Текст книги "Ерагон. Спадок, або Склеп душ"

Автор книги: Кристофер Паолини

сообщить о нарушении

Текущая страница: 27 (всего у книги 49 страниц)

Чоловік гмукнув, обережно поставив її на ноги й відвів до туалету. Вона зайшла, зачинила за собою двері, а він тим часом повернувся назад до таці, бурмочучи щось собі під ніс.

Опинившись за дверима, Насуада витягла ложку, затисла її губами й, щосили смикнувши, вирвала пасмо волосся в себе на потилиці. Намагаючись робити все якомога швидше, вона поділила волосся на дві частини й зв’язала його докупи – вийшов тонюсінький мотузочок.

Вона приміряла його до ноги й ледь не похолола від жаху,  коли  зрозуміла,  що  він  короткуватий.  Тоді  дівчина видерла ще одне пасмо волосся й доточила мотузочок. Нарешті він був належної довжини. Насуада швидко стала на коліно й прив’язала ложку до лівої ноги, там, де край одягу прикривав її. Вона прив’язала ложку саме до лівої ноги, тому що Галбаторікс завжди сидів праворуч від неї.

Дівчина підвелась, перевірила, чи не видно ложки, зробила кілька кроків, щоб пересвідчитись, що та не випаде. Усе було гаразд. Вона полегшено зітхнула. Тепер її завдання полягало в тому, щоб тюремник нічого не помітив.

Коли Насуада відчинила двері туалету, тюремник уже чекав на неї. Вигляд у нього був похмурий і заклопотаний, так, що його рідкі брови зійшлися на переніссі, утворивши одну пряму лінію.

– Ложка,– сказав він, розминаючи язиком слово, так, ніби це був шмат вареного пастернаку.

Насуада підвела голову й кивнула вбік задньої частини туалету.

Він іще більше спохмурнів, зайшов у туалет, уважно оглянув стіни, підлогу, стелю, потім знову клацнув зубами й почухав свою величезну голову. Судячи з усього, він образився на Насуаду за те, що вона викинула ложку. Справді-бо, останнім часом дівчина була добра до нього, і цей вияв дрібної непокори був для нього загадкою і злив його.

Постоявши трохи ні в сих ні в тих, тюремник підійшов до Насуади, поклав свої важкі руки їй на голову й ретельно обмацав волосся своїми пальцями – ложки там не було. Обличчя чолов’яги стало сумне, він схопив Насуаду за руку й потяг до кам’яної плити, де знову надів на неї пута. Потім він узяв тацю й нарешті вийшов з кімнати.

Якийсь час Насуада чекала. Пересвідчившись, що тюремник уже пішов, вона випростала пальці лівої руки й сантиметр за сантиметром відкотила край одягу.

Широка усмішка освітила її обличчя, коли вона відчула під вказівним пальцем ручку ложки.

Тепер у неї була зброя.

КОРОНА ІЗ КРИГИ ТА СНІГУ

Перші бліді промені світла лягли смугами на блакитну поверхню моря, відбиваючись на гребенях хвиль. Хвилі зблиснули, немов коштовне каміння. Якраз у цей час Ерагон прокинувся. Він глянув на північний захід – світло то тут, то там пробивалося крізь купи хмар.

Те, що побачив Вершник, неабияк його збентежило: хмари заполонили ледь не половину неба, а найтемніші з них були високі-високі, немов піки Беорських гір, надто високі навіть для Сапфіри. Чисте небо було тільки позаду, та якби шторм накрив їх, не стало б і його.

«Нам доведеться пролетіти крізь них»,– сказав Глаедр, і Ерагон відчув, як Сапфіра здригнулась.

«А чому б не спробувати їх обійти?» – спитала вона.

Глаедр мовчав – Ерагон розумів, що він вивчає структуру хмар.

«Просто я не хочу, щоб ти летіла аж так далеко,– відповів нарешті золотий дракон– Летіти нам іще бозна-скільки, і якщо в тебе раптом не вистачить сил...»

«Тоді ти зможеш позичити мені свої, щоб утримати нас у повітрі»,– перебила його Сапфіра.

«Так-то воно так, але, мені здається, треба бути обережнішими. Колись я вже бачив шторм, схожий на цей. Він куди більший, ніж ти гадаєш. Щоб його обійти, тобі доведеться летіти далеко на захід, за Вройнгард, і це, можливо, займе цілий день».

