355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Кристофер Паолини » Ерагон. Спадок, або Склеп душ » Текст книги (страница 7)
Ерагон. Спадок, або Склеп душ
  • Текст добавлен: 21 октября 2016, 17:39

Текст книги "Ерагон. Спадок, або Склеп душ"


Автор книги: Кристофер Паолини



сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 49 страниц)

Між ургалами примостилося кілька десятків котівперевертнів. Більшість із них спокійно сиділи праворуч від багаття, навіть не помахуючи хвостами, хоч їхні вуха й були нашорошені так, щоб усе добре чути. Деякі лежали на землі, деякі – на колінах ургалів, а деякі – у них на руках. Більше того, одна маленька біла кішечка, на превеликий подив Ерагона, вмостилася прямо на широкій голові кулла. Її права передня лапка звисала вниз і впиралася в середину куллової брови. Хоч які маленькі були коти-перевертні порівняно з ургалами, але вигляд вони мали досить грізний. Ерагон навіть не знав, з ким би краще було зустрітися йому в бою – з ургалами чи з котами. До ургалів він трохи звик, а от коти-перевертні – істоти геть непередбачувані.

З другого боку від вогню, якраз навпроти намету, Ерагон побачив Анжелу. Вона сиділа на якомусь покривалі, підібгавши під себе ноги, і сукала з купи шерсті тоненьку нитку за допомогою веретена. Нитку знахарка повісила прямо перед собою, так, ніби запрошувала слухачів увійти. І коти-перевертні, і ургали пильно стежили за жінкою, не зводячи з неї очей ні на мить. Анжела щось розповідала:

– ...Але він був надто вже повільний та ще й розлючений. Словом, червоноокий кролик перегриз Хорду горлянку, і той одразу ж помер. А потім кролик зник у лісі, і більше про нього ніхто нічого не чув. Проте,– Анжела нахилилась уперед і притишила голос,– якщо ви будете в тих місцях, про які я розповідаю, то ще й сьогодні можете побачити там щойно вбитого оленя або фельдуноста, котрий виглядає так, ніби його обкусали, як ріпу. А навкруги – сліди величезного кролика. Час від часу воїн із Квота зникає, і його знаходять Мертвим з перегризеною горлянкою..; завжди з перегризеною горлянкою.

Анжела знову сіла рівно.

– Террін був страшенно засмучений смертю свого друга. Він хотів наздогнати кролика, але гноми все ще потребували його допомоги. Отож він повернувся у фортецю. Три дні й три ночі вони обороняли стіни, доки їх не покинули сили, а кожен воїн не вкрився ранами. Урешті-решт, на ранок четвертого дня, коли становище здавалось уже безнадійним, хмари раптом розступилися і здивований Террін побачив удалині Мімрінга, котрий летів до фортеці на чолі грому драконів. Вигляд драконів так налякав нападників, що вони покидали свою зброю й дременули світ за очі,– Анжела скривила рот.– Як ви можете собі уявити, гноми Квота були просто щасливі. А коли Мімрінг приземлився, Террін побачив  з  подивом, що луска на драконах стала прозора-прозора, мов діаманти. Це, як кажуть, сталося тому, що Мімрінг летів дуже близько до сонця – для того, щоб вчасно зібрати інших драконів, йому довелось летіти аж над вершинами Беорських гір, вище, ніж досі літав будь-який дракон. З того часу Террін став відомий як герой облоги Квота, а його дракона почали називати Мімрінг Блискучий – через його луску. Отак вони й жили щасливо. Хоч, правду кажучи, Террін відтоді трохи побоювався кроликів, навіть у старості. Ось що сталося у Квоті.

Анжела замовкла. Коти-перевертні на знак подяки почали муркотати, а ургали кілька разів по-своєму хрокнули.

– Ти розповіла дуже цікаву історію, Улутрек,– сказав нарешті Гарцхвог. Його голос звучав, наче гуркіт падаючого каміння.

– Дякую.

– А я чув іншу версію цієї історії,– мовив Ерагон і підійшов до багаття.

Лице Анжели просяяло:

Та звісно, хіба ж гноми зізнаються, що залежали від милості якогось там кролика... А ти що, весь цей час ховався в тіні?

– Ні. Я підійшов хвилинку тому,– відповів Ерагон.

– Ну, тоді ти пропустив більшу частину історії, і я не збираюсь повторювати її ще раз. Моє горло від довгої розмови й так пересохло.

