Текст книги "Ерагон. Спадок, або Склеп душ"

Автор книги: Кристофер Паолини

сообщить о нарушении

Текущая страница: 16 (всего у книги 49 страниц)

– Нам треба бути дуже обережними,– прошепотів Вірден.

– А як іще ти хотів пробратись у місто? – глузливо спитала Анжела.– З герольдами й під звуки фанфар?

Ельф нічого не відповів, хоч з його обличчя й було зрозуміло, що йому не дуже сподобалось таке нешанобливе зауваження знахарки. Дивно, але двері до тунелю воїни Імперії залишили незамкненими. Арія й Вірден без особливих зусиль відчинили їх і ввійшли в темне нутро тунелю. Тієї ж миті на їхніх долонях спалахнули магічні ліхтарики, що поволі здійнялися під стелю проходу й зависли там, ніби два маленькі сонечка.

– А чого це ельфи тебе так поважають? Таке враження, ніби вони взагалі тебе бояться,– тихенько спитав Вершник, розвернувшись до Анжели.

і– А що, хіба я не заслуговую на повагу?!

– Колись ти все мені про себе розкажеш,– якось невиразно відповів на те Ерагон.

– Іще чого! – пирснула знахарка й пірнула в тунель так прудко, що її плащ залопотів, ніби крила летрблака.

Ерагон тільки скрушно похитав головою й поспішив слідом за нею. Знахарка була невеличка на зріст, тож могла просуватися тунелем, не нахиляючись. Натомість Вершнику та двом ельфам доводилось згинатися ледь не навпіл. Тепер вони нагадували старих, скутих ревматизмом дідуганів.

Тунель був порожній. Його підлогу вкривав товстий шар багна, в якому траплялося дрібне гілля, камінці й зміїна шкура. Сперте повітря, просякнуте смородом гнилої соломи, ледь не забивало памороки.

Загін намагався рухатись якомога обережніше, бо кожен звук у тунелі підсилювався в десятки разів, розлітаючись в обидва кінці гучною луною. А потім відлуння звуків поверталось назад і спліталося в якийсь містичний шепіт, через що починало здаватися, ніби тунель живий, а шепіт – то не що інше, як його. збуджене й важке дихання. Ерагонові, який з дитинства не любив підземель, почали скрізь увижатися духи.

«У цій норі й незчуєшся, як до тебе хтось підкрадеться»,– подумав Вершник і в розпачі буцнув камінець, що трапив йому під ногу. Камінець підлетів і вдаривсь об стіну, через що по всьому тунелю пішла луна.

– Вибачте,– буркнув юнак, помітивши невдоволені погляди супутників.

«Принаймні тепер джерело дивних звуків під ДрасЛеоною для нас уже не таємниця,– подумав він, криво посміхнувшись.– Треба буде неодмінно розповісти про все старенькому Джоуду після того, як повернемось».

Забрівши в тунель уже достатньо глибоко, Ерагон озирнувся назад, щоб глянути, чи далеко вони від входу. Утім ковані двері розчинилися в темряві, ніби їх ніколи й не було. Сутінки стали такі густі, що Вершник боявся навіть дихати, аби не набрати в легені вогкої темряви. Тунель тиснув на нього й пригнічував, нагадуючи грубі проходи Хелгрінда, в яких він разом із Рораном бився з разаком.

Намагаючись позбутися невеселих думок, Вершник розмашистими кроками поспішив уперед, аж раптом помітив у темряві чиїсь очі, що виблискували, ніби пара багряних місячних камінців. Юнак схопився за руків’я Брізінгра, готовий відбити атаку незнайомця, але з темряви, нечутно ступаючи м’якими лапами, випірнув Солембум. Кіт-перевертень зупинився перед світлом і притис вуха. На його морді наче завмер подив.

«Міг би й здогадатися»,– заспокоїв себе Ерагон. Воно й справді, де б не з’являлася знахарка, її незмінно супроводжував величезний кіт-перевертень.

«Цікаво, як вона його приручила?» – подумав Ерагон і вирішив, що перегодом будь-що-будь розвідає все про минуле Анжели.

Кіт тримався позаду, прикриваючи загін з тилу, що не могло не тішити. Тепер Вершник швидше пішов уперед наздоганяти своїх супутників.

