Текст книги "Ерагон. Спадок, або Склеп душ"

Автор книги: Кристофер Паолини

сообщить о нарушении

Текущая страница: 35 (всего у книги 49 страниц)

– І давно ти його дізналася? – спитав він. Арія мовчала так довго, що він уже подумав, що вона взагалі не відповість. Але ельфійка глибоко зітхнула й заговорила:

– Це сталося через багато років після того, як я покинула Ду Вельденварден, коли я нарешті стала звикати до своєї ролі між варденами та гномами. Коли Фаоліна й інших моїх товаришів не було поруч, я провела чимало часу наодинці із собою. Більшу його частину я витратила на дослідження Тронжхейма, блукаючи порожніми просторами міста-гори, куди рідко хто зазирав. Тронжхейм дуже-дуже великий, там є багато дивовижних речей: зали, люди, створіння, забуті речі... На свій подив, саме там я стала розуміти себе краще, ніж будь-коли до того. Одного разу я знайшла залу десь у верхній частині Тронжхейма – сумніваюсь, що знову змогла б пригадати, де вона розташована, навіть якщо б спробувала. Здавалось, сонячні промені заливають залу світлом, хоч стеля не була пошкоджена. Посередині зали стояв п’єдестал, а згори на п’єдесталі росла одинока квітка. Я не знаю, що то була за квітка, ні до того, ні після того я таких квітів ніколи не бачила. Вона мала пурпурові пелюстки, а середину її пуп’янка немов хтось окропив кров’ю. Стебло вкривали шипи, квітка мала приємний аромат, і в ній ніби лунала якась приглушена музика. Це була найдивовижніша, найнеймовірніша річ з усіх, які тільки можна відшукати. Я довго-довго стояла в залі, не зводячи погляду з квітки, і саме там я, нарешті, змогла виразити словами те, ким я була і хто я є.

– Я б теж хотів побачити цю квітку,– сказав Ерагон, коли ельфійка змовкла.

– Може, колись і побачиш,– мовила Арія, а потім кинула погляд на табір варденів: – Мені пора йти. Треба владнати ще чимало справ.

– Тоді побачимось завтра,– кивнув Ерагон.

– До завтра,– попрощалась Арія й пішла геть. Через кілька кроків вона зупинилася й озирнулась.– Я рада, що Сапфіра обрала тебе своїм Вершником, Ерагоне. І я з гордістю буду битися пліч-о-пліч з тобою. Ти перевершив усі мої сподівання. Що б не трапилось завтра, знай це.

Вона      пішла      й      невдовзі      зникла      за      пагорбом,      залишивши Вершника із Сапфірою й Елдунарі.

ВОГОНЬ У ТЕМРЯВІ НОЧІ

Невдовзі на землю впала темрява. Тоді Ерагон наклав закляття, щоб приховати себе, поторсав Сапфіру за ніс і пішов пішки до табору варденів.

«Будь обережний»,– сказав дракон.

Невидимий, Вершник легко прослизнув повз воїнів, які стояли на варті довкола табору. Він намагався рухатись якомога тихіше, а вартові вночі не могли помітити ані його слідів, ані тіні – отож, жодних проблем не було.

Ерагон досить довго йшов повз намети, аж доки не знайшов той, що належав Роранові й Катріні. Вершник постукав пальцями по центральному стовпу, і Роран миттю висунув голову на вулицю.

– Де ти є? – прошепотів він.– Ходи сюди!

Ерагон зняв закляття. Його постать так швидко звільнилася від магічного прикриття, що Роран мимоволі здригнувся. Він одразу ж схопив Вершника за руку й потягнув углиб намету.

– Ласкаво просимо, Ерагоне,– сказала Катріна, встаючи з ліжка.

– Здрастуй, Катріно!

– Рада знов тебе бачити,– жінка легко обняла його.

– Це забере багато часу? – спитав Роран. Ерагон заперечно похитав головою:

– Не повинно.

Ставши навколішки, він на мить задумався, а потім почав щось тихо говорити прадавньою мовою. Спершу він наклав закляття на Катріну, щоб дати їй захист проти будь-кого, хто хотів би їй зашкодити. Вершник створив значно складніші заклинання, ніж мав намір від самого початку,– він хотів бути впевненим, що Катріна та її майбутнє дитя зможуть уникнути чар Галбаторікса, якби що-небудь трапилося з ним чи з Рораном.

