Текст книги "Дракони, вперед!"

Автор книги: Катя Штанко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 12 страниц)

Катя Штанко
Дракони вперед!

Частина I
Зростити чудовисько

1. Ботанік

Один хлопчик (звали його Михась) дуже любив рослини. Не собак, не котів, не хом’ячків, не папужок і навіть не акваріумних рибок, а саме рослини. Як на хлопця – трохи дивне захоплення, бо зазвичай лише дівчата панькаються з усілякими квіточками. Міг би грати в футбол чи відвідувати секцію карате… Але рослини?

Ні, взагалі Михась був не проти поганяти з хлопцями м’яча, покататися на скейті чи посидіти перед монітором, але рослини – це зовсім інше.

А почалося все ось із чого.

Якось взимку під час прибирання Михась знайшов за холодильником стару порепану цибулину і вже хотів було жбурнути її в смітник. Однак дідусь порадив покласти її у склянку з водою.

– Та з неї нічого не проросте – вона ж суха! – обурився хлопчик.

– То, може, поб’ємося об заклад? Я кажу, що проросте, – хитро усміхнувся дідусь.

– А я кажу – ні.

Михась програв, бо вже за три дні на сухій порепаній цибулині проклюнулися тоненькі зелені пір’їнки. За вікном лежав сніг, з даху звисали довжелезні бурульки, а в хлопця з’явилася його власна маленька весна. Звісно, не така вже й дивина проростити цибулину, але Михась уперше спостерігав за народженням живої пір’їнки, бо тепер це була не просто зелена цибулина, а його особлива зелена цибулина.

Щоранку він ретельно вимірював паросток лінійкою – на скільки сантиметрів він подовшав. Та якось сталося лихо: мама зрізала зелені пір’їнки й покришила в тарілку з борщем. На вигляд було дуже гарно і пахло смачно-пресмачно. Проте Михась страшенно обурився, відмовився від обіду і цілий вечір просидів у своїй кімнаті на самоті.

З мамою він помирився лише наступного дня, коли вона принесла йому справжній горщик зі справжньою землею. Вони разом посіяли справжнє насіння, і мама пояснила, як про нього дбати.

Невдовзі його кімната почала нагадувати джунґлі. Звідусіль з кількох горщиків тяглися стебла, всюди зеленіло листя, розпускалися пуп’янки.

Тепер усі в їхній родині точно знали, що саме подарувати Михасеві на день народження – звісно ж, якусь рослину.

Михасеві подобалося спостерігати, як із землі спочатку обережно вигулькують маленькі живі зелені цвяшки, потім довшають, розгортають листя, витягують стебла, а деякі з них навіть квітнуть.

Тепер хлопець не міг пройти повз будь-який цікавий пагін, і де тільки міг, добував насіння, викопував і пересаджував паростки. Проте особливо його приваблювали рідкісні рослини.

Премудрі латинські назви лунали для нього неначе найкраща музика.

«От якби мені пощастило здобути вельвічію дволисту, яка тисячу років росте в пустелі без води, або пухирчасту альдрованду з джунґлів Амазонки, листя якої нагадує колесо водяного млина, або орхідею-привид, що росте в темряві! Або, може, хтось подарує мені на день народження японський бансай?» – мріяв Михась.

Батьки не завжди схвально ставилися до Михасевого захоплення. Іноді хтось із них радив йому позбутися якогось особливо страхітливого екземпляра. Однак їхній син ніколи не погоджувався розлучитися з жодним із своїх зелених вихованців і цілими днями лікував, поливав і підгодовував їх добривами. Хлопець навіть розмовляв зі своїм садом, коли його ніхто не чув.

Чи ж треба дивуватися, що цей несамовитий садівник ще в першому класі вирішив стати Ботаніком. У школі до нього міцно пристало це прізвисько. Хтось, можливо б, образився, бо так зазвичай дражнять зубрил, але Михасеві навіть подобалося, коли його називали Ботаніком. Для нього це означало одне – знавець рослин.

Того літа Михась разом з батьками та маленьким братиком Костиком відпочивав у Ялті. З першого дня хлопець переконував батьків, що йому неодмінно треба відвідати знамениту колекцію Нікітського ботанічного саду, бо він ціле життя мріяв на власні очі побачити ті рідкісні рослини.