Перш ніж купка зухвальців покинула варденський табір, Насуада належно їх підготувала. Вони знали про Драс-Леону майже все: точну кількість солдатів, задіяних в обороні, місце їхнього розташування, їхні обов’язки, розпорядок, звички. Насуада розповіла навіть про те, коли зазвичай спить Мертаг, що він полюбляє їсти і в якому настрої був напередодні. Слухаючи її, Вершник і ельфи не могли надивуватися. Побачивши їхній подив, Насуада посміхнулась і пояснила, що всю цю інформацію вивідали коти-перевертні, які шпигували в місті ледь не з першого дня, відколи вардени розбили табір під стінами Драс-Леони. Власне кажучи, загін міг розраховувати на їхню підтримку й під час захоплення воріт. Щоправда, Насуада попередила, що ті не будуть виказувати себе аж до останньої миті. Мовляв, так воно і безпечніше, і дієвіше. Хоча, коли розібратися, хто міг запідозрити, що вгодований котище, який вештається вулицями міста, є ворожим шпигуном?

Просуваючись тунелем усе далі й далі, Ерагон чомусь подумав, що потреба в сні є справжнім слабким місцем Мертага.

«Навіть якщо нам не вдасться порішити його сьогодні,– міркував Вершник,– я знаю, що робити. Слід будити Мертага серед ночі – і так кілька діб поспіль... Навряд чи він зможе вправно битися, коли засинатиме на ходу».

Тунель був прямий, мов стріла. Загін ішов уже добрі півгодини, а на якісь повороти не було навіть натяку. Підлога під невеличким кутом пірнала вниз, хоч невдовзі знову починала йти вгору – каналізаційні канали в цих краях завжди будували за таким принципом.

Спливло кілька хвилин, і багно під ногами стало м’якшим, прилипаючи до черевиків, ніби глина. Зі стелі тут уже скрапувала вода, час від часу потрапляючи Ерагонові за комірець і скочуючись його спиною ледь не на поперек. Пройшовши ще метрів із десять, Вершник послизнувся й, щоб не впасти, зіперся рукою на вкриту огидним слизом стіну.

Відчуття часу поволі зникало. Можливо, загін провів у тунелі дві години, а може, й усі десять. У всякому разі, в Ерагона вже неабияк боліли шия та плечі, бо ходити зігнувшись було надзвичайно незручно.

Загін просунувся ще трохи далі, і юнак помітив, що луна стала не така гучна, а проміжок між повторенням звуків значно зріс. Невдовзі тунель вивів їх до великої квадратної кімнати з гострою стелею близько п’ятнадцяти футів заввишки. Кімната була порожня, як не брати до уваги якоїсь діжки, що самотньо притулилася в кутку. Кожна стіна мала невеличкі проходи. Куди вони вели, Вершник не міг розгледіти. Загін розгублено зупинився й затупцяв на місці. Ерагон нарешті з хрускотом розпрямив спину.

– Мабуть, у планах Ерста Грейбіарда цього не було,– зітхнула Арія.

– Ну, і куди нам тепер іти? – спитав Вірден.

– Це ж очевидно! – змахнувши руками, вигукнула знахарка.– Ліворуч. Треба завжди обирати ліву доріжку.

– Це з якого боку глянути,– зауважив Ерагон.– Якщо стояти спиною, то ліва буде...

– Правою,– урвала його Анжела,– а права буде лівою...– її очі звузились.– Іноді ти буваєш такий розумний, Шейдслеєре... Ну, гаразд, підемо твоїм шляхом. Тільки потім не кажи, що я тебе не попереджала! От побачиш, кілька годин ми будемо кружляти по колу.

Правду кажучи, найбільшу довіру у Вершника викликав середній тунель. Принаймні йому здавалося, що саме він виводить на вулиці міста. Але бажання сперечатися зі знахаркою Вершник не мав, тому він вирішив пристати на її вибір.

«Куди б ми не пішли,– резонно міркував він,– ми все одно рано чи пізно знайдемо сходи. Не може ж під Драс-Леоною бути мільйон кімнат!»

Тримаючи свій ліхтарик, Анжела пішла першою. Вірден і Арія понуро поплентались за нею, а Ерагон замикав процесію. Кімната, у якій опинився загін, насправді була куди більша, ніж могло здатися на перший погляд. Відстань між її стінами становила щонайменше двадцять футів. Наприкінці кімнати був коридор, у стінах якого виднілись ходи в безліч печер, а в них так само можна було побачити ще по три-чотири тунелі. «Хто й навіщо усе це набудував?» – з подивом подумав Ерагон.

