Текст книги "Ерагон. Спадок, або Склеп душ"

Автор книги: Кристофер Паолини

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 49 страниц)

«Гадала, цього разу все буде краще?» – спитав юнак у Сапфіри, зручніше всідаючись на каменюці.

«Треба було покликати мене, я б вишикувала їх за годину, й нам не довелося б втрачати дорогоцінний час»,– зітхнула та.

«Ясна річ, ти миттю впоралася б... Але не кажи про це нікому, інакше наступного разу Насуада точно накаже тобі шикувати колону»,– трохи повеселішав Ерагон.

У цю мить він згадав про Рорана, якого не бачив відтоді, як зцілив немовля Хорста та Елейн. Цікаво, що зараз поробляє кузен, лишившись далеко-далеко позаду?

«Ну який же я бовдур!» – подумав Ерагон, згадавши, що забув поновити закляття, які оберігали Рорана.

«Не турбуйся,– поспішила заспокоїти юнака Сапфіра,– Роран досвідчений мисливець, навряд чи здобич зможе завдати йому якоїсь шкоди».

«Знаю, але... Йому все одно треба берегтися, бо я не хочу, щоб він повернувся з війни калікою або, чого доброго, сповитий у саван».

Розганяючи похмурі думки, Вершник струснув головою й звівся на ноги. Йому кортіло якось розім’ятися перед довгим польотом на Сапфірі. Здійматися на драконі в небеса було справжнім задоволенням, але коли політ тривав цілий день, Ерагон спершу переставав відчувати руки й ноги, а невдовзі все його тіло робилося, мов кам’яне. Неповоротке військо просуватиметься, поза сумнівом, дуже повільно, а він із Сапфірою кружлятиме над ним, як хижак, хоч міг би дістатися Драс-Леони найпізніше по обіді?

Знайшовши на узбіччі невеличку галявинку й незважаючи на здивовані погляди Арії та інших ельфів, Ерагон вихопив Брізінгр і зайняв захисну позицію, якої його колись навчив Бром. Його дихання було рівне, ніби гладінь озера погожої днини. Блискавичний змах мечем – і метал розітнув повітря з таким свистом, що розрубав би навпіл будь-якого ворога, байдуже хто б перед ним опинився: людина, ельф чи ургал. Лезо спинилось приблизно за дюйм від землі й дрібно затремтіло – такою була напруга в руках юнака. На тлі пожовклої трави блакить металу здавалася напрочуд яскравою, якоюсь неземною.

Ерагон глибоко вдихнув, кинувся вперед і зробив іще один удар, аж почало здаватися, що повітря – то його найлютіший ворог. Стежачи за точністю й силою, Вершник завдавав усе нових і нових ударів, аж доки не відчув у тілі приємну втому. Тоді він глянув на охорону, що стовбичила неподалік:

– Чи не згодиться хтось із вас на кілька хвилин схрестити зі мною меч?

Ельфи мовчки перезирнулися, хоч з виразу їхніх облич годі було зрозуміти щось певне.

– Я, Шейдслеєре... Але спочатку прошу тебе вдягти збрую,– озвався ельф на ім’я Вірден.

– Згода.

Вершник швидко сховав Брізінгр у піхви й уже за мить був на спині в Сапфіри, необачно поранивши при тому великий палець лівої руки об її гостру луску. Спершу він одяг кольчугу, а потім захисні пластини на гомілки й руки. Шолома тим часом ніде не було, тож довелось перерити геть усі сідельні торби. В одній із них юнак натрапив на загорнуту в ганчір’я скриньку із Глаедровим серцем сердець. Щоб віддати йому шану, він став на одне коліно й урочисто торкнувся скриньки долонею. Невдовзі знайшовся й шолом.

Вдягнувши його, Ерагон зіскочив на землю й послинив поранений палець, сподіваючись, що під час бою він не буде сильно кровоточити. Аби не травмувати один одного, юнак та ельф, скориставшись простими закляттями, утворили довкола своїх мечів мерехтливі бар’єри.

Отже, все було готове. Воїни зайняли позиції, схилились у привітальному поклоні й миттю підняли вгору свої мечі. Ерагон пильно дивився в незмигні очі Вірдена, а той, у свою чергу, слідкував за кожним порухом Вершника.

