Текст книги "Дракони, вперед!"

Автор книги: Катя Штанко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 12 страниц)

9. Інший дракон

Увечері того дня Михась уперше вийшов на вулицю, тримаючи на новенькому повідку блакитного блискучо-лускатого дракона.

Хома гордовито ступав поруч, скрутивши бубликом довжелезного хвоста. Він старанно вдавав собаку – обнюхував дерева й завзято гавкав на котів.

І треба ж було статися під час першої прогулянки тій фатальній зустрічі!

Спочатку усе йшло добре. Сусідські хлопці та дівчата по черзі гладили Хому й запитували: «Це в тебе вівчарка? А може – сетер? А може – пудель?».

– Це рідкісна порода, яка називається «дракон», – майже чесно відповідав Михась.

– Гав! – підтвердив Хома й підняв райдужного гребеня на потилиці.

Вихователь дракона занепокоєно озирнувся, але сусідські дітлахи бачили тільки кумедне цуценя, чухали його й примовляли: «Гарний песик!»

Спершу Михась хотів трохи побігати з хлопцями в футбол. Проте міцно прив’язаний до паркану Хома легко звільнився й почав заважати. Він у всіх забирав м’яча і віддавав Михасеві.

Хлопчик зрозумів, що по-справжньому пограти в футбола не вийде, тому взяв Хому за повідок і вирішив просто погуляти вулицею.

І ось щойно вони завернули за ріг будинку, як ніс у ніс зіткнулися з Леліком, який теж вигулював свого вихованця.

Лелік – Олелько Пихач – мешкав у сусідньому під’їзді. Пихачі були найзаможнішою родиною на цілий будинок – їхня квартира займала аж два поверхи. Хоча за віком Лелік з Михасем були ровесники, однак вони не товаришували. Можливо, тому, що юний Пихач навчався десь у центрі міста в престижному ліцеї, а Михась ходив у звичайну школу через дорогу. Лелік завжди тримався окремо й місцевих дітлахів своєю увагою не надто обдаровував. Розмовляти з ним було дуже незручно, бо вельможні вуха постійно були міцно закорковані навушниками, а на грудях погойдувався дорогий плеєр.

На вулиці нащадок багатої родини з’являвся лише тоді, коли виходив вигулювати свого пса. Це була надзвичайно породиста велика чорна тварина, здається, ротвейлер, який викликав захоплення і заздрощі більшості дітей на подвір’ї. (З таким собакою можна взагалі нікого не боятися!)

Однак, побачивши тепер Лелікового пса, хлопець просто отетерів з несподіванки: у прикрашеному блискучими шпичаками нашийнику крокував… дракон!

Михась приголомшено витріщився на те чорне страховисько. Однак помилитися було неможливо: поруч з Олельком тюпав справжній крилатий ящур.

«Певно, і цей вміє прикидатися собакою! – здогадався Михась. – Це ж треба! Якби я не з’їв тоді блакитну грушу, то, мабуть, ніколи б не дізнався, що Пихачі тримають удома дракона!»

Хлопці обмінялися поглядами, і кожен одразу зрозумів, що інший бачить все по-справжньому.

Дракони зреагували ще гостріше. Хома позадкував, настовбурчив гребеня, зіщулив вуха й засичав. Леліків дракон присів на лапах і видобув з пащеки низьке утробне гарчання.

Стало зрозуміло: ще мить – і те чорне страховидло стрибне на Хому! Однак господар натяг повідка й суворо гримнув: «Фу!».

Олелько Пихач, зневажливо примружившись, розглядав Хому. Грушевому дракону зовсім не подобався цей пильний недобрий погляд, він сховався за Михасеві ноги і збентежено визирав на суперників.

– Фруктовий… – нарешті презирливо зронив юний аристократ. – А от у мене справжній м’ясоїд. Він може в натурі харчуватися такими от фруктожерами. Тож раджу триматися подалі.

Мабуть, так воно й було, бо хижий дракон знову загарчав, забив товстим хвостом об землю, вишкірив здоровезні зубиська і вдруге припав до землі, збираючись напасти на Хому.

– Фу! Спайк! Фу! Кому сказано! – гарикнув Олелько, хльоснув чорного дракона кінцем повідка і силоміць потяг його за собою, долаючи шалений опір чудовиська.

Ох, і не сподобався ж вигляд того дракона Михасеві й Хомі!