Кулли та ургали почали зводитися на ноги. Ерагонові здавалось, що земля аж тремтить під їхніми чобітьми. Цей рух викликав велике незадоволення в котів. Деякі з них, опинившись на землі, навіть занявками на знак протесту.

Дивлячись на великі рогаті обличчя ургалів, які зібралися біля вогнища, Ерагон піймав себе на тому, що ледь стримує бажання схопитися за меч. Навіть після того, як він не раз бився, подорожував і полював разом з ургалами, ба навіть проникав у думки декого з них, їхня присутність ще й досі його напружувала. Ясна річ, він чудово розумів, що вони тепер союзники, але його тіло не могло забути того жаху, що проймав його не раз і не два під час битви з ургалами.

Тим часом Гарцхвог дістав щось зі шкіряної торбинки, що висіла в нього на поясі. Розкривши свою широку долоню над вогнем, він подав щось Анжелі. Знахарка відклала своє веретено, щоб узяти в руки те, що давав їй ургал. Це був якийсь зелений кулястий кристал, що переливався, наче кірочка снігу. Анжела засунула його в рукав свого вбрання і знов узялася за веретено.

– Заходь якось до нашого табору, Улутрек,– сказав Гарцхвог,– ми розповімо тобі багато наших історій. А ще в нас є співак. Він чудово співає. Коли слухаєш його спів про перемогу Нар Тулкхака під Ставароском, твоя кров аж закипає і ти відчуваєш, що ось-ось готовий завити на місяць і схрестити роги з найзапеклішим ворогом.

– Ну, це якщо маєш роги, щоб схрестити їх із кимось,– усміхнувшись, сказала Анжела й додала: – Вважатиму за честь послухати ваші історії. Може, зайду завтра ввечері.

– А де перебуває Ставароск? – спитав Ерагон.– Я ніколи не чув про нього раніше.

Ургали невдоволено загули, а Гарцхвог навіть нахилив голову й проревів, мов бугай:

– Що це ще за питання, Вогнемечу? Ти хочеш образити нас чи шукаєш собі неприємностей? – ургал зробив загрозливий жест.

– Заспокойся,– сказав Ерагон.– Я не мав на думці нічого поганого, Нар Гарцхвогу. Це було просто питання... Слово честі,, я ніколи не чув раніше про Ставароск.

Ургали здивовано загомоніли.

– Хіба таке може бути? – вигукнув Гарцхвог.– Невже всі люди не знають про Ставароск? Невже про нашу велику перемогу не співають скрізь від північних пустель до Беорських гір? А вардени, певно, як ніхто, повинні були про це знати.

Анжела зітхнула.

– Заспокой їх, будь ласка,– не піднімаючи очей від веретена, сказала вона Ерагонові.

Юнак відчував, що Сапфіра теж спостерігає за цією оказією. Вона готова була будь-якої миті прилетіти до свого Вершника, якби бійка стала неминучою.

– Ніхто не розповідав мені про це,– обережно добираючи слова, почав Ерагон.– Зрештою, я тут не так уже й давно...

– Дідько! – лайнувся Гарцхвог.– Безрогий зрадник навіть не наважився розповісти про свою поразку. Він боягуз і брехун!

– Хто? – ще обережніше спитав Ерагон.– Галбаторікс?

Коти-перевертні зашипіли, почувши ім’я короля.

– Так,– ствердно кивнув Гарцхвог.– Коли він прийшов до влади, то наказав знищити нашу расу раз і назавжди. Він послав велику армію до Хребта. Його солдати спалили наші села, розвіяли кістки наших предків. Вони лишили за собою одну чорну спустошену землю. Ми билися – спершу з радістю, потім з відчаєм, але всетаки билися. Ми зробили все, що могли. Нам нікуди було тікати, ніде сховатися. Хто міг захистити Ургалів, коли навіть Вершників було поставлено на коліна. Але нам пощастило. У нас був добрий правитель – Нар Тулкхака. Колись його захопили люди, і він провів багато років, воюючи разом з ними. Отже, він знав, як думають люди. Через це йому вдалося об’єднати більшу частину наших племен під свої стяги. А потім він заманив армію Галбаторікса у вузьку ущелину глибоко в горах.  І  ось тоді наші воїни напали на них з обох боків. Це була кривава бійка, Вогнемечу. Земля змокріла від крові, а купи мертвих тіл сягали моєї голови. Навіть сьогодні, йдучи тією місциною, ти відчуваєш, як тріщать під ногами кістки. Ще й сьогодні ледь не під кожним клаптиком моху ти можеш знайти монети й уламки зброї.