Бій розпочався. Перші атаки Ерагона були вкрай обережні: він вивчав суперника й норовив увесь час заходити з правого боку, помітивши, що Вірден правша. У такий спосіб юнак намагався виснажити ельфа, адже відомо, що правші легше відбивають удари, завдані з лівого боку. Та ба, на ельфа це зовсім не діяло – він спритно розвертався, з корінням вириваючи підборами своїх чобіт зім’яту й пожовклу траву. Вершник зробив іще кілька спроб зайти з правого боку, але невдовзі облишив цю марну затію – надто вже досвідченим був його суперник, щоб такий маневр міг вивести його з рівноваги.

«Спробую якось відвернути його увагу»,– вирішив Ерагон.

Однак часу на роздуми не було, бо саме в цю мить Вірден стрибнув уперед і зробив обманний випад убік правої ноги юнака, так, ніби збирався вцілити йому в коліно. Але десь посередині випаду лезо ельфійського меча різко змінило напрямок руху й небезпечно пройшло поряд із шиєю Вершника. Зрештою, Ерагон теж був не ликом шитий. Розгадавши хитрість Вірдена, він відскочив на півкроку назад, зігнув руку в лікті й зупинив лезо меча на рівні обличчя.

– Ха! – з придихом вигукнув Вершник, коли Брізінгр із брязкотом стрівся з мечем Вірдена.

Потім він штурхонув ельфа в спину й стрибнув слідом за ним, раз по раз завдаючи сильних ударів. Кілька наступних хвилин минули в цілком рівній боротьбі – ельф зрозумів, що  має перед собою гідного суперника, тож став більш обачний у захисті й значно швидший у нападі. Ерагон тим часом отримував від бою справжню насолоду – йому вже давно не випадало нагоди битися з таким сильним і спритним супротивником.

Утім уже за мить від піднесеного настрою Вершника не лишилося й сліду. Вірден провів серію з чотирьох стрімких ударів. Один раз він зачепив Ерагона по правому плечі, двічі – по ребрах та ще й залишив подряпину прямісінько на животі. Найбільше Ерагона дивувало те, з якою легкістю ельф пробивав захист.

«Ти не повинен дозволяти йому бити з такою силою»,– почала хвилюватися Сапфіра.

«Та я й сам розумію»,– відповів юнак, важко дихаючи.

«Хочеш, я візьму його на себе?» – не вгавав дракон.

«Ні-ні, що ти...» Ерагон опустив меч.

– Дякую, Вірдене! – сказав він ельфові.

– Будь ласка, Шейдслеєре,– відповів той з поклоном і повернувся до своїх товаришів.

Ерагон устромив Брізінгр у землю між своїми чоботями, хоч ніколи не зробив би так із мечем зі звичайної сталі. Поклавши руки на ефес, він спостерігав за воїнами й худобою, що товклися посеред дороги, яка починалася з великого кам’яного моста. Тиснява в колоні поменшала, та, судячи з усього, ненадовго. Щойно пролунає сурма, закликаючи рушати в похід, як вардени знову почнуть штурхатися, адже досвіду шикування в шеренги в більшості бійців було не так уже й багато.

Надивившись удосталь на цю картину, Ерагон розвернувся й раптом угледів Арію, котра стояла поруч із Сапфірою. На обличчі юнака заграла загадкова посмішка. Продовжуючи посміхатись, він поклав Брізінгр на плече й неспішно закрокував до ельфійки.

– Аріє,– змахнув він мечем,– а як щодо тебе?.. Ми бились тільки раз у Фартхен Дурі, та відтоді я дечого навчився й став трохи вправніший!..

– Не сумніваюсь.

– То що?

– Чого б і ні? – зиркнувши на варденів, знизала плечима ельфійка.

– Тільки навряд чи тобі вдасться перемогти так легко, як першого разу,– похвалився Ерагон, коли вони вийшли на галявину.

– Побачимо...

Арія приготувала меч. Погляди супротивників стрілися. Ерагон почав рухатись. Він робив це неспішно й упевнено, знаючи наперед, що завдасть першого удару в ліве плече. Ельфійка тим часом не мала навіть найменшого наміру змінювати позицію. Більше того, коли Вершник був уже майже поруч, десь за чотири ярди, вона посміхнулась до нього своєю найчарівнішою посмішкою. Не чекаючи на такий поворот, Ерагон шкопиртнув і мало не впав – думки в його голові сплуталися клубком.