Власне, мама й тато були не проти, однак чомусь не складалося. У батьків були власні плани, та ще й братик Котька весь час вередував, бо в нього різалися зуби (малому щойно виповнився рік).

Ботанік терпляче чекав, але термін батьківської відпустки невідворотно танув. Скидалося на те, що Михасеві так і не пощастить відвідати славнозвісний ботанічний сад.

Передостаннього дня, коли майже не залишилося надії, хлопець зважився на відчайдушний крок – повідомив, що вирушає в Нікіту[1]1
  Селище на південному березі Криму, біля Нікітського ботанічного саду, де живуть переважно ті, хто вивчає рослини і дбає про них. (Тут і далі примітки та пояснення грушевого дракона Хоми Вербицького.)


[Закрыть] сам. Лише тоді батьки посадили Котьку у візочок і всією родиною вирушили на омріяну Михасеву екскурсію.

Він був майже щасливий. Майже, бо все псував молодший братик. Цілісіньку минулу ніч малий не давав батькам заплющити очей, а тепер час від часу жалісно пхинькав і завзято гриз своє зубне кільце.

Втомлені батьки були готові на що завгодно, аби лиш їхнє чадо трохи вгамувалося. Тому величезним Нікітським садом родина Вербицьких пересувалася за помахом маленького пухкого пальчика. Через це надто вже побіжно проминули вони колекцію кактусів і басейн з величезним колоподібним листям вікторії реґії[2]2
  Вікторія реґія – «Царственна Вікторія» – таке вельми пишне ім’я в цієї квіточки, названої на честь англійської королеви. Але квітка й справді того варта, бо вікторія реґія – найбільша в світі водяна лілія. Уявіть собі: по воді плавають квіти завбільшки з миску, а листя здатне витримати вагу таких малюків, як наш Котька. Шкода тільки, що росте вона далеченько – десь поблизу Амазонки в Південній Америці.


[Закрыть]…

І тут Михась раптом побачив диво-рослину – суничник дрібноплідний[3]3
  Суничник дрібноплідний – дивакувата рослина: по-перше, вічнозелена, хоч і листяна, а не хвойна; по-друге, має звичку зненацька скидати кору. І стоїть так з голим стовбуром, аж доки наросте нова кора. Плоди в суничника за смаком трохи схожі на суниці, але багато їх не з 'їси (я пробував – у них дивний присмак), їх переважно споживають птахи.


[Закрыть], яку іноді ще жартома називають безсоромницею, бо те загадкове дерево часом скидає свою зеленкувату кору і стоїть з голим стовбуром. Хлопець, звісно, намірився підійти до тієї дивовижі, але Котьчин пальчик тицьнув у напрямку бамбукового гаю, тож батьки слухняно покотили візочка туди.

І тут майбутній ботанік не на жарт затявся і повідомив, що далі вивчатиме колекцію Нікітського саду самостійно. Мама була проти, однак тато визнав, що Михась уже достатньо дорослий і запропонував зустрітися о третій біля виходу. Вони навіть звірили годинники.

Нарешті хлопець отримав можливість спокійно досліджувати свої улюблені рослини!

Михась хутко рушив доріжкою повз рідкісні квіти й дерева, проте на рослини не дивився й пояснювальних табличок не читав. Думки його були зовсім про інше, а саме: «Навіщо людині молодші брати? Може, немовлят варто ізолювати від нормальних людей аж до тих пір, поки в них виростуть всі необхідні зуби? І чи потрібен батькам старший син, якщо всю свою увагу вони віддають молодшому?».

2. Дослідна ділянка № 77

Суничник дрібноплідний вигинав свій витончений стовбур, гліцинія вабила духмяними бузковими гронами на гнучких ліанах, однак Михась, нічого не помічав, заглиблюючись у нетрі парку. У його серці вирувала образа, і хлопець зовсім не звертав уваги, куди його несуть ноги. Він бездумно завернув у першу-ліпшу хвіртку, що трапилася на шляху. Шкода, що не помітив табличку при вході.

А там було сказано:

УВАГА!

дослідна ділянка № 77 (ЕДІФФіФ)[4]4
  ЕДІФФіФ – Експериментальний Інститут Фольклорної Флори і Фауни – так називається ця непевна установа, працівники якої ставлять свої підозрілі досліди на таємничій ділянці № 77.