– Ці захисні чари вбережуть тебе від нападів,– мовив Ерагон.– Правда, не можу точно сказати від скількох, бо це залежить від сили насланих заклять. Крім того, я дав тобі ще один захист. Якщо опинишся в небезпеці, двічі вимов слово «фретія», і ти станеш невидима.

– Фретія,– прошепотіла Катріна.

– Саме так. Але воно не сховає тебе повністю. Твої звуки все одно можуть почути, а твої сліди буде видно. І ще одне: що б не трапилося, не заходь у воду, бо тебе відразу ж викриють. Це заклинання буде забирати твою енергію, а отже, ти втомишся швидше, ніж звичайно. І я б не радив тобі спати під час його дії, бо можна більше й не прокинутись. Зняти закляття легко. Просто скажи «фретія летта».

– Фретія летта.

– Добре.

Потім Ерагон став чарувати над Рораном. Щоб накласти захисні чари на свого двоюрідного брата, довелося витратити більше часу й енергії, бо на Рорана, ясна річ, чекало значно більше небезпек. Та Ерагон не звертав на це уваги. Йому нестерпна була сама думка про перемогу над Галбаторіксом, що буде куплена ціною Роранового життя.

Нарешті Вершник закінчив.

– На цей раз,– сказав він кузенові,– я наклав трохи більше заклять. Мабуть, мені треба було зробити це давним-давно, але так уже вийшло... Словом, на додаток до звичайних чар я дав тобі кілька таких, якими відразу можна збільшити власну силу. Доки ти живий, вони захистять тебе від небезпеки. Але, будь ласка, не забудь, що їх можна використовувати лише тоді, коли не діють інші чари. Якщо ж ти зробиш і те, і те, то впадеш без пам’яті, і все – кінець.

– Це означає, що замість того, щоб урятувати мене, вони можуть мене вбити? – спитав Роран.

Ерагон ствердно кивнув:

– Звісно, це досить небезпечна річ, але, я думаю, вона того варта, якщо не дозволить коневі затоптати тебе чи спису пробити тебе наскрізь. А ще я дав тобі таке саме закляття, як і Катріні. Двічі кажеш «фретія» – і ти вже невидимий, «фретія летта» – знову видимий...

Міцний Молот тільки знизав плечима, мовляв, навіщо це мені...

– Раптом знадобиться під час битви,– немов прочитав його думки Ерагон.

Роран засміявся:

– Добре. Тоді я так і зроблю.

– Тільки дивись, щоб ельфи не подумали, що ти – один з магів Галбаторікса.

Пора було вже йти. Ерагон звівся на ноги. Катріна теж встала. На подив Вершника, вона взяла його руку й притисла до грудей.

– Спасибі тобі, Ерагоне,– вдячно мовила жінка.– Ти добра людина.

Ерагонові раптом стало чогось ніяково.

– Та дрібниці...– тільки й сказав він.

– Бережи себе завтра. Ти так багато зробив для нас обох... І я сподіваюся, скоро ти станеш люблячим дядьком нашої дитини. Не дай себе вбити. Для нас це буде велике горе...

Вершник трохи силувано засміявся:

– Не хвилюйся. Сапфіра не дозволяє мені робити безглузді речі.

– Добре,– Катріна поцілувала його в обидві щоки й відпустила.– До побачення, Ерагоне.

– До побачення, Катріно.

Міцний Молот вивів його назовні.

– Дякую тобі,– тихо сказав він, кивнувши вбік намету.

– Радий був допомогти. Вони міцно обнялися.

– Нехай удача не зрадить тебе,– мовив Роран. Ерагон глибоко зітхнув:

– І тебе нехай не зрадить удача,– він іще раз притис Рорана до себе, думаючи про те, що вони можуть більше ніколи не побачитись: – Якщо ми із Сапфірою не повернемось, потурбуйся про те, щоб нас поховали вдома... Мені не хочеться, щоб мої кісточки лежали ось тут...

Роран звів брови:

– Сапфіру буде важко тягнути всю дорогу назад.

– Та нічого, ельфи допоможуть.

– Тоді жодних проблем... обіцяю. А в тебе є на приміті якесь місце?

– Вершина того голого пагорба,– відповів Ерагон.

Він мав на думці передгір’я поруч й їхньою фермою. Позбавлена рослинності вершина пагорба завжди здавалася йому ідеальним місцем для того, щоб побудувати там замок. Колись давно вони говорили про це з Рораном.

Міцний Молот кивнув:

– Гаразд. А якщо я не вернуся...

– Ми зробимо для тебе те саме.