«Відстань до Вройнгарду не така вже й велика»,– заперечила Сапфіра.

«То правда, але вітер сповільнить наш рух. А крім того, щось мені підказує, що цей шторм бушує на всьому шляху до острова. І який би маршрут ми не обрали, нам усе одно доведеться пролетіти крізь нього. Це, звісно, аж ніяк не означає, що нам слід летіти через його епіцентр. Бачиш он ту прогалину між двома хмарами на заході?»

«Так».

«Летімо туди. Може, там ми знайдемо безпечний шлях».

Сапфіра досить різко опустила ліве крило й повернула на захід, прямуючи до прогалини, яку показував Глаедр. Ерагон міцніше схопився за сідло. Невдовзі дракон вирівняв політ. Тоді Вершник позіхнув, протер як слід очі, повернувся й дістав яблука та кілька шматочків в’яленої яловичини із торбинки, прив’язаної у нього за спиною. Звісно, це був скромний сніданок, але їсти не дуже й хотілося, тим паче, що наїдатися навряд чи було варто – під час їзди на Сапфірі його могло й знудити.

Отож, Ерагон потихеньку їв, дивлячись то на хмари, то на блискучі хвилі під ними. Від того, що довкола, куди не глянь, не було нічого, крім води, до серця Вершника підступала тривога. Найближчою від них землею був материк, а до нього, на думку Ерагона, пролягало не менше п’яти десятків миль. Він здригнувся, коли уявив, як усе далі й далі занурюється у воду, в холодну морську глибінь. Ось він уже лежить на дні... Ясна річ, за допомогою магії можна було б вигадати щось путнє навіть там, але ця думка чомусь його не приваблювала. Водна безодня надто вже темна й небезпечна. Принаймні Ерагонові вона не подобалася. Він добре знав, що це не те місце, де він може ризикувати життям. Нехай краще воно залишається тим дивним істотам, які вже там живуть.

***

Коли нарешті розвиднілось як слід, Ерагон і Сапфіра побачили, що хмари були далі, ніж їм спершу здалося, а буря, як і попереджав Глаедр,– куди більша, ніж вони її уявляли.

Тим часом повіяв легкий зустрічний вітер, і Сапфірі стало трохи важче летіти, хоч вона й продовжувала наполегливо рухатись уперед.

До початкової лінії шторму залишалось іще принаймні кілька льє. На подив Ерагона й Глаедра, Сапфіра знизилась і полетіла близько-близько над поверхнею води, так близько, що часом навіть торкалася хвиль.

«Чого це ти раптом, Сапфіро?» – спитав її Глаедр.

«Просто цікаво,– відповіла вона.– Крім того, я хочу, щоб мої крила трохи перепочили перед тим, як ми потрапимо в хмари».

Якийсь час вона так і ковзала по хвилях. Відображення Сапфіри у воді та її тінь повторювали кожен її рух, немов якісь два примарні супутники – один темний, а другий світлий. Потім Сапфіра повернула крила набік і, зробивши три швидкі помахи, уповільнила лет і сіла на воду. її груди врізались у хвилі, здійнявши вгору цілий стовп бризок – на Ерагона полетіли рясні краплі.

Вода була холодна, але після довгого польоту на висоті повітря біля води здавалося приємним і теплим, таким теплим, що Ерагон розстебнув свій плащ і зняв рукавиці.

Сапфіра склала крила, трохи посиділа, а потім попливла, тихо погойдуючись на хвилях. Справа були водорості. їхні стебла густо розгалужувалися, немов якась химерна щітка. А високо над головою, там, де щойно була Сапфіра, Ерагон побачив двох чорних альбатросів, які відлітали подалі від величезної стіни хмар. Постала картина тільки збільшила його неспокій. Ці морські птахи нагадали йому, як колись давним-давно він бачив зграю вовків, які бігли, обганяючи стадо оленів – тварини тікали від лісової пожежі на Хребті.

«Якби у нас була бодай дрібка розуму,– сказав він Сапфірі,– ми б давно повернулись назад».

«Якби у нас була бодай дрібка розуму, ми б давно залишили Алагезію, щоб ніколи сюди не повертатись»,– відповіла на те Сапфіра.

Вона вигнула шию, занурила морду у воду, аж раптом почала крутити головою й мотляти своїм малиновим язиком, так, ніби вкусила якусь гидоту.