За частку секунди перед ним зблиснув метал, та піднімати Брізінгр було вже надто пізно. Руку юнака пройняв різкий біль, а кінчик меча уп’явся в щось тверде. Можливо, в ефес або лезо, а може, і в тіло, Ерагон не встиг цього збагнути. Він розумів тільки одне – його помилка полягала в хибному розрахунку дистанції. Саме через це він виявився відкритий.

Зрештою, Ерагон узагалі нічого не встиг зробити... Другий удар ліг на руку, якою він тримав Брізінгр, а третій був такої сили, що звалив його на землю. Безсило зойкнувши, Вершник так і закляк із роззявленим ротом – він дивився в погоже небо, намагаючись вдихнути, та легені стали тверді, мов камінь, і вперто не впускали в себе повітря. В очах юнака замиготіли барвисті метелики, сповіщаючи про те, що він ось-ось втратить свідомість. На превелику силу йому вдалося сяк-так розслабити м’язи – у грудях щось заклекотіло, і дихання нарешті відновилося.

Трохи прочумавшись, Ерагон повільно звівся на ноги й сперся на Брізінгр, мов старий дідуган.

– Ти схитрувала,– промимрив він, намагаючись утамувати біль.

– Аж ніяк. Я просто скористалася слабкістю свого суперника...

– Гадаєш, я слабак?

– Коли ми б’ємося, звісно. Ну що, продовжимо? Юнак нічого не відповів, а тільки мовчки висмикнув Брізінгр із землі й повернувся на те місце, з якого вони розпочали бій.

– Гаразд,– сказала Арія й стала в таку саму стійку, як і Вершник.

Цього разу, наближаючись до ельфійки, Ерагон був значно обачніший. Тим часом Арія вирішила більше рухатися, тож весь час крутилась довкола юнака, ні на мить не спускаючи з нього погляду.

Ерагон кидається вбік, ельфійка робить так само, він затамовує подих, вона теж. Можна було подумати, що Арія просто бавиться з ним. Тоді юнак не витримав і кинувсь уперед, виробляючи мечем усе, на що тільки був здатен.

Ельфійка легко відбила його випад і сама пішла в атаку, намагаючись вразити його під пахву. Однак вістря її меча ковзнуло по кольчузі й відлетіло геть. На частку секунди Арія залишилась відкритою, та Ерагон не зміг скористатися цим подарунком долі, бо був надто близько від суперниці, щоб завдати удару.

Натомість він упритул наблизився до ельфійки й спробував штурхнути її ефесом меча в груди, сподіваючись звалити на землю, як це за пару хвилин перед тим пощастило зробити їй.

Але й ця спроба була невдалою – Арія блискавично відскочила вбік, й Ерагон просто пролетів повз неї. А вже за мить він відчув, як міцна рука схопила його за шию, а щоки легенько торкнувся холодний і гострий метал.

– Зітнути тобі голову так само легко, як зірвати яблуко,– гаряче прошепотіла ельфійка юнакові на вухо й відштовхнула його геть.

Ерагон не на жарт розлютився. Він різко розвернувсь, але Арія вже чекала на нього, легко  вимахуючи мечем. Опанувавши себе, Вершник знову кинувся на свою суперницю. Вони обмінялися чотирма блискавичними важкими ударами. Ельфійка цілила в ноги. Юнак відбився й спробував атакувати в груди, та Арія вчасно відскочила від леза Брізінгра. Щоб не дати їй оговтатись, Ерагон завдав кілька ударів поспіль. Але все марно – ельфійка відбивала їх з надзвичайною легкістю. Ось вона робить різкий крок... І живота Вершника торкається легкий, ніби крила колібрі, удар.

Ерагон не встиг ще нічого збагнути, а ельфійка вже стояла в стійці, що означала завершення бою. Юнак перевів подих і безсило присів на витолочену траву поруч з Арією. Цей бій не обіцяв йому нічого доброго...

– Не розумію...– тихо прошепотів він.

– Ти звик воювати із солдатами Галбаторікса, а вони тобі не рівня. Не забувай про те, що є й сильніші суперники. Інакше твоя недбалість може коштувати тобі життя. Твої наміри видно наперед, ти покладаєшся на силу, а не на хитрість...

– Допоможеш мені? – мало не в розпачі спитав Ерагон.– Я прошу, щоб ти тренувала мене, коли матимеш вільну хвильку.

