Текст книги "Ерагон. Спадок, або Склеп душ"

Автор книги: Кристофер Паолини

сообщить о нарушении

Текущая страница: 18 (всего у книги 49 страниц)

Урешті-решт, Анжела звернула в прохід між стільцями, пройшла повз Солембума, який принишк на підлозі з настовбурченою шерстю, й обережно переступила через тіла вбитих Ерагоном рабів. Побачивши знахарку, головний священик заборсався, мов рибина, намагаючись відповзти якомога далі від неї. Тиск на Вершникову свідомість одразу ж поменшав, хоч ще й досі залишався досить сильний.

За мить знахарка зловісною тінню нависла над калікою, той перестав атакувати Ерагона й принишк. Однеєдине, що виказувало тепер його життя – хриплувате й важке дихання. Хвилину-другу невеличка жінка й головний священик пильно дивились одне одному в очі. Потім каліка зойкнув і відвернувся, а на обличчі Анжели засяяла переможна посмішка. Знахарка вийняла зі складок своєї сукні маленький кинджал, чиє лезо виблискувало барвами призахідного сонця, і, схилившись до священика, тихо сказала:

– Ти повинен був знати моє ім’я, без’язикий... А знаючи його, ти б ніколи не наважився стати проти нас. Прийшов час його почути...

Голос знахарки перейшов на шепіт. Юнак не міг чути, що вона говорить, але добре бачив, як обличчя каліки поволі ставало білішим за крейду. За мить він злякано щось забелькотів...

– Цить,– крикнула Анжела й устромила кинджал каліці в груди.

Руків’я зброї спалахнуло яскравим білим сяйвом, а потім, після оглушливого тріску, розчинилось у повітрі. Спершу тіло священика стало гарячим, мов вогонь, а по тому набуло сірого кольору й розсипалось на порох.

– Щасливої дороги,– мовила Анжела, рішуче струснувши головою.

БЛАГОВІСТ

Ерагон здригнувся так, ніби прокинувся від нічного жахіття. Бій з головним священиком припинився так само раптово, як і почався. По залі полинуло калатання дзвонів – гучне й наполегливе. Вони навіяли Вершникові недобрі спогади про те, як під час перших відвідин Драс-Леони його переслідував разак.

«Мабуть, невдовзі сюди прибудуть Мертаг і Торнак,– подумав Ерагон.– Нам треба якнайшвидше вшитися звідси».

Він засунув Звук Смерті в піхви й простягнув його Анжелі:

– Тримай. Гадаю, тобі його не вистачало.

Знахарка вдячно кивнула, хоч Ерагон і не помітив її жесту, бо вже заходився шукати на бойовищі Брізінгр. Невдовзі він знайшов його й полегшено зітхнув. Звісно, меч Анжели був чудовою зброєю, а його лезо могло впоратися з будь-чим, та без Брізінгра Вершник усе одно почувався беззахисним.

Для того щоб знайти перстень і медальйон, знадобилося більше часу, але врешті-решт Ерагон знайшов і їх. Ще трохи перегодом, нишпорячи між стільцями, він відшукав і меч Арії. Не було тільки пояса Белотха Мудрого – той як у воду канув.

– Нема ніде...– зітхнув Вершник, потроху впадаючи в розпач. Він повернувся до стіни, за якою був вхід до підземних лабіринтів: – Може, вони покинули його в тунелях... Або в монастирі?..

Недовго думаючи, Ерагон прошепотів закляття, що мало показати йому ту місцину, де перебував зараз пояс. Але нічого не вийшло – свідомість озвалася лункою сірою порожнечею. Зрештою, так воно й мало бути, адже пояс, так само як і Брізінгр, захищало спеціальне закляття, яке не дозволяло шукати його за допомогою магії. Тим часом дзвони закалатали ще гучніше.

– Ерагоне,– гукнула Арія з протилежного кінця собору, перекидаючи непритомного послушника з одного плеча на друге,– нам треба йти.

– Але ж...

– Оромис усе б зрозумів. Це не твоя помилка...

– Однак...

– Облиш! Пояс і раніше губили. Ми неодмінно його знайдемо, та зараз нам треба тікати. Хутчіш!

Вершник лайнувся й побіг через залу до Арії, Анжели й Солембума. Відмова від пошуків пояса ще й досі здавалась йому ледь не блюзнірством, бо він добре знав, як багато живих істот віддали йому свою енергію. Більше того, в юнака було таке передчуття, що підтримка пояса Белотха Мудрого знадобиться йому ще до настання ночі.

