Текст книги "Ерагон. Спадок, або Склеп душ"

Автор книги: Кристофер Паолини

сообщить о нарушении

Текущая страница: 26 (всего у книги 49 страниц)

– Вершники ніколи б не дозволили їм убити нас чи кудись витіснити.

– Ні. Але поки існували Вершники, ми залежали від їхньої доброї волі. А це неправильно. Ми не повинні покладатися на інших, на тих, від кого залежить наше спасіння. Спочатку Вершники стежили за миром між ельфами й драконами, та насамкінець їхньою головною метою стала підтримка правопорядку на всій землі. Однак це було недостатнім завданням для мого особистого мага на ім’я Чорна Рука. Проблема не в тому, щоб навчити будьяку групу битися. Моє власне життя є тому доказом. Якби навіть у нас була група відданих, досвідчених магів, які б стежили за всіма іншими магами в Алагезії й були готові втрутитися при найменшому натяку на злочин, ми б однаково залежали від тих, чиї повноваження намагаємось стримати. У такому разі, земля все одно не буде безпечнішою, ніж зараз. Ні, для того щоб вирішити цю проблему, її треба розглядати на більш глибокому, фундаментальному рівні. Колись знали, як це зробити, а тепер знаю і я.

Галбаторікс відкинувся в кріслі, і вона впіймала різкий блиск його очей, немов то був ліхтар, що світить десь глибоко-глибоко в печері.

– Я зроблю так, що жоден чарівник не зможе заподіяти шкоду комусь іншому, нехай то буде людина, гном чи ельф. Ніхто не зможе вимовляти заклинання без дозволу, а дозволена буде тільки та магія, яка є доброю і корисною. Навіть ельфи будуть пов’язані цим правилом. Вони повинні будуть навчитися обережно ставитись до своїх слів або не говорити їх зовсім.

– І хто ж буде давати цей дозвіл? – спитала вона.– Хто буде вирішувати, що дозволяти, а що ні? Ти?

– Хтось повинен вирішувати. Нехай це буду я, той, хто зрозумів, що це необхідно, хто знайшов належні можливості й уміє реалізувати їх. Ти смієшся? Що ж... А спитай-но себе, Насуадо: я був поганим королем? Тільки будь зараз чесна. Невже порівняно з моїми попередниками я перебрав у чомусь міру?

– Ти був нещадним.

– Це не одне й те саме... Ти керувала варденами, тож розумієш вагу відповідальності. Хіба ти сама не зрозуміла, якою загрозою є магія для стабільності будьякого королівства? Наведу тобі один приклад: працюючи над чарами, які захищають державну монету від підробки, я витратив більше часу, ніж на всі свої інші справи разом узяті. І все одно, поза сумнівом, десь знайдеться розумний чарівник, який зуміє обдурити моїх підлеглих, який напхає повні сумки свинцевими монетами, щоб потім віддавати їх як золото і знаті, і простолюдинам.. Інакше чому, ти думаєш, я так наполегливо хочу обмежити використання магії по всій Імперії?

– Тому що це загроза для тебе.

– Ні! Ось тут ти помиляєшся. Мені ніхто не загрожує. Ніхто й ніщо. А от для нормального життя всього королівства маги – загроза, і я не буду цього терпіти. Одного прекрасного дня я таки зв’яжу кожного мага на світі законами країни. Уяви собі, який то буде мир і процвітання! Люди й гноми перестануть боятися ельфів. Вершники не будуть нав’язувати свою волю іншим. Ті, хто не може використовувати магію, не будуть здобиччю тих, хто може. Алагезія зміниться, і з нашою новою безпекою ми почнемо будувати наше чудове завтра, і ти можеш бути частиною цього. Служи мені, Насуадо, і я дам тобі можливість спостерігати за створенням світу, якого раніше ніколи не існувало – світу, де злети й падіння людини будуть залежати від сили її рук і ніг, від гостроти її розуму, а не від її вміння користуватися магією. Людина зможе зміцнити свої руки й ноги, удосконалити свій розум, але вона ніколи не навчиться використовувати магію, якщо не заслуговує на те. Я вже казав, що магія – велика несправедливість, і для блага всіх я накладу обмеження на кожного мага.