– Звісно,– кивнула ельфійка.– А якщо я буду зайнята, можеш звертатися до Блодхгарма – він орудує мечем не згірше за мене. Пам'ятай, усе, що тобі потрібно,– це практика... практика з гарними партнерами.

Ерагон хотів був подякувати, аж раптом відчув у своїй свідомості чиюсь присутність. Це була не Сапфіра, це був хтось сильний, але пригнічений таким важким горем, що в юнака здавило горло, а всі барви світу враз потьмяніли.

«Ти маєш навчитися... бачити те, на що дивишся»,– повільним глибоким голосом, наче перемагаючи нестерпний біль, мовив золотий дракон Глаедр. Мовив і розтанув, залишивши по собі одну лиш чорну порожнечу.

Ерагон зиркнув на Арію – та була не менш приголомшена, бо так само чула слова Глаедра. Блодхгарм і ельфи, які стояли на узбіччі дороги, про щось перешіптувались, а Сапфіра, вигнувши шию, намагалася зазирнути в одну із сідельних торб. Схоже, усі вони теж чули слова старого дракона.

«Він не відповість мені, хоч і повернувся... Він слухатиме тільки свій біль і своє горе... Гляньте самі...»,– сказала Сапфіра, коли Ерагон і Арія підбігли до неї.

Вершник та ельфійка разом із трьома іншими ельфами приєдналися до свідомості Сапфіри й полинули думками до захованого в скриньці Глаедрового серця сердець. Те, що лишилося від дракона, стало сильнішим, ніж раніше, але його свідомість і досі уникала спілкування – відтоді, як Галбаторікс убив Оромиса, вона була млява й байдужа.

Ерагон, Сапфіра та Арія вже давно намагалися витягти дракона з тенет його горя, однак Глаедр постійно відмовчувався, реагуючи на них так само, як сплячий ведмідь на комарів. І все ж таки крига поступово почала танути. Якщо дракон дав юнакові мудру пораду, значить його доля не була йому байдужа.

Іще кілька хвилин трійко друзів пробували догукатися до Глаедра, та врешті-решт зрозуміли, що це була марна справа.

– А що коли спробувати триматись за Елдунарі?..– таємничо мовила Арія за якийсь час.

Ерагон сховав Брізінгр у піхви, швиденько здерся по правій лапі Сапфіри в сідло й почав розстібати пряжки, відкриваючи торбу. Вершник уже впорався з першою пряжкою і взявся за другу, як залунав пронизливий звук сурми. Він линув від голови варденської колони, сповіщаючи, що настав час рушати в дорогу. Зачувши цей звук, шеренги воїнів та череди худоби заворушились. Спершу їхній рух був якийсь незлагоджений, але щохвилини ставав усе більш стрімким.

Ерагон перестав поратися з торбою і зиркнув униз на Арію.

– Гаразд,– мовила ельфійка, махнувши рукою.– Повернемось до цього ввечері! А тепер уперед! Летіть, і нехай допоможе вам вітер!

Вершник швидко застебнув сідельну торбу, вставив ноги в стремена й міцно притис їх до тіла Сапфіри, щоб не впасти, коли та буде здійматися в небеса. Дракон вигнувся, підстрибнув і з радісним криком промчав над шляхом. Коли він розправив свої велетенські крила, люди аж голови попригинали, а засліплені жахом коні ледь не зірвались у галоп. Кілька десятків змахів – і непривітна земля залишилась далеко внизу.

Ерагон задоволено заплющив очі, радіючи з того, що нарешті покидає ненависну Белатону, котра вже встигла добряче йому набриднути. Зрештою, воно й не дивно, адже останній тиждень юнак за наказом Насуади тільки те й робив, що спав і їв, тобто набирався сил.

«Як ти гадаєш, Глаедр коли-небудь зцілиться?» – спитав Вершник у Сапфіри, коли та здійнялася на сотні футів над міськими вежами.

«Може, й так, але він уже ніколи не буде таким, як був».

«Так чи інакше, я вірю в те, що він зможе подолати своє горе, бо мені дуже потрібна його допомога, Сапфіро. Є так багато речей, про які я ще не знаю, а крім нього, мені про них ніхто не розкаже...»

«Ми не повинні його квапити,– відповіла на те Сапфіра після тривалої мовчанки, сповненої шурхоту її крил,– його знищили в найгірший спосіб, який тільки можуть уявити собі дракони й Вершники. Потрібен час, щоб він зрозумів, чи хоче жити далі взагалі. І доки цього не сталося, наші слова, на превеликий жаль, безсилі».