– Ні-ні... Я не про це. Якщо я не... ти приглянеш за Катріною?

– Звичайно. Ти ж знаєш.

– Знаю. Але я все-таки повинен був спитати.

Якийсь час вони стояли й мовчки дивились один на одного.

– Чекаємо тебе завтра на вечерю,– озвався нарешті Роран.

– Я прийду.

Міцний Молот розвернувся й пірнув усередину намету, залишивши Ёрагона на самоті. Вершник глянув угору на зірки – його серця торкнулась скорбота, так, ніби він утратив когось із близьких. Він постояв іще пару хвилин, а потім зайшов у тінь, сподіваючись, що темрява його прикриє, і рушив табором.

Вершник досить довго шукав намет, в якому жили Хорст і Елейн зі своєю маленькою донечкою Гоуп. Усі троє ще не спали, бо немовля чогось плакало.

– Ерагоне! – тихо вигукнув Хорст, коли побачив Вершника.– Заходь! Заходь! Після ДрасЛеони тебе ніде не було видно! Як ти?..

Ерагон зайшов, присів і довго розповідав їм про свою подорож на Вройнгард – про все-все, окрім, ясна річ, Елдунарі. Гоуп нарешті заснула. Тоді Вершник попрощався й пішов у ніч.

За якийсь час він розшукав Джоуда. Той сидів і при світлі свічки читав якісь сувої. Його дружина Гелена вже спала. Коли Ерагон постукав і просунув голову всередину намету, чоловік з худорлявим обличчям спершу неабияк перелякався, та вже наступної миті впізнав Вершника, відклав свої сувої і вийшов з намету погомоніти з ним.

У Джоуда було багато питань, хоч Ерагон і не міг відповісти на всі. Про деякі речі він говорив тільки натяками, так, щоб Джоуд у загальних рисах уявляв собі те, що ось-ось мало відбутися.

Джоуд уважно слухав.

– На твої плечі,– сказав він,– лягає дуже великий тягар. Бром пишався б твоєю мужністю.

– Можливо.

– Ні-ні. Я в цьому впевнений... Якщо раптом ми більше не побачимось, ти повинен знати: я написав оповідання про все, що з тобою сталося, і про ті події, які призвели до цього... Не знаю, чи буде в мене можливість завершити його, але, гадаю, це було б непоганим доповненням до «Доміа абр Вірда».

Ерагон засміявся:

– У тебе буде те, що треба... До речі, якщо завтра ми обоє залишимося живими, я неодмінно розкажу тобі ще деякі епізоди, які зроблять твоє оповідання і докладнішим, і цікавішим.

– Я буду просити, щоб ти розповів мені геть усе.

Попрощавшись із Джоудом, Ерагон годину-другу поблукав табором, зупиняючись  біля багать,  де сиділи люди, гноми й ургали, які ще не пішли спати. Вершник трохи поспілкувався з кожним із воїнів, яких зустрічав, питав, чи добре з ними поводяться, співчував із приводу стертих від ходьби ніг та злиденного раціону, іноді жартував. Він сподівався, що його поява серед них здатна підняти бойовий дух, посилити рішучість і оптимістичний настрій у війську. Здається, тільки ургали, з якими він погомонів, були в чудовому настрої. Вони з насолодою чекали наближення битви, адже слава була для них понад усе.

Та не тільки це мав на меті Ерагон, спілкуючись із солдатами. Крім усього іншого, він хотів поширити неправдиві відомості. Щоразу, коли хтось питав Вершника про напад на Урубейн, він натякав, що вони із Сапфірою будуть перебувати в лавах батальйону, який атакуватиме північнозахідну частину міського муру. Вершник сподівався, що шпигуни Галбаторікса відразу ж передадуть ці дані своєму королю, як тільки звуки сурм розбудять Галбаторікса завтра зранку.

Він вдивлявся в обличчя тих, хто його слухав, і думав: а чи є серед них ті, хто служить Галбаторіксу? Ця думка не давала йому спокою. Вершник навіть спіймав себе на тому, що коли йде від одного багаття до іншого, то слухає кроки за своєю спиною.

Нарешті багаття залишилися позаду нього, і він рушив до намету, що стояв трохи осторонь від інших біля південного краю табору.

Ерагон постукав по центральному стовпу: раз, другий, третій... Відповіді не було. Тоді він постукав знову, на цей раз сильніше й довше. За мить почулося сонне бурчання й шурхіт ковдри. Вершник терпляче чекав, поки маленька ручка вдунула вхідну запону і вийшла Елва. Вона була вдягнена в темне вбрання, трохи завелике для неї, і навіть при слабкому світлі факела Вершник помітив, що її дрібненьке гостре личко явно невдоволене.

