Текст книги "Ерагон. Спадок, або Склеп душ"

Автор книги: Кристофер Паолини

сообщить о нарушении

Текущая страница: 24 (всего у книги 49 страниц)

Від нерухомого лежання на пласкому камені тіло дівчини проймав різкий біль. Зрештою, він був нічим порівняно з думкою про те, що її можуть позбавити будьякого спілкування із зовнішнім світом, нехай це навіть буде спілкування з огидним і дурнуватим тюремним наглядачем.

Коли чоловік звільнив її з кайданів, дівчина помітила, що рани на його руці вже нема – шкіра на місці укусу була гладенька й рожева, ніби в поросяти.

Йдучи до вбиральні, Насуада вирішила схитрувати. Вона навмисне шкопиртнула й заточилась назад, сподіваючись опинитися якомога ближче до таці з маленьким кривим ножем, яким наглядач нарізав для неї їжу. Утім її спіткала невдача – через довге лежання тіло втратило колишню спритність, тож таця так і залишилась на відстані двох кроків від її руки. Чолов’яга враз кинувся допомагати Насуаді – і це вже була маленька перемога, адже тепер він, мабуть, гадав, що дівчина геть безпорадна, тож міг на якусь мить втратити пильність.

Доки чолов’яга годував Насуаду, вона ретельно вивчала його нігті. Раніше дівчина була надто розлючена, щоб звертати на них увагу, а ось тепер їхня незвичність не могла залишитись непоміченою.

Вони були товсті й вигнуті так, що заходили в плоть дуже глибоко, а білі кутикули здавалися незвичайно широкими. В усьому іншому вони наче не відрізнялись від нігтів людей і гномів, з якими Насуаді доводилось мати справу. Щоправда, дівчина, на жаль, не пам’ятала, коли востаннє мала справу з гномами. Одне-єдине, що впадало в око,– нігті чоловіка були прекрасно доглянуті. Слово «доглянуті» Насуада вважала в цьому разі найбільш підходящим – якби це були не нігті, а якісь рідкісні квіти, то можна було б сказати, що садівник доглядав за ними, не присідаючи ні на мить. Чисті й підрізані кутикули не мали рваних слідів. Нігті були абсолютно однакової довжини й красиво підточені по краях. їхня горішня частина вилискувала, ніби кераміка, а довколишня шкіра виглядала так, наче в неї спеціально втирали олію. Коли не брати до уваги ельфів, то Насуада ще ні в кого не бачила таких красивих нігтів.

«Ельфи? – подумки перепитала себе дівчина й миттю ж відрізала: – Не знаю я ніяких ельфів».

Ці нігті були справжньою загадкою, хоч Насуада й розуміла, що її навряд чи пощастить розгадати. Вони пасували б зовсім іншій людині...

«Хто ж їх так доглядає,– міркувала вона,– невже сам чоловік? Та ні ж бо! Надто вже невибагливий він на вигляд. З другого боку, важко уявити, щоб і хтось сторонній, скажімо, його дружина, донька або слуга, приділяли так багато уваги його нігтям».

Зрештою, Насуада могла й помилятися – чимало загартованих битвами ветеранів, жорстоких, мовчазних чоловіків, які, здавалось, полюбляли тільки вино, володіли дивними звичками: хтось із них був майстерним різьбярем, хтось мав дивовижну пам’ять на романтичні вірші, хтось любив собак, а хтось був готовий віддати все за свою родину. Взяти хоч би Джор... Насуада аж язик прикусила, щоб подумки не виказати ім’я радника.

У всякому разі, питання, що крутилося їй у голові, було зовсім просте: «Чому?» І воно завжди спонукало її до дії навіть тоді, коли йшлося про такі дрібниці, як нігті.

Якщо за нігтями доглядав хтось інший, то він робив це внаслідок або великої любові, або великого страху. Але Насуада не вірила в таку можливість – це було якось неправильно... Якщо ж він робив це сам, тоді різних пояснень могла бути сила-силенна. Можливо, його нігті були способом хоч якось контролювати своє життя, що більше йому не належало. Можливо, йому здавалось, що нігті – одна-єдина частина його єства, яка хоч якось була приваблива. Можливо, догляд за нігтями був чимось схожим на нервове сіпання ока. А може, то була проста безцільна звичка, але допомагала згаяти час. Та як би воно не було насправді, факт залишався фактом: хтось чистив, підстригав, змащував ці нігті олією, і то не була якась звичайна, а тим паче недбала робота.