НІ ПОЧЕСТІ, НІ СЛАВИ, ЛИШ ПУХИРІ НА ПРИКРИХ МІСЦЯХ

Собачий гавкіт за їхніми спинами ставав дедалі гучніший, зграя не відставала ні на крок. Вона прагла крові. Кінь Рорана мчав галопом, покірно слухаючись кожвуздечки. Стукіт його копит був схожий на грім.

Роран та ще п’ятеро чоловіків – Карн, Мандел, Бальдор, Мелвін і Гемунд – щойно вкрали свіжих коней зі стійбища біля якогось маєтку за півмилі звідси. Звісна річ, конюхи неабияк обурились на таке нахабство, але вигляд варденських мечів був для них більш ніж переконливий. Тому вони зачекали, доки викрадачі зникнуть із поля зору, й одразу ж доповіли охороні, котра, не зволікаючи, кинулася в погоню та ще и спустила на втікачів зграю хортів.

– Туди! – крикнув Роран, показуючи на вузьку смугу беріз, що росли між двома схилами.

Вардени з’їхали зі шляху й помчали до рятівних дерев. Поле було нерівне, але вершники не збавляли швидкості, незважаючи навіть на те, що коні могли спіткнутись і поламати собі ноги. Злетіти на повному ходу з коня було не так страшно, як опинитись віч-на-віч зі зграєю розлючених собак.

– Я-а-а-х! – знову крикнув Роран, на цей раз так голосно, як тільки дозволяло його забите пилюкою горло, і пришпорив коня.

Кінь зробив велетенський стрибок уперед і почав поступово наздоганяти Карна. Роран розумів, що скільки не бий і не пришпорюй бідолашну тварину, за якийсь час вона все одно втратить свою прудкість. А йому страх як не хотілося заганяти скакуна до смерті. Понад усе він не любив жорстокість. Однак вибору не було – або ти пожалієш коня, або провалиш відповідальне завдання.

– Невже не можна замести наші сліди якимось закляттям? – гукнув Міцний Молот, порівнявшись із Карном.

– Звісно, що ні! – прокричав Карн у відповідь, але його голос майже потонув у стукоті копит.– Це надто складно!

Роран лайнувся й зиркнув назад через плече. Собацюри якраз проминали останній поворот шляху. Здавалося, вони просто летіли над землею – їхні довгі й худі лапи рухались у такому темпі, що їх несила було розрізнити. Але навіть із такої відстані Роран добре бачив криваво-червоні язики й білі гострі ікла. Доскакавши до березових заростей, Міцний Молот розвернув свого коня й почав здійматися вгору по одному зі схилів. Рух сповільнився, бо доводилось увесь час ухилятися від навислого гілля. Решта варденів намагалась не відставати, покрикуючи на своїх коней, щоб ті не збавляли швидкості на крутому підйомі.

Праворуч від Рорана скакав Мандел – його обличчя було розлючене. Зайве казати, що протягом останніх трьох днів цей юнак справив на Міцного Молота неабияке враження – він був суцільна витримка й мужність. Відтоді як батько Катріни, Слоун, зрадив карвахольців і вбив Бірда, батька Мандела, юнак щосили намагався відновити честь своєї родини, але зробити це по-справжньому йому вдалося лише під час двох останніх битв між варденами та Імперією.

Втрачати пильність не можна було ні на мить. Секундна неуважність – і Роран зачепив головою велику гілляку. Ще секунда – і по його шолому залопотіло дрібне гілля, а ліве око заліпив великий листок. Руки були зайняті, тож якби не вітер, то Міцний Молот, мабуть, так і скакав би аж до першої-ліпшої зупинки.

Що ближче було до вершини пагорба, то все важче й важче дихав кінь. Роран прикрив очі від сонця долонею й озирнувся назад. Собаки добряче скоротили дистанцію й тепер відставали від них приблизно на чверть милі.

«От дідько!» – подумки вилаявся він і пильно оглянув зарості з лівого боку й трав’яний схил праворуч. Роран пробував знайти бодай щось, що допомогло б їм відірватися від переслідувачів. У голові чомусь раз по раз наморочилось, та Роран не звертав на те уваги. Аж раптом він помітив звивисту оленячу стежку, що збігала схилом униз, перетинала іншу стежину, а потім губилася поміж деревами.