Вона дивилася на візерунки на стелі й намагалася не слухати короля. Як багато з того, що він сказав, було схоже на те, що думала вона сама. Так, він мав рацію: магія була найпотужнішою руйнівною силою на світі, і якщо її обмежити, то Алагезія стане кращою. Наприклад, вона ненавиділа те, що не було нічого такого, щоб могло зупинити Ерагона.

Синій. Червоний. Візерунок із переплетених квітів. Болючі опіки. Вона відчайдушно прагнула зосередитися на чому-небудь... але в неї нічого не виходило. Про що б вона не подумала, воно або не існувало, або було нічим.

– Ти кажеш, що я нещадний. Ти проклинаєш моє ім’я й прагнеш скинути мене. Але запам’ятай от що, Насуадо: не я розпочав цю війну і не я відповідаю за її жертви. Я не хотів усього цього. Це зробила ти. Я хотів присвятити себе науці, але вардени вкрали яйце Сапфіри з моєї скарбниці... Ти відповідаєш за всю ту кров і печаль, які стали наслідком цього. Ви – ті, хто несамовито рушили через міста та села, спалюючи й грабуючи, як вам заманеться,– не я. А тепер ви маєте нахабство стверджувати, що я неправий! Зайдіть у будинки селян, вони скажуть вам, що бояться найбільше варденів. Вони скажуть вам, що чекають від моїх солдатів захисту й сподіваються, що Імперія переможе варденів і все буде так, як раніше.

Насуада облизала губи. І хоч вона знала, чого їй може коштувати сміливість, усе одно сказала:

– Мені здається, у твоїх словах забагато суперечностей. Якщо б добробут твоїх підданих справді був тим, що тебе найбільше непокоїло, ти б іще тиждень тому вилетів, щоб боротися з варденами, і не дозволив би армії бродяг спокійно входити до твоїх володінь. Мабуть, ти не настільки впевнений у своїй владі, як стверджуєш. Чи, може, ти боїшся, що ельфи захоплять Урубейн, поки тебе не буде?

Вона за звичкою говорила про варденів так, ніби знала про них куди більше, ніж будь-яка інша людина в Імперії. Галбаторікс засовався. Насуада чекала, що він відповість, але король мовчав. Тоді вона продовжила:

– А що з ургалами? Ти не зможеш переконати мене у своїй правоті, якщо винищив цілу расу тільки задля того, щоб полегшити біль у зв’язку з кончиною першого дракона. У тебе немає відповіді на це, клятвопорушнику? А розкажи мені про драконів. Поясни, навіщо ти вбив так багато з них, а інших залишив на повільне й неминуче вимирання? Нарешті, поясни своє жорстоке поводження із захопленими Елдунарі,– у пориві гніву вона дозволила собі сказати навіть це.– Ти поневолив їх, ти прикував їх до своєї волі. Ні, немає правди в тому, що ти робиш, тільки егоїзм і безкінечна жага влади.

Галбаторікс довго нічого не відповідав, надто довго. Потім вона побачила, як промайнув його силует зі схрещеними руками.

– Я гадаю, залізо вже достатньо нагрілось. Мертагу, якщо ти...

Вона стисла кулаки так, що нігті вп’ялися в шкіру, її м’язи почало трясти, попри всі її зусилля заспокоїти їх. Металевий прут дряпнув по краю жаровні, коли Мертаг витягав його. Він повернувся до неї обличчям, а вона, мов зачарована, дивилась на розпечений кінець залізяки. Потім вона глянула в очі Мертага й побачила, що вони сповнені почуття провини й відрази до самого себе. Глибока скорбота лягла їй на душу.

«Які ж ми дурні,– подумала вона.– Які нещасні дурні...»

Та в неї не було вже сили думати ні про що. Вона повернулася назад до своїх старих затертих ритуалів, чіпляючись за них, щоб вижити, так, як потопельник чіпляється за соломину.

Коли Мертаг і Галбаторікс нарешті пішли, ще було так боляче, що все, що вона могла – розглядати візерунки на стелі й напружити всі сили, щоб не плакати. Насуада обливалась потом і тремтіла весь час, ніби в гарячці. Вона не могла зосередитися на чомусь більше кількох секунд. Біль від опіків не стихав, ніби їх хтось навмисне роз’ятрював, а серце калатало, мов дзвін.

Насуада заплющила очі й зосередилася на повільному диханні – так вона пробувала заспокоїти своє тіло.

