Текст книги "Ерагон. Спадок, або Склеп душ"

Автор книги: Кристофер Паолини

сообщить о нарушении

Текущая страница: 22 (всего у книги 49 страниц)

– Солембуме,– почав він,– ти якось сказав мені, мов, коли все вже буде здаватися втраченим, а сил майже не залишиться, я повинен піти до скелі Кутіан і відкрити Склеп Душ.

Кіт-перевертень на якусь мить перестав вилизувати лапу:

«А, ти про це...»

– Так, про це. Я хотів би знати, що ти мав тоді на думці. Коли й справді існує щось таке, що допоможе нам у боротьбі з Галбаторіксом, я маю знати про це зараз – не пізніше, а саме зараз. Отож я й питаю: де я можу знайти цю скелю Кутіан, як мені відкрити Склеп Душ і що я в ньому знайду?

Вуха Солембума з чорними кінчиками трохи пригнулись назад, і він наполовину випустив кігті на лапі, яку чистив:

«Не знаю».

– Не знаю?! Як це ти не знаєш! – здивовано скрикнув Ерагон.

«Ти будеш повторювати кожне моє слово?»

– Але як ти можеш не знати?!

«Не знаю».

Ерагон нахилився вперед і схопив Солембума за велику й важку лапу. Вуха кота-перевертня притислись до голови, він зашипів і потяг лапу назад, загнавши кігті Ерагонові в руку. Хоч це й було боляче, але Вершник злегка всміхнувся – кіт-перевертень виявився куди сильніший, ніж він чекав, бо ледь не стягнув його зі стільця.

– Не треба більше загадок,– примирливо сказав Ерагон.– Солембуме, мені потрібна правда. Скажи, звідки ти це знаєш і що воно означає?

Шерсть на спині Солембума стала дибки:

«Іноді, безтолкова людська істото, загадка і є правдою... А тепер відпусти мене, інакше я розпанахаю тобі пику, а нутрощі віддам воронам!»

Якусь мить Ерагон іще тримав лапу Солембума, а потім відпустив її й відхилився назад.

Запанувала мовчанка. Вершник стиснув поранену руку, щоб притамувати біль і зупинити кров, а Солембум пильно дивився на нього своїми вузькими очима, хоч уже й не так вороже.

«Я сказав, що не знаю,– озвався він нарешті.– І що б ти там не думав, я справді не знаю. Я не маю уявлення ані про те, де може бути ця скеля Кутіан, ані про те, як тобі відкрити Склеп Душ, ані про те, що ти можеш у ньому знайти».

– Повтори це прадавньою мовою.

Очі Солембума звузилися ще більше, проте він повторив сказане мовою ельфів. Ерагон зрозумів, що він каже правду. І це викликало таку силу питань, що Вершник не знав, із чого почати.

– Звідки ж ти тоді довідався про скелю Кутіан?

Хвіст Солембума знов заходив туди-сюди, розрівнюючи складки на ковдрі:

«Останній раз кажу: я не знаю... І ніхто з мого племені не знає».

– Тоді звідки ж...? – Ерагон осікся, украй збентежений.

«Невдовзі після падіння Вершників,– уже спокійніше сказав Солембум,– ми, коти-перевертні, раптом, відчули, що коли нам зустрінеться новий Вершник, який не буде підвладний Галбаторіксу, то треба сказати йому чи їй те, що я сказав тобі: про дерево Меноа й про скелю Кутіан».

– Але... звідки з’явилась ця думка?

Солембум оголив ікла, і його морда зморщилась:

«Цього ми вже не знаємо. Скажу тільки, що, хто б її нам не навіяв, він мав добрі наміри».

– Чому ти так гадаєш? – вигукнув Ерагон.– А раптом це був Галбаторікс? Може, він хотів обдурити вас! Може, він пробує в такий спосіб захопити мене із Сапфірою в полон!

«Ні,– сказав Солембум, уп’явши кігті у ковдру, на якій лежав.– Котів-перевертнів обдурити не так легко, як декого. За цим стоїть не Галбаторікс. Я в цьому впевнений. Той, хто хотів передати тобі це, допоміг знайти зоряну руду для твого меча. Хіба Галбаторікс міг таке зробити?»

Ерагон насупив брови:

– А ви не пробували дізнатись, хто це може бути?

«Пробували».

– І що?

«Ми не змогли цього зробити,– кіт-перевертень настовбурчив шерсть.– Є два можливі варіанти. Перший: наші спогади хтось змінив проти нашої волі, а значить, ми – пішаки в якійсь нечесній грі.