Ерагон відчув, як ураз збентежився Глаедр, а старий дракон тим часом щосили ревнув:

«Злітай! Зараз же! Злітай!..»

Сапфіра не ставила зайвих питань. Зі звуком, подібним до грому, вона розпростала крила й почала бити ними по воді.

Ерагон схопився за край сідла, щоб не впасти, і нахилився вперед. Лопотіння крил Сапфіри трохи розігнало покривало туману, та Вершник усе одно не бачив того, що так налякало Глаедра. Тоді він спробував побачити це розумом...

Із глибини, прямісінько під Сапфірою, і значно швидше, ніж Ерагон міг повірити, піднімалося щось холодне й величезне, сповнене хижого ненаситного голоду. Тоді він спробував налякати його, прогнати геть, але марно. Здавалось, що ця істота просто не помічає його зусиль. У дивовижних печерах її свідомості Вершник бачив спогади про незліченні роки, проведені на самоті в крижаному морі, і в ролі мисливця, і в ролі жертви.

Ерагон по-справжньому злякався і вже почав намацувати руків’я Брізінгра, коли Сапфіра нарешті таки вирвалася з обіймів води й почала злітати в повітря.

«Сапфіро! – крикнув Вершник,– Швидше!»

Дракон повільно набирав висоту. Аж раптом цілий стовп води здійнявся вслід за ними, і в ньому Ерагон побачив блискучі сірі щелепи. Вони були такі великі, що могли запросто проковтнути цілком коня разом із верхівцем, і всіяні сотнями блискучих білих зубів.

Сапфіра різко повернула вбік, намагаючись уникнути зяючої пащеки, і зачепила стовп води краєм крила. І вже за мить Ерагон почув, як істота клацнула щелепами. Її голчаті зуби пройшли за кілька сантиметрів від хвоста дракона.

Після цього потвора ніби зависла в повітрі, потім почала повільно падати у воду, відкривши більшу частину свого тіла. Голова істоти була велика й костиста. Так само костисті гребені стирчали над її очима, а із зовнішнього боку кожного росли якісь липкі завитки, футів шість у довжину. Шия істоти нагадувала величезну хвилясту змію. Тулуб був гладенький і виглядав неймовірно міцним. Пара схожих на весла плавців тріпотіла в повітрі...

Істота впала у воду – і другий, іще більший стовп бризок здійнявся угору. А перед тим, як хвилі зімкнулись над тілом монстра, Ерагон устиг побачити його око. Воно було чорне, мов крапля дьогтю, і світилося лютою ненавистю й розчаруванням. Ерагон здригнувся всім тілом – зараз він хотів би опинитися де завгодно, навіть у центрі Хадарацької пустелі, аби тільки бути подалі від цієї жахливої істоти.

Серце Вершника калатало, наче дзвін. Якийсь час він сидів, мов скам’янілий, а потім потроху-потроху розслабив руку, що стискала Брізінгр, і впав на передню частину сідла.

«Що то було?» – ледь ворушачи губами, спитав Ерагон.

«Нідвал»,– відповів Глаедр.

Ерагон звів брови докупи. Він не пам’ятав, чи читав про щось таке в Елесмері.

«Нідвал?! Що це за потвора?»

«Вони дуже рідкісні, і про них мало хто знає,– пояснив старий дракон.– Для моря вони те саме, що й фангхури для повітря. І ті й інші – родичі драконів. І хоч зовні ми дуже несхожі на нідвалів, вони ближчі до нас, ніж верескливі фангхури. Вони дуже розумні й мають у грудях щось схоже на Елдунарі. Ми гадаємо, що саме це дозволяє їм довго залишатися під водою та ще й на великій глибині».

«Вони вогнедишні?»

«Ні, але, як і фангхури, вони часто використовують силу свого розуму, щоб спіймати здобич, і не один дракон відчув на собі їхню міць».

«Вони їдять своїх родичів?» – спитала Сапфіра.

«Для них ми чужаки,– відповів Глаедр.– Але вони й справді їдять своїх родичів. І це одна з причин, чому їх залишилося так мало. Вони не цікавляться тим, що відбувається за межами зони їхнього проживання, і всі спроби порозумітися з ними зазнали невдачі. Дуже дивно бачити одного з них так близько від берега. Був час, коли вони жили тільки на відстані кількох днів польоту від землі, там, де море дуже глибоке. Здається, вони виросли, а може, втратили страх після падіння Вершників».