– Так це були ви! – вигукнув Ерагон.– Усе життя я чув про те, що Галбаторікс колись утратив половину свого війська на Хребті. Але ніхто мені не казав, як і чому.

– Більше половини війська, Вогнемечу, Гарцхвог повів плечима й видав якийсь гортанний звук.– Тепер я розумію, що треба скрізь розповідати про нашу перемогу. Ми знайдемо ваших співаків, ваших бардів. Ми навчимо їх пісень про Нар Тулкхака. Ми змусимо їх запам’ятати й співати ці пісні часто та голосно.

Він іще раз кивнув своєю величезною головою, так, наче щось вирішив.

– До побачення, Вогнемечу. До побачення, Улутрек,– сказав ургал і зник зі своїми воїнами в пітьмі.

Анжела, зиркнувши на Ерагона, пирснула.

– Що? – запитав він, повернувшись до неї. Знахарка посміхнулась:

– Уявляю собі вираз обличчя якого-небудь бідолашного музиканта, коли він вигляне зі свого намету й побачить перед собою дванадцятеро ургалів та чотирьох куллів, які прийшли, щоб навчити його ургальської історії. Б’юсь об заклад, що він почне голосно кричати.

Анжела знову пирснула.

Ерагон теж повеселішав. Він сів на землю й почав ворушити вуглинки кінцем гілки. Аж раптом щось тепле й важке стрибнуло йому на коліна. Це була біла кішкаперевертень. Не дуже церемонячись, вона згорнулась клубочком у нього на ногах. Ерагон хотів погладити її, та вирішив спершу спитати дозволу.

– Можна? – чемно звернувся він до кішки. Кішка-перевертень повела туди-сюди хвостом, наче їй не було до нього жодного діла.

Тоді Ерагон злегка погладив її по шиї. Минула хвилина, друга – гучне муркотіння сповнило нічну тишу.

– А ти їй сподобався,– зауважила Анжела.

Не знати чому, Ерагонові було дуже приємно це чу– Хто вона?.. Я хотів спитати, хто ви? Як вас звати? – він зиркнув на кішку, щоб переконатись, чи не образив бува її.

Анжела тихо засміялась.

– Її звати Мисливиця за тінню. Принаймні так можна перекласти її ім’я з мови котів-перевертнів. Чесно кажучи, вона...

Знахарка прокашлялась і досить гучно мовила:

– Мисливиця за тінню, жінка Грімра Півлапи. Можна сказати, що вона королева котів-перевертнів.

Кішка замуркотіла голосніше.

– Ясно,– Ерагон озирнувся на інших котівперевертнів.– А де це Солембум?

– Упадає десь за одною довговусою кішечкою, яка вдвічі молодша за нього. Він поводиться, як кошеня... Хоча, з другого боку, ми всі інколи поводимось, як дурні.

Анжела взяла в ліву руку веретено й заходилась намотувати щойно виготовлену нитку на дерев’яний диск. Потім вона струснула веретено, щоб знову почати сукання.

– Схоже на те, що ти маєш до мене купу питань. Чи не так, Шейдслеєре?

– Ти завжди вмієш збити людину з пантелику.

– Завжди? Ну, не знаю... Гаразд, питай. Я спробую відповісти просто.

Ерагон не дуже в це повірив, та все ж таки вирішив спитати:

– Грім драконів... Що ти мала на думці...

– Так називають групу драконів.  Якби  ти  побачив це видовище, ти б зрозумів. Коли десять, дванадцять або й більше драконів летить у тебе над головою, повітря довкола вібрує так, ніби ти сидиш усередині велетенського барабана. А крім того, як іще можна назвати групу драконів? Бувають зграя воронів, зліт орлів, стадо гусей, качок, сойок, парламент сов тощо. А дракони? Тьма драконів? Це погано звучить. Слово має відбирати полум’я і жах... Жах? А звучало б добре: жах драконів... Та ні, група драконів називається грім. Ти, звісно, знав би про це, якби твоя освіта являла собою щось більше, ніж просте вміння махати мечем і вимовляти дрібку фраз прадавньою мовою.

– Мабуть, так воно і є,– погодився Ерагон. Він відчував, що Сапфірі дуже подобалась фраза «грім драконів». На якусь мить запала мовчанка.

– А чому Гарцхвог називає тебе Улутрек? – знову спитав юнак.