Уже добігаючи до дверей собору, він спробував зв’язатися із Сапфірою, яка мала кружляти над містом десь неподалік. Тепер можна було не ховатися, оскільки Мертаг і решта чарівників Драс-Леони, напевно, уже й так знали про вторгнення. За мить юнак відчув дотик драконової свідомості.

«Чого ти так довго!» – вигукнула Сапфіра.

Вершник добре відчував її тривогу. Не гаючись, він показав їй свої спогади про те, що сталося з ним відтоді, як вони розстались. Це тривало всього кілька секунд, за Які Ерагон, Арія, Анжела й кіт-перевертень устигли вийти із собору, опинившись на його парадних сходах.

«Ну, що ж! – сказав Вершник Сапфірі.– Пора. Передай Насуаді, щоб вона починала наступ. Через кілька хвилин ми будемо біля воріт. І якщо вардени туди не встигнуть, я не знаю, що нам робити».

ПЕЧЕРА ТОРНАКА

Прохолодне й вологе повітря обдувало голову Сапфіри, коли вона спускалась до наполовину залитої вранішнім сяйвом Драс-Леони. Освітлені низьким промінням сонця, дерев’яні будинки міста нагадували горельєфи. їхні західні боки були затінені й чорні.

Блодхгарм, який сидів на її спині в подобі Ерагона, щось крикнув, та стрімкий вітер розірвав його слова, і вона не зрозуміла їхнього значення. Тоді Блодхгарм спробував щось запитати в Сапфіри подумки, але вона не дослухала його до кінця. Усі її помисли обертались навкруг Ерагона...

Правду кажучи, Сапфіра взагалі не розуміла, як машкара Ерагона, яку начепив на себе Блодхгарм, могла когось обдурити – у нього був зовсім інакший запах, а його думки аж ніяк не були схожі на думки Вершника. Але двоногі істоти дуже дивні, можливо, їх і справді можна обдурити ось просто так.

Тим часом ліворуч уже бовванів блискучий обрис Торнака. Він лежав, простягнувшись на фортечній стіні над південними воротами міста. Торнак підняв свою темно-червону голову, і Сапфіра могла сказати напевно, що він помітив, як вона мчить униз усе ближче й ближче до землі. На це вона й розраховувала. Її почуття щодо Торнака були надто складними, щоб їх можна було висловити кількома словами. Принаймні щоразу, як вона думала про нього, її опановували якісь незвичні для неї збентеженість і невпевненість. Та, в усякому разі, вона не збиралася допускати, щоб оцей цуциквискочень здолав її в бою.

Темні димарі та гострокутні дахи були вже зовсім близько. Тоді Сапфіра розправила крила трохи ширше й почала сповільнювати лет, відчуваючи, як зростає напруга в м’язах її грудей, плечей і крил. А коли до будинків залишалася якась сотня метрів, вона дозволила своїм крилам розгорнутися повністю. Тепер напруга сягнула межі – на якусь мить їй навіть здалося, що вітер ось-ось відірве її крила. Рухаючи хвостом, вона зуміла відновити рівновагу, а потім описала коло над містом і нарешті побачила печеру Торнака, де чаклували кровожерні жерці. Тоді Сапфіра знову згорнула крила, подолала останню сотню метрів униз і з жахливим гуркотом приземлилась на даху собору.

Вона встромила кігті в черепицю даху, щоб не зісковзнути вниз, на вулицю, потім підняла голову й ревнула так сильно, як тільки могла, немовби кидаючи виклик цілому світу й усьому, що в ньому є.

На вежі сусідньої будівлі закалатав дзвін. Цей звук дратував її. Сапфіра повернула голову в той бік і випустила струмінь блакитно-жовтого вогню. Вежа була кам’яна й не загорілась, проте зайнялися балки й канат, на яких тримався дзвін. За кілька секунд дзвін обірвався і з гуркотом упав усередину вежі.

Це їй дуже сподобалось. Та ще більше їй сподобалося спостерігати за тим, як двоногі істоти з круглими вухами щодуху тікали від неї. Зрештою, тут не було нічого дивного: вона – дракон, отже, вони повинні боятись її. Усе правильно.