Усі кімнати, що траплялися їм на шляху, були порожні. Лиш одного разу загін наштовхнувся на якийсь зламаний стілець та купу обплетених павутинням битих горщиків. Тим часом Анжела, не вагаючись, повертала в нові й нові коридори. Вершник кілька разів хотів її зупинити, але не наважувався, розуміючи, що сам він нічого кращого запропонувати не може.

Знахарка зупинилась аж тоді, коли вони зайшли в круглу кімнату із сімома однаковими коридорами.

– Поміть коридор, з якого ми вийшли, інакше будемо кружляти й кружляти,– сказала Арія.

Не гаючи ні секунди, Ерагон вийняв Брізінгр і провів на кам’яній стіні риску. Потім він пильно придивився до темряви позаду себе, але на Солембума не було навіть найменшого натяку Залишалося тільки сподіватись, що кіт-перевертень не заблукав у цих химерних лабіринтах. Вершник уже хотів знайти його подумки, але вчасно стримався, оскільки плин його свідомості могли помітити ворожі маги.

– Ах! – вигукнула Анжела й підняла свій ліхтарик так високо, як могла, розігнавши зловісні тіні.

– Що сталося? – прошепотів Вершник, кинувшись у центр кімнати, де вже були Вірден та Арія.

– Стеля, Ерагоне...– мовила Арія.– Поглянь на стелю!

Юнак звів погляд угору, але не побачив нічого, крім блоків старих, потрісканих і порослих мохом каменів. Дивним було те, що ця давня стеля ще й досі тримається.

– Що? – не зрозумів Вершник.

– Дивись уважніше,– відповіла ельфійка.

І тут Ерагон аж рота роззявив від подиву. Виявляється, лінії були не тріщинами, а рунами – рядами чітких невеличких рун. Час і пліснява знищили частину тексту, але решту ще й досі можна було прочитати. Вершник спробував їх розшифрувати, проте знайшов тільки три знайомі слова – усе інше прочитати він неміг.

– Що тут написано? – спитав юнак.– Це мова гномів?

– Ні,– заперечно похитав головою Вірден.– Це мова твого народу, точніше, один з її старовинних діалектів. Його використовував фанатик Тоск.

Ерагон здригнувся.

– Коли ми з Рораном рятували Катріну,– сказав він,– ми чули, як священики Хелгрінда згадували книгу Тоска.

– Так,– кивнув Вірден,– ця книга – джерело їхньої віри. Тоск був не перший, хто запропонував для Хелгрінда молитви, але він перший занотував основи тієї віри. Багато хто користується його працями ще й досі. Прибічники Хелгрінда вважають його пророком. А це,– ельф звів руку вище,– історія Тоска, від народження аж до смерті, справжня історія, яку його послідовники не розповідають нікому, крім членів своєї секти.

– Ми б почерпнули тут безліч корисної інформації,– мовила Анжела, не зводячи погляду зі стелі,– якби в нас був час...

В очах знахарки спалахнули вогники завзяття, що неабияк насторожило Вершника.

– У нас є кілька секунд, щоб усе це прочитати,– сказала Арія, пильно роздивляючись входи в сім коридорів.

Доки Анжела й Вірден намагалися розшифрувати руни, ельфійка підійшла до одного з коридорів і почала шепотіти закляття, що мало допомогти визначити місцеперебування загону. Постоявши там якусь мить з опущеною головою, Арія рушила до наступного коридору.

Тим часом Вершник знуджено розглядав руни, а потім повернувся до коридору, з якого вони щойно вийшли, й притулився спиною до холодного каміння стіни. Ельфійка була вже навпроти четвертого коридору. Її м’який вкрадливий голос то лунав досить гучно, то нагадував легкий подих весняного вітру.

Кілька хвилин нічого не відбувалось. Із задуми Ерагона вивело слабке сюрчання, що долинало з-під його правої руки. За мить на шкіряну рукавицю Вершника стрибнув великий безкрилий цвіркун. Комаха була огидна – її масивна рогата голова переходила в чорне лискуче тіло з тонкими кутастими лапами. Вершник поморщився і скинув потвору з руки – та стрибнула в темряву, лунко приземлившись на кам’яну підлогу.

Огляд п’ятого коридору був так само безрезультатний. Тоді Арія минула коридор, на вході до якого стояв юнак, і зупинилася навпроти сьомого, останнього. Та перш ніж ельфійка встигла вимовити закляття, як з усіх проходів одразу долинув дикий скрик, а вслід за ним шипіння й звук кількох швидких ударів. Ці звуки були такі моторошні, що волосся на голові Ерагона стало дибки.

