались у широку рівну шеренгу – чорна пащека воріт лишилася за їхніми спинами.

«Вони розірвуть нас на шматки»,– подумав Роран, на якусь мить втративши самовладання.

У таборі залишилося півтори сотні солдатів, значна частина з яких мала важкі поранення й була неготова до бою. Решта варденів у цей час була біля млинів, західного каналу й на сланцевих копальнях. Там вони шукали все необхідне для втілення Роранового плану. Словом, сподіватися на те, що вони встигнуть повернутися, щоб відбити атаку кінноти, було годі.

Посилаючи своїх людей на завдання, Міцний Молот був переконаний у тому, що табір здатен оборонятися. Зрештою, йому здавалося, що мешканці міста, налякані останніми штурмами, навряд чи зважаться на такий відчайдушний крок. Крім того, ватажок сподівався на те, що, залишаючи в таборі півтори сотні воїнів, йому вдасться створити видимість, ніби всі вардени зостались на місці. Та, мабуть, захисники Аруфса якось довідалися про цю хитрість. Принаймні ніяк інакше Роран не міг пояснити те, чому вони виставили проти варденів рівно вдвічі більше воїнів. Якби вони збирались атакувати весь варденський загін, то навряд чи наважилися б робити це силами трьохсот кіннотників. Так чи інакше, а ватажок і досі не знав, як відбити атаку й урятувати своїх людей.