І другий: зважаючи на якусь причину, ми погодились на цю зміну. Може, ми навіть самі стерли з пам’яті наші спогади. Мені важко уявити, що хтось зумів втрутитися в наш розум. Я б іще міг зрозуміти, якби йшлося про пам’ять декого з нас. Але весь народ?! Ні-ні. Це неможливо».

– А чому це довірили саме вам, котам-перевертням?

«Мабуть, тому, що ми завжди дружили з Вершниками й драконами... Ми дивимось, слухаємо, мандруємо... Ми блукаємо на самоті в темних закутках світу й пам’ятаємо все, що є і що було колись,– Солембум на мить відвів погляд.– Спробуй мене зрозуміти, Ерагоне. Усім нам це не надто подобається., Якось ми довго сперечались, чи варто говорити про це, коли прийде час. Може, воно принесе більше зла, ніж добра? Зрештою, остаточне рішення залежало від мене, і я таки сказав тобі. Мені здалося, що воно тобі знадобиться... А що з ним робити – діло твоє».

– Ай справді, що мені робити? – спитав Ерагон.– Як мені знайти скелю Кутіан?

«От цього я вже не знаю».

– Тоді навіщо ти мені взагалі казав? З таким самим успіхом ти міг просто промовчати.

Солембум блимнув очима, помовчав.

«Я можу сказати тобі ще дещо,– нарешті, озвався він.– Може, це нічого не означає, а може, воно вкаже тобі шлях».

– Про що ти?

«Зачекай трохи, зараз я тобі розкажу... Так ось. Коли ми вперше зустрілися в Тейрмі, в мене виникло якесь дивне відчуття, ніби ти повинен отримати книгу “Доміа абр Вірда”. Мені знадобився деякий час, щоб влаштувати це, але саме завдяки моїм старанням Джоуд і віддав тобі книгу».

Кіт-перевертень підняв другу лапу, діловито оглянув її і заходився вилизувати.

– А чи не було в тебе останнім часом іще якихось дивних відчуттів? – спитав Ерагон.

«Було... Було надзвичайно сильне бажання з’їсти маленький червоний гриб... Але воно швидко минуло».

Ерагон тільки гмукнув і нахилився, щоб дістати з-під ліжка «Доміа абр Вірда» – він зберігав її разом з усім своїми письмовим приладдям. Вершник глянув на цю велику книгу в шкіряній оправі й відкрив її навмання на якійсь сторінці. Довгі вервечки рун, як завжди, наводили на нього острах. Довелося зосередитись і докласти неабияких зусиль, щоб прочитати рядочок, де було сказано таке:

«...які, якщо вірити Таладорусу, означають, що й самі гори утворилися внаслідок дії заклинання. Звісно, це нісенітниця, тому що...»

Ерагон розчаровано щось буркнув і закрив книгу.

– У мене немає на це часу,– сказав Вершник.– Вона така велика, а читаю я дуже повільно. Зрештою, я вже прочитав багатенько розділів, але не бачив нічого, що хоч би якось стосувалося Склепу Душ.

«Можеш попросити когось іншого прочитати її,– Солембум зміряв Ерагона зверхнім поглядом,– та якщо в “Доміа абр Вірда” прихована якась таємниця, побачити її зумієш тільки ти».

Ерагон ледь стримався, щоб не вилаятись. Він скочив на ноги й знову почав ходити по намету туди-сюди.

– А чому ти не розповів мені про все це раніше?

«Мені здавалось, що це не так уже й важливо.

Моя порада щодо склепу та скелі могла бути корисна, а могла й ні... Зрештою, що б змінилося від того, якби я розказав?»

– Як це що?! Якби я знав, що в «Доміа абр Вірда» написано щось про Склеп Душ, то читав би книгу частіше й уважніше.

«Але ж ми нічого не знаємо напевно,– Солембум пригладив язиком вуса з обох боків пики.– Може, та книга й не має жодного стосунку до скелі Кутіан і Склепу Душ. Може ж таке бути? Крім того, ти її й так читав. Невже ти й справді почав би приділяти їй більше часу, якби я сказав, що маю відчуття – всього лиш відчуття – що в книзі є щось важливе для тебе? Гмм?»

– Може, й ні... Але ти все одно повинен був сказати мені про це.

Кіт-перевертень нічого не відповів. Натомість він сховав під себе передні лапи.

Ерагон теж мовчав. На душі в нього було кепсько. Вершник стиснув книгу в руках, відчуваючи непереборне бажання розідрати її на клапті.