Тільки один із двоногих зупинився на краю площі перед печерою Торнака, і вона почула, як він прокричав якісь заклинання. Його голос був схожий на писк переляканої миші. Та яке б не було заклинання тієї істоти, захисні чари Ерагона надійно оберігали її – принаймні вона не відчула жодної зміни ані у своєму самопочутті, ані в сприйнятті навколишнього світу.

Тим часом Блодхгарм уже помітив цього чаклуна. Сапфіра відчула, як він міцно вхопив розум двоногої істоти з круглими вухами, а потім вимовив одне-єдине слово прадавньою мовою – двонога істота впала на землю. З її роззявленого рота побігла кров.

«Приготуйся, Блискуча Луско,– озвався Блодхгарм.– Он вони!»

Сапфіра побачила, як над дахами будинків здіймається Торнак. Мертаг крихітною темною фігуркою виднівся на його спині. У світлі вранішнього сонця Торнак сяяв і виблискував майже так само яскраво, як і вона. Щоправда, її луска була чистіша, ніж у нього, тому що вона приділила їй значно більше уваги. Сапфіра не могла дозволити собі вступити в бій, не подбавши про свій бездоганний вигляд. Вороги повинні не тільки боятись її, але й бути в захваті від неї. Ясна річ, це прояв марнославства, та їй було байдуже. Жодна інша раса не може конкурувати з драконами щодо їхньої величі. До того ж, Сапфіра була остання представниця жіночої статі свого роду й хотіла, щоб ті, хто бачить її, були вражені її зовнішністю і добре запам’ятали її. Тоді, навіть якщо дракони колись навіки щезнуть, двоногі істоти згадуватимуть про них з належною повагою, благоговінням і захватом.

Поки Торнак піднімався все вище й вище над ДрасЛеоною, Сапфіра швиденько озирнулась довкруг, щоб пересвідчитись у тому, що її Ерагона немає поблизу печери Торнака. Вона не хотіла ненароком завдати йому якоїсь шкоди під час майбутнього бою. Звісно, її Вершник – сміливий і дужий мисливець, та для неї він такий маленький і тендітний, що його можна легко розчавити, навіть не помітивши цього.

Вона ще не до кінця розібралася в тих темних і болісних спогадах, якими поділився з нею Ерагон, однак уже встигла зрозуміти, що ці події зайвий раз підтверджують те, у чому вона була й так свято переконана: щоразу, як вона та її Вершник далеко одне від одного, він неодмінно потрапляв у якусь халепу. Сапфіра знала, що Ерагон навряд чи погодився б із цим, та його остання нещаслива пригода красномовно доводила її правоту. І може, це було не зовсім по-товариському, але вона відчувала якесь задоволення.

Нарешті Торнак досяг достатньої висоти. Тоді він розвернувся й почав стрімко летіти до неї – з його роззявленої пащі виривався вогонь.

Вогню Сапфіра не боялася, бо захисні чари Ерагона оберігали її від нього, а от величезна вага та сила Торнака трохи бентежили її. Щоб захиститись, вона пригнулась і притислася до будівлі собору. І саме в цей час вир вогню поглинув її з гуркотом і ревом гігантського водоспаду. Полум’я було таке яскраве, що вона мимоволі заплющила очі, як завжди робила під водою.

Невдовзі полум’я зникло, і Торнак пронісся над її головою. Кінчик його товстого хвоста залишив слід на перетинці її правого крила. Подряпина боліла й кровоточила, але не сильно. Принаймні Сапфіра не думала, що це якось завадить їй у польоті.

Торнак знов і знов кидався на неї з висоти, намагаючись примусити її злетіти в повітря. Але Сапфіра уперто не хотіла рушати з місця. Після кількох невдалих спроб Торнак нарешті перестав атакувати й приземлився на іншому кінці даху, розпроставши крила, щоб зберегти рівновагу.

Коли лапи Торнака торкнулись будівлі, вона вся здригнулася, а її мальовничі вікна з кольорового скла розлетілися вщент і з дзенькотом попадали на землю. Воно й не дивно, бо Галбаторікс зумів зробити так, що Торнак був тепер більший за Сапфіру, хоч це її не дуже лякало.

По-перше, вона була значно досвідченіша, ніж Торнак. По-друге, її тренував сам Глаедр, який був більший і досвідченіший за них обох, разом узятих. А по-третє, Торнак ніколи б не наважився її вбити... Зрештою, чомусь їй здавалося, що він і не хотів цього.