Ерагон знову здригнувся, згадавши те, що він побачив у розумі нідвала.

«А чому ані ти, ані Оромис ніколи не розповідали нам про них?» – спитав Вершник.

«Ми багато про що не розповідали тобі, Ерагоне,– трохи сумно відповів Глаедр.– У нас було обмаль часу, і його варто було витратити на те, щоб озброїти тебе проти Галбаторікса, а не проти кожної темної істоти, яка полює на неозорих просторах Алагезії».

«А чи багато істот, схожих на нідвала, про яких ми нічого не знаємо?»

«Ні, небагато».

«А ти розкажеш нам про них, Ебрітхілю?» – спитала Сапфіра.

«Розкажу... Але я хочу домовитися з вами про одну річ... З тобою, Сапфіро, і з тобою, Ерагоне. Давайте почекаємо тиждень, і, якщо ми залишимось живі та здорові, обіцяю, що із задоволенням витрачу найближчі десять років на те, щоб розказати вам про все, що бачив за життя. Зокрема, про силу-силенну різних жуків. Але спершу ми повинні зосередитись на своєму завданні. Ви згодні?»

Ерагон і Сапфіра неохоче погодились. Принаймні більше розмов про це не було.. Зустрічний вітер сильнішав, а коли вони наблизились до самої бурі, став штормовим. Він сповільнював лет Сапфіри, так, що вона летіла майже вдвічі повільніше, ніж зазвичай. Час від часу потужні пориви вітру стрясали тіло дракона, а іноді навіть зупиняли його рух на кілька секунд. Добре, що вони завжди знали, коли порив вітру налетить на них, бо бачили, як сріблясті брижі стрімко рухались їм назустріч по поверхні води.

На світанку хмари тільки збільшили свої розміри. Поблизу вони виглядали ще зловісніше. У нижній частині хмари були темні й пурпурові, із завісою зливи, що поєднувала шторм і море, немов якась прозора пуповина. Вище хмари були тьмяно-сріблясті, а на самісінькій горі – чисті, сліпучо-білі й міцні, немовби мури Тронжхейма. На півночі, в епіцентрі шторму, хмари утворили велике плоске ковадло, яке нависло над усім іншим, так, наче самі боги хотіли викувати якийсь дивовижний і страшний інструмент.

Коли Сапфіра пролітала між двома опуклими колонами хмар, вона була на їхньому тлі не більшою за крихітну цятку. Море зникло під завісою хмар, зустрічний вітер стих, але повітря довкола них ходило ходором. Ерагон зціпив зуби, щоб вони не клацали, коли Сапфіра різко піднялася футів на двадцять угору.

«А чи вмієш ти літати при штормі,– спитав Глаедр.– Чи літала ти тоді, коли ви потрапили в грозу між Паланкарською долиною та Язуаком?»

«Ні»,– коротко й похмуро відповіла Сапфіра.

Здавалося, Глаедр чекав саме на таку відповідь. Не гаючи часу, він почав учити її всіх тонкощів пересування по фантастичних пейзажах хмар.

«Дивись, як рухається все довкола,– сказав він,– і бери до уваги всі зміни. Так ти можеш зрозуміти, з якою силою і в якому напрямку дме вітер».

Зрештою, Сапфіра й сама знала те, про що їй казав тепер старий дракон, але його діловитість і спокій надавали і їй, і Ерагонові впевненості у своїх силах. Якби вони відчули в розумі Глаедра тривогу або страх, то, мабуть, опинилися б на грані краху.

У цей час блукаючий вітер пробив чималу дірку в хмарі на шляху Сапфіри. Дракон не став облітати її – він пройшов прямо крізь неї, пронизавши хмару, ніби блискучий синій спис. На мить їх огорнув сірий туман, звук вітру став приглушений. Ерагон примружився й протер очі, щоб бачити бодай щось. Іще одна мить – і вони вилетіли з хмари. Мільйони крихітних краплин вигравали на тілі Сапфіри, і вся вона блищала так, ніби її луску хтось прикрасив діамантами.

Політ Сапфіри, як і раніше, був некерований: то вона летіла рівно, то потік повітря відсував її вбік, то розвертав назад. Сидіти на її спині й дивитись, як вона щосили бореться з вітром, було просто нестерпно. А для самої Сапфіри це була виснажлива й майже безнадійна боротьба, вести яку ставало все важче й важче. І цій боротьбі не було видно ні кінця ні краю, та Сапфіра добре розуміла, що в неї немає іншого вибору, як тільки продовжувати її.