– Солембум! – крикнула Анжела. Усі як один схопили свої мечі.

Вершник прожогом кинувся в центр кімнати – його погляд блукав від одного коридору до іншого. Гедвей ігназія стала гаряча. Значить, небезпека була десь поруч, хоч юнак не міг зрозуміти, хто той нападник і звідки чекати його появи.

– Сюди! – гукнула Арія, показуючи на сьомий коридор.

– Ні-ні! – схвильовано прошепотіла знахарка, не зрушивши з місця.– Ми повинні виручити Солембума!

Вершник помітив, як у руці Анжели зблиснув короткий меч з дивним прозорим лезом.

– Якщо Мертаг дізнається, що ми тут...– закричала Арія, проте її голос потонув у неймовірному шарварку.

Десь глибоко в темних черевах коридорів розчахнулись невидимі двері, й звідти, оглушивши загін бойовими вигуками, вистрибнуло кілька десятків воїнів у чорному вбранні.

– Летта! – скрикнув Вірден, і всі нападники попадали на підлогу так, ніби врізались у прозору стіну.

Скориставшись їхньою розгубленістю, Ерагон блискавично кинувся в атаку. За мить додолу з глухим звуком упала перша ворожа голова. Обличчя ворожих солдатів закривали пов’язки. І тепер їхні голови, злітаючи з плечей, котились підлогою, залишаючи по собі хвости пов’язок, ніби клубки шерсті.

Побачивши цю картину, Вершник трохи заспокоївся, але ситуація ще й досі залишалась невизначеною: солдати могли перебувати під захистом магії або й узагалі не бути людьми...

Ерагон рубонув по ребрах одного з ворогів, потім порішив іще двох, аж раптом біля його шиї просвистіло гостре лезо. Магічний захист у будь-якому разі врятував би Вершника від неминучої смерті, але він усе одно не стримався й відскочив назад.

Тим часом чоловік, якого він рубонув кілька секунд тому, так і продовжував спокійно стояти, хоч з рани на його грудях жебоніла густа, майже чорна кров.. Часу на роздуми не було. Вершник кинувся добивати решту ворогів, покладаючись на те, що друзі прикриють його зі спини. Він нападав, відбивав удари й знову йшов в атаку, вимахуючи Брізінгром з такою легкістю, ніби той був тонкою дерев’яною тріскою.

Натомість його супротивники були якісь дуже неповороткі. Якби вони відчували біль, Вершник міг би спокійно прикінчити одним ударом одразу кількох. Та доводилось стинати їм голови, вражати прямісінько в серце або відрубувати ноги чи руки. Інакше сповиті в чорне солдати зводились на ноги, незважаючи на свої рани.

Уникнути блискавичних ударів Ерагона було неможливо. Тим часом ворог відбивався дуже мляво, кілька разів спокушаючи Вершника стати під захист магії, та й годі. Утім він чудово розумів, що зараз краще скористатись власними силами й приберегти магічну енергію до того часу, коли вони будуть захоплювати ворота.

Ворогів залишалося всього декілька, коли з тунелів на допомогу їм почали вибігати інші, взявши Ерагона в кільце. Вершник швидко крутнувся на місці.

– Кверст! – голосно крикнув він.

Це було одне з дванадцяти смертельних слів, яких його навчив Оромис. Дивна річ, але закляття не подіяло – мабуть, ворожі солдати були захищені від прямих магічних атак. Тоді юнак вигукнув:

– Трхриста віндр!

Це закляття не завдавало прямого удару, натомість утворювало потужну повітряну хвилю, що могла звалити з ніг навіть найсильнішу людину. Шквальний порив вітру й справді відкинув нападників до протилежної стіни. Перед Вершником утворився чималий порожній майданчик, але сил значно поменшало.

Ерагон озирнувся назад. Якраз у цю мить із правої долоні Вірдена злетіли фіолетові блискавки й обплели ворожі ноги, мов мацаки восьминога, не даючи їм зробити жодного кроку. Однак до невеликої кімнати прибували все нові й нові солдати Імперії.

– Сюди, сюди! – загукала Арія й хутко стрибнула в сьомий коридор, той самий, який вона не встигла перевірити.