– Це ім’я дали мені ургали дуже-дуже давно.

Тоді я подорожувала їхніми землями.

– А що воно означає?

– Пожирачка Місяця.

– Пожирачка Місяця? Дивне ім’я. Чому вони тебе так назвали?

– Я їла місяць, ясна річ. Чого ж іще?

Ерагон насупився. Якийсь час він мовчки гладив кішку.

– А чому Гарцхвог дав тобі той камінь?

– Тому що я розповіла йому історію. Це ж очевидно.

– Але що то за камінь?

– Уламок скелі. Невже ти не помітив? – Анжела невдоволено гмукнула.– Знаєш, ти повинен приділяти більше уваги тому, що відбувається довкола. Інакше хтось устромить у тебе ніж, коли трапиться нагода. І кого я потім буду критикувати? – вона поправила волосся: – Продовжуй, спитай мене ще щось. Мені подобається ця гра.

Ерагон повів бровою і, хоч був упевнений, що це безглуздо, спитав:

– А «ціп, ціп»?

На цей раз знахарка голосно засміялась. Деякі котиперевертні й собі роззявили роти, так, ніби посміхались. Мисливиці за тінню це чомусь не сподобалось, і вона запустила свої кігті в Ерагонову ногу. Він здригнувся.

– Ну що ж,– сказала Анжела, усе ще сміючись,– якщо хочеш знати, розкажу. Це добра історія... Так ось. Кілька років тому, коли я подорожувала окраїнами Ду Вельденвардена, на захід, тримаючись якомога далі від міст, селищ та сіл, я натрапила на Грімра. На той час він був усього лиш ватажком маленького племені котівперевертнів, і в нього ще були цілі обидві лапи. У всякому разі, я зустріла його, коли він бавився з пташеням, яке випало з гнізда. Я б не здивувалася, коли б він убив нещасну пташку й з’їв її – зрештою, коти так завжди роблять. Але ні – він просто знущався з бідолашного пташеняти: хапав його за крила, смикав за хвіст, підкидав і збивав його,– Анжела зморщила ніс від огиди.– Я попросила Грімра, щоб він припинив, та він не звернув на мене жодної уваги. Тоді я відібрала пташку, а на нього наклала закляття: увесь наступний тиждень він, тільки-но відкривав рота, мав цвірінькати.

– І він цвірінькав?

Анжела ствердно кивнула, ледь стримуючи сміх.

– Я ніколи в житті так не сміялась. Цілий тиждень ніхто з котів-перевертнів не хотів ходити з ним поруч.

– Не дивно, що він тебе так ненавидить.

– А мені що до цього? Коли ти час від часу не заводиш собі ворогів, це означає, що ти боягуз або й іще гірше. Крім того, мені приємно було бачити його реакцію. Він був такий розлючений!

Мисливиця за тінню погрозливо нявкнула й іще міцніше вп’яла кігті в Ерагонову ногу.

– Може, поговоримо про щось інше? – скривившись, спитав він.

– М-м-м.

Перш ніж вони знайшли нову тему, у таборі хтось пронизливо закричав. Потім іще й іще раз.

Ерагон зиркнув на Анжелу, вона – на нього, і вони обоє почали щосили реготати.

ЧУТКИ ТА ПИСЬМЕНА

«Пізнувато вже»,– зиркнула Сапфіра на Ерагона примруженим оком, коли той підійшов до свого намету. Дракон лежав, згорнувшись гігантським клубком і вилискуючи під тьмяним світлом ліхтарів, ніби купа лазурового каміння.

Вершник мовчки примостився біля Сапфіриної голови й обійняв її холодний ніс. Так вони й просиділи кілька хвилин.

«Твоя правда,– озвався нарешті юнак.– Ну, гаразд. Тобі треба як слід відпочити після польоту. Спи. Побачимось уранці».

Дракон лиш сонно кліпнув у відповідь.

Увійшовши до намету, Ерагон запалив свічку. Потім зняв черевики й усівся на лежак, підібгавши під себе ноги. За якусь мить він почав дихати повільніше, дав волю своїй свідомості й дозволив їй розпростертися за межі намету, щоб мати змогу торкнутися всього живого навколо, починаючи від комашок і закінчуючи Сапфірою та варденами. Більше того, його свідомість відчувала зараз навіть енергію якихось рослин, хоч та була бліда й ледь-ледь помітна, якщо порівнювати її з життєвими силами найдрібнішої тваринки.