Насуада думала над цим питанням увесь час, поки їла, навіть не відчуваючи смаку харчів. Зрідка вона кидала погляд угору з надією знайти на великому обличчі чоловіка бодай якусь розгадку, та це було марною справою. Тим часом чолов’яга, подавши їй останній шматочок хліба, узяв тацю й повернувся, щоб іти. Насуада проковтнула хліб так швидко, як тільки змогла.

– А в тебе гарні нігті,– мовила вона хрипким і скрипучим від довгої мовчанки голосом.– Вони такі... дуже... блискучі.

Чоловік раптом завмер. Його велика масивна голова повернулася до неї. На якусь мить дівчині навіть здалося, що він хоче її вдарити. Аж ні! Його сірі губи розпливлися в посмішці, оголивши відразу і верхній, і нижній ряди зубів.

Насуада здригнулась. Цей чолов’яга виглядав так, наче хотів ось-ось відкусити курчаті голову. Вона заплющила очі, щоб не дивитись, а вже за пару секунд почула, як відчинились і зачинились двері.

Тоді Насуада всміхнулася. Гордість і марнославство – ось ті слабкості, які неодмінно слід використовувати. А якщо дівчина й була у чомусь дуже вправна, так це в умінні схиляти інших до своїх бажань. Чоловік дав їй найменше з того, за що можна було вхопитись, але це було саме те, що треба. Тепер у неї з’явилась надія.

КІМНАТА ПРОВИДИЦІ

Насуада спала, коли чолов’яга втретє навідався до неї. Двері гучно відчинилися, і цей звук розбудив дівчину. Її серце чомусь сильно закалатало.

Минуло кілька секунд, перш ніж вона згадала, де перебуває.

А коли нарешті згадала, її охопив сум і вона почала кліпати очима, наче туди потрапив порох. Дівчина ще більше спохмурніла, коли, зиркнувши вниз, побачила, що на її сорочці ще й досі була пляма від вина, яке пролилося під час обіду.

«Чому він так швидко повернувся?» – думала Насуада.

Її серце завмерло, коли чоловік проніс повз неї велику мідну жаровню, повну вуглин, і поставив її недалеко від плити. Між вуглинами були три довгі залізні прутики.

Здається, мить, якої Насуада так боялася, нарешті настала.

Вона спробувала піймати погляд чоловіка, але той не хотів дивитися в її бік. Він дістав із сумки на поясі кремінь і викресав на купку нарізаного на жаровні труту кілька іскринок. Щойно іскри почали більшати, чоловік нахилився, склав губи трубочкою й подув на них так ніжно, як мати цілує своє дитя. За хвилину вже палахкотів вогонь, а чоловік заходився ворушити вуглини. Насуада, мов зачарована, спостерігала за тим, що робив чоловік. Ні він, ні вона не зронили жодного слова, так, наче обоє відчували сором за те, що мало невдовзі статися.

Чоловік іще раз подув на вуглини й повернувся до Насуади, ніби хотів підійти.

«Не здавайся»,– сказала сама собі дівчина, збираючись на силі.

Вона стиснула кулаки, затамувала подих. Чоловік і справді підходив до неї... все ближче... ближче...

Подих вітру, схожий на дотик пір’я, торкнувся її обличчя, коли чоловік проходив повз неї. Вона чула, як стихали його кроки, як він піднявся сходами й вийшов з кімнати.

Насуада зітхнула й трохи розслабилась. Яскраві вуглини притягували її погляд. Залізні прутики, що стирчали з жаровні, світились тьмяним іржавим сяйвом. Дівчина облизала пересохлі губи. Зараз їй не завадив би хоч ковточок води.

Одна вуглинка підскочила й розпалась на дві частини. Окрім цього звуку, ніщо не порушувало тишу.

Насуада намагалася ні про що не думати. Битися чи тікати не було жодної змоги, а всілякі думки тільки послаблювали її рішучість. Що має статися,– те станеться, і жоден страх чи неспокій цього не змінить.

У коридорі знову почулися кроки. На цей раз ішла ціла група людей. їхні кроки лунали так гучно, що важко було визначити, скільки саме людей наближалося до дверей. Перед дверима люди зупинились. Насуада почула приглушений шум голосів, і двоє з прибульців увійшли до кімнати. Важкі двері зачинились за ними з глухим стуком.