Червоний дракон рикнув і ступив уперед, дряпаючи кігтями черепицю на даху. Тоді вона рикнула у відповідь і відступила на кілька кроків назад, аж поки не відчула, що її хвіст притиснувся до підніжжя піків, що мов стіна здіймалися перед печерою Торнака.

Кінчик хвоста Торнака заходив туди-сюди, і вона зрозуміла, що він хоче напасти на неї. Тоді Сапфіра глибоко вдихнула й обдала його хвилею вогню. Тепер її головним завданням було зробити так, щоб Торнак і Мертаг не зрозуміли, що це не Ерагон сидить у неї на спині. Для цього їй треба було або триматися подалі від Торнака, щоб Мертаг не міг прочитати думки Блодхгарма, або атакувати так часто й завзято, щоб Мертагові ніколи було це робити. Зрозуміло, досягти цього було дуже важко, тому що Мертаг звик битися, сидячи на спині в Торнака, навіть тоді, коли той шалено крутився в повітрі. І все ж Сапфіра надала перевагу атаці. Найкраща оборона – це атака.

– І ото все, на що ти здатен? – посиленим магією голосом крикнув Мертаг із середини мінливого кокона вогню.

Але в ту саму мить, коли останні язики полум’я згасли в пащі Сапфіри, вона стрибнула вперед, до Торнака, з розгону вдаривши його в груди. їхні шиї ледь не сплелися, коли вони, розмахуючи головами, пробували загнати одне в одного ікла. Сила удару відкинула Торнака назад, і він чимдуж замахав крилами, б’ючи Сапфіру, поки вони обоє падали вниз на землю.

Від їхнього падіння бруківка на вулиці вмить розлетілась, а сусідні будівлі струсонуло. Щось тріснуло в лівому плечі Торнака, його спина неприродно вигнулась. Сапфіра почула, як Мертаг розлючено лайнувся, і вирішила, що краще тепер забратися куди подалі, доки двонога істота з круглими вухами не почала накладати на них закляття.

Тоді Сапфіра підскочила високо вгору, вдаривши при цьому Торнака в живіт, і приземлилась на даху будинку, що стояв позаду червоного дракона. Та цей будинок був надто крихкий, щоб витримати її, тому вона знов здійнялася в повітря й просто так, на всяк випадок, підпалила кілька споруд довкола.

«Нехай поки що якось упораються із цим»,– задоволено подумала вона, коли полум’я зголодніло накинулось на дерев’яні будинки.

Не марнуючи часу, Сапфіра повернулася назад до печери Торнака, сіла на дах і почала зривати кігтями черепицю – так само вона руйнувала колись дах замку в Джиліді. Але тепер вона стала більша. Вона стала сильніша. І кам’яні блоки були для неї такими легенькими, як галька для Ерагона. Кровожерні жерці, котрі чаклували всередині, поранили ельфійку Арію, у чиїх жилах тече кров драконів, Анжелу та її кота-перевертня Солембума – того, котрий має багато імен,– а ще вони вбили Вірдена... Треба було помститися за це, і Сапфіра хотіла зруйнувати печеру Торнака.

За лічені секунди вона зробила в стелі будівлі чималу діру, потім нахилилась і дихнула туди вогнем, а насамкінець учепилася кігтями в мідні труби органа й відірвала їх від задньої стіни собору. З гуркотом і брязкотом вони впали вниз.

Почувши це, Торнак заревів і підскочив із землі в повітря. Тепер він завис над собором, важко змахуючи крилами, щоб утриматись на одному місці. На тлі стіни полум’я, що здіймалося від будинків позаду нього, Торнак виглядав рівним чорним силуетом. Тільки його напівпрозорі крила вигравали оранжевим і темно-червоним кольорами.

За мить він уже стрибнув на неї, простягнувши вперед могутні кігті. Сапфіра залишалась на місці якомога довше, а потім зіскочила вбік з печери Торнака, і той пробив головою основу центрального шпилю. Високий кам’яний пік здригнувся від удару, а його верхівка – пишно прикрашений золотий скіпетр – похилилася набік і, пролетівши добру сотню метрів, упала на розташовану внизу площу.

Ревнувши від розпачу, Торнак спробував випрямитись, та його задні лапи раптом потрапили в зроблену Сапфірою діру, і тепер він дряпав кігтями черепицю, намагаючись видертися нагору.

