Текст книги "Дракони, вперед!"

Автор книги: Катя Штанко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 12 страниц)

28. Посадка борту 785/17

А на летовищі теж виникла нештатна ситуація, бо на екрані радара зненацька з’явилося шість великих невпізнаних літаючих об’єктів. Терміново викликані вищі чини охорони аеропорту з подивом спостерігали за їхніми стрімкими рухами.

– Зенітки до бою! – про всяк випадок наказав генерал. – Якщо вони наблизяться ще хоча б на півкілометра.

Михась зі своєю крилатою командою з невеликої відстані споглядав посадку літака 785/17. Мабуть, треба було мерщій летіти далі, але Навігатор хотів пересвідчитися, що його дракони не пошкодили літак і з ним не станеться лиха.

Злощасний аеробус, зі слідами пазурів на фюзеляжі, увімкнув посадкові вогні і взяв курс на зниження.

– Випускай шасі[29]29
  Шасі – такі здоровезні колеса, за допомогою яких літак здійснює посадку. Зазвичай у літака троє стійких шасі: двоє великих у задній частині і одне менше – в носовій. Під час польоту шасі сховані у спеціальні відсіки, щоб не порушувати аеродинаміку, а при заході на посадку їх випускають. (На жаль, у нас, драконів, задні лапи сховати нема куди, от і доводиться на високих швидкостях просто щільно притискати їх до хвоста.)


[Закрыть]! – скомандував командир другому пілотові, і той натиснув на відповідні кнопки.

Задні стійки зафіксувалися нормально, і величезні колеса з’явилися під фюзеляжем, але носове шасі заклинило – воно чомусь не вийшло з відсіку. Певно, лимонні близнючки щось-таки зіпсували, намагаючись змусити літак виплюнути пасажирів.

– Командире, у нас немає носового шасі! – повідомив лейтенант Прохоренко.

– Здається, воно нам не знадобиться, – похмуро буркнув перший пілот.

Він уже бачив, що зниження відбувається надто швидко і аеробус спускається якось боком, завалюючись на ліве крило. На жаль, хвіст і кіль теж сильно постраждали, тож вирівняти літак не було жодної можливості. До того ще й ліва турбіна була оповита димом.

Другий пілот крізь лобове скло побачив, як швидко наближається льотне поле, яким у напрямку злітної смуги мчать крихітні пожежні машини, і зрозумів: «Падаємо. Це кінець».

– Ми зробили все, що могли, але кут надто великий. Елерони майже не працюють. У нас немає шансів, якщо тільки не станеться дива, – констатував командир.

– А в мене цієї неділі – весілля, – озвався лейтенант Прохоренко.

В салоні принишкли навіть найгаласливіші пасажири, адже всім раптом стало ясно, що це кінець. Повітряна машина з ревом наближалася до землі, всі затамували подих, чекаючи на останній вибух.

І тут Михась нарешті зрозумів, що справи кепські, і сказав:

– Ось бачите, що ви наробили? Ану допоможіть йому сісти, підтримайте, щоб він не гепнувся часом.

Дракони миттю ринули до аеробуса.

Начальник охорони аеропорту опинився в дуже складному становищі.

З одного боку він бачив на екрані радара атаку невпізнаних об’єктів і мав би скомандувати: «Вогонь!», але як стріляти, коли в зоні обстрілу пасажирський літак? Генерал стиснув підлокітники крісла і завмер з мікрофоном біля рота.

– Іване Петровичу, ходіть сюди! Звідси краще видно! – покликали його диспетчери, що скупчилися перед величезними вікнами спостережного пункту.

Начальник охорони летовища, не знімаючи навушників і мікрофона, наблизився до скла. Видовище справді було гідне подиву, і генерал, забувши про мікрофон, замість команди на знищення нападників приголомшено пробурмотів:

– Ох, Боже мій…

З темного неба неквапно знижувався повітряний лайнер, який з усіх боків дбайливо підтримували велетенські крилаті чудовиська.

Ось вони обережно довели аеробус до злітно-посадкової смуги, але щойно шасі торкнулося асфальту, дракони злинули вгору і розчинилися між зірок.

Коли задні колеса торкнулися смуги, передня стійка шасі теж раптом вийшла і зафіксувалася. Літак плавно покотився по асфальту поміж вогнів злітної смуги.