Ті двоє неспішно підійшли до дівчини. Краєм ока вона бачила, як чиясь рука ставить різний дерев’яний стілець.

Один із прибульців сів на нього.

Це був великий, міцно збитий широкоплечий чоловік. Чорна довга накидка прикривала його фігуру. Під накидкою, судячи з усього, була кольчуга. Сяйво від вуглин та магічного ліхтаря освітлювало його, але риси обличчя залишилися надто затемненими, щоб можна було їх як слід розгледіти. Проте, навіть не напружуючи зір, можна було бачити обрис шпилястої корони, яка лежала в нього на чолі.

Серце Насуади закалатало, і їй довелось докласти чималих зусиль, щоб повернути йому звичайний ритм.

Другий чоловік, одягнений у темно-бордову, обшиту золотою стрічкою, приталену безрукавку до колін, підійшов до жаровні, повернувся спиною до Насуади й почав ворушити вуглини одним із залізних прутів.

Чоловік з короною на голові повільно-повільно зняв рукавиці, оголивши руки кольору тьмяної бронзи. А потім він заговорив. Його голос був тихий, гнучкий і владний. Будь-якого барда, який мав би такий солодкий голос, люди прославили б на всі часи. Від цього голосу по шкірі Насуади пробігли мурахи. Здавалося, його слова напливають на неї, мов хвилі теплої води, пестячи її, зачаровуючи, гойдаючи. Цей голос нагадував дівчині голос Елви.

– Ласкаво просимо до Урубейна, Насуадо, донько Аджихада,– сказав чоловік на стільці.– Ласкаво просимо до моєї домівки під цим стародавнім пасмом гір. Минуло багато часу відтоді, як останній високий гість ушанував нас своєю присутністю. Досі я був зайнятий справами далеко звідси. Та запевняю вас, що з цього моменту я не буду нехтувати своїм обов’язком хазяїна.

Аж тепер нотка погрози на мить зринула в його голосі, немов кіготь хижака.

Насуада жодного разу не бачила Галбаторікса на власні очі. Бачила, звісно, портрети, чула розповіді про нього... Але голос цього чоловіка звучав так владно, що вона ні хвильку не сумнівалася в тому, що це був справді король.

І акцент, і манера говорити видавали в ньому іншого, так, ніби мова, якою він розмовляв, не була для нього рідна. Звісно, різниця була майже невловима, але вона всетаки існувала. Мабуть, вирішила Насуада, це тому, що за роки його життя мова встигла змінитися. Принаймні таке пояснення здавалося найбільш прийнятним, оскільки його манера говорити нагадувала їй... ні, ні, вона нічого не нагадувала.

Король тим часом нахилився вперед, і дівчина відчула на собі його пильний погляд.

– А ти молодша, ніж я гадав. Я чув, що ти недавно стала повнолітньою. Та все одно ти ще дитина. Зрештою, сьогодні більшість людей здаються мені дітьми: пустотливими, самовдоволеними, відчайдушними дітьми, які не знають, чого вони хочуть, дітьми, які потребують старих мудрих наставників.

– Таких, як ти? – спитала Насуада не надто чемно.

Король засміявся:

– А ти гадаєш, було б краще, якби нами правили ельфи? Я єдиний з нашої раси, хто може тримати їх у покорі. Для них навіть наші найдревніші старці здаються зеленими молодиками, котрі не можуть жити відповідальним дорослим життям.

– Таким вони вважають і тебе,– Насуада не знала, звідки береться її мужність, але почувала себе сильною й непокірною. Вона вирішила говорити прямо, незалежно від того, подобається це королю чи ні.

– Я тебе зрозумів. Але мені належить значно більше років, ніж триває моє життя. Мені належить пам’ять сотень людей, безліч чужих життів: любові, ненависті, битв, перемог, поразок, вивчених уроків, зроблених помилок... І все це зберігається в моєму розумі й дає мені свою мудрість. Я пам’ятаю еонів. У всьому світі немає істоти, схожої на мене, навіть серед ельфів.

– Хіба це можливо? – прошепотіла Насуада. Король підсунув стілець ближче:

– Не прикидайся, Насуадо. Я знаю, що Глаедр віддав своє серце сердець Ерагонові й Сапфірі й що зараз воно там, у варденів. Ти розумієш, про що я?