За ельфійкою почав відступати Вірден, а за ним Ерагон. Останньою, накульгуючи й тримаючись за поранене плече, йшла Анжела. Тим часом ворожі солдати вже встигли оговтатись і з криками кинулись у погоню, не давши варденам відірватися навіть на півсотні футів.

Тікаючи вниз коридором, Вершник пробував вигадати якесь закляття, що дозволило б зупинити ворогів.

«Хто вони такі? – думав Вершник.– І скільки їх?»

Аж раптом Ерагон випадково помітив над собою люк, з якого линуло слабке пурпурове світло. І було в ньому щось підозріле й зловісне. Халепа не змусила себе чекати. Пролунав оглушливий вибух, і повітря сповнилось запахом сірки.

Повернувшись назад, юнак побачив, як п’ятеро здоровенних чоловіків схопили знахарку й потягли її в якісь бічні двері.

– Ні! – скрикнув Вершник. Та перш ніж він устиг зробити бодай один крок, двері грюкнули, й стіна знову стала ідеально рівною, так, ніби тих дверей зроду й не було.

Тоді Вершник стрибнув уперед.

– Брізінгр! – вигукнув він.

Довкола клинка його вірного меча спалахнуло полум’я. Він приставив його до стіни й повільно провів униз. Однак товстелезне каміння плавилось надто вже повільно. Більше того, юнак розумів, що спроба прорізати бодай невеличкий отвір забере всю енергію пояса Белотха Мудрого.

На допомогу Вершнику прийшла Арія.

– Ладрін! – вигукнула вона, налігши всім тілом туди, де щойно були двері.

У перекладі з прадавньої мови це закляття означало «відкрийся». Та ба – стіна як була рівна, так і залишилась. Ерагон остаточно розгубився й, немов оскаженілий, кинувся з мечем на стіну. Та в цей час переслідувачі наздогнали Вершника й ельфійку. Тепер у парочки відчайдухів не лишалося іншого вибору, як повернутись обличчям до нападників. Спершу Вершник хотів скористатися закляттям, яке вигадав по дорозі, та коридор був надто вузький, отже, воно могло вразити всього лиш двох ворогів, тимчасом як усі інші залишилися б живими-здоровими, перебуваючи поза полем його зору. Тому Ерагон вирішив притримати це закляття до тієї миті, коли перед ним з’явиться щонайменше який десяток солдатів Імперії.

Порішивши перших двох бідолах, Вершник і Арія вклали ще шістьох, але все нові й нові вороги зринали перед ними. Здавалося, їм кінця-краю не буде.

– Вперед! – крикнув Вірден.

– Стенр, слаута! – озвалась Арія, і відразу після цього стіни тунелю вибухнули, засипавши прохід камінням. Велетенські каменюки падали нападникам на голови, трощачи їхні оповиті в чорне черепи.

Не озираючись, ельфійка й Вершник кинулися слідом за Вірденом, що мчав до проходу в кінці коридору. До нього залишалося не більше тридцяти футів.

Десять...

П’ять...

Аж раптом з підлоги й стелі вистрілило безліч аметистових шипів. Ельф і оком не встиг змигнути, як опинився між їхніми вістрями, зависнувши в повітрі. Шипи стирчали за дюйм від його тіла, так і не зумівши пробити магічний захист Вірдена. Спливла мить-друга, і з тіла ельфа вилетіла сліпуча блискавка. Вона заметушилась між шипами, мов якесь навіжене звіреня, вибухнула і... Шипи повільно поповзли назад у стелю й підлогу.

Вірден скрикнув, смикнувся й бездиханно впав на підлогу. Вершник дивився й не міг повірити власним очам. Скільки битв довелося йому провести, але він іще ніколи не бачив, як помирають ельфи. Блодхгарм і його бойові маги були неперевершені воїни, тож якщо Ерагон і думав коли про їхню смерть, то був переконаний, що вони зустрінуть її хіба що в бою проти Мертага чи Галбаторікса.

Арія теж була приголомшена, але швидко прийшла до тями.

– Ерагоне,– мовила вона рішучим голосом,– ти повинен прокласти нам шлях Брізінгром.

На відміну від меча ельфійки, меч Вершника й справді не боявся жодної ворожої магії. Та варто було Ерагонові зробити невеличкий крок уперед, як шипи знову вистрілили. Іще один крок, змах мечем – аметист тоненько дзенькнув і полетів на підлогу, розбившись, немов бурульки.