[Закрыть]

вхід категорично заборонено!

ТРЕТІЙ РІВЕНЬ НЕБЕЗПЕКИ!!!

Невідомо, хто й чому саме в цей день залишив хвіртку незамкнену на жоден замок (а замків було аж сім!). І ось Михась уже чимчикував піщаною доріжкою, не помічаючи, що всі довколишні рослини були напрочуд ретельно обгороджені.

Зненацька до Михасевої кросівки втрапив камінець. Хлопчик нахилився, щоб його витрусити, – і тут зовсім поруч пролунав ніжний голосок:

– Зірви мене! Будь ласка, зірви!

Хлопець озирнувся. Навкруги нікого не було – самі рослини.

– Я тут, біля твого коліна, – озвався лагідний голосок.

Михась глянув униз і побачив, що крізь щільні сріблясті ґрати проросла маленька червона квіточка. Вона була така яскрава, аж сліпила очі.

– Нарешті ти мене побачив! – зрадів голосок.

Лише тепер хлопчик зауважив: вимовляючи слова, пелюстки квіточки ворушилися, наче людські вуста.

«Ти ба, виявляється, он які рослини бувають…» – здивувався Михась.

– Не вагайся, зривай швидше! Гарнішої за мене квітки нема в цілому світі! – гарячково зашепотіла квіточка і пелюстки її склалися в привітну усмішку.

Хлопчик уже й руку простяг, щоб виконати прохання говіркої рослини, аж раптом побачив на ґратах табличку із застереженням:

Поряд у маленькій скриньці за склом виднілася велика червона кнопка із написом «ALARM!»[5]5
  «ALARM!» – англійською – тривога, ґвалт. Натискати на цю кнопку варто лише в крайньому випадку, бо одразу після того починається паніка.


[Закрыть].

Це ж треба – червоненька квіточка! Михась раптом згадав ту давню казку про чоловіка, який необачно зірвав червоненьку квіточку і миттю опинився в пазурах жахливого чудовиська. А згодом змушений був віддати йому найдорожче – рідну доньку.

Червоненька квіточка – казку про цю капосну квіточку майже двісті років тому розповіла маленькому Сергійку Аксакову ключниця Пелагія. Згодом він виріс, став письменником і записав ту казку для нас, щоб ми собі запам’ятали: не варто зривати незнайомі рослини, щоб не втрапити бува у велику халепу.

«Еге, оце я мало не вляпався», – збагнув хлопчик.

– Пробачте, але я захисник рослин і вважаю, що квіти не можна зривати, – обережно мовив він.

Квіточка спалахнула і, зойкнувши: «Ой, яка дурня!», зникла за ґратами. За парканом щось грізно заревло, а потім стишилося.

«Як цікаво! Невже це та сама квітка? Але ж казки – вигадки для малюків. Чи, може… не зовсім вигадки?» – міркував Михась. Він заходився зазирати за щільні ґрати, але не побачив там нічого, крім великої купи бурого хутра в кутку.

Усе це трохи збивало з пантелику. Хлопчик спробував пригадати, чи не траплялося йому читати про подібні рослини в ботанічних довідниках? Проте нічого такого на думку не спало.

Тоді Михась нарешті роззирнувся. Дерева і квіти були оточені міцними ґратами й високими парканами з гострими залізними шпичаками.

За сусіднім парканом росла невеличка яблунька. Її яблука були незвичні на вигляд – вони яскраво золотіли на сонці, неначе кулі на новорічній ялинці. Коли хлопець наблизився до ґрат, одне яблуко зненацька зірвалося з гілки, прокотилося поміж металеві стрижні огорожі й спинилося біля самих Михасевих ніг.

Пам’ятаючи про підступну квіточку, Михась одразу ж пошукав очима табличку з поясненням:

«Мені тепер 11 років і шість місяців, – підрахував Михась, – якщо разок вкушу, то стану молодшим за Котьку аж на півроку! Може, вкусити? Тоді батьки покинуть панькатися з братиком і більше уваги приділятимуть мені…» Він потримав яблуко в руці, трохи подумав і вирішив не кусати, адже доведеться починати все з самого початку: знову вчитися ходити, говорити, відвідувати дитячий садок… Та й зуби різатимуться.