Жодних думок, зосередженість лиш на повітрі, яке то заповнює, то покидає легені, і... Свідомість Вершника почали поступово сповняти сотні тонких виразних відчуттів.

Десь далеко-далеко залунала приглушена розмова чоловіків, які стояли на варті біля вогнища. Нічне повітря розносило їхні голоси куди далі, ніж вони сподівалися, а гострий слух Ерагона взагалі сприймав їх так, немовби вони були зовсім поруч.

– А як вони поглядають на тебе, опускаючи свої носи, ніби ти якась дрібнота? Куди це годиться? Ти в них щось по-дружньому питаєш, а вони хоч би хни, розвертаються й чимчикують собі геть...– казав один з чоловіків глибоким голосом.

– Так,– погодився другий.– Але їхні жінки такі вродливі. Вони – як...  статуї.  Одна біда, підступитись до них – зась... Справжнісінькі тобі нечіпахи!

– Це тому, Сверне, що ти бридкий байстрюк, і ніяк інакше.

– Та хіба ж я винен, що мій батько зваблював першу-ліпшу доярку? До речі, на себе глянь. З такою пикою тільки дітей лякати.

Воїн із глибоким голосом щось невдоволено буркнув і замовк. Через якийсь час хтось із них смачно сплюнув, і Ерагон почув шипіння слини на палаючій головешці.

– Я ненавиджу ельфів ще дужче за вас,– встряв у розмову третій чолов’яга,– але вони потрібні нам, щоб виграти війну.

– Так-то воно так. А що, коли вони зрадять нас після того, як усе закінчиться? – спитав той, що мав глибокий голос.

– До речі, ви чули... ви чули, що сталося біля Сейнона й Джиліда? – заторохкотів Сверн.– Вони наступали великими силами, та так настирно, що Галбаторікс не зміг їх зупинити, коли вони полізли через стіни.

– Може, він і не збирався їх зупиняти? – засумнівався третій співрозмовник.

Запанувала тривала мовчанка.

– Ось що я думаю,– порушив її чолов’яга з глибоким голосом.– Байдуже, збирався він  чи  не  збирався, але якщо ельфи захочуть повернути свої старі території, ми з ними не впораємось. Вони дужчі й прудкіші за нас, та й магією володіють пречудово.

– Звісно. Але ж у нас є Ерагон! – заперечив Сверн.– Варто йому тільки захотіти, і він один прожене їх у ліс!

– Він? Ха-ха, та він уже більше схожий на ельфа, ніж на людину. Чекати від нього допомоги – це все одно, що надіятись на ургала...

– А ви помітили, що він завжди гладесенько виголений, чи. зранку, чи вдень, чи ввечері? – знову втрутився в розмову третій чоловік.

– Мабуть, використовує для гоління магію.

– Усе не як у людей – магія на кожному кроці. Іноді навіть здається, що краще було б поховатися по печерах і пересидіти там, доки ці кляті маги один одного повбивають. Тільки б нас не займали.

– А чого ж це ти не був такий розумний, коли маги без жодного залізяччя виймали тобі стрілу з плеча?

– Ну то й що! Ця стріла ніколи б не влучила мені в плече, якби не Галбаторікс. Увесь цей шарварок через нього та його розпрокляту магію!

– Твоя правда. Але готовий битись об заклад на свою останню копійчину, що тебе все одно підстрелили б. Ти такий бовдур, що єдиним твоїм ремеслом може бути тільки війна,– пирснув хтось.

– Годі вже вам,– сказав Сверн.– А щодо Ерагона, то він урятував мені життя у Фейнстері.

– Та знаємо. Але якщо ти всоте набридатимеш нам цією побрехенькою, то будеш чистити горщики цілий тиждень, це вже мені повір.

– Але ж урятував...

– Ми самі повинні вміти себе захищати, ось у чому проблема,– озвався чоловік із глибоким голосом після тривалої мовчанки.– Країною нишпорять ельфи, маги й інші дивні створіння, а ми тільки й можемо, що сподіватися на їхню милість. Може, Ерагонові це й подобається, а от мені – не дуже. Усе, що нам зараз потрібно...

– Усе, що нам зараз потрібно,– урвав його Сверн,– це Вершники. Вони наведуть лад у всьому світі.

– Пффф... А де ж вони візьмуть собі драконів? Немає драконів – немає й Вершників! Більше того, ми навіть тоді не будемо впевнені у своїй безпеці. Я не малюк, щоб ховатись у матері під спідницею, але якщо до нас прийде Тінь, то плакали наші голови... Ніхто нас не врятує...