Дівчина стримала хвилю страху. Та обставина, що Галбаторікс заговорив з нею – нехай мимохідь – про джерело своєї сили, позбавляла її навіть примарної надії на те, що він її відпустить.

Король на мить замовк, а потім показав рукою на кімнату:

– Але перш ніж ми продовжимо, ти маєш дещо знати про історію цього місця. Так ось. Коли ельфи вперше вторглися в цю частину світу, вони знайшли глибоко в скелях, що простягалися поряд з рівнинами, ущелину. Скелі були потрібні їм як захист від драконів, а от ущелину вони цінували зовсім з іншої причини. Неждано-негадано вони з’ясували, що випари, які підіймаються з дна ущелини, дозволяють тим, хто засинає тут, передбачати майбутнє. Отож, понад дві з половиною сотні років тому ельфи побудували цю кімнату над ущелиною, і провидиця приходила сюди жити багато-багато років навіть тоді, коли ельфи вже покинули Ілірею. Вона сідала ось тут, де зараз лежиш ти, і марила тим, що повинно було відбутися. Але з плином часу повітря втратило свою силу, і провидиця та її служителі покинули ці місця. Ніхто не може напевно сказати, ким вона була й куди пішла. У неї не було навіть імені, окрім титулу провидиці, а деякі розповіді про неї схиляють мене до думки, що вона не була ані ельфом, ані гномом, а якоюсь зовсім інакшою істотою. Під час її перебування тут це місце, як ти вже, мабуть, здогадалася, називали Кімнатою Провидиці. А зараз провидиця – ти, Насуадо, донько Аджихада.

Галбаторікс розвів руками:

– І тут немає ради. Той, хто засне на цьому твердому камінні, стає останнім провидцем. Звісно, багато хто вважає долю провидця надто тяжкою, та врешті-решт ніхто не відмовляється. І ти не виняток.

Ніжки стільця знову ковзнули по підлозі, і Насуада відчула біля свого вуха теплий подих Галбаторікса.

– Я знаю, Насуадо, це буде боляче, дуже боляче. Ти повинна знищити себе, перш ніж твоя гордість дозволить підкоритися. Ніщо на світі не може бути важче, ніж змінити самого себе. Я це розумію, тому що сам змінював себе, і не раз. Але я буду тут, з тобою. Я буду тримати тебе за руку, щоб допомогти пройти це випробування. Ти не повинна йти цією дорогою на самоті. І ти можеш скористатися моєю мудрістю, яка тебе ніколи не зрадить. Ніхто з нас не повинен бути на самоті. Принаймні не в цій кімнаті. Можеш сумніватися в мені, якщо хочеш, але з часом ти мені повіриш. Я вважаю це місце священним і краще відріжу собі руку, ніж спробую оскверняти його. Можеш питати в мене про все, що захочеш, і я обіцяю дати тобі правдиву відповідь. Слово честі, слово короля цієї землі.

Насуада зціпила зуби. Вона не знала, що відповісти королю.

– Я ніколи не скажу тобі того, що ти хочеш знати!

– нарешті процідила вона.

Галбаторікс голосно засміявся.

– Ти мене не зрозуміла. Я привів тебе сюди зовсім не задля того, щоб щось випитувати. Та й що нового ти можеш мені розповісти? Кількість і розташування твоїх військ? Стан їхнього постачання? Місце зберігання ваших припасів? Ваш план штурму цитаделі? Обов’язки, звички чи можливості Ерагона й Сапфіри? Що ти придбала в Белатоні Дотдаерт? Про здоров’я донечки провидиці Елви, яку ти донедавна тримала біля себе? Усе це я й так знаю. Розказати про все докладніше?.. Ні? Гаразд. Моїх шпигунів набагато більше, ніж ти думаєш. Вони є навіть серед високопосадовців. Зрештою, у мене багато засобів збору інформації. Словом, ти не маєш секретів, яких би я не знав, Насуадо. Жодних секретів. Тому мовчати – просто безглуздо.

Слова короля били дівчину, наче удари молота. Та вона не дала їм зламати свою волю:

– Тоді навіщо?..