– Ні,– нарешті, сказав він.– Не може бути, щоб це було все. Може, є якась деталь, про яку ти забув?

«Таких деталей багато,– меланхолійно відповів Солембум,– але, на мою думку, жодна з них не пов’язана із цим».

– Гаразд. Але ти так багато подорожував Алагезією – і з Анжелою, і без неї... Невже ти не знайшов геть нічого, що допомогло б розгадати цю загадку? Нічого, що ми могли б використати проти Галбаторікса?

«Чому ж ні? Я знайшов тебе...»

– Це не смішно,– буркнув Ерагон, трохи помовчав і додав: – Хай йому грець, ти повинен знати ще щось!

«Не знаю».

– Тоді, думай, думай, Солембуме! Бо якщо ми не знайдемо хоч якоїсь допомоги, то вважай, що ми програли Галбаторіксові війну! І тоді більшість варденів, а з ними й коти-перевертні, загинуть.

Солембум зашипів:

«Чого ти хочеш від мене, Ерагоне? Я не можу знайти допомогу там, де її нема. Читай книгу!»

– Ми прийдемо в Урубейн раніше, ніж я її дочитаю.

І яка тоді користь від неї?

«А от це вже не моя провина»,– вуха Солембума знов притислись до голови.

– Та мені байдуже, твоя чи не твоя! Просто мені потрібне щось, що допоможе нам вижити й не опинитися в полоні... Думай! Ти повинен знати ще щось!

Солембум загрозливо нявкнув:

«Я не знаю! І...»

– Повинен знати! – перебив його Ерагон.– Інакше ми приречені!

Вершник замовк, бо з котом-перевертнем почало коїтися щось дивне. Його вуха піднялись угору, вуса натомість опустились, погляд пом’якшав, втративши гострий блиск. І в той же час розум котаперевертня став порожній, так, наче його свідомість завмерла або щезла.

Ерагон не знав, що робити. Аж раптом він почув слова Солембума, хоча його думки ще й досі були безбарвні й рівні, немов поверхня озера під укритим хмарами зимовим небом:

«Розділ сорок сьомий. Третя сторінка. Починай із другого абзаца».

Тим часом погляд Солембума знову став гострий, а його вуха прилягли до голови.

«Що? – роздратовано спитав він.– Чого це ти витріщивсь на мене?»

– А що це ти тільки-но говорив?

«Я сказав, що більше нічого не знаю. І що...»

– Ні-ні! Що ти говорив про розділ і сторінку?

«Знущаєшся?! Я нічого такого не казав».

– Казав.

Кілька секунд Солембум пильно вдивлявся йому в обличчя, а потім ураз якось обм’як.

«Скажи-но мені, Вершнику дракона, що саме ти почув»,– на диво спокійно мовив він.

Тоді Ерагон повторив почуті слова якомога точніше. Кіт-перевертень слухав дуже уважно. Якийсь час після цього він сидів мовчки.

«Нічого не пам’ятаю»,– тільки й сказав Солембум після тривалої паузи.

– Як ти гадаєш, що це може означати?

«Це означає, що нам треба подивитись, що написано на третій сторінці сорок сьомого розділу».

Ерагон трохи повагався, потім кивнув і почав гортати сторінки. Він нарешті згадав той розділ, про який ішлося. У ньому були описані наслідки відокремлення Вершників від ельфів після нетривалої війни ельфів з людьми. Ерагон починав читати цей розділ, але йому здалося, що там немає нічого, крім нудної розповіді про перемовини та угоди, тому він вирішив дочитати його іншим разом.

Невдовзі Вершник знайшов потрібну сторінку. Водячи пальцем по рядках рун, він почав повільно читати вголос:

«...На острові досить незвичний помірний клімат, якщо порівняти його з материковими зонами, розташованими на цій самій широті. Влітку часто буває прохолодно й ідуть дощі, проте зими м’які й не такі холодні, як у районах північного краю Хребта. Це означає, що збирати врожай можна впродовж більшої частини року. Усі сходяться на тому, що земля там багата й родюча – єдина користь від вогненних гір, які час від часу починають бушувати, вкриваючи острів товстим шаром попелу. У тамтешніх лісах повно великої дичини, наприклад, драконів, на яких полюбляють полювати мисливці, зокрема є багато видів, яких не знайдеш більше ніде в Алагезії».

Ерагон відірвав погляд від книги:

– Здається, усе це ніяк не стосується нашої справи.

«Читай далі», відповів кіт.