Пасажири, відчувши нарешті під собою твердий ґрунт, шалено зааплодували майстерності пілотів, але ті розуміли, що цього разу м’яка посадка – зовсім не їхня заслуга.

В кабіні пахло димом, тож командир, натискаючи на гальма, квапливо гукнув у мікрофон:

– Екстрена евакуація![30]30
  Екстрена евакуація – злегка впорядкована панічна втеча.


[Закрыть]

Щойно літак зупинився, миттю повідкривалися люки, з них висунулися надувні аварійні трапи, і стюардеси по черзі почали пропускати пасажирів до виходу. Аварійний трап був зовсім не схожий на сходи, радше на гірку з дитячого майданчика. Пасажири один за одним хутко з’їжджали вниз.

Тут під’їхали пожежні машини й почали заливати оповитий димом фюзеляж потоками піни.

Розпатлані, вкриті синцями й ґулями і забризкані піною, пасажири почувалися такими щасливими, як ще ніколи в житті. Християни, мусульмани та атеїсти обіймалися, підкидали вгору капелюхи і дружно горлали «Ура!», «Слава тобі, Господи!», «Аллах акбар!», «Слава екіпажу!»

Добре, що в Михася тепер був зір дракона, отже, він навіть у темряві з великої відстані бачив аварійну евакуацію і переконався, що з людьми все гаразд.

Посадка літака справила на мандрівних драконів неабияке враження. А Гарбузяний Пих замилувався потужними прожекторами злітної смуги.

– Гей, Навігаторе, а можна я один-єдиний разочок отак гарно знижуся і пробіжуся поміж тих вогнів? – запитально втупився в Михася червоний флам. – Ну, будь ласка!

– В жодному разі! – суворо заперечив Михась. – Ви достатньо вже накоїли дурощів! І як вам спало на думку хапати літак?! Щастя, що все добре закінчилося. А якби він упав і розбився? Там же понад дві сотні людей!

– Він був такий гарний! – присоромлено зітхнула Скіпка.

– Такий блискучий! – стиха схлипнула Скалка.

– Ну ви даєте, дівки! – хихикнув Хома. – Ні, це ж треба – закохатися в шматок заліза! – грушевий свиснув і покрутив пазурем біля скроні.

– А сам ти також дуже розумний – трохи не відірвав хвоста бідолашному літакові, – зауважила Лихоманка.

– Сталася прикра помилка, – тихенько промовила Скіпка.

– Жахливе непорозуміння, – луною озвалася Скалка.

– Сестричко, а давай ніколи більше не будемо сваритися через хлопців, – запропонувала Скіпка.

– Ніколи-ніколи! – погодилася Скалка.

Лимонні сестри обнялися і знову міцно вхопили одна одну за лапи.

– Ну що ж, друзі, – звернувся Михась до драконів. – А тепер гайда до Карабі-Яйли! Самі знаєте – треба поспішати, щоб врятувати нашого Спайка. Тільки, будь ласка, добре запам’ятайте: не можна нічого хапати з того, що вам трапиться в повітрі, – ані літаків, ані гвинтокрилів, ані повітряних куль, ані птахів!

Зграя драконів вишикувалася клином, на зразок журавлиного, й полинула на південь. Попереду летів зелений гігант Хай-Тобі-Грець з Михасем на шиї, Спайком на спині і сплячим Котькою в лапах, проте велетень був такий могутній, що зовсім не відчував на собі тягаря. З лівого боку від нього летіли сестри Лимонки, а з правого – Хома з Гарбузяним Пихом. Замикала драконячий гурт Золота Лихоманка.

А в диспетчерській дніпропетровського летовища генерал Іван Петрович – начальник військово-повітряної охорони – витер картатою хусточкою лоба, прокашлявся й суворо зауважив:

– Треба негайно якнайретельніше промити скло в диспетчерському пункті, бо коли дивишся крізь цей бруд, таке може приверзтися.

Диспетчери перезирнулися – скло в оглядовій вежі було чистісіньке.

Аж тепер начальник охорони аеропорту остаточно оговтався і скомандував у мікрофон:

– Відбій! Зачохлити зенітки.

Михась і його дракони так ніколи й не дізналися, яка страшна небезпека їм загрожувала.

29. Місто за порогами

До тієї жахливої пригоди з аеробусом і під час неї дракони встигли подолати чималу відстань. Коли Михась знову розгорнув карту, несподівано з’ясувалося, що й Кременчуцьке, і Дніпродзержинське водосховища та ще кілька чималеньких міст лишилися позаду.