– Навіщо ти прийшов, Ерагоне? – спитала вона.

– Хіба ти не знаєш?

Її невдоволення стало ще сильніше:

– Нічого я не знаю, крім того, що в тебе є до мене якась невідкладна справа. Інакше навіщо ти будив би мене посеред ночі? Кажи вже, що там у тебе? Я не виспалась, тому для тебе краще, якби це було щось важливе.

– Так і є,– відповів Ерагон,– тільки вислухай уважно, будь ласка!

А потім Вершник говорив кілька хвилин, описуючи Елві свій план.

– Як бачиш,– сказав він на завершення,– без тебе він не спрацює. Ти – відправна точка, навколо якої все обертається.

Вона якось недобре засміялася:

– Яка іронія! Могутній воїн просить дитину допомогти йому вбити того, кого сам він убити не здатен.

– Так ти допоможеш?

Дівчинка мовчки дивилась униз, човгаючи своїми босими ніжками по землі. Мовчанка затягнулась.

– Якщо так, тоді все оце,– Ерагон кивнув убік табору й міста за ним,– скінчиться значно раніше. А потім тобі не доведеться терпіти так багато...

Допоможу,– Елва тупнула ніжкою й пильно глянула на нього.– І не треба мене підкупляти. Я й сама збиралася допомогти, бо не хочу дозволити Галбаторіксу знищити варденів тільки тому, що ти мені не подобаєшся. Ти не такий уже й важливий, Ерагоне. Крім того, я обіцяла Насуаді й дотримаю свого слова,– вона підвела голівку: – Але є щось таке, про що ти не хочеш мені говорити. Ти боїшся, щоб Галбаторікс не дізнався про це до початку штурму. Щось...

Брязкіт ланцюгів перервав Елву.

На мить Ерагон розгубився, але потім зрозумів, що звук долинає з боку міста. Він поклав руку на меч.

– Іди приготуйся,– сказав він Елві – Можливо, нам доведеться піти зараз же.

Не сказавши ані слова, дівчинка повернулась і зникла вглибині намету.

«Ти чуєш це?» – подумки спитав Ерагон Сапфіру.

«Так», – одразу ж відповів дракон.

«Якщо доведеться, зустрінемося біля дороги».

Брязкіт тривав іще якийсь час, потім пролунав якийсь глухий звук – і все стихло.

Принаймні як не прислухався Ерагон, він не чув більше нічого. І тільки-но він хотів вимовити закляття, щоб посилити гостроту слуху,– пролунав глухий стук, супроводжуваний якимось клацанням.

Потім іще один... Іще...

Нарешті Ерагон зрозумів, що то за звуки – так іде по камінню дракон. Мурашки поповзли Ерагонові по спині: яким же повинен бути той дракон, щоб його кроки лунали аж так далеко!

«Шруйкан»,– подумав Вершник, і всередині нього все похололо від страху.

Тим часом по всьому табору сурмили тривогу. Люди, гноми й ургали прокидались і запалювали смолоскипи.

Невдовзі з намету в супроводі своєї няньки-опікунки Грети швидко вийшла Елва. Дівчинка вже встигла одягнути коротку червону туніку, поверх якої накинула невеличку кольчугу.

Якраз у цей момент кроки в Урубейні затихли. Темне тіло дракона закрило значну частину ліхтарів і сторожових вогнів міста.

«Який же він величезний! – приголомшено подумав Ерагон– Більший за Глаедра, це точно... Невже він такий, як Белгабед?»

Аж раптом чорний дракон стрибнув угору, за межі міста, і розпростав свої гігантські крила. Вони були схожі на напнуту свіжим вітром сотню вітрил. Коли він зробив ними помах, повітря струснулось, немов від удару грому, а по всіх навколишніх селах загавкали собаки й закукурікали півні.

Ерагон припав до землі – так миша ховається від орла.

Елва смикнула Вершника за край куртки.

– Треба йти,– спокійно сказала вона.

– Чекай,– шепнув Ерагон.– Не зараз.

Зірки зникали на небі там, де Шруйкан описував кола, піднімаючись все вище й вище. За його обрисами Ерагон пробував бодай приблизно визначити розмір дракона, але ніч була надто темна, а відстань надто велика для того, щоб це зробити. Але, в усякому разі, Шруйкан був неймовірно великий. За сто років життя дракон не міг вирости такий сам – мабуть, Галбагорікс якось прискорював його зростання, так, як це він зробив і з Торнаком.