Вершник насупився й перейшов до наступного абзаца:

«Саме тут, у величезній улоговині в центрі Вройнгарду, Вершники збудували своє уславлене місто Дору Ареба.

Дору Ареба! Єдине місто за всю історію світу, яке було створене для драконів, а також для ельфів і людей. Дору Ареба! Місто магії, вченості, прадавніх таємниць. Дору Ареба! Здається, сама ця назва лунає, як музика. Ніколи раніше світ не бачив такого міста, і більше не буде подібного до нього, бо тепер воно знищене – його стер з лиця землі загарбник Галбаторікс.

Будинки Дору Ареба були зведені в ельфійському стилі, що пізніше зазнав певного впливу архітектури Вершників-людей,– але не з деревини, а з каменю: як чудово розуміє читач, дерев’яні споруди були непридатні для міста, в якому мешкали створіння з гострими, мов леза, пазурами й здатністю дихати вогнем. Та найприкметнішою рисою Дору Ареба були його величезні розміри. Кожна вулиця мала таку ширину, що по ній вільно могли йти поруч два дракони, а приміщення та двері – за кількома винятками – не були тісні для драконів будь-якого розміру.

Як наслідок, Дору Ареба являло собою просторе й розгонисте місто з такими велетенськими будівлями, які дивували навіть гномів. Завдяки великій любові ельфів до природи, у місті було багато садів і фонтанів, а будинки й фортеці Вершників увінчували численні високі вежі.

На гірських шпилях, що оточували місто, Вершники розташували свої сторожові пости, щоб захистити місто від нападів. Крім того, деякі дракони й Вершники мали високо в горах добре обладнані печери, де вони жили окремо від усіх. Це особливо подобалось старим і великим драконам, які взагалі надавали перевагу пустельним місцям. Зрештою, тут їм було значно легше злітати в небо».

Ерагон перестав читати. Звісно, опис Дору Ареба був цікавий, але в Елесмері йому доводилось читати й куди докладніші оповіді про місто Вершників. До того ж, йому було важко розшифровувати нерозбірливі руни.

– Це якесь безглуздя,– сказав він, опускаючи книгу.

Солембум був явно незадоволений таким поворотом справи:

«Рано здаватись! Прочитай іще дві сторінки. Якщо й там нічого не буде, тоді нехай йому грець».

Ерагон важко зітхнув, пробігся пальцем по сторінці, доки не знайшов те місце, на якому зупинивсь, і знову почав повільно читати:

«У місті було багато чудових і дивовижних речей – від Співучого Фонтана Ельдімірім до кришталевої фортеці Свеллх’ялл, але мені здається, що найціннішим скарбом Дору Ареба слід вважати бібліотеку. І не тому, що її будівля була видатною пам’яткою архітектури,– а вона, поза сумнівом, була нею,– а тому, що Вершникам за довгі віки вдалося зібрати одну з найбільш усеосяжних скарбниць знань, які коли-небудь існували. На час падіння Вершників було всього лиш три бібліотеки, які могли суперничати з нею,– в Іліреї, Елесмері й Тронжхеймі,– але жодна із цих трьох не мала стільки інформації про магію, як бібліотека в Дору Ареба.

Бібліотека стояла на північно-західній окраїні міста, біля садів, що оточували пік Мораети, відомий також під назвою скелі Кутіан...»

Ерагон дивився на цю назву великими очима. Слова застрягли йому в горлі. Якусь мить він помовчав, а потім знову почав читати, іще повільніше, ніж досі:

«...відомий також під назвою скелі Кутіан (дивись дванадцятий розділ), і неподалік від підвищеного місця, де збирались правителі Вершників, коли королі й королеви з різних країв прибували до них па якісь перемовини».

Ерагон відчув благоговійний трепет і страх. Хтось влаштував усе так, щоб він міг довідатись про скелю Кутіан,– і це був той самий невідомий доброчинець, який допоміг йому знайти зоряну руду для меча. Ця думка трохи лякала його. Тепер, коли Ерагон знав, куди йому треба йти, він уже не був такий упевнений у тому, що хоче цього.

Що чекає на нього на Вройнгарді? Вершник боявся робити будь-які припущення, щоб не розбудити в собі надії на те, що здавалося нездійсненним.

ЗАПИТАННЯ БЕЗ ВІДПОВІДЕЙ

Ерагон швиденько гортав сторінки «Доміа абр Вірда», аж доки не знайшов те місце у дванадцятому розділі, де була згадка про скелю Кутіан. Але на нього чекало розчарування – там йшлося лише про те, що Кутіан був одним із перших Вершників, які досліджували острів Вройнгард.