Вершник, тримаючись правої стіни, повільно рушив уперед. Його меч змітав усе нові й нові рухомі аметистові сталактити. Бризки скалок осипались за дюйм від юнака, наштовхуючись на щит магічного захисту. Та, врешті-решт, захисна магія почала вичерпуватись...

Одна зі скалок боляче різонула Ерагона по щоці, друга неприємно подряпала праве стегно... Пробиратися вперед довелось іще обережніше. Тепер треба було не лише пильнувати за шипами, а ще й весь час поглядати вниз, щоб бува не порізати собі ноги.

Залишались останні ряди шипів, коли Вершника та ельфійку наздогнали вцілілі чорні воїни. Тоді Ерагон почав відступати спиною назад, рубаючи нападників без жодного милосердя. Це була помста за смерть Вірдена.

Нарешті коридор закінчився. Далі йшла велика темна кімната, яка дуже нагадувала печери Тронжхейма. Посеред неї лиховісно височів широкий кам’яний диск, прикрашений по периметру грубими шматками аметисту й застелений двома покривалами – червоним і золотим. Доповнювали суворий антураж важкі металеві канделябри.

Судячи з усього, це був жертовник.

Шаленіючи від лк?ті, Вершник кинувсь уперед. Він хотів рознести цю споруду на друзки. Та, навіть не добігши до першої аметистової каменюки, Ерагон збагнув, що зробив помилку.

Останнє, про що він устиг подумати, була Сапфіра.

ЖЕРТВА БОГУ

Перше, що помітив Ерагон, так це зміна кольорів. Кам’яні плити стелі виглядали більшими, ніж раніше. Дрібні деталі здавалися чіткішими та яскравішими, тим часом загальна картинка була якась притлумлена. Покрутивши головою, юнак помітив під собою великий кам’яний диск.

Червоний ліхтарик Арії вже не освітлював кімнату, натомість неяскраве сяйво линуло від кристалів і свічок у канделябрах. Тільки тепер Вершник збагнув, що в нього в роті є якийсь предмет, а сам він висить на ланцюгу, прив’язаний за зап’ястки. Спроба поворухнутися принесла ще одну недобру звістку – щиколотки були прикуті до масивного металевого кільця, вмурованого в підлогу.

Роззирнувшись довкруги, Ерагон побачив неподалік Арію. Її підвісили до стелі так само, як і його. У роті ельфійки стирчав кляп, а щоб вона не виплюнула його, вороги недбало обмотали їй голову брудною ганчіркою. Судячи з усього, Арія прийшла до тями раніше, бо полегшено зітхнула, коли Ерагон і собі розплющив очі.

«Чому вона ще й досі не втекла і що взагалі сталося?» – думки Вершника були неповороткі й розмиті, ніби він добряче випив.

Ерагон опустив очі й зрозумів, що в нього забрали не лише всю зброю, а й обладунки – тепер він висів у самих тільки штанях. Пояс Белотха Мудрого безслідно зник, так само як і медальйон, подарований гномами, що мав захищати юнака від стеження крізь магічний кристал. Арія, на превеликий жаль, теж залишилася без свого ельфійського персня.

Вершника охопила легка паніка, але він миттю заспокоївся, розуміючи, що не все ще втрачено – ворог міг забрати в нього зброю й джерело енергії, проте він і досі був здатен використовувати магію. Через кляп у роті Ерагон не міг вимовляти закляття вголос, а це означало, що все доведеться робити подумки. Помилитися в такій ситуації було значно простіше – один неправильний звук, і закляття почне діяти не проти ворога, а проти того, хто його створив. Словом, слід було якомога швидше вибиратися з пут.

Юнак заплющив очі, зібрався на силі й спробував зосередитись. Але йому завадив брязкіт кайданів Арії – ельфійка відчайдушно крутила головою, намагаючись, привернути увагу Ерагона.

«Що?» – беззвучно спитав її Вершник, звівши брови.

Проте Арія нічого не могла пояснити, а лише щось мукала й продовжувала крутити головою. Тоді Ерагон спробував обережно полинути до неї думками, побоюючись чийогось втручання. Недобрі передчуття справдилися майже відразу – Вершник відчув чийсь наполегливий натиск, що оповив його свідомість, ніби кокон. Мозок паралізував панічний страх, хоч юнак будь-що-будь намагався себе опанувати.

Це напевно була не отрута, та Ерагон не уявляв, що ще, окрім неї, може перешкоджати торкнутися свідомості Арії.

«Магія? – питав він себе подумки.– Тоді якась вона дивна, принаймні раніше я з такою ніколи не мав справи...»