Так збігла година, потім іще одна, але другого боку бурі вони так і не побачили.

«Нам треба розвертатися,– сказав Глаедр.– Ми вже достатньо зайшли на захід, і тепер, якщо в нас вистачить сміливості випробувати на собі весь гнів бурі, треба це робити, поки ще Сапфіра не надто втомилась».

Не кажучи ані слова, Сапфіра повернула на північ і попрямувала до височенного стрімчака хмар, що перебував у центрі гігантського шторму. Невдовзі вони вже наблизились до ребристого підніжжя гори, більшої за яку Ерагон не бачив у своєму житті – навіть Фартхен Дур поступався їй за розмірами. Блакитні спалахи освітлювали її всередині й повзли високо-високо вгору, ген-ген на вершину ковадла.

За мить гуркіт грому струснув небеса. Ерагон затулив вуха руками. Звісно, він знав, що в нього є захист від блискавок, але перебувати поряд із цією тріскучою непогамованою енергією було страшно.

Можливо, Сапфіра теж злякалася, хоч Вершник і не відчув цього. Усе, що він відчував,– це її рішучість. Дракон лиш прискорив помахи крил, і вже за кілька хвилин вони опинились усередині гори хмар, у самісінькому епіцентрі бурі.

Сутінки облягли їх, сірі й безликі.

Здавалося, що решта світу просто перестала існувати. Хмари заважали Ерагонові бачити навіть кінчик носа Сапфіри, її хвіст і крила. Вони були сліпі, і тільки земне тяжіння дозволяло їм розуміти, де верх, а де низ.

Ерагон відкрив розум і спробував розширити свідомість так, як тільки міг, але не відчув нічого живого, крім Сапфіри й Глаедра, навіть самотнього заблукалого птаха. На щастя, Сапфіра не втратила відчуття напрямку руку, і вони не могли заблукати в цій горі хмар, та скільки Вершник не шукав бодай якоїсь живої істоти, усе одно не міг нічого знайти. Про всяк випадок Ерагон промовив закляття, якого його навчив Оромис. Тепер і він, і Сапфіра в будь-який момент могли визначити, наскільки близько до води чи до землі вони перебувають.

Відтоді як вони увійшли в хмару, Вершника почала діймати повсюдна волога. Обличчя й руки вже блищали від води, міріади крапель сідали йому на одяг. Вони робили його мокрим і важким. Це було не просто неприємно – волога разом із поривами холодного вітру могла стати вбивчою силою. Не довго думаючи, Ерагон наклав іще одне заклинання, яке очистило повітря навколо нього від усіх видимих крапель. Крім того, він очистив від вологи й повітря довкруг очей Сапфіри, бо це змушувало її весь час кліпати.

Щоправда, вітер усередині хмари був досить ніжний. Ерагон навіть сказав щось із цього приводу. Але старий дракон був похмурий як ніколи.

«Усе найгірше – ще попереду»,– тільки й сказав він.

І вже за якусь мить його слова справдилися І – могутній потік урізався знизу в Сапфіру й поніс її на добру тисячу футів вище, туди, де повітря було надто розріджене. Ерагонові перехопило подих. Крім того, на цій висоті туман швидко перетворився на незліченні кришталики, які, немов леза бритви, різали ніс і щоки, перетинки крил Сапфіри.

Тоді дракон відчайдушно пірнув уперед, намагаючись утекти від цього потоку. За кілька секунд тиск під Сапфірою справді зник, але тільки для того, щоб стати рівним за силою спадним потоком повітря, який на шаленій швидкості ніс дракона прямо в глибини моря.

Коли вони падали в це провалля, кришталики льоду розтанули, утворивши великі кулясті краплі, дощу, які, здавалося., плавали в невагомості поруч із Сапфірою. Поблизу спалахнула блискавка – моторошне синє світло роздерло завісу хмар. Ерагон скрикнув від болю, коли грім загуркотів прямо біля них. У голові так дзвеніло, що Вершник відірвав два маленькі шматочки від свого плаща, скрутив їх і вставив глибоко у вуха.

Аж у нижній частині хмари Сапфірі таки вдалося звільнитися від смертоносного потоку повітря. Та тільки-но вона це зробила, як другий, висхідний, потік підхопив її і, немов гігантська рука, кинув високо в небо.