Тим часом Сапфіра перелетіла на інший бік печери Торнака, трохи посиділа перед шпилем, з яким щойно зіткнувся Торнак, а потім, зібравшись на силі, ударила шпиль правою передньою лапою.

Її удар ущент розтрощив статуї й різьблені деталі оздоблення. Хмари пилюки огорнули її, порох забивав драконові ніздрі, шматки каміння та цементу дощем падали вниз на площу. Але сам шпиль стояв на місці. Тоді Сапфіра вдарила його вдруге.

Коли Торнак зрозумів, що вона робить, він шалено ревнув і почав щосили вибиратись нагору.

Після третього удару Сапфіри основа високого кам’яного піка тріснула, і він почав повільно-повільно падати на дах. Торнак лише встиг іще раз оскаженіло рикнути, як кам’яна вежа впала прямо на нього. Червоний дракон провалився всередину зруйнованої будівлі, і ціла гора каміння поховала його під собою.

Шпиль розлетівся вдрузки, а звук його падіння пішов по всьому місту, ніби гучний гуркіт грому.

Сапфіра переможно рикнула – якесь дике первісне відчуття насододи сповнило все її єство. Звісно, Торнак невдовзі вибереться з-під уламків, та тепер він був повністю в її владі.

Розправивши крила, вона кружляла над печерою Торнака, руйнуючи підпори, що підтримували стіни. Кам’яні брили з жахливим гуркотом падали на землю. А коли вже всі підпори були зруйновані, стіни заходили ходуном. Спроби Торнака вилізти з-під завалів іще більше розхитували їх. За мить стіни почали падати й уся будівля з гуркотом, подібним до лавини, завалилась, здійнявши вгору цілу хмару пилюки.

Тоді Сапфіра ще раз переможно крикнула, приземлилася біля руїн собору й почала поливати кам’яні брили струменем найгарячішого вогню, який тільки могла вивергнути. Магія могла відхилити полум’я, але позбавитися його пекельного жару було не так просто, бо це потребувало великих зусиль. Сапфіра хотіла змусити Мертага витратити якомога більше енергії на те, щоб вони з Торнаком не згоріли живцем і не були розчавлені камінням. Можливо, тоді його сила зійшла б нанівець і Ерагон та двоногі істоти з круглими вухами мали б змогу здолати його.

А поки вона видихала вогонь, Блодхгарм промовляв якісь заклинання. Сапфіра не знала, на що вони спрямовані,– та це й не цікавило її. Вона довіряла цьому двоногому. Вона була впевнена в тому, що його дії допоможуть їм, що б він не робив.

Аж раптом каміння посеред руїн злетіло в повітря, і Сапфіра стрімголов відскочила якомога далі. З-під уламків, похитуючись, вибирався Торнак. Його крила були зім’яті, як у метелика, на якого хтось ненароком наступив, а на його ногах і спині виднілося кілька глибоких ран, з яких струменіла кров.

Він глянув на неї і загарчав. Його рубінові очі потемніли від люті. Здається, Сапфіра вперше посправжньому розгнівала його. Тепер вона бачила, що йому хочеться вчепитись іклами в її тіло й скуштувати її кров.

«Добре,– подумала вона.– Може, Торнак – не такий уже й цуцик, як мені здавалось».

Тим часом Мертаг запустив руку в торбинку, що висіла в нього на поясі, і витяг звідти якийсь маленький круглий предмет. Сапфіра вже знала, що ця річ була зачарована і що з її допомогою Вершник зцілить рани Торнака.

Не гаючи часу, вона здійнялася в повітря, намагаючись злетіти якомога вище, поки Торнак не кинувся вслід за нею. Після кількох змахів крилами Сапфіра глянула вниз – червоний дракон на великій швидкості уже мчав до неї.

Тоді вона розвернулася в повітрі й уже хотіла атакувати його згори, коли почула десь у глибині свого розуму вигук Ерагона:

«Сапфіро!»

Стривожена, вона знов розвернулася – на цей раз убік південних воріт міста. Ерагон був там. Вона згорнула крила й полетіла вниз до арки воріт.

Невдовзі вона промчала повз Торнака. Навіть не обертаючись, вона добре знала, що він переслідує її.