На мить погляди Вершника й ельфійки зустрілися, але юнака непокоїло лоскотливе відчуття на зап’ястках. Він подивився вгору й побачив, що з тих місць, де в його руки впиналися іржаві ланцюги, стікають невеличкі струмочки крові.

Тоді Вершник підтягнувся й смикнув ланцюг з усієї сили, на яку тільки був здатен. Той не піддавався. Ерагон смикав знову й знову, незважаючи на біль, який супроводжував кожен рух. Урешті-решт Вершник облишив марні спроби й безвольно повис – кров так і стікала з його зап’ястків на шию, плечі та спину.

Перепочивши кілька хвилин, Ерагон зібрав докупи всю енергію, спрямував її на свої пута й подумки вигукнув: «Кверст мальмр ду гуілдрс едта, мар фрема не тон ека трейя!»

Аж раптом кожен нерв його тіла пройняв пекучий біль. Вершник втратив пильність, і закляття увірвалося на середині, а більшість енергії було змарновано. Біль одразу ж зник, натомість дихання збилося, а серце калатало в такому шаленому ритмі, ніби хотіло ось-ось вирватися з його грудей. Здається, востаннє Ерагон почувався аж так погано тоді, коли дракони під час Агаеті Блодхрен зцілювали шрам на його спині.

Потроху-потроху він приходив до тями, відчуваючи на собі пильний погляд Арії.

«Мабуть, вона теж намагалася створити закляття,– думав Вершник,– та все ж таки, як це могло статися? Ми в кайданах і геть безпомічні, Вірден помер, а знахарка, певно, опинилася в полоні... Її вірний кіт-перевертень конає поранений в одному з лабіринтів, якщо воїни в чорному ще не порішили його».

Усе, що сталося за кілька останніх годин, ніяк не вкладалося в Ерагоновій голові. Він, Арія, Вірден, Анжела й Солембум були одним із найнебезпечніших загонів у всій Алагезії... Словом, ніхто б не повірив, якби почув, що бойова варденська п’ятірка зазнала поразки так швидко.

«Якщо нам не пощастить утекти...» – промайнуло в голові юнака, але він одразу ж прогнав цю розпачливу думку. Більше за все йому зараз хотілося поговорити із Сапфірою, переконатися, що вона жива-здорова й відчути підтримку свого непереможного дракона. Хоч Арія була поруч, він усе одно почувався неймовірно самотнім, через що в голові утворився страшенний розгардіяш.

Пекельний біль у зап’ястках не слабшав, бо Вершник так і продовжував смикати ланцюг, сподіваючись розхитати кріплення й вирвати його зі стелі. Спливло хвилин десять, і біль таки змусив Ерагона зупинитись. Руки горіли вогнем – здавалося, що м’язи ось-ось луснуть від напруги, а слідом за ними не витримають і тріснуть кістки. Кров продовжувала жебоніти, забираючи рештки сил. Відчуття часу зникло, хоч Вершник і розумів, що вони висять тут лише кілька годин, інакше його б уже мучили нестерпні голод і спрага. Йому чи не вперше в житті стало по-справжньому страшно.

Кожна хвилина видавалася вічністю. Бранці весь час перезиралися, намагаючись спілкуватися подумки, та в них нічого не виходило. Кілька разів біль ущухав, і тоді юнак осатаніло борсався, ніби рибина на гачку, дедалі глибше занурюючись в океан приреченості.

Невдовзі      тунелями      полинуло      зловісне      бемкання дзвонів, після чого двері по обидва боки чорного вівтаря з  рипінням  відчинилися.  Вершник  напружив  знесилені м’язи й почав пильно вдивлятись у темні нори коридорів. Спливла нестерпно довга хвилина. Бемкання залунало знову, сповнивши кімнату оглушливим відлунням. У дверях з’явилося трійко послушників – це були юнаки в золотих шатах. Кожен із них ніс металеву раму, на перетинках якої висіли дзвони завбільшки з людський кулак. Слідом за послушниками понуро сунуло десятків зо два чоловіків, кожному з яких бракувало якоїсь кінцівки. Вони були вбрані в грубий одяг, пошитий з темної шкіри. Замикали процесію шестеро рабів, що несли ноші, на яких гордо сиділа безрука, безнога й беззуба людина невизначеної статі. Судячи з усього, це й був головний священик Хелгрінда. Його голову прикрашала велика кількість довжелезних пір’їн, через що священик мав іще химерніший вигляд.