Звісно, він був трохи коротший за грушевого, зате десь удвічі товщий. Широкий м’язистий тулуб закінчувався коротким хвостом, на кінці якого стирчав гострий і, мабуть, отруйний шпичак. Ясно, що саме завдяки цій «прикрасі» на хвості хижак і отримав своє ім’я Спайк[11]11
  Спайк – з англійської означає вістря, шпичак, гострий кінець.


[Закрыть]. Зморшкуваті шкіряні крила були щільно притиснуті до боків, горбату спину замість луски вкривали грубі пластини кольору воронованої криці. А пащека! Яка жахлива в нього пащека! Широка, як у жаби, і звідти під різними кутами стирчала неймовірна кількість гострих кривих зубів!

Настрій у Михася та Хоми одразу зіпсувався, й вони вирішили за краще повернутися додому. Грушевий дракон ледь плентався за хлопцем, тужливо тягнучи сходами хвоста.

Вже вдома з вікна кухні вони разом споглядали, як Лелікове страховисько підкрадається до горобців, які мирно щось дзьобали біля лавки. Намітивши жертву, хижак різко виплюнув з рота довжелезного, як батіг, язика і… тільки хмаринка пір’я злетіла вгору.

Хома миттю пірнув під стіл, а Михась пополотнів. Мама, помітивши його стан, теж визирнула у вікно й обурено вигукнула:

– Та що ж це за неподобство – знову цей невихований пес ганяється за птахами! Якщо Пихачі не хочуть нормально навчати свого собаку, то хай би хоч намордника на нього надягали!

Засмучений Хома цілий вечір мовчки просидів під ліжком. Михась стривожився і, щоб хоч трохи втішити свого вихованця, приніс йому грушу – найулюбленіший фрукт. Однак той навіть не глянув на неї.

Тут хлопець уже й зовсім розгубився і, стривожений, заліз під ліжко.

Дракон щільно скрутився в клубок на старій куртці під стіною й поклав голову на хвіст. Очі в нього були міцно заплющені, але він не спав, бо повіки дрібно здригалися.

– Хомо, що з тобою? Ти захворів?

Грушевий важко зітхнув, відкрив очі й сумно промовив:

– Ти мене більше не любитимеш, старший брате, бо я не наймогутніший дракон у нашому будинку.

– Яка дурня! – обурився хлопець. – Хіба ж я тебе люблю за силу?

– А за що ж іще? – здивувався Хома.

Це було складне запитання, але Михась відповів:

– Я сам виростив тебе з маленького синього зернятка і, хоч би що там сталося далі, для мене ти завжди будеш єдиним у світі МОЇМ ДРАКОНОМ.

– Єдиним у цілому світі?

– Так.

– Ти ще не з’їв ту грушу?! Давай її сюди! – квапливо гукнув Хома і розкрив вогнедиху пащеку.

* * *

Здавалося б, усе владналося, проте наступного ранку, коли Михась дістав повідок і свиснув, Хома не вистрибнув, як звичайно, з-під ліжка, а навпаки, втягнув кінець блискучого хвоста під край простирадла і щось нерозбірливо забуркотів.

Довелося хлопцеві знову лізти під ліжко. Те, що він там побачив, неймовірно його налякало. Хома непорушно лежав на спині з примруженими очима. Усі шість драконових лап були охайно складені на пузі.

– Хомо! Хомчику! Будь ласка! Не вмирай! – сполохався Михась.

– О-о-о-ой! О-о-о-ой! – ледь чутно простогнав дракон. – Все скінчено… Прощавай, брате… Не судилося мені сягнути повноліття… Моє юне життя урветься, ще й по-справжньому не почавшись… Прощавай навік… – карі очі Хоми затяглися мутною плівкою.

– Хомчику, любий, скажи, як тобі допомогти! – у відчаї зойкнув хлопчик.

– На жаль, медицина тут безсила… Облиш мене, дай мені вмерти спокійно…

– Я зараз змотаюся до аптеки, тільки скажи, які ліки тобі можуть допомогти!

– Будь ласка, посади на моїй могилі фіалки… – з ока Хоми викотилася велика гаряча сльоза.

«Боже мій, що ж я наробив?! – жахнувся Михась. – Я таємно виростив удома дракона і ось він вмирає від невідомої хвороби!»