– Навіщо я доправив тебе сюди? Дуже просто. У тебе, моя люба, є дар володарки, і він набагато небезпечніший, ніж будь-яке закляття. Ерагон для мене не становить загрози, ельфи – так само, але ти... ти небезпечна тим, чого в них нема. Без тебе вардени будуть, немов засліплені гнівом істоти. Вони будуть пирхати, злитися, іти вперед напролом, незважаючи ні на що. І завдяки їхній глупоті, я їх заманю і знищу. Але знищення варденів – це не головна причина, заради якої я тебе викрав. Ні, ти навіть тут довела, що гідна моєї уваги. Ти повна люті, амбіцій, ти непоступлива й розумна – саме ці риси я особливо ціную у своїх підданих. Я хочу, щоб ти була на моєму боці, Насуадо, як мій головний радник і генерал моєї армії. Зараз я на порозі здійснення великого плану, який опрацьовував майже століття. Я хочу встановити в Алагезії новий порядок. Я хочу, щоб ти стала його частиною. Після того як останній із тринадцяти загинув, я шукав того, хто міг би посісти його місце. Досі мої зусилля були марні. Смерк був корисним знаряддям, але оскільки він був Тінню, то, на жаль, мало турбувався про своє власне життя. Серед усіх кандидатів, яких я намітив, Мертаг перший, хто пройшов випробування. Ти будеш другою, я в цьому впевнений. А Ерагон – третім.

Жах закрадався в душу Насуади, доки вона слухала Галбаторікса. Те, що він їй пропонував, було гіршим за все, що вона могла собі уявити.

На якусь мить чоловік у темно-бордовому вбранні відвернув її увагу – він засунув залізний прут у вуглини з такою силою, що кінець прута черкнув по дну мідної жаровні.

Тим часом Галбаторікс продовжував говорити:

– Якби ти погодилась, то могла б зробити зі мною куди більше, ніж можеш зробити з варденами. Подумай про це! Ставши до мене на службу, ти могла б принести мир усій Алагезії...

– Я краще дозволю тисячам гадюк покусати себе, аніж погоджуся служити тобі,– рішуче сказала Насуада.

Король знову голосно засміявся. Це був сміх людини, яка не боїться нічого, навіть смерті:

– Ну, це ми ще побачимо.

Насуада відчула, як король торкнувся пальцями її ліктя. Вона здригнулась. Палець ковзнув нижче, опинившись на першому з її шрамів, тричі помацав його, перейшов до інших, потім знов повернувся назад.

– Ти здолала свого суперника у випробуванні довгих ножів, зазнавши значно більше порізів, ніж міг витримати будь-хто за останній час. А це означає, що ти маєш надзвичайно сильну волю і вмієш контролювати свою уяву... Надмірна уява перетворює навіть сміливих чоловіків на пройнятих страхом жалюгідних боягузів. Але зараз ніщо тобі не допоможе. Навпаки, це буде перешкода. У кожного є межа, фізична чи духовна. Питання лише в тому, скільки часу потрібно для того, щоб її досягти. А ти її досягнеш, це я тобі обіцяю. Твоя сила може відтягнути цю мить, та навряд чи надовго. Твої опікуни так само не допоможуть тобі, поки ти в моїй владі. Тоді навіщо даремно страждати? Ніхто не сумнівається у твоїй відвазі – ти вже показала її всьому світу. А тепер ліпше здатися. Немає жодного сорому в тому, щоб прийняти неуникненне. Невже треба терпіти катування лише для того, щоб заспокоїти своє почуття відповідальності. Так за спокой його зараз – присягни мені на вірність прадавньою мовою, і вже за годину матимеш добру сотню слуг, шовкові та розшиті сукні, велику кількість кімнат і місце за столом під час нашого обіду.

Король замовк, чекаючи на її відповідь, але вона дивилась на намальовані на стелі лінії й мовчала.

Палець Галбаторікса так і продовжував рухатись від її шрамів до зап’ястка.

– Добре. Як хочеш,– король прибрав руку.– Мертагу, ходи-но сюди. Ти неввічливий до нашої гості.

«О ні, тільки не він»,– подумала Насуада, несподівано відчувши сильний неспокій.

Чоловік у темно-бордовому вбранні, який стояв біля жаровні, повільно обернувся, і, хоча срібна маска закривала верхню частину його обличчя, Насуада бачила, що то був справді Мертаг. Його очі майже зливалися з тінню, а різко окреслені рот і вилиці надавали йому жорстокого вигляду.

– Коли Мертаг прийшов до мене на службу, він теж спершу пручався. Але відтоді став моїм найбільш здібним учнем. Він успадкував талант свого батька. Чи не так?