Щойно вогні дніпропетровського летовища зникли за обрієм, Лихоманка підлетіла до Хай-Тобі-Греця, щоб забрати Котьку. Але малому було так затишно в здоровезних лапах велетня, а самому велетню так не хотілося розлучатися з манюнім блакитним драконеням, що він запропонував:

– Краще хай малий ще трохи побуде в мене, а ти трохи відпочинь, красуне. Поглянь, на тобі після того літака ще й досі вся луска настовбурчена.

Лихоманка одразу згодилася. Їй давно вже кортіло дослідити новий загадковий світ, але з Котькою в лапах це було нелегко здійснити, адже малюк потребував постійної уваги. Золота дракониця нашорошила вуха, відкрила ширше очі й налаштувалася розглядати, відкривати, спостерігати і вивчати.

Перше, що вона помітила одразу після того, як загін драконів проминув Дніпропетровськ, що Дніпро перестав нагадувати озеро, – тепер він знову став річкою.

Примхливе річище гнучко вигиналося поміж засніжених берегів, нагадуючи гігантського чорного дракона, що плазує на південь.

Внизу на берегах де-не-де миготіли крихітні вогники сіл та містечок.

Часом Лихоманка непомітно полишала зграю і небезпечно знижувалася до землі, щоб покружляти довкола ретрансляційної вежі чи високого фабричного димаря. Іноді вона легенько торкалася дзвону на дзвіниці якогось храму або струшувала сніг з верхівок височезних дерев, а тоді, схаменувшись, похапцем наздоганяла драконячу зграю.

Аж ось попереду спалахнула заграва. Загін драконів знову наближався до великого міста. Річку попереду мовби залило розплавленим золотом, але найкрасивішим серед тієї ілюмінації було намисто з великих вогнів, що сяяли впоперек річища.

Це було освітлення великої греблі Дніпрогесу[31]31
  Дніпрогес – гідроелектростанція. «Гідро» з грецької означає вода. Електрика виробляється за допомогою потоку води, який обертає турбіни. У Дніпрогесу величезна вигнута дугою водозливна гребля. Це справді вражаюче видовище: шум, піна, бризки – ну що там Ніагара!


[Закрыть]. Проте дракони, звісно ж, нічого не знали про цю велику гідроелектростанцію.

Михась також помітив вогні і розгорнув мапу.

– Ось зараз ми, здається, майже дісталися до Запоріжжя, – повідомив він, рухаючи по мапі пальцем.

– Запор-ріж-ж-я! А чому в нього таке смішне ім’я? – підскочила до хлопця цікавська Лихоманка.

Мабуть, для того, щоб бути хорошим Навігатором, треба знати про все на світі. Михась відчував, що іноді йому бракує знань, щоб усе пояснити драконам. Він спробував пригадати, що їм розповідали в школі:

– Колись тут серед річища з води стриміли гострі скелі. Їх називали пороги, бо вода переливалася через них так, ніби зістрибувала сходинками. Плавати між порогами було дуже небезпечно, адже човни-байдаки билися об ті підводні камені і люди гинули. Але потім збудували Дніпрогес – велику електростанцію з греблею, – он бачите ті вогні? Вода піднялася, пороги сховалися в глибині, й рухатися Дніпром стало зручніше. Ну а місто називається Запоріжжя, бо його збудували за порогами – все просто. Гей, друзі, не відставайте, доки не проминемо місто!

Внизу потяглися довгі ланцюжки вогнів.

– Слухай, Михасю, давно хотів тебе спитати: а як це ти став братом Хомі? – поцікавився Хай-Тобі– Грець, плавно змахуючи широкими крилами.

– Та це сталося зовсім випадково, – і хлопець почав докладно розповідати про свої пригоди на дослідній ділянці № 77.

Лихоманці, мабуть, теж було б цікаво почути Михасеву історію, але її вабило місто. «Я тільки одним оком погляну і миттю їх наздожену», – вирішила драконка, крутнула хвостом і непомітно злинула вниз.

– За-по-ріж-ж… За-по-ріж-жя… – їй подобалося цікаве слово, бо воно мовби дзижчало й лоскотало на язику.