Дочитавши, Ерагон закрив книгу й тепер сидів, дивлячись на неї та водячи пальцем по рубчиках, вирізьблених на її корінці. Солембум на ліжку теж мовчав.

– Гадаєш, у Склепі Душ живуть привиди? – нарешті спитав Вершник.

«Привиди – це не те ж саме, що душі померлих»,– поважно відповів кіт.

– Ясна річ. Але що ж там може бути?

Солембум звівся на лапи, потягнувсь – через усе його тіло, від голови до хвоста, наче пробігла хвилька:

«Якщо тобі вдасться відповісти на це питання, я із задоволенням тебе послухаю».

– А як ти думаєш, варто нам із Сапфірою туди навідатись?

«Я не можу вказувати тобі, що варто робити, а чого не варто,– сказав Солембум.– Якщо з’ясується, що це пастка, то більша частина мого народу буде поневолена й підкорена чужій волі, навіть не помітивши цього, а вардени можуть одразу ж складати зброю, бо їм ніколи не вдасться перехитрити Галбаторікса. Якщо ж це не пастка, тоді ми зможемо отримати допомогу, на яку вже й не сподіваємось. Словом, я не знаю. Ти сам повинен вирішити, чи варто спробувати скористатися цією нагодою. А з мене цих таємниць досить».

Він зіскочив з ліжка на підлогу й попрямував до виходу з намету. На порозі Солембум на мить зупинився й глянув на Ерагона:

«В Алагезії діють численні незвичайні й невідомі сили, Убивце Тіні. Я бачив речі, які здавались просто неймовірними: вихри світла, що крутились у печерах глибоко під землею, людей, які молодшали замість того, щоб старіти, каміння, що вміло розмовляти, тіні, які рухались самі по собі. А ще кімнати, більші зсередини, аніж зовні... Галбаторікс – не єдиний у світі чарівник, якого варто брати до уваги. Може, він навіть не найсильніший. Зроби свій вибір розумно, Убивце Тіні, а якщо вирішиш навідатись туди,– будь обережний».

Сказавши ці слова, кіт-перевертень нечутно вислизнув з намету й розчинився в темряві.

Ерагон нарешті перевів подих. Здається, тепер він знав, що йому робити: треба вирушати на Вройнгард. Але він, звісно, не міг прийняти таке рішення, не порадившись із Сапфірою.

Тоді Вершник легенько штовхнув її подумки. Сапфіра миттю прокинулась.

«Ні-ні,– заспокоїв її Ерагон,– нічого не сталося.

Просто приходив Солембум... І знаєш, що він казав?»

Вершник швиденько переповів Сапфірі свою розмову з котом. Вона була дуже здивована.

«Знаєш,– сказала Сапфіра,– мене не приваблює перспектива стати маріонеткою в руках того, хто зачарував котів-перевертнів».

«Мене також,– сумно відповів Ерагон.– Але чи є в нас інший вибір? Якщо за цим стоїть Галбаторікс, то ми самі прийдемо до нього в руки. Та якщо ми не спробуємо, то зробимо те саме, тільки вже в Урубейні».

«Але є одна різниця: там з нами будуть вардени й ельфи».

«Це правда».

Якийсь час обоє замислено мовчали.

«Я згодна,– озвалась нарешті Сапфіра.– Згодна... Нам і справді треба туди навідатись. Якщо ми хочемо перемогти Галбаторікса й Шруйкана, а на додачу ще й Мертага з Торнаком, нам знадобляться довші кігті й гостріші ікла. І ще одне: Галбаторікс упевнений, що ми відразу ж кинемось до Урубейна, щоб спробувати врятувати Насуаду. А в мене аж луска свербить від думки, що ми робимо те, чого від нас чекає ворог».

Ерагон кивнув, знову трохи помовчав.

«А що як це пастка?» – спитав він.

«Тоді,– Сапфіра тихенько рикнула,– ми провчимо того, хто її влаштував, нехай це буде навіть сам Галбаторікс».

Вершник посміхнувся. Уперше від часу викрадення Насуади він побачив шлях, по якому треба рухатись. Нарешті було бодай щось, що вони могли зробити,– спосіб вплинути на подальший розвиток подій, замість того, щоб залишатись сторонніми спостерігачами.

– Ну що ж, тоді вирішено,– сказав він.