Дивно, але коли Галбаторікс і Мертаг уперше прийшли до неї, вона була набагато сміливіша. Вона проклинала їх, знущалася з них і робила все можливе, щоб образити їх бодай словом. Однак руками Мертага Галбаторікс змусив її страждати за свою зухвалість, і незабаром вона якось втратила смак до відкритого спротиву. Залізо зробило її боязкою, одне лише нагадування про нього змушувало її згортатись у маленьку кульку. Принаймні під час їхнього останнього візиту Насуада намагалась якомога менше говорити – аж до того необережного спалаху гніву.

Вона пробувала перевірити слова Галбаторікса, з’ясувати, чи бува не брешуть їй вони з Мертагом. Вона ставила їм питання про управління Імперією, про ті факти, що повідомили її вивідачі, але Галбаторікс не відав, що вона про них знає. Наскільки Насуада могла зрозуміти, Галбаторікс і Мертаг казали їй правду, хоч це й не було підставою довіряти всьому, що говорив король. Що ж до Мертага, то вона губилась у здогадах. Коли він був із королем, вона не вірила його словам, та коли він був один...

Через кілька годин після перших болісних відвідин короля Гаттбаторікса, коли Насуада нарешті поринула в неглибокий тривожний сон, Мертаг прийшов один у Кімнату Провидиці. Здається, він був напідпитку. Він став біля каменя, на якому вона лежала, і подивився на неї таким дивним болісним поглядом, що Насуада геть не зрозуміла, що він хоче робити.

Потім він відвернувся, пішов до найближчої стіни й сів на підлогу, впершись колінами в груди. Його довге кучеряве волосся приховувало більшу частину обличчя, а з розідраних пальців на правій руці текла кров.. Посидівши мовчки й нерухомо кілька хвилин, він засунув руку в кишеню своєї куртки й щось витягнув звідти. Це була невелика кам’яна пляшечка. Мертаг зробив з неї кілька ковтків і раптом почав говорити.

Він говорив – вона слухала. У неї не було вибору. Але вона не дозволяла собі вірити в те, що він говорив. Принаймні спершу. Насуада була переконана, що все, що він говорив, було звичайною облудою, щоб завоювати її довіру.

А Мертаг почав розповідати їй якусь химерну історію про людину, котра потрапила в біду, і хтось на ім’я Торнак дав їй гарні поради щодо того, як чесний чоловік повинен жити. Насуада була не в змозі зрозуміти, чи був той Торнак другом, слугою, далеким родичем, чи кимось іншим, але було очевидно, що він важив для Мертага дуже багато. Потім він замовк, а за якийсь час знову сказав:

– Галбаторікс хотів тебе вбити. Він знав; що Елва не охороняє тебе як слід, тому й вирішив, що це слушний час, щоб убити тебе. Я дізнався про це випадково. Мені довелося бути з ним, коли він віддавав наказ Чорній Руці,– Мертаг похитав головою.– Це моя вина, бо саме я переконав його, що тебе слід привезти сюди. Йому це сподобалось. Він знав, що ти заманиш сюди Ерагона набагато швидше. Це був єдиний варіант, щоб він не вбивав тебе. Прости мені, мені дуже шкода,– і він закрив обличчя руками.

– Я хотіла б бути мертвою.

– Я знаю,– сказав він хрипким голосом.– Ти простиш мені?

Насуада нічого не відповіла. Слова Мертага лиш бентежили її. Чому він так переймається тим, щоб урятувати їй життя? І що він хоче натомість?

Мертаг трохи помовчав, а потім то з іронією, то із сумом почав розповідати їй про своє виховання при дворі Галбаторікса, про недовіру та ревнощі, з якими він зіткнувся, про те, як хтось із вельмож намагався використати його, щоб завоювати прихильність короля, про тугу за своєю матінкою, яку він ледь-ледь пам’ятав. Двічі він згадував також Ерагона – мовляв, мазунчик долі, та й більш нічого:

– Навряд чи він був би тим, ким є, якби нас поміняли місцями. Але наша матуся вирішила відвезти його в Карвахол, а не мене...– Мертаг не доказав і болісно скривився.

Насуада мовчки слухала. І вся ця сповнена жалощів до самого себе розповідь, усі ці прояви слабкості спершу тільки збільшували її презирство. Так було доти, доки він не розповів про те, як Близнюки викрали його з Фартхен Дура, як жорстоко поводилися з ним по дорозі в Урубейн і як Галбаторікс невдовзі після прибуття таки змусив його служити собі. Деякі з тортур, про котрі він розказував, були жахливіші ніж її власні. Тоді її серце почало якось м’якшати.