– Комедіант! Дешевий трюкач! – раптом пролунав поруч скрипучий голос і біля випрямленого тіла вмираючого дракона несподівано вигулькнув Домінус Верба. Руки домовика були складені на грудях, а крихітні очка під волохатими бровами метали блискавки.

– Ой, пане Домінусе, як добре, що ви тут. Скажіть, як його врятувати?! Що йому дати, щоб він одужав?! – попросив хлопчик.

– Смоли гарячої, ось чого цьому жалюгідному боягузові бракує, – буркнув домовик.

– Як? – спантеличився Михась.

– Вставай, симулянте! – старий безжально копнув Хому у хвіст.

– О-о-ой! Ой! Ой! – вереснув Хома.

– Та тобою орати можна, теж мені інвалід знайшовся! – не вгавав домовик.

– Що ви робите, пане Вербо?! – охнув хлопець.

– Хіба ти не бачиш, що цей нікчемний страхополох прикидається?

– Ні! Ви ж бачите – йому погано. Що тобі болить, Хомчику, скажи? – благав Михась.

– У мене смертельний злоякісний нежить! – дракон видув з носа райдужну бульку.

– Фіґляр! Він просто боїться йти надвір, бо там можна зустріти м’ясоїдного дракона! – в’їдливо зауважив домовик.

Хома розчепив лапи й перевернувся на бік.

– А ти бачив, які в того м’ясоїда ікла?! А пазурі?! А очі – як в здохлого кажана… – жалібно промовив він.

– Слухай, пташко заморська, – проказав домовик, – от ти називаєш себе Хомою Вербицьким, але в нашому роду Вербицьких ніколи не було боягузів. Отже, вирішуй: або ти належиш до нашої родини і тоді зараз же вилізаєш з-під ліжка і йдеш з Михасем надвір, або ти просто випадковий зайда і нам не родич! То як? – примружився Домінус Верба.

Хома нервово смикнув хвостом, важко зітхнув і виліз з-під ліжка.

– Однак, якщо станеться непоправне, я наполягаю, щоб на моїй могилі посадили фіалки, – ображено пробуркотів дракон і почапав до вхідних дверей, удавано накульгуючи і кашляючи.

– Дурнику, ти ж не беззахисне ягнятко. Ти – дракон, хоч і фруктовий, – докинув услід домовик.

– Хо! – з іклатої жовтогарячої пащеки вирвалася вогняна куля.

– Отож бо й воно, – усміхнувся старий.

Спочатку Михась хотів образитися на Хому за ці його вдавані хвороби, але потім згадав один випадок перед контрольною, коли йому особливо не хотілося йти до школи. Отож він просто застебнув повідок на лускатій шиї і вивів свого дракона на сходи.

10. Моторошно-темний отвір

У дворі біля лавки стояла купка дітлахів. Побачивши Михася з Хомою, вони всі чомусь здивовано витріщилися на них.

Михась спочатку навіть подумав, що сусідські діти якимось чином навчилися бачити справжню подобу його вихованця. Хома теж занепокоївся, старанно загавкав і заметляв хвостом.

Однак виявилося, що справа геть у іншому.

– Слухай, як це ти наважився вивести свого собаку? – спитав хлопця Ігор Війт, сусід Михася по парті.

– А що? Дощу наче немає?

– Озирнися, бачиш?

Михась уважно обдивився довкола: двір як двір. Власне, це була просто територія поміж кількома п’ятиповерхівками, але місцеві мешканці називали це двором.

– Бачиш? Ніхто більше не гуляє з тваринами в нашому дворі. А знаєш, чому? Тому, що тварини почали зникати. Пропав кіт тієї старої, ну, знаєш, з першого поверху, безслідно зник Сонин хом’як.

– Він так любив горіхи й насіння! – схлипнула маленька замурзана дівчинка з третього під’їзду.

– А пам’ятаєш, наша двірничка тримала курчат у дротяній огорожі? – не вгавав Ігор.

Михась озирнувся в той бік, де зазвичай за дротяною сіткою голосно пищали курчата. Тепер огорожа була розсічена навпіл, а між перекинутими мисками літало пір’я.

Михась лише тепер остаточно збагнув, про що йому намагався сказати однокласник: двір був порожній. Зазвичай тут вешталося багато собак та котів, а тепер навкруги не було жодної тварини. Навіть всюдисущі голуби з горобцями – і ті десь поділися.

– Ось саме це я і мав на увазі, коли не хотів йти надвір, – дзявкнув Хома.