* * *

Арія з’явилася в наметі Ерагона за лічені секунди після того, як він подумки зв’язався з нею. Така спритність здивувала його, проте Арія пояснила, що стояла на варті разом із Блодхгармом та іншими ельфами на випадок, якщо Мертаг і Торнак знову повернуться.

Тепер, коли ельфійка була поруч, Ерагон подумки звернувся до Глаедра й попросив його приєднатися до їхньої розмови. Дракон був сердитий, тому спершу не хотів розмовляти, хоч зрештою таки погодився.

Коли всі четверо, зокрема й Сапфіра, поєднали свої думки, Ерагон сказав:

«Тепер я знаю, де розташована скеля Кутіан!»

«А що це за скеля?» – похмуро буркнув Глаедр.

«Назва наче як знайома,– озвалась Арія,– але я не знаю, де це».

Ерагон злегка насупив брови. Він же розповідав їм обом про пораду Солембума! Не могли ж вони забути про це!

Так чи інакше, Вершник іще раз нагадав про свою несподівану зустріч із Солембумом у Тейрмі, потім розповів про сьогоднішню розмову з котом-перевертнем, а насамкінець зачитав відповідні уривки з книги «Доміа абр Вірда».

Арія закинула пасмо волосся за вухо.

– Повтори ще раз, як називається це місце,– сказала вона і подумки, і вголос.

– Пік Мораети, або скеля Кутіан,– відповів Ерагон. Якусь мить він збирався з думками, бо питання Арії трохи відволікло його від ходу розмови.– Летіти далеко, але...

«...Якщо ми з Ерагоном вирушимо негайно...» – продовжила Сапфіра.

– ...то ми зможемо злітати туди й повернутись назад...

«...перш ніж вардени прибудуть до Урубейна. Це...»

– ...наш єдиний шанс.

«У нас не буде більше часу...»

– ...на цю подорож.

«І куди ж ви зібрались летіти?» – похмуро спитав Глаедр.

– Що... що ти маєш на увазі?

«Те, що й говорю,– думки дракона стали ще більш похмурі.– Ви все тут правите теревені, але ще й досі не сказали, де саме перебуває ця загадкова... річ».

«Та я ж казав! – спантеличено відповів Ерагон.– Це на острові Вройнгард!»

«Ну ось, нарешті пряма відповідь...» Тепер уже Арія насупила брови:

– Але що ж ви хочете робити на Вройнгарді?

– Не знаю! – відповів Ерагон, який уже починав потроху нервуватися. Він так і не вирішив, чи варто сперечатись із Глаедром, бо Вершникові здалося, що своїми репліками дракон навмисне його дратує.– Це залежить від того, що саме ми там знайдемо. Коли ми прибудемо туди, то спробуємо відкрити скелю Кутіан і дізнатися, які таємниці вона приховує. А якщо це пастка...– він знизав плечима,– будемо битися.

Ця відповідь, судячи з усього, іще більше занепокоїла Арію:

– Скеля Кутіан... Мені здається, це щось важливе, от тільки не можу згадати, чому... Вона крутиться мені в голові, ніби напівзабута пісня,– Арія струснула головою и приклала долоні до скронь.– О, тепер зникло... Пробачте, а про що ми говорили?

– Про те, щоб навідатись на Вройнгард,– повільно мовив Ерагон.

– А, так... але навіщо? Ти потрібен тут, Ерагоне. У всякому разі, на тому Вройнгарді не лишилось нічого цінного.

«Так-так,– сказав Глаедр.– Це мертве й покинуте місце. Після того як зруйнували Дору Ареба, ті з нас, хто вцілів, повернулись туди в пошуках чогось, що могло б бути корисним. Але клятвопорушники вже встигли обчистити руїни».

Арія кивнула на знак згоди:

– Я взагалі не розумію, звідки в тебе взялася ця чудернацька ідея? Невже ти вважаєш, що можеш покинути варденів зараз, тоді, коли вони найбільш уразливі. І заради чого? Щоб полетіти на далеку окраїну Алагезії без жодної на те причини й без жодної мети? Ні, я була кращої думки про тебе... Ти не можеш кинути нас тільки тому, що не надто впевнено почуваєшся на новій посаді, Ерагоне!

Ерагон від’єднав свій розум від Арії та Глаедра й дав Сапфірі сигнал зробити те саме.

«Вони не пам’ятають!..– скрикнув Вершник.– Чуєш, вони не пам’ятають!»

«Це магія. І дуже сильна... Схожа на те заклинання, що стирає з пам’яті імена драконів, які зрадили Вершників».

«Але ж ти не забула про скелю Кутіан, хіба не так?»