Вершник дивився на тінь Шруйкана, яка повільно рухалася вгорі, і молив бога про те, щоб Галбаторікса не було з драконом, а якщо вже король там, то щоб він не здумав перевіряти розум тих, хто внизу. Інакше він неодмінно виявить...

– Елдунарі,– видихнула Елва.– Ось що ти ховаєш!

– Елдунарі? – з подивом запитала нянькаопікунка дівчинки – А що воно таке?

Елва вже відкрила рот, щоб відповісти, та Ерагон затис його рукою.

– Цить! – шикнув Ерагон – Не тут... Не зараз!.. Елва кивнула, і Вершник прибрав руку.

І в цю саму мить струмінь вогню, завширшки з річку Анора, пройшов дугою по небу. Шруйкан мотляв головою туди-сюди, розсипаючи потік сліпучого полум’я над табором варденів та прилеглими полями. Ніч сповнили звуки, схожі на гуркіт водоспаду. Нестерпний жар війнув в обличчя Ерагона. А потім полум’я враз випарувалось, як імла на сонці, залишивши по собі рухомий слід і димний їдучий сморід.

Велетенський дракон повернув назад, іще раз змахнув крилами, стрясаючи повітря, і чорною розпростаною масою полетів назад у місто, щоб зникнути за високими будівлями. Почулися кроки, брязкіт ланцюгів, і, нарешті, все знову стихло.

Ерагон полегшено зітхнув, спробував ковтнути слину й не зміг. Серце Вершника калатало так, що було аж боляче.

«І ми повинні вбити... ось це?!» – подумав він, похоловши від страху.

– А чому він напав? – спитала Елва тоненьким переляканим голоском.

– Щоб вселити в нас страх,– похмуро відповів Ерагон.– А може, хоче збити з пантелику.

Подумки Вершник знайшов Джормандера й наказав йому перевірити, чи всі вартові залишилися на своїх постах. Треба було подвоїти охорону до кінця ночі.

– Ти відчувала щось від Шруйкана? – спитав він Елву за якусь мить.

Дівчинка здригнулась.

– Біль. Дуже сильний біль. А ще гнів... Якби його воля, він убивав би кожну живу істоту й спалював би дощенту кожну билинку... Він божевільний.

– І до нього не можна достукатись?

– Ні припинити його страждання – це єдине, що можна для нього зробити.

Ерагонові стало боляче. Він чомусь завжди думав, що вони зможуть урятувати Шруйкана від Галбаторікса.

– Наїм треба йти,– пригнічено сказав Вершник.– Ти готова?

– Мені пора,– зиркнула Елва на Грету.

– Куди це ти? – розхвилювалась опікунка.

Елва шепнула їй кілька слів, і жінка трохи заспокоїлась – здатність малої зазирати в чужі серця не і переставала дивувати, а водночас тривожити Ерагона.

Утім Грета дала свою згоду аж після того, як Вершник заховав і себе, і Елву від її погляду. Треба було рушати вбік пагорба, де на них уже чекала Сапфіра.

ЧЕРЕЗ СТІНУ ПРЯМО В ЧЕРЕВО

– Тобі конче треба це робити? – спитала Елва.

У цей час Ерагон якраз оглядав стремена на сідлі Сапфіри. Вершник на мить зупинився й глянув у той бік, де на траві, схрестивши ноги, сиділа дівчинка й перебирала пальцями лусочки на своїй кольчузі.

– Що? – не зрозумів він.

Вона торкнулася до губ маленьким гостреньким нігтиком.

– Твій рот постійно щось жує... Це мене дратує,– за мить сказала Елва й додала: – А ще викликає огиду...

Тільки тепер Ерагон помітив, що нервово покусує внутрішню поверхню правої щоки – на ній уже навіть з’явилося кілька кровоточивих ранок.

– Вибач,– мовив він і швиденько проказав закляття, щоб зцілити щоку.

Цілу ніч Вершник намагався не думати ані про те, що насувалося, ані про те, що вже відбулося.

Він пробував думати тільки про те, що є: ось дотик свіжого повітря до руки, ось відчуття землі під собою, ось спокійний подих і повільне биття серця... Так, як було колись у дитинстві.