Ерагон уже втратив лік часу. Бурхливий вітер був дуже сильний для того, щоб Сапфіра могла чинити йому опір, і вона продовжувала то злітати, то падати в потоках повітря, немов тріска, що потрапила у вир. Щоправда, деяких успіхів вона таки домоглася, просунувшись уперед на кілька миль, виграних дорогою ціною. І цей свій успіх Сапфіра, нехай і з великими труднощами, але зберігала. Та все-таки щоразу, тільки-но вибравшись з одного потоку повітря, вона неодмінно потрапляла в пастку іншого.

Ерагонові було боляче розуміти, що він, Сапфіра й Глаедр, попри всю свою силу, безпорадні перед бурею, що вони навряд чи могли сподіватися стати гідним суперником стихії.

Двічі вітер майже занурював Сапфіру в бурхливі хвилі. Обидва рази низхідні потоки повітря кидали її на самісіньке дно бурі, у нещадну зливу, яка бушувала над морем. Коли це сталося вдруге, Ерагон глянув через плече Сапфіри, і на мить йому здалося, що він бачить довге темне тіло нідвала, яке визирає з потоків води. Та коли невдовзі спалахнула блискавка, ніякого нідвала не було. Вершник подумав, що то, мабуть, тіні утнули з ним цей злий жарт.

Потроху сили Сапфіри вичерпувались. Вона боролася з вітром усе менше й менше, дозволяючи йому гратися з нею так, як він хотів. Сапфіра робила над собою неймовірне зусилля й знову кидала виклик бурі тільки тоді, коли була надто вже близько до води. Її крила ослабли, вона змахувала ними все рідше й рідше. Ерагон відчував, що Глаедр почав віддавати їй свою енергію, та навіть цього було досить хіба що для того, щоб сяк-так утриматися на місці.

Поволі ставало все темніше – на Ерагона налягла зневіра. Справді, увесь день вони провели гнані бурею, але ще й досі не було навіть найменшого натяку на те, що буря стихає, так само, як і ознак того, що Сапфіра близька до її периметра.

Іще трохи часу – і сонце зайшло. Тепер Ерагон не бачив навіть кінчика свого носа. Можна було розплющувати й заплющувати очі, але від того нічого не змінювалось, так, наче він і Сапфіра опинились у велетенській купі чорної шерсті. Здавалось, темрява має власну вагу, і ця вага тисне на них з усіх боків.

Через кожні кілька секунд спалахували блискавки, розколюючи морок. Іноді їх трохи прикривали хмари, а іноді вони сяяли прямо перед ними, немов десяток сонць, залишаючи в повітрі присмак заліза. А після цієї неймовірної яскравості близьких розрядів ніч ставала вдвічі темнішою. І Вершника, і дракона по черзі засліплювали то світло, то темрява. Звісно, жодна блискавка не влучила в Сапфіру, але від постійного гуркоту грому їх уже просто нудило...

Ерагон не міг сказати, як довго все це тривало.

А потім, уночі, Сапфіра потрапила у висхідний потік повітря, мабуть, найбільший і найсильніший з усіх, які досі були. Сапфіра пробувала боротися з ним, та сила вітру була така велика, що вона ледве могла тримати рівно крила. Зрештою, дракон уже не міг боротися – тоді він ревнув, випустивши з пащі струмінь полум’я. Кришталики льоду на Сапфирі зблиснули, мов коштовне каміння.

«Поможіть мені,– сказала вона Ерагонові й Глаедру.– Сама я не впораюсь».

– Гангра фрам! – одразу ж вигукнув Ерагон, користуючись енергією Глаедра.

Заклинання потроху посунуло Сапфіру вперед, але рухатись під прямим кутом до вітру було так само важко, як перепливати річку Анору під час весняного сходження снігів. Та навіть зараз, коли Сапфіра сяк-так рухалася горизонтально, потік повітря продовжував піднімати її вгору із шаленою швидкістю. Ерагон почав задихатись.

«Це займе надто багато часу, і ми витратимо всю енергію,– невдовзі мовив Глаедр.– Обривай заклинання!»

«Але ж...»

«Обривай заклинання! Якщо ви обоє знепритомнієте – нам кінець. Треба покататись на вітрі, доки він не ослабне аж так, що Сапфіра зможе звільнитися».