Тепер вони обоє мчали наввипередки до тонкої стіни навколо Драс-Леони, і прохолодний вологий ранковий вітер завивав у вухах Сапфіри, немов поранений вовк.

МОЛОТ І ШОЛОМ

«Ну, нарешті!» – подумав Роран, коли сурми варденів подали сигнал до наступу.

Він глянув на Драс-Леону й краєм ока обачив, як Сапфіра летить униз до орних будинків міста. Її луска сяяла в променях вранішнього сонця. Унизу заворушився Торнак, схожий на величезного кота, який грівся на паркані. Невдовзі він уже здійнявся в небо й кинувся за нею навздогін.

Роран відчув приплив енергії. Ось і настав час битви, а йому не терпілось покінчити з цим. Десь глибоко в душі промайнула тривога за Ерагона. Та це тривало всього лиш мить. Міцний Молот зіскочив з колоди, на якій сидів, і поспішив приєднатися до решти воїнів, котрі вже встигли вишикуватися широким прямокутним строєм.

Роран оглянув ряди бійців, щоб переконатися, що загони готові до бою. Вони чекали майже всю ніч, люди були втомлені, але він знав, що страх і збудження знімуть утому, мов рукою. Роран і сам дуже втомився, але не звертав на це уваги, знаючи, що зможе виспатись як слід уже після закінчення битви. Та поки що треба було спробувати залишитися принаймні в живих та ще й зробити так, щоб його люди також уціліли.

Щоправда, зараз він би не відмовився мати вільну хвилину-другу, щоб випити чашку гарячого чаю й заспокоїти шлунок. На обід він з’їв щось несвіже, і тепер йому дошкуляли спазми й нудота. Але це не повинно було заважати йому битися. Принаймні Міцний Молот сподівався, що так воно й буде.

Задоволений станом своїх солдатів, Роран одягнув шолом, підняв свій молот і просунув ліву руку в петлі щита.

– Чекаємо твоєї команди,– сказав Хорст, підходячи до нього.

Роран кивнув. Він призначив коваля своїм заступником, і Насуада відразу ж затвердила це рішення. Кращим помічником для Рорана міг бути хіба що Ерагон. Зрештою, Міцний Молот знав, що це трохи егоїстично з його боку, адже Хорст був батьком щойно народженої дитини, до того ж, його майстерність коваля стала б у пригоді варденам. Але Роран не бачив інших кандидатів, гідних посісти це місце. Судячи з усього, і сам Хорст аж ніяк не був у захваті від свого призначення, але намагався нічим цього не виказати. Навпаки, він узявся за справу організації батальйону з тією спокійною впевненістю й діловитістю, які Роран у ньому дуже цінував.

Сурми прозвучали ще раз, і Роран підняв молот над головою.

– Уперед! – вигукнув він і побіг.

Сотні воїнів рушили з місця слідом за ним. З обох боків до них пристали інші батальйони варденів.

Поки воїни бігли через відкриті поля, що відділяли їх від Драс-Леони, з міста почали долинати перші крики тривоги. За мить до них приєдналися дзвони та сурми, а невдовзі уже все місто сповнилось галасу – оборонці готувалися до бою. Але все це сум’яття перекривали жахливе ревище й гуркіт у центрі міста, де билися два дракони. Час від часу Роран бачив, як блискуче тіло то одного, то іншого з них зринало над дахами будівель, але здебільшого обидва гіганти були приховані від очей.

Незабаром вардени вже досягли лабіринту старих будинків, що оточували місто. Вузькі темні вулиці виглядали зловісно. Вони сповнили Рорана недобрим передчуттям. У цих заплутаних ходах солдати Імперії або навіть самі мешканці ДрасЛеони могли легко влаштувати засідку й напасти на них зненацька. Битва в цих тісних кварталах була б куди більш жорстокою й безладною, ніж на відкритій місцині. Роран розумів, що якби, крий боже, таке сталося, то мало кому з його людей пощастило б уціліти.

Коли Роран ступив у морок під карнизами найближчих халуп, його охопила тривога, яка ще більше посилила нудоту. Він облизнув губи, почуваючи себе геть розбитим.

«Добре, коли Ерагонові вдасться відкрити ті кляті ворота,– подумав він.– А коли ні... ми застрягнемо тут, мов ягнята в загоні, перед тим як іти на забій».

І СТІНИ ВПАЛИ…

Гуркіт падаючого каміння змусив Ерагона упинитись і глянути назад.