– Кажуть, начебто в підвалі нашого будинку оселилося якесь страшне чудовисько. От воно і зжерло всіх тутешніх тварин, – пояснив Ігор Війт.

– А тепер воно, мабуть, візьметься за людей, – припустила Соня, витираючи рукавом носа.

– То треба викликати міліцію! – запропонував Михась.

– Двірничка вже викликала. Вони всюди шукали, і в підвалі також, але нічого так і не знайшли.

– Бо воно дуже хитре, те страховисько, – десь сховалося, а потім знову вилізло, коли міліція поїхала.

– А чого це ви вирішили, що воно в підвалі?

– Воно там – точно! Його чутно крізь вентиляційний отвір. Воно гарчить і сопе. Якщо хочеш, можеш сам почути.

– Не бійся, отвір маленький, тому страховисько не зможе крізь нього пролізти.

– А я й не боюся, – гордо вимовив Михась, який не мав звички боятися, адже був з роду Вербицьких.

Та насправді хлопчик відчув деяку непевність, проте вибору не було, і він попрямував до вентиляції.

Дракон Хома теж хвилювався, але від Михася не відставав.

Тут, з тильного боку будинку, опале листя ще не було прибране, і ноги щокроку занурювалися в його м’яку вогку масу. Уздовж фундаменту ще траплялися рештки будівельного сміття – бита цегла й шматки бетону.

– Он вона, та вентиляція, – пошепки промовила Соня і показала на отвір у стіні.

Такі вентиляційні отвори є в фундаменті кожного будинку, і зазвичай там мешкають нічийні коти. Діти спинилися за десять метрів від отвору. Ніхто не наважувався ступити ближче.

Чорне око отвору незмигно дивилося на Михася. Хлопцеві стало холодно. Він проковтнув важкий клубок у горлі, відстебнув поводок і сказав:

– Хомо, почекай мене тут.

– За кого ти мене маєш? – обурився Хома. – Я йду з тобою!

– Навіщо?

– Я краще чую, ніж ти, – дракон поворушив своїми величезними лапатими вухами, – і бачу краще. Та й взагалі, ми ж з тобою – Вербицькі?!

Михась здивовано глянув на свого лускатого вихованця: «Невже не боїться?». Дракон схвильовано переступав з лапи на лапу і ляскав вухами. Зненацька хлопець здогадався: звісно, Хома боїться, ще й як боїться, але йому цікаво – он як очі блищать.

Отже, він не сам. Михасеві стало тепліше на серці, і вони разом рушили до отвору.

Там, у глибині, вирувала абсолютна темрява. З отвору потягло гострим звірячим смородом. Спочатку здалося, що в пітьмі панує цілковита тиша, та згодом стало чутно, що там і справді хтось важко сопе.

– Це він! – збуджено вигукнув Хома. – Я відчуваю! – Спина дракона вкрилася фіолетовими плямами, а на потилиці настовбурчився гребінь.

– Хто – «він»?

– Ну цей… Спайк…

– Не вигадуй. Той хижак мешкає у затишній квартирі Пихачів, навіщо йому здався цей смердючий підвал?

– Я відчуваю, що це він. От зараз ще зазирну. Ми, дракони, класно бачимо навіть у цілковитій темряві.

Хома нахилився до самої вентиляції… аж раптом звідти блискавично вихопилася чорна пазуриста лапа і вчепилася в шию фруктового дракона.

Той захрипів.

Діти зойкнули і дружно чкурнули геть.

Все сталося так швидко, що Михась потім не міг зрозуміти, як це йому пощастило так швидко виплутатися з тієї халепи. А він просто підняв цеглину, що валялася під ногами, й щосили вгатив по пазуристій лапі.

Лапа миттю розтислася і зникла в отворі. У темряві гучно загарчало.

Хома сахнувся від отвору, а в повітрі закружляло кілька ясно-синіх сяйливих лусочок. Ота дужа лапа легко могла б зламати будь-чию шию, однак, на щастя, грушевого дракона врятував собачий нашийник.

– Ну що, бачив?! Я не помилився, це Спайк! – прошипів Хома, хапаючись за шию.

Якщо чесно, Михась не встиг роздивитися те чорне лаписько, однак почав схилятися до думки, що Хома має рацію.

– Ходімо, – махнув він рукою.

Хома ще раз потер шию передніми лапами, а тоді підняв камінця й жбурнув у отвір.

– Клятий м’ясоїде!

У душнику знову щось потужно заревло.

* * *

Коли вони поверталися додому після тієї жахливої пригоди, на Хому раптом щось найшло.

– Бачив, як я його? БУМ! – і в лоба! – радісно підстрибуючи, горлав грушевий дракон, поки вони підіймалися сходами. – Ох і ґуля в нього буде – як помідор!

– Чому ти гадаєш, що влучив саме в лоба? Там же ж нічого не видно у тій темряві, – трохи дратівливо озвався Михась, бо синє чудовисько навіть не подякувало йому за рятунок.

Поки хлопець скидав у передпокої куртку й чоботи, дракон встиг чкурнути до кімнати, де на них уже чекав Котька.

І раптом, наблизившись до дверей, Михась почув:

– …і тут він нахилився до отвору, а звідти – гульк! – вистромилася страшнюча лабета! Пазурі, як ножі!Михась злякався й гукає: «Ой!». Але я не розгубився, схопив каменюку й – БАБАХ! – по тій лапі! А те страховисько як заверещить: «Ай-яй! Я більше не буду!». А я ще раз каменюкою, і ще раз.

Котька захоплено слухав цю нісенітницю.

– Хомо, що ти верзеш? – обурився Михась, адже це була відверта брехня.

– Не варто заздрити. Наступного разу може й тобі пощастить і ти теж здійсниш геройський вчинок, – з гідністю озвався Хома.

Хлопець зі здивуванням втупився в свого вихованця.

– То ти, виявляється, ще й хвалькувате базікало, – зауважив Домінус Верба, усівшись на купу підручників, що лежали на письмовому столі. – Дракон – він і є дракон, а всі дракони – неймовірні хвальки, і тут вже нічого не вдієш, така їхня природа.

– Але ж він бреше! Все було зовсім не так!

– Звісно. Однак глянь на нього – він же й сам щиро вірить у свої вигадки. Він же ж маля – йому ще й року немає від народження.

Тим часом Хома метушився кімнатою, плазував, злітав у повітря, стріляв з уявної зброї, удавано кусався й брикався. З кожною хвилиною подія, що сталася біля вентиляційного душника, перетворювалася на дедалі потужніше бойовисько, а Котька був найвдячнішим слухачем, бо всьому вірив.

Михась махнув рукою й пішов до кухні. Його не надто зачіпали хвалькуваті теревені грушевого дракона. Набагато більше хвилювало інше: що робити зі страшною небезпекою, що причаїлася в підвалі?

На кухні мама готувала вечерю.

– Ти знаєш, синку, здається, цей твій пес – вегетаріанець, – вражено зауважила вона. – Щойно він поцупив у мене морквину, уявляєш!

11. Сніг

Михась ще й очей не розплющив, а вже знав: щось сталося. У сні вчорашні події кудись відсунулися і хлопцеві не хотілося просинатися, але й спати вже не міг – щось заважало. Він розплющив очі.

Кімнату сповнювало те піднесене чисте світло, яке з’являється лише тоді, коли випадає перший сніг.

На підвіконні сидів Хома, а кінець його довжелезного хвоста губився десь аж під письмовим столом. Дракон замріяно дивився на сніжинки, що пурхали за склом. Почувши Михасеве позіхання, дракон повернув до нього здивовану морду.

– Оце хтось вати накидав! Певно, якась крута рекламна компанія!

– Дурненький, хіба ж це вата? Це сніг!

– Хіба?

– Так. Він дуже холодний.

Михась зістрибнув з ліжка. Прочинив двері на балкон і вхопив повну жменю білого дива.

– Ось, дивись.

Хома обережно понюхав білу кульку.

– Пахне водою.

– Точно, бо це і є замерзла вода, – прозорі краплі збігали по пальцях хлопця.

Дракон лизнув сніг і скривився – не солодке.

– Сподіваюся, до прогулянки воно розтане?

– Не сподівайся, думаю, воно розтане місяців за три, на початку березня.

– А я що – ходитиму по замерзлій воді?! Ні! Нізащо! – і обурений Хома миттю пірнув під Михасеве ліжко.

Хлопець замислився, бо це й справді була проблема.

Справа в тому, що Хома панічно боявся води і кожне купання зазвичай перетворювалося на гучний скандал з диким вереском. Дракон категорично відмовлявся виходити гуляти під дощ, а що вже казати про оці снігові кучугури.

– Михасю, а що ти там шукаєш на антресолях? – поцікавилася мама.

– Ма, в тебе не знайдеться якогось шалика старенького – Хомі на шию, щоб він не змерз?

– Здається, є. Якщо тільки знайду, – мама понишпорила в шафі і простягла хлопцеві довжелезного смугастого вовняного шалика.

– Ось. Два роки тому сплела, однак надто захопилася і він вийшов задовгий, а розпускати не хочеться – шкода праці. А навіщо ти витяг усі свої позаторішні кросівки і черевики?

– Зараз побачиш, – пообіцяв хлопець.

Взути грушевого дракона виявилося не так просто, бо всі його лапи були чомусь різного розміру. Але десь за півгодини вони з Хомою були готові до зимової прогулянки. Лапи грушевого дракона були взуті в пару кросівок та пару черевиків, шия щільно закутана смугастим шаликом, а на голові між вухами стирчав Котьчин вовняний капелюшок з помпоном.

– Ну, тепер він в тебе точно не змерзне, – засміялася мама.

Надворі стояла особлива тиша безтурботного недільного ранку, навіть двірник ще не почав розчищати доріжки. Снігопад ущух, було хмарно, але не надто холодно. Михась стрімко вибіг на сніг.

– Ура-а-а! – захоплено гукнув хлопчина, бо хто ж може втриматися, коли все навкруги таке святково-новеньке?

Однак Хома не квапився його наздоганяти. З прочинених дверей під’їзду витяглася лапа, взута в старий зелений черевик Михася. Вона обережно ступила на сніг, провалилася крізь пухку поверхню й квапливо втяглася назад.

– Ну, чого ти там застряг? – гукнув хлопець і повернувся до дверей.

Грушевий дракон сидів на порозі і з неймовірною цікавістю розглядав власний відбиток.

– Ти ба, що вийшло… – глибокодумно промовив Хома, розглядаючи візерунок протекторів. – І що б це мало означати?

– Що на снігу лишаються сліди – нічого особливого.

– А хіба ти теж так можеш? – ревниво запитав дракон.

– Та скільки завгодно! – застрибав біля під’їзду Михась, лишаючи на снігу відбитки. – Виходь, будемо гратися у «снігових слідчих».

Хома набрав повні груди повітря й таки наважився вилізти надвір. За ним потягся ланцюжок різних слідів.

Гра в «снігових слідчих» досить нескладна: один гравець – «слідчий» – насуває капелюшка на очі, щоб нічого не бачити, а другий – «утікач» – ховається, лишаючи за собою сліди, за якими його треба розшукати. Однак ті сліди не прості відбитки ніг, адже «втікач» вдається до різноманітних хитрощів – повзе рачки, стрибає, засипає сліди снігом.

Спершу Михась був «утікачем», а Хома – «слідчим». Дракон вправно йшов за слідами, майже торкаючись носом снігової поверхні. Він ретельно повторював усі Михасеві петлі і зиґзаґи, а хлопець сидів на дитячому майданчику, за гіркою, і затуляв собі рота руками, щоб не було чутно, як він сміється.

Аж раптом дракон завмер і почав щось уважно розглядати. Хвіст його вигнувся, наче знак запитання.

Михась покинув свій сховок і теж підбіг подивитися, що там такого цікавого надибав його грушевий вихованець.

Біля будинку поряд з їхніми слідами відбився дуже дивний слід черевиків зі складним візерунком протекторів у вигляді латинської літери «Р». Досі брати Вербицькі вважали, що вони першими ступили на цьогорічний сніг, але виявилося, що хтось їх випередив.

Не змовляючись, обидва Вербицькі рушили за тими слідами. Тепер вони й справді почувалися слідчими. Дракон з хлопчиком значущо перезирнулися, коли відбитки завернули за ріг будинку і несподівано обірвалися біля того самого душника, де сталася жахлива подія з пазуристою лапою. Але потім таємничий незнайомець розвернувся і рушив у зворотному напрямку, але вже іншим шляхом – попід парканом.

Була там і ще одна несподівана обставина: неподалік душника на снігу лежала смажена куряча ніжка.

– М’ясо! – зойкнув Хома.

– Звісно! Хтось ходить годувати те чудовисько, що оселилося в підвалі, – підсумував Михась.