Лихоманка описала круте коло, низько пролетівши над греблею електростанції. Шум турбін, гуркіт і піна біля водозливної греблі викликали в допитливої драконки неабиякий захват. Вона ще трохи покружляла над Хортицею, а тоді ковзнула уздовж Преображенського мосту у напрямку міста.

Під нею тяглися освітлені ліхтарями вулиці, а в голові юрмилася сила-силенна запитань, але, на жаль, відповідати на них не було кому.

Уже запала глупа ніч, вулиці майже спорожніли. Лихоманка роздивлялася згори парк «Алюмінієва балка»[32]32
  Парк «Алюмінієва балка» – у дуже багатьох балках і ярах довкола Запоріжжя добувають руду для Запорізького алюмінієвого комбінату. Певно, колись і в цьому місті був кар’єр, але тепер тут парк.


[Закрыть]. Нарешті вона натрапила на дитячий майданчик і, спустившись униз, почала розгойдувати гойдалки і крутити каруселі.

А тим часом зовсім неподалік сталося лихо.

30. Золота Лихоманка та безкрилі комашки

До головного відділення банку під’їхала броньована машина. Інкасатор[33]33
  Інкасатор – з італійської означає «класти в ящик». Так називають банківського службовця, що приймає гроші і доправляє їх у банк.


[Закрыть] доправив з далекого відділку величезну суму грошей – цілий мільйон гривень! Взагалі-то гроші мали б опинитися в банку ще вдень, але завадила жахлива ожеледиця на дорогах. Усі працівники банку – і сам інкасатор, і офіцер охорони, і водій броньованої машини – страшенно втомилися і мріяли якнайшвидше здати гроші й нарешті опинитися вдома.

Офіцер натиснув на кнопку пульта, але ґрати воріт лишилися непорушні.

– Ну ось, вони, звісно, сплять, – пробурчав він. – Їм, звичайно, байдуже, що ми півночі буксували по цій клятій кризі.

Охоронець набрав якийсь номер, але відповіді знову не отримав. Тоді відчинив дверцята автомобіля і вистрибнув на сніг.

Місто огорнула ясна морозяна ніч.

Крізь райдужне ґало[34]34
  райдужне ґало – таке сяюче коло навкруг Місяця. Воно виникає, коли місячне світло відбивається в крижаних кристалах найвищого шару прозорих хмар. Таке явище зазвичай передує поганій погоді з сильним вітром.


[Закрыть] байдужо сяяв місяць і привітно підморгували зірки. Дерева були вкриті білими капелюхами, а під ногами порипував сніг. Навкруги – нікого.

Офіцер пройшовся уздовж фасаду банку і рішуче попрямував до головного входу. Там він погрюкав у скляні двері, на мигах домовився з черговим охоронцем, щоб той їм відчинив, і повернувся до броньованої машини.

– Ховрашко, виходь! – гукнув охоронець. – Підеш крізь головний вхід.

– Це суперечить інструкції, – відгукнувся інкасатор Ховрашко.

– Та тут нікого немає, навіть приблудні пси, і ті сплять! Ти що, аж до ранку будеш сидіти в машині?

В інкасатора Ховрашка страшенно затерпли ноги, йому дуже хотілося гарячого чаю і спати. Він ще трохи повагався, а тоді кодовий замок на задніх дверцятах броньованого автомобіля клацнув і в них з’явився невеличкий чоловічок в окулярах, що міцно притискав до серця чималенький кейс.

Інкасатор сторожко озирнувся і підтюпцем побіг до головного входу. Ось тут це й сталося – від стовбурів найближчих дерев миттю відокремилися три тіні. Невиразно клацнув постріл пістолета з глушником – і офіцер охорони, впустивши зброю, осів на сніг.

Інкасатор Ховрашко біг, як заєць, але чорні тіні миттю наздогнали його і смикнули з рук опломбований кейс.

– Не віддам! – гукнув очкарик, чіпляючись за свій дорогоцінний вантаж, і лише тепер побачив, що в нападників немає облич.

Голови темних постатей щільно облягали натягнуті до самого підборіддя балаклави, у прорізах яких зблискували хижі очі.

– Що-що? Не віддаси? – басом зареготала оцупкувата постать без обличчя. – Та хто ж тебе питатиме?

Знову щось клацнуло – і праву руку Ховрашка обпік раптовий біль, а пальці самі собою розтислися. З рукава на сніг заструменіла кров. Уже лежачи на снігу, інкасатор бачив, як ліворуч, наче з-під землі, раптом виринув чорний джип, грюкнули дверцята, рикнув потужний двигун і мільйон зник у темряві.