– Так, сер,– відповів Мертаг грубим голосом.

– Він здивував мене, коли вбив старого короля Ротгара на Палаючій рівнині. Правду кажучи, я не чекав, що він так завзято воюватиме проти своїх колишніх друзів. Але наш Мертаг сповнений злості та жаги вбивати. Він би задавив кулла власними руками, якби я дав йому таку можливість. А я її дав. Ніщо не дає тобі такої насолоди, як вбивство. Чи не так?

М’язи на шиї Мертага напружились:

– Ні, сер.

Галбаторікс тихо засміявся.

– Мертаг Убивця Королів... Непогане ім’я. Ім’я для легенди. Але в тебе немає шансу знову його підтвердити... Якщо, ясна річ, ти не захочеш убити мене.

Король повернувся до Насуади:

– До сьогодні я не використовував його вміння переконувати людей. Ось тому я й узяв його із собою. У нього є досвід жертви такого вміння, але сам він ніколи його не практикував. А зараз, здається, настав час удосконалити його вміння. Де ж він краще його вдосконалить, як не тут, з тобою? Недаром же саме Мертаг переконав мене в тому, що тебе варто включити до числа моїх прибічників.

Дивне відчуття охопило Насуаду. Незважаючи на все, вона була кращої думки про Мертага. Вона глянула йому прямо в очі. Мертаг стояв непорушно, мов охоронець на варті, й не дививсь на неї. З виразу його обличчя нічого не можна було зрозуміти.

– Бери залізо,– сказав король буденним тоном і кивнув убік жаровні.

Мертаг стис руки в кулаки, але з місця не зрушив.

Слова Галбаторікса прозвучали для Насуади, немов грім з ясного неба. Здавалося, сама вісь всесвіту гойднулася від цього звуку, так, наче якийсь велетень зібрав докупи всі нитки реальності й змусив їх коливатися. На якусь мить їй навіть здалося, що вона падає і повітря мерехтить перед нею, ніби вода. Попри всю свою силу, зараз вона не пам’ятала ані слів, ані звуків, які їх сформували, ані того, до якої мови вони належать. Слова короля промайнули повз її свідомість, залишивши по собі лиш згадку про свою загрозливість.

Мертаг тим часом здригнувся. Потім він повільно взяв один із залізних прутів і висмикнув його з жаровні.

Іскри здійнялись у повітря. Кілька яскравих вуглинок упало на підлогу, мов соснове насіння з шишки. Кінець залізяки сяяв яскравим світло-жовтим світлом, що поступово ставало червоно-оранжевим. Світло розпеченого металу відблисками падало на півмаску Мертага, надаючи його обличчю якогось гротескного, нелюдського вигляду. У цій півмасці Насуада бачила і своє віддзеркалення: короткий спотворений торс і неприродно довгі ноги, які звужувались до тоненьких чорних ліній, що майже зливалися з вигином щоки Мертага.

Вона була безсила. Вона нічого не могла вдіяти, хіба лиш напружити м’язи, коли Мертаг почав наближатися до неї.

– Я не розумію,– сказала дівчина Галбаторіксу, намагаючись зберігати спокій.– Ти що, не будеш використовувати проти мене силу свого розуму?

Ні, Насуада, звісно, цього зовсім не хотіла, але якби можна було обирати між атаками на свою свідомість та болем від розпеченого заліза, то вона обрала б перше.

– Для цього в нас іще є час, якщо виникне така потреба,– відповів на те Галбаторікс.– А зараз я хочу знати, чи справді ти така хоробра, як кажуть, Насуадо, донько Аджихада. Крім того, я б не хотів, щоб ти дала мені клятву вірності, коли твій розум перебуватиме під контролем. Я хочу, щоб це було твоє власне рішення. І поки що ти маєш таку можливість.

– Але навіщо? – у горлі в Насуади пересохло.

– Тому що це дає мені насолоду. А зараз питаю тебе востаннє: стаєш на мій бік?

– Нізащо.

– Ну, тоді буде те, що має бути. Мертагу! Залізний прут опускався все нижче й нижче.

Його кінець був схожий на великий іскристий рубін.

їй залишалось тільки одне – крик. Стіни восьмикутної кімнати відбивали луною нестерпний біль Насуади, аж поки голос її не стих, аж поки дівчину не огорнула непроглядна пітьма.