Хлопець поклав яблуко на доріжку і відійшов, але все ніяк не міг відірвати від нього очей. Воно блискотіло, розкидаючи на всі боки ясні лелітки.

Аж тут до золотого плоду, тягнучи за собою скарлючену лапу, зненацька наблизився крук. Старий-старезний, аж сивий, кульгавий, одне око затягнуте мутною плівкою більма. Птах важко дошкандибав до золотого плоду, уважно оглянув його здоровим оком і почав жадібно дзьобати.

Зміни відбулися миттєво. Його скарлючена лапа раптом розпрямилася, тьмяним запилюженим пір’ям пробігли оксамитово-чорні, з синім полиском, хвилі, сліпе око проясніло і гостро зблиснуло. Молодий крук вдоволено змахнув крильми і жваво кудись подався.

Зачудований Михась повернувся і сховав подзьобане яблуко в кишеню.

«Віддам дідусеві, – вирішив хлопчик, – у нього коліно ниє на дощ і з серцем останнім часом щось не дуже».

Дивне місце, чудернацькі рослини… Майбутньому ботаніку страшенно закортіло дізнатися, що ще росте там, за найближчим парканом.

А там стирчав зовсім непоказний сірий кущик, вкритий великими бляклими пуп’янками. З вигляду рослина здавалася кволою і нежиттєздатною. Однак щойно Михась торкнувся огорожі, як тьмяні пуп’янки розкрилися і звідти виринула ціла зграя крихітних істот з прозорими крильцями.

Тоненько зазвучали маленькі волинки, флейти та лютні, і летючі музики почали хвацько витанцьовувати в повітрі навколо хлопця. Хоч музика була й не дуже голосна, проте така запальна, що Михасеві страшенно закортіло затанцювати разом з тими крихітками. Його руки й ноги просто самі собою почали смикатися в такт мелодії. А веселі музики дзвінко реготали, лоскотали Михася, плуталися у волоссі й старанно затуляли йому очі, щоб він не побачив напису на табличці біля того кволого куща.

Проте хлопець, на щастя, таки встиг прочитати:

Ельфовик ірландський (ст. 17) – у Європі розповідають безліч казок про ельфів – крихітних істот, які начебто мешкають всередині квітів. Проте останні досліди виявили, що крихітні музики здатні співіснувати лише з цим непоказним і рідкісним кущем. Боюся, що його не відшукати навіть у Червоній книзі. Мабуть, тому дехто вважає, що кельтський кущ перевівся, а дехто – що він взагалі ніколи не існував.

– Я не танцюю! Я не танцюю! Я не танцюю! – квапливо загукав Михась, відмахуючись від настирливої зграйки. І розчаровані ельфи мусили полишити його й повернутися у свої пуп’янки.

– Ой, тут не знудишся, – сердито промурмотів хлопчик, струшуючи із себе квітковий пилок.

Довелося трохи затриматись, щоб поправити одяг, бо всі ґудзики виявилися застебнуті не в ту петельку, шнурки обох кросівок були міцно зв’язані між собою, а волосся – заплетене в безліч дрібнесеньких косичок.

Сусідкою летючих танцюристів була старезна верба, що мала років з триста, не менше, бо була дуже товста і щільно вкрита сивим мохом.

Михась обережно підійшов до огорожі й уважно прочитав пояснення:

Тут було прилаштовано таку саму кнопку тривоги, як і біля ділянки, де росла червоненька квіточка.

«Верба яра… Верба яра… Хіба є така казка?» – почухав голову хлопець. А тоді згадав – колись про щось подібне[6]6
  …про щось подібне розповідала бабуся – бабуся розповідала Михасеві українську народну казку «Золотий черевичок» (див. «100 казок». Том І, Видавництво «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА»).


[Закрыть] йому розповідала бабуся. Там наче йшлося про дівчину, яку люта мачуха змушувала прясти всяку-всячину. І ту бідну дівчину виручала яра верба – з неї виринали добрі зелені прялі й допомагали усе вчасно спрясти.

Здається, там ще була така коротенька пісенька:

 
Вербо яра, відчинися,
Ганна-панна йде!
 