«Як саме?» – спитала вона, поки Ерагон робив те, що сказав йому Глаедр. Виснаження й відчуття безсилля затуманило її думки – Ерагонові було дуже боляче за свого дракона.

«Ерагоне,– говорив тим часом Глаедр,– тобі треба змінити заклинання так, щоб ми всі зігрілись – ти, Сапфіра і я. Скоро стане холодно. Холодніше, ніж у найлютіші зими на Хребті. Без магії ми швидко замерзнемо на смерть».

«Навіть ти?»

«Я лусну, як кинутий у сніг шмат гарячого скла. А ще тобі треба вимовити заклинання для того, щоб зібрати й утримувати навколо себе та Сапфіри повітря,– маєте ж ви чимось дихати! А видихнуте повітря нехай вільно виходить, інакше ви будете задихатись. Це заклинання складне, і ти не повинен помилитися, тому слухай уважно. Воно звучить так...» – Глаедр проказав потрібні слова прадавньою мовою, Ерагон повторив їх, і, коли дракона нарешті задовольнила вимова, Вершник проказав заклинання. Тепер дихати стало легше, а крім того, вони були захищені від холоду.

Тим часом вітер піднімав їх усе вище й вище. Час ішов, і Ерагон уже починав думати, чи зупиняться вони коли-небудь узагалі, чи так і будуть мчати вгору, аж поки не долетять до місяця й зірок.

Йому чомусь здалося, що, може, саме так і виникали летючі зірки: птаха, дракона чи ще якусь земну істоту невблаганний вітер спершу підхоплював угору, а потім скидав з неба так стрімко, що вони палали, як стріли при облозі. Коли так, подумав Вершник, то він, Сапфіра й Глаедр були б дуже яскравими зірками, якби, ясна річ, був хто-небудь, хто побачив би їхню смерть так далеко в морі.

А поки він це думав, вітер, здається, став трохи м’якший. Навіть удари грому здавалися не такими різкими й розкотистими. І коли Ерагон вийняв шматочки тканини з вух, то був вражений тією мертвою тишею, що залягла довкола них. Тільки десь далеко-далеко Вершник почув тихий шурхіт, схожий на звук невеличкого лісового струмочка. А крім нього – тиша, неземна тиша.

Коли шум розлюченого шторму зник, Вершник помітив, що напруга від його заклинань зросла. Не так від тих чарів, які дозволяли зберігати тепло, як від тих, що зібрали й утримували повітря біля нього й Сапфіри. Не знати чому, але енергії, необхідної для підтримки другого заклинання, потрібно було значно більше. Незабаром Ерагон почав відчувати, що магія ось-ось забере навіть ті маленькі залишки життєвих сил, які в нього ще збереглися: його руки були холодні, серце билося якось поривчасто, а ще його охопила незрозуміла всеосяжна млявість – вона стривожила Вершника, мабуть, найбільше.

Тоді Глаедр почав допомагати йому. Ерагон відчув, що його тягар потроху зменшується. Енергія дракона вливалася в нього – гаряча, мов жар лихоманки,– змиваючи млявість і відновлюючи силу рук і ніг.

Так вони й летіли.

***

Нарешті, Сапфіра відчула невелике послаблення вітру й почала готуватися до того, щоб при нагоді вирватися з потоку повітря. Та перш ніж вона це зробила, хмари над ними порідшали, і Ерагон побачив кілька блискучих цяток. То були зірки – білі й сріблясті, значно яскравіші за будь-які інші, які Вершникові випадало бачити на віку.

«Гляньте»,– сказав Ерагон.

Хмари розсунулись, і Сапфіра вилетіла з бурі. Вона зависла над нею, балансуючи на поривчастому вітрі на самісінькій вершині колони хмар.

І ось тепер Ерагон побачив весь шторм, що розлігся під ними на сотні миль. Його центр був, мов купол у вигляді гладенького гриба. Він височів в обіймах сильних перехресних вітрів, які віяли із заходу й зі сходу, погрожуючи скинути Сапфіру з її непевної доріжки. Хмари тут були молочного кольору й немов світилися зсередини.

Вони виглядали прекрасними й спокійними – така собі незмінна форма, що прикриває внутрішню борню.