– Щось мені це нагадує... Ти чув про лорда Барста?

– спитав третій чолов’яга.

– Я чув, ніби він з’їв власне серце,– ствердно плямкнув Сверн.

– Про кого це ви? – поцікавився воїн із глибоким голосом.

– Та про Барста ж...

– Про якого Барста?

– Ну, про того графа, що в нього маєток біля Джиліда.

– А це часом не той, що загнав своїх коней у Рамр, тільки тому, що був у кепському гуморі?

– Та той же. Кажуть, він якось прийшов в одне село й наказав усім чоловікам приєднатись до армії Галбаторікса. Ну, власне, як завжди... От тільки чоловіки з того села взяли та й відмовились. А потім ще й напали на солдатів Барста.

– Відчайдухи! – буркнув чолов’яга з глибоким голосом.– Дурки й відчайдухи!

– Але Барст виявився хитрішим. Перш ніж увійти до села, він поставив навколо нього лучників. Ті перебили половину селян, а решту віддубасили до смерті. А коли Барст зловив ватажка, який очолив спротив, то схопив бідолаху за шию й власноруч відірвав йому голову.

– Та буде тобі...

– їй-бо! Відірвав, як курчаті. Але це ще не все...

Потім він наказав спалити живцем усю його родину.

– Певно, той Барст – дужий, як ургал, коли зміг відірвати людині голову,– зітхнув Сверн.

– Щось тут нечисте...

– Магія? – спитав чолов’яга з глибоким голосом.

– Хтозна, він завжди був сильний... Сильний і розумний. Подейкують, коли Барст був іще хлопцем, то вбив пораненого бика, усього лиш раз гепнувши його своїм кулачищем.

– Може, воно й так, але мені все одно здається, що без магії тут не обійшлося.

– Та тобі взагалі під кожним кущем ельфійські маги ввижаються...

Чолов’яга з глибоким голосом пробелькотів на своє виправдання щось незрозуміле й замовк.

На цьому розмова закінчилась. Воїни розбрелися по своїх постах, принаймні Ерагон більше не почув від них жодного слова. Раніше така розмова неабияк занепокоїла б Вершника, та зараз він вирішив продовжити медитацію. Його тілом розтікався солодкий спокій. Він відчував гармонію з усім довкіллям і неймовірно тішився хвилинами блаженства. Але час було повертатися. Ерагон повільно звів довкола своєї свідомості непроникний бар’єр, розплющив очі, випростав ноги, а потім іще кілька хвилин не зводив погляду з рівного полум’я свічки.

За якийсь час він встав із лежака, підійшов до однієї з сідельних торб і дістав звідти перо, пензлик, пляшечку чорнила та кілька аркушів пергаменту, які випросив у старого Джоуда разом з копією «Доміа абр Вірди».

Повернувшись до лежака, Ерагон поклав важку книгу подалі від себе, щоб не забризкати її чорнилом. Потім він прилаштував на колінах щит і розклав на його вигнутій поверхні аркуші пергаменту. Коли юнак відкрив пляшечку з чорнилом і занурив у неї перо, увесь намет сповнився гострим запахом.

Ерагон торкнувся кінчиком пера горла пляшечки, щоб дати змогу зайвому чорнилу стекти, а потім обережно вивів перші руни рідною мовою. Упоравшись, юнак порівняв руни з учорашнім письмом, щоб перевірити, чи поліпшилась його каліграфія. Успіхи були так собі. Якщо каліграфія й поліпшилась, то ледь-ледь, особливо коли порівнювати письмо з рунами «Доміа абр Вірди».

Не бажаючи бити байдики, Вершник іще тричі переписав абетку, приділяючи особливу увагу тим рунам, які давались йому особливо важко. Набивши руку, він повільно, проте впевнено, став записувати думки, що зринали в його голові протягом дня. Ця вправа була корисна не тільки тому, що допомагала краще навчитися писати, а ще й тому, що, пишучи, юнак починав значно глибше розуміти те, що відбувалось навколо.

Вправа давалася нелегко, але Ерагон виконував її з насолодою, бо це нагадувало йому Брома, особливо ті дні, коли старий вигадник учив його, що означає кожна руна.

Записавши все, що вважав за потрібне, юнак ретельно вимив перо, а потім узявся за пензлик і протер ним аркуш пергаменту, майже всуціль вкритий рядами рельєфних літер прадавньої мови.