– Гей!.. Гей! – загукав Міцний Молот, звівшись у стременах і сильно потягнувши на себе вуздечку.

Кінь сповільнив біг до рисі й невдоволено замотляв головою, намагаючись висмикнути вуздечку йому з рук.

– Ти ба який! – обурено скрикнув Роран і натягнув вуздечку ще дужче.

Десь за півхвилини невеличкий варденський загін усе ж таки досягнув рятівних заростей. Повітря під деревами було прохолодне й видалося спітнілим від напруги варденам ледь не цілющим. Але насолодитися ним Роран не встиг, бо його кінь раптом смикнувся й майже підстрибом помчав по схилу вбік маленького струмочка. Під його копитами тріскотіло сухе гілля. Роран тим часом міцно притисся коневі до спини, побоюючись полетіти сторчака через його шию.

Добігши до струмка, кінь радісно стрибнув у нього й так зацокотів копитами по кам’янистому дну, що забризкав Рорана ледь не до пояса. Воїн не звернув на це жодної уваги, натомість повернувся, щоб глянути, чи встигає за ним решта загону. Бойова п’ятірка якраз вибиралася із заростей, а вже зовсім недалеко від неї лунав відчайдушний і розлючений гавкіт.

«Мабуть, доведеться прийняти бій»,– сумно подумав Роран, укотре вилаявся й уважніше роззирнувся довкола.

Неподалік від струмочка стіною росла папороть, а за нею виднілася печера. З лівого боку Міцний Молот помітив доволі велике повалене дерево, що могло слугувати гарною перепоною: головне – правильно розташувати його на шляху переслідувачів.

– Будемо сподіватися, що в них немає луків,—* прошепотів сам собі під ніс Роран.

Хвицьнувши коня під боки, він спрямував його крізь папороть убік печери, а там хвацько зіскочив із сідла. Проте приземлення було не зовсім таким, як він очікував. Торкнувшись ногами землі, Міцний Молот ледьледь зумів зберегти рівновагу – якби він не тримався за повіддя, то напевно полетів би шкереберть. Ноги тремтіли, і, щоб хоч трохи позбавитись цього неприємного відчуття, Роран прикусив губу й притисся лобом до спітнілого боку коня.

За мить біля печери з’явилася й п’ятірка варденів. їхні коні важко дихали, пирскаючи жовтавою піною.

– Допоможи мені,– крикнув Роран Бальдору й рушив до поваленого дерева.

Удвох вони схопили товстий стовбур і сяк-так підняли його із землі. Спину та ребра Рорана пройняв такий гострий біль, що він аж зубами заскреготав. Три доби шаленого галопу й лише три години відпочинку на день виснажили його до краю.

«Із таким самим успіхом я міг би піти в бій напідпитку, хворим або побитим ледь не до смерті»,– сумно подумав Роран, коли вони врешті-решт опустили дерево. Після цього всі шестеро зайняли оборону перед своїми кіньми. Вони пильно вдивлялись у стіну папороті, тримаючи зброю напоготові. Гавкіт лунав усе гучніше й гучніше. Зібравши докупи рештки сил, Роран звів свій молот якомога вище, аж раптом почув, як крізь собачий гавкіт пробивається дивна й ритмічна мелодія прадавньої мови. Це був Карн. Кожне слово, що злітало з його губ, несло в собі силу, яка змушувала Рорана тремтіти.

Тим часом маг почав промовляти фрази так швидко, що слова зливались у безугавне бурмотіння. Потім він замовк і махнув рукою вбік Рорана.

– Пригнись! – зашепотіли Міцному Молоту інші вардени.

Роран не мав жодного наміру жартувати з магією, тому миттю впав на коліна. Його почуття були суперечливі. З одного боку, він боявся магії, а з іншого – страшенно шкодував, що ніяк не може її опанувати. Справді, як не крути, та, попри всю свою силу, він залишався жалюгідною комахою, порівняно з тими, хто міг змінювати дійсність своїми думками й словами.

Папороть навпроти зашурхотіла, і з неї висунулась собача морда. Пес зиркнув на печеру й почав завзято принюхуватись. Мелвін злісно вирячив очі й уже змахнув своїм мечем, щоб відтяти собаці голову, та Карн шикнув на нього й замахав руками. Навряд чи Мелвін щось із того збагнув, але меч він усе ж таки опустив.