Михась проказав це пошепки, майже нечутно, та цього було достатньо, щоб у грубезному стовбурі зі страшним скреготом відчинилися дверцята і звідти вистрибнули дівчата з прялками в руках. Вони були гарні, але надто вже зелені: зелене волосся, зелена шкіра, зелені очі, і навіть їхні пишні сукні були зелені-зелені.

Дівчата одразу ж розсілися по гілках старої верби, неначе якісь чудернацькі птахи, й заходилися хутко прясти. Михась занепокоєно споглядав, як уся огорожа швидко затягується тонким зеленим павутинням.

– Дякую, дякую! Мені вже досить, – чемно звернувся він до зелених красунь.

Проте прялі не звертали на нього уваги і продовжували прясти з шаленою швидкістю. їхні веретенця кружляли в зелених пальцях і дзижчали, неначе зграя розлючених ос.

– Будь ласка! – зойкнув переляканий хлопець. – Будь ласочка, не треба більше прясти! Я вас прошу, не треба!

Але вони пряли й пряли.

– Та припиніть нарешті!!! – вигукнув щосили Михась, але веретенця зелених пряль крутилися дедалі швидше, дзижчання ставало дедалі тоншим і нестерпнішим.

Нитки потяглися за огорожу й почали хутко заповнювати собою усе навкруг. Хлопчик із жахом збагнув, що ці божевільні прялі здатні заткати своїми зеленими нитками увесь Нікітський сад, а може, й увесь Крим, і навіть цілий світ.

Тоді Михась таки наважився, розсунув зелене павутиння, розбив камінцем скло, натиснув на червону кнопку з написом «ALARM!» і кинувся навтьоки.

Позаду дико завила сирена.

3. Насіння драконячого дерева

Хлопець мчав, куди бачать очі, щоб тільки подалі від цього пронизливого виття. У голові стукотіла одна думка: «Що мені буде, коли дізнаються? Адже саме я викликав тих шалених пряль?!».

Отак він мчав і мчав поміж огорожами, за якими миготіли дивні, небачені дерева та квіти, заглиблюючись у нетрі таємничої дослідної ділянки № 77.

Певно, Михась зопалу проминув безліч чарівних рослин, а коли оговтався, то опинився в глухому куті, майже носом торкаючись таблички:

Драконяче дерево (ст. 21) – абсолютно справжнє дерево, яке росте переважно в тропіках Африки та Індії. Є така індійська легенда. Жив колись один лютий і хижий дракон, що понад усе любив полювати на слонів. І ось нарешті знайшовся один могутній слон, який переміг того слоноїда і розтоптав його на млинець. І ось саме з того місця, де лишилися рештки хижого чудовиська, й виросло драконяче дерево. (Ось тільки не варто шукати на його гілках блакитних груш.)

Ґрати довкола цієї рослини були потрійні з довгими гострими шпичаками, спрямованими всередину вольєра. А зовні на огорожі було прилаштовано чотири вогнегасники і три скриньки з червоними кнопками «ALARM!». Поряд – ящик з піском та всіляке протипожежне знаряддя.

Михась обережно зазирнув за потрійні ґрати. Незважаючи на грізне застереження, рослина здавалася радше кумедною, аніж загрозливою. Драконяче дерево хоч і було здоровезне, але якесь ніби іграшкове, ніби мала дитина невміло зліпила його з пластиліну. Із землі стирчала недоладна штукенція, схожа на величезну парасолю.

Михась саме розглядав протипожежне знаряддя, і тут йому раптом здалося, що просто на стовбурі відкрилося яскраве блискуче око й цікаво зиркнуло на нього. Він квапливо глянув на дерево, однак ніякого ока там не було.

Тоді Михась почав вдавати, ніби старанно вивчає червону кнопку тривоги, і бічним зором ясно побачив, як на стовбурі перекліпуються вже аж три ока. Зненацька одна з гілок здригнулася, щось перелетіло через огорожу й до ніг хлопця ляпнулося щось схоже на велику блакитну напівпрозору грушу.

«Знову якийсь підозрілий овоч. Але цього разу не яблуко, а груша», – подумав хлопчик.

Про всяк випадок він ще раз уважно прочитав табличку із застереженням і переконався, що там нічого не пишуть про груші. Отже, небезпеки немає. Михась нахилився і підняв плід. У ніздрі одразу вдарили незвичні, але дуже смачні пахощі – так пахнуть солодкі різдвяні пироги.