Процесія оточила вівтар колом, тим часом раби обережно поставили ноші на середину кімнати. Трійко вродливих юнаків у котре бемкнули дзвонами, після чого священики швидко проговорили якесь довге речення. З усього почутого Вершник зміг розібрати лиш назви кількох піків Хелгрінда – Горм, Ільда й Фел Ангвар.

– Вітаємо вас у залі Тоска,– мовив кривим ротом головний священик і скоса зиркнув на Ерагона й Арію гострими, ніби скалки, очима.– Ти вже вдруге насмілився потривожити наше святи лише, о Вершнику дракона! Шкода, але зробити це втретє тобі вже не вдасться... Галбаторікс наказав дарувати тобі життя й відправити до Урубейна. Він дуже сподівається на те, що ти згодишся йому служити. Наш повелитель мріє про нові часи Вершників і про відродження раси драконів. Та, як на мене, не всі його мрії колись збудуться. Ти надто небезпечний, Вершнику. Більше того, ми ненавидимо драконів. Усі гадають, ніби ми служимо Хелгрінду, але справжня суть нашої віри інакша. Ми служимо не Хелгрінду, а старійшинам, що звили там своє гніздо. Саме їм ми приносимо в жертву свою кров і плоть. Наші боги – разаки, Вершнику дракона! Разаки й летрблаки!

Від усього почутого юнака ледь не знудило.

– Твій злочин надто тяжкий, Вершнику,– вів далі головний священик.– Ти вбив наших богів, ти і твій дракон, тож спокутувати свою провину ти можеш тільки смертю.

Ерагон заборсався на ланцюгах і спробував крикнути, але кляп обернув його слова на якесь незрозуміле мукання. Йому дуже хотілося переказати священикам останні слова разаків, але ті навіть не думали його слухати.

– Звідси ніяк не втечеш, Вершнику,– посміхнувся, оголивши свої попелясто-сірі ясна, головний священик.– Ці кристали тут задля того, щоб ловити всіх, хто наважиться захопити наш храм або вкрасти наші скарби. Твоя магія надто слабка, аби з ними впоратись. Крім того, тебе вже ніхто не врятує. Двійко твоїх супутників мертві... Тактак... Навіть ота набридлива відьма. А Мертаг і не підозрює, що ти тут. Сьогодні твій судний день, Ерагоне Шейдслеєре! – головний священик закинув голову назад і пронизливо свиснув.

З лівих дверей вибігло четверо голих по пояс рабів, що тримали на плечах якісь дивовижні ноші, що більше нагадували величезні тарелі. Посеред них лежали видовжені овальні предмети чорного кольору. Кожен із них був півтора фути завширшки й один фут заввишки.

Спершу Вершникові здалося, що це яйця дракона, та, придивившись уважніше, він полегшено зітхнув – на них не було прожилок, які нагадували прожилки мармуру.

– Ти вбив наших старійшин,– мовив тим часом головний священик,– отже, тепер ти повинен стати матеріалом для їхнього відродження. Це надто велика честь для тебе, але старійшини на це згодні. Ми віддано служимо їм – мисливцям на людей, пожирачам плоті. Ми приносимо їм у жертву власні тіла, сподіваючись спокутувати свої гріхи й пізнати всі таємниці мирського буття. Тож хай буде так, як писав Тоск!

– Хай буде так, як писав Тоск! – підхопили хором решта священиків.

– Старійшини переховувалися в Хелгрінді,– сказав головний священик,– та за часів мого прадіда Галбаторікс поцупив їхні яйця й винищив усю їхню молодь, змусивши всіх, хто залишився, присягнути йому на вірність. І, бачать небеса, вони не мали вибору – інакше повелитель Імперії знищив би весь їхній рід. Він спустошив печери й тунелі, в яких вони мешкали, а нам доручив зберігати їхні яйця. Ми пильнували за ними, ніби за власними дітьми, тож ні в кого язик не повернеться сказати, що ми погано виконували свій обов’язок. Попри те, весь цей час ми чекали дня, коли Галбаторікса вб’ють і старійшини знову здобудуть свою свободу...– знівечений чоловік облизав губи, й Ерагон помітив, що в нього відрізана добра половина язика.– Разом з тим я бажаю смерті й тобі, Вершнику. Дракони були найзапеклішими ворогами старійшин... Зникнуть вони, зникне Галбаторікс – і старійшини зможуть безперешкодно заволодіти цілим світом.