– А останньою краплею був Торнак,– говорив тим часом Мертаг.– Я люблю його. Хіба я можу не любити його? Я люблю його більше, ніж Ерагон любить свою Сапфіру. І Галбаторікс скористався цим. Ні-ні, Торнак був сильніший за мене. Він ніколи не здавався... Але я не міг бачити, як він страждає... І тоді я присягнув на вірність королю...– губи Мертага скривились.– А після цього Галбаторікс заволодів моїм розумом. Він дізнався про мене все, він дав мені справжнє ім’я... Тепер я його навіки...

Мертаг притулився спиною до. стіни й заплющив очі.

Вона бачила, як сльози течуть йому по щоках.

Нарешті він устав, а коли вже йшов до дверей, зупинився поряд із нею й торкнувся її плеча. Краєм ока Насуада побачила, що його нігті були чисті й доглянуті – про них піклувалися більше, ніж про нігті тюремника. Мертаг прошепотів кілька слів прадавньою мовою, й за мить біль Насуади щез, хоч рани на вигляд залишилися такі самі, як і раніше. Він прибрав руку.

– Я не можу пробачити,– озвалась дівчина,– але... я розумію тебе...

Він мовчки кивнув – здається, у Насуади нежданонегадано з’явився новий спільник.

ДРІБНІ ПОВСТАННЯ

Насуада лежала на камені, обливаючись потом, хоч їй було холодно. Кожну частинку її тіла проймав біль. Зараз їй хотілось, щоб Мертаг повернувся, повернувся бодай для того, щоб звільнити її від цього нестерпного болю.

Аж раптом двері восьмикутної камери й справді відчинились. Насуада полегшено зітхнула. Утім на неї чекало гірке розчарування – на сходах почулося човгання ніг її тюремника.

Низький вузькоплечий чоловік, як і раніше, протер її рани мокрою ганчіркою й перев’язав їх смужками льняної тканини. Потім він звільнив дівчину з пут, щоб вона могла сходити в туалет. Підводячись, Насуада відчула, що відтоді, як вона пробувала схопити ніж із таці з їжею, її тіло стало значно слабше. Насуада подякувала чоловікові за допомогу й іще раз зробила йому комплімент щодо його нігтів – тепер вони блищали навіть більше, ніж раніше, і він, поза сумнівом, хотів їх показати, бо тримав руки так, щоб вона не могла дотягнутися до них, але могла їх бачити.

Тюремник погодував дівчину й пішов собі геть. Тоді Насуада спробувала заснути, та постійний біль ке давав їй цього зробити – вона могла хіба що дрімати.

За якийсь час Насуада почула, що засув на дверях клацнув. Вона розплющила очі.

«Тільки не це! – подумала вона, відчуваючи, як усе її тіло сковує жах.– Не так швидко! Я не витримаю цього! Я ще неготова!..– Та вже наступної миті дівчина спробувала опанувати себе: – Ніні. Не кажи так, інакше ти почнеш у це вірити».

Вона й справді перемогла свій природний від-' рух, хоч серцю наказати не змогла – воно билося швидкошвидко.

Кімнатою залунали кроки, а потім збоку з’явився Мертаг. Він був без маски й дуже похмурий.

На цей раз він зцілив її одразу. Біль миттю зник, а полегшення, яке вона відчула, не можна було порівняти ні з чим. Здавалося, за все своє життя Насуада ніколи не отримувала такої насолоди. Принаймні вона ледь не захлинулась від надміру почуттів:

– Спасибі.

Мертаг мовчки кивнув, підійшов до стіни й сів на те саме місце, де сидів уже раніше.

Якусь хвилину Насуада вивчала його пильним поглядом. Шкіра на кісточках його пальців знов була гладенька й ціла, а сам він – тверезий, мовчазний і злий. Одяг мав далеко не новий, місцями драний, потертий і заштопаний; на нижній частині його рукавів виднілося кілька порізів.. «Мабуть, він з кимось бився»,– подумала Насуада, а вголос спитала:

– Галбаторікс знає, де ти?