НА КРИЛАХ ДРАКОНА

Ерагон підвів голову, глибоко вдихнув. Його хвилювання потроху відступало. Політ на драконі – це, звісна річ, далеко не відпочинок, але близькість до Сапфіри завжди заспокоювала юнака. На світі було зовсім небагато речей, здатних на це. До того ж постійний звук польоту, змахи крил допомагали юнакові позбавитись темних думок, що переслідували його.

Незважаючи на раптовість поїздки та на її сумнівні обставини, Ерагон був радий залишити варденів. Кровопролитні битви останнім часом породжували в нього відчуття, що він втрачає самого себе.

Після возз’єднання з варденами під Фейнстером Ерагон проводив більшу частину свого часу або в битвах, або в очікуванні на них, і це починало його пригнічувати, особливо після жахіть Драс-Леони. Воюючи за варденів, він убив не одну сотню солдатів, з яких лиш маленька дрібочка могла хоч якось змагатися з ним як рівний з рівним. І хоча дії юнака були цілком виправдані, спогади про тих, кого він убив, бентежили його. Це не означає, що він хотів, аби кожен бій був відчайдушним, а кожен супротивник рівний йому чи навіть сильніший. Аж ніяк. Але в безугавній різанині Ерагонові час від часу здавалося, що він не так воїн, як м’ясник. Він усе глибше й глибше відчував, що смерть – це стихія руйнації й чим більше часу ти перебуваєш біля неї, тим більше вона роз’їдає твою душу.

А зараз, поряд із Сапфірою та Глаедром, хоч золотий дракон і не зронив жодного слова від часу їхнього вильоту, Ерагон пробував повернути втрачене відчуття реальності. На самоті юнак почувався куди затишніше, ніж у якому-небудь селищі чи в місті, або в такому таборі, як табір варденів. На відміну від більшості, він не боявся дикої природи, наприклад пустелі. Більше того, дика природа мала таку витонченість і красу, якої не годна створити жодна уява. Вона давала Ерагонові справжню насолоду.

Словом, політ Сапфіри відвертав його від темного боку життя. І це було прекрасно. Зараз юнак не помічав геть нічого, крім ландшафту, що пропливав унизу.

Від табору варденів на березі озера Леона Сапфіра полетіла над безмежним водним простором у північнозахідний бік. Вона здійнялася так високо, що Ерагон був змушений накласти закляття, щоб захистити себе від холоду.

Озеро внизу було плямисте: місцями похмуре й сіре, місцями яскраве й іскристе. Ерагон міг годинами дивитися на ці хвилі світла. Ніщо в світі не було таким досконалим, як вони.

Яструби, журавлі, гуси, качки, шпаки та багато інших птахів пролітали під ними. Вони не звертали на Сапфіру жодної уваги. Лиш кілька яструбів піднялись угору й деякий час летіли за нею. Здавалося, їх спонукала до цього цікавість, а не страх. Двоє з них були такі зухвалі, що змінили свій курс усього за якийсь фут від її довгих і гострих зубів.

Ці люті хижаки із загнутими кігтями й жовтими дзьобами багато в чому нагадували Ерагонові Сапфіру. Та й сама Сапфіра була в захваті від них: не так від їхньої зовнішності, як від мисливської майстерності.

Берег позаду них поступово зменшувався до пурпурової лінії. Потім він зник зовсім. Понад півгодини вони бачили лише птахів, хмари на небі й безмежний простір води, що вкривав поверхню землі.

Потім зліва попереду на обрії з’явився обрис Хребта. Для Ерагона це було приємне видовище. Хоч то й не були гори його дитинства, та вони дуже нагадували їх, і, дивлячись уперед, юнак відчував, що перебуває не так уже й далеко від дому.

***

Гори були все ближче й ближче. Аж ось перед ними постали їхні кам’янисті, засніжені вершини, схожі на замкові стіни з бійницями. Униз по темних, укритих зеленню схилах стрімко збігали десятки білих потоків. Вони впевнено прокладали собі шлях, впадаючи у велике озеро, яке лежало біля самісінького підніжжя гір. На березі озера й неподалік від нього розташувалось кілька селищ, але за допомогою магії Ерагон зробив так, що люди, які були внизу, не помітили Сапфіру, коли вона пролітала над їхніми головами.