Ельфійська манера письма, Лідуен Кваедхі, була значно важчою, ніж руни його раси, бо мала заплутані й розмашисті ієрогліфи. Але кидати навчання Ерагон не збирався принаймні з двох причин: по-перше, знати письмо ельфів було потрібно для того, щоб читати їхні манускрипти, а по-друге, за допомогою цього письма можна приховати думки від людей, адже переважна більшість із них не вміли читати ельфійською.

На завершення Ерагон поповнив свій словник, куди записував закляття прадавньою мовою. Він мав гарну пам’ять, але чудово розумів, що пам’ять – річ недосконала, і закляття, котрих він навчився від Брома й Оромиса, все одно колись почнуть забуватися, а може, навіть забудуться в найбільш непідходящу мить.

Попрацювавши над словником, Вершник склав своє письмове приладдя назад у сідельну торбу, натомість дістав звідти скриньку із серцем сердець Глаедра. Попри сотні невдач, він знов і знов намагався поговорити зі старим драконом. Досить скоро Вершник зрозумів, що й сьогодні, певно, нічого не вийде. Тоді він почав читати драконові першу-ліпшу сторінку з «Доміа абр Вірди», де йшлося про звичаї та ритуали гномів.

Надворі вже панувала глупа ніч. Ерагон відклав книгу, загасив свічку й улігся на лежак. На подорож царством снів залишалось не так уже й багато часу.

АРУФС

Коли Роран та його супутники прибули до придорожнього табору, сонце лише починало жевріти над горизонтом. Очі Міцного Молота поволі затягував туман втоми, тож табір видавався йому сірим і розпливчастим. За милю на схід простиралось місто Аруфс, але він міг розгледіти тільки його обриси: білосніжні стіни, широку браму й багато-багато квадратних кам’яних веж.

Коні під вершниками ледь не падали, а вершники, у свою чергу, міцно трималися за збрую. За якусь мить назустріч прибульцям вискочив худорлявий парубок і, схопивши повіддя Роранового коня, зупинив стомлену тварину.

Роран, правду кажучи, вже погано тямив, що відбувалося, і слабким, проте владним голосом наказав:

– Поклич сюди Брігмана.

Не зронивши жодного слова, юнак покірно чкурнув кудись між намети, здіймаючи своїми голими п’ятками хмарки пилюки.

Роранові здалося, ніби він чекав цілу годину – у голові паморочилось, а тіло й досі перебувало в такій напрузі, що здавалося, ось-ось із вух почне жебоніти кров. Близько десятка місцевих воїнів, брязкаючи шпорами, із цікавістю обступили Міцного Молота та його супутників.

Нарешті з нетрів табору вийшов широкоплечий бородань у блакитній туніці. Він спирався на зламаний спис, ніби на посох.

– Ти Міцний Молот? – суворо спитав бородань.

Роран щось ствердно гмукнув, ледь-ледь відірвав руки від сідла й дістав з-під туніки згорток пергаменту з наказами від Насуади.

Брігман швидко зламав воскову печатку, уважно вивчив усе написане, а потім байдужим поглядом зиркнув на Рорана.

– Ми чекали на тебе,– мовив він.– Один із магів Насуади зв’язався зі мною чотири дні тому й сповістив про твій приїзд. Але я й гадки не мав, що ти прибудеш так швидко.

– Це коштувало мені чималих зусиль...– прохрипів Роран.

– Авжеж. Певно, подорож видалась тобі нелегкою,– посміхнувся Брігман і повернув йому пергамент.– Ну то що, Міцний Молоте! Приймай командування. Ми якраз збиралися атакувати західні ворота!

Останні слова вп’ялися в мозок Рорана, немов кинджал. Світ довкола захитався, тож йому довелось якомога міцніше обхопити ногами сідло, щоб не звалитись на землю. Втома брала своє...

– Накажи відкласти атаку на день,– мовив він.

– Ти, мабуть, з глузду з’їхав? І як же нам тоді захопити місто? Ми цілий ранок готувались до атаки... Я не збираюся сидіти тут і порпатися в землі, доки ти виспишся. Насуада чекає, що ми захопимо місто вже за кілька днів. Принаймні я хочу зробити це раніше за Ангварда!

– Ти накажеш солдатам відмінити атаку... Інакше я підвішу тебе за ноги й відшмагаю за непокору. Доки я не відпочину й не вивчу ситуацію на полі бою, про атаку можеш забути! – ледь чутним голосом сказав Роран.