Однак невдовзі на сході зійшла зоря Айдайль. Отже, скоро світанок – пора готуватися до битви. Ерагон перевірив кожну деталь свого спорядження, відрегулював усі ремінці на сідлі, так, щоб Сапфірі було якомога зручніше, звільнив підсідельну сумку від усього зайвого, що в ній було, залишивши тільки скриньку із серцем сердець Глаедра й м’яку ковдру. Потім він разів п’ять застібав і розстібав пояс, на якому висів меч. Насамкінець перевірив сідельні ремінці. Здається, все.

Вершник зістрибнув із Сапфіри.

– Вставай,– сказав він, звертаючись до Елви.

Та зиркнула на нього не надто привітним поглядом, але зробила так, як він звелів. Ерагон узяв її за худенькі плечі й легенько смикнув за край лускатої кольчуги. Він хотів пересвідчитись, що вона сидить на малій як слід.

– Хто це зробив тобі таку кольчугу? – спитав Ерагон.

– Двійко чарівних гномів... Брати на ім’я Умар і Улмар,– на щічках Елви з’явились ямочки, коли вона посміхнулася.– Правду кажучи, вони не вважали, що мені це потрібно, але мені... вдалося їх переконати.

«Не сумніваюсь, що так воно й було»,– сказала Сапфіра Вершникові.

Той стримав посмішку. Добру половину ночі дівчинка спілкувалася з драконами. З усього було видно, що вона хотіла їм сподобатися. Проте Ерагон міг напевно сказати, що дракони її побоювались – навіть найстарші, такі, як Валдр,– бо в них немає захисту проти Елвиних чарів. Ні в кого його немає.

– А Умар та Улмар дали тобі клинок, котрим можна боротися? – спитав Вершник.

Елва насупилась:

– Навіщо він мені здався?

Ерагон мовчки глянув на неї, а потім дістав свій старий мисливський ніж, яким користувався під час їжі, і прив’язав його ременем до талії дівчинки.

– На ось... Про всяк випадок,– нарешті сказав він і додав, підставляючи Елві спину: – А тепер залазь.

Вона слухняно вилізла йому на спину й обхопила руками шию. Сказати, що їй було дуже зручно триматись, а йому – дуже зручно нести, навряд чи можна, але так вони могли дістатися до пагорба якнайшвидше.

Ерагон обережно видерся Сапфірі на бік, потім – вище і нарешті, тримаючись за один із шипів, зігнувся так, щоб Елва змогла дотягнутися до сідла.

Відчувши, що дівчинка злізла з нього, Ерагон зістрибнув назад на землю. Тут він підняв щит і подав його Елві. Щоправда, щит був такий важкий, що ледь не стягнув малу назад із Сапфіри.

– Тримаєш? – спитав Вершник.

– Так,– відповіла вона, пробуючи затягнути щит собі на коліна, а потім показала рукою вперед.– Глянь он туди!..

Притримуючи Брізінгр за руків’я, щоб меч не заважав, Ерагон швидко збіг на вершину пагорба й присів у траві. Сапфіра теж обережно підповзла трохи вгору й розпласталася по землі поруч із Вершником. Перед їхніми очима відкривалося поле бою.

Широка колона людей, гномів, ельфів та ургалів стрімко висувалася з табору варденів. У тьмяному вранішньому світлі їхні постаті зливалися в одне ціле. Колона марширувала через скошені поля, прямуючи вбік Урубейна. Коли воїни були приблизно за милю від міста, колона розбилася на три групи. Одна розташувалася перед головними воротами, інша повернула вбік південносхідної частини оборонної стіни, а ще одна рушила на північний захід. Саме до цієї останньої групи, як стверджував Ерагон вночі в таборі, вони із Сапфірою і повинні були примкнути.

Щоб іти нечутно, воїни обмотали ноги та зброю ганчірками, а перемовлялися між собою тільки пошепки. Щоправда, вряди-годи було чутно крик віслюка або тихе кінське іржання та ще кілька разів десь далеко гавкали собаки. Так чи інакше, солдати Імперії ось-ось мали помітити рух. Найімовірніше, це станеться тоді, коли вардени почнуть пересувати катапульти, балісти й облогові вежі, уже зібрані й поставлені на полях перед містом.

На превеликий подив Ерагона, люди, гноми й ургали без жодного страху йшли в бій навіть після того, як побачили Шруйкана.

«Мабуть, вони безмежно вірять у нас»,– сказав він Сапфірі, майже фізично відчуваючи, як на його плечі лягає важкий тягар відповідальності. Вершник напевно знав: якщо він і вардени зазнають поразки, мало кому з воїнів пощастить залишитися живим.