«Які ж ці селища маленькі й закинуті,– думав Ерагон, дивлячись на них.– Зрештою, хіба не таким був і мій Карвахол?» Порівняно з великими містами, в яких йому довелось побувати, ці селища нагадували, швидше, купку халуп, де мешкали найзлиденніші жебраки. І він чудово знав, що переважна більшість чоловіків та жінок, які мешкали в цих селищах, ніколи не бували далі ніж за пару миль звідси, а все їхнє життя пройде в оцьому маленькому-маленькому світочку.

«Яка дивна штука життя,– подумав Ерагон.– От, скажімо, що краще: залишатися там, де ти народився, і знати про цю місцину все на світі чи повсякчас мандрувати все новими й новими землями? Побачити всю землю чи ніколи не розлучатися з тим її клаптиком, на якому ти народився?»

Юнак не знав відповіді на ці питання. Але він пам’ятав слова Оромиса про те, що весь світ можна відтворити з найдрібнішої піщинки, якщо тільки досконало її вивчити.

Хребет – то були високі гори. Стрімчасті вершини ще й досі височіли на добру тисячу футів над Сапфірою, коли вона пролітала між ними, прямуючи вузькими міжгір’ями й долинами. Час від часу вона мусила злітати вище, щоб поглянути, чи є попереду шлях, і, коли вона так робила, перед очима Ерагона розлягалися величезні простори. І ці безкінечні гори нагадували йому зуби, що прорізались із коричневих ясен землі.

Зараз Сапфіра пролітала над доволі глибокою долиною. На її дні Ерагон помітив галявину, по якій звивався струмок. А на краю галявини було щось схоже чи то на коней, чи на намети, сховані під важкими кронами хвойних дерев, що ними густо заросли схили сусідніх гір. Одинокий вогник то з’являвся, то зникав між гіллям, ніби якась крихітна золотава крапелька на темному тлі. А ще юнак побачив якусь постать, котра незграбно рухалась від струмка. Ця постать здалася йому незвично великою, як на людину.

«По-моєму, я бачив ургала»,– сказав Ерагон.

«Де?» – спитала Сапфіра.

«Он там, на галявині позаду нас. Шкода, що в нас немає часу. Я б хотів побачити, як вони живуть».

Сапфіра пирхнула. Потік гарячого диму вирвався з її ніздрів й огорнув клубком її шию та Вершника:

«Вони можуть не дуже чемно повестися з драконом і Вершником, які без попередження приземляться на їхній території».

Ерагон закашлявся і почав моргати – його очі сльозились.

«Бачу, ти проти».

Сапфіра нічого на те не відповіла, але смужка диму перестала виходити з її ніздрів і незабаром повітря навколо стало чисте.

Збігло ще трохи часу. Ерагон помітив, що обриси гір йому наче як знайомі, а коли Сапфіра нарешті проминула велику ущелину, він зрозумів, що вони летять по шляху, який веде до Тейрма. Це був той шлях, по якому він двічі їздив верхи на конях разом із Бромом. Тут нічого не змінилось. Шлях був таким, яким запам’ятав його Ерагон: західний рукав річки Тоарк так само стрімко ніс свої води в далеке море, а поверхня річки була рясно посмугована білими гребінцями в тих місцях, де валуни перекривали течію. Відлюдна дорога вздовж річки, якою вони з Бромом колись їхали, була такою ж вузенькою, ледве чи ширшою за оленячу стежку. Юнакові навіть здалося, що він упізнає ті дерева, біля яких вони зупинялися на привал.

Сапфіра повернула на захід униз по річці й летіла доти, доки гори не змінились мокрими від дощу полями. Тоді вона повернула трохи на північ. Ерагон не питав, чому вона вирішила змінити курс – він був упевнений, що дракон ніколи не втрачає належних орієнтирів, навіть у безпросвітно темну ніч або в глибині підземелля Фартхен Дура.

Сонце було вже на вечірньому прузі, коли вони вилетіли з Хребта. На землю спадали сутінки. Тепер Ерагон думав про те, як заманити Галбаторікса в пастку й знищити його. Трохи згодом до роздумів Вершника долучився й Глаедр. Разом вони розробляли різні стратегії, вправлялися в атаці й захисті. Сапфіра теж брала в цьому участь, але тільки почасти, оскільки політ не дозволяв їй зосереджуватися на чомусь іншому. Так минав час.