На щастя, черговий усе бачив крізь кульонепробивні скляні двері і вчасно натис кнопку тривоги.

За кілька хвилин до банку із сиренами підкотили патрульна машина й швидка допомога.

Поранені інкасатор та офіцер охорони в один голос повідомили інспектору міліції, що джип грабіжників звернув на вулицю Перемоги.

– Жени! – гукнув інспектор водію, поспіхом застрибуючи в старенький міліцейський уазик.

Машину заносило на заледенілій дорозі, мотор чхав, гальма верещали, і за кілька хвилин попереду замиготіли червоні вогні стоп-сигналів джипу.

– Газуй! Ми мусимо їх взяти! – благав інспектор.

Проте, не зважаючи на всі зусилля водія, автомобіль злочинців невблаганно віддалявся.

– Васько, ну давай! Давай швидше! Ну що ти плентаєшся, як стара баба?!

– Хіба ви не бачите, що це – «Брабус»[35]35
  «Брабус» – джип «Брабус» створив німецький автоконцерн «Мерседес Бенц». Машина – звір! Це найдорожчий, найпотужніший і найшвидший автомобіль. Хай ті міліціонери подякують Лихоманці, бо без неї вони ніколи не наздогнали б того автомонстра.


[Закрыть]?! Він валить 300 кілометрів на годину! – ображено озвався водій. – Куди до нього нашому уазику!

«Втечуть! Ці мерзотники точно втечуть! – з прикрістю подумав інспектор. – Спробую поцілити в колесо, може, хоч так пощастить їх зупинити».

Він рішуче опустив скло і висунув руку з пістолетом, але машину так шалено трясло й підкидало на крижаних вибоїнах, що націлитися ніяк не виходило. І раптом він побачив таке, після чого геть забув про свій намір.

Бандитський «Брабус» уже наближався до Алюмінієвої балки. Всередині злочинний авторитет на прізвисько Гаплик, недбало розвалившись на м’якому сидінні, легенько барабанив пальцями по опломбованому кейсу.

– Набридла мені ця дурнувата країна, поїду в Париж.

– Може, краще в Чикаго? Або в Лас-Веґас? – запропонував кілер на прізвисько Упир.

– Тьху ти, козляча печінка! Шеф, за нами хвіст! Міліція! – стурбовано заверещав із заднього сидіння їхній поплічник на прізвисько Банан, худий і жовтий з виду.

– Не дрейф, кореш, прорвемось! Хіба ж мою тачку можна порівняти з тими ночвами на колесах? Ану, водила, дай жару!

Бандитський водій натис на голосистий клаксон, і грабіжники самовдоволено загиготіли.

Лихоманка, яка в цю хвилину бавилася з гойдалками на дитячому майданчику, почула дике виття і визирнула з-за дерев.

Дорогою мчав блискучий чорний жук і відчайдушно волав. Він був схожий на хруща, який минулої весни залетів у драконарій, тільки цей був набагато більший.

Вона вже бачила таких комах із сяючими очима на вулицях Києва, але тоді забракло часу їх роздивитися.

«Бідненьке, воно плаче, мабуть, тому, що не може злетіти. Он як мчить по злітній смузі, а злетіти не виходить», – міркувала Лихоманка.

– Не плач, маленький, я тобі зараз допоможу! – пообіцяла джипові драконка і, акуратно підхопивши автомобіль під «животик», злетіла вгору, ще й підкинула «Брабуса» якомога вище.

Автомобіль каменем шугнув униз. Добре, хоч Лихоманка встигла підхопити його біля самої землі.

– Ну, чого ж ти? Ось давай зараз спробуємо ще разочок: я тебе підкину, а ти не барися – хутенько розкривай крильця! – умовляла джип Золота Лихоманка.

Проте «жук» чомусь не злетів і цього разу, тож Лихоманці довелося знову його зловити.

Драконка завагалася.

– Може, ти й справді не вмієш літати? Може, в тебе й крил немає? – спитала вона, лагідно попліскуючи автомобіль по даху.

Всередині джипа вирувала паніка.

– Я все поверну!!! Присягаюся маминим здоров’ям – все, до копієчки! І більше ніколи… Ніколи!!! Амба! О-О-О! Не треба кидати, благаю! О-О-О-О!!! – надривався Гаплик.