«Схоже на те,– відповіла після паузи Сапфіра,– але якщо Шруйкан зараз вилетить, вони розбіжаться, мов купка переляканих мишей».

«Тоді ми повинні зробити все, щоб цього не сталось».

Саме в цей час із Урубейна долинув звук сурми, за ним іще один, потім іще... По всьому місту стали то тут, то там спалахувати вогники. Столиця Імперії прокидалась.

– Ну все, почалось,– пробурмотів Ерагон, і його серце стало битися частіше.

Тепер, коли тривога вже піднялась, варденам не було жодного сенсу ховатися. І відразу ж на сході група ельфів-вершників галопом помчала вбік пагорба, що прикривав місто з тилу, маючи намір заскочити на нього й розпочати штурм стіни, яка тяглася вздовж величезного виступу, навислого над Урубейном.

Ерагон озирнувсь назад. У центрі майже спорожнілого табору варденів він побачив осяйний образ Сапфіри. На ілюзії сиділа самотня фігура, тримаючи в руках щит і меч. Копія Сапфіри підняла голову, розправила крила і з могутнім ревом злетіла високо в небо.

«По-моєму, чудова робота,– сказав Ерагон.– Як ти вважаєш?»

«Так,– відповіла Сапфіра.– Ельфи добре знають, як повинен виглядати дракон і як він має поводитись... чого не скажеш про деяких людей».

Тіньова Сапфіра приземлилася біля групи воїнів, що перебували з північного боку. Ерагон помітив, що ельфи подбали про те, аби тримати її на належній відстані від людей і гномів, щоб ті, чого доброго, не пройшли крізь неї й не виявили тим самим, що це всього лиш схожа на веселку ілюзія.

Коли вардени та їхні союзники вишикувалися, зайнявши вихідні позиції для атаки, небо було вже чисте й ясне. Усередині міста війська короля готувалися до оборони, але по тому, як вони бігли до бійниць, було видно, що вони в паніці й не надто організовані. Зрештою, Ерагон добре знав, що це сум’яття – явище тимчасове.

«Зараз,– подумав він.– Зараз! Іще секунда-дві,– Вершник обвів поглядом будинки, намагаючись знайти хоч би найменший клаптик червоного, але так нічого й не побачив.– Прокляття, де ж ти є?! Покажись!»

Раптом знову засурмили сурми, цього разу варденські. Над військом здійнявся гул безлічі вигуків і криків, бойові машини варденів метнули в місто снаряди, лучники випустили хмару стріл, а шеренги воїнів захитались і рушили до неприступної на вигляд оборонної стіни.

Каміння, списи та стріли, здавалось, уповільнювали свій лет, коли долали відстань до міста. Жоден зі снарядів не зачепив зовнішньої стіни – було б безглуздо пробувати зруйнувати її знизу, тому інженери цілились так, щоб перекинути стіну. Кілька каменів розлетілося на шматки, вразивши цілі всередині Урубейна, тим часом інші пронизували будівлі й скакали по вулицях, немов якісь велетенські кульки.

Ерагон подумав, як це, мабуть, жахливо – прокинутись серед такої колотнечі, коли тобі на голову ні з сього ні з того летить каміння. Але зараз думати про це було ніколи. Тіньова Сапфіра злетіла в повітря над головами воїнів, які пішли в наступ. За три помахи крил вона дісталася до верху стіни й залила бійниці язиками полум’я. Вони здалися Ерагонові трохи яскравішими, ніж треба. Він знав, що вогонь був майже реальний – його начаклували ельфи, котрі перебували поблизу північної частини стіни, ті самі, які створили й підтримували життя ілюзії.

Привид Сапфіри атакував то там, то тут по всій довжині стіни, змітаючи з неї ворожих солдатів.

Коли вона нарешті закінчила, двадцять із чимось ельфів піднялися в повітря за межами міста й злетіли на верхівку однієї зі стінних веж, щоб продовжити спостерігати за тим, як привид іде все далі й далі вглиб Урубейна.

«Якщо Мертаг і Торнак зараз не з’являться,– сказав Вершник Сапфірі,– їх почне цікавити, чому це ми не штурмуємо інші частини стіни».

«Може, вони подумають, що ми хочемо зберегти воїнів, намагаючись зробити пролом із цього боку? – відповіла вона– Треба трішки зачекати».

Тим часом солдати Імперії метали зі стіни списи та стріли на армію варденів, убиваючи багатьох воїнів. Смерть на війні – просто неуникненна, та Ерагон все одно відчував провину, бо ця атака була всього лиш відволікаючим маневром. Вардени навряд чи мали бодай один шанс із сотні прорвати оборону міста.