– Який же ти дурень...– зітхнув у відповідь Брігман.

– Кажу тобі, якщо ти не прикусиш язика й негайно не візьмешся за виконання своїх обов’язків, я відшмагаю тебе власноруч – тут і тепер.

– Та невже?! А ти себе бачив? У тебе нема жодного шансу! – роздув ніздрі Брігман.

– Помиляєшся...– процідив крізь зуби Роран, ледь не падаючи з ніг, але будь-що присягнувши собі дати Брігманові добрячої прочуханки.

– Ну, гаразд,– неохоче погодився той, насилу тамуючи лють,– усе одно буде казна-що, коли люди побачать, як ми місимо багнюку на одному місці. Воля твоя. В атаку ми не підемо, але я складаю із себе відповідальність – тепер усе на твоїй совісті!

– Можна подумати, колись було інакше,– похмуро мовив Роран і ледь не засичав від болю, злазячи з коня.– Але за той безлад, на який ти перетворив облогу, відповідатимеш таки ти.

Обличчя Брігмана стало сіріше за дощову хмару.

– Твій намет отам,– сказав він з ненавистю, хоч йому й личило б поводитись із ватажком як належить.Роран прокинувся аж наступного ранку. Сонячне проміння тихо сочилося крізь стінки намету й лоскотало йому обличчя. Міцний Молот відчував бадьорість і прилив нових сил. Та все одно йому здавалося, що він зімкнув очі всього на якихось двітри хвилини.

Утім зовсім скоро він зрозумів, що втратив цілу добу. Тоді ватажок тихо лайнувся і скинув із себе тонке покривало, що весь цей час лиш заважало йому – засинаючи, він не зняв ані одягу, ані чобіт, та й північний клімат виявився доволі м’яким.

Час було діяти. Роран різко звівся з лежака, але, тихо зойкнувши, одразу ж упав назад. На якусь мить йому навіть здалося, що все тіло складається тільки з болю. Щоб сяк-так прийти до тями, Міцному Молоту знадобилося добрих десять хвилин.

Другу спробу звестись на ноги він зробив уже значно обережніше – спочатку звісив з лежака ноги й тільки потім повільно-повільно випрямився, допомагаючи собі руками. Перед тим як наважитись стати на ноги, довелося кілька разів глибоко вдихнути.

Іще одне неймовірне зусилля над собою – і Роран з кривою посмішкою нарешті вибрався з намету. День обіцяв бути цікавим.

Решта супутників Міцного Молота вже прокинулись і нетерпляче чекали на нього. Усі були схвильовані, змучені й рухались украй незграбно, власне, як і сам ватажок.

Вітаючись, Роран помітив на руці в Мелвіна скривавлену пов’язку – згадку про хазяїна таверни, котрий відбивався ножем.

– Болить?

– Могло бути й гірше. Та в разі чого – битися зможу,– знизав плечима Мелвін.

– Ото й добре.

– Ну, з чого почнеш? – спитав Карн.

Роран глянув на сонце, щоб визначити, скільки приблизно часу залишилось до полудня:

– З невеличкої прогулянки.

Від центру табору Роран повів своїх товаришів спочатку вгору, потім униз. Вони намагалися не пропустити жоден ряд наметів. Головне було зрозуміти загальний настрій солдатів й оцінити стан їхньої зброї. Загалом люди виглядали якось утомлено, хоч їхній настрій помітно поліпшувався, щойно вони бачили Міцного Молота.

Свій огляд ватажок, як і планував, завершив у північній частині табору. Тут усі зупинилися, щоб краще роздивитися Аруфс.

Місто складалося з двох ярусів. Перший був низький і широкий. На ньому розташувалася переважна більшість споруд. Другий становив вузеньку смужечку на виступі найвищої в усій околиці вершини. Обидва яруси були захищені стіною, яка мала п’ять воріт – до двох вели шляхи з північного та східного боків,, а решта перекривали водні канали з півдня. За західною стіною міста простиралось безкрає море.

На північних воротах виднілися чималі вибоїни й подряпини від таранів. Земля перед ними була порита, мов рілля. Попід стіною то тут, то там розташувалися три катапульти, чотири балісти й дві таранні вежі. їх охороняло всього кілька воїнів, які мирно пахкали собі люльками й грали в кості на невеличкому клаптику шкури. Здалеку вся ця воєнна машинерія видавалася просто іграшковою, особливо коли порівнювати її з гігантським містом.


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю