Текст книги "Ерагон. Спадок, або Склеп душ"

Автор книги: Кристофер Паолини

сообщить о нарушении

Текущая страница: 23 (всего у книги 49 страниц)

Поки Арія говорила це, музика її думок віддалялась від Ерагона все більше й більше. За мить настала тиша.

Тоді Глаедр звернувся до Вершника.

«Показуй!» – скомандував він.

Відганяючи тривогу, Ерагон подумки повернувся до того моменту, коли Солембум уперше ввійшов до його намету й стрибнув на ліжко. Він почав згадувати все, що сталося між ними потім. Тим часом свідомість Глаедра злилася зі свідомістю Вершника так тісно, що дракон ніби знову переживав ці події разом з ним. Це відчуття було не надто приємне. Ерагонові здавалося, що він і дракон – то два різні зображення, помилково втиснуті на один бік монети.

Нарешті Ерагон закінчив свої спогади. Глаедр вилучив щось із його розуму, а звертаючись до Арії, сказав:

«Коли я раптом забуду, прокажи мені ось ці слова: “Андуме і Фіронмас на пагорбі скорботи, і їхні тіла подібні до скла”. Це місце на Вройнгарді... Воно мені знайоме. Або колись було знайоме. Це було щось важливе, щось...»

На якусь мить думки дракона стали бліді-бліді, так, наче їх оповив туман, ховаючи від стороннього погляду.

«Ну, то що? – спитав Глаедр, повертаючись до свого безцеремонного тону.– Чому ми гаємо час? Ерагоне, покажи мені свої спогади».

«Я вже показав».

Глаедр іще не встиг нічого відповісти, як Арія сказа-«Глаедре, згадай: “Андуме і Фіронмас на пагорбі скорботи, і їхні тіла подібні до скла”».

«Як...– почав був Глаедр, а потім гаркнув так люто, що Ерагон не здивувався б, якби почув цей звук насправді.– Ненавиджу заклинання, які порпаються в чиїйсь пам’яті!.. Це найгірша форма магії, яка завжди несе хаос і плутанину. Мабуть, це через них у добрій половині випадків члени однієї родини вбивають один одного, навіть не розуміючи цього».

«А що означає фраза, яку ти використав?» – спитала Сапфіра.

«Вона щось означає тільки для мене й Оромиса. Саме тому я її й використав – ніхто не знав би про цю фразу, крім тих, кого я сам про неї повідомив».

– Виходить, заклинання справді існує,– зітхнула Арія.– Тоді, гадаю, тобі треба вирушати на Вройнгард. Нерозумно було б ігнорувати щось аж таке важливе. Принаймні нам треба дізнатися, який павук сидить у центрі цієї павутини.

«Я також полечу з вами,– сказав Глаедр.– Якщо хтось хоче заманити тебе в пастку, він не буде готовий битися з двома драконами замість одного. Після падіння Вершників Вройнгард став небезпечним місцем, і я не хочу, щоб ти став жертвою якогось прадавнього зла».

Ерагон мовчав, помітивши в погляді Арії дивну глибоку тугу. Нарешті він зрозумів, що вона теж хотіла б вирушити разом із ними.

– Сапфіра летітиме швидше, якщо нестиме тільки одну людину,– тихо сказав він.

– Знаю... Просто мені завжди хотілося відвідати місце, де жили Вершники.

– Я знаю, що ти це зробиш... колись. Вона кивнула:

– Колись.

Ерагон трохи посидів мовчки, збираючись із думками й розмірковуючи про все, що потрібно зробити до того, як він, Сапфіра й Глаедр вирушать у дорогу. Потім він глибоко вдихнув і підвівся з ліжка.

– Капітане Гарвене! – покликав він.– Зайдіть до нас, будь ласка!

ВІДЛІТ

Спершу Ерагон зустрівся з Гарвеном, а дещо пізніше, тримаючи це в: суворій таємниці, відправив одного з Нічних Яструбів зібрати провізію для подорожі на Вройнгард. Востаннє Сапфіра їла після взяття Драс-Леони, та й то, скорше перекусила, адже, добряче попоївши, вона ставала в повітрі повільною й неповороткою. Але навіть того, що вона перекусила, цілком би вистачило, щоб долетіти до Вройнгарду. Однак Ерагон добре знав – варто лиш Сапфірі приземлитися на острів, як вона миттю почне шукати собі їжу, тож це, власне, його й хвилювало.

«Долетіти назад на порожній шлунок – взагалі не проблема»,– завжди запевняла його Сапфіра, проте юнак зазвичай не поділяв її впевненості.

Потім Ерагон відправив посланця, щоб той покликав до його намету Джормандера й Блодхгарма. Невдовзі ті прибули, і юнакові з Арією та Сапфірою знадобилася добра година, аби пояснити їм ситуацію і, що було значно складніше, переконати їх у необхідності подорожі. Блодхгарм погодився майже відразу, натомість Джормандер весь час голосно сперечався. Ні, він у жодному разі не ставив під сумнів правдивість новин, що їх приніс Солембум, і не заперечував їхньої важливості. Він в усьому погоджувався з Ерагоном, от тільки дуже боявся, що звістка про зникнення Ерагона й Сапфіри разом зі звісткою про викрадення Насуади може знищити варденів.

– Зважитись на те, щоб Галбаторікс подумав, ніби ви нас покинули, ми навряд чи зможемо,– сказав Джормандер.– Принаймні не тоді, коли ми так близько від Урубейна. Адже він може послати Мертага й Торнака, щоб ті перехопили тебе. Або скористається нагодою й розіб’є варденів у пух і прах. Ні, ми не можемо так ризикувати.

Як не крути, а Ерагонові довелося визнати, що Джормандер має рацію. Після тривалої наради їм усе ж таки пощастило знайти вихід із ситуації: зійшлися на тому, що Блодхгарм та решта ельфів створять подобу Ерагона й Сапфіри. Так вони вже робили тоді, коли юнак вирушав до Беорських гір, щоб узяти участь в обранні та коронації Ротгара.

їхні подоби будуть дихати й мислити, ніби прообрази, але свідомість залишиться порожньою, тож якщо хтось схоче в неї проникнути – хитрість миттю буде викрито. Існувала й іще одна небезпека: подоба Сапфіри не зможе спілкуватися. Мову Ерагона ельфи збиралися імітувати, хоч ельфійський акцент і нові інтонації, напевне, не зможуть не помітити ті, хто багато з ним спілкувався, приміром, Орин та Орик.

Після цього Ерагон наказав Гарвену розбудити й потайки привести Нічних Яструбів. Невдовзі під його наметом зібрався невеличкий натовп, що складався з людей, гномів та ургалів. Обвівши присутніх спокійним поглядом, юнак кількома словами пояснив, що Сапфіра покидає табір, але куди саме й задля чого вирушить його дракон – не сказав. За мить він коротко пояснив, яким чином ельфи збираються приховати їхню відсутність, і змусив усіх заприсягнути прадавньою мовою, що вони триматимуть це в таємниці. Серед присутніх не було нікого, кому б він не довіряв, та обережність ніколи не зайва, особливо там, де скрізь нишпорять шпигуни Галбаторікса.

Кілька наступних годин Ерагон та Арія присвятили відвідинам Орина, Орика, Рорана й чаклунки Тріанни. Уважно вислухавши план, ті й собі заприсяглися мовчати.

Найбільш непохитним, як і чекав юнак, виявився Орин. Подорож Ерагона й Сапфіри до Вройнгарду здавалася йому цілковитим безглуздям. Він довго переконував, що це геройство зайве, що інформація від Солембума може бути хибною. Він навіть погрожував вивести свої загони зі складу військ варденів, якщо Ерагон не відмовиться від цієї вкрай ризикованої затії. Король увесь час заперечно хитав головою, юнак натомість усіляко до нього підлещувався, тож урешті-решт переконав.

Домовитись із Ориком, Рораном і Тріанною вдалося швидше, хоч Ерагон усе одно вважав усі ці розмови марнуванням часу. Він говорив коротко й схвильовано, подумки перебуваючи вже на шляху до Вройнгарду. І кожна згаяна хвилина тільки посилювала його неспокій.

Блукаючи між наметами, Ерагон на хвильку зазирнув до Сапфіриної свідомості й почув мелодійний ельфійський наспів, що м’яко, ніби шовк, стелився всіма закутками її єства.

Сам дракон тим часом лишався біля юнакового намету. Ельфи обступили його щільним кільцем і здійняли руки до небес, виспівуючи довге й напрочуд складне заклинання, що мало всотати в себе образ Сапфіри. Створити подобу людини або ельфа – завдання не з легких, а /про дракона й казати годі. Свого часу Блодхгарм пояснив Ерагонові, що найважче відтворювати масу й міць Сапфіри, адже коли вона приземляється – земля має двигтіти, а коли злітає – крила подоби повинні здіймати справжню хмару куряви.

Перемовини Ерагона та Арії завершились аж під ранок, коли сонце визирнуло з-за виднокраю й пестило землю долонями свого проміння. При денному світлі шкода,,»заподіяна табору під час атаки, здавалась іще більшою.

Прихопивши Сапфіру та Глаедра, юнак радо покинув би табір прямо зараз, але Джормандер наполіг на тому, щоб він, як новий ватажок, сказав бодай пару підбадьорливих слів своєму війську.

Отож невдовзі Ерагон уже стояв на порожньому возі перед скликаними загонами, відчуваючи на собі погляди тисяч очей. Йому страх як кортіло опинитися де завгодно, аби тільки подалі звідси.

Перед своєю промовою юнак устиг порадитися з Рораном і почув від нього дуже мудрі слова.

– Пам’ятай,– сказав кузен,– це не твої вороги, тож їх нема чого боятися. Вони хочуть тебе любити. Говори чітко й правдиво, ніколи не показуй власних сумнівів. Тільки так ти приведеш їх до перемоги. Якщо ти скажеш їм про Насуаду, вони злякаються. Та варто тобі відродити їхню віру – і вони підуть за тобою аж до воріт Урубейна.

Звісно, кузен мав рацію, та Ерагон усе одно неабияк хвилювався перед своєю промовою. Йому рідко коли доводилось говорити перед юрбою, а якщо навіть і доводилось – то не більше кількох речень.

Обвівши поглядом засмаглих воїнів, загартованих десятками боїв, юнак зрозумів, що легше було б опинитися сам на сам із сотнею ворогів, ніж стояти тут і не мати права на жодну помилку.

До початку промови Ерагон сумнівався ледь не в кожному своєму реченні, та варто було йому лиш заговорити, як слова самі полилися рікою, сплітаючись у палку, пристрасну промову. Все відбувалося, як уві сні, його обличчя пашіло жаром, а чоло рясно вкрилося краплями поту. Почувши звістку про Насуаду, воїни тяжко зітхнули, проте вже за мить озвалися схвальним ревом, як тільки юнак закликав їх до боротьби. Закінчивши промову, він знеможено зістрибнув з воза в обійми Арії та Орика, які чекали його разом із Сапфірою.

Охоронці миттю утворили довкола кільце, відтісняючи щитами тих, хто хотів поговорити з ватажком особисто.

– Ти молодчина, Ерагоне! – сказав Орик, плескаючи його по плечу.

– Та-невже? – здивовано перепитав той.

– Я давно не чула таких красномовних слів,– підтвердила Арія.

Ерагон лиш ніяково знизав плечима. Менше за все він хотів осоромитись перед Арією, адже та знала багатьох ватажків варденів і чула їхні промови, тож мала змогу порівнювати.

Орик тим часом засукав рукави й показав жестом, щоб юнак нахилився до нього.

– Друже мій,– ледь не торкаючись губами Ерагонового вуха, палко зашепотів гном,– що б ти там не знайшов, сподіваюсь, мандрівка буде того варта. Обіцяй, що повернетесь живими й здоровими!

– Спробуємо,– відповів на те юнак.

– Хай береже тебе Гунтера,– гном обняв Ерагона, поплескав по боку Сапфіру.– І тебе теж,– додав він.– Вдалої вам подорожі!

Сапфіра відповіла ледь чутним вуркотінням.

Ерагон глянув на Арію й упіймав себе на думці, що йому страшенно подобаються очі ельфійки. Він зніяковів. Арія тим часом зробила швидкий крок назустріч, обхопила юнакову голову руками й, благословляючи, поцілувала його в чоло. Ерагон так і стояв, намагаючись прийти до тями.

– Гулай вейс медг оно, Арджетламе.

Арія відпустила Ерагона. Натомість він узяв її за руки.

– З нами не станеться нічого поганого. Я не дозволю цього, навіть коли на нас чекає сам Галбаторікс. Якщо треба буде, я розіб’ю кулаками найміцніші скелі, але обіцяю – ми повернемось живими.

Перш ніж Арія встигла щось відповісти, юнак уже здерся Сапфірі на спину. Побачивши його в сідлі, військо збуджено загомоніло, вистукуючи ефесами мечів об щити. Ельфи на чолі з Блодхгармом зібрались під стіною найближчого павільйону й відсалютували Ерагонові стриманим кивком. Той відповів так само.

План був досить простий: спершу юнак і дракон вдають, ніби патрулюють, а після кількох кіл над табором Сапфіра ховається за першу-ліпшу хмару. Далі Ерагон промовляє закляття, що робить їх невидимими, а ельфи створюють поряд з ними їхні подоби. Подоби з’являються на очі глядачам – і справу зроблено. Залишалося тільки сподіватися, що ніхто не помітить різниці.

Легкими рухами юнак затягнув довкола ніг ремінці й посмикав сідельні сумки, аби пересвідчитись, що ті добре закріплені. Найбільше він турбувався за ліву, в якій перебувала скриня з вельветовими смужками. Для надійності скриню закутали солдатськими ковдрами й ганчір’ям, адже в ній було найцінніше із сердець Глаедра – Елдунарі.

«Летімо»,– сказав старий дракон.

«На Вройнгард!» – гукнула Сапфіра, і світ закружляв довкола Ерагона. Вона змахнула своїми крилами, що нагадували крила кажана, і стала стрімко здійматись у височінь.

Міцніше схопившись за нашийник, юнак притиснувся до Сапфіри, щоб не створювати перешкод потоку повітря. Його дихання було глибоке й рівне – він намагався не думати про те, що сталося, і про те, що чекало на них попереду. Все, що він зараз міг,– чекати... чекати й вірити, що Сапфіра встигне долетіли до Вройнгарду й повернутись назад, перш ніж Імперія знов нападе на варденів. Вірити в те, що Арія та Роран будуть у безпеці. У те, що йому пощастить врятувати Насуаду. І в те, що мандрівка до Вройнгарду – справді вдалий задум, адже час зустрічі з Галбаторіксом стрімко наближався.

МУКИ НЕВИЗНАЧЕНОСТІ

Насуада розплющила очі.

Куполоподібна стеля, вимощена темними кахлями, була розмальована кутастими візерунками блакитного, червоного й золотого кольору. Химерне сплетіння смужок на якийсь час полонило її погляд. Зібравши докупи всі сили, Насуада врешті-решт відвернулась.

Звідкись із-за її спини линуло рівне жовтогаряче світло. Його було досить, щоб розрізнити контури восьмикутної кімнати, але не досить для того, щоб зникли тіні, котрі сповзали зі стелі й вовтузились по закутках, немовби хотіли матеріалізуватися.

Дівчина спробувала ковтнути слину, та в горлі їй геть пересохло.

Поверхня, на якій вона лежала, була прохолодна, рівна й тверда, як камінь. Холод проймав тіло аж до кісток, та воно й не дивно, бо єдиною одежиною на ній була тоненька біла сорочка, в якій вона спала.

«Де я?» – подумки спитала себе Насуада.

Пам’ять повернулась до неї геть несподівано. Вона ввірвалась до її свідомості, як нестримна кавалькада, так, що дівчина відчула це майже фізично.

Скрушно зітхнувши, Насуада спробувала звестися, щоб утекти чи принаймні мати змогу захищатись, проте їй не вдалося зрушити з місця навіть на дюйм. Її зап’ястки та щиколотки були міцно скуті кайданами, а голову тримав товстий шкіряний ремінь, перешкоджаючи будь-яким рухам.

Усі її спроби не дали жодного результату – пута були надто міцні. Дівчина знесилено видихнула й знову глянула на стелю. Кров пульсувала в її скронях з такою швидкістю, що нагадувала барабанний дріб. Її щоки палали хворобливим рум’янцем, а тіло стало таке гаряче, ніби під шкірою була не плоть, а розтоплений жир.

– То ось воно як – помирати,– прошепотіла вона. На якусь мить Насуаду охопив панічний страх, їй було шкода себе. Життя, здавалося, щойно почалося... Аж раптом усе... Кінець... До того ж такий жахливий і жалюгідний. Та найприкріше було усвідомлювати те, що вона так і не встигла завершити жодну з розпочатих справ. Вона не здобула перемоги у війні, вона не пізнала, що таке любов, не народила дитину... Та й загалом, вона не зазнала насолоди від життя... Бо що це за життя – битви, понівечені тіла, обози з припасами, військові хитрощі, клятви в дружбі та вірності, які не варті слова блазня, і майже недієздатна, беззахисна армія. Оце й усе, що залишиться після неї та її роду, адже саме вона – остання його представниця.

Насуаді було страшенно боляче. Дівчина докоряла собі, що не народила дітей, коли була нагода.

«Пробач мені»,– прошепотіла Насуада, уявивши обличчя батька.

Але це була лиш миттєва слабкість. Невдовзі дівчині вдалося опанувати себе й побороти відчай. Самовладання – це єдине, що в неї зараз лишалося, тож міняти його на спокусливу спробу пожаліти себе вона не збиралася. Доки ти контролюєш свої думки й почуття, доти й не будеш геть безпорадним.

Насуада мала дякувати долі, що їй узагалі лишили хоча б одну зі свобод – свободу мислити, а свобода думки, якщо нею належно скористатися, могла визволити і її тіло.

У всякому разі, їй слід було триматися, щоб нічого не розповісти на допитах, контролювати себе з останніх сил, інакше зламати її буде справою лічених хвилин.

Дівчина сповільнила дихання й почала зосереджено втягувати повітря носом, намагаючись витіснити зі свідомості все зайве. Відчувши прилив спокою, вона трохи розгубилась, бо не знала, про що можна думати, щоб не завдати собі болю. Більшість тем здавалися їй небезпечними – небезпечними для варденів, для їхніх союзників та для Ерагона й Сапфіри. Вона намагалася не згадувати тих речей, які тюремники могли б використати проти неї та її війська, натомість зосередилась на думках і спогадах, що не стосувалися війни. Насуаді страшенно кортіло створити ілюзію, ніби, крім них, у її пам’яті більше нічого нема, хоч вона чудово розуміла, що в такому разі всі надії на визволення можна поховати. Усе, на що вона могла сподіватися,– це зірвати плани негідників, які захопили її в полон.

«Гокукаро,– подумки благала дівчина,– дай мені сили пережити ці пекельні випробування. Приглянь за своїм совенятком і, коли вже мені судилось загинути, забери мене звідси й віднеси на поля мого батька».

Заспокоївшись, Насуада уважніше оглянула вимощену кахлями кімнату. їй здалося, що вона в Урубейні. Де ж іще, як не в Урубейні, її могли переховувати Мертаг і Торнак? До того ж кімната була оформлена в ельфійському стилі, а саме ельфи збудували більшість споруд Урубейна, який вони називали Ілірея. Цю назву місто отримало від ельфів чи то до початку війни з драконами, чи вже після того, як стало столицею королівства Бродрінг і почало офіційно належати Вершникам. Принаймні так їй розповідав батько. Сама ж дівчина про це місто, на жаль, нічого не знала.

З другого боку, Насуада могла перебувати і в якомусь іншому місці, скажімо, в одному з маєтків Галбаторікса, а кімнати, котру вона зараз бачила, взагалі могло не існувати. Що, коли ця кімната, та й узагалі все, що вона зараз бачить, чує, сприймає на слух і дотик,– усього лиш ілюзія? Вправний маг міг зробити це за іграшки.

Глибоко дихаючи, Насуада подумки пообіцяла собі, що її ніхто не зможе надурити. Хай навіть за мить двері цієї кімнати виб’є Ерагон, вона все одно не дасть волю своїм почуттям і буде гадати, що це підступні витівки тих, хто її полонив.

Коли Мертаг викрав дівчину з табору, світ обернувся для неї на суцільну брехню, і було зовсім незрозуміло, коли ця брехня скінчиться, та чи й скінчиться взагалі. Насуада не сумнівалася тільки в тому, що залишилась живою. Усе інше, включно з власними думками, викликало в неї глибоку підозру.

Остаточно оговтавшись від шоку, дівчина відчула, як її свідомість знемагає від чекання й невизначеності. Вимірювати час можна було тільки спрагою й голодом, але це дуже непевні орієнтири – вони набігають стрімкою хвилею, а, потім безслідно зникають, і так безліч разів. Рахуючи секунди, Насуада складала їх у хвилини, хвилини монотонно перетікали в години, та коли лік сягав кількох тисяч, вона збивалась.

Зустріч з викрадачами не обіцяла нічого доброго – дівчина чудово це розуміла. Та якоїсь миті чекання стало таким виснажливим, що їй захотілось, щоб ті прийшли по неї якомога швидше. Аби привернути їхню увагу, Насуада почала кричати. Вона кричала кілька хвилин. Та їй відповіло лиш сумне відлуння власного голосу.

Світло позаду неї не сколихнулось жодного разу. Мабуть, його випромінював магічний ліхтар на зразок тих, що ними користувалися гноми. Воно заважало спати, але втома брала своє й Насуада час від часу поринала у неспокійну дрімоту.

Найбільше дівчина боялася снів, бо в них мимохіть могли зринути речі, котрі вона понад усе намагалась приховати. Але особливого вибору в неї не було – заснути рано чи пізно все одно доведеться, тим часом боротьба зі сном тільки марнувала дорогоцінні сили.

Насуада засинала й прокидалася, але сон не надавав їй бадьорості.

Аж раптом дівчина почула, як десь позаду неї грюкнула клямка й відразу потому відчинились важкі рипучі двері.

Кров у венах почала пульсувати швидше. Насуаді здавалось, що відтоді, як вона опритомніла в цій кімнаті, спливла принаймні доба.

їй страшенно хотілося пити – язик набряк і стаз прилипати до піднебіння, а тіло аж пекло від болю через тривале перебування в одній позі.

По камінню м’яко зачовгали чоботи. Хтось спускався сходами... Мить – і знов тиша. Дзвоник? Ключі? Ніж? Чи щось іще гірше? Почувся якийсь брязкіт, і кроки знов почали швидко наближатись.

Нарешті перед очима дівчини постав огрядний чолов’яга, вбраний у сіру шерстяну туніку. Він приніс срібну тацю із сиром, хлібом, м’ясом, вином та водою. Схилившись і поставивши тацю біля стіни, чолов’яга розвернувся й швидко та рішуче закрокував до Насуади. У його рухах було щось майже граційне.

Ледь чутно дихаючи, він обіперся на плиту й пильно глянув на дівчину. Його голова була схожа на гарбуз: випукла згори та знизу, проте вузька посередині. Обличчя чоловіка було чисто виголене, а голова – геть лиса, коли не брати до уваги коротенького, акуратно підстриженого чубчика. На його лобі виступили краплини поту, повненькі щоки вигравали рум’янцем, а губи були майже так само сірі, як і його туніка. Доповнювали картину нічим не примітні близько посаджені карі очі.

Чолов’яга прицмокнув язиком, і Насуада помітила, що його зуби, стиснуті мов лещата, були значно довші, ніж у звичайних людей. Вони робили його вигляд зловісним.

Тим часом прибулець глибоко втягнув носом повітря, а потім різко видихнув, через що в повітрі завис цибулево-печінковий запах, такий огидний, що Насуаду ледь не знудило, попри те, що вона страшенно зголодніла.

Відчуття нудоти змінилось відчуттям сорому, бо чоловік почав безцеремонно роздивлятися її тіло, а дівчина була майже гола й почувалася тепер, ніби іграшка чи домашній улюбленець, що потрібні лиш для розваги. Кров ударила їй у щоки гарячими струмками люті й приниження.

Насуада вирішила не чекати, доки чолов’яга сам почне щось робити, тож спробувала заговорити перша, попросивши в нього води. Проте в горлі, так пересохло, що вона ледь спромоглася на слабкий хрип.

Чолов’яга в сірому знову прицмокнув і, на превеликий подив дівчини, почав знімати з неї кайдани.

Невдовзі Насуада була вільна. Вона потихеньку звелася, а потім різким несподіваним рухом спробувала вдарити чолов’ягу ребром долоні по шиї. Здавалось, її рука ось-ось досягне цілі, та в останню мить здоровань перехопив її зап’ястки, зробивши це без якихось видимих зусиль.

Насуада роздратовано скрикнула й спробувала штрикнути йому в очі пальцями вільної руки. Але й тут її спіткала невдача – другий зап’ясток так само легко опинився в лещатах долоні прибульця. Хватка була така сильна, що пручатися не випадало.

Та дівчина все одно не втрачала надії – вона кинулась уперед і вп’ялася зубами в чоловікову правицю, відчуваючи в роті солоний присмак крові. Дівчина не розтисла зубів навіть тоді, коли кров потекла з її власних губ. Між зубами і язиком, нагадуючи наполоханих змій, звивалися чоловікові м’язи.

Насуада врешті-решт відпустила його руку, різко закинула назад голову й плюнула йому кров’ю в пику. Та навіть після цього чолов’яга залишився цілком байдужий, не виказуючи ані злості, ані образи.

Тоді вона ще раз кинулася на нього й спробувала зацідити йому в живіт. Але перш ніж удар досяг своєї мети, чоловік блискавично відпустив її лівий зап’ясток, розмахнувся вільною рукою й сильно вдарив зухвалу нападницю по обличчю.

В очах Насуади спалахнуло різке біле сяйво. На якусь мить їй здалося, ніби перед обличчям щось зовсім нечутно вибухнуло. Голова дівчини хитнулась убік, а біль прокотився від неї аж до середини хребта.

Коли в очах трохи розвиднілось, дівчина зиркнула на здорованя таким поглядом, ніби хотіла його спопелити, хоч вона чітко усвідомлювала, що цілком перебуває в його владі. Сподіватися на перемогу можна було тільки в тому разі, якби їй пощастило знайти щось гостре, аби перерізати йому горлянку чи виколоти око.

Чолов’яга тим часом відпустив її другий зап’ясток і поліз до туніки, звідки дістав матово-білу хустину. Він приклав її до обличчя, витираючи кожну краплину слини та крові, а потім, притримуючи один кінець своїми зубами-лещатами, зав’язав хустиною поранену руку.

Завершивши цю операцію, здоровань спокійно взяв дівчину за плечі, підняв із золотистих кахлів і спробував поставити на ноги. Але тіло дівчини не слухалось – вона почала швидко осуватися й незграбно, як лялька, повисла в чолов’яги на руках.

Тоді той повторив спробу, і цього разу Насуаді вдалося сяк-так утримати рівновагу. Допомагаючи дівчині, чолов’яга провів її до маленьких бокових дверей, яких вона раніше не бачила, бо вони були в неї за спиною. Поруч із ними починалися сходи, що вели до інших, більших дверей, через які здоровань і потрапив до зали. Вони були зачинені й мали невеличке віконечко з ґратами, крізь яке було видно добре освітлений гобелен, що висів на рівній стіні.

Чолов’яга прочинив бокові двері й завів її до невеличкої кімнати. Коли він залишив Насуаду наодинці, їй ніби камінь з душі впав. Дівчина роззирнулася навсібіч і почала шукати хоч щось, чим би можна було скористатись як зброєю. Проте в кімнаті були тільки пилюка, деревна стружка й засохлі плями крові, що не обіцяли нічого доброго.

Лише за пару хвилин дівчина здогадалася, що це приміщення, очевидно, використовують як туалет. Покинувши кімнату, вона знов опинилася поруч зі здорованем, який обережно взяв її за руку й повів назад.

Перед лежаком Насуада спробувала відчайдушно пручатися, вважаючи за краще бути відлупцьованою, ніж знову прикутою. Але похмурого чолов’ягу годі було спинити. Його тіло було, мов залізне, а м’який на вигляд живіт навіть не колихнувся під її ударами.

Легко здолавши опір дівчини, так, ніби це була мала дитина, чоловік підняв її і знову поклав на лежак. Потім він притис її плечі до каміння й повдягав усі кайдани. Насамкінець він перетягнув її чоло шкіряним ременем – достатньо міцно, щоб тримати як слід голову, та водночас не надто туго, щоб завдавати їй болю.

Дівчина подумала, що він ось-ось має піти – може, на обід, а може, далі виконувати свої обов’язки, проте здоровань узяв срібну тацю, примостився поруч із нею й запропонував ковток розведеного вина. Пити, лежачи на спині, було важко, тож Насуада робила маленькі швидкі ковточки зі срібної чаші, яку він приклав їй до губ. Вино потекло пересохлим горлом, даруючи майже неземну насолоду.

Коли чаша спорожніла, чоловік відставив її вбік, нарізав невеличкими шматочками хліб і сир, після чого простягнув їх дівчині.

– Що...– мовила та, коли до неї нарешті повернувся голос.– Як тебе звати?

Однак чоловік дивився на неї так, ніби нічого не чув. Його схожа на гарбуз голова вилискувала у світлі магічного ліхтаря, як полірована. Кілька секунд повагавшись, він підсунув хліб і сир ближче до неї.

– Хто ти?.. Ми в Урубейні? Може, ти такий самий в’язень, як і я? Тоді ми могли б допомогти одне одному... Повір, Галбаторікс не всесильний – ми легко знайдемо спосіб, як утекти... І будемо на волі, обіцяю тобі,– усе це дівчина говорила тихим спокійним голосом, щоб завоювати його симпатію або принаймні віднайти таку тему, яка могла його зацікавити.

Вона знала, що може переконувати людей – за її плечима були довгі години переговорів. Але на цього здорованя її слова, судячи з усього, не справляли жодного враження. Якби він не дихав, то взагалі можна було б подумати, що перед нею стоїть мрець. «Може, він глухий? – спершу подумала дівчина.– Хоч навряд. Адже він почув, коли мені хотілось води».

Насуада говорила й говорила, аж доки в неї не вичерпались усі аргументи. Тоді вона замовкла й хотіла вигадати щось нове, проте чолов’яга збив її з пантелику, піднісши й наполегливо тримаючи біля її губ хліб із сиром. Дівчина роздратовано попрохала прибрати їжу, але його кам’яна рука навіть не поворухнулась. Сам здоровань продовжував дивитись на неї своїм порожнім і байдужим поглядом.

По тілу дівчини пробіг неприємний холодок. А що коли його поведінка не вдавана? «Може, я й справді для нього порожнє місце?» – подумала Насуада. Цей чоловік міг ненавидіти її, міг отримувати насолоду, катуючи, але щоб отак – узагалі жодних емоцій, це вже занадто. Швидше за все, він перебував під дією магії, тож і не виявляв до неї жодного співчуття. Так чи інакше, Насуада добре розуміла – її смерть збентежить здорованя не більше за смерть випадково розчавленої мурашки.

Урешті-решт їй усе ж таки довелося розкрити рот і дозволити чолов’язі погодувати себе, хоч спокуса гризнути його за палець і була неабияка.

Здоровань годував її, як дитину, орудуючи руками напрочуд обережно, так, ніби він мав справу з порожньою скляною кулею, що могла будь-якої миті впасти й розбитись.

Насуаду тим часом опосіли сумні думки. «Очолювати найбільший в історії Алагезії союз і так низько впасти,– скрушно думала вона.– Я всього лиш звичайна жінка, яка жила в Сурді з її теплими й пильними вулицями, з її галасливими торговцями й метушливим народом. Ото й усе. І в мене нема підстав для гордощів... Мені нічого соромитися своєї поразки».

Та між цими думками все ж таки закрадалася ненависть до здорованя: той уперто продовжував годувати її з руки, хоч вона спокійно могла зроби ти це самотужки. Дратуючись дедалі більше, дівчина все одно вирішила його не чіпати, бо, зрештою, розуміла,1 що цей чолов’яга тільки виконує накази, віддані Галбаторіксом чи кимось іншим.

Треба було думати про щось інше. Тож Насуада спокійно доїла решту обіду, маючи надію якомога швидше здихатися нав’язливої компанії здорованя, а тоді вже подумати про те, як звідси вибратись.

Коли Насуада закінчила їсти, чолов’яга зібрав увесь посуд і справді пішов геть. Дівчина чула, як віддаляються його кроки, як брязкають засуви, пропускаючи здорованя за все нові й нові двері.

* * *

Знову залишившись наодинці, Насуада довго роздумувала над тим, як можна порішити свого наглядача. Так нічого й не вигадавши, вона почала стежити за однією лінією на стелі. Дівчина намагалась збагнути, чи має та лінія початок і кінець. Лінія була синього кольору, і дівчина обрала її не випадково, бо ця лінія нагадувала їй людину, про яку вона зараз узагалі не насмілювалась думати.

Невдовзі і лінія, і роздуми про помсту почали їй набридати. Насуада заплющила очі й поринула в неспокійний сон. Час у ньому спливав то швидше, то повільніше, ніж у реальному світі, що, зрештою, зовсім не дивно, коли тобі сниться всіляке жахіття. Сон обірвався тільки тоді, коли до кімнати знов повернувся чолов’яга в сірій туніці. Побачивши його, Насуада дуже зраділа, хоч подумки й картала себе за таку слабкодухість. Скільки вона проспала – сказати було важко, хоч дівчині й здалося, що часу спливло не менше, ніж першого разу. Чекання ставало просто нестерпним і дедалі дужче нагадувало безкінечність. З одного боку, Насуада хотіла, щоб її ніхто не турбував, та з іншого – вона була вдячна чоловікові за його візит, бо не сподівалася, що той буде навідуватися так часто.