Між дахами двох віддалених будинків, там, де щойно височів гострий шпиль собору, він побачив порожнє місце, а ще – височенний стовп пилюки, схожий на колону з білого диму, який здіймався ледь не до небес.

Ерагон мовчки посміхнувся: Сапфіра знала свою справу. Коли треба було сіяти хаос або щось руйнувати, з драконами ніхто не міг зрівнятись.

«Давай,– подумки сказав Вершник.– Розтрощи його! Поховай їхні святині під горами каміння!»

Сам же він побіг далі по бруківці темної звивистої вулички разом з Арією, Анжелою й Солембумом. На вулицях міста вже почали з’являтися люди: торговці потихеньку відкривали свої крамниці, нічні сторожі йшли додому відпочивати, знать тільки-но поверталася з нічних розваг, а солдати стрімголов бігли до фортечних стін.

Усі люди, навіть ті, що бігли, не зводили очей з того місця, де донедавна стояв собор. Жахливий шум битви двох драконів заполонив місто.

Усі – від усіяних виразками жебраків до загартованих солдатів і багатіїв у розкішному вбранні – були неабияк перелякані, і ніхто не звертав жодної уваги на Ерагона та його супутників.

Вершник гадав, що цьому сприяло також те, що їх з Арією з першого погляду можна було сприйняти за звичайних мешканців міста.

Ерагон таки наполіг на тому, щоб забрати із собою непритомного послушника бодай у якийсь провулок, розташований якомога далі від собору, і Арія зробила це.

– Я обіцяв, що ми візьмемо його,– сказав Ерагон,– але я не говорив, куди саме. Звідси він зможе вибратися з міста й сам.

Невдовзі вони й справді залишили послушника в провулку. Це було велике полегшення. Тепер вони могли рухатися значно швидше, тож, не марнуючи дорогоцінного часу, всі четверо побігли вулицею. І тут Ерагон з подивом зрозумів, що все це йому вже до болю знайоме. Його останній візит у Драс-Леону закінчився майже так само: тоді він біг вузькими вулицями між брудними будинками, сподіваючись дістатись якихось воріт міста раніше, ніж солдати Імперії знайдуть його.

Вершник знову глянув убік собору. Сапфірі треба було відвернути увагу Мертага й Торнака ще хоча б на кілька хвилин, а потім вони б уже не встигли зупинити варденів. Але під час бою хвилини тягнуться напрочуд довго, а крім того, Ерагон добре знав, що ситуація може змінитись у будь-яку мить.

«Тримайся! – подумав він, хоча й не передав цих слів Сапфірі.– Ще трішки!.. Зовсім трішечки!»

Тим часом вони вже наближалися до стін міста. Тут вулиці були ще вужчі. Будівлі – здебільшого житлові будинки,– що нависали над ними, ховали від погляду все, окрім тонесенької смужечки лазурового неба. Стічні води стояли в рівчаках уздовж будинків, наповнюючи повітря жахливим смородом. Ерагон і Арія аж прикрили носи рукавами. Знахарці сморід, здавалось, не заважав, а ось Солембум роздратовано муркав і виляв хвостом.

Раптом Ерагон побачив, як на даху сусіднього будинку промайнула якась тінь Що б то не було, воно зникло швидше, ніж він устиг повернути голову. Тоді Вершник зупинився й глянув угору пильніше. За кілька секунд він помітив там щось незвичне: спершу білу пляму на тлі вкритих сажею цегляних димарів, потім дивні гострі силуети на клаптику ранкового неба, потім маленьку овальну цяточку розміром з монету, яка блимала вогником у напівтемряві...

Збігло ще трохи часу, аж поки Ерагон нарешті зрозумів, що по дахах услід за ними йдуть коти-перевертні. Вони безшумно, немов примари, перебігали з будинку на будинок, мовчки спостерігаючи згори за тим, як Ерагон і його супутники прокладають собі дорогу в лабіринті міських вулиць.

Ерагон знав, що ці невловимі істоти, які вміють змінювати свою подобу, нізащо не стали б допомагати їм ось так, якби становище не було дуже серйозне. Справа в тому, що коти-перевертні хотіли якомога довше тримати в таємниці від Галбаторікса свій союз із варденами. Але те, що вони були тепер поруч, додало Ерагонові наснаги.