«Звісно ні,– відповіла Сапфіра з відтінком враженої гордості.– Як же я могла забути, коли між нами існує такий тісний зв’язок?!»

«Отакої! – Ерагон спробував зробити якісь висновки, і в нього навіть запаморочилось у голові.– Щоб дія заклинання була ефективна, воно мало стерти спогади всіх, хто знав про існування скелі від самого початку, а також тих, хто читав або чув про неї згодом. А це значить... уся Алагезія перебуває під дією цього заклинання! Ніхто не може уникнути його впливу».

«Крім нас»,– уточнила Сапфіра.

«Крім нас,– погодився він,– і котів-перевертнів».

«А можливо, і Галбаторікса».

Ерагона обдало морозом – здавалось, наче льодяні павучки почали повзати йому по спині то вгору, то вниз. Масштаби обману приголомшили його. Вершник почував себе маленьким і геть безпорадним. Затьмарити водночас розум ельфів, гномів, людей і драконів! Це було надто складно, навіть якщо застосувати всі можливі магічні вміння. Таке заклинання навряд чи можливо навіть просто передати словами.

Ні, треба було неодмінно дізнатися, хто й чому маніпулює умами всіх мешканців Алагезії. Якщо це був Галбаторікс, Ерагонові довелося б погодитись із Солембумом і визнати, що у варденів немає жодного шансу на перемогу.

Якийсь час Вершник мовчав.

«Ти гадаєш, що це могли зробити дракони, як у випадку з іменами зрадників?» – нарешті спитав він.

Сапфіра не поспішала відповідати.

«Може бути. Але, як сказав Солембум, в Алагезії є багато різних чарівних сил. Якщо ми не вирушимо на Вройнгард, то так ніколи й не дізнаємось правду».

«Якщо взагалі дізнаємось...»

«Отож».

Ерагон поторсав волосся. Він раптом відчув, що страшенно втомився.

«І чому це все повинно бути так складно?» – сказав він ледь не з розпачем.

«Тому, що всі хочуть їсти, та ніхто не хоче бути з’їдений»,– відповіла Сапфіра.

Вершник невесело посміхнувся...

Попри те, що Ерагон і Сапфіра обмінялися думками дуже швидко, їхній діалог був достатньо тривалий задля того, щоб Арія та Глаедр щось запідозрили.

– Чому ви закрили від нас свої думки? – спитала Арія. Вона глянула на стіну намету – ту, біля якої назовні, згорнувшись клубком, лежала Сапфіра.– Щось сталося?

«Ти якийсь збентежений»,– додав Глаедр. Ерагон ледь стримався від сумної посмішки:

«Мабуть, це тому, що я справді збентежений».

Він підійшов до ліжка й сів скраєчку. Арія з тривогою спостерігала за ним. Ерагон знесилено опустив руки, трохи помовчав, а потім, переходячи з рідної мови на мову ельфів і магії, сказав:

«Ви довіряєте Сапфірі й мені?»

– Так,– не задумуючись, відповіла Арія.

«Авжеж»,– мовив Глаедр.

«Кому краще казати: мені чи тобі?» – швидко спитав Ерагон Сапфіру.

«Це ж ти хочеш розповісти їм, то й розповідай»,– відповіла та.

Ерагон глянув на Арію.

«Солембум,– сказав він і їй, і Глаедрові,– повідомив мене про назву місця... ну, місця на Вройнгарді, де ми із Сапфірою можемо знайти когось або щось, що допоможе нам здолати Галбаторікса. Але ця назва зачарована. Щоразу, коли я її промовляю, ви тут-таки її забуваєте».

Здається, Арія була приголомшена.

«Ви вірите мені?» – знову спитав Ерагон.

– Я тобі вірю,– повільно відповіла ельфійка.

«І я вірю, що ти віриш у те, що кажеш. Та від цього воно не перетворюється на правду»,– розсердився Глаедр.

«Як же мені довести це? – у розпачі спитав Ерагон.– Якщо я скажу тобі цю назву або поділюся своїми спогадами, ти все одно не зумієш цього запам’ятати. Звісно, можна спитати в Солембума. Але яка із цього користь?»

«Яка користь?! – не міг заспокоїтись Глаедр.– Та хоч би та, що ми будемо знати, що тебе не ввело в оману щось, що тільки прикидалося Солембумом. А щодо заклинання, то може бути спосіб перевірити, чи діє воно взагалі. Клич сюди кота-перевертня, і ми подивимось, що можна зробити».