І тут він раптово відчув нестерпний голод. Михасів шлунок відчайдушно вимагав: «З’їж це негайно!». Проте розум наказував: «Негайно викинь цей підозрілий плід!».

Спантеличений хлопець не знав, на що зважитись. Він стояв і дивився, як крізь тонку напівпрозору шкірку груші спокусливо просвічує соковита блакить.

Нарешті зібрався з духом і сам собі наказав: «Зараз я покладу цю смакоту в ящик з піском і піду далі». Тоді нахилився, щоб ще раз відчути той неперевершений запах, і сам не помітив, як його зуби вп’ялися в соковиту м’якоть. Раз, два, три – і груші не стало. В його руці лишилася тільки синя кісточка – доволі велика, як голубине яйце – кругленька і з гострим носиком.

Юний ботанік був приголомшений власною нерозважливістю. Деякий час схвильовано прислухався до себе – може, він зараз помре від отруєння? Адже це плід драконячого дерева. Але ніяких змін Михась не відчув.

«На що ж це було схоже? – міркував він. – На абрикосово-персиково-ананасне морозиво? Чи, може, на лимонно-шоколадний торт?.. А це насіння я обов’язково посаджу і колись, можливо, уся наша родина буде харчуватися такими делікатесами».

І Михась надійно заховав у найглибшу кишеню насінину драконячого дерева.

4. Жовтогарячі господарі

Аж тут Ботанік згадав про батьків і квапливо поглянув на годинника.

От прикрість – він уже запізнився аж на десять хвилин! Знову тато дорікатиме йому за безвідповідальність.

Та щойно Михась намірився бігти, як його заскочили двоє дядьків. їхній вигляд налякав би кого завгодно, адже вдягнені вони були майже як якісь астронавти: у жовтогарячі скафандри. їхні обличчя ховалися за тонованим склом шоломів.

– Хлопче, ти тут давно? – штучним, спотвореним мікрофоном голосом звернувся до нього один з жовтогарячих дядьків.

– Та не дуже, – знизав плечима Михась.

– Ти мусиш докладно розповісти, до яких саме рослин підходив, – озвався другий.

– Відпустіть мене, будь ласка! На мене батьки чекають! – попрохав хлопчик, однак жовтогарячі міцно тримали його за обидві руки.

– Ти тут до чогось торкався? З кимось розмовляв? Щось їв? Може, дещо знайшов?

– Та нічого я не бачив і не їв, – збрехав Михась. – А знайшов тільки оце. – І він простяг дядькам золоте молодильне яблуко. – Та воно, мабуть, погане, бо ось бачите – геть подзьобане.

Один із жовтогарячих обережно узяв яблуко, поклав його в металевий контейнер, що звисав на ремінці з його плеча, і міцно замкнув важку накривку.

– Ще щось було? – підозріло спитав другий.

Михась промовчав про сховану в кишені грушеву кісточку, бо тоді довелося б визнати, що він справді щось з’їв, і його затримали б на ще довший час, а батьки, мабуть, і так вже хвилюються. Тому хлопець лише заперечливо похитав головою.

– Тепер ми тебе доправимо у медичний блок на огляд і санобробку, – повідомив жовтогарячий дядько.

– Але мама з татом…

– Де ти кажеш на тебе чекають батьки? – поцікавився другий жовтогарячий дядько.

– Біля виходу.

Той щось нерозбірливо пробурмотів у свій мікрофон.

Жовтогарячі вивели хлопця з дослідної ділянки № 77 зовсім іншим шляхом – якимись ретельно огородженими залізними доріжками та містками. З них набагато зручніше було роздивлятися ті дивовижні рослини. Найбільше Михасеві запам’яталося дерево, на якому замість листя росли золоті монети, та кущ, що кліпав безліччю людських зелених очей («стоокий аґрус», як пояснив один із жовтогарячих провідників).

Вони вийшли тією ж хвірткою із застереженням про небезпеку третього рівня і ретельно зачинили її на всі сім замків.

Медичний блок був у невеличкому білому будиночку неподалік від входу. Там, біля ґанку, у супроводі охоронця вже стояли Михасеві батьки. Мама витирала заплакані очі, брови тата були грізно насуплені, а Котька безтурботно спав у візочку.