Тим часом собака був якийсь спантеличений. Він іще раз понюхав повітря, облизався, показавши свій довгий червоний язик, і побіг геть.

Коли папороть знов завмерла, Роран полегшено зітхнув і запитально зиркнув на Карна. Утім маг нічого не став пояснювати, а лиш похитав головою і таємниче приклав до губів пальця.

За кілька секунд із папороті визирнуло ще двійко собак, але й вони, принюхавшись, подалися далі. Невдовзі вся зграя почала нишпорити то там, то тут між деревами, супроводжуючи пошуки безслідно зниклої здобичі здивованим скавчанням.

Міцний Молот стояв непорушно. Він опустив очі й раптом помітив, що в нього на стегнах з’явилося кілька темних пухирців, які проступали крізь гетри. Роран торкнувся одного з них – на пальцях лишився кривавий слід. А ще за якусь мить він відчув, що такі самі пухирці вкривають його руки між великим і вказівним пальцями, якраз там, де лежала вуздечка. Та це було ще не все – невдовзі пухирі з’явилися на п’ятах і в ще прикріших місцях.

Обмацавши їх, Міцний Молот з відразою витер пальці об землю й зиркнув на своїх людей, що так само, як і він, порозчепірювали ноги й насилу тримали мечі в понівечених руках. Словом, їм було не краще, ніж ватажкові.

«Треба неодмінно попрохати Карна, щоб він під час наступної зупинки вилікував нас від цієї гидоти,– подумав Роран.– Хоча, з іншого боку, маг може бути надто втомлений... Тоді доведеться терпіти біль... Зрештою, краще вже перетерпіти, ніж дозволити Карну витратити всю свою енергію, перш ніж вони  дістануться  Аруфса. Під час штурму міста, вміння мага буде просто неоціненне».

Згадавши про майбутній штурм Аруфса, Роран торкнувся вільною рукою грудей, щоб перевірити, чи на місці пакунок з наказами, котрі йому суворо заборонили читати. На щастя, пакунок був на місці.

Спливло кілька довгих тривожних хвилин, перш ніж котрийсь собака почав надривно гавкати десь угорі по струмку. Решта собак кинулась до нього, сповнюючи повітря оглушливим дзявкотом. Швидше за все, це означало, що вони натрапили на нову здобич. Коли гавкіт стих, Роран повільно звівся на ноги й обвів поглядом довколишні зарості.

– Здається, все чисто,– мовив він пошепки. Після ватажка підвелися й усі інші.

– А чи не можна було втнути оце раніше? – похмуро спитав у Карна Гемунд – високий патлатий юнак, який, попри свій вік, уже мав глибокі зморшки довкола рота.– А то скакали по пагорбах... Ледь в’язи собі не поскручували!..

– Раніше я до цього не додумався! Між іншим, пару хвилин тому я врятував вас від тих псів... Могли б хоч якось подякувати! – злісно огризнувся маг.

– Та невже? А я б тобі радив частіше працювати над закляттями, перш ніж дістанемось бозна-куди й...

– Годі вже,– прикрикнув Роран, розуміючи, що ця сварка триватиме без кінця.– Твоє закляття зможе сховати нас від охоронців? – спитав він Карна.

– Людей дурити важче, ніж собак,– скрушно похитав головою Карн і додав, зверхньо зиркнувши на Гемунда: – Принаймні більшість із них... Загалом, я міг би вас сховати. Але куди я сховаю наші сліди? – маг кивнув на зламані й прим’яті кущі папороті, а також на відбитки підків, що чітко проглядали на вологій землі.– Вони все одно дізнаються, що ми тут були. Тому нам треба забратися звідси якомога швидше. Інакше...

– По конях! – скомандував Роран, уриваючи мага. За стогоном та прокльонами вардени сяк-так здерлися на своїх скакунів. Ватажок востаннє глянув убік печери, аби пересвідчитись, що вони нічого не забули, і спрямував коня вперед.

Невдовзі вардени вже випірнули з-під дерев і продовжили свою подорож до Аруфса. Мабуть, ця подорож почала здаватися їм безкінечною. Та найгірше було Роранові, адже він уявлення не мав, що буде робити, коли загін дістанеться нарешті до міста.

ПОЖИРАЧКА МІСЯЦЯ

Ідучи табором варденів, Ерагон час від часу знизував плечима. Так він намагався втамувати біль у шиї, яку поранив під час тренування з Арією та Блодхгармом кілька годин тому.