Та їхні облогові вежі котилися до стін Урубейна все ближче й ближче. Вони вже почали стріляти з них по бійницях. Ерагон підняв голову: згори навісу стрічечками спадала смола, зникаючи серед будівель міста внизу, а на вершині стіни, що захищала виступ над прірвою, почало спалахувати світло. Тіла воїнів зривалися звідти вниз і падали, нагадуючи крихітні ляльки. Значить – ельфи захопили верхню стіну.

А тіньова Сапфіра все кружляла й кружляла над містом, підпалюючи будівлі. Аж раптом лучники, які стояли на даху неподалік, пустили в неї хмарку стріл. Тінь шарпнулася вбік, щоб ухилитися від них, і, мабуть, випадково зачепила одну із шести ельфійських веж, розташованих усередині Урубейна.

Зіткнення виглядало напрочуд реальним. Ерагон аж зморщився, коли побачив, як ліве крило осяйного дракона врізалось у каміння, а кістки хруснули, немов стебла сухої трави. Копія Сапфіри ревнула й по спіралі почала опускатись униз. Невдовзі високі будівлі вже закрили її, і тільки рев дракона було чутно на декілька миль навкруги, а його полум’я підсвічувало внизу стіни будинків і відбивалося від кам’яного виступу, що нависав над містом.

«Я б ніколи не літала аж так незграбно»,– пирхнула Сапфіра.

«Ясна річ»,– відповів Вершник.

Він намагався говорити спокійно, хоч його нерви були напружені до краю.

«Та де ж вони?» – думав він, стискаючи кулаки, бо ще трішки, і солдати Імперії неодмінно побачать, що дракона, якого вони так боялися, насправді просто не існує.

Першою їх помітила Сапфіра.

«Глянь он туди»,– сказала вона Вершникові.

І справді, Торнак, немов рубіновий клинок, виринув з отвору, прихованого всередині виступу. Кілька сотень футів він падав прямо вниз, потім розправив крила, щоб уповільнити швидкість і приземлитись туди, де за кілька хвилин перед тим упали примарні подоби Сапфіри й Ерагона.

Ерагонові здалося, ніби він помітив на червоному драконі Мертага, хоч відстань була надто велика, щоб стверджувати це напевно. Залишалося тільки сподіватися, що це був Мертаг, а не Галбаторікс,– інакше їхній план був явно приречений на провал.

«Мабуть, у тому виступі є якісь тунелі»,– сказав він Сапфірі.

Сапфіра нічого не відповіла, бо саме в цей час її привид підскочив угору над дахами і, немов птах із пошкодженим крилом, нерівно пролетів невеличку відстань, а потім знов опустився на землю. Торнак пішов услід за ним. Усе. Треба було діяти.

Ерагон не став дивитись, що буде далі, розвернувся й швидко заскочив у сідло позаду Елви. Іще кілька секунд на те, щоб закріпити ноги в стременах і затягнути по два ремінці з кожного боку. Готово.

Швидко-швидко промовляючи слова, він наклав заклинання, щоб приховати всіх трьох. Магія почала діяти, і Вершник, як завжди, відчув легке запаморочення, коли його тіло, а також тіла Сапфіри та Елви зникли з-перед очей. Було таке відчуття, ніби він просто завис у порожнечі за сотню футів від землі.

І в ту саму мить, коли Ерагон закінчив говорити, Сапфіра злетіла. Могутнім поштовхом вона відірвалася від гребеня пагорба й із силою змахнула крилами, набираючи висоту.

– По-моєму, тут не надто зручно,– мовила Елва, коли Ерагон забрав у неї свій щит.

– Так буває не завжди! – відповів Вершник, підвищуючи голос, щоб його було чути крізь вітер.

У глибинах свого розуму він відчував, що Глаедр, Умарот та інші Елдунарі спостерігають, як невдовзі Сапфіра почала спускатися до землі, аж поки не опинилась над табором варденів.

«Ну, тепер ми помстимося»,– сказав Глаедр. Згори Ерагон бачив, що в центрі табору стояли Блодхгарм і десять його магів. Поруч із ними була Арія, яка тримала в руках Дотдаерт. Неподалік лежала чимала колода, до якої були прив’язані мотузки футів по тридцять завдовжки. Інші кінці цих мотузок обвивали кожного ельфа навколо грудей під пахвами.