Тим часом вулиця, по якій вони рухались, закінчилася, розбігаючись далі на кілька провулків. Ерагон швидко порадився з Арією та знахаркою, і вони вирішили йти так, щоб не дуже змінювати напрямок руху. Обраний ними провулок, за якихось тридцять метрів круто повернув – перед їхніми очима постала площа біля південних воріт ДрасЛеони.

Ерагон зупинився.

Поблизу воріт метушилися сотні солдатів Імперії. Вони одягали лати, брали в руки зброю, командири вигукували якісь накази. Золоті нитки вишивки на темночервоних мундирах воїнів виблискували на сонці, коли вони снували туди-сюди.

Така кількість ворожого війська збентежила Ерагона. Але він був збентежений іще більше, коли побачив, що оборонці міста завалили внутрішній бік воріт величезною купою каміння, щоб вардени не могли протаранити їх.

Ерагон вилаявся. Ця купа була така велика, що бригаді з півсотні людей знадобилося б кілька днів, щоб її розібрати. Зрозуміла річ, Сапфіра могла б розчистити прохід за якусь хвилину, але Мертаг і Торнак нізащо не дозволили б їй цього зробити.

«Нам потрібно якось відвернути їхню увагу»,– подумав він. Та йому не спадало на думку, що можна було б для цього зробити. «Сапфіро!» – крикнув Вершник, подумки звертаючись до неї. Він був упевнений, що вона почула його, але часу на подальші пояснення вже не було, бо в цю саму мить один із солдатів помітив Ерагона та його супутників.

«Вороги!» – заволав він.

Тоді Ерагон вихопив Брізінгр і кинувся вперед, перш ніж інші солдати встигли зрозуміти, в чому справа. Іншого виходу просто не було. Відступити означало покинути варденів напризволяще у владі Імперії. Крім того, він не міг залишити Сапфіру, якій довелося б самотужки щось робити і зі стіною, і з солдатами.

Тому Ерагон щосили закричав і рушив уперед. Те саме зробила й Арія, яка приєдналася до нього у цій божевільній атаці. Удвох вони врізались у юрбу солдатів Імперії. Кілька секунд люди були так спантеличені, що дехто навіть не боронився, коли бачив перед собою меч Вершника.

Лучники, які стояли на парапеті, нарешті таки оговтались і почали стріляти вниз, та більше завдавали шкоди своїм, аніж Ерагонові, бо захисні чари Вершника відбивали стріли.

Зрештою, яким би метким не був Ерагон, він не міг стримати всі мечі, списи й кинджали, спрямовані в його бік. Захисні чари поки що відбивали ворожі атаки, але Вершник відчував, що його сила швидко згасає й якщо йому не вдасться якось вибратися з кільця солдатів Імперії, він навряд чи зможе довго захищатися.

Та поки що Ерагон крутився в цьому кільці, тримаючи Брізінгр напоготові й завдаючи ворожим солдатам численних ран.

Переливчастий синій клинок з однаковою легкістю розтинав і плоть, і кістки. З його кінчика стікали довгі хвилясті цівки крові, які потім розділялися на окремі блискучі краплі, схожі на кульки відполірованого коралу. Солдати, яких діставав меч, згиналися навпіл, намагаючись зупинити кровотечу.

Ерагона опанував якийсь дивний стан. Кожна деталь навколишнього світу здавалася йому такою яскравою й виразною, немов була зі скла. Він міг розрізнити окремі волосинки в бороді солдата, який стояв навпроти нього, міг перелічити краплі поту на його обличчі, усі плями й дірки на його однострої. Шум бою до болю чітко лунав у його вухах, та в глибині душі Ерагон відчував спокій. Ніні, він не позбувся цілком тих страхів, які турбували його раніше, але тепер вони ніби дрімали десь на дні, і завдяки цьому він бився значно краще.

На якусь мить Вершник завмер, а потім рушив до того солдата з мечем, що стояв навпроти, аж раптом над його головою промчала Сапфіра. Її крила були широко розпростані – вони тріпотіли, немов листя на вітрі. Потік повітря, що йшов від неї, ледь не пригнув Вершника до землі й скуйовдив йому волосся. А вслід за Сапфірою мчав Торнак, його ікла були оголені, з роззявленої пащі виривались язики полум’я. Дракони пролетіли ще кількасот метрів по той бік фортечної стіни Драс-Леони, зробили петлю й помчали назад.