«Поклич його, будь ласка»,– попросив Ерагон Сапфіру. Він думав, що кіт-перевертень швидше погодиться на запрошення Сапфіри.

За мить Вершник відчув, як вона подумки шукає кота в таборі, а потім помітив, що свідомості Солембума й Сапфіри зустрілися. Говорили вони недовго.

«Він уже йде сюди»,– сказала Сапфіра.

Запала мовчанка. Ерагон дивився на свої руки й подумки складав список речей, потрібних для подорожі на Вройнгард.

Нарешті Солембум увійшов до намету. На превеликий подив Вершника, кіт-перевертень був тепер у людській подобі: молодий хлопець, темноокий і зухвалий. У лівій руці він тримав смажену гусячу лапку. Його губи та підборіддя блищали від жиру. Пережовуючи шматок м’яса, Солембум повернув своє гостре підборіддя до того місця, де було сховане серце сердець Глаедра.

«Чого тобі треба від мене, вогнедишний?» – спитав Солембум.

«Хочу пересвідчитись, що ти той, ким здаєшся!» – відповів Глаедр, і його свідомість оточила розум Солембума, намагаючись проникнути всередину нього. Це було схоже на те, як темні грозові хмари обступають яскравий вогник, який ось-ось згасне на вітрі. Сила дракона була величезна. Ерагон із власного досвіду знав, що мало хто годен протистояти його натиску.

Солембум миттю виплюнув м’ясо з рота й, нявкнувши, відскочив назад, немов наступив на гадюку. А потім він завмер на місці, здригаючись від напруги. Його гострі зуби оголились, а в рудувато-коричневих очах спалахнула така несамовита лють, що Ерагон мимохіть поклав руку на Брізінгр... Вогник тьмянів, проте тримався – така собі білосніжна іскра світла посеред бурхливого моря хмар-громовиць. За мить буря почала вщухати, і грозові хмари розвіялись, хоча й не зникли повністю.

«Вибач мені, коте-перевертню,– мовив Глаедр,– але я мав пересвідчитись, що це справді ти».

Солембум зашипів. Волосся на його голові розпушилось і стало дибки. Тепер він нагадував квітку чортополоху:

«Якби ти, старий, і досі мав тіло, я б відірвав тобі за це хвіст».

«Ти, кошеня? – кепкував Глаедр.– Ти міг би хіба що вдряпнути мене».

Солембум знов зашипів, а потім розвернувся й пішов до виходу з намету, втягнувши голову в плечі.

«Стривай-но,– сказав Глаедр.– Ти розповідав Ерагонові про одне місце на Вройнгарді, про таємниче місце, яке ніхто не може запам'ятати?»

Кіт-перевертень зупинився. Не обертаючись, нетерпляче й роздратовано, він змахнув над головою гусячою ніжкою:

«Ну, розповідав!»

«І ти сказав йому, на якій сторінці “Доміа абр Вірда” вказано, де перебуває це місце?»

«Може, й так. Але я не пам’ятаю цього. Та що б там не було на Вройнгарді, сподіваюсь, воно обсмалить твої вуса й лапи».

Щосили хвисьнувши завісою, яка прикривала вхід до намету, Солембум вийшов надвір. Його маленька фігурка розтанула в сутінках, наче її й узагалі ніколи не було.

Ерагон підвівся й носком чобота викинув з намету виплюнуте Солембумом м’ясо.

«Навіщо ти так грубо повівся з ним»,– спитала Глаедра Арія.

«У мене не було іншого вибору»,– відповів дракон.

«Хіба? Ти міг би спочатку спитатися в нього дозволу».

«І дати йому можливість підготуватись? Ні. Що зроблене, те зроблене. Облиш це, Аріє».

«Як я можу облишити? Ти вразив його самолюбство. Спробуй помиритися з ним. Небезпечно мати серед ворогів кота-перевертня».

«Мати ворога-дракона ще небезпечніше, ельфійко.

Залиш усе, як є».

Ерагон кинув на Арію стурбований погляд. Тон Глаедра непокоїв його, але Вершник не знав, що із цим робити.

«Тепер, Ерагоне,– мовив золотий дракон,– чи не дозволиш ти мені дослідити спогади про твою розмову із Солембумом?»

«Якщо хочеш... Але... навіщо? Ти ж однаково забудеш усе».

«Може, так, а може, й ні. Подивимось,– сказав Глаедр, а потім звернувся до Арії: – Відокрем, будь ласка, свій розум від наших і не дозволяй спогадам Ерагона втручатись у твою свідомість».

«Як скажеш, Глаедре-ельдо».