Аж ось він зійшов на невеличкий насип, що, наче одинокий острів, височів серед моря наметів. Тут Ерагон зупинився й роззирнувсь навсібіч. Перед ним простиралась темна гладінь озера Леона, що виблискувала в сутінках, коли маленькі хвилі відбивали жовтогаряче світло, яке линуло з табору. Дорога, по якій прямували вардени, пролягала між наметами й берегом. Це була широка смужка бруківки, покладена, як казав йому Джоуд, задовго до того, як Галбаторікс переміг Вершників. За чверть милі на північ, прямо біля води, лежало маленьке рибальське селище. Ерагон знав, що його мешканці були аж ніяк не в захваті від того, що військо розбило табір неподалік від їхніх осель.

«Ти повинен учитися... бачити те, на що дивишся», – зринуло в пам’яті юнака.

Відтоді як вони покинули Белатону, Ерагон не раз і не два міркував над цією порадою Глаедра. Він так і не збагнув до кінця що саме дракон мав на увазі, адже Глаедр відмовився пояснити своє загадкове послання. Так чи інакше, Ерагон зрозумів ці слова буквально. Він і справді намагався тепер бачити все, що було перед ним, яким би маленьким і незначним воно не здавалось. Ерагон намагався зрозуміти значення того, на що дивився.

Але ж як це все було складно! Куди б він не глянув, скрізь бачив силу-силенну деталей. Та ще більше було речей, яких він просто не помічав. Окрім того, він далеко не завжди був упевнений у тому, що те, що він бачить, має якесь значення. Ось і зараз. Чому, наприклад, із димарів будинків у рибальському селищі не йде дим?

І все ж таки якісь успіхи він, здається, робив. Принаймні Арія вже більше не перемагала його щоразу, коли вони тренувалися. Він спостерігав за нею дуже-дуже уважно. Він вивчав її рухи так пильно й обережно, неначе підкрадався до оленя. І як наслідок – виграв кілька поєдинків. Хоч, зрештою, його майстерність поки що була куди гірша, ніж у ельфійки. І юнак не знав, що йому треба вивчити чи хто його повинен учити, щоб так вправнно орудувати мечем, як це робить Арія.

«Може, Арія і має рацію, коли каже, що досвід – це єдиний учитель, який мені зараз потрібен,– подумав Ерагон – Однак досвід потребує часу, а час – це те, чого в мене найменше. Уже зовсім скоро ми будемо в Драс-Леоні, а там не за горами й Урубейн. Ще максимум кілька місяців – і ми зустрінемося віч-на-віч із Галбаторіксом і Шруйканом».

Ерагон зітхнув і заклопотано потер обличчя, намагаючись думати про щось приємніше. Та ці думки майже ніколи його не покидали. І скільки б він не думав, його завжди охоплювало почуття все більшої і більшої тривоги.

У такому кепському настрої юнак і рушив униз по схилу. Перш ніж піти до свого намету, він вирішив трохи поблукати табором. Зазвичай прогулянка заспокоювала його. Повз нього проходили різні люди. Вони віталися, тисли руку, говорили: «Шейдслеєр»,– на що Ерагон ввічливо кивав.

Так він блукав десь із чверть години, зупинявся, поринаючи у свої думки, аж поки його увагу не привернув високий голос жінки, яка розповідала про щось із неабиким натхненням. Заінтригований, юнак пішов на цей голос. Невдовзі він опинився біля намету, що стояв окремо від інших, під вербою – одним-єдиним деревом на березі, яке солдати не встигли спиляти для багаття.

Тут, під покровом густого гілля, Ерагон побачив найдивовижнішу картину з тих, які йому доводилось будь-коли бачити.

Дванадцятеро ургалів разом зі своїм ватажком Нар Гарцхвогом сиділи півколом біля невеличкого багаття. Грізні тіні витанцьовували на їхніх обличчях, ще більше підкреслюючи могутні брови, широкі щоки й масивні щелепи, так само як і роги, які, починаючись на лобі, закручувалися назад по обидва боки голови. Ургали були без зброї, без залізяччя, що захищало їх під час бою,– одні лише шкіряні браслети на зап’ястках та ремені, які вони перекинули від плечей до талії. Крім Гарцхвога, тут було ще троє куллів. На тлі їхніх гігантськтх фігур усі ургали, крім одного, який був футів шість на зріст, виглядали по-дитячому маленькими.