– Можливо, хоч я й сумніваюся. Тепер він або розважається зі своєю улюбленою наложницею, або спить. Зараз північ... А крім того, я наклав заклинання, щоб нас ніхто не міг підслухати. Ясна річ, він може перервати його, якщо схоче, але я це відчую.

– І що буде, коли він дізнається? Мертаг знизав плечима:

– Тобі ж відомо – він дізнається тільки тоді, коли зуміє здолати мій захист...

– Тоді не дай йому зробити цього. Ти сильніший за мене... А крім того, ти поза підозрою. Ти можеш боротися з ним, на відміну від мене.... Вардени швидко наближаються, ельфи наступають із півночі. Якщо ти зможеш протриматись кілька днів, є шанс... є шанс, що вони звільнять і тебе... Ти не віриш, що вони зможуть?

Він знову знизав плечима.

– Тоді допоможи мені втекти!.. Мертаг якось невесело засміявся:

– Як?.. Без дозволу Галбаторікса я можу хіба що взувати свої чоботи!

– Але ти міг би послабити мої ремені... А коли будеш іти, міг би забути зачинити двері...

Юнак криво всміхнувся:

– Там за дверима двоє людей. Вони охороняють цю кімнату, і Галбаторікс за мить буде знати про те, що ти вийшла з неї. А звідси до найближчих воріт – іще сотні охоронців. Тобі дуже поталанить, якщо ти зумієш дійти хоча б до кінця передпокою.

– Може, й так, але я хочу спробувати.

– Це самогубство.

– Тоді скажи мені, що робити. Якби ти схотів, то зміг би знайти спосіб обдурити охоронців.

– Ні, я не можу. Мої клятви не дозволять мені використати проти них магію.

– А ти не міг би затримати охорону хоч ненадовго?.. Так, щоб я бодай вийшла звідси... Тоді я зможу сховатися в місті, і байдуже, дізнається про це Галбаторікс чи ні.

– Місто в його владі. Крім того, куди б ти не пішла, він зможе легко знайти тебе за допомогою магії. Одииєдиний спосіб урятуватися – втекти звідси далекодалеко ще до того, як тривога розбудить його. Та ти не можеш цього зробити, навіть тікаючи на спині дракона.

– Але ж має бути якийсь спосіб!

– Хіба тільки...– він кисло посміхнувся й глянув униз.– Ні-ні. Про це не варто навіть говорити.

Насуада була в розпачі. Вона мовчки лежала й дивилася в стелю.

– Тоді хоча б розв’яжи мене,– обізвалася нарешті дівчина.

Мертаг не поворухнувся.

– Я хочу встати,– сказала вона.– Ненавиджу лежати на цьому камені... Крім того, у мене починають боліти очі, коли я дивлюся на тебе, лежачи ось так.

Якусь мить він вагався, а потім одним граційним рухом звівся на ноги й почав розстібати м’які ремені навколо її зап’ястків і щиколоток.

– Тільки не думай, що зможеш убити мене,– тихо сказав Мертаг.– Ти не зможеш.

Нарешті вона звільнилася з пут. Юнак трохи постояв, відійшов назад і знову сів на підлогу там, де й сидів, втупивши очі кудись удалину. Мабуть, він хотів дати їй клаптик особистого простору. Тоді Насуада сіла на край плити й звісила ноги. Одяг на ній був рваний, пропалений у кількох місцях – він ледь-ледь прикривав її тіло. Так вони сиділи кілька хвилин. Урешті-решт Насуада встала й пішла по холодній мармуровій підлозі до Мертага. Трохи постояла біля нього, а потім сіла поряд, обхопивши себе руками, щоб хоч трохи прикрити тіло.

– Торнак був у дитинстві твоїм єдиним другом? – спитала вона.

Мертаг, як і раніше, не дивився на неї.

– Ні. Він був мені наче батько – учив мене, втішав, лаяв, коли я поводився надто зарозуміло, і рятував мене від усіляких нещасть стільки разів, що я навіть не можу всього згадати. Якби він був тепер живий, то напевно відлупцював би мене, мов дурня, за те, що я пиячу ледь не щодня...

– Ти казав, що він загинув під час твоєї втечі з Урубейна?

Мертаг важко зітхнув:

– Я вважав, що роблю мудро. Просто підкуплю одного сторожа, щоб той залишив бічні ворота відкритими. Ми вислизнемо з міста під покровом темряви, а коли Галбаторікс зрозуміє, що трапилось, буде вже надто пізно, щоб нас ловити... Але він знав про все від самого початку. Не знаю як, але думаю, він таємно спостерігав за мною за допомогою магії весь цей час. І коли ми з Торнаком пройшли через ворота, то побачили, що на тому боці на нас уже чекають солдати. їм було наказано повернути нас живими й здоровими, але ми оголили зброю. І Торнак загинув. Найкращий у всій Імперії фехтувальник був убитий ножем у спину.

– Але Галбаторікс дозволив тобі піти...

– Гадаю, він не чекав, що ми станемо битися. А крім того, його увага того вечора була прикута до іншого місця.

Насуада здивовано глянула на Мертага.

–Потім я порахував дні,– сказав він з якоюсь дивною посмішкою.– Це було якраз тоді, коли разак шукав у Паланкарській долині яйце Сапфіри. Як бачиш, Ерагон втратив свого названого батька майже в той самий час, як я втратив свого. У долі жорстоке почуття гумору. Тобі так не здається?

– Авжеж, це так. Але якщо Галбаторікс міг шпигувати за тобою через магічну кулю, то чому він не стежив за тобою пізніше, чому не повернув тебе в Урубейн?

– Мені здається, він просто грався зі мною. Я пішов до садиби однієї людини, якій, на мою думку, можна було довіряти. Але я помилявся. Я зрозумів це вже потім, коли Близнюки доправили мене сюди. Галбаторікс знав, де я, і знав, що я все ще злий на нього через смерть Торнака. Так що його все влаштовувало, і він залишив мене в садибі, доки полював на Ерагона та Брома. Але далі, гадаю, я здивував його. Я пішов і до того часу, коли він дізнався про моє зникнення, був уже на шляху до ДрасЛеони. Ось чому Галбаторікс і собі вирушив туди. Це не була спроба покарати лорда Табора за його поведінку – хоч король і покарав його,– насправді він хотів знайти мене. Однак запізнився. На той час, як він прибув до міста, я вже зустрівся з Ерагоном і Сапфірою, і ми повинні були вирушати в Джилід.

– А чому ти пішов? – спитала Насуада.

– Хіба Ерагон не казав тобі? Тому...

– Ні-ні... не з Драс-Леони. Чому ти покинув садибу? Ти ж не знав, що ти там у небезпеці. Чому ти звідти пішов?

Мертаг якийсь час мовчав.

– Я хотів завдати Галбаторіксу удару у відповідь,– нарешті сказав він.– А ще хотів завоювати собі власне ім’я... Бо все моє життя люди дивились на мене як на сина Морзана, і тільки. А я хотів, щоб вони поважали мене за мої справи, а не за його,– Мертаг краєм ока зиркнув на дівчину.– І я вважаю, що отримав те, чого хотів... А все ж таки у долі жорстоке почуття гумору...

Насуада хотіла спитати, чи був іще хтось при дворі Галбаторікса, за чию долю він переживав, та вирішила, що це не надто вдячна тема для розмови.

– А що насправді Галбаторікс знає про варденів? – запитала вона натомість.

– Наскільки я можу судити,– все. У нього значно більше шпигунів, ніж ти собі думаєш.

Насуада мовчала, притиснувши руки до живота, так, ніби їй було боляче.

– А чи знаєш ти, як його вбити? – раптом спитала вона.

– Як?! Ножем, мечем, стрілою, отрутою, магією... Як завгодно. Проблема тільки в тому, що він знає надто багато заклинань, годних знищити будь-кого, перш ніж той устигне здійснити свій намір. Ерагонові пощастило найбільше: Галбаторікс не хоче вбивати його, отож він може нападати на короля доти, доки тому не урветься терпець. Але що б Ерагон не робив, йому ніколи не вдасться здолати захист Галбаторікса.

– У кожної загадки є своя розгадка, а в кожної людини є своя слабкість,– відповіла на те Насуада.– Скажи, а він любить усіх своїх наложниць?

На обличчі Мертага зринув подив, але він так нічого й не відповів. Очевидно, йому хотілося змінити тему, бо, трохи помовчавши, він спитав:

– Що поганого в тому, якби Галбаторікс залишився королем? Світ, який він хоче побудувати,– гарний. Якщо він переможе варденів, уся Алагезія нарешті буде жити в мирі. Він покладе край зловживанню магією, а значить, у ельфів, людей і гномів більше не буде причини ненавидіти одне одного. Крім того, якщо вардени програють, Ерагон і я знову зможемо жити разом, як і належить братам. А от їхня перемога означатиме смерть для Торнака й для мене.

– Так? А що буде зі мною? – спитала вона.– Якщо Галбаторікс переможе, я стану його рабинею і буду виконувати все, що він захоче?

Мертаг промовчав, але Насуада побачила, як його руки напружились.

– Ти не можеш здатися, Мертагу.

– У мене немає іншого вибору! – скрикнув він так, що луна відбилась від стін.

Насуада звелась на ноги й глянула на нього згори вниз:

– Ти повинен боротися! Подивись на мене... подивись на мене!

Він знехотя підвів очі.

– Ти повинен знайти спосіб, як здолати короля. Це те, що ти можеш зробити! Навіть якщо твої клятви дозволяють тільки дрібні повстання, ці дрібні повстання можуть погубити його,– вона трохи помовчала.– Ти кажеш, у тебе немає вибору... Зрозуміло, ти можеш усе життя відчувати себе безпорадним і нещасним. Ти можеш дозволити Галбаторіксу перетворити себе на монстра. Але ти можеш і битися! – Насуада розвела руки, щоб він міг бачити сліди від опіків.– Тобі подобається робити мені боляче?

– Ні! – скрикнув він.

– Тоді борись! Ти повинен боротись, інакше втратиш усе, що в тобі залишилось. Боротись, як Торнак...

Вона так і стояла на підлозі, коли Мертаг скочив на ноги, гнучкий, як гепард, і підійшов до неї майже впритул. М’язи на його обличчі напружились, він дивився на неї сердито й важко дихав. Насуада знала цей вираз його обличчя, таким вона бачила його не раз. Це був погляд людини, чия гордість ніколи не дозволить, щоб її ображали. Продовжувати розмову далі ставало небезпечно, та Насуада чудово розуміла, що повинна зробити це, бо іншої нагоди в неї може просто не бути.

– Якщо я продовжую битися,– сказала вона,– тоді ти теж можеш.

– Повернись на камінь! – різко наказав він.

– Я знаю, що ти не боягуз, Мертагу. Краще померти, ніж бути рабом у такого, як Галбаторікс. Принаймні тоді ти зможеш зробити щось хороше, і твоє ім’я будуть вдячно згадувати навіть тоді, коли тебе не стане.

– Повернись на камінь! – повторив він, схопив її за руку й потягнув до плити.

Насуада не опиралася. Мертаг підштовхнув її на попелясту каменюку, закріпив манжети на руках і на ногах, затягнув ремінь навколо голови. Він стояв і мовчки дивився на неї. Його очі були темні й глибокі, а тіло напнулось, немов струна.

– І все-таки ти повинен вирішити, чи готовий ризикнути життям, щоб урятувати самого себе,– сказала вона.– Ти й Торнак. Ти повинен вирішити це зараз, поки ще є час. Спитай себе: чого б чекав сьогодні від тебе Торнак?

Мертаг нічого не відповів. Натомість він простягнув праву руку й поклав її Насуаді на груди.

Його долоня була гарячіша за її шкіру. Дівчині забило подих від цього дотику.

Потім майже пошепки він почав говорити щось прадавньою мовою. І що більше дивних слів зривалося з його губ, то все більший і більший страх охоплював Насуаду.

Так він говорив хвилину чи дві. Коли він нарешті закінчив, Насуада нічого не відчула – ані поганого, ані гарного. Лиш війнуло прохолодним повітрям на те місце на грудях, де Мертаг тримав свою руку. Він відступив назад і попрямував до виходу з камери. Дівчина хотіла гукнути й запитати в нього, що він з нею зробив, але Мертаг сам зупинився й сказав:

– Це захистить тебе від болю й ран. Але тобі доведеться вдавати, що відчуваєш біль... Інакше Галбаторікс усе зрозуміє.

Більше він не зронив ані слова.

– Дякую,– прошепотіла вона в порожнечу.

Насуада ще довго розмірковувала про їхню розмову. Навряд чи Галбаторікс спеціально підіслав Мертага, щоб вивідати щось у неї, хоч і таку можливість не можна було виключити. А ще вона ніяк не могла збагнути, хто Мертаг насправді, добрий він чи злий. Спершу вона згадала короля Ротгара, який був для неї колись у дитинстві рідною людиною... Згадала, як Мертаг убив його на Палаючій рівнині. А потім вона згадала дитинство Мертага й ті злигодні, що випали на його долю, а також те, як він дозволив Ерагонові й Сапфірі звільнитися, коли міг би дуже легко привести їх в Урубейн.

Але навіть якщо Мертаг був колись давно чесний і надійний, вона знала, що роки неволі могли зіпсувати його.

Зрештою, Насуада вирішила, що вона не буде звертати увагу на минуле Мертага – треба судити про нього за його сьогоднішніми вчинками. Тільки так можна зрозуміти, хороший він чи поганий, а може, у ньому є і те і друге. Так чи інакше, він був її можливим спільником, і вона потребувала його допомоги, якщо лиш зможе отримати її. Якщо він тільки прикидається, то все одно гірше, ніж є, не буде. Але якщо ні, то вона зможе втекти з Урубейна. Заради цього варто було ризикнути... Із цими думками дівчина й заснула.

Оскільки біль зник, то Насуада спала довго й міцно, здається, уперше за весь час після її прибуття до столиці. Вона прокинулась, почуваючи себе значно краще, ніж до цього. Насуада лежала, розглядаючи візерунки на стелі. Тоненька синя лінія, котру вона собі обрала, привела її до кута плитки, де були якісь маленькі  білі плямки  – дивно, але раніше дівчина їх не помічала. Аж раптом вона все зрозуміла: ці плямки утворилися на місці шматочків, які відвалились від стелі. Це дуже втішило її. «Як гарно,– подумала вона,– виявляється, ідеальні камери Галбаторікса – не такі вже й ідеальні. Попри всі свої намагання, король далеко не все знає і далеко не все вміє».

Тим часом двері камери відчинилися. Прийшов її тюремник і приніс обід. Дівчина спитала його, чи можна їй попоїсти самій, без його допомоги, мовляв, вона дуже зголодніла. Зрештою, так воно й було.

Щоб зробити полонянці приємність, тюремник погодився. Щоправда, він не сказав ані слова, а тільки усміхнувся своєю огидною грубою посмішкою і сів на край плити. Тоді Насуада взяла ложку й почала їсти теплу кашу. І поки вона їла, її розум весь час працював – дівчина намагалася не втрачати ані секунди, бо розв’язка наближалася. Насуада добре знала, що в неї є всього лиш один-єдиний шанс на успіх.

Ясна річ, нічого особливого придумати вона не могла, але поки пила та їла, дещо вигадати таки вдалося.

Чоловік сидів, як завжди, біля таці з їжею, розташувавшись за кілька кроків від Насуади, приблизно там, де раніше сидів Мертаг.

Попоївши, дівчина трохи посиділа на кам’яній брилі, а потім легко зісковзнула з неї. Тюремник підвівся, щоб узяти її за руку, але вона привітно кивнула йому.

– Дякую,– сказала Насуада,– тепер я можу стояти вже сама.

Тюремник на мить завагався, а потім усміхнувся й двічі клацнув зубами, ніби кажучи: «Ну що ж, я радий за тебе!»

Треба було сходити в туалет. Насуада впевнено попрямувала вперед, та, зробивши три-чотири кроки, вона ніби підвернула праву ногу й почала падати. Чоловік скрикнув і спробував підхопити її, та він був надто повільний – його товсті пальці піймали саме лиш повітря, а Насуада тим часом таки впала на підлогу.

І впала вона прямісінько на тацю, розбивши при тому глечик, у якому було ще чимало вина. Дерев’яна миска покотилась по підлозі, а Насуада, тільки-но відчувши під собою тацю, одразу ж почала намацувати руками металеву ложку.

– Ах! – скрикнула дівчина, ніби їй і справді було дуже боляче, а потім обернулась і глянула на тюремника, намагаючись виглядати вкрай засмученою.– Мабуть, я ще не була готова до цього.

Насуада винувато посміхнулась, і саме в цей час її пальці торкнулись ложки. Вона спритно й непомітно затисла її в руці.

Тюремник мовчки глянув на неї і наморщив ніс, побачивши її заляпану вином одежу, потім зиркнув тудисюди по кімнаті, а поки він це робив, Насуада швиденько сховала ложку під одяг. Коли він знову повернувся до дівчини, та грайливо підняла руки, показуючи, що в неї нічого нема.