А потім Ерагон побачив небо й полегшено зітхнув. Зірок на ньому було більше, ніж він будь-коли міг собі уявити. Червоні, сині, білі, золоті – вони лежали на небосхилі, мов жмені іскристої пилюки. Відомі Вершникові сузір’я були розкидані тут серед тисячі яскравих зірок, які він бачив уперше. Зірки виглядали яскравішими, можливо, тому, що порожнеча між ними здавалася куди темнішою. Ерагон подумав, що раніше, коли він дивився на небо, його очі застеляв туман, який заважав йому бачити справжню красу зірок.

Він дивився на це приголомшливе видовище, благоговіючи перед прекрасною, випадковою, непізнаною природою мерехтливих вогнів. І тільки тоді, коли він, нарешті, опустив очі, йому спало на думку, що там, на горизонті, було щось, що мало незвичайний фіолетовий колір. У тому місці небо й море не сходились, утворюючи пряму лінію, як мало бути над просторами безмежного океану,– на їхній межі виднівся вигин, схожий на край гігантського кола.

Це була просто неймовірна картина. Ерагон не відразу зрозумів, що то він бачив. А коли нарешті зрозумів, волосся йому на голові заворушилось і дихати стало важко.

«Світ круглий,– прошепотів він.– Небо опукле... а світ круглий».

«Це тільки так здається,– сказав Глаедр, хоч, судячи з усього, він теж був вражений.– Колись я чув про це від одного старого дракона, але ніколи не бачив на власні очі».

На сході з’явилося слабеньке жовте світло. Воно віщувало, що незабаром має зійти сонце. Ерагон подумав, що якби Сапфіра утримала свій курс бодай чотири-п’ять хвилин, то вони неодмінно побачили б, як воно сходить, хоч мине ще чимало часу, доки тепле, життєдайне проміння заграє на поверхні води.

Сапфіра й справді ще трохи протрималася на цій шаленій висоті. Тепер вони всі троє наче зависли між зірками й землею, плаваючи в тихих сутінках, немов знедолені духи. Вони були ніде, у місцині, що не належала ані до неба, ані до землі, на межі між двома безконечними світами.

Тим часом дракон рухався вперед, на північ. Він чи то летів, чи то падав, бо повітря тут було таке розріджене, що крила не могли як слід підтримувати вагу його тіла, як тільки він опинився за межами потоку вітру.

«А як ви гадаєте,– раптом спитав Ерагон,– якби у нас було досить сили, чи могли б ми долетіти до Місяця?»

«Хто знає, що таке можливість?» – відповів питанням на питання Глаедр.

А й справді! У дитинстві Карвахол і Паланкарська долина були для Ерагона цілим світом. Звичайно, він чув про Імперію, але вона ніколи не здавалася йому реальною, аж поки він не почав подорожувати по ній. Трохи пізніше його уявлення про світ стало ширшим завдяки Алагезії, а також іншим землям, про які він читав. А ось тепер він зрозумів: те, що здавалося йому таким велетенським, насправді було лиш маленькою частинкою значно більшого цілого. Вершник відчув, що його погляд на світ за останні кілька секунд став куди ширший – так, наче нікчемна мурашка перетворилася на.

Небо опукле... а світ круглий...

І це, зрештою, просте відкриття змусило його переглянути геть усе. Тепер навіть війна між варденами та Імперією здавалася Вершникові дуже й дуже дрібного на тлі гігантської картини світу. І тоді він подумав, які насправді дрібні й несуттєві ті житейські клопоти, котрі так мучать людей, якщо поглянути на світ згори.

«Знаєш,– обернувшись до Сапфіри, сказав Ерагон,– якби кожен міг побачити те, що бачили ми, можливо, на світі було б менше воєн».

«Можеш не сподіватися, що вовки колись стануть вівцями».

«Так, але хіба вовки завжди були такі жорстокі до овець?»

* * *

Невдовзі Сапфіра пірнула назад у темні хмари, але тепер їй вдалося уникнути сильних потоків повітря. Вона летіла по небу ще багато-багато миль, спираючись на дрібні висхідні потоки. Треба було берегти сили.

Десь за годину-другу туман нарешті розвіявся, і вони вилетіли з велетенської маси хмар, які були епіцентром шторму. Сапфіра спускалася все нижче й нижче, аж до самісінької основи штормових хмар.

Над горизонтом почало зринати сонце, але Сапфіра й Ерагон уже не звертали увагу на довколишній світ – на це в них просто не було сил. Зрештою, що могло привернути їхню увагу в безкінечній одноманітності океану?