– Отче наш… Отче наш… Отче наш… Отче наш… – белькотав кілер Упир, двома руками стискаючи здоровезний золотий хрест на грудях. Від жаху він геть забув, як там далі.

Бандитський водій кинув кермо, міцно зажмурився, обома руками вчепився в свою шевелюру і застогнав.

Найбільше пощастило Бананові, бо він зі страху одразу знепритомнів.

Міліцейський уазик заглух.

Крізь лобове скло отетерілі міліціонери спостерігали, як золоте крилате чудовисько грається надпотужним джипом грабіжників. Вони мимоволі відчули щось дуже схоже на співчуття, навіть до тих запеклих злочинців.

– Такого й ворогу не побажаєш. – пробурмотів інспектор.

Аж раптом Лихоманка помітила міліцейський уазик. «Ой, а це ж, мабуть, старенька матуся цього жучка. Вона, певно, хвилюється за нього – он як стурбовано блимає блакитним ліхтариком», – подумала доброзичлива драконка.

– Не хвилюйтеся, я йому нічого не зробила! Ось ваш синочок – цілий і здоровий! – промовила Лихоманка і поклала бандитського «Брабуса» перед носом патрульної машини.

У джипі відчинилися одночасно усі четверо дверцят. Звідти, хитаючись на всі боки, мов п’яні, вибралися бандити і чимдуж рвонули до уазика.

Гаплик впав на коліна перед дверцятами, з яких визирав інспектор, і простяг запломбованого кейса. Обличчя злочинного авторитета було рясно залите слізьми.

– Підтверджую! Я! Це я пограбував банк! Ось мільйон! Це незаперечний доказ! Швидше заарештуйте мене – і в камеру! Щоб стіни товсті! Бажано під землею! Довічно! – ридав грізний ватажок банди.

Його поплічники теж благально простягали руки – інспекторові лишалося тільки дістати кайданки.

Лихоманка щиро засмутилася, побачивши людей, що висипали з «жучка».

«Ох, здається, це знову якийсь людський транспорт, – здогадалася вона. – Не варто було його чіпати, бо тепер влетить мені від Михася».

Інспектор наважився вийти з машини. Про всяк випадок він зняв із запобіжника свій пістолет і тримав пальця на спусковому гачку. З одного боку, його лякало, що чудовисько втупилося в патрульний автомобіль, а з іншого – воно не робило ніяких спроб нападу, просто дивилося і все.

Зібравшись з духом, міліціонер уважно роздивився жахливу істоту. І раптом на свій подив збагнув, що це чудовисько пречудове: довга тендітна шия, витончені пальчики на передніх лапах, елегантно закручений хвіст, візерунчаста золота луска, а головне – очі: сині, ясні, розумні, без найменшого натяку на лють.

Недарма інспектор стільки років працював у слідчих органах – якимось чином він здогадався, що перед ним істота жіночої статі, а отже, зняв шапку й чемно вимовив:

– Дякую, пані! Ви мені дуже допомогли.

Звісно, на відповідь він не чекав, але вродливе чудовисько кокетливо схилило голову і промовило:

– «Панно» – я ще не заміжня. Розумієте, я не одразу здогадалася, що це транспорт.

І знову вони мовчки дивилися одне на одного.

Зненацька звідкілясь, дуже здалеку, долинув дитячий голос:

– Агов, Лихома-а-анко! Де ти є?! – і залунала дивна нявчально-мурчальна мелодія.

«До мене, до мене, до мене! – співала музика. – До мене, до мене…»

Панна-чудовисько стрепенулася.

– Пробачте, але я дуже поспішаю. Прощавайте.

– Прощавайте, – луною машинально озвався інспектор.

Сяйнули золоті крила. Волосся інспектора розвіяв порив гарячого золотого вітру. У всі боки розбіглися осяйні відблиски. Золота стріла стрімко зринула в зеніт.

Невдовзі Лихоманка перетворилася на ледь помітну сяючу цятку над обрієм і стало неможливо відрізнити її від інших зірок.

Треба було негайно доправити злочинців до відділення і повернути в банк врятований мільйон, але інспектор зволікав. Стояв, дивився на зимові мерехтливі зорі, машинально стискаючи не потрібну вже зброю, і думав: «Цікаво, вона хоч зрозуміла, що затримала небезпечних злочинців? От би нам таких бодай двійко на відділок…»