Хлопчик миттю вивернувся з рук жовтогарячих провідників, помчав до батьків, обійняв маму і непомітно засунув кісточку драконячого дерева в Котьчин візочок, під подушку.

Жовтогарячі дядьки пообіцяли батькам, що Михась швидко повернеться, і повели його в білий будинок. Там хлопця оглянув лікар, потім його змусили старанно помитися під душем, а тоді ще й ретельно чимось обробили одяг: «щоб випадково не причепилася якась зайва спора», – пояснили дядьки.

Коли ті двоє нарешті скинули свої жовтогарячі скафандри, то виявилося, що то не дядьки, а молоді привітні хлопці. Звали їх Олекса та Мурат. Вони пояснили, що навчаються в аспірантурі Інституту Експериментальних Досліджень Фольклорної Флори та Фауни.

Довідавшись про Михасеве захоплення рослинним світом, вони одразу почали називати хлопця «колегою» і навіть показали йому кілька досить цікавих, але звичайних рослин. Наостанок аспіранти повідомили хлопцеві номер телефону свого дослідного інституту.

– Можеш навіть не записувати, бо наш номер дуже легко запам’ятовується: 075 755 75 75. Запам’ятав? Якщо помітиш щось підозріло-дивне – телефонуй, допоможемо.

– Хтозна, може, ми чогось не помітили, – зауважив Олекса.

– Тут часом трапляються надзвичайно хитрющі екземпляри, – підморгнув Мурат.

Був уже пізній вечір, коли родина Вербицьких повернулася до готелю. Батьки заходилися вкладати Котьку спати, проте він саме не на жарт розгулявся, бо проспав усю другу половину дня.

Батьки просто з ніг валилися від втоми, тому радо пристали на пропозицію Михася посидіти з братом, доки малий засне.

Щойно вони поснули, хлопець одразу почав шукати насіння драконячого дерева. Спочатку понишпорив під подушкою у візочку, але там нічого не було. Хлопчик ретельно обшукав увесь візочок, витрусив кожну пелюшку, проте нічого не знайшов.

Невже рідкісне насіння загубилося? Михась був у відчаї.

Тим часом Котька радісно цвірінькав у ліжечку. Підступний зуб нарешті з’явився на світ і перестав його мучити. Малий був у пречудовому гуморі і, щоб випробувати свого нового зубчика, щось завзято гриз.

Страшна думка раптом промайнула в Михасевій голові, і він поспіхом нахилився над ліжечком. Так і є! Синя кісточка була затиснута в пухкенькій ручці, і Котька завзято її гриз!

– Віддай негайно! – попросив хлопчик, – Це не для малих дітей! Ти можеш вдавитися! А може, воно взагалі отруйне?!

Однак братик міцно затис кісточку в міцному кулачку і зовсім не бажав її віддавати. Михасеві довелося силою розігнути цупкі пальчики й забрати небезпечну річ.

Проте малий не збирався так легко розлучитися з новою іграшкою і його ображене «дяй-дяй-дяй!» раптом переросло у жахливий вереск. Батьки миттю попрокидалися й почали перелякано питати, що трапилось? Минуло з півгодини, доки вони нарешті заспокоїли й заколисали Котьку, а Михасеві повідомили, що від нього самі неприємності, що на нього не можна покластися і що більше нікуди вони його з собою не візьмуть.

Клац! – тато вимкнув світло. Юний ботанік натяг край ковдри на голову й тихенько прошепотів:

– Я тебе посаджу у найгарніший горщик. Ти виростеш, і тоді вони зрозуміють…

Вночі Михасеві наснилося драконяче дерево, рясно обвішане стиглими блакитними грушами. Воно росло посеред його кімнати – від підлоги аж до самої стелі.

Зранку родина Вербицьких дісталася до Сімферопольського аеропорту й вилетіла додому в Київ.

Лише в літаку Михась нарешті добре роздивився насінину. Вона була трохи подряпана з одного боку новим Котьчиним зубом, але не надто.

Вдома хлопець спочатку ретельно оглянув свої зелені насадження і переконався, що дідусь доглядав їх добре. Потім узяв найбільший горщик із землею і дбайливо посадив туди синє